Наймичка

Пролог.

У неділю в-ранці рано Поле крилося тума́ном; У тума́ні на могилі, Як тополя, похилилась Молодиця молодая. Щось до лона пригортає Та з тума́ном розмовляє:

»Ой тумане, тумане, Мій латаний талане! Чому мене не сховаєш Оттут серед ла́ну? Чому мене не зада́виш, У землю не вдавиш? Чому мені злої долі, Чом віку не збавиш? Ні, не дави, туманочку! Сховай тілько в полі, Щоб ніхто не знав, не бачив Моєї недолі! Я не одна — єсть у мене І батько і мати... Єсть у мене, — туманочку, Туманочку, брате, — Дитя моє. Мій синочку, Нехрещений сину! Не я тебе хреститиму На лиху годину; Чужі люди хреститимуть, — Я не буду знати, Як і зовуть... Дитя моє! Я була багата... Не лай мене! Молитимусь, Із самого неба Долю виплачу сльозами І пошлю до тебе!«

Пішла полем ридаючи, В тумані ховалась, Та крізь сльози тихесенько Про вдову співала Як удова в Дуна́єві Синів поховала:

»Ой у полі могила; Там удова ходила, Там ходила, гуляла, Трути-зілля шукала. Трути-зілля не найшла́, Та синів двох привела́, В китаєчку повила́ І на Дунай однесла́: »Тихий, тихий Дунай! »Моїх діток забавляй. »Ти, жовтенький пісок! »Нагодуй моїх діток, »І скупай, і сповий, »І собою укрий!««

I.

Був собі дід та баба, З да́внього да́вна, у гаї над ста́вом, У-двох собі на хуторі жили́, Як діточок двоє, Усюди обоє. Ще з-малечку у-двох ягнята пасли́, А потім побра́лися, Худоби діжда́лися, Придбали хутір, став і млин, Садок у гаї розвели́ І пасіку чима́лу, — Всього надбали. Та діточок у їх Біг-ма, А смерть з косою за плечима.

Хто-ж їх старість привітає, За дитину стане? Хто заплаче, поховає? Хто душу спомя́не? Хто поживе добро чесно В добрую годину, І згадає дякуючи, Як своя дитина?... Тяжко дітий годувати У безверхій хаті, А ще гірше старітися У білих палатах, Старітися, умірати, Добро покидати Чужим людям, чужим дітям На сміх, на розтрату!

II.

І дід і баба у неділю На приспі в-двох собі сиділи Гарненько, в білих сорочках. Сіяло сонце в небесах, — А-ні хмариночки, та тихо, Та любо, як у раї. Сховалося у серці лихо, Як звір у темнім гаї.

В такім раї чого-б, бач-ся, Старим сумувати? Чи то давнє яке лихо Прокинулось в хаті? Чи вчорашнє, задавлене Знов заворуши́лось? Чи ще тілько заклю́нулось, І рай запалило?

Не знаю, що́ і після чого Старі сумують. Може, вжє Отсе збіраються до Бога, Та хто в далекую дорогу Їм добре коний запряже? — »А хто нас, Насте, поховає, Як помремо́?« — »Й сама не знаю! Я все отсе міркувала, Та аж сумно стало: Одинокі зостарілись... Кому понадбали Добра цього?« — »Стрівай лишень! Чи чуєш? щось плаче За ворітьми, мов дитина! Побіжім лиш! Бачиш? Я вгадував, що щось буде!«

І разом схопились, Та до воріт. Прибігають, Мовчки зупинились: Перед са́мим перелазом Дитина сповита, Та не туго, й новенькою Свитиною вкрита; Бо то мати сповивала, І літом укрила Останньою свитиною! Дивились, молились Старі мої. А сердешне Неначе благає: Випручало рученята Й до їх простягає Малюсенькі... І замовкло, Неначе не плаче, Тілько пхика.

— »А що, Насте? Я й казав! От бачиш! От і талан, от і доля! І не одинокі! Бери-ж лишень та сповивай!... Ач яке, нівроку! Неси-ж в хату, а я верхи Кинусь за кумами В Городище.«

Чудно якось Діється між нами! Оден сина проклинає; З хати виганяє: Другий свічечку, сердешний, По́том заробляє Та ридаючи стано́вить Перед образами: Нема дітий!... Чудно якось Діється між нами!

III.

Аж три пари на радощах Кумів назбірали, Та в-вечері й охрестили І Марком назвали. Росте Марко. Старі мої Не знають, де діти, Де посадить, де положить І що з ним робити. Минає рік. Росте Марко, І дійна корова У ро́зкоші купається. Аж ось чорноброва Та молода, білолиця Прийшла молодиця На той хутір благодатний У найми проситься.

— »А що-ж?« каже »возьмем, Насте?« — »Возьмемо, Трохиме, Бо ми старі, нездужаєм, Та таки й дитина, Хоча воно вже й підросло, То все-ж таки треба Коло його піклуватись.« — »Та воно-то треба, Бо й я свою вже часточку Прожив, слава Богу, Підтоптався. Так що-ж тепер, Що візьмеш, небого? За рік, чи як?«

— »А, що дасте...« — »Е, ні! треба знати, — Треба, до́чко, лічить пла́ту, Зароблену плату; Бо сказано: хто не лічить, То той і не має. Так оттак хіба, небого: Ні ти нас не знаєш, Ні ми тебе; а поживеш, Роздивишся в хаті, Та й ми тебе побачимо, — Оттоді й за плату. Чи так, дочко?« — »Добре, дядьку!« — »Просимо-ж у хату!«

Поєднались. Молодиця Рада та весела, Ніби з паном повінчалась, Закупила села. І у хаті, і на дво́рі, І коло скоти́ни, У-вечері і в-досвіта; А коло дитини Так і па́да, ніби мати! В будень і в неділю Головоньку йому змиє, Й сорочечку білу Що-день божий надіває; Грається, співає, Робить во́зики, а в свято То й з рук не спускає. Дивуються старі мої Та моляться Богу. А наймичка невсипуща Що-вечір, небога, Свою долю проклинає, Тяжко-важко плаче; І ніхто того́ не чує, Не знає й не бачить, Опріч Ма́рка маленького. Так воно не знає, Чого наймичка сльозами Його умиває. Не зна Марко, чого вона Так його цілує, Сама не з'їсть і не допє, Його нагодує. Не зна Марко, як в колисці Часом серед ночі Прокинеться, ворухнеться, То вона вже скочить, І укриє й перехре́стить, Тихо заколише: Вона чує з тії хати, Як дитина дише. В-ранці Марко до наймички Ручки простягає, І »мамою« невсипущу Ганну величає.

Не зна Марко, росте собі, Росте, виростає.

IV.

Чима́ло літ перевернулось, Води чима́ло утекло́; І в хутір лихо завернуло, І сліз чима́ло принесло́. Бабусю Настю поховали І ледве-ледве одволали Трохима діда. Прогуло́ Прокляте лихо, та й заснуло. На хутір знову благодать З-за гаю темного вернулась До діда в хату спочивать.

Уже Марко чумакує І в-осени не ночує Ні під хатою, ні в хаті — Кого-не́будь треба сватать. »Кого-ж би тут?« старий ду́ма І просить поради У наймички. А наймичка До царівни-б рада Слать старости: »Треба Марка Самого спитати.« — »Добре, дочко! спитаємо, Та й будемо сватать.« Розпитали, порадились, Та й за староста́ми Пішов Марко. Вернулися Люди з рушниками, З святим хлібом обміненим. Панну у жупані, Таку кралю висватали, Що хоч за гетьма́на, То не сором. Оттаке-то Диво запопали!

— »Спасибі вам!« старий каже. »Тепер, щоб ви знали, Треба краю доводити, Коли й де вінчати, Та й весілля! Та ще ось-що: Хто в нас буде мати? Не дожила моя Настя!...« Та й заливсь сльозами. А наймичка у порогу Вхопилась руками За одвірок, та й зомліла. Тихо стало в хаті; Тілько наймичка шептала: »Мати... мати... мати!«

V.

Через тиждень молодиці Коровай місили На хуторі. Старий батько З усієї сили З молодицями танцює, Та двір вимітає, Та прохожих, проїзжачих У двір закликає, Та вареною частує, На весілля просить. Знай бігає, а самого Ледве ноги носять. Скрізь гармидер та реготня В хаті і на дво́рі, І жолоби викотили З нової комори. Скрізь порання: печуть, варять, Вимітають, миють... Та все чужі. Де-ж наймичка? На прощу у Київ Пішла Ганна. Благав старий, А Марко аж плакав, Щоб була вона за матір. — »Ні, Марку! ніяко Мені матірю сидіти: То багаті люди, А я наймичка; ще й з тебе Сміятися будуть. Нехай Бог вам помагає! Піду помолю́ся Усім святим у Києві, Та й знову верну́ся В вашу хату, як приймете. Поки маю сили, Трудитимусь.« Чистим серцем Поблагословила Свого Марка, заплакала Й пішла за ворота.

Розвернулося весілля, Музикам робота І підковам. Вареною Столи й лави миють. А наймичка шкандиба́є, Поспішає в Київ. Прийшла в Київ, не спочила: У міщанки стала, Найнялася носить воду, Бо гроший не стало На молебствіє Варварі. Носила, носила, Кіп із вісім заробила, Й Маркові купила Святу шапочку в печерах У Йвана святого, Щоб голова не боліла В Марка молодого; І перстеник у Варвари Невістці достала, І, всім святим поклонившись, До-дому верталась.

Вернулася. Катерина І Марко зостріли За ворітьми, ввели в хату Й за стіл посадили; Напували й годували, Про Київ питали, І в кімнаті Катерина Одпочить послала.

»За-що вони мене люблять? За-що поважають? О, Боже мій милосердний! Може, вони знають? Може, вони догадались?... Ні, не догадались. Вони добрі...« І наймичка Тяжко заридала.

VI.

Тричі крига замерзала, Тричі розтавала, — Тричі наймичку у Київ Катря провожала, Так як матір. І в четвертий Провела́ небогу Аж у поле, до могили, І молила Бога, Щоб швид нько верталася, Бо без неї в хаті Якось сумно, ніби мати Покинула хату.

Після Пречистої в неділю, Та після першої, Трохим Старий сидів в сорочці білій, В брилі, на приспі. Перед ним З собакою унучок грався, А внучка в юпку одяглась У Катрину, і ніби йшла До діда в гості. Засміявся Старий і внучку привітав, Неначе справді молодицю. — »А де-ж ти діла паляницю? Чи, може, в лісі хто одняв? Чи по́-просту — забула взяти? Чи, може, ще й не напекла? Е, сором, сором! лепська мати!« Аж зирк! — і наймичка ввійшла На двір. Побіг старий стрічати З онуками свою Ганну. — »А Марко в дорозі?« Ганна діда питалася. — »В дорозі ще й досі.« — »А я ледве додибала До вашої хати. Не хотілось на чужині Одній умірати! Коли-б Марка діждатися! Так щось тяжко стало...« І внучатам із клуночка Гостинці виймала: І хрестики, й дукачики, Й намиста разочок Ориночці, і червоний З фольги образочок; А Карпові соловейка Та коників пару; І четвертий уже перстень Святої Варвари Катерині; а дідові Із воску святого Три свічечки; а Маркові І собі нічого Не принесла́: не купила, Бо гроший не стало, А заробить нездужала. »А ось ще осталось Пів-бубличка!« Й по шматочку Дітям розділила.

VII.

Ввійшли в хату. Катерина Їй ноги умила Й полуднувать посадила. Не пила й не їла Стара Ганна. — »Катерино! Коли в нас неділя?« — »Після-завтра.« — »Треба буде Акафист найняти Миколаєві святому Й на часточку дати, Бо щось Марко забарився... Може, де в дорозі Занедужав, сохрань Боже!« Й покапали сльози З старих очий замучених. Ледве-ледве встала Із-за стола. »Катерино! Не та вже я стала: Зледащіла, нездужаю І на ноги встати. Тяжко, Катре, умірати В чужій, теплій хаті!«

Занедужала небога. Уже й причащали, Й маслосвятіє служили, — Ні, не помагало! Старий Трохим по надвіррю Мов убитий ходить; Катерина з болящої І очий не зводить, — Катерина коло неї І днює й ночує. А тим часом сичі в-ночі Недобре віщують На коморі. Болящая Що-день, що-година, Ледве чути, питається: »Доню Катерино! Чи ще Марко не приїхав? Ох, як-би я знала, Що діждуся, що побачу, То ще-б підождала!«

VIII.

Іде Марко з чумаками; Ідучи́ співає, Не поспіша до господи, Воли попасає. Везе Марко Катерині Сукна дорогого, А батькові шитий пояс Шовку червоного, А наймичці на очіпок Парчі золотої І червону добру хустку З білою габою, А діточкам черевички, Фіґ та винограду, А всім вкупі червоного Вина з Цариграду Відер з троє у барилі, І кавяру з Дону, — Всього везе, та не знає, Що діється дома!

Іде Марко, не журиться. Прийшов, слава Богу! І ворота одчиняє, І молиться Богу. »Чи чуєш ти, Катерино? Біжи зустрічати! Уже прийшов! Біжи швидче, Швидче веди в хату! Слава Тобі, Спасителю! На-силу діждала!« І »Отче наш« тихо-тихо, Мов крізь сон, читала.

Старий воли випрягає, Занози ховає Мережані, а Катруся Марка оглядає. — »А де-ж Ганна, Катерино? Я пак і байдуже! Чи не вмерла?« — »Ні, не вмерла, А дуже нездужа. Ходім лишень в малу хату, Поки випрягає Воли батько; вона тебе, Марку, дожидає.«

Ввійшов Марко в малу хату І став у порогу... Аж злякався. Ганна шепче: »Слава, слава Богу! Ходи сюди, не лякайся!... Вийди, Катре, з хати! Я щось маю розпитати, Де-що росказати.«

Вийшла з хати Катерина, А Марко схилився До наймички у голови. »Марку! Подивися, Подивися ти на мене! Бач, як я змарніла? Я не Ганна, не наймичка, Я......« Тай заніміла. Марко плакав, дивувався. Знов очі одкрила, Пильно-пильно подивилась, — Й сльози покотились. »Прости мене! Я каралась Весь вік в чужій хаті... Прости мене, мій синочку! Я... я твоя мати!« Тай замовкла...

Зомлів Марко, Й земля задріжала. Прокинувся... до матері — А мати вже спала!