Невольник

Посвята.

Думи мої молодії, Понурії діти, І ви мене покинули!... Пустку натопити Нема кому... Остався я, Та не сиротою, А з тобою, молодою, Раю мій, покою, Моя зоре досвітняя, Єдиная думо Пречистая! Ти вітаєш, Як у того Нуми Тая німфа Еґерія; Так ти, моя зоре, Просіяєш надо мною, Ніби заговориш, Усміхнешся. Дивлюся я — Нічого не бачу. Прокинуся — серце плаче, І очі заплачуть.

Спасибі, зіронько! Минає Неясний день мій; вже смеркає. Над головою вже несе Свою неклепаную косу Косар непевний, мовчки скосить! А там — і слід мій занесе Холодний вітер. Все минає!... Згадаєш, може, молодая, Вилиту сльозами Мою думу, і тихими, Тихими речами Проговориш: »я любила Його на сім світі, Й на тім світі любитиму«

О, мій тихий світе, Моя зоре вечірняя! Я буду вітати Коло тебе, і за тебе Господа благати!

I.

Той блукає за морями, Світ перехожає, Долі, доленьки шукає, — Немає, немає, Мов умерла! А той рветься З усієї сили За долею... от-от догнав, І — бебех в могилу! А в иншого сіромахи Ні хати, ні поля, Тілько торба; а з торбини Виглядає доля, Мов дитинка; а він її Лає, проклинає І за чвертку закладає, — Ні, не покидає! Як репях той, учепиться За латані поли, Та й збірає колосочки На чужому полі; А там — снопи, а там — скирти, А там — у палатах Сидить собі сіромаха, Мов у́ своїй хаті.

Такая-то доля тая, — Хоч і не шукайте! Кого схоче, — сама найде, У колисці найде.

Ще на Україні веселі І вольнії пишались села Тоді, як праведно жили́ Старий козак і ді́ток двоє; Ще за Гетьманщини старої Давно се діялось колись.

Так коло полудня, в неділю, Та на Зелених ще й Святка́х, Під хатою в сорочці білій Сидів, з бандурою в руках, Старий козак. — »І так, і сяк!« Старий міркує, розмовляє: »І треба-б,« каже, »й трохи шкода! А треба буде; два-три года Нехай по світу погуляє Та сам своєї пошукає, Як я шукав колись... Ярино! А де Степан?« — »А он під тином, Неначе вкопаний стоїть!«

»А я й не бачу! А ідіть Лишень сюди, та йдіть обоє... А ну-те, діти, оттакої!«

І вшкварив по струнах. Старий грає, а Ярина З Степаном танцює; Старий грає, примовляє, Ногами тупцює: »Як-би мені лиха та лиха, Як-би мені свекрівонька тиха, Як-би мені чоловік молодий, До другої не ходив, не любив! Ой гоп, чики-чики! Та червоні черевики, Та троїсті музики, — Од віку до віку Я любила-б чоловіка!« »Ой гоп, заходивсь, Зробив хату, оженивсь, І піч затопив, І вечерять наварив.

— А ну-те, діти, оттакої!«

І старий піднявся; Як ударить, як ушкварить, Аж у боки взявся!

»Чи так, чи не так, Уродив постернак, А петрушку Криши в юшку — Буде смак, буде смак!

Ой так — таки так, Оженився козак, Кинув хату І кімнату, Та й потяг у байрак.

— Ні, не та вже! Підтопталась Стара моя сила; Утомився. А все це ви Так розворуши́ли. О, бодай вас! Що-то літа! Ні вже, не до-ла́ду... Минулося! Іди лишень Полуднувать лагодь; Гуляючи, як той казав, Шматок хліба з'їсти. Іди-ж, доню! — А ти, сину, Послухаєш вісти. Сідай лишень!

..... Як убили Твого батька Йвана В Шляхетчині, то ти ще був Маленьким, Степане, Ще й не лазив.» — «То я не син?! Я чужий вам, тату?!« — — »Та не чужий! Стрівай лишень! От умерла й мати, Таки твоя, а я й кажу Покійній Марині, Моїй жінці: »А що, — кажу, — Возьмем за дитину — Тебе-б отсе...« — »Добре,« — каже Покойна Марина, — »Чому не взять?« — Взяли тебе Ми тай спарували З Яриночкою до-купи... А тепер осталось Ось що робить: ти на літі, І Ярина зріє; Треба буде людий шукать Та що-небудь діять. Як ти скажеш?« — »Я не знаю... Бо я думав... теє...«

— »Що Ярина сестра тобі? А воно — не теє, Воно просто: любітеся, Та й з Богом до шлюбу! А поки що, треба буде І на чужі люди Подивитись, як там живуть: Чи орють, Чи не на ораному сіють, І просто жнуть, І немолоченеє віють, Та як і мелють і їдять, — Все треба знать. Так от як, друже: треба в люде На рік, на два піти У наймити; Тоді й побачимо, що буде. Бо хто не вміє заробить, То той не вмітиме й пожить. А ти як думаєш, небоже?... Не думай! Коли хочеш знать, Де лучше лихом торгувать, Іди ти в Січ. Як Бог поможе, Там наїсися всіх хлібів; Я їх чимало попоїв — І досі нудно, як згадаю! Коли здобудеш — принесеш, А коли згубиш — поживеш Моє добро! Та хоч звичаю Козацького наберешся Та побачиш світа, Не такого, як у бурсі, А живі мисліте З товари́ством прочитаєш, Та по-молодечий Будеш Богу молитися, А не по-чернечий Харамаркать. Оттак, сину! Помолившись Богу, Осідлаєм буланого, Та й гайда в дорогу! Ходім лишень полуднувать. Чи ти вже, Ярино, Змайструвала нам що-небудь? Оттаке-то, сину!...« — »Уже, таточку!« озвалась Із хати Ярина.

II.

Не їсться, не пється, і серце не бється, І очі не бачать, не чуть голови, Неначе немає, ніби неживий, — Замість шматка хліба, за кухоль береться. Дивиться Ярина та нишком сміється: — »Що се йому стало? Ні їсти, ні пить, Нічого не хоче! Чи не занедужав? — Братіку Степане, що в тебе́ болить?« Ярина питає. Старому байдуже, Ніби-то й не чує. — »Чи жать, чи не жать, А сіяти треба!« старий промовляє, Ніби-то до себе. »А нумо вставать! До вечерні, може, ще пошкандибаю. А ти, Степане, ляжеш спать, Бо завтра рано треба встать Та коня сідлать.«

»Степаночку, голубчику! Чого бо ти плачеш? Усміхнися, подивися! Хіба ти не бачиш, Що й я плачу? Розсердився, Бог знає на кого, Та й зо мною не говорить. Утечу́, їй Богу, Та й сховаюсь у буря́ні... Скажи бо, Степане: Може, й справді нездужаєш? Я зілля достану, Я побіжу за бабою... Може, це з пристріту?« »Ні, Ярино, моє серце, Мій рожевий квіте!... Я не брат тобі, Ярино! Я завтра покину Тебе й батька, — на чужині Де-небудь загину; А ти мене й не згадаєш, Забудеш, Ярино, Свого брата!« — »Схаменися! Їй-Богу, з пристріту! Я не сестра? Хто-ж отсе я? О, Боже, мій світе! Що тут діять? Батька нема, А він занедужав, Та ще й умре. О, Боже мій! А йому й байдуже, — Мов сміється. Степаночку! Хіба ти не знаєш, Що без тебе і таточка І мене не стане?« — — »Ні, Ярино, я не кину, Я тілько поїду Недалеко. А на той рік Я до вас приїду З старостами, за тобою Та за рушниками. Чи подаєш?« — »Та цур тобі З тими старостами! Ще й жартує...« »Не жартую, — Їй-Богу, Ярино, Не жартую!« — »То це й справді Ти завтра покинеш Мене й батька? Не жартуєш? Скажи-бо, Степане! Хіба й справді не сестра я?« — »Ні, моє кохання, Моє серце!« — Боже-ж ти мій! Чому я не знала? Була-б тебе не любила І не цілувала... Ой-ой, сором! Геть од мене! Пусти мене! Бачиш, Який добрий! Та пусти-бо! Їй-Богу, заплачу«...

І заплакала Ярина, Як тая дитина, І крізь сльози промовляла: »Покине! покине!«

Як той явір над водою, Степан похилився; Щирі сльози козацькії В серці запекли́ся, Мов у пеклі. А Ярина То клене, то просить, То замовкне, подивиться, І знов заголосить. Не счулися, як смеркло́ся; І сестру і брата, Ніби скованих до-купи, Застав батько в хаті.

І світ настав, а Ярині Не спиться, ридає. Уже Степан із криниці Коня напуває; Й вона з відрами побігла, Ніби за водою До криниці. А тим часом Запорожську зброю Старий виніс із комори; Дивиться, радіє, Приміряє, ніби знову Старий молодіє, Та й заплакав. — »Зброє моя, Зброє золотая! Літа мої молодії, Сило молодая! Послужи, моя ти зброє, Молодій ще силі, Послужи йому так щиро Як мені служила!«

Вернулися од криниці, І Степан сідлає Коня, свого товариша, Й жупан одягає. А Ярина дає зброю, На порозі стоя; Степан її надіває, Та плачуть обоє. І шаблюка, мов гадюка, Й ратище-дрючи́на, Й самопа́л семипя́денний Повис за плечима. Аж зомліла, як узріла; І старий заплакав, Як побачив на коневі Такого юна́ка.

Веде коня за поводи Та плаче Ярина; Старий батько іде рядо́м, Научає сина: Як у війську пробувати, Старши́х шанувати, Товари́ство поважати, В та́бор не ховатись. — »Нехай тебе Бог заступить!« Як за селом стали, Сказав батько, — та всі троє Разом заридали. Степан гукнув, і курява Шляхом підняла́ся. — »Не бари́ся, мій синочку! Швидче повертайся!« Сказав старий. А Ярина, Мов тая ялина При долині, похилилась. Мовчала Ярина, Тілько сльози утирає, На шлях поглядає; Із ку́ряви щось вигляне І знов пропадає; Ніби шапка через поле Котиться, чорніє, Пропадає, мушечкою Тілько-тілько мріє, — Та й пропало. Довго-довго Стояла Ярина Та дивилась, чи не вирне Знову комашина Із ку́ряви. Не ви́рнула, — Пропала. І знову Заплакала Яриночка Тай пішла до-дому.

III.

Минають дні, минає літо, Настала осінь, шелестить Пожовкле листя. Мов убитий, Старий під хатою сидить: Дочка нездужає Ярина; Його єдиная дитина Покинуть хоче! З ким дожить, Добити віку-вікового? Згадав Степана молодого, Згадав свої благі літа, Згадав, — та й заплакав Багатий сивий сирота: — »В Твоїх руках все на світі Твоя всюди воля! Нехай буде так, як хочеш, — Така моя доля!« — Старий вимовив, і нишком Богу помолився, Та й пішов собі з-під хати В садок походити.

І барвінком, і рутою, І рястом квітчає Весна землю, мов дівчину В зеленому гаї; І сонечко серед неба Опинилось — стало, Мов жених той молодую, Землю оглядало. І Ярина вийшла з хати На світ божий глянуть — Ледве вийшла; усміхнеться, То піде, то стане, Розглядає, дивується, Та любо, та тихо, Ніби вчора народилась... А лютеє лихо В самім серці ворухнулось І світ запалило. Як билина підкошена, Ярина схилилась; Як з квіточки роса в-ранці, Сльози полили́ся. Старий батько коло неї, Як дуб, похилився.

Одужала Яриночка. Ідуть люди в Київ Та в Почаїв помолитись, І вона йде з ними. У Києві великому Всіх святих благала; У Межи́горського Спаса Тричі причащалась; У Почаєві святому Ридала-молилась, Щоб Степан той, доля тая Їй хоча приснилась. Не приснилась!... Вернулася. Знову забіліла Зіма біла. За зімою Знов зазеленіла Весна божа. Вийшла з хати На світ дивуватись Яриночка, та не Бога Святого благати, А нищечком у ворожки Про його спитати.

І ворожка ворожила, Пристріт замовляла, Талан-долю та весілля З воску виливала. — »Он бачиш, кінь осідланий Тупає ногою Під козаком? А он-де йде Дідусь з бородою Аж до колін. Ото гроші! Як би догадався Козак оттой злякать діда... Злякав! — та й сховався За могилу, лічить гроші... А он знову шля́хом Козак іде, ніби ста́рець, — То, бач, ради стра́ху, Щоб Ляхи, або Татари Часом не спіткали.«

І радесенька Ярина До-дому верталась.

IV.

Уже третій і четвертий І пятий минає — Не малий рік, а Степана Немає, немає! І стежечка-доріжечка, Яром та горою Утоптана до ворожки, Поросла́ травою. Нема його! У черниці Косу розплітає Безталанна; коло неї Падає, благає Старий батько, хоч літечко, Хоч Петра діждати, Хоч Зеленої неділі...

Діждались, і хату Уквітчали гарнесенько, І в сорочках білих Невеселі, мов сироти, Під хатою сіли.

Сидять собі та сумують; Слухають: щось грає, Мов на кобзі на улиці, І ніби співає...

Дума.

»У неділю вранці-рано Синє море грало: Товари́ство кошового На раді прохало: »Благослови, отамане, Байдаки спускати, Та за Тендер погуляти, Турка пошукати.« Чайки й байдаки спускали, Гарматами рештували. З Дніпрового гирла широкого випливали, Серед ночі темної, На морі синьому, За островом Тендером потопали, Пропадали... Оден потопає, Другий виринає, Козацтву-товари́ству із синьої хвилі рукою махає І зично гукає: »Нехай вам, панове товари́ство, Бог допомагає!« І в синій хвилі потопає, Пропадає...

Тілько три чайки, слава Богу, Отамана курінного, Сироти Степана молодого, Синє море не втопило, А в турецьку землю агарянську Без кормиг прибило. Тоді си́роту Степана, Козака лейстрово́го, Ота́мана молодого, Турки-яничари ловили, З гармати грима́ли, В кайдани кували, В тяжкую неволю завдавали... Ой, Спасе наш Межи́горський, Чудотворний Спасе, І лютому ворогові Не допусти впасти В турецькую землю, в тяжкую неволю! Там кайдани по три пуда, Ота́манам — по чотири... І світа божого не бачать, не знають, Під землею камінь ламають, Без сповіді святої умірають, Як собаки здихають, Пропадають.

І згадав сирота Степан в неволі Свою далеку Україну, Нерідного батька старого, І коника вороного, І нерідную сестру Ярину... Плаче, ридає, До Бога руки здіймає, Кайда́ни ламає, Утікає на вольную волю... Уже на третьому полі Турки-яничари догнали, До стовпа вязали, Очі виймали, Гарячим залізом випікали, В кайдани кували, В тюрму посадили Тай замурували...«

V.

Оттак на улиці, під тином, Ще молодий кобзар стояв І про невольника співав. За тином слухала Ярина, І не дослухала — упала. — »Степаночку! Степаночку!« — Кричала, ридала: »Степаночку, моє серце! Де ти забарився? Тату! тату! Ідіть сюди, Ідіть, подивиться!« — Прийшов старий, розглядає, І свого Степана Не пізнає — таке з його Зробили кайдани! — »Сину ти мій безталанний! Моя ти дитино! Де ти в світі погибаєш, Сину мій єдиний?«

Плаче старий та ридає, Й Степан сліпий плаче, Невидющими очима Мов сонце побачив. І беруть його під руки І ведуть у хату; І вітає Яриночка, Мов рідного брата. І голову йому змила, І ноги умила, І в сорочці тонкій, білій За стіл посадила; Годувала, напувала, Положила спати У кімнаті — і тихенько Вийшла з батьком з хати.

Через тиждень без старостів За Степа́на свата Старий свою Яриночку, — І Ярина в хаті... — »Ні, не треба, мій таточку, Не треба, Ярино!« Степан каже. »Я загинув, На-віки загинув! За-що-ж свої молодії Ти літа погубиш За калікою?... Ярино!... Насміються люди, І Бог святий покарає, І проже́не долю З ції хати веселої На чужеє поле. Ні, Ярино! Бог не кине І знайде дружину; А я піду в Запорожжя: Там я не загину, — Нагодують.« — »Ні, Степане, Моя ти дитино! І Госпо́дь тебе покине, Як ти нас покинеш. Оставайся, Степаночку! Коли не хоч братись, То так будем: я — сестрою, А ти будеш-братом, І дітьми йому обоє, Батькові старому. Не йди од нас, Степаночку, Не кидай нас знову! Не покинеш?...« — »Ні, Ярино! І Степан остався.

Зрадів старий, мов маленький, Аж за кобзу взявся; Хотів вшкварить метелицю З усієї сили, Та не вшкварив... Під хатою Усі троє сіли.

»Роскажи-ж ти нам, Степане, Про свою недолю; Бо й я та́ки гуляв колись В турецькій неволі.« — »Ото-ж мене, вже сліпого, На світ випускали З товари́ством. Товариство На Січ прямувало, І мене взяли́ з собою, І через Балка́ни Простали ми в Україну Вольними ногами; А на тихому Дунаю Нас перебігають Січовики-Запорожці І в Січ завертають... І росказують, і плачуть, Як Січ руйнували, Як Москалі срібло-злото І свічи забрали У Покрови; як козаки В-ночі утікали, І на тихому Дунаю Новим Кошем стали; Як цариця по Києву З Нечосом ходила, І Межи́горського Спаса В-ночі запалила, І по Дніпру у золотій Галері гуляла, На пожа́р той поглядала, Нишком усміхалась; І як степи запорожські Тоді поділили, Та бахурям і байстрюкам Люд закріпостили; Як Кирило з старшинами Пудром обсипа́лись І в цариці, мов собаки, Патинки́ лизали.

Оттак, тату! Я щасливий, Що очий не маю, — Що нічого того в світі Не бачу й не знаю... Ляхи були, усе взяли, Кров повипивали, А Москалі і світ божий В путо закували.

»Оттаке-то! Тяжко, тату, Із своєї хати До нехреста пога́ного В сусіди прохатись! Тепер, кажуть, в Слободзеї Останки збірає Головатий, та на Куба́нь Хлопців підмовляє... Нехай йому Бог поможе! А що з того буде — Святий знає! Почуємо, Що роскажуть люде.«

Оттак вони що-день божий У-двох розмовляли До півночи, а Ярина Господарювала, Та святих оттих благала... Таки-ж ублагала: На всеїдній у неділю Вона спарувалась З сліпим своїм...

Такеє-то Ско́їлось на світі, Мої любі дівчаточка, Рожевії квіти! Такеє-то! Одружились Мої молодії. Може воно й не до-ла́ду, Та що маю діять, Коли таке сподіялось?

Рік уже минає, Уже й другий. З дружиною Ярина гуляє По садочку. Старий батько Сидить коло хати, Та вчить внука пузанчика Чолом оддавати...

Епілог.

Отсе і вся моя дума... Не здивуйте, люде! Те, що було — минулося І знову не буде! Минулися мої сльози; Не рветься, не плаче Поточене старе серце, І очі не бачать Ні тихої хатиночки В забутому краю, Ні тихої долиночки, Ні темного гаю; Ні дівчини молодої Й малої дитини Я не бачу щасливої: Все плаче, все гине! І рад би я сховатися, Але де? — Не знаю. Скрізь неправда, де не гляну, Скрізь Господа лають!

Серце вяне, засихає, Замерзають сльози... І втомивсь я, одинокий, На самій дорозі... Оттаке-то! Не здивуйте, Що во́роном крячу: Хмара сонце заступила, — Я світа не бачу. Ледве-ледве о-півночі Серцем прозираю, І немощну мою думу За світ посилаю — Сцілющої й живущої Води пошукати; Як инколи, то й принесе І покропить в хаті, І засвітить огонь чистий, І сумно і тихо Розказує про весілля, Звертає на лихо...

Тепер мені про сліпого Сироту кінчає, Але як довести краю, І сама не знає: Бо не було того дива, Може, спокон-віку, Щоб щаслива була жінка З сліпим чоловіком!

Отже сталось таке диво! Год, другий минає, Як побрались; а дивіться — В-купочці гуляють По садочку. Старий батько Сидить коло хати Та вчить внука маленького Чолом оддавати.