Одержима

I.

[Берег понад озером Ґадаринським. Далеко на горізонтї ледве мріють човни коло берега і чорнїє люд, що хмарою залїг далекий берег. Міріям, „одержима духом“, в глибокій тузї блукає поміж каміннєм понад берегом, далї зіходить на шпиль скелї і дивить ся не на берег, а в глибиню пустелї, вона бачить там когось у далинї.]

Міріям.

Він там, він все сидить, так нерухомо, як те каміннє, що навколо нього. Над ним, — менї здаєть ся, я те бачу, — нависли думи хмарою важкою, от, от з них стрілить ясна блискавиця і цїлий сьвіт осяє. Ох, коли-ж коли вона розібє темну хмару? Хоч би мене убила блискавиця, я прагну, прагну, щоб вона злетїла, щоб хоч на мить чоло те просияло. Годівлю дав юрбі, тїлам і душам, всїм дав спокій, а сам у сїй пустелї пасе думок отари несчисленні. Нема їм впину, а йому спочинку… Який він одинокий, Боже правий! Не вже йому не можна помогти? Не вже він завждї буде одинокий? „Месия прийде в славі сьвіт судити“ — так сказано в пророцтві, більш нїчого. І, правда, й милосердя — все для сьвіта, а для Месиї що? Чи тілько слава? „Війна і звада, смерть, недуги зникнуть, мир буде на землї і щастя в людях…“ А для Месиї? — знову „слава в вишнїх“? І тілько слава? О яка-ж то кара Месиєю, що сьвіт ратує, бути! Всїм дати щастя і нещасним бути, нещасним, так, бо вічно одиноким. Хто міг би вратувать його самого від самотинї, від страшної слави?

[Пригнїчена раптовою втомою сїдає під скелею і схиляєть ся на камінь.]

Чого-ж се я слїдом за ним блукаю? Чого? Сама не знаю. Певне дух мене сюди завів на певну згубу. Ну, щож! нехай! Менї тут гинуть краще, нїж в иньшім місцї. Я загину тут. Я вигострила погляд у пустинї, мов соколиний зір — все виглядала, чи він хоч не подивить ся на мене? Не подивив ся і не обернув ся… Занадто вже буйна була надїя! Чого-ж я сподївалась?… Я не знаю!

[Розхитуючись, як ті що голосять на гробі, сьпіває стиха тужливу, східну пісню, довго, без слів.]

Про се сьпівати можна, а сказати слів не стає.

[Сьпіває знов.]

Яка була юрба за ним, як він ходив по Ґалїлеї: І кождий встиг торкнути хоч одежу, хоч край плаща Месиї, тілько я торкнути не посьміла, бо нїчого просить не мала а нього: нї здоровля, нї страви на безхлїб'ї. Я не знаю, чого я йшла з юрбою…

[Сьпіває знов.]

Він нїкому не відмовляв потїхи і поради. Кому що бракувало, він давав.

[Сьпіває.]

А щож менї бракує? О Месиє, ти може знаєш?!

[Незамітно для Міріям Месия наблизив ся до неї зза скелї надійшовши з пустинї і схилив ся над нею.]

Месия.

Знаю, Міріям!

Міріям.

[жахнулась]

Учителю!

Месия.

Не бій ся, жінко, спокій я хочу дать тобі.

Міріям.

О, я не хочу, не хочу я спокою!

Месия.

[лагідно і разом суворо]

Міріям се дух в тобі говорить. Чом не хочеш? Спокою прагне всякий.

Міріям.

Але ти, Учителю, покинув той спокій, що був у тебе в тихім Назаретї.

Месия.

Ти дорівнятись хочеш…

Міріям.

[з поривом]

Нї, Месиє, я не рівняю ся до тебе, нї! Я знаю те, що я нещасна жінка.

Месия.

Так на щож ти зрікаєш ся спокою, єдиної потїхи всїх нещасних?

Міріям.

[з раптовою одвагою]

Бо ти його не маєш, сине Божий!

Месия.

Яке тобі до мене дїло, жінко?

Міріям.

[знищена, збентежена, закриває лице покривалом і повертаєть ся йти геть]

Месия.

Стій, Міріям, скажи, ти в мене віриш?

Міріям.

[не одкриває лиця]

Я вірю, що ти Божий Син, Месия, і всїм, окрім мене, даси ратунок.

Месия.

Усїм, крім тебе, жінко?

Міріям.

Ти сказав.

Месия.

Я не сказав того.

Міріям.

Та я те чула. Прости, Учителю, я мушу йти.

[Відступає.]

Месия.

Куди ти йдеш?

Міріям.

Не знаю. Так, на безвість.

Месия.

Чого-ж ти йдеш?

Міріям.

Бо мушу йти.

Месия.

На віщо?

Міріям.

Ти знаєш. Ти — Месия! Я не знаю.

Месия.

Зостань ся тут.

Міріям.

[мовчки спиняєть ся]

Месия.

Скажи менї, ти чула, що говорив я людям?

Міріям.

Так, Месиє.

Месия.

Ти приняла мої слова?

Міріям.

Нїколи я не забуду їх.

Месия.

І в слїд їх підеш?

Міріям.

Вони слїдом за мною підуть всюди, волаючи: „Ти йдеш в неправу путь!“ І мов на жар пекучий наступати я буду на слова твої огнисті, — слїди мої від них кріваві будуть.

Месия.

Уперта річ твоя, ти мов рабиня, що знає волю пана і не слуха. Таких рабів сувора кара жде.

Міріям.

[падає навколїшки]

О горе! впала вже на мене кара, і вже її нїхто не здійме з мене!

Месия.

У тебе мало віри. Як би ти хоч зерня віри мала…

Міріям.

О, я вірю, без краю вірю в тебе, Сине Божий, та я не вірю в себе! Я не вірю, щоб я могла твої слова приняти.

Месия.

Таке смиреннє гірше від гординї.

Міріям.

О, сто раз гірше, я те добре знаю, і з того розпач мій.

Месия.

Ти не наводь обмови зайвої на власну душу, — такою чорною вона не може бути.

Міріям.

О нї, Учителю, вона чорнїйша, нїж хата-пустка, що пожежі чорнїє порожнечею. Вода твоїх речей цїлюща та живуща, душі моєї вигоїть не може. Вода боронить від огню живого, згорілу-ж хату дарма поливати.

Месия.

Та що тобі спалило душу, жінко?

Міріям.

Не знаю, чи ненависть, чи любов…

Месия.

Кого-ж ненавидиш ти?

Міріям.

Ворогів.

Месия.

Своїх?

Міріям.

Твоїх.

Месия.

Я їх казав любити.

Міріям.

А я люблю… не їх.

Месия.

Вони для тебе, як і для мене ближнї.

Міріям.

Але я від них далека, наче від єхидни.

Месия.

Вони не відають, що творять.

Міріям.

І єхидна, несьвідома, а всяк її розтопче, як стріне на шляху.

Месия.

Як би єхидна, могла покинути свою отруту, вона була-б не гірша від голубки.

Міріям.

Але вона отрути не покине.

Месия.

Про царство боже на землї ти чула?

Міріям.

Та я-ж тепер нїде його не бачу.

Месия.

Ти дивиш ся й не бачиш, маловірна.

Міріям.

О, так, не бачу! Сьвітло твого духа мене слїпить. Чим ти менї яснїйше, тим менш єхидна схожа до голубки. Не маловірна я, занадто вірю, і віра та мене на вік погубить. Я вірю, що ти сьвітло, — і такого ся темрява до себе не приймає? Я вірю, що ти слово — і такого отой глухорожденний люд не чує? Їм може треба иньшого Месиї? Їм може Сина Божого не досить?

Месия.

Вони слїпі, вони ще не прозріли, самого слова мало їм для віри, їм треба дїла.

Міріям.

Ти творив дива!

Месия.

Творив дива ще тілько над водою; сього не досить — треба крови.

Міріям.

[з жахом]

Крови? Чиєї крови, вчителю?

Месия.

Моєї.

Міріям.

Хай їм вона на голову впаде!

Месия.

Не проклинай, вертаєть ся прокляття на того, хто сказав його.

Міріям.

Нехай! Я знаю се, проклята я на віки, бо я любить не вмію ворогів. О, кождий тихий усьміх фарисея для мене гірш від скорпійона злого. Менї бридка не так сама отрута, як все оте гнучке, підступне тїло. Я вся тремчу, коли його побачу. В моїх очах я чую зброї полиск, в моїх речах я чую зброї брязкіт, так я узброєна в свою ненависть, як вартовий коло царської брами, що радий вихопить на кождого свій меч, хто тілько зле замислить на владаря.

Месия.

Чи ти й мене ненавидиш так, жінко?

Міріям.

[з докором]

Учителю!

Месия.

Ти може скажеш — любиш?

Міріям.

Ти се сказав.

Месия.

Я так сказав: хто мовить, що любить Господа, а брата ненавидить, неправда то.

Міріям.

Хиба-ж і той не любить, Хто душу віддає?

Месия.

Що значить, жінко, віддати душу?

Міріям.

Значить — буть готовим загинуть за любов.

Месия.

То се-ж би звалось — віддати тїло. В тім душі нема.

Міріям.

А хто покине батька, матїрь, браття, все рідне, любе, все, чим жив він досї, для иньшого — не вже і той не любить?

Месия.

Хто зрік ся всього, а себе не зрік ся, не любить той.

Міріям.

О Господи, якої ти жертви хочеш?

Месия.

Жертви я не хочу, любови тілько.

Міріям.

Мушу всїх любити?

Месия.

Так, всїх.

Міріям.

Всїх, крім тебе — се неможливо. Але тебе і всїх — се понад силу. Та за щож, за щож маю їх любити?

Месия.

Недовірки питають тілько „за що“?

Міріям.

О, як недовірки любити вміють! Як поломінь палка у них любов!

Месия.

А та любов, що я від тебе хочу, повинна буть як сонце, — всїм сьвітити.

Міріям.

О, що менї робить? Не має сонця в моїй душі. Ніч, ніч, понура ніч.

Месия.

Ще може зійде сонце і для тебе.

Міріям.

[з раптовою надїєю]

Учителю! чи ти менї позволиш пролити кров мою?

Мосия.

За кого? За людей?

Міріям.

Нї, не за їх!

Месия.

То на що проливати даремне кров?

Міріям.

А може не даремне? А може кровю викупить я зможу…

Месия.

Кров без любови викупить не може.

Міріям.

Як би ти хтїв принять від мене викуп, щоб не лилась твоя сьвятая кров!

Месия.

Ти хочеш викупить мене?

Міріям.

[потакує мовчки головою]

Месия.

Даремне!

Міріям.

Нехай даремне! Та позволь загинуть хоч не за тебе, то з тобою в купі!

Месия.

Ваалови дають даремні жертви, я-ж не приймаю їх.

Міріям.

Месиє!

Месия.

Нї, для тебе я не Месия. Ти мене не знаєш.

[Відходить. Міріям зостаєть ся в пустинї сама.]

II.

[Ґетсеманський сад. Дванацять учеників сплять непробудним сном. Месия молить ся. Міріям нишком крадеть ся попід садовим муром, стає в найглибшій тїнї, звідки їй видко Месию в місячному сьвітлї.]

Месия.

[до учеників]

Спите? Не спіть! Моя душа сумна до смерти…

[Ученики не озивають ся, сплять.]

Міріям.

[до себе]

Боже! знов він одинокий, ще гірше, нїж в пустинї! Сїї люде твердїйші від каміння… Он отам лежить той ученик, що — люде кажуть — Учителю з усїх їх найдорожчий, а спить він, як і всї — твердїйше може, бо наймолодший… Я одна не сплю, я в купі з ним страждаю, тут же, поруч, та я нїма як мур оцей, не видна як тая тїнь, так, мов я не людина, так, наче в мене і душі нема… Я пруступлю до нього…

[Вихиляєть ся трохи з тїни, але знов ховаєть ся.]

Нї, не сьмію… Він знову скаже, як тодї сказав: „Яке тобі до мене дїло, жінко?“ Щож я йому скажу? Моя душа тепер чорнїйша. Я тепер не тілько до ворогів його ненависть маю, але й до друзїв. О, до сих ще більшу! Ви, сонне кодло! Сьвітло опівночі не будить вас? Вам заграва крівава очей лїнивих не здола розплющить? Бодай вам вічний сон налїг на груди і зморою душив вас без кінця! Менї сто раз від вас милїйші гади, бо в них таки либонь теплїйша кров.

[З відразою одвертаєть ся від сонного товариства. Дивить ся на Месию, прислухаєть ся.]

Про що він молить ся?

Месия.

[в півголоса]

Нехай мине ся чаша…

Міріям.

Саваоф! чи й ся молитва в сю ніч твого престола не досягне? Вовкам даси ти на поталу сина?

Месия.

Але хай буде так, як ти бажаєш, а не як я…

Міріям.

Сам Вельзевул напевне почув би милосердя.

Месия.

[до учеників]

Ви спите? Не спіть! моя душа смутна до смерти!

Міріям.

Каміння у пустинї відкликалось потрійною луною, але сї не обізвуть ся, нї, дарма надїя! Я обізвусь… Який злий дух тримає мої слова? Учителю! Єдиний! О, сьвітичу моїх очей! Не вже ти не бачиш, як я гину тут від туги, від болю, від трівоги? І нїчим, нїчим потїшити тебе не можу! …Я обізвусь… Нї, голосу не стане. Коли-ж і стане, дико забренить, немов шакала голос о півночі, бо туга стиснула за серце… Я не можу, не можу бачити сього! Прощай!… Ох, Міріям, ти проклята від Бога!

[Так само незамітно для Месиї, але швидко вибігає з саду.]

III

[На Ґолґотї. Ніч. Три хрести з розпятими, вже мертвими. Віддалїк варта, инших людей нема, тілько Міріям сама під хрестом Месиї.]

Міріям.

Він їм простив. Він їм усїм простив. Вони те чули і на віки вічні його слова потїхою їм будуть. А тілько я непрощена зосталась, бо я не можу їм простить за нього. Я всїх і все ненавижу за нього, і ворогів, і друзїв, і юрбу, отой народ безглуздий, що кричав: „Розпни його, розпни!“ і той закон людський, що допустив невинно згинуть, і той закон небесний, що за гріх безумних поколїннїв вимагає страждання, крови й смерти соромної того, хто всїх любив і всїм прощав.

Умер він, зраджений землею й небом, як завждї одинокий. А тепер я тут сижу, як завждї одинока, даремні сльози ллю і проклинаю все те, що він любив, і з кожним словом все більш надїю трачу на ратунок. І вічно, вічно буду одинока, на сьому і на тому сьвітї. Так, нїколи не скінчить ся темна туга і вічно буде жаль палити серце.

Тут завтра прийдуть ті прихильні друзї, що тричі одрікали ся від нього, і та родина, що нїколи в ньому не бачила пророка; прийдуть, здіймуть його з хреста, — бо вже-ж він не живий і більше мучитись за них не може — покроплять млявими слїзми й лагідно сповють у хусти, понесуть покірно, під наглядом ворожих вояків, сховають у печері й розійдуть ся. А може потім зійдуть ся до купи тепленьким словом згадувать про того, про кого за життя так мало дбали!

Ох, як би я тепер хотїла кинуть отрутними словами їм в обличя, немов гарячим приском! Хай би очи їм випекло, ті очи бозсоромні, що сьміли тут дивити ся на муку того, чийого всї не варт мизинця!

Я знаю, що як би з'явилась я, ненавистю спотворена в обличі, вони жахнулись би і запитали: „Яке тобі до всїх нас дїло, жінко?“ І я на те… що я на те сказала-б? Я-б мусїла мовчати, бо ненависть не має голосу на поминках того, хто всїх любив і всїм прощав… Ой, горе! В той час, як всї громадою зберуть ся згадать того, кого я так любила, я буду всїм чужа і одинока, непризнана нїким, бо сам Месия не признавав мене… О, Сину Божий! Нехай в моїм життї все, все неправда, та вірь менї, що я тебе любила. Чи ти гадав, — я не зреклась себе? Зреклась! я прокляла себе і душу, ту душу, що не хтїв принять Месия собі на жертву. Деж ще більше горе, як не могти віддать за друга душу?…

[Темрява огортає все більше гору і хрест і жінку під хрестом.]

IV.

[Майдан в Єрусалимі. Перебігають люде, оглядаючись боязко, часом сходять ся малими гуртами і нищечком, шпарко перемовляють ся по кілька слів, потім знов розходять ся. Міріям повагом переходить майдан. На зустріч їй Йоганна, одна з прихильниць Месиї].

Йоганна.

[до Міріям]

Мир, сестро, й радість!

Міріям.

Радости і миру не знаю я так само, як тебе.

Йоганна.

Прости, що зачіпаю незнайому, але-ж у нас така весела звістка.

Міріям.

Що то мене обходить?

Йоганна.

Всїх обходить! Месия нам воскрес!

Міріям.

[голосно]

Воскрес? Месия?!

Йоганна.

На Бога, сестро, тихше! ще почує хто з люду й донесе Сінедріону.

Міріям.

Ви боїтесь, коли-б вам за Месию кров не пролити так, як він за вас пролив свою?

Йоганна.

Проллєм, як буде треба, — тепер не час.

Міріям.

Ти, жінко, чим торгуєш?

Йоганна.

Сказала-б я, питання не до речі

Міріям.

А ти не знаєш, де тепер Месия? На небі певне?

Йоганна.

Кажуть, на землї, між людом ходить.

Міріям.

Отже в вас надїя, що є кому і в-друге кров пролить, як прийде знову час!

[Гірко сьмієть ся].

А я не вірю, щоб він воскрес, бо ви того не варті!

Йоганна.

Він не вважав, чи вартий хто, чи нї.

Міріям.

Се правда! він нїколи не вважав На те, що з вас нїхто його не вартий. І все таки не вірю, що воскрес він.

Йоганна.

Але-ж він сам пророкував про те!

Міріям.

Для сеї самої юрби воскреснуть? На се либонь не стало-б і Месиї!

Йоганна.

Здаєть ся, помилилась я, бо ти, як бачу, не прихильниця його.

Міріям.

Прихильних мав він досить і без мене.

Йоганна.

[зо страхом ховаєть ся в поблизький гурток]

Міріям.

[їй у слїд]

Не бійсь! не розкажу Сінедріону, бо він для мене не милїйш, нїж ти. Хиба однаково ненависний…

[Близько проходить старий Ґалїлеянин. Міріям звертаєть ся до нього.]

Що, батьку, чи правду кажуть, що воскрес Месия?

Старий.

Так правда, як і те, що він пролив за всїх нас кров свою сьвяту, невинну.

Міріям.

Він не за всїх пролив. Неправда, значить.

Старий.

Як не за всїх!

Міріям.

За мено він нї краплї не проливав.

Старий.

А, ти не віриш в нього…

[Хоче й собі сховатись у гуртї.]

Міріям.

Я вірю в нього!

[Старий спиняєть ся].

Вірю більш як ти, більш як усї ви.

Старий.

То приходь сьогодня до нас на збір.

Міріям.

[з відразою]

Щоб я до вас прийшла?! Ховати ся по норах в купі з вами? Менї при вас нема чого робити, у мене на чолї немає плями!

Старий.

А в кого-ж є?

Міріям.

У вас, у всїх у вас! Усї ви допустили, щоб Месия крівавий викуп дав за ваші душі. І вам принять його було не тяжко? Віддячились ви, правда, хто сльозою, хто щирою до ворогів любовю…

Старий.

Він сам казав нам ворогів любити.

Міріям.

А ви й зрадїли! так вам безпечнїйше: Душа вратована тай тїло не загине!

Старий.

[з острахом]

Хто ти така?

Міріям.

Я? Одержима духом!

Старий.

Благай, Месию, щоб сцїлив тебе і визволив від того злого духа сьвятою силою своєї крови й тїла.

Міріям.

Щоб визволив мене цїною крови? Своєї крови? Та вже не ти, дїду, гадаєш, нїби я себе цїную дорожчою, нїж чиста кров його? Так слухай же: чи в огняній ґееннї, чи в темряві без краю доведеть ся менї на вік віків з душею пробувати, та радощі моєї не зруйнує сам князь темноти, радощі від того, що на менї не важить кров Месиї, що він її за мене не пролив анї краплини.

Старий.

Як могло те статись?

Міріям.

Ненависть вратувала від гріха.

Старий.

Кого-ж ненавидиш?

Міріям.

Всїх вас, себе і сьвіт.

Старий.

За тебе теж пролита кров, та дармо, бо ти не приняла сьвятого дару.

Міріям.

І не прийму! бо я не Астарот, щоб мала кров приймати в подарунок.

[Непримітно підходить слуга Сїнедріона і з ним римський преторіянець.]

Слуга.

Про що говорите?

Старий.

[заминаючись]

Се, бачиш…

Міріям.

Про Месию!

Старий.

Зовсїм ми не про теє розмовляли.

Преторіянець.

А хто-ж то, дївчино, отой Месия?

[Поки преторіянець і слуги слухають Міріям, старий Ґалїлеянин ховаєть ся між людьми.]

Міріям.

А той, що ви недавно розпяли. Ви знаєте, він царь був іюдейський. Тепер він знов по всїй країнї піде, бо він воскрес, воскрес у новій славі! Нехай там стережуть ся царь і Цезарь, і весь сінедріон, пекельна рада!

Преторіянець.

[хапає її за руки, киває на слугу]

А дай шнурка, ми спутаємо кізку, щоб не брикала дуже.

Міріям.

Що? вязати?

[Зручно нахиляєть ся, бере камінь і пускає в голову слузї].

Хоч одного та все-ж покарбувала!

[Її знов хапають за руки, скручують і вяжуть. Слуга одною рукою обтирає кров, а другою помагає вязати Міріям].

Міріям.

Хотїла-б я всю вашу кров пролити, віддячити за жертву!

Преторіянець.

Щож та жертва, коли ви кажете, що він воскрес?

Міріям.

Так щож? хиба минає все минуле? Він пережив три вічности в три ночі, приняв три смерти. Чи тепер, воскресши, забуде він страждання, зраду, смерть? Простити може, а забути — нї! О, будьте прокляті!

Слуга.

Хто?

Міріям.

Всї ви! Цезарь, Сінедріон і царь і весь народ!

[Тим часом на майданї гурти потайних прихильників Месиї зникли, а надбігла юрба Іюдеїв, Фарисеїв та Саддукеїв, почувши гомін на майданї].

Слуга.

[кричить до народу]

Гей, слухайте, вона нас проклинає!

Голоси з юрби.

Що? Що тут? Хто ся жінка? Що їй треба? За що її звязали? Зрада? Змова?

Міріям.

Я проклинаю вас проклоном крови!

Слуга.

Що сужено кленучому?

Голоси в юрбі.

Каміння!

[Люде набирають каміння і з диким ревом кидають на Міріям].

Міріям.

Месиє! коли ти пролив за мене,.. Хоч краплю крови дармо… я тепер за тебе віддаю… життя… і кров… І душу… все даремне!… Не за щастя… Не за небесне царство… нї… з любови!

[Падає під градом каміння].