Неофіти

Сія глаголетъ Господь: сохраните судъ и сотворите правду, приближи бо ся спасеніе мое прійти и милость моя открыется. (Ісаія, глава LVI, ст. 1.) (М. С. Щепкину на память 24. декабря 1857.)

Возлюбленнику муз і ґрацій! Ждучи́ тебе, я тихо плачу І думу скорбную мою Твоїй душі передаю. Привітай же благодушне Мою сиротину, Наш великий чудотворче, Мій друже єдиний! Привітаєш: убогая, Сірая, з тобою Перепливе вона Лету, І огнем-сльозою Упаде́ колись на землю, І притчею стане Розпинателям наро́днім, Грядущим тиранам.

Пролог.

Давно вже я сижу в неволі, Неначе злодій в-заперті, На шлях дивлю́ся та на поле, Та на ворону на хресті На кладови́щі, — більш нічого З тюрми не видно; слава Богу Й за те, що бачу! Ще живуть, І Богу моляться, і мруть Хрещені люди.

Хрест високий На кладови́щі, трохи з-бо́ку, Златомальований стоїть. (Не вбогий, ма́буть, хтось лежить!...) І намальовано: розпятий За нас Син Божий на хресті. Спасибі сиротам багатим, Що хрест поставили. А я — Такая доленька моя! — Сижу собі та все дивлю́ся На хрест високий із тюрми... Дивлю́сь, дивлю́ся, помолю́ся, І горе, горенько моє́, Мов нагодована дитина, Затихне трохи, і тюрма Неначе ши́ршає; співає І плаче серце, оживає, І в Тебе, Боже, і в святих Та праведних Твоїх питає: Що він зробив їм, той святий, Той Назорей, той Син єдиний Богом ізбранної Марії, Що він зробив їм? І за що Його святого мордували, Во узи кували, І главу́ його́ честну́ю Терно́м увінчали, І вивели з злодіями На Голгофу-го́ру, І повісили між ними? За що? — Не говорить Ні сам сивий Верхотворець, Ні його святії Помошники, поборники, Кастрати німії. Чи не за те, що й ми тепер (Сам себе питаю) Оттакими злодіями Тюрми́ начиняєм, Як і Син отсей Марії? Ми не розпинаєм, Як ті люті фарисеї, На хресті живого Праведного чоловіка; Ми молимось Богу, І на храмах його честний Хрест златокова́ний Поставили, та й молимось, Та бємо́ поклони. А то були фараони, Кесарі, то погань, Погань лютая, без Бога, Сказано — дракони! А Назорей милосердний Назвав їх братами, — За те й повісили Його, Неначе злодія... Не знаю, Для чого, справді, ми читаєм Святую заповідь Його! Честную кров Його пємо, Мов у шинкарки меду чарку... О, суєслови! На жидах?... Не на жидах, — на нас лукавих, На дітях, наших препоганих Святая кров Його!... Кати! Собаки без очей, скажені — Ви і не бачите! Земні Бєте поклони, за хрести Ховаєтесь од сатани, І просите з-тиха Супостатам христіянам То чуми́, то лиха, То всякого безголовя — А все по зако́ну... А, бодай вас! Та цур же вам, Новим фараонам І кесарям людоїдам!

Перелечу во время оно, Як той мерзений Рим з Неро́ном В паскудних орґіях конав, А но́вий день із тьми-недолі На Колізей і Капітолій Уже світив, уже сіяв. Уже огненнії язики Із краю в край, по всій земли Святеє слово пронесли́, — І никли гордії владики Перед святим його хрестом.

Перенесись во время оно, Душе моя, і стоном-дзвоном, І трубним гласом возгреми Із мурів темної тюрми!

Благословенная в женах Святая, праведная Мати Святого Сина на землі! Не дай в неволі пропадати, Лету́чі літа марно тратить, Скорбящих радосте! Пошли, Пошли мені святеє слово, Святої правди голос но́вий, І слово розумом святим І оживи і просвіти! І розкажу́ я людям горе, Як тая мати ріки — море Сльози́ кровавої лила́, Так як і Ти, і прийняла́ В живую душу світ незримий Твойого ро́зпятого Сина. Ти, матір Бога на земли, Ти сльози матері до краю, До каплі вилила. Ридаю, Молю́ ридаючи; пошли, Подай душі убогій силу, Щоб о́гненно заговорила, Щоб слово пламенем взяло́сь, Щоб людям серце розтопило І на Укра́йні понесло́сь, І на Укра́їні святилось Те слово — Божеє кадило, Кадило істини! Амінь.

I.

Не в нашім краї, Богу милім, Не за гетьма́нів і царів, А в римській и́дольській землі Се беззаконіє творилось Либонь за Деція царя, Чи за Неро́на — сподаря́, — Сказать за-певне не зумію; Нехай за Не́рона! Росії Тоді й на світі не було́, Як у Італії росло́ Мале дівча, і красотою, Святою, чистою красою, Як тая лілія, цвіло́. Дивилася на неї мати І молоділа, і дівчати Людий шукала, і найшла; Та помолившись Гімене́ю В своїм веселім ґінеке́ю, В чужий веселий одвела́. Неза́баром зробилась мати Із доброї тії дівчати: Дитину-сина привела́. Молилася своїм пенатам І в Капітолій принесла́ Нема́лі жертви!... Ублагала Капітолійський той синкли́т, Щоб первенця її вітали Святії и́доли. Горить І день і ніч перед пенатом Святий огонь. Радіє мати. В Алкида син її росте. Росте... лицяються гетери, І перед образом Венери Горить кадило золоте.

II.

Тоді вже схо́дила зоря́ Над Вифлеємом; правди слово, Святої правди і любови, Зоря всесвітняя зійшла, І мир і радість принесла́ На землю людям. Фарисеї І вся мерзенна Іудея Заворуши́лась, заревла́, Неначе гадина в болоті, І Сина Божія во плоті На тій Голгофі розпяла́ Межи́ злодіями. І спали, Упившись кровію, кати, Твоєю кровію! А Ти Возстав от гроба! Слово встало, І слово правди понесли́ По всій невольничій земли Твої апостоли святії.

III.

Тоді-ж ото її Алкид, Та ще гетери молодії, Та козлоногий пяний дід Над са́мим Аппієвим шля́хом У гаї гарно роздягли́сь, Та ще гарнійше попили́сь, Та й покланялися Пріяпу. Аж гульк! — іде святий Петро, Та йду́чи в Рим благовістити, Зайшов у гай води напитись І одпочити. — »Благо вам!« Сказав апостол утомле́нний, І орґію благословив. І тихим, добрим, кротким словом Благовістив їм слово но́ве: Любов, і правду, і добро, Добро найкращеє на світі — То братолюбіє. І ситий, І пяний й голий Фавн оттой, І син Алкид твій, і гетери — Всі, всі упали до землі Перед Петром, і повели До себе в терми на вечерю, Того́ апостола...

IV.

І в термах орґія. Горять Чертоги пу́рпуром і златом, І ку́рять а́мфори; дівчата, Трохи́ не голії, стоять Перед Кипридою, і в-лад Співають гимн. Приугото́ван Веселий пир, і полягли́ На ложах гості. Регіт, гомін!... Гетери гостя привели́ Сивоборо́дого... І слово Із уст апостола святого Драгим єле́єм потекло́. І стихла орґія. А жриця Киприди, орґії цариця, Поникла радісним чолом Перед апостолом, і встала, І всі за нею повставали, І за апостолом пішли У катакомби. І єдиний Твій син Алкид пішов за ними І за апостолом святим, За тим учителем своїм.

А ти весела вийшла з хати На шлях із гаю виглядати Свого́ Алкида... Ні, нема! Уже й смеркає, вже й світає, Твого́ єдиного немає, Уже й не буде! Ти сама Помолишся своїм пенатам, Сама вечерять сядеш въ хаті, — Ні, не вечерять, а ридать, Себе і долю проклинать, І сивіть кленучи́! І — горе! — Умреш-єси на самоті, Мов прокаже́нна...

V.

На хресті Стрімглав повісили святого Того́ апостола Петра. А неофітів в Сиракузи, В підземнії страшнії узи В кайданах одвезли́. І син, Твій син Алкид, твоя дитина, Твоя єдиная родина, Любов єдиная твоя, Гниє в неволі, у кайданах. А ти, прескорбная, не знаєш, Де він конає, пропадає! Ідеш шукать його в Сібір, Чи теє... в Скифію. І ти... І чи одна ти? Божа мати, І заступи вас, і укрий! Нема семї, немає хати, Немає брата, ні сестри, Щоб не заплакані ходили, Не катувалися в тюрмі, Або в далекій стороні, В британських, ґальських леґіонах Не муштрувались... О, Неро́не, Неро́не лютий! Божий суд Правдивий, наглий серед шля́ху Тебе осудить... Припливуть І прилетять зо всього світа Святії мученики — діти Святої волі; круг одра́, Круг смертного твого́ повстануть В кайданах, і... тебе простять: Вони — брати і христіяне, А ти — собака, людоїд, Деспо́т скажений!...

VI.

Аж кишить Невольника у Сиракузах В льоха́х і тю́рмах, а Медуза В шинку з старцями пяна спить: От-от прокинеться, і по́том І кровю вашою, деспоти, Похмілля справить. Скрізь шукала Дитину мати: не найшла... І в Сиракузи поплила́, Та там уже його в кайданах Найшла, сердешная, в тюрмі. Не допустили й подивитись! І му́сіла вона сидіти Коло острога, ждать і ждать, Як Бога з неба, виглядать Свойого сина, аж поки-то Його в кайданах поженуть Бульвар мести́.

А в Римі свято, Велике свято! Тиск наро́ду, Зо всього царства воєводи, Преторіане і сенат, Жерці і ліктори стоять Круг Капітолія, і хором Співають гимн і курять дим З кадил і а́мфор. І з собором Іде сам Кесар; перед ним Із бронзи литую стату́ю Самого Кесаря несуть.

VII.

Непевне видумали свято Патриції-аристократи І мудрий кесарів сенат. Вони, бач, Кесаря хвалили На всі лади, що аж остило Самим ледащо вихвалять; То заразо́м щоб доконать, Вони на раді й присудили, Щоб просто Кесаря назвать Самим Юпітером — та й годі! І написали воєводам По всьому царству: так і так, Що Кесар — бог, ще більш од бога, І майстрові дали́ ковать Із бронзи Кесаря; до того, Так, нота-бене, додали́, Що бро́нзовий той Кесар буде І милувать. Сердешні люде, Неначе в ирій, потягли́ У Рим на прощу. Приплила́ Із Сиракуз і та небога, Благати Кесаря і бога. І чи одна вона? Мій Боже! Прийшло їх тисячі в сльоза́х, Прийшло з-далека... Горе з вами! Кого благати ви прийшли? Кому ви сльози принесли́? Кому ви принесли́ з сльозами Свою надію? Горе з вами, Раби незрячії! Кого, Кого благаєте, благії? Раби незрячії, сліпії? Чи-ж камінь милує кого? Молітесь Богові одному, Молітесь правді на землі, А більше на землі ніко́му Не поклонітесь! Все брехня: Попи й царі!...

VIII.

Перед Неро́ном, Перед Юпітером новим, Молились вчора сенато́ри І всі патриції, і вчора Лила́ся божа благодать: Кому чи чином, чи грошима, Кому в аренду Палестину, Байстрятам де-що, а кому Самі благоволи́ли дать Свою підложницю в супруги, Хоча й підтоптану — нічого: Аби з-під Кесаря! А в кого Сестру благоволили взять У свій гарем, — і се нічого: На те він бог! А ми під бога Себе повинні підкладать, Не тілько се́стер...

Преторіане помолились; Преторіанам дав указ, Щоб все, що хочуть, те й робили, — А Ми помилуємо вас. І ви, плебеї-гречкосії, І ви молилися, — та вас Ніхто не милує, не вміють Вас і помилувать гаразд!...

IX.

На третій день уже пустили Молитися за христіян. І ти прихо́дила, молилась, — І милосердний істука́н Звелів везти із Сиракузи У Рим в кайданах христіян. І рада ти, і весела, Кумирові знову Помолилась. А кумир той, Юпітер той но́вий, Ось побач, якеє свято Буде завдавати В Колізеї! А тим часом Іди зустрічати Свого сина, та не дуже Радій лиш, небого: Ще не знаєш ти нового Ласкавого бога!

X.

А поки-що з матерями Алкидова мати Пішла його зустрічати, Святих привітати На березі. Пішла-єси, Трохи́ не співаєш, Та кесаря-Юпітера Хвалиш — вихваляєш: »От Юпітер, так Юпітер! Не жаль і назвати Юпітером. А я, дурна, Ходила благати У Афи́ни Юпітера... Дурна, більш нічого!...« І нищечком помолилась Кесареві-богу, Та й пішла по-над болотом, На Тибр поглядає. А по Тибру із-за гаю Байдак випливає, Чи ґалєра. На ґалєрі Везуть твого сина З неофітами в кайданах; А твоя дитина Ще й до щогли прикована: Не неофіт но́вий, А апостол великого Христового слова... Оттакий-то він! Чи чуєш? У путах співає Твій мученик:

»Псалом но́вий Господе́ві І но́вую славу Воспоє́м честни́м собором, Серцем нелукавим! Во псалтирі і тимпані Воспоє́м блага́я, Яко Бог кара неправих, Прави́м помагає. Преподобнії во славі І на тихих ложах Радуються, славословлять, Хва́лять імя Боже; І мечі в руках їх добрі, Острі обоюду, На отмщеніє язикам І в науку людям. Окують царей неситих В залізнії пута, І їх, славних, оковами Ру́чними окрутять; І осудять неправедних Судом своїм правим, І во-віки стане слава, Преподобним слава!«

XI.

А ти на березі стояла, Неначе темная скала, Дивилась, слухала, ридала, І Аллилуя подала́ За матерями христіянам. Мов дзвони, загули́ кайдани На неофітах; а твій син, Єдиний твій, апостол но́вий, Перехрестившись, возгласив: »Молітесь, братія, молітесь За брата лютого! Його В своїх молитвах помяніте; Перед гординею його́, Брати́ мої, не поклонітесь! Молитва — Богові! А він Нехай лютує на землі, Нехай пророка побиває, Нехай усіх нас розпинає! Уже внучата зачали́сь; І виростуть вони колись: Не местники внучата тії — Христові воїни святії! І без огня і без ножа Стратеги Божії воспрянуть, І тисячі і тьми поганих Перед святими побіжать! Молітесь, братія!« — Молились, Молилися перед хрестом, Закуті в пута неофіти Молились радісно. Хвала́, Хвала́ вам, душі молодії, Хвала́ вам, лицарі святії, Во віки-віки похвала!...

XII.

І в Рим ґалєра приплила́. Минає тиждень. Пяний Кесар, Постригши сам себе в Зеве́са, Завдав Зевесу юбілей. Ликує Рим. Перед кумира Везуть возами ладан, миро, Женуть гуртами христіян У Колізей... Мов у різниці, Кров потекла. Ликує Рим... І ґладіятор і патрицій — Обидва пяні, — кров і дим Їх упоїв; руїну слави Рим пропиває, тризну править По Сціпіонах. Лютий, лютий, Мерзений старче! Роскошуй В своїх гаремах! Із-за моря Уже встає святая зоря. Не громом праведним, святим Тебе убють, — ножем тупим Тебе заріжуть, мов собаку, Убють обу́хом!

XIII.

Другий день Реве арена. На арені Лідийський золотий пісок Покрився пу́рпуром червоним, В болоті-крови замісивсь; А Сиракузських Назореїв Ще не було́ у Колізе́ї. На третій день і їх в кайданах Сторо́жа з голими мечами Гуртом в різницю привела́. Арена звірем заревла́... А син твій гордо на арену, Псалом співаючи, ступив, І пяний Кесар, мов скажений, Зареготавсь. І леопард Із ями вискочив на сцену... Ступив, зирнув, — і полила́сь Святая кров. По Колізею Ревучим громом пронесла́сь І стихла буря... Де-ж була́? Де ти сховалась? Чом на його, На Кесаря свого́ святого, Не кинулась? — Бо стерегли: Кругом в три лави обступили Зеве́са ліктори; за ним, Твоїм Юпітером святим, Залізну браму зачинили. А ти осталася одна, Одна-однісінька на дво́рі. І що ти зможеш? — »Горе! горе! О, горе лютеє моє́! Моя ти доленько! Без його Що я робитиму? До кого Я прихилю́ся?«... І небога Кругом зиркнула, — і о мур, Об мур старою головою Ударилась, і неживою Під браму впала.

XIV.

З позо́рища у-ве́чері У терми сховався Святий Кесар з лікторами; Колізей остався Без Кесаря і без Ри́млян, І ніби заплакав Сполохнувшись, сумно-сумно Над ним ворон крякав. Одинокий, мов гора та На полі, чорніє Колізей той серед Риму. Тихо-тихо віє Із-за Тибру, із Альбано Вітер по-над Римом; А над чорним Колізеєм, Ніби із-за диму, Пливе місяць круглолиций, І мир первозданний Одпочив на лоні ночі. Тілько ми, Ада́ме, Твої чада преступнії, Не одпочиваєм До самої домовини У проспанім раї; Гриземося, мов собаки, За маслак смердячий, Та тебе ще зневажаєм, Праотче ледачий!... Та цур тобі!

XV.

Трохи́ одпочила Стара мати недобита; Живущую силу Сила ночі оживила; Встала, походила Коло за́мкнутої брами Та щось шепотала: Чи не Кесаря святого Нишком проклинала? А може й так... Тихесенько До брами підкралась, Послухала, усміхнулась І щось прошептала — Якесь слово... І нищечком Коло брами сіла Й зажурилась. Незабаром Брама одчинилась, І на возах, на колесницях, Із Колізея, із різниці Святії вивезли тіла́, І повезли́ на Тибр: тілами Святих убитих годували Для ца́рського таки стола́ У Тибрі рибу. Встала мати, Кругом оглянулась, взяла́сь За биту голову руками, І тихо, мовчки за возами Маро́ю чорною пішла. На Тибр. А Скифи сіроокі, Погоничі, рабів раби, Подумали: сестра Моро́ка Із пекла вийшла провожать У пекло Ри́млян. Поскидали У воду трупи та й назад З возами Скифи повертали.

І ти осталася одна На бе́резі, і ти дивилась, Як розстелялися, стелились Круги́ широкії над ним, Над сином праведним твоїм... Дивилась, поки не осталось Живого сліду на воді, — І усміхнулася тоді І тяжко-страшно заридала, І помолилась в перший раз За нас Розпятому. І спас Тебе розпятий Син Марії І ти слова його живії В живую душу прийняла́, І на торжища і в черто́ги Живого істинного Бога Ти слово правди понесла́!