Наталка Полтавка

Дія перша

Одміна перша

Село над рікою Ворсклом. Уподовж сцени вулиця до річки; між хатами тут і хата Терпилихи.

Ява I

Наталка (виходить з хати з відрами на коромислі; дійшовши до річки, поставила відра на березі, а сама ходить задумана, потім співає).

Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться, О, як болить моє серце, а сльози не ллються!.. Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу, Тільки тоді і полегша, як нишком заплачу. Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде, Хто щаслив був хоть часочок, повік не забуде…

Єсть же люди, що і моїй завидують долі: Чи щаслива ж та билинка, що росте у полі? Що на полі, на пісочку, без роси на сонці? Тяжко жити без милого і в своїй сторонці! Де ти, милий, чорнобривий? Де ти — озовися!.. Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися!.. Полетіла б я до тебе, та крилець не маю, Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю… До кого ж я пригорнуся і хто приголубить, Коли тепер нема того, який мене любить?..

Петре, Петре!.. Де ти тепер? Може, де скитаєшся у нужді і горі й проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище, а може… (плаче), може й забув, що я живу на світі… Ти був бідний, любив мене і за те потерпів і мусів мене оставити: я тебе любила і тепер люблю… Ми тепер рівня з тобою: і я стала така бідна, як і ти, — вернися ж до мого серця!.. Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз і навіки закриються…

Ява II

Возний (ідучи повз, підходить до Наталки). Благоденственного і мирного пребиванія!.. (На бік). Удобная оказія предстала зділати о собі предложеніє на самоті…

Наталка (кланяється). Здорові були, добродію, пане возний!..

Возний. Добродію… добродію!.. Я хотів би, щоб ти звала мене — теє то, як його — не вищеупом'янутим іменем.

Наталка. Я вас зву так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство і розум…

Возний. Не о сем, галочко — теє то, як його — хлопочу я; но желаю із медових уст твоїх слишати умилительноє названіє, сообразноє моєму чувствію. Послушай…

От юних літ не знал я любові, Не ощущал возженія в крові. Как вдруг предстал Наталки вид ясний, Как райський крин душистий, прекрасний:

 Утробу всю потряс…  Кров взволновалась,  Душа смішалась, —  Настал мой час!

Настал мой час, і серце все стонеть; Как камень, дух в пучину зол тонеть. Безмірно, ах! люблю тя дівицю, Как жадний вовк младую ягницю.

 Твій предвіщаєть зрак  Мні жизнь дражайшу,  Для чувств сладчайшу,  Как з медом мак!

Противні мні стануть і розділи, Позви і копи страх надоїли; Незносен мні сигклит весь бумажний, Противен тож і чин мій преважний…

 Утіху ти подай  Душі смятенной,  Моєй письменной,  О, ти мой рай!..

Не в состоянії поставить на вид тобі сили любові моєй!.. Когда б я иміл — теє то, як його — стільки язиків, скільки артикулів в статуті илі скільки зап'ятих в Магдебургськім праві, то і сих не довліло б на восхваленіє ліпоти твоєй!.. Єй, єй! люблю тебе… до безконечності!..

Наталка. Бог з вами, добродію!.. що ви говорите! Я річі вашої в толк собі не возьму.

Возний. Лукавиш — теє то, як його — моя галочко!.. і добре все розумієш. Ну, коли так — я тобі коротенько скажу; я тебе люблю і женитись на тобі хочу…

Наталка. Гріх вам над бідною дівкою глумитись! Чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду. Та і по всьому я вам не під пару.

Возний. Ізложеннії в отвітних річах твоїх резони суть — теє то, як його — для любові ничтожні. Уязвленноє часто-реченною любовію серце, по всім божеським і человічеським законам, не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная любов все — теє то, як його — рівняєть. Рци одно слово: „люблю вас, пане возний“ — і аз, вищеупом'янутий, виконаю присягу о вірнім і вічнім союзі з тобою.

Наталка. У нас є пословиця: „знайся кінь з конем, а віл з волом“. Шукайте собі, добродію, в городі панночки. Чи там трохи єсть суддівен, писарівен і гарних попівен? Любую вибирайте… Ось підіть лишень у неділю або в празник по Полтаві, та побачите таких гарних, таких гарних, що й розказати не можна!..

Возний. Бачив я многих — і ліпообразних, і багатих. Но серце моє не имієть — теє то, як його — к ним поползновенія. Ти одна заложила йому позов на вічнії роки, і душа моя єжечасно волаєть тебе і послі нишпорной даже години.

Наталка. Воля ваша, добродію, а ви так списьменна говорите, що я того не розумію. Так й не вірю, щоб так швидко і дуже залюбитись можна було.

Возний. Не віриш? Так знай же, що я тебе давно вже — теє то, як його — полюбив, як тільки ви перейшли в наше село. Моїх діл околичності, возникающії із неудобних обстоятельств, удержували соділати признаніє пред тобою; тепер же читаю — теє то, як його — благость в очах твоїх… До формального опреділенія о моєй участі открой мні, хотя в терміні, партикулярно, резолюцію: могу лі — теє то, як його — без отстрочек, волокити, проторів і убитків получити во вічноє і потомственноє владініє тебе — движимоє і недвижимоє имініє для душі моєй — з правом владіти тобою спокійно, безпрекословно і по своїй волі — теє то, як його — розпоряжать? Скажи, говорю!.. Отвічай, отвітствуй: могу лі бить — теє то, як його — мужем пристойним і угодливим душі твоїй і тілу?

Наталка (співа):

Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву — Пошануйте сиротину і не вводьте в славу. Не багата я і проста, та чесного роду, Не стижуся прясти, шити і носити воду. Ти в жупанах і письменний, і рівня з панами, Як же можеш ти дружиться з простими дівками! Єсть багацько городянок — вибирай любую; Ти пан возний: тобі треба не мене сільськую.

Так, добродію, пане возний! Перестаньте жартувати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре ім'я: через вас люди почнуть шептати про мене; а для дівки, коли об ній люди зашепчуть…

Музика починає грати прелюдію. Возний міркує собі на думці і смішні міни перебігають на його обличчі. Наталка задумалась.

Ява III

Виборний (іде по вулиці й співа):

Дід рудий, баба руда, Батько рудий, мати руда, Дядько рудий, тітка руда, Брат рудий, сестра руда, І я рудий, руду взяв, Бо рудую сподобав. Ой по горі по Панянці, В понеділок дуже вранці Ішли наші новобранці; Поклонилися шинкарці, А шинкарка на їх — морг: „Іду, братики, на торг!..“ Ішли ляхи на три шляхи, А татари на чотири, Шведи вражі поле вкрили; Козак в лузі окликнувся — Швед, татарин, лях здригнувся, — В дугу всякий ізігнувся!

Наталка взяла свої відра й пішла додому. Виборний підходить до возного.

Возний. Чи се — теє то, як його — нова пісня, пане виборний?

Виборний (кланяється). Та це, добродію, не пісня, а нісенітниця. Я співаю іноді що в голову лізе… Вибачайте, будьте ласкаві, не добачив вас.

Возний. Нічого, нічого… Відкіль це так?.. Чи не з гостей ідете — теє то, як його?..

Виборний. Я йду з дому. Випровожав гостя: до мене заїжджав засідатель наш, пан Щипавка; так уже, знаєте, не без того, — випили по одній, по другій, по третій, холодцем та ковбасою закусили та вишнівки з кварту укутали, та й, як то кажуть, і підкрепилися…

Возний. Не розказував же пан Щипавка якої новини?

Виборний. Де то не розказував! Жалувався дуже, що всьому земству урвалася тепер удка; та так, що не тільки засідателям, а й самому комісарові не те вже, що було. Така, каже, халепа, що притьмом накладно служити: бо, каже, що перше дурницею доставалось, то тепер або випросити треба, або купити.

Возний. Ох, правда, правда!.. Даже і в повітовім суді і во всіх присутственних містах униніє возпослідувало; малійшая проволочка або прижимочка просителю, як водилось перше, почитається за уголовноє преступленіє; а взяточок, сиріч — винужденний подарочок, весьма-очень іскусно у істця илі отвітчика треба виканючити… Та що й говорить! Тепер і при некрутських наборах вовся не той порядок ведеться… Трудно становиться жити на світі…

Виборний. Зате нам, простому народові, буде добре, коли старшина буде богобоязлива і справедлива, не допускатиме письменним п'явкам кров із нас смоктати… Та куди ви, добродію, налагодились?..

Возний. Я наміревав — теє то, як його — посітити нашу вдовствующую диякониху, та побачивши тут Наталку (зітхає), встановився побалакати з нею…

Виборний. Наталку? А де ж вона?.. (Оглядається).

Возний. Може пішла додому.

Виборний. Золото — не дівка! Наградив бог Терпилиху дочкою… Окрім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна — яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших себе, яка трудяща, яка рукодільниця, що й себе і матір свою на світі держить!..

Возний. Нічого сказати — теє то, як його — хороша, хороша, і вже в такім возрасті…

Виборний. Та й давно б час, так що ж!.. Сирота, ще й бідна — ніхто і не квапиться…

Возний. Однако ж я чув, що Наталці траплялись женихи, — весьма пристойні… Наприклад, Тахтаулівський дячок, чоловік знаменитий басом своїм, ізучен ярмолоя і даже знаєть печерсько-лаврський напів; другий — волосний — теє то, як його — писар із Восьмачок, чоловік не убогий і продолжавший службу свою безпорочно скоро год; третій — підканцелярист із суда, по Імені Скоробреха… і многії другії… Но Наталка…

Виборний. Що? одказала?.. Добре зробила… Тахтаулівський дяк п'є горілки багато і вже спада з голосу; волосний писар і підканцелярист Скоробреха, як кажуть, жевчики обидва і голі, вашець і проше, як хлистики; а Наталці треба не письменного, а хазяїна доброго, щоб умів хліб робити і щоб жінку свою з матір'ю годував і зодягав.

Возний. Для чого ж неписьменного? Наука — теє то, як його — в ліс не веде; письменство не єсть преткновеніє илі поміха ко вступленію в законний брак. Я скажу за себе: правда, я — теє то, як його — письменний, но по благості всевишняго єсмь чоловік, а по милості дворян — возний, і живу, хоч не так, як люди, а хоч біля людей. Копійка волочиться і про чорний день иміється: признаюсь тобі, приятелю, буде чим і жінку — теє то, як його — годувати і зодягати.

Виборний. Так чом же ви не одружитеся? Уже ж, здається, пора… Хіба в ченці постригтись хочете? Чи ще, може, сужена на очі не нависла?.. Хіба хочете, щоб вам на весіллі цю пісню співали?.. Ось слухайте (співає):

Ой, під вишнею, під черешнею Стояв старий з молодою, як із ягодою. І просилася і молилася: „Пусти мене, старий діду, на вулицю погулять!“ „Ой, я й сам не піду, і тебе не пущу: Хочеш мене старенького та покинути. Ой, не кидай мене, моя голубочко! Куплю тобі хатку, іще й сіножатку, І ставок, і млинок, і вишневий садок!“ „Ой, не хочу хатки, ані сіножатки, Ні ставка, ні млинка, ні вишневого садка. Ой, ти старий дідуга, ізігнувся як дуга, А я молоденька, гуляти раденька“.

Возний. Коли другії облизня піймали, то і ми остерігаємося. Наталка многим женихам піднесла печеного кабака; глядя на сеє, і я собі на умі.

Виборний. А вам що до Наталки — будто всі дівки на неї похожі? Не тільки світа, що в вікні: цього дива повно на світі. Та до такого пана, як ви, в іншої аж жижки задрижать…

Возний (на бік). Признаюсь йому в моїй любві к Наталці!.. Послухай, пане виборний!.. Нігде — теє то, як його — правди діти: я люблю Наталку всею душею, всею мислію і всім серцем моїм; не можу без неї жити, так її образ — теє то, як його — за мною і слідить… Як ти думаєш? Як совітуєш в таковом моїм припадці?..

Виборний. А що тут довго думати? Старостів посилати за рушниками, та й кінець! Стара Терпилиха не зсунулась ще з глузду, щоб вам одказати.

Возний. Ох, ох, ох!.. Стара не страшна, так молода — кирпу гне!.. Я вже їй говорив, як то кажуть наздогад буряків — теє то, як його — так де! — ні приступу!..

Виборний. Що ж вона говорить? Чим одговорюється і що каже?..

Возний. Вона ізлагаєть нерезоннії — теє то, як його — причини: вона приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нарицаєть себе сиротою, а мене паном, себе бідною, а мене багатим, себе простою — теє то, як його — а мене возним і рішительний приговор учинила — що я їй, а вона мені не рівня — теє то, як його.

Виборний. А ви ж їй що?

Возний. Я їй пояснив, що любов усе рівняє.

Виборний. А вона ж вам що?..

Возний. Що для мене благопристойніш панночка, ніж проста селянка.

Виборний. А ви ж їй що?

Возний. Що вона — теє то, як його — одна моя госпожа.

Виборний. А вона ж вам що?

Возний. Що вона не вірить, щоб так дуже — теє то, як його — можна полюбити.

Виборний. А ви ж їй що?

Возний. Що я її давно люблю.

Виборний. А вона ж вам що?

Возний. Щоб я одв'язався од неї…

Виборний. А ви ж їй що?

Возний(сердито). Що? Нічого!.. Тебе чорт приніс — теє то, як його — Наталка утекла, а я з тобою остався.

Виборний. Ой ви, письменнії… Вгору деретеся, а під носом нічого не бачите!.. Наталка обманювала вас, коли казала, що ви їй не рівня. У неї не те на серці…

Возний. Не те? А що ж такеє?

Виборний. Уже ж не що! Другого любить! Ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтаві і покійний Терпило живий був, то прийняв був до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець виріс славний, гарний, добрий, проворний і роботящий, — він од Наталки старший був годів на три, або чотири, з нею вигодувався і зріс вкупі. Терпило і Терпилиха любили годованця свого, як рідного сина, — та було й за що!.. А Наталка любилась з Петром, як брат із сестрою. От Терпило, понадіявшись на своє багатство, зачав знакомитись з нерівнею: зачав, бач, заводити бенькети з повитчиками, з канцеляристами, купцями і цехмистрами — пив, гуляв, шахрував гроші, покинув свій промисел, помалу розточив своє добро, розпився… зачав гримати за Наталку на доброго Петра і вигнав його із свого дому; і після, як не стало і посліднього цього робітника, Терпило зовсім ізвівся — в бідності вмер і без куска хліба оставив жінку й дочку.

Возний. Яким же побитом — теє то, як його, — Терпилиха опинилася в нашім селі?

Виборний. У Терпила в городі на Мазурівці був двір — гарний, з рубленою хатою, коморою, льохом і садком. Терпилиха по смерті свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собі хатку і тепер живе, як ви знаєте.

Возний. А вищеречений Петро де — теє то, як його — обрітається?

Виборний. Бог же його зна. Як пішов з двора — мов у воду впав: чутки нема. Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує, та й Терпилиха без сліз Петра не згадує…

Возний. Наталка неблагоразумна: любить такого чоловіка, которого — теє то, як його — може і кістки погнили. Лучче синиця в жмені, як журавель в небі.

Виборний. Або, як той грек мовив: „Лучче живий хорунжий, як мертвий сотник“. А я все таки думаю, коли б чоловік добрий найшовся, то б Наталка вийшла заміж, бо убожество їх таке велике, що не в моготу становиться.

Возний. Сердечний приятелю! возьмися у Наталки і матері хожденіє иміти по моєму сердечному ділу. Єжели виграєш — теє то, як його — любов к мені Наталки і убідиш її доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на законнім основанії, то не пожалію — теє то, як його — нічого для тебе. Вір — без дані, без пошлини, кому хочеш, позов заложу і контроверсії сочиню, божусь в тім: єй же, єй!..

Виборний (подумав трохи). Що ж? Спрос не біда. Тут зла ніякого нема. Тільки Наталка не промах! О, розумна і догадлива дівка!

Возний. Осмілься!.. Ти умієш увернутись — теє то, як його — хитро, мудро, не дорогим коштом. Коли ж що, то можна і брехнути для обману, приязні ради.

Виборний. Для обману? Спасибі за це!.. Брехати і обманювати других — од бога гріх, а од людей сором.

Возний. О, простота, простота!.. Хто тепер — теє то, як його — не бреше і хто не обманює? Мню, єжели би здесь зібралось много народу і зненацька ангел з неба з огненною різкою злетів і воскликнув: „Брехуни й обманщики!.. ховайтесь, а то я поражу вас!..“ — Єй-єй, всі присіли б до землі совісті ради!.. Блаженна ложь, єгда биваєть в пользу ближніх… а то біда — теє то, як його — що часто лжемо илі ради своєя вигоди, илі на упад других.

Виборний. Воно так, конешно: всі люди грішні; однако ж…

Возний. Що однако ж? всі грішні, та ще й як!.. І один другого так обманюють, як того треба!.. І як не верти, а виходить — кругова порука. Слухай:

Всякому городу нрав і права, Всяка имієть свій ум голова;

Всякого прихоті водять за ніс, Всякого манить к наживі свій біс.

Лев роздирає там вовка в куски, Тут же вовк цапа скубе за виски;

Цап у городі капусту псує: Всякий з другого бере за своє.

Всякий, хто вище, то нижчого гне, Дужий безсильного давить і жме.

Бідний багатого — певний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.

Всяк хто не маже, то дуже скрипить; Хто не лукавить, то ззаду сидить.

Всякого рот дере ложка суха — Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?..

Виборний. Воно так!.. Тільки великим грішникам часто і даром проходить, а маленьким грішникам такого завдають бешкету, що й на старість буде в пам'ятку!.. Добре, пане возний!.. Я вас поважаю і зараз іду до старої Терпилихи. Бог зна, до чого дійдеться… Може воно і добре буде, коли ваша доля щаслива!..

Возний (з радощів починає співати, а виборний за ним підспівує):

Ой доля людськая — доля єсть сліпая! Часто служить злим, негідним і їм помагає. Добрі терплять нужду, по миру товчуться, І все їм не в лад приходить, за що не візьмуться. До кого ж ласкава ця доля лукава, Такий живе, як сир в маслі, спустивши рукава. Без розуму люди в світі живуть гарно, А з розумом, та в недолі вік проходить марно. Ой доле людськая, чом ти не правдива, Що до інших дуже гречна, а до нас спесива.

Заслона.

Одміна друга

Ява IV

Хата Терпилихи. Мати пряде, а дочка шиє.

Терпилиха. Ти ізнов сумуєш, Наталко… Ізнов щось тобі на думку спало?..

Наталка. Мені з думки не йде наше безталання.

Терпилиха. Що ж робити? Три роки вже, як ми по убожеству своєму продали дворик свій на Мазурівці, покинули Полтаву і перейшли сюди жити: покійний твій батько довів нас до цього.

Наталка. І, мамо!.. Так йому на роду написано, щоб жити багатим до старості, а вмерти бідним… він не виноватий.

Терпилиха. Лучче б була я вмерла: не терпіла б такої біди, а більш — через твою непокірність.

Наталка (кладе роботу). Через мою непокірність ви біду терпите, мамо?

Терпилиха. А як же? Скільки хороших людей сваталось за тебе — розумних і зажиточних, і чесних, а ти всім одказала, — скажи, в яку надію?

Наталка. В надію на бога. Лучче посивію дівкою, як піду заміж за таких женихів, які на мені сватались. Уже нічого сказати — хороші люди!..

Терпилиха. А чому й ні? Дяк Тахтаулівський чом не чоловік? Він письменний, розумний і не без копійки. А волосний писар і підканцелярист Скоробрешенко — чому не люди… кого ж ти думаєш діждатись — може пана якого, або губерського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка, — мала б вічний хліб: була б перше дячихою, а послі й попадею.

Наталка. Хоч би і протопопшею, то бог з ним! Нехай вони будуть розумні, багаті і письменніші од нашого возного, та коли серце моє не лежить до їх і коли вони мені осоружні… Та і всі письменні — нехай вони собі тямляться!

Терпилиха. Знаю, чом тобі всі не люб'язні: Петро нав'яз тобі в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш: чотири годи об нім ні слуху нема, ні послушанія.

Наталка. Так що ж? Аджеж і він об нас нічого не чує, та ми живемо; то й він жив і так же пам'ятує об нас, та боїться вернутись.

Терпилиха. Ти не забула, як покійний твій батько напослідок не злюбив Петра і умираючи не дав свого благословення на твоє з ним замужество; так і мого ніколи не буде!

Наталка (підбігає до матері, хапа її за руку й співає):

Ой, мати, мати! Серце не вважає: Кого раз полюбить, з тим і помирає.

Лучче умерти, як з немилим жити, Сохнуть з печалі, щодень сльози лити. Бідність і багатство — єсть то божа воля: З милим їх ділити — щасливая доля. Ой, хіба ж я, мати, не твоя дитина, Коли моя мука тобі буде мила?.. І до мого горя ти жалю не маєш: Хто прийшовсь по серцю, забуть заставляєш!..

О мамо, мамо!.. Не погуби дочки своєї! (Плаче).

Терпилиха (чуло). Наталко, схаменись! Ти в мене одна, ти кров моя: чи захочу ж я тебе погубити? Убожество моє і старість силують мене швидше заміж тебе оддати… Не плач!.. Я тобі не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж він?.. Нехай же прийде, вернеться до нас. Він не лежень, трудящий; з ним обідніти до злиднів не можна… Але що ж! Хто відає — може де запропастився, а може й одружився де, може і забув тебе! Тепер так буває, що одну нібито любить, а про другу думає.

Наталка. Петро не такий: серце моє за його ручається і воно мені віщує, що він до нас вернеться. Якби він знав, що ми тепер бідні — о, з кінця світа прилинув би до нас на поміч!..

Терпилиха. Не дуже довіряй своєму серцю: сей віщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться на світі, та й о Петрі так думай… А лучче, якби ти була мені покірна і мене слухала.

Чи я тобі, дочко, добра не желаю, Коли кого зятем собі вибираю?

 Ой, дочко, дочко! що ж мені почати,  Де ж люб'язного зятя дістати?

Петро десь блукає, може, оженився, Може, за тобою не довго журився.

 Ой, дочко…

По старості моїй живу через силу, Не діждавшись Петра, піду і в могилу.

 Ой, дочко…

Тебе ж без приюту, молоду дитину, На кого оставлю, бідну сиротину?

 Ой, дочко…

Ти на те ведеш, щоб я не діждала бачити тебе замужем; щоб через твоє упрямство не дожила я віку: бідність, сльози і перебори твої положать мене в домовину… (Плаче).

Наталка. Не плачте, мамо! Я покорюсь вашій волі і для вас за первого жениха, вам угодного, піду заміж… перенесу своє горе, забуду Петра і не буду ніколи плакати…

Терпилиха. Наталко, дочко моя! Ти все для мене на світі. Прошу тебе, викинь Петра з голови і ти будеш щасливою… Але хтось мелькнув мимо вікна… Чи не йде хто до нас?.. (Виходить).

Ява V

Наталка (сама). Трудно, мамо, викинути Петра з голови, а ще трудніше із серця. Та що робити!.. Дала слово за первого вийти заміж: для покою матері треба все перенести… Скріплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої — і буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив'яжуться. Возному так одрізала, що мусить одчепиться; більше, здається, нема на приміті… А там — ох!.. Серце моє чогось щемить… (Почувши, що хтось наближається до дверей, береться до роботи).

Ява VI

Увіходить виборний, а за ним Терпилиха.

Виборний. Помогай-бі, Наталко!.. Як ся маєш, як поживаєш?

Наталка. От живемо і маємося, як горох при дорозі: хто не схоче, той не вскубне!..

Терпилиха. На нас бідних і безпомощних, як на те похиле дерево, і кози скачуть.

Виборний. Хто ж тобі винуват, стара? Якби оддала дочку заміж, то й мала б, хто вас обороняв би.

Терпилиха. Я цього тільки й хочу, так що ж…

Виборний. А що такеє? Може, женихів нема, або що? А може Наталка…

Терпилиха. То бо то і горе! Скільки не траплялось — і хороші людці — так: „не хочу, та й не хочу!“

Виборний. Дивно мені й чудно, що Наталка так говорить: я ніколи б од її розуму цього не ждав.

Наталка. Так то вам здається, а ніхто не віда, хто як обіда.

Терпилиха. Оттак все вона — приговорками та одговорками і вивертається; а до того, як іще придасть охання та сліз, то я і руки опущу.

Виборний. Час би, Наталко, взятись за розум: ти вже дівка, не дитя. Кого ж ти дожидаєшся? Чи не з города ти таку примху принесла з собою? О, там панночки дуже собою чваняться і вередують женихами: той не гарний, той не багатий, той не меткий; другий дуже смирний, інший дуже бистрий; той кирпатий, той носатий, та чом не воєнний, та коли і воєнний, то щоб гусарин… А од такого перебору досидяться до того, що опісля на їх ніхто і не гляне.

Наталка. Не рівняйте мене, пане виборний, з городянками: я не вередую і не перебираю женихами. Ви знаєте, хто за мене сватався. Невже ж ви хочете спхнути мене з мосту та в воду?

Виборний. Правда, заміж вийти — не дощову годину пересидіти; але мені здається, якби чоловік належний трапився, то б не треба ні для себе, ні для матері йому одказувати; ви люди не багаті…

Терпилиха. Не багаті! Та така бідність, таке убожество, що я не знаю, як дальше й на світі жити.

Наталка. Мамо! Бог нас не оставить: єсть і бідніші од нас, а живуть же…

Терпилиха. Запевне, що живуть, але яка жизнь їх?!

Наталка. Хто живе чесно і годується трудами своїми, тому й кусок черствого хліба смачніший од м'якої булки, неправдою нажитої.

Терпилиха. Говори, говори! А на старості гірко терпіти нужду і во всьому недостаток… (До виборного). Хоч і не годиться своєї дочки вихваляти, та скажу вам, що вона добра у мене дитина: вона обіщала для мого покою за первого жениха, аби б добрий, вийти заміж.

Виборний. Об розуму і доброму серцю Наталки нічого говорити, — всі матері приміром ставлять її своїм дочкам; тільки — нігде правди діти — без приданого, хоч будь вона мудріша од царя Соломона, а краща од прекрасного Іосифа, то може умерти сідою панною.

Терпилиха. Наталко! Чуєш, що говорять? Жалій послі на себе, а не на другого кого.

Наталка (зітхає). Я й так терплю горе.

Виборний. Та можна вашому горю пособити… (Лукаво). У мене єсть на приміті чолов'яга — і поважний, і багатий, і Наталку дуже собі уподобав.

Наталка (на бік). От і біда мені!

Терпилиха. Жартуєте, пане виборний!

Виборний. Без жартів, знаю гарного жениха для Наталки. А коли правду сказати, то я і прийшов за його поговорити з вами, пані Терпилихо.

Наталка (нетерпляче). А хто такий той жених?

Виборний. Наш возний, Тетерваковський. Ви його знаєте… Чи ж не чоловік?

Наталка. Возний? Чи він же мені рівня? Ви глумитеся надо мною, пане виборний!

Терпилиха. Я так привикла к своєму безталанню, що боюся і вірить, щоб була цьому правда.

Виборний. З якого ж побиту мені вас обманювати? Возний Наталку полюбив і хоче на їй женитись — що ж тут за диво? Ну, скажіть же хутенько, як ви думаєте?

Терпилиха. Я душею рада такому зятеві.

Виборний. А ти, Наталко?

Наталка. Бога бійтесь, пане виборний! Мені страшно й подумати, щоб такий пан — письменний, розумний і поважний — хотів на мені женитись… Скажіть мені перше, для чого люди женяться?

Виборний. Для чого?.. Для того… А ти буцім і не знаєш!

Наталка. Мені здається, для того, щоб завести хазяйство і семейство, жити люб'язно і дружно, бути вірними до смерті і помагати одно другому. А пан, котрий жениться на простій дівці, чи буде їй щирим другом до смерті? Йому в голові й буде все роїтись, що він її виручив із бідності, вивів у люди, і що вона йому не рівня. Буде на неї дивитись з презирством і обходитись з неповагою, — і у пана така жінка буде гірше наймички… буде крепачкою…

Терпилиха. Оттак вона всякий раз занесе, та й справляйся з нею!.. Коли на те пішло, то я скажу: якби не годованець наш Петро, то й Наталка була б як шовкова.

Виборний. Петро? Де ж він! А скільки років, як він пропав?

Терпилиха. Уже років трохи не з чотири.

Виборний. І Наталка так обезглузділа, що любить запропастившогося Петра!.. І Наталка, кажеш ти, добра дитина, коли бачить рідну свою матір при старості, в убожестві, всякий час з заплаканими очима і туж-туж умираючу од голодної смерті — і не зжалиться над матір'ю? А ради кого? Ради пройдисвіта, ланця, що може де в острозі сидить, може вмер, або в москалі завербувався!..

Терпилиха й Наталка плачуть.

Виборний.

Ей, Наталко! не дрочися!

Терпилиха.

Та пожалій рідну, Мене стару, бідну, —  Схаменися!..

Наталка.

Не плач, мамо, не журися!

Виборний.

Забудь Петра-ланця, Пройдоху, поганця, — Покорися!..

Терпилиха.

Будь же, дочко, мні послушна!

Наталка.

Тобі покоряюсь, На все соглашаюсь, Прямодушно!..

Виборний, Терпилиха і Наталка (разом):

Де згода в семействі, де мир і тишина, Щасливі там люди, блаженна сторона:

Їх бог благословляє, Добро їм посилає І з ними вік живе.

Терпилиха. Дочко моя! Голубко моя!.. Пригорнись до мого серця! Покірність твоя жизні і здоров'я мені придасть. За твою повагу й любов до мене бог тебе не оставить, моє дитятко!..

Наталка. Мамо, мамо!.. Все для тебе стерплю, все для тебе зроблю, і коли мені бог поможе осушити твої сльози, то я найщасливіша буду на світі, тільки…

Виборний. А все таки „тільки“?!. Вже куди не кинь, то клин. Викинь лиш дур з голови; удар лихом об землю, — мовчи да диш!..

Терпилиха. Так, дочко моя! Коли тобі що і наверзеться на ум, то подумай, для кого і для чого виходиш за возного заміж.

Наталка. Та я сказала вже, що все для тебе зроблю, тільки щоб не спішили з весіллям.

Виборний. А нащо ж і одкладувати в довгий ящик? Адже ми не судді!..

Терпилиха. Та треба ж таки прибраться к весіллю: хоч рушники і єсть готові, так іще дечого треба.

Виборний. Аби рушники були, а за прибори на весілля не турбуйтесь: наш возний — не взяв його кат — на свій кошт таке бундячне весілля уджигне, що ну!.. Послухайте ж сюди: сьогодні зробимо сватання, і ви подавайте рушники, а там уже умовитеся собі з паном женихом і за весілля. Прощайте! Гляди ж, Наталко, не згедзайся, як старости прийдуть! Пам'ятай, що ти обіцяла матері… Прощайте… Прощайте!..

Терпилиха. Прощайте, пане виборний! Спасеть вас бог за вашу приязнь.

Виходить разом з ним.

Ява VII

Наталка (сама). Не минула мене лиха година!.. Возний гірше реп'яха причепився. А здається, що Макогоненко до всії біди привідця… Боже милосердний! Що зо мною буде? Страшно й подумати, як з немилим чоловіком увесь вік жити… як нелюба милувати, як осоружного любити!.. Куди мені діватись? Де помочі шукати? Кого просити? Горе мені!.. Добрі люди, поможіть мені, пожалійте мене!.. А я од всього серця жалію об дівках, які в такій біді, як я тепер… (Падає навколішки й здіймає догори руки). Боже! Коли вже воля твоя єсть, щоб я була за возним, то вижени любов до Петра із мого серця і наверни душу мою до возного! Без цього чуда я пропаду навіки…

Встає й співає.

Чого ж вода каламутна? Чи не хвиля збила? Чого ж і я смутна тепер? Чи не мати била? Мене мати та не била — самі сльози ллються: Од милого людей нема, од нелюба шлються. Прийди, милий, подивися — яку терплю муку. Ти хоч в серці, та од тебе беруть мою руку. Спіши, милий! Спаси мене од лютой напасті! За нелюбом коли буду, то мушу пропасти.

Заслона.

Дія друга

Та сама вулиця до річки в селі над Ворсклом.

Ява I

Микола (сам). Один собі живу на світі, як билинка на полі! Сирота — без роду, без племени, без талану і без приюту… Що робить — і сам не знаю. Був у городі, шукав місця — але скрізь опізнивсь. (Думає). Одважусь у пекло на три дні. Піду на Тамань, пристану до чорноморців. Хоч із мене і непоказний козак буде, та єсть же і негідніші від мене. Люблю я козаків за їх звичай: вони коли не п'ють, то людей б'ють, а все не гуляють… Заспіваю лишень пісню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив…

Гомін, гомін по діброві, Туман поле покриває; Мати сина, мати сина, Мати сина проганяє: — „Іди, сину, іди, сину, Іди, сину, пріч від мене! Нехай тебе, нехай тебе, Нехай тебе орда візьме!“ — „Мене, мати, мене, мати, Мене, мати, орда знає: В чистім полі, в чистім полі, В чистім полі об'їжджає…“ — „Іди, сину, іди, сину, Іди, сину, пріч від мене! Нехай тебе, нехай тебе, Нехай тебе турчин візьме!“ — „Мене, мати, мене, мати, Мене, мати, турчин знає: Сріблом-злотом, сріблом-злотом, Сріблом-злотом наділяє…“ — „Іди, сину, іди, сину, Іди, сину, пріч від мене!.. Нехай тебе, нехай тебе, Нехай тебе ляхи візьмуть!“ — „Мене, мати, мене, мати, Мене, мати, ляхи знають:

Медом-вином, медом-вином, Медом-вином наповають…“ — „Іди, сину, іди, сину, Іди, сину, пріч від мене! Нехай тебе, нехай тебе, Нехай тебе москаль візьме!“ — „Мене, мати, мене, мати, Мене, мати, москаль знає! Жить до себе, жить до себе, — Давно уже підмовляє!“ У москаля, у москаля добре жити, Будем татар, турків бити, будем татар,  турків бити!“

Так і я буду з чорноморцями: буду тетерю їсти, горілку пити, люльку курити і черкес бити. Тільки там треба утаїти, що я письменний: у них, кажуть, із розумом не треба висуватись. Та це невелика штука: і дурним не трудно прикинутись.

Ява II

Петро (виходить, він не бачить Миколи, — співає):

Сонце низенько, Вечір близенко — Спішу до тебе, Лечу до тебе, Моє серденько! Ти обіщалась Мене вік любити, Ні з ким не знаться І всіх цураться, А для мене жити! Серденько моє! Колись ми двоє

Любились вірно, Чесно, примірно І жили в покої! Ой, як я прийду, Тебе не застану, — Згорну я рученьки, Згорну я біленькі Та й не жив стану…

Микола (на бік). Це не з нашого села і вовся мені незнакомий.

Петро (тихо). Яке це село? Воно мені не в приміту.

Микола (підходить до Петра). Здоров, пане-брате! Ти, здається, не тутешній?

Петро. Ні, пане-брате.

Микола. Відкіля ж ти?

Петро. Я?.. (Усміхається). Не знаю, як би тобі сказати… Відкіля хочеш…

Микола. Та вже ж ти не забув хоч того місця, де родився?

Петро. О, запевне не забув, бо й вовся не знаю.

Микола. Та що ж ти за чоловік?

Петро. Як бачиш — бурлака на світі… Тиняюся од села до села, а тепер іду в Полтаву.

Микола. Може, в тебе родичі єсть у Полтаві, або знакомі?

Петро. Нема у мене ні родичів, ні знакомих. Які будуть знакомі або родичі у сироти?

Микола. Так ти, бачу, такий, як і я — безприютний.

Петро. Нема у мене ні кола, ні двора: ввесь тут.

Микола. О, братику! (Бере Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою і не мати містечка, де б голову приклонити.

Петро. Правда твоя, брате та я, благодареніє богу, до цього часу прожив так на світі, що ніхто нічим мене не уразив. Не знаю, чи моя однакова доля з тобою, чи од того, що й ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рідного брата… Будь моїм приятелем!..

Ява III

Возний і виборний виходять з Терпилишиної хати. У возного рука пов'язана шовковою хусткою, у виборного через плече старостинський рушник. Микола й Петро одходять набік. Возний з задоволеним лицем похожає.

Виборний (стає на дверях і голосно говорить у хату). Та ну бо, Борисе, йди з нами!.. Мені до тебе діло єсть…

Терпилиха. Дайте йому покій, пане виборний! Нехай трохи прочумається.

Виборний. Та надворі швидше провітриться.

Терпилиха. В хаті лучче: тут ніхто не побачить і не осудить.

Виборний. За всі голови!.. (Одходить до дверей). Не стидно, хоч і на сватанні й через край смикнув окаянної варенухи… (Побачив Миколу). Миколо! що ти тут робиш? Давно вернувся з города?

Возний. Не обрітається ли в городі новинок каких кур'єзних?

Виборний. Адже ти був на базарі, — що там чути?..

Микола. Не чув, далебі, нічого. Та в городі тепер не до новинок: там так улиці застроюють новими домами, та кришки красять, та якісь пішоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пішки, що аж дивитись мило. Да вже ж і город буде — мов мак цвіте!.. Якби покійні шведи, що згинули під Полтавою, повставали, то б тепер і не пізнали Полтави.

Возний. По крайній мірі — теє то, як його — чи не чути чого об обидах, спорах і грабежах, і — теє то, як його, — о жалобах і позвах?

Виборний. Та що його питати: він по городу гав ловив та витрішки продавав… (До Миколи). Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш — він заручився.

Микола. Поздоровляю вас, добродію… А з ким же бог привів?

Возний. З найкращою зо всього села, і всіх прикосновенних околиць дівицею…

Виборний. Не скажемо, нехай кортить! (Одходить). А це що за парубок?

Микола. Це мій знакомий; іде із Коломака в Полтаву на заробіток.

Возний. Хіба-разві — теє то, як його — із Коломака через наше село дорога в город?

Петро. Я нарошне прийшов сюди з ним побачиться.

Возний і виборний виходять.

Ява IV

Петро. Це старший у вашім селі?

Микола. Який чорт! Він живе тільки тут. Бач, возний — так і бундячиться, що помазався паном. Юриста завзятий і хапун такий, що й з рідного батька злупить!

Петро. А той, другий?

Микола. То виборний Макогоненко, — чоловік і добрий був би, так біда — хитрий, — як лисиця, і на всі сторони мотається: де не посій, там і вродиться. І вже де й чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.

Петро. Так він штука! Кого ж вони висватали?

Микола. Я догадуюсь. Тут живе одна бідна вдова з дочкою; то мабуть на Наталці возний засватався, бо до неї багато женихів залицялось.

Петро. На Наталці?.. Та Наталка ж не одна на світі… Так видно, Наталка — багата, хороша і розумна?

Микола. Правда, хороша і розумна, а до того і добра; тільки не багата; вони недавно тут поселились і дуже бідно живуть. Я далекий їх родич і знаю їх бідне поживання.

Петро. Де ж вони перше жили?

Микола. В Полтаві.

Петро (жахається). В Полтаві?..

Микола. Чого ж ти несвоїм голосом крикнув?

Петро. Миколо, братику мій рідний!.. Скажи по правді: чи давно вже Наталка з матір'ю тут живуть і як вони прозиваються.

Микола. Як тут вони живуть… (Говорить, розтягаючи, немов собі на думці розважає час). Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смерті Наталчиного батька.

Петро (скрикнув). Так він умер?!

Микола. Що з тобою робиться?

Петро. Нічого, нічого… Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються?

Микола. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка — Наталка.

Петро (сплеснув руками, закриває ними лице, голову схилив, стоїть непорушно).

Микола (б'є себе по лобі й робить знак, наче щось одгадав). Я не знаю, хто ти, і тепер не питаюсь, а тільки послухай:

Вітер віє горою, Любивсь Петрусь зо мною.

 Ой, лихо — не Петрусь,  Лице біле, чорний ус!

Полюбила Петруся, Та сказати боюся.

 Ой, лихо…

А за того Петруся Била мене матуся.

 Ой, лихо…

Де ж блукає мій Петрусь, Що і досі не вернувсь?

 Ой, лихо…

Я хоч дівка молода, Та вже знаю, що біда.

 Ой, лихо — не Петрусь,  Лице біле, чорний ус!

А що, може не одгадав? (Обнімає Петра).

Петро. Так, угадав! Я — той нещасний Петро, якому Наталка приспівувала цю пісню, якого вона любила і обіщала до смерті не забути, а тепер…

Микола. Що ж тепер? Іще ми нічого не знаємо. Може й не її засватали.

Петро. Та серце моє замирає: чує для себе великого горя. Братику Миколо! ти говорив мені, що ти їх родич: чи не можна тобі довідаться про сватання Наталки?.. Нехай буду знати свою долю!

Микола. Чом не можна? Коли хочеш, я зараз піду і все розвідаю. Ти скажи мені, чи говорити Наталці, що ти тут?

Петро. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай буду один горювати і сохнути з печалі. Нащо їй споминати про того, кого так легко забула!

Микола. Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скільки я знаю її, то вона не од того йде за возного, що тебе забула… Підожди ж мене тут. (Іде до Терпилихи).

Ява V

Петро (сам). Чотири годи вже, як розлучили мене з Наталкою. Я бідний був тоді, любив Наталку без усякої надії. Тепер, наживши кривавим потом копійку, поспішав, щоб багатому Терпилові показатись годним його дочки; а вмісто багатого батька — найшов матір і дочку в бідності і без помочі… Все, здається, близило мене до щастя — і, як на те, треба ж опізнитись одним днем, щоб горювати всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема ні в чім удачі. Правду в тій пісні сказано, що сусідові удається, всі його люблять, всі до його липнуть, а другому все, як одрізано…

У сусіда хата біла, У сусіда жінка мила; А у мене ні хатинки, Нема щастя, нема жінки.

За сусідом молодиці, За сусідом і вдовиці, І дівчата поглядають, — Всі сусіда полюбляють.

Сусід раньше мене сіє, — У сусіда зеленіє; А у мене не орано І нічого не сіяно.

Всі сусіда вихваляють, Всі сусіда поважають; А я марно часи трачу, Один в світі тільки плачу…

Ява VI

Виборний (вийшов тим часом на вулицю: слухав-слухав, а тоді підходить до Петра). Ти, небоже, і співака добрий…

Петро. Не так, щоб дуже — от аби то…

Виборний. Скажи ж мені, відкіля ти йдеш, куди і що ти за чоловік?..

Петро. Я собі бурлака. Шукаю роботи по всіх усюдах і тепер іду в Полтаву.

Виборний. Де ж ти бував, що ти видав і що чував?

Петро. Довго буде все розказувати. Був я і у моря, був і на Дону, був і на лінії, заходив і в Харків…

Виборний. І в Харкові був? Лепський то десь город?

Петро. Гарний город. Там усього доброго єсть… я і в театрі був.

Виборний. Де? В театрі? А що це таке театр — город, чи містечко?

Петро. Ні, це не город і не містечко, а в городі вистроєний великий будинок. Туди ввечері з'їжджаються пани і сходяться всякі люди, хто заплатити може, і дивляться на кумедію.

Виборний. На кумедію! Ти ж бачив, пане-брате, цю кумедію, яка вона?

Петро. Я не раз бачив. Це таке диво — як побачиш раз, то і вдруге захочеться.

Ява VII

Возний (підходить до виборного). Що ти тут, старосто мій, — теє то, як його — розглагольствуєш з пришельцем?

Виборний. Та тут диво, добродію… Цей парняга був у театрі та бачив кумедію і зачав був мені розказувати, яка вона, так от ви перебили.

Возний. Кумедія, сиріч, лицедійство… Продолжай (до Петра) — вашець…

Петро. На кумедії одні виходять, — поговорять та й підуть, другі вийдуть, — те ж роблять, деколи під музику співають, сміються, плачуть, б'ються, стріляються, валяться і умирають.

Виборний. Так така то кумедія? Єсть на що дивитись, коли люди убиваються до смерті!.. Нехай їй всячина!..

Возний. Воно не убиваються і не умирають — теє то, як його — настояще; а тільки так удають іскусно і прикидаються мертвими… О, якби справді убивалися, то б було за що гроші заплатити!

Виборний. Так це тільки гроші видурюють!.. Скажи ж, братику, яке тобі лучче всіх полюбилось, як каже пан Возний, лицемірство?

Возний. Не лицемірство, а лицедійство…

Виборний. Ну, ну, лицедійство…

Петро. Мені полюбилась наша малоросійська кумедія. Там була Маруся, був Климовський, Продиус і Грицько.

Виборний. Розкажи ж мені, що вони робили, що говорили.

Петро. Співали московські пісні на наш голос, Климовський танцював з москалем, а що говорили, то трудно розібрати, бо цю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова.

Виборний. Москаль? Нічого ж і говорити. Мабуть, вельми нашкодив і наколотив гороху з капустою.

Петро. Климовський був письменний, компонував пісні і був виборний козак, служив у полку пана Кочубея на баталії з шведами, під нашою Полтавою.

Возний. В полку пана Кочубея? Но в славнії полтавськії времена — теє то, як його — Кочубей не був полковником і полка не имів; ібо і пострадавший от изверга Мазепи за вірность к государю і отечеству Василій Леонтієвич Кочубей був генеральним суддею, а не полковником.

Виборний. Так це так, не во гнів сказати: буки — барабан — башта, шануючи бога і вас.

Возний. Великая неправда виставлена пред очі публичності. За сіє малоросійськая літопись в праві припозвать сочинителя позовом к отвіту.

Петро. Там і Іскру почитують.

Возний. Іскра, шурин Кочубея, був полковником полтавським і пострадав вмісті з Кочубеєм мало не за год до полтавської баталії; то думать треба, що і полк йому принадлежал во время сраженія при Полтаві.

Петро. Там Продиуса і писаря його Грицька дуже бридко виставлено, що ніби царську казну затаїли.

Возний. О, це діло возможне і за це сердиться не треба. В сім'ї не без виродка — теє то, як його. Хіба єсть яка земля праведними Іовами населена? Два плути в селі і селу безчестя не роблять, а не тільки цілому краєві.

Виборний. От то тільки не чепурно, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду краю і не знавши звичаїв і повір'я нашого… Коли не піп…

Возний. Полно, довольно, годі, буде балакати. Тобі яке діло до чужого хисту? Ходім лиш до будущої моєї тещі.

Ява viii

Петро (сам). Гірко мені слухати, що Терпилиху зове другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя, — Наталка, котру я любив більше всього на світі, для котрої одважував жизнь свою на всі біди, для котрої стогнав під тяжкою роботою, для котрої скитався на чужині і зароблену копійку збивав докупи, щоб розбагатіти і назвати Наталку своєю вічно! І коли сам бог благословив мої труди, Наталка тоді достається другому!.. О, злая доле! Чом ти не такая, як у других?..

Та йшов козак з Дону, та з Дону додому, Та з Дону додому, та й сів над водою, Та й сів над водою, проклинає долю: О, доле ж моя, доле, доле ж моя злая! Доле ж моя злая, чом ти не такая, Чом ти не такая, як доля чужая? Другим даєш лишнє, мене ж обижаєш, І що мені миле, і те однімаєш!..

Ява IX

Микола вертається.

Петро. А що, Миколо, — яка чутка?

Микола. Не успів нічого й спитати. Лихий приніс возного з виборним. Та тобі б треба притаїтися де-небудь. Наталка обіщалась на час сюди вийти.

Петро. Як же я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?

Микола. Я кликну тебе, коли треба буде.

Ява X

Наталка виходить, Петро ховається.

Наталка (швиденько виходить). Що ти хотів сказати мені, Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збігаються.

Микола. Нічого. Я хотів спитати тебе, чи ти справді посватана за возного?

Наталка (сумно). Посватана… Що ж робити: не можна більше сопротивлятися матері! Я і так скільки одвилювалася і всякий раз убивала її своїм одказом.

Микола. Ну, що ж?.. Возний — не взяв його враг — завидний жених. Не бійсь, полюбиться, а може і полюбивсь уже?

Наталка (докірливо). Миколо, Миколо!.. Не гріх тобі тепер надо мною сміятись!.. Чи можна мені полюбити возного або кого другого, коли я люблю Петра. О, коли б ти знав його, пожалів би і мене, і його.

Микола. Петра?

Що за того Петруся Била мене матуся.  Ой, лихо — не Петрусь,  Лице біле, чорний ус!

Наталка (плаче). Що ти мені згадав! Ти роздираєш моє серце… О, я бідна… (Мовчить, потім показує на річку). Бачиш Ворскло?.. Або там, або ні за ким…

Микола (показує в той бік, де Петро сховався). Бачиш ту сторону? Отже, і в Ворсклі не будеш, і журитись перестанеш.

Наталка. Ти, мені здається, побувавши довго в городі, ошалів і зовсім не тим став, що був.

Микола. Коли хочеш, то я так зроблю, що і ти не та будеш, що тепер.

Наталка. Ти чорт зна що верзеш. Піду лучче додому. (Йде).

Микола (не пуска її). Пожди. Одно слово вислухай, та й одв'яжись од мене.

Наталка. Говори ж — що таке?

Микола. Хочеш бачити Петра?

Наталка. Що ти — перехрестись? Де б то він узявся?

Микола. Він тут, та боїться показатись тобі затим, що ти посватана за возного.

Наталка. Чого йому боятись? Нам не гріх побачитись: я ще не вінчана… Та ти обманюєш!..

Микола. Не обманюю, приглядайсь… Петре, явись!

Наталка (побачила Петра, скрикнула). Петро!..

Петро. Наталко!.. (Обнімаються).

Микола.

Поблукавши мій Петрусь До мене уп'ять вернувсь.  Ой, лихо — не Петрусь,  Лице біле, чорний ус!..

Петро. Наталко! в який час я тебе стрічаю!.. Для чого тільки побачились, щоб навіки розлучитись…

Наталка. О, Петре!.. Скільки сліз вилила я за тобою!.. Я знаю тебе і затим не питаюся, чи ти любиш мене, а за себе — божусь…

Микола. Об любві поговорите другим разом, іншим часом, а тепер поговоріть, як з возним розв'язаться.

Наталка. Недовго з ним розв'язаться: не хочу, не піду, — та й кінці в воду!

Петро. Чи добре так буде?.. Твоя мати…

Наталка (перебиває). Моя мати хотіла, щоб я за возного вийшла заміж затим, що тебе не було, а коли ти прийшов, то возний мусить одступитись.

Петро. Возний пан — чиновний і багатий, а я не маю нічого. Вам з матір'ю треба підпори й защити; а я через себе ворогів вам прибавлю, а не поміч подам.

Наталка. Петре! не так ти думав, як одходив!

Петро. Я однаковий, як тоді був, так і тепер, і скажу тобі, що й мати твоя не согласиться проміняти багатого зятя на бідного.

Микола. Трохи Петро чи не правду говорить.

Наталка. Одгадую своє нещастя!.. Петро більше не любить мене і йому нужди мало, хоч би я й пропала. От яка тепер правда на світі!..

Підеш, Петре, до тієї, яку тепер любиш, Перед нею мене, бідну, за любов осудиш.

Петро.

Я другої не любив і любить не буду. Тебе ж, моє серденятко, по смерть не забуду.

Наталка.

Коли б любив по-прежньому, то б не мав цураться, Не попустив свою милу другому достаться.

Петро

Люблю тебе по-прежньому, не думав цураться!.. Не попущу мою милу другому достаться.

Наталка.

Я жизнь свою ненавижу, з серцем не звладаю. Коли Петро мій не буде, то смерть загадаю.

Петро.

Коли вірно Петра любиш, так живи для його! Молись богу, моя мила, не страшись нікого.

Обоє.

Бог поможе серцям вірним пережити муку; Душі наші з'єдинились, з'єдинить і руки.

Микола. Так, Наталко! Молись богу і надійся од його всього доброго. Бог так зробить, що ви обоє не зчуєтесь, як і щастя на вашій стороні буде.

Наталка. Я давно вже поклялась і тепер клянусь, що окрім Петра ні за ким не буду. У мене рідна мати — не мачуха, не схоче своєї дитини погубити.

Петро. Дай боже, щоб її природна доброта взяла верх над приманою багатого зятя.

Наталка. Петре, любиш ти мене?

Петро. Ти все таки не довіряєш?.. Люблю тебе більше, як самого себе.

Наталка. Дай же мені свою руку!.. Будь же добрим і мені вірним, а я навік твоя.

Микола. Ай Наталка! ай Полтавка! От дівка, що й на краю пропасті не тільки не здригнулась, а й другого піддержує! За це заспіваю тобі пісню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти собою: воно і без тебе славне:

Ворскло річка невеличка, Тече здавна, дуже славна Не водою, а війною, Де швед поліг головою. Ворскло зріла славне діло, Де цар білий, дуже смілий, Побив вражу шведську силу Та насипав їй могилу. Козаченьки з москалями Потішались над врагами, Добре бились за Полтаву. Всій Росії в вічну славу!

Микола. Крепись, Петре, і ти, Наталко! Наступає хмара і буде великий грім.

Ява XI

Виходить возний, виборний і Терпилиха.

Виборний. Що ви тут так довго роздобарюєте?..

Возний. О чім ви — теє то, як його — бесідуєте?..

Терпилиха (побачила Петра). Ох мені лихо!

Наталка. Чого ви лякаєтесь, мамо? Це Петро.

Терпилиха. Це Петро?.. Свят, свят, свят!.. Відкіля він узявся? Це мара.

Петро. Ні, це не мара, а це я — Петро, і тілом, і душею.

Возний. Що це за Петро?

Виборний. Це, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвіт, ланець…

Возний. Ти, ти, вашець, Петро? Чи не можна б — теє то, як його — убиратись своєю дорогою? Бо ти, кажеться — бачиться — здається, між нами лишній.

Наталка. Чого ж це він лишній?

Терпилиха. І відомо — лишній, коли не в час прийшов хати холодити.

Петро. Я вам ні в чім не помішаю. Кінчайте з богом те, що зачали.

Наталка. Не так то легко можна скінчить те, що вони почали.

Возний. А по какой би то такой резонной причині?

Наталка. А по такій причині: коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію.

Возний. Однако ж, вашець проше, ви рушники подавали, сиріч — теє то, як його — ти одружилася зо мною.

Наталка. Далеко ще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нічого не значать.

Возний. Не прогнівайся, стара. Дочка твоя — теє то, як його — нарушаєть узаконенний порядок. А понеже рушники і шовковая хустка єсть доказательства добровольного і непринужденного єя согласія — бить моєю сожительницею, то в таковом припадці станете пред суд і заплатите пеню і посидите на вежі.

Виборний. О, так! о, так! Зараз до волосного правленія та і в колоду.

Терпилиха. Батечки мої, змилосердьтесь! Я не одступлю од свого слова… Що хочте робіть з Петром, а Наталку, про мене, зв'яжіть і до вінця ведіть.

Наталка. Не докажуть вони цього. Петро нічого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до цього силою ніхто мене не принудить… І коли на те йде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду.

Микола. Що тепер скажуть?

Виборний. От вам і Полтавка! Люблю за звичай!..

Терпилиха. Вислухайте мене, мої рідні! Дочка моя до цього часу не була такою упрямою і смілою; а як прийшов (показує на Петра) — цей шибеник, пройдисвіт, то й Наталка збожеволіла і зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите відсіля цього голодранця, то я не ручаюсь, щоб вона й мене послухала.

Возний і виборний (разом). Вон, розбишако, із нашого села зараз!.. І щоб і дух твій не пах! А коли волею не підеш, то туди запроторимо, де козам роги правлять.

Петро. Утихомиртесь на час і слухайте мене… Що ми з Наталкою любилися, про те і богу і людям звісно; а щоб я Наталку одговорював іти заміж за пана возного, навчав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім'ї — нехай мене бог накаже! Наталко, покорися своїй долі: послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки!.. (Обертається й утирає сльози).

Всі виявляють спочуття до Петра, навіть возний.

Терпилиха. Добрий Петро! Серце моє против волі за його оступається!..

Наталка плаче, возний замислився.

Виборний. Що не говори, а мені жаль його.

Микола. На чім то все це окошиться?

Возний (до Петра). Ти, вашець, — теє то, як його — куди тепер помандруєш?

Петро. Я йшов у Полтаву, а тепер піду так, щоб ніколи сюди не вертатись… Іще пару слів скажу Наталці… Наталко! Я для тебе оставив Полтаву і для тебе в дальніх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли і згодувалися вкупі у твоєї матері: ніхто не воспретить мені почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив — усе твоє: на, візьми! (Виймає зза пазухи завинені в лубок гроші). Щоб пан возний ніколи не попрікнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздержався. Прощай! шануй матір нашу, люби свого суженого, а за мене одправ панахиду.

Наталка. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грішми можна од його одкупитись: воно (показує на серце) тут! Не треба мені грошей твоїх. Вони мені не поможуть… та бідою нашою не потішаться вороги наші… І моєї жизні кінець недалеко. (Схиляється на плече Петрові).

Терпилиха (підбігає й обнімає Петра). Петре!

Наталка (обнімає Петра). Мамо, кого ми теряємо!..

Микола (до виборного). А тобі як він здається?

Виборний. Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!

Возний (виходить наперед). Розмишлял я предовольно і нашел, що великодушний поступок всякії страсті в нас пересиливаєть. Я — возний, і признаюсь, що од рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділав. Поступок Петра, толико усердний і без примісу ухищренія, подвигаєть мене на нижеследующеє… (До Терпилихи). Ветха деньми! благословиш ли на благоє діло?

Терпилиха. Воля ваша, добродію! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний.

Возний. Добрий Петре і бойкая Наталко!.. Приступіте до мене! (Бере їх за руки, підводить до матері). Благослови дітей своїх щастям і здоров'ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственноє владініє з тим, щоб зробив її благополучною. (До глядачів). Поєлику же я — возний, то по привилегії, статутом мені наданной, заповідаю всім: „де два б'ються — третій не мішайсь!“ і твердо пам'ятувать, що насильно милим не будеш.

Петро і Наталка (обнімають матір). Мати наша рідная, благослови нас!

Терпилиха. Бог з'єдиняє вас чудом, — нехай вас і благословить своєю благостію…

Микола. Оттакові то наші Полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються.

Виборний. Наталка — по всьому Полтавка, Петро — Полтавець, та й возний, здається, не з другої губернії.

Петро. Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимось. Бог нам поміг перенести біди і напасті. Він поможе нам вірною любов'ю і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужити прізвище добрих Полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше люблю.

Наталка. Коли кого любиш, того нічого не забудеш. (Цілує Петра й співа).

Ой я дівчина Полтавка, А зовуть мене Наталка, — Дівка проста, некрасива, З добрим серцем, не спесива.

Коло мене хлопці в'ються І за мене часом б'ються, А я люблю Петра дуже, — До других мені байдуже.

Мої подруги пустують І зо всякими жартують, А я без Петра скучаю І веселості не знаю.

Я з Петром моїм щаслива, І весела, і жартлива, Я Петра люблю душею, Він один владіє нею.

Співають гуртом.

Начинаймо ж веселиться, Час нам сльози осушить; Доки лиха нам страшиться? Не до смерті в горі жить!

Нехай злії одні плачуть, Бо недобре замишляють, А Полтавці добре скачуть Не на зло другим гуляють.

Коли хочеш буть щасливим, То на бога полагайся, Перенось все терпеливо, І на бідних оглядайся!

Завіса.