Над Чорним морем

I

Був май 1880. року; були перші дни мая, але над Кишиневом вже повиває літним теплом. Кишиневський міський сад, увесь з акацій, тілько що розвив ся і стояв у всій майській красі. Сад сьвітив ся зверху до низу. Через дрібчастий молодий лист акацій соняшне проміння сипалось, як через намітку, і пронизувало кожну гильку, кожний листок. Сад блищав, лиснів, обсипаний ранньою росою, осьвічений сонцем, неначе сьміяв ся, радів, що настала весна, радів радістю сьвітового, невмираючого, по-вік оживаючого життя.

Ранком одного дня, на пушкинській аллеі з старих акацій, на лавці сиділи дві панни, приятельки і товаришки по гимназіі, Саня Навроцька та Надежда Мурашкова. Йдучи на службу череа сад, вони сходились зарані в саду і гуляли годину-другу по аллеях. Надежда Мурашкова служила в банку, а Саня Навроцька давала лекціі в женській жидівській школі — не задля заробку, а ради принципа-космополітизма, щоб помогти найбільше придавляній націі, найбільше пригніченій женщині. Обидві панни були в однакових темно сірих сукнях, в однакових білих викладчастих комірцях і легких літних соломяних капелюхах. Вони убрали ся в той простий убір неначе змовились; то був убір іх паняньського кружка. Ні в одноі на руках не було рукавичок.

Саня Навроцька була русява, височенька на взріст, тонка станом, з ясно синими веселими очима. Русяві короткі коси вили ся кучерями і розсипались, неначе ясне проміння, кругом єі сьвіжого лиця, кругом білоі шиі. Ідеальність, веселість сьвітила ся в єі лици, в єі очах, як радісно сьвітить рання зоря на майському чистому небі між рожевими, легкими хмарками. Саня була жвава, проворна, ворушлива, гостра на словах, любила говорити і вміла говорити плавко, швидко, полемізувала часом різко і гостро. Єі розумна розмова показувала, що вона богато читала, богато знала і всім інтересувалась. Чуйна, нервна з роду, Саня обзивалась на всі сучасні питання життя й науки. В єі очах, в лици сьвітилась мисль і разом з тим грация молодоі дівчини. Жіноче питання вона найбільше приймала до серця і говорила про право жіноче часто з сльозами в очах. Саня була дочка одного совітника канцеляріі в Кишиневі. По батькови й по матери — вона була кишиневська Украінка. Мурашкова була з мішаноі семіі. Єі батько був одеський Украінець, а мати Грекиня родом з Смирни. Мурашкова була красуня чистого клясичного типа. Матове біле лице було ніби виточене з слоневоі кости; пишні великі темні очи були гостроблищачі й сьвітились, неначе лили з себе сьвіт. Густі, чорні брови були ніби намальовані пензлем на чистому чолі. Червоні уста виразні, з звивками, з ямочками посередними, як у грецьких статуй, показували велику енергію. Мурашкова мала характер нерівний: то часом тиха, мовчязна, то часом нервна, говорюча. Як всі ті, що мають клясичне лице, вона була ніби спокійна з лиця, навіть холодна і байдужна, але в єі души, в єі серци затаілись і теплі іскри, готові спахнути полумям…

Саня й Надя Мурашкова були великі приятельки і, як кажуть, помазані одним миром; вони читали ті самі наукові книжки, встоювали за право женщин, мали майже однакові пересьвідченя. В принципах вони були космополітки, як люде без всякоі національности. На сю стежку потягла іх мішанина в національностях в місті, незнання народа, великоруська школа з некраєвим велилоруським язиком і теоретичність іх пересьвідчення, ще неприложена до якогось доброго, путного діла на практиці.

На дворі було тихо. В саду пахло сьвіжою молодою травою. Узка аллея, обставляна старими акаціями, була похожа на тунель, пробитий в зеленій гущавині дерева і залитий фантастичним зеленуватим сьвітом. Краплі сонця пронизували те зеленувате сяєво і сипались на землю золотими зернами. Роса крапала з листя і блищала на лету іскрами брилянтів.

— Господи, як не хочеть ся міні йти в той банк, сказала Мурашкова; така нудна і некорисна там робота. Лічи, та вилічуй проценти…

— А ти б хотіла отут сидіти під кущами дерев, згорнувши руки, та літати фантазією в емпіреях! сказала Саня; життя нам дане для праці.

— Знаю, добре знаю! сказала Мурашкова; я Грекиня по матери, людина практична; дома роблю, як наймичка. Але я, бачиш, стою за працю, з котроі була б якась користь людям. А то… тілько заробляю на хліб. Маємо дім, маємо клапоть поля і маленький виноградник, а на прохарчування все таки не стає, та сказати правду, я проти самого принципа банків; ми служимо богатим, ситим людям, а не людскости. Ви педагоги — ви якесь годяще діло робите. Але, сказати правду, як ти Саню видержуєш в тій жидівській школі з твоім здоровям? Там же мабуть таке повітря, що й дихати важко, сказала Мурашкова.

— Мушу видержувати, сказала Саня, часом в клясах так смердить цибулею, що в мене аж голова крутить ся. Але що я маю робити? Скінчила я вісім клясів гімназіі. Сиджу в батька без роботи. А я хочу діла, і діла доброго. Я сама просьвітилась наукою і повинна нести просьвіту в масси і поперед усего підвимати нашу сестру, розвивати — женщину. Між усіми женщинами жидівська женщина найбільше придавляна. Я хочу підняти жидівську женщину, цю рабиню Мойсеєвого закона. Ти знаєш, що поки жидівська дівчина не вийде за муж, не має права ходити в синагогу… Здаєть ся єі не мають за людину… А вонаж таки людина, як і ми… Де вже тут шукати поетичноі обстави, парфомів, смирни та фтіміяму. Пішлиж деякі з наших в народ, а там не до смирни та парфомів…

— Чи не час нам на службу? сказала Мурашкова і глянула на годинник.

— Ні, ще не час, обізвалась Саня, подишмо ще чистим повітрям. Я люблю цей закуток сада; старі, голі стовбури акацій, неначе намальовані на зеленому дні густих кущів. Он дві довгі гильки звісились у низ, як зелені крила з дрібчастими пірами. А хрущі? як ліниво, неначе з просоння, перелітають з гильки на гильку. Он пташка кинулась на хруща, вхопила й понесла собі на снідання.

— Вічна боротьба за життя, за іжу, обізвалась Мурашкова. Саня замовкла й задумалась. Вчора ввечері в іх був молодий учитель Комашко і заінтересував єі розмовою. Вона чогось пригадала його розмову. Кинула очими по довгій аллеі і неначе сподівалась його стрінути.

— Може він вийде в сад погуляти; може я побачусь з ним, поговорю, докінчимо почате вчора змагання, що так заінтересувало моі мисли, думала Саня. І єі очи потягло в глибокий, далекий кінець аллеі, залитоі тихим зеленим сьвітом. В кінци аллеі замріла висока, рівна фігура молодого хлопця.

— Він, неначе він… але ні. Він низший на зріст, хоч і такий рівний станом та чорнявий, подумала Саня. Ні, не він. Тип східний; якийсь Грек, або Ормянин.

По аллеі гуляв не Комашко, а Грек Аристід Целаброс. Він углядів, що на лавці сиділи молоді панни, і повернув на пушкинську аллею, щоб на іх подивитись. Тихою ходою наближав ся він до паннів, високий, рівний, з гарним клясичним лицем, з короткою, кучерявою борідкою. Здавалось, ніби статуя давного бога Елляди ожила, знялась з пєдесталя і пішла тихо по аллеі. Довгобразе, матове, трохи смугляве лице, великі, блискучі чорні очи, довгі кучеряві віі, густі рівні брови, тонкий ніс, чорні як воронове крило кучери, усе в йому нагадувало про далекі горячі, східні краі, тропічне сонце, горяче небо, високі пальми: там родять ся й спють і формують ся такі палкі очи, повні огню. То був тип мужноі східноі краси, гарний і дужий, граціозний і величний, як молодий, бенгальский лев. Повні звивчасті виразні уста Целаброса червоніли здалека серед зеленого листу, як ясна полева маківка червоніє в зеленій пшеници.

Целаброс порівняв ся з паннами і помаленьку обвів іх гострим пронизуючим поглядом; здавалось, він вибирав, котра з іх краща.

— Ну, тай пишна фігура! обізвалась тихенько Саня: а як гордо поглядає на нас! Неначе з гори в низ дивить ся на нас!

— І справді пишна; очи гострі; гляне, неначе ножем різне, обізвалась Мурашкова.

— Не люблю я таких грізних гострих очей, сказала Саня.

— Знаю, тобі подобають ся очи голубині, смирні, а міні подобають ся такі гострі і навіть жорсткі очи; в іх є якась сила, тужність; в іх сьвітить ся енергія волі, страсть серця, сказала Мурашкова

— Любиш вулькани! Гляди, Надю, щоб не опектись від тих вульканів, сказала Саня, а ваші східні грецькі та ормянські вулькани такі справді небезпечні; вже дуже богато в іх огню. Я бою ся тих страшних, грізних очей; гляне на тебе чоловік і здаєть ся говорить: стережи ся, бо ззім тебе без соли й без хліба.

— Ну, в вас по Бессарабіі вульканів нема, сказала Мурашкова; це я сказала так собі.

— А лице як у статуі Гермеса! Цур йому, ще приснить ся, жартувала весела Саня; не дурно я сьогодня прокинулась, як несамовита, в пятій годині і вже не могла заснути; мабуть душа чула, що сьогодня до нас наближить ся вулькан, хоч і без поломя.

— Я люблю клясичну мужеську красу. Страх не люблю тих кривих лиць! це може тим, що в мене плине половина грецькоі клясичноі крови, сказала Мурашкова.

— А міні не подобаєть ся ваша клясична краса: в неі вже дуже все пригладжено та прилизано. Через дуже регулярні, холодні форми лиця ані кришки не просьвічуєть ся людська душа. Тим часом, як маленька хиба линій в лиці, звивок в бровах, в устах виявляє часом душу чоловіка, його серце, темперамент, сказала Саня, і вже чого не люблю і не виношу, то тих повних, червоних, гладких паничівських фізіономій. Од іх так і тхне матеріяльностю, землею, а не духом, навіть, вибачай, різницями та сирим мясом.

— Чи не підводиш ти свого Комашка під цей френологічний принцип? В його лице не клясичне, хоч і не погане! сказала Мурашкова.

— Не думай, що міні подобаєть ся Комашко! Він чоловік розумний, розвитий і в його очах сьвітить ся мисль. Я люблю розумні очи, не ваші волоські та грецькі, трохи волячі очи, сказала Саня. Тим часом Целаброс вернув ся назад в аллею і знов пройшов тихою ходою проз паннів. Він знов кинув на іх своіми орлиними очима. Але його очи стали тихі, солодкі, ласкаві; він обвив ними Мурашкову, неначе погладив мягким оксамитом.

— Тікаймо! Цей Грек строіть нам очки, сказала Саня і схопилась з лави.

Панни встали, пішли на велику аллею і стали гуляти. Саня поперед йшла помаленьку, але як розговорилась, то все йшла швидче, а далі трохи вже не бігла.

— Чого ти, Саню, так біжиш? Я аж втомилась, ледви поспішаючи за тобою, сказала Надя.

— Хібаж я біжу? Я йду, обізвалась Саня.

— Ти не ходиш, а, здаєть ся, літаєш. Колись пурхнеш з саду тай полетиш на небо за ідеалами, сказала Мурашкова.

— Як часом полечу в небо, то ти Надю, лети за мною, вхопи мене, тай потягни до землі, сказала Саня і зареготалась на весь сад.

— Одначе час нам іти на службу, сказала Надя.

— Ой час, час! Прощай садочку! прощай свіже повітря. Піду нюхати цибулю в жидівській школі, во имя принципів; але ради принципа це можна витерпіти, сказала Саня і бігом побігла в ворота сада.

Мурашкова пішла в банк. Целаброс пішов слідком за нею. Він примітив, що вона увійшла в банк.

— Служить в банку, сказав сам до себе Целаброс. Алеж і краса! І як я іі й доси не вглядів? А вже я тебе, красуне, висліжу і познакомлюсь з тобою, бо полюбив тебе з першого разу. Які очка! Які уста! Ще й май на дворі! Ой красаж! Лице неначе виточене, очи ніби вправляні в срібло. Краща, ніж мадам Кречулеско, багато краща, ніж панна Савіцка. Треба цих кидать. Ну іх! обридли! Час починати новий роман, — роман майський. Новий інтересний роман!

Цю останню фразу Целаброс не подумав, а сказав голосно, трохи не крикнув. Якась дама йшла проз його, почула ті слова і подумала: який же це вийшов новий такий інтересний роман, що цей Грек аж кричить про його на вулиці? Аж треба спитати в читальни Грищенка.

Вже не один роман був в житю гарного Целаброса. До його краси, до його повних червоних уст липли молоді дами й панни, як метелики падають на сьвітло, і не одна з йіх попалила своі легенькі крильця…

Целаброс на силу висидів в банку. Чорні брови, чорні очи Мурашковоі не виходили в його з думки, і манили і дражнили його. Він ледви діждав ся до кінця, вхопив бриль і побіг на ту улицю, де стояв той приватний банк, в котрому служила Мурашкова. Притаівшись за одним портиком, він не зводив очей з дверей банка. Незабаром двері одчинились. Целаброс углядів, як з дверей виглянуло лице Мурашковоі з чистим, як намальованим профілем. Мурашкова пішла садом. Целаброс слідком за нею. Вона вийшла з сада і пішла на гору; він назирці за нею. Вона одчинила хвіртку і увійшла в свій двір.

Целаброс спинив ся перед хвірткою і прочитав на табличці: дом жени надворного совітника, Зоі Полікарповни Мурашко.

— Що це за проява! подумав Целаброс: в неі тип грецький, а прізвище украіньське.

— З хвіртки вискочила горнична, сільська украіньська дівчина, тілько що привезена з села.

— Хто живе в цему домі? спитав у неі Целаброс.

— Наша пані, сказала весела дівчина, по украіньський.

— Та вжеж твоя пані, коли ти в неі служиш. Алеж хто вона така? Чи руська, чи Грекиня?

— А Бог іі знає, хто вона така; знаю тільки, що вона удова, говорить якось чудно, не по-нашому, сказала горнична.

— А якже вона говорить? заговорив до неі Целаброс чистим украіньським язиком: вжеж таки ти розбереш: чи по руський, чи по молдавський, чи по армяньський?

— А хто єго розбере! як зійдуть ся гості, то шваргочуть, як ті жиди. Здаєть ся, пані з Греків, бо до неі приходять в гості Греки, сказала горнична.

— З Греків? гм… Сьміливо піду сьогодня до неі на чай. Я Грек. Мене стара радо привитає, як земляка. Греки міцно держать ся купи і в Одесі і в Кишиневі. Тут я буду, як свій, серед своєі семіі, думав Целаброс і повернув до дому.

II

Тогож таки дня в домі матери Наді Мурашковоі, староі Грекині Зоі Полікарпівни, зібрав ся по обіді кружок молодих паннів, товаришок Сані та Наді.

Невеличкий дім староі удови Зоі стояв серед двора, по східному звичаю. В просторній, але низькій кімнаті дома, стояли коло двох стін широкі турецькі софи, обкладані коло стін круглими подушками, неначе товстими качалками. Попід софами були розстеляні молдавські килими з ясними, червоними та зеленими полосами. Такі самі килими були простеляні через усю кімнату трема рядами. Один куток до самоі стелі був заставляний образами в позолочених рамах, а під образами стояв судничок, на котрому так само стояло три образи. По обидва боки образів, од стелі, спускались до самого долу білі мушлинові завіси. Серед кімнати стояв круглий стіл, а в одному кутку за параваном стояла постіль молодоі Наді Мурашковоі. Вікна були по старосьвіцкому звичаю забиті рідкою залізною решоткою од злодіів.

Молоді панни обсіли софи в вольних позах. Саня сиділа на софі підобгавши під себе ноги. Махновська прилягла обпершись ліктем об круглі подушки на одній софі, а Надя Мурашкова на другій.

Вечерне майське сонце заглянуло в вікна і залило усю кімнату веселим сьвітом. Куток з образами в широких позолочених рамах, сьвітив ся і кидав жовтогарячий одлиск на стелю. Червоні здорові рожі на параванах наче горіли. Кімната блищала усякими фарбами, різкими, пістрявими, як турецька чудернацька матерія, як пістрявий перський килим. Сонце розсипало золоті проміння по софах, по килимах; ясні фарби в обставі кімнати стали ще ясніші. І та обстава, блискуча й ясна, чудово приставила до темних південних блискучих очей, до чорних брів молодих паннів. Одна білява Саня між паннами була неначе біла лелія між червоними рожами. Молоді товаришки Мурашковоі сходились частенько в домі староі Зоі, щоб читати в гурті нові наукові книжки. Тут вони на воли перечитували усякі нові книжки і наукові і контрабандні, пересуджували перечитане, змагались за принципи, складали й вироблювали собі вольні пересьвідчення, за очима своіх консервативних батьків, за очима ще консервативніших і суворих матерів. Вольна розмова, вольні мисли, жарти на воли, веселі сьпіви часто лили ся тут, як вольний, весняний, шумливий потік ллєть ся по долині в зелених берегах. Усі молоді панни були або Украінки, або були з мішаних по національности семей. Між ними не було ні одноі Молдованки. Молдованки одійшли в свій аристократично-національний табор: кружок Сані та Мурашковоі був не національний, а космополітичний.

— Чи ви знаєте, яку неприємну звістку я вам скажу, батько мій не хоче пускати мене в універзітет, сказала Саня.

— Не може бути! промовила Надежда Мурашкова. Чудно міні. Твій батько чоловік розумний, просьвічений, любить тебе.

— Через те він і не хоче пускати мене од себе, що мене любить, сказала Саня: але я таки поставлю на свойому. Я хочу вищоі просьвіти і добуду іі, добуду! Ми можемо добути своіх прав, прав женщини, тільки через вищу просьвіту.

— Просись у батька і йідь з нами в універзітет, обізвались дві сестри Махновськи: ми без тебе не пойідемо.

— Пойіду, хоч мушу посваритись з батьком. Що я раз задумала, то повинно статись, сказала Саня і вдарила легенько рукою по столі; я посьвятила себе педаґоґіі, і педаґоґіі для женщини, щоб вчити розвивати наших принижених сестер.

— Тілько з вищою просьвітою ми станемо вольні, матимемо право жити самостійно, знайти службу і… виходити заміж по любові або і зовсім не виходити… А то знаєте, як буває на сьвіті: панни часто ідуть заміж не по любові… обізвалась Надежда.

— Куди там по любові! сказала Саня: хто виходить заміж по серцю? Йдуть заміж так, як паничі займають урядове місце. Якаж там любов! Вийди отак заміж тай блаженствуй: літай в етері небесному, созерцай якусь чорну бороду та нюхай небесний фтіміям сигарного диму. Ото рай! ото щастє!

— Або милуй та цілуй якусь товсту морду, що й глянути гидко, сказала Мурашкова: це теж сьвітлий рай!

— Жарти жартами, а вчора мачуха дуже мене розсердила. Вирекла таку сентенцію: Як панна йде в універзітет, то це все одно, що вона йде в салдати. Аж до сліз мене довела.

— Твоя мачуха і деякі багаті дами дивлять ся на жіночу вищу просьвіту, як на якісь нові модні дамські примхи, як на модні сукні та капелюхи незвичайного фасона, сказала Мурашкова.

— Ти, Надю, бачила, який капелюх виписала собі з Парижа мадам…

Саня оглянулась і зупинилась. В кімнату увійшла наймичка.

— Мадам Люлю… сказала Саня наздогад.

— Бачила, бачила, сказала Мурашкова. У неі грошей сила, то й дуріє.

— А мадам Сусу оце пустилась в лібералізм: попиває не винце, а таки горілочку… з молодими гузарами… Це вона так чудно розуміє лібералізм, сказала Саня.

—- А мадам Муму! сказала Мурашкова, вкорочуючи призвища і поглядаючи на двері, куди вийшла наймичка — виписала оце недавно для гостинноі ту мебель, що була в Парижи на виставці; за одну комоду втелющила тисячу карбованців! А любовників у неі! По два разом крутять ся коло неі, бо мабуть одного мало. Дуріє з нудьги та від роскоши. Ні, якби в іх було менче грошей, то і не дурілиб. Економічне, соціяльне питаннє, це для мене перше від усего. Я практична людина поперед усего.

— А оце недавно мосье Куку говорив знакомим: в мене вже заведено програти що року в карти двадьцять тисяч карбованців! Такий в мене звичай. Нівроку! Двадьцять тисяч карбованців! Це не жарти. А скільки можна за ті гроші позаводити шкіл? Біснують ся від роскоши, сказала Саня.

— Якби іх усіх поставити до роботи, щоб самі собі заробляли хліб, то й не дурілиб, сказала Мурашкова. Оце вчора молодий гузарин Зузу летів на кони і хотів перескочити через екипаж, в котрому йіхали єго знаємі панни Туту. Це теж розумні жарти.

— Мосье Гого! Теж гарний! сказала Махновська. Оце недавно судив ся з мужиками і одтяг судом іх землю, котру вони орали мабуть споконвіку… але… не мали документів… Хоч і в самого мосье Гога теж не було документів на ту землю.

— Знаєте, яке питаннє кинув міні вчора Комашко, та ще з докором? сказала Саня: він докоряв міні, що я космополітка, не знаю й не люблю народа, що я не національна людина, що я мало демократка. Він вважає космополітизм на Украіні і в цілій Славянщині без національного грунту за непотрібне, несучасне і навіть шкідливе діло для Украіни. Я задумалась над цим новим для мене питаннєм. Саня схилила голову і пальцями стукала по столі! то був знак, що в іі голові ворушить ся мисль і трудна для неі мисль. Цей жест перейняла вона від батька.

— Гм… гм… Я не знаю народа… Я зросла в городі… Гм… трудно… Гм… це для мене нова ідея… Гм… трудно…

— А міні не трудно, бо зросла в Херзонщині в містечку, бо я знаю, що я Украінка. Хибаж ви Великоросіянки? говорила Махновська до паннів.

— І то правда… по національности — ми ні се, ні те. Алеж ніяк не погожусь в цьому принципі з Комашком, говорила Саня: І то правда, скільки тих принципів на сьвіті? скільки ідей? Голова ходором ходить, як почнеш дошукуватись та докопуватись…

— То не докопуй ся. Аджеж мадам Муму та Сусу не докопують ся тай сплять спокійно, сказала Мурашкова.

— Гм… Цеб то живи життям курячим? Спасибі за раду, сказала Саня. Комашкова мисль збиває мене просто з пантелику. Я знаю, що націоналізм великоруський, чи там пруський діло консервативне і негуманне, бо робить діло непотрібне для культури, душить інчі народности. А Комашко каже, що украінський націоналізм, то зовсім нове діло, бо він єсть протест проти національного присилування сусідів-Поляків та Великороссів, що він звязуєть ся з гуманними, просьвітними, культурними принципами, з прогресом, стає за масси, за народ. Украінський націоналізм навіть історичний, козацький, тілько не в тій давній воєнній формі — то свобода і прогрес. Передаю його розмову до слова. Мій папа згоджуєть ся з Комашком і думає так само, як і Комашко. Тим часом ці усі принципи для мене мало зрозумілі. Ніяк не перетравлю іх в мисли.

— А я іх до чиста розумію, сказала Махновська.

— Гм… гм… трудну роботу завдав для моєі голови Комашко, сказала Саня.

— Цеб то як прикласти ці принципи до діла, то треба або йти в народ, або силкуватись, націоналізоватись і з народом зливатись? обізвалась Мурашкова.

— Воноб то так… Льогіка приводить до такого кінця, але… але… гм… сказала Саня і знов задумалась.

— Пішло змагання, трохи не сварня за принципи. Одні панни стояли на тому, щоб добувати поперед усего вищоі просьвіти — Надя стояла на тому, що економічне питаннє найпотрібнійше; другі говорили проти деспотизма. Підняв ся галас, гаряче змагання. Майське сонце неначе вливало енергію в душі, тревожило думи, давало сьвіжість мислям. А молодість, а розбуджена мисль не давала спокою, непереможно намагалась на складання пересьвідчення і розумних поглядів на все, на все, що панни бачили в житті, чого вони ждали від життя.

Несподівано двері в кімнату відчинились. Увійшла Надеждина мати, стара Зоя Полікарпівна Мурашкова, чорнява та смуглява на виду. Вона була напнута чорною шерстяною хусткою, убрана в чорну сукню і держала чотки в руках. Здавалось, ніби черниця увійшла в кімнату.

— Що це в вас за галас! Добривечір вам! сказала вона до паннів.

— Доброго здоровя! Зоя Полікарпівна! гукнули усі панни.

Стара Зоя вміла говорити по-грецький і говорила добренько по-молдавський. По-великоруський вона ніяк не могла вивчитись добре говорити, мішала великоруські слова з украінськими, ще й до того шепеляла в вимові, як шепеляють усі природні Греки, що не зросли в Россіі. Іі великоруську мову було навіть трудно розуміти.

— Де це ви були, Зоя Полікарпівна? питала в неі Саня.

— Була в церкві на вечерні та молила ся за вас Богу, бо знаю, що ви Богу не молитесь. Молилась за тебе, Саню, щоб тобі Бог післав гарного жениха, якогось царевича, або князя, сказала Зоя.

— Ого! дуже високо для нас! Я заміж не піду. Я буду жити для науки, для просьвіти, сказала Саня.

— Ой ти, ти, моя біла рожа смирнська. Ще спить твоє серце. Прийде час, то й покинеш свою науку. Якби міні сказала та біла лелія, що росте в саду: не любитиму, яб пойняла ій віри. А ти жива квітка: в тебе є серце, ще й до того твоі щоки, як білі леліі; в тебе уста, як повна рожа, в тебе очи сині, як небо. Не вірю тобі.

Зоя обняла Саню і поцілувала іі в чоло; вона любила Саню більше за всіх паннів.

— Яка я біла лелія та рожа? От ваша Надя так правда, що рожа, сказала Саня; вона красуня, а я…

— Надя чорна рожа, а ти біла, сказала Зоя.

— Хибаж де ростуть чорні рожі? Може в Смирні? сказала Саня.

— Може червона! поправила Надя і засьміялась.

Надя сказала матери по-грецький про іі помилку. Стара весела Зоя і собі зареготалась.

— А яж по вашому яка рожа? спитала в Зоі Махновська.

— Ти… ти… жов… жов… зелена рожа, обізвалась Зоя і сама догадалась, що не попала на цвіт: ті кольори по-великоруський вона все перемішала з украінськими та молдавськими.

Підняв ся регіт. Дочка знов сказала матери по-грецький про іі помилку. Стара Зоя тільки рукою махнула.

— Надю! чи готовий самовар? Напою я свій живий квітник чаєм, сказала Зоя Полікарпівна; в мене і в саду квітник, і в хаті квітник. Дивіть ся панни, як зацвили в моєму саду квітки!

Зоя просунула руку через залізні кратки і відчинила вікно. Квітник цвів усякими квітками і був похожий на Зоіну кімнату. Попід стінами кругом садочка неначе вила ся гірлянда з бузькового цвіту. Над доріжками цвили густі ряди синих та жовтих півників, неначе зелене бадиля обсіли роєм квітчасті метелики. На грядках червоніли повні півоніі. Огнем горіли букети жовтогарячих лелій. Розцвітались делікатні рожі, центифоліі. В вікно повіяло ароматом рож, в перемішку з гіркими пахощами волоського горіха та бузку.

— Моя мама трохи не цілуєть ся з квітками, обізвалась насьмішковато Надя.

— Як у Смирні, як у Смирні, мій квітник, сказала Зоя.

— О, у вас поетична вдача, сказала Саня до Зоі.

— Люблю квітки, люблю вас молодих, люблю й пісні. Після чаю засьпіваєте міні. Я й сама колись сьпівала: як я сьпівала! та минуло моє; ох! сказала Зоя і здихнула. Оце, як довго не несуть самовара, а я пити хочу, сказала Зоя.

Відчинились двері з пекарні. Надя Мурашкова внесла самовар, поставила коло порога, а сама кинулась до комоди шукати скатерти. Вона вийняла попилясту скатерть і хотіла застелити стіл.

— Надю, застели стіл білою скатертею! Я люблю білий цвіт, сказала Саня; в йому є щось ідеальне, ідеально чисте.

— Вже і в тебе смак! Чорний цвіт кращий. Я люблю чорний цвіт, сказала Надя.

— Вулькани, вулькани, прикриті чорним попілом та лявою, сказала насьмішкувато Саня: а під тим чорним попілом огонь! Скільки огню. „Чорний цвіт, мрачний цвіт! ти мні мил завсегда“, засьпівала Саня.

Надя Мурашкова насупила легенько брови. Саня виявляла іі потайну вдачу, не для всіх паннів відому.

Стара Зоя знайшла білу чисту скатерть і накрила стіл. Від сватерти полив ся білий сьвіт і залив і без того сьвітлу від сонця кімнату.

Надя поставила на стіл самовар і посадила поруч себе Саню. Декотрі панни присіли коло стола, декотрі сиділи на софах. Надя наливала чай і подавала паннам.

— А чи переговорили вже своє? Я більше люблю, як ви жартуєте, бігаєте, сьпіваєте. Ану, Саню, засьпівай міні тієі гарноі пісьні, що в той раз сьпівала, сказала Зоя. Як бо вона начинаєть ся: Ой не сьвіти, кониченьку, не сьвіти нікому.

Усі зареготались. Зоя догадалась, що помилилась.

— Ні, не так: якось інче… сказала Зоя. Всі аж лягали від сьміху. Одна Надя ані осьміхнулась. Лице іі було поважне. Вона рідко коли сьміялась. Надя сказала матери по-грецький про іі помилку. Весела Зоя і собі зареготалась.

Саня почала пісьню. Стара Зоя забулась, що недавно прийшла з церкви і намотавши чотки на руку, підтягала Сани: „Ой, не сьвіти місяченьку, не сьвіти нікому; тільки сьвіти миленькому, як іде до дому“. До іх пристали деякі сьвіжі голоси паннів. Одна Надя не сьпівала; вона не мала голосу.

І сьвіжий, як здоровя, майський вітерець, що повівав в вікна, і аромати бузьку та рож, і майське сонце, і весняне тепло, і пісьня — все ворушило, веселило молоді душі, розворушувало серце навіть веселоі староі Зоі Полікарпівни, розвеселило іі і нагадало ій про давні літа молоді на берегах синього південного моря.

Задзвонив дзвоник. Двері в гостинній рипнули. Усі замовкли.

— Хтось прийшов. Це мабуть ваші Грекаси вже збирають ся до вас, сказала до матери Надя.

Увійшла горнична і сказала Зоі, що прийшов якийсь панич.

— Який-же це панич? спитала Надя в горничноі.

— Не знаю. Такий чорний, що й сказати не можна, сказала горнична.

Надя стревожилась і спустила очи. В гостинну увійшов Аристід Целаброс.

— А, не в добрий час прийшов гість! сказала Зоя Полікарповна; так міні весело з вами, я сама розсьпівалась, а тут на тобі гостя.

— Одначе треба йти до того Грека, та поговорити про кукурузу та пшеницю, сказала Надя.

— Вийдиж і ти, Надю, сказала мати.

— І з роду не вийду! Од ваших Греків тільки й чути, по чому пуд пшениці та тютюну, по чому кільо кукурузи. Неінтересна для мене розмова, сказала Надя.

— Зоя Полікарповна! Як будуть сьогодня говорити про овес та гречку, то й я вийду до гостей. Це вже буде нова интересна тема, обізвалась Саня.

— О ти вже наговориш! Побачимо, хто прийшов… Може такий Грек, що й сама вилетиш до його. Ой ти, моя ангорська козочко, моє біле ягня! ти кипрський виноград, говорила Зоя до Сані.

— А може я якийсь там мудрий трапезунтський полин? сказала Саня.

— Ой ні! ти кипрське вино, сказала Зоя і пішла в гостинну.

Панни в кімнаті трохи притихли. Надя сиділа мовчки і прислухувалась, що говорилось в гостинноі.

— Чи той прийшов, що я рано бачила в саду, чи хто інчий? думала вона. — Горнична сказала, що дуже гарний… певно він. Колиб він, майнула в неі думка, і ій схотілось побачити ті горді, пишні очи, котрі вона бачила того дня в саду. Вона почула, що серце іі почало тревожитись. В гостинній крізь двері було чути дзвінкий голос Зоі і низький барітон. Говорили по грецьки. Слова не долітали виразно, але барітон лив ся в розмові то голосніше то тихше, неначе пісьню сьпівав. Здавалось, ніби оратор чудовим голосом говорить промову з катедри.

— Який чудовий голос! йшла думка в Наді: мягкий як оксаміт, ласкавий і веселий. Ні, це не його голос. До його гордоі фігури, до його грізних очей не йде такий ласкавий мягкий голос. Ні, це не він.

І Наді чогось стало жаль, що не той прийшов, кого ій несподівано забажалось побачити. Вона не чула, що говорили приятельки, і сиділа задумавшись.

— Надю! чом ти не говориш? Чого задумалась? Чи не літають твоі думки в тих краях, де цитрини стигнуть, де гордий лавр і мірт ростуть? сьміялась з неі Саня.

Надя ледви вздержала легке здихання: іі дума наче залинула в якийсь інчий чудовий край, де й квітки кращі і небо синійше, і зорі яснійші і пісні голоснійші…

В гостинній почули ся ще голоси. Надя пізнала по голосу двох аґєнтів з Смирни, що приіхали на Бессарабію скуповувати пшеницю та кукурузу. Розмова йшла грецька. Голоси товсті, низькі, неначе булькотали та клекотали, як вода кипить та вбиваєть ся в ключі в зборовому казані. А той барітоновий голос, мягкий, ласкавий, не заглушав ся. Надя ловила його артистичні сутони й тони.

Довгенько сиділа і розмовляла Зоя з своіми гістьми. Коли це двері з гостинноі відчинились. Увійшла Зоя. Іі очи сьвітились ще весельше.

— Надю! причепурись, та вийди до нового гостя. З Смирни! З Смирни! трохи не кричала Зоя.

— Хто? Гість з Смирни?! спитала Надя в матери; і ця звістка стала для неі неприємна. Не той, кого я ждала! подумала вона.

— Ні! Гість з Одеси. Його мати з Смирни, сказала Зоя.

— Велике диво, що його мати з Смирни! Не вже ради цього я повинна виходити до його в гостинну, сказала Надя: яж в Смирні не була.

— То я була. Його мати через дві улиці, через дві улиці! говорила Зоя з патосом.

Панни засьміялись. Надя й собі усьміхнулась.

— Що через дві улиці? спитала Надя в матері.

— Єлена Кирпі! через дві улиці! говорила Зоя і кинулась шукати слоіків з варенням.

— Ви в такім патосі, що ми нічого не розберемо, що ви говорите, сказала Саня.

— Жила Єлена Кирпі, його мати, мати Аристіда Целаброса, через дві улиці від нас в Смирні! Моя давна подруга! Виходи Надю! мерщій, швидче! говорила Зоя і разом накладала варення з молоденьких волоських горіхів, варених на меду.

— Чого це ви такі раді, Зоя Полікарповна? Чи не закохались ви часом в вашого знаємого гостя через дві улиці… говорила Саня.

— А ти! І Зоя жартом вдарила легенько по плечі Саню. — Тоже вийди та подивись, який гарний гість: як сонце, сказала Зоя.

— Ого! Ще попечусь, коли він такий як сонце, обізвалась Саня.

— Як місяць повний! сказала Зоя.

— Коли такий, як місяць, то вийду до його: не так страшно, сказали Саня.

— Глянь то й побачиш. Ой моя біла овечко! Як побачиш його, прокинеть ся й твоє серце. Покинеш своі книжки тай позакидаєш іх на горище. Не бійсь, не видержиш! сказала Зоя, і іі гострі чорні очи заблищали. Видко було, що в неі в серці ще й досі тлів огонь і не погас.

— Ну, ні! сказала Саня, скоріше позакидаю бороди на горище; може мишам на гніздо пригодять ся.

— Ой, ой, моя біла леліє; не знаєш ти ще сьвіта й життя, сказала Зоя.

Зоя поставила на піднос блюдечка з варенням й три стакани холодноі води.

— Щось там прийшло дуже цікаве, що ви наготовили йому дульчаца ку апа рече (варення з водою), сказала Надя по молдавська.

— А хто попереду піде? чи дульчаца, чи Надя? сьміялась Саня.

— Надя попереду, сказала Зоя: Надю, йди! Надя причесала голову і вийшла в гостинну. Коло вікна на стільцях сиділи два смирнські старі Греки, аґєнти одноі фірми. Один був старий, сивий, з короткою сивою бородою і з сивими бакенбардами. Його довгобразе смугляве лице було ніби вставляне в білі рами. На йому був костюм балканський: кафтан і ряса зовсім як у духовних; кафтан був підперезаний широким на пядь парчевим поясом. Він курив люльку з довгого цибуха.

Другий аґєнт був нестарий чоловік в европейському костюмі. Целаброс сидів спиною до дверей і балакав з ними по грецьки.

Надя Мурашкова відчинила двері в гостинну. Целаброс оглянув ся, схопив ся з місця і пішов до неі на зустріч.

— Аристід Целаброс, син приятельки вашоі матері, порекомендовав ся він Наді по грецьки.

— Я дуже рада познайомитись з вами. Моя мама вже говорила міні про вас, сказала Надя і подала йому руку.

Целаброс здавав ся для неі тепер ще кращим, ніж вранці в саду; рівний станом, як струна; роскішні чорні кучері, мягкі, як оксамит, лисніли проти сонця, як воронове крило; очи не горді, а тихі, ласкаві; іх гострий сьвіт наче пригас. І ласка, любов сьвітила ся в іх, як він пильно, пильно глянув Наді в вічі.

Надя зрозуміла ту німу бесіду очей, що говорить часом голосніше й виразніше від слів. Вона почула, що на іі лици ніби пахнуло теплом.

— Сідайте, будьте ласкаві, сказала вона до Целаброса і сама сіла на старомодній софі. Софа була з високою спинкою і оббита ясною, рябою матерією зеленого цвіта, перемішаного з оранжевими квітками. На тому ясному пістрявому тлі Надина клясична головка видавалась, як намальована на картині.

Целаброс сів проти неі і впив ся очима в іі лице. Надя примітила його пильний погляд і іі виразні, як у матері, очи заграли. Неначе іскри заблищали в іх, — наче замигало марево сонця. Сьвіт в очах мигав, дріжав, як промінь сонця дріжить в краплях роси. Надя знала, що очи видають іі чуття, й прикрила іх віками. Целабросу здалось, що сонце сховалось за хмару, і в хаті стало темніше.

— Ви давно в Кишиневі? спитала в його Надя по грецьки.

— Ні, не давно. Я сам Одесець і перейшов сюди на службу в банк, сказав Целаброс.

— І я служу в банку, обізвалась Надя.

— От ми й товариші по службі, сказав Целаброс.

— Деж ви попереду служили? спитала Надя.

— Я служив в Одесі, в одній грецькій фірмі, що торгує хлібом. Але, знаєте, така служба міні не по душі; і служба й компанія міні були не по душі, сказав Целаброс.

— От-от заговорить про пшеницю та кукурузу, подумала Надя, і самі очи Целаброса чогось втратили для неі свою красу, а його особа — інтересність.

— Чомуж так? спитала Надя.

— Знаєте, той грецький кружок торговельний, матеріяльний, заговорив Целаброс вже по великоруськи, поглядаючи на бік на двох Греків, аґєнтів, котрі по великоруськи нічого не розуміли; тільки в іх й інтересу, тільки й розмови, що про торговельні справи, про ціни на пшеницю, кукурузу, тютюн…

— А вам це не подобаєть ся? спитала Надя і почула, що зраділа. Целаброс став для неі знов інтереснішим.

— О! ще і як не подобаєть ся. Я чоловік з просьвітою, з вищими тенденціями: люблю читати й мислити. Люблю людей мислячих, розвитих. А там, знаєте, яка просьвіта, яка фільозофія?

І Целаброс знов підморгнув скоса на двох аґєнтів. Надя осьміхнулась: вона знала фільозофію тих смирнських Аристотелів та Плятонів.

— Я дуже рада, що познаємилась з вами, сказала Надя; наш дамський кружок так само не цураєть ся просьвіти, виробляє собі принципи. Сказати правду, і міні обридла тут у нас розмова про торговельні діла, неначе більше нема про що й говорити.

— Я маю за велике щастє, що познаємив ся з вами. Бажаю від щирого серця познаємитись і з вашим кружком. Я чоловік з вищими поглядами. Міні хочеть ся десь відвести душу, поговорити про вищі тенденціі, про наукові питання. Інтерес науки — для мене найвищий інтерес в сьвіті. Інтерес принципів — то найвищий інтерес мого життя. Абстракція реального життя, сьвітового так-би сказати, практичного, то найвищий потяг розвитого, вищого розуму. Абстракція живих обєктів доводить до чистоі, ідеальноі найвищоі абстракціі; і ми конфідєнціяльно складаємо собі ідеали, принципи, пересьвідчення. А ті ідеали знов повертаємо в конкретне життя, обертаємо в козмополітичні тенденціі нашого розуму, якби сказати, в найпринципіяльніші принципи.

— Розумний, мислячий чоловік! хоч я його й не зовсім розумію. Може тим, що я ще не зовсім розвита розумом… не знаю вищоі науки… подумала Надя.

Целаброс скінчив тільки шість кляс в гімназіі, але читав доволі і був чоловік талановитий. Тільки часом він любив пускатись в абстракціі і, як то кажуть, зайізджав в хмари. Перед дамами й паннами він любив підниматись в ті хмари, говорив високим тоном, щоб напустити ім туману в очи і почванитись своім розумом, і говорив таки добру абстрактну нісенітницю, хоч граматично в фразах неначе й добре складену. Перед просьвіченими людьми він не виступав з тими абстракціями.

— Я багато читав сучасних проґресивних авторів, авторів заграничних, не тільки читав, але й студіовав іх. Я сам, бачте, часами люблю пописати, а для цього діла треба научнього ґрунту і доброго ґрунту. Без фундамента ніхто не ставить дома. Я сам склав собі той твердий фундамент. Научність — то інтернаціональна субєкція вселюдських козмополітичних відносин, реалізація абстрактного… тяг далі Целаброс, і Надя примітила, що його очи гордо позирали на неі, неначе говорили: слухай і знай, що то ми таке!

— Або він дуже розумний, або я дурна, бо щось нічого не розумію. Може я ще не доросла до його розумом… думала Надя. Стара Зоя несподівано перервала усякі абстракціі Целаброса. Вона внесла на підносі варення й воду.

— Дульчаца ку апа рече! Пофтім (просимо) Целаброс! сказала вона по молдавськи тай схаменулась.

— Оце я в Кишиневі перемішала усякі язики. Забулась, що ви Грек, сказала Зоя і сама з себе засьміялась: просимо до варення!

— Спасибі, спасибі вам, Зоя Полікарпівна! сказав Целаброс, злегка поклонившись і осьміхнувшись до Зоі. Очи його стали знов ласкаві; розмова ввічлива, підлеслива, манєри делікатні, мягкі, як у сирийського Араба.

Целаброс кинув ся до варення і йів його з великим смаком, як йідять солодке діти. Він запив стаканом холодноі води.

— Добре ваше варення, Зоя Полікарпівна, сказав Целаброс.

— А які дульчаци варила ваша мама в Смирні! Ми часом варили разом у двох, бо через дві улиці жила вона від нас, сказала Зоя.

— Ви й досі не забули рідного краю? спитав Целаброс.

— Ой Аристіде, Аристіде! чи можнаж його забути? сказала Зоя: які там кипри! яка айва! а квітки! які там рожі! такі завбільшки, як блюдечко! Виноград такий завбільшки, як сливи.

— А леліі, мабуть такі завбільшки, як цідилки, сьміялась Надя.

Целаброс осьміхнув ся.

— Яка гарна була ваша мама панною! як намальована! сказала Зоя, піднявши голову.

Вона придивлялась до Аристідового лиця і неначе шукала очима в його лиці слідів краси його матери.

— Гарний, як і його мати була гарна! От-би була пара для моєі Наді, подумала Зоя. Вона й забула про двох смирнських аґєнтів, що балакали коло вікна.

— А! просимо до варення! згадала Зоя, обертаючись до Греків.

Греки встали і несьміливо приступили до стола, неначе школярі; очевидячки ім було якось ніяково перед Европейцями. Целаброс вичистив блюдечка з варенням так, що старим Грекам зосталось тільки по волоському горішку.

— Як-же тепер живе ваша мама? спитала Зоя у Аристіда.

— Держить маленьку крамничку з тютюном і перебиваєть ся сяк-так. Я посилаю ій потроху з свого заробітку, сказав Целаброс.

— І добре робите! Ви добрий син моєі Єлени Кирпі, сказала Зоя.

— І розумний, і красно і поетично говорить, ще й, видно, добрий, подумала Надя.

— Ото й мій батько колись мав крамничку з тютюном в Кишиневі, як усі наші Греки, обізвалась Зоя; але я вийшла заміж. Батько вмер. Мій муж служив урядником і не звелів міні торгувати. Купили ми невеличкий виноградничок та шматок поля під огород тай перебивались сяк-так.

— Продали крамницю, то й добре зробили, сказала Надя. Не знаю, як ви думаєте, а я думаю, що маґазини, крамниці, залізні дороги повинні бути громадським, а не приватним добром, інакше це буде експльоатація одною особою цілоі громади.

— І я так думаю. Я багато читав про це питання, багато думав, гм… багато думав і в цьому пересьвідчив ся, сказав Целаброс.

Целаброс говорив це усе, як кажуть, на вітер: йому було байдуже про ті питання. Він тільки хотів показати перед Мурашковою, що знає сучасні питання і інтересуєть ся ними. Надя йняла йому віри.

Він з наших… подумала Надя Мурашкова.

— Ви думаєте зовсім так, як і я. Економічні принципи повинні мати, по моєму, в житті перше місце, сказала Надя.

— А я цього не розумію, сказала Зоя: по моєму хто торгує, той повинен і гроші собі в кишеню класти.

Целаброс і Надя осьміхнулись. Вони сьміялись з староі Зоі, як з малоі, нічого нетямущоі дитини.

Ця розмова мабуть була для Зоі не дуже інтересна; вона встала й вийшла, щоб подати гостям чай.

— В нас скрізь експльоатація, почав Целаброс. Я давно задумував ся над цим принципом, багато перечитав про це книжок.

— Я з вами згожусь зовсім: хоч би й наші Бесарабські пани… бодай не говорити, сказала Надя; живуть тільки для себе, не дбають ні про школи ні просьвіту мас, ні фільантропіі в іх… Я вже іх знаю. Але, знаєте, є між ними і гарні люде, і я з такими готовий помиритись. Оце я недавно зійшов ся з одним. Він гуманіст, демократ. Заводить велику школу в своєму селі. Я оце недавно йіздив у те село, щоб упорядкувати ту школу, сказав Целаброс.

Він і справді йіздив в село для цього діла, але уся його діяльність була в тім, що він розстановив в школі карти та столи.

— Яким-же язиком будуть вчити в тій молдавській школі? несподівано спитала Целаброса Надя, пригадавши розмову з Комашком про народні школи на Бесарабіі.

— Все одно, яким язиком будуть вчити… аби вчили добре та гаразд, сказав Целаброс; я і в цьому ділі козмополіт. Аби школи були, аби школи! аби вчили добре, а язик…

— Одначе, ви Грек! і не втратили, як я бачу, своєі національности? спитала Надя.

— Я й Грек, і не Грек: я Одесець, гражданин усього сьвіта. Я козмополіт і становлю принцип козмополітизма вище від усього.

— Я з вами зовсім згоджуюсь, і навіть не розумію національних молдавських, украінських тенденцій. Цього питання я ще собі не вияснила добре, сказала Надя.

— І добре зробили! І не виясняйте! скрикнув Целаброс: я був зійшов ся з украінофілами… тай…

Целаброс махнув рукою і насупив брови. Він тер ся коло украінського кружка, бо вмів говорити по украінськи. Але Украінці постерегли, що він чоловік легкодушний, що в його сила тільки в словах, а не в ділах, що він граєть ся на словах принципами, як дитина цяцьками, ще й до того на язик лепетливий. Гордий своім розумом та красномовностю, він хотів бути скрізь верховодом. Від його відкаснулись, і він страшно обидив ся. Тер ся він і коло „крайних“, але й ті не йняли йому віри і відкаснулись від його.

— Національне питання, національні справи — нісенітниця, сказав Целаброс. Чесність, правда, вольне слово, вольні мисли, які високі всесьвітні, вселюдські принципи! Що може бути вище від іх? Хто не може привернутись до іх душею, серцем, полюбити іх, жити й радіти ними?

І голос Целаброса став мягкий, сьпівучий. Він говорив, неначе чуйну для серця пісьню сьпівав. Надя не зводила з його очей, милувалась його червоними устами з ямочками по середині, рухом його чорних очей. Вона здихнула.

— Тягне він до себе мою душу і мислями, і очима, і устами. Він нашого табора чоловік, думала Надя, причарована його красою: серце моє стревожилось, стревожилось, забилось в грудях…

Легкий, делікатний румянець розлив ся по іі матових щоках, неначе одлиск від букета червоних рож впав на білу лелію. Радість блиснула в іі очах. Очи знов заграли. Сьвіт наче займав ся в іх помаленьку, замигав і блиснув промінням.

Целаброс примітив вплив і силу свого слова, своіх принципів і говорив, неначе зачаровував знахурством молоду, палку душу дівчини.

Зоя внесла чай і поставила на столі. Вона попросила двох Греків до столу. Розмова стала загальною. Надя вийшла до своіх подруг.

— Ну, що там за сонце з Смирни? спитала в Наді Саня.

— Наш чоловік: козмополіт. Алеж і розумний, розумний! А як він вміє говорити! Який він оратор! Правда, часом говорить так з висока, що я мало його розумію; і трохи чваньковитий, як усі Греки. Варто, Саню, з ним познаємитись, сказала Надя.

— Нехай інчим часом, бо тепер міні час до дому. Мачуха мабуть розішле за мною горничних по всему городу. Вже вечеріє, сказала Саня і попращалась з Надею. Усі панни попрощались і порозходились.

З того часу Целаброс приходив до Мурашковоі щодня на вечірний чай. Зоя Полікарпівна полюбила його, як сина, годувала дульчацами, не знала, де й посадити. Вона сподівалась, що Аристід буде сватати Надю.

Наставав вечір. Мати й дочка щодня ждали Целаброса. Саня й усі іі товаришки зійшли ся з Целабросом, як з козмополітом. Він зовсім причарував молодих паннів своєю красномовностю, своіми поглядами,… напустив туману своіми високими абстракціями. Йому подобалась роля проводиря в кружку молодих, розвитих розумом паннів. Тиха, потайна, але палка вдачею Надя закохалась в йому горяче.

Минув тиждень, минув і другий. Аристід Целаброс щодня заходив до Зоі на вечірний чай, а після чаю Надя, Саня й Махновська ходили з ним гуляти в мійський сад. Одного вечера прийшла до Наді Саня, прийшла й Махновська. Целаброса не було. Зоя подала чай. Саня й Махновська пили чай і жартували з веселою Зоєю. Одна Надя сиділа мовчки коло стола і задумалась. Чай довго стояв непочатий, вже й прохолов.

— Не прийшов сьогодня, думала Надя. Що це з ним сталось? Може в його яке діло трафилось в банку? Але в цей час діла не буває в банку, я це добре знаю.

— Чом ти, Надю, не пєш чаю? питала в неі Саня.

Надя неначе прокинулась і механічно поколотила чай ложечкою. Випила вона дві ложечки, а іі думки знов полинули десь далеко.

Не дурно деякі моі товаришки натякали йому про Молдованку, красуню мадам Лупореско… Сьміялись йому нею, але обережно, натякаючи, мабуть щоб я не примітила, щоб мене не вразити… Щось є. Може він тепер сидить в неі за столом, пє чай, розмовляє з нею. Вона гарна, як мадонна: очи карі, ясні, брови густі, уста кокетливі… А він молодий, палкий. Він мене любить; це я добре знаю. Любить говорити зі мною про вищі принципи. Ми зійшлись в принципах, не так, як Саня з Комашком… все змагають ся. Ні! його душа пристала до моєі душі… А він не прийшов. Невже красуня Лупореско одібє його в мене. Невже я втеряю його? думала Надя. Вона почула, що іздригнулась від тієі мисли, неначе на неі повіяв холодний, мокрий, осінний вітер. Вона чогось зразу зненавиділа мадам Лупореско.

— Надю, пий чай, бо вже усі випили! Треба стакани мити, сказала Зоя. Надя випила разом стакан чаю і другого не схотіла.

— Не прийшов Целаброс, сказала Саня. Підемо сьогодня не в міський сад, а в сад Романдіна.

Саня, Махновська й Надя пішли в сад Романдіна. Той сад був розкинутий в кінци міста, на горі, і по Боюканській долині. На боках гори і внизу в долині зеленів виноградник. Картина з саду на Боюканську долину була одна з найкращих в околицях Кишинева. Панни увійшли в сад і сіли на лавці над самісінькою горою. Вони мовчки відпочивали, задивившись на долину. Кругом неширокоі долини стояли гори, перетнуті узенькими щілинами. На дні долини зеленіли огороди і блищали два маленькі ставочки, як дві кришталеві шклянки, кинуті між вербами. Половина долини вже вкрилась тінню попід горами і неначе засипана, друга половина була осьвічена сонцем і жевріла червоним сьвітом. Під горами в тіни біліло село Боюкани, біліла церковця. На горах і попід горами зеленіли виноградник, сади з волоських горіхів, абрикозів, черешень, біліли невеличкі молдавські хати, розкидані в виноградниках. Над долиною повівало миром, тишою, сьвіжостю майського вечера. Тільки соловейки щебетали в вербах і будили трелями засипаючу, пишну долину.

Не встигли панни сісти на лавці і надивитись на картину, як позад іх почув ся голос.

— А ви он де? Добривечір! сказав голосно Целаброс. Поезія! картина природи! май!

Панни озирнулись. Надя аж кинулась.

— А я заглядів; як ви йшли улицею і повернули сюди в сад. Швидкож ви йдете! Гнав ся, гнав ся, тай не догнав вас. Прудкі ніжки маєте, сказав Целаброс.

Опізнившись на чай до Мурашковоі, Целаброс став за углом одноі улиці і назирав, куди піде гуляти Надя. Він завсігди сьлідкував за нею, куди ступали іі ноги.

Надя почервоніла. Вона невимовно зраділа і іі очи заблищали й заграли. Целаброс задивив ся на іі очи. Він сів на лавці і мовчав.

Саня почала розмову. Вона переговорила своє і замовкла. Ніхто не обізвав ся й словом. Целаброс мовчав, Надя мовчала. Махновська почала розмову, і іі розмова ніби порвалась і до кінця не дійшла.

Саня постерегла, що вона й Махновська тут зайві.

— Ходім, Махновська, маю діло, а ти міні поможеш в тому ділі; діло мале; за одним присідом і зробимо, сказала догадлива Саня і встала з лавки.

Ту Махновська й собі встала, і вони пішли з саду.

Целаброс довгенько мовчав і дивив ся на долину. Мовчала й Надя. І вона дивилась на долину, але нічого не бачила. Іі серце дуже тревожно кидалось: вона чула кожний рух його, чула кожне кидання.

Целаброс поглядав на Мурашкову скоса, крадькома, не повертаючи до неі голови. Він примітив, що іі таки вкривав не той тонкий, делікатний, соромливий румянець, який він примічав попереду. То був румянець першого руху серця. Тепер щоки в Наді, неначе займали ся вогнем, палали.

Целаброс помовчав і знов скоса глянув на Надю. Він знав усі періпетіі дівочого серця, і вмів читати по виду, по румянци, по очах, як по книжці, усі звивки серця, усі ґрадаціі чуття й страсти.

Очи його стали хитрі, по азийському хитрі, як у крамаря, котрий постеріг, що вже настав час останний раз забожитись, і покупець пойме йому віри, і він піддурить покупця…

— Час настав; треба приступати. Вона моя. Який цікавий роман! І як швидко дійшов він до щасливого кінця! подумав Целаброс.

— Ви так задивились на долину? Яка пишна долина! Є на що задивитись, сказав Целаброс. Якби ще тут по один бік долини було море. Я люблю море, може тим, що я зріс над морем.

— І я люблю море, обізвалась Мурашкова, ледві вгамувавши своє серце; я не люблю тих дрібязків краси природи, тих листочків та квіточок. Люблю велике море, як люблю високі поеми ґєнія.

— Ви любите великі думи, високі поривання людського розуму? палкі поривання серця, страсти? Чи правда? спитав у Наді Целаброс.

Надя помовчала й подумала.

— Люблю і високі пориваная людського розуму і високі поривання людського серця, сказала Надя; але більше від сього люблю розумне й користне діло.

— Одначе ви служите в банку і копаєтесь в нудних цифрах? спитав у неі Целаброс.

— Ця служба зовсім нерозумна; сушить мене, як літня спека землю. Але мушу служити, хліб заробляти, сказала Надя.

— Душить вона й мене. Я чую, що я призваний до якоісь ширшоі й вищоі діяльности, сказав Целаброс.

— До якоі? чи розумовоі, чи поетичноі, чи практичноі? різко поставила питання Мурашкова.

Целаброс трохи-трохи не вихопив ся: до практичноі, матеріяльноі, до чого він мав природний хіст; але схаменув ся і тільки рукою махнув: розумій, мов, як найкраще.

— Ходімо, трохи походимо, сказав Целаброс і встав з лавки. Надя встала й собі. Вона трохи заспокоілась. Румянець трохи пригас на щоках.

— Як пишно розвила ся оця алея! Ходімо по алеі, сказав Целаброс.

Вони пішли по алеі з старих волоських горіхів, що стояли довгими рядами понад самісінькою горою. Горіхи зовсім розвили ся. Уся алея була пронизана вечірнім червоним сонцем і сьвітилась наскрізь. Молоде листя пахло наркотичними пахощами.

— Величність! Ой, величність! почав Целаброс. І я іі люблю у всьому: і в житті і в поезіі, і більш усього в поезіі, в страсти серця. В красі людській, в красі дівочій, в дівочому серці багато високого, поетичного.

Надя почула, що в неі серце ніби замірає.

— Краса дівоча — то найвища краса в сьвіті, найвища поезія. Усі великі твори ґєніів тим великі, що найкраще постерегли ту красу: і красу лиця дівочого і красу душі делікатноі, чуйноі, говорив Целаброс, ступаючи тихою ходою попід широкими навислими гильками старих горіхів.

— Ви чоловік сходу, син клясичноі Греціі, несьміливо обізвалась Надя, і іі голос насилу було чути.

— Бачив я на своєму віку дівочі уста: клясичні, виразні, звивчасті з ямочками по середині, червоні як польова маківка, повненькі, соковиті, як стигла черешня. Осьміхнуть ся вони, з під іх блиснуть білі, дрібні зубки, як дві низочки перлів. Щось пахуче єсть в тих устах; якимсь ароматом дишуть вони, як пучок майськоі рожі в білому букеті конваліі. А як розгорять ся вони страстю, коханням, як розкриють ся од жаги кохання, чуєш од іх ніби аромат тропічних квіток, солодкий і пяний дух цьвіту померанців, туберози, датури…

Надя прислухалась. Іі зацікавила поетичність і красномовність Целаброса. — Але про чиі це уста він говорить? подумала вона; десь він іх бачив, певно в Одесі. На щож він говорить міні про чужі уста, а не про моі…

В Мурашковоі здавило в грудях. Серце наче притаілось.

— Бачив я дівочі очи, східні, клясичні очи, і не можу іх забути, почав знов Целаброс; од іх виявилась краса й пишність усього, в натурі, і разом з тим в іх виявилась уся краса людськоі душі: в тих очах сьвітить і веселий сьвіт ранньоі зорі і смутний блиск вечірньоі зірки, і горить горячий промінь сонця… Злине радість на серце, веселий сьвіт ллєть ся з очей, сиплеть ся іскрами, дрижить маревом; виступить в очах слеза, сьвіт дрижить, як промінь сонця в краплях роси; запалає серце коханням, очи займають ся, горять огнем. Ті очи манять як мрія, і чарують як поезія, і веселять душу як майський день, і гріють теплом весни, і печуть полумям. Віка блискучі, рожеві; віі довгі. Ой очи, очи, східні очи! хто вас бачив раз, той повік вас не забуде.

Целаброс замовк і скоса поглянув на Надю.

— Про чиі оце очи він говорить? чи він сьмієть ся з мене, чи він мене дражнить? подумала Надя, слухаючи поезію Целаброса. Він мене не любить, говорить про чиісь очи, не про моі. Невже я помилилась?

Мурашкова почула, що гнів приливає до іі серця, душить в грудях. Вона глянула в вічи Целабросу і іі очи блиснули блискавкою. Целаброс очевидячки милував ся тим гострим блиском іі очей, як артист милуєть ся тонкими сутінями картини.

— Ви знаєте, про чиі очи я говорю? спитав Целаброс перегодя.

— Ні, не знаю! обізвалась Надя, неначе прошепотіла.

Целаброс замовк. Вони йшли далі по алеі. Од старих горіхів понависало довге необрубане гилля. Подовжастий, сьвіжий лист, неначе краплі стікаючі і готові впасти, понависав масами і зачіпав іх по щоках, по плечах. Іх голови по плечі були ніби оповиті зеленим пахучим листом. Алея пірнала в тінь од гори.

— Ви не знаєте, про чиі очи я говорю? знов спитав Целаброс. Він зумисне розпалював іі серце, щоб вразити несподіванкою.

— По чім я могу знати? Хто знає чужу душу? сказала Надя вже сердито.

— Про ваші очи! сказав Целаброс, і з тими словами він обняв іі за стан і почав горяче цілувати в очи, в уста, в щоки.

Надя ніби замерла на одному місци; не знала, що почати.

— Ходім далі, моя люба, моя дорога! сказав Целаброс, взяв Надю за руку, і хотів вести іі далі по алеі. Надя стояла на одному місци; вона ще не прийшла до памяти.

— Ходім далі! сказав Целаброс.

— Не піду! пустіть мене! зашепотіла вона. Озирнувшись назад, вона трохи опамяталась. В алеі не було видко й душі.

— Ходім далі! там нас ніхто не вглядить! сказав Целаброс і потяг Надю за руку. Вона подалась за ним, як нежива.

Алея густійшала. Необрубані гильки позвішувались низько і зачіпали іх обох за голову, за руки. Треба було нахилятись, щоб пройти далі. Стежки не було далі: там ніхто не гуляв. За алеєю було видно гущавину з кущів, оплетяну здичілим виноградом. В алеі стояла густа тінь. Густе руно зеленого листу та гильок закривало алею зверху до низу, як густа зелена завіса. В кінці алеі, в гущавині стояла неначе темна ніч.

— Не піду далі! сказала Надя.

— Ти мене не любиш? спитав Целаброс.

— Люблю, але далі не піду, сказала Надя і почала пручатись.

— Іди, або не чаруй мене очима! Твоі очи — гострий ніж для мого серця! Я оддам за іх усе життя, усю кров. Не печи мене очима! Целаброс знов обсипав горячими поцілунками іі очи, щоки, уста. Надя вирвалась од його. Гилька зачепила бриль на голові Целаброса і збила його. Целаброс нагнув ся, щоб підняти бриль. Надя крутнулась і швидкою ходою пішла назад, без памяти, без розуміння. Целаброс розлютовав ся, погнав ся за нею і ледві встиг іі догнати.

— Ні, це не Молдованка! До кінця романа з нею не швидко дійдеш. Прийдеть ся або мудрійше хитрувати, або прикинутись, що буду сватати іі. Без неі не можу жити, не можу дихати, думав Целаброс, поспішаючи наздогінці за Мурашковою.

Надя повернула з алеі до виходу. З одного боку ріс цілий гай гилястих оцтових акацій з голими стовбурами, з широкими пучками листатого верхівя. Між акаціями було видко лавочки; на лавочках сиділи якісь дами. Надя взгляділа іх і пішла поруч з Целабросом рівною ходою. Вона тепер тільки зовсім опамяталась і чула, що ніби була десь пожежа, і вона вибігла з пожежі опечена, опаляна огнем. Вона уся ніби горіла в огні. Целаброс довів іі до дому. Обоє й слова не промовили. Прощаючись з Надею, він подивив ся на неі пильним, довгим, довгим поглядом, неначе хотів набратись того огню, що горів в іі очах.

Надя прийшла до дому і застала там Саню й Махновську.

— Що говорив тобі Целаброс? спитала в неі Саня.

— Ат! все про принципи! знехотя сказала Надя.

— Ви-ж здаєть ся зовсім зійшли ся в принципах, сказала з недомислом Саня.

— Де вже пак зійшли ся? сказала Надя.

З того часу Надя боялась сама виходити на гулянку. Целаброс сьлідкував за нею, як іі тінь. Швидко після того Саня з мачухою та з сестрою збирались вийіхати до Одеси, купатись в морі. Надя надумалась і собі пойіхати з ними, щоб сховатись од Целаброса, поки трохи не прохолоне в його і в неі серце. Вона з того часу боялась, як огню, його палкого серця, боялась стрінутись з ним на самотині.

— Нехай мине трохи часу; може й моє серце втихомирить ся, як я його не бачитиму, думала Надя, одйізджаючи до Одеси: або пригасне моє серце, або згорить од свого огню…

III

В половині червця до Одеси прийіхали купатись в морі два Кишиневські молоді учителі ґімназіі: Віктор Титович Комашко та Михайло Федорович Мавродін. Був тихий душний вечір. Комашко та Мавродін скупались в морі і йшли побережнею улицею, що вила ся понад морем кругом залива. Од складів угля піднімалась чорна легка курява і обсипала политу, мокру улицю. Мостова з тесаного каміня чорніла од чорного пилу як ріля. Повітря було гаряче, неначе в натопляній хаті. Тягнуло духом порта, важким духом теплоі морськоі води, смоли, камяного угля, диму од паровиків залізноі побережньоі дороги. З политоі мокроі мостовоі піднімалась пара. Паничі дійшли до широких камяних сходів, котрі спускають ся з гори, неначе широке ростеляне полотнище. Всюди на сходах вештались пани з простиралами в руках, обвитих ремінцями, далі з гарненькими плетеними кошиками в руках, з котрих виглядали вишивані рушники та тонкі простирала. На верхніх східцях вгорі сиділи густими рядами няньки з дітьми, мамки, міщане, неначе кури на сідалі. Паничі вийшли на верх сходів неначе вилізли на якусь високу башту: вони облились горячим потом.

— Сідаймо тут коло кофені та напємось чаю, сказав Мавродін; нема сили йти до дому.

— То й сідаймо, обізвав ся його товариш Комашко, ледві дихаючи: в мене усе тіло розімліло. Вони сіли коло столика, що стояв з самого краю, недалечко од сходів, коло самісінького камяного, низького парапета. Парапет стояв над мурованою високою стіною, а під стіною на терасі гори розстеляв ся сад з миртових акацій; в саду жовтіли доріжки, що вили ся до літнього деревяного театра. Комашко впав на стілець, спер ся на широкий камяний парапет і дивив ся вниз на терасу, засажену акаціями, на людей, що вештались внизу по доріжках. Мавродін покликав слугу, котрий вибіг з роскішноі кофені, гарноі як мавританська храмина. Слуга приніс чаю. З під напятоі над столиками та стільцями парусини було видно усей бульвар, на котрому вешталась подекуди публика. Через парапет було видно усей залив, широку далень синього моря, обидва порти; з одного боку залива було видно плисковатий пересип над морем, з другого боку залива піднімалась висока гора Лянжерон, котра вганялась в море.

Комашко та Мавродін мовчки давились на широку картину моря. Сонце впало в степ за плисковатим пересипом. Небо горіло. Вода в заливі червоніла. Між червоним небом та водою чорніла довга смужка невисокого берега, що десь далеко-далеко тонула в мглі і була неначе намальована пензлем на тлі червоного прозорого скла. На дворі було тихо. На морі стояв великий корабель, спустивши білі вітрила неначе крила, і ніби дрімав як лебід на воді, а за ним на горізонті видно було полосу сизого туману, в котрому ворушив ся пароход, а над пароходом пасмо чорного диму ніби плуталось в тому тумані, як чорна нитка в білій прозорій тканці. Залив, порти, ряди кораблів в портах ніби дрімали, засипляли, вкриті синім шатром неба, облиті червоним горячим одлиском од неба та води.

Трохи одпочивши, Комашко почав пити чай. Публика все густійшала на бульварі. Він придивляв ся і сьлідкував очима по бульварі, бо знав, що Саня Навроцька пойіхала до Одеси купатись в морі. Несподівано він вхопив стільця за спинку і прихилив до стола.

— Для кого це ви готуєте місце? спитав Мавродін; певно для Сані Навроцькоі?

— Та вжеж! сказав Комашко. Вона тепер в Одесі. Мабуть вийде на бульвар гуляти, обізвав ся Мавродін. Комашко був один з найлучших педаґоґів в ґімназіі. Високий на зріст, тонкий станом, з блідим, смуглявим матовим лицем, він не кидав ся в вічі красою. Тільки його великі, темні, гострі, карі очи сьвітились огнем і показували глибоку мисль і велику енерґію. По батькови й матері він був Украінець, але одна його бабка була Грекиня: його великі гострі очи блищали огнем… Комашко родив ся на берегах Дністрового лимана. Чесний, правдивий, непідкупний, страшно нервний, він прямо і открито виявляв своі мисли, своі гадки, не здержував ся в словах ні перед ким. Тогди, коли він говорив про яке небудь неправдиве, нечесне діло, його руки дріжали, голос тремтів, на очах виступали сльози. Перед нечесними людьми він більш всього не міг вдержати течіі красномовного слова і говорив сьміливо й прямо, він іх ненавидів… Комашко — син небагатого батька, зріс в степах, любив своі степи, любив народ, був народовцем, любив украінське слово, бажав щастя й добра своєму народови. Для його, як для демократа, були дорогі інтереси, як свого народа, так і інчих славянських і неславянських народів.

Мавродін був родом з під Маріуполя, з одного міста коло Азовського моря. Його батько був Грек, а мати Украінка. Він вмів говорити украінським язиком, виріс серед украінського народу і полюбив його. Яко народовець він посьвятив себе на службу украінському народові. „Не заводитиж міні Греціі над Азовським морем! Буду працювати серед того народа, серед котрого живу“, говорив він Комашкові. І він пристав до Украінців. Мавродін держав ся такого самого погляду та пересьвідчення, що й Комашко, але був тихий, смирний чоловік, обережний в словах, навіть трохи хитрий. З його уст не вилітало ні одного зайвого слова перед людьми чужими, небезпечними. Тихий в словах, він тільки піднімав голос тоді, коли його приймала до серця яка небудь любима ідея, а найбільше ідея про національну самостійність, про украінську літературу та добробит украінського народу…

Випивши чай, Комашко знов повернув ся до моря і задивив ся на широкий морський простір. Задума й жаль засьвітив ся в його великих виразних очах.

— Що ви таке вгляділи на морі, що так задивились на його? спитав ся в Комашка з осьміхом Мавродін.

— Задивив ся на море, сказав Комашко; люблю грандіозність в природі: люблю море, високі гори, стремкі скелі. Хотілось-би міні побачити високі гори, що верхами досягають до хмар, здорові ріки, широкі, без кінця преріі… Грандіозність будить в моєму розумі вищі думи, високо піднімає душу. Як міні хотілось-би побачити великі европейські городи, постерегти іх життя, не матеріяльне тільки, а життя вище, проґресивний рух мисли, соціяльний рух, що прокладає стежки до нового проґресивного життя…

— А мене зовсім не кортить, подивитись на те диво, обізвав ся Мавродін: доволі з мене і наших херзонських прерій та надморських наших городів.

— Люблю усе велике, грандіозне у всьому; люблю читати про славні великі історичні подіі, про великий рух народів, про великі реформи, про високі розумові питання, що запалювали, як искри, життя народів і піднімали його хвилями, як буря море. Коли читаю про великі подіі, моє серце швидче кидаєть ся в грудях, дух піднімаєть ся високо. Здаєть ся міні, неначе я сам живу в ті часи, перебуваю усю тревогу того часу. Коли читаю про заграничне сучасне життя, про заграничний рух, чую пульс того руху, чую одгомін його в своєму серці. Серце оживає, душа радіє. Надія сьвітить міні. Люблю життя, люблю рух; люблю заглядати вперед, чогось кращого жду, жду з нетерплячкою. Летів-би туди, злив ся з тим життям, та… Люблю дуже рідний край… А наше життя? Мертвота, однаковість, монотонія… Ні руху, ні сьвіжоі мисли; будень, усе будень! і не знаю, коли те сьвято буде. Усе мертве, неначе ріки, сковані ледом.

— Знаю тебе добре; знаю твоі сили і пал твоєі душі; знаю, що ти призначений на щось вище, але знаю, що грім бє у високе дерево в лісі, подумав Мавродін і здихнув.

Йому стало жаль свого приятеля.

— Правда ваша. Сум бере, як подумаєш, сказав Мавродін; але чи ми-ж тому винні?

— Знаю, хто винен, хто закував в кайдани нашу мисль, але од того міні не легше, сказав Комашко. А якби хотілось пережити нову фазу людского житя, пережити мислями, взяти гарячу участь в ділі!… Я хочу діла і діла доброго, на користь людскости і… мушу зостатись тільки з мислями, з задавляною енерґією. Важко, невимовно важко! наче камінь лежить на душі. Чую, що якась темна, груба, некультурна сила насіла на нас і душить, як камянна гора! Але чую, що мене і сам чорт не задушить; інчим духом віє тепер на сьвіті… Коли б хоч вернулось наше історичне минувше; який то був-би тепер проґрес! Я не говорю про форми нашого історичного минувшого життя… Форма його не сучасна… Але його дух громадський, вибірчий, вольний, як воля…

Комашко замовк і довго дивив ся на море, потім важко здихнув.

— Чого це ви так важко здихаєте? спитав у його Мавродін.

— Хиба ви й не знаєте, чого я здихнув? обізвався Комашко; згадав Саню Навроцьку. Куди не піду, на що не гляну, думка моя про неі неначе тінь моя за мною сьлідком ходить. З того часу, як побачив іі, як полюбив іі, я неначе вдруге на сьвіт народив ся. Неначе для мене сонце вийшло із-за хмар після довгоі негоди. Як сонце осьвітила вона мою душу, звеселила серце, закрасила життя, збудила енерґію. Любов — велика психічна сила! Правду сьпівають в пісьні: „Ти в мене одна, як ясна зоря вечірня сьвітиш“. Не знаю, чи будеш ти, зоре, сьвітити для мене усей мій вік, чи швидко зайдеш для мене на віки?…

— Чого це на вас найшла така поезія? спитав Мавродін.

— Вольний час, одпочинок, море, поезія… а перше всього любов, любов — найвища поезія, сьвіт для серця, сонце в нашому хмарному буденному життю, сказав Комашко.

— Чи у вас з Навроцькою хоч трохи йде діло на лад? спитав Мавродін.

— Хто його зна, сказав Комашко. Не можу сказати, бо не можу одгадати. Я часто буваю в іі батька, цілі вечори балакаємо з нею. Часом вона буває для мене привітна, ласкава. Часом моя розмова іі зацікавить; в неі очи засьвітять ся привітом, ласкою, дають надію. Але часом ми не зійдемось мислями, поглядами, довго змагаємось. Вона стоіть уперто на своєму, а я не хочу поступитись… І я бачу в іі очах байдужність, холоднечу… Тогди я й сам збайдужнію, розсерджусь, і вертаюсь до дому з тугою на серці. Чи кохає вона мене, чи забавляєть ся моєю розмовою, ніяк не вгадаю. Здаєть ся, я іі зацікавив більше розмовою, ніж своєю особою. Чи можна молодих дівчат приворожити розумом, сучасними питаннями?

— Трудно. Я іх багато знаю, але мало між ними розвитих розумом, зацікавлених наукою, сучасними питаннями. Іх приворожиш більш очами, ніж речами, сказав Мавродін. Але Саня не з таківських: вона серьозно інтересуєть ся наукою і усякими принципами. Вона не вітрогонка, хоч і весела і любить жарти, і сказати правду з характером.

— І я це спостерігаю і вам йму віри. Але знаєте що? Ми з Санею ніяк не зійдемо ся в деяких принципах, сказав Комашко. Вона людина правдива, щира, непотайна; мислить і говорить сьміливо, часом різко й гостро. Іі пересьвідчення правдиві, гуманні. Але вона в кінці всього — козмополітка. Нашого украінського національного, народнього питання вона або не розуміє, або не має до його симпатіі. Я бажаю, щоб моя жінка була зо мною однакових пересьвідчень, однакових принципів. З ворогом моіх принципів, таким як Санина мачуха, я з роду-віку не оженю ся, хоч-би вона була гарна, як картина.

— Не оженю ся я й з такою панною, котра буде виганяти з сіміі, з дому національний украінський дух, народний украінський язик, сказав Мавродін.

— Козмополітизм знайшов в Сані добрий ґрунт, сказав Комашко; хоч вона по батькові та матері Украінка, але зросла в Кишиневі серед мішанини десяти національностей, не знає ні украінського ні молдавського народа, не знає гаразд мови ні украінськоі ні молдавськоі. Та й мачуха іі йде проти Украінщини і проти мене; вона, здаєть ся, боіть ся мене, боіть ся за свою дочку Маню, щоб я часом не мав на неі впливу.

— Як-же старі стають до вас? спитав Мавродін.

— Старий Навроцький чоловік простий, чесний, зразу полюбив мене, а мачуха скоса поглядає на мене, сказав Комашко, і втопив очи в червоне, тихе небо, неначе в йому шукав собі поради та спокою.

В той час з'явилась на бульварі Саня Навроцька. З нею рядом йшла Надежда Мурашкова. Комашко вглядів паннів, схопив ся і побіг до іх; сьлідком за ним пішов Мавродін. Привитавшись до паннів, вони попросили іх сісти за стіл. Саня вийшла на доріжку між двома рядами стільців та столів, потім пурхнула по доріжці і ніби впала на стілець. За нею повагом йшла Мурашкова; вона сіла коло стола поруч з Санею.

Комашко повеселійшав. Очи в його засьвітились. По його нервах, втомлених од морського купання, ніби вдарила жива елєктрична течія. Мавродін миттю побіг до кофені і звелів подати паннам чаю.

— Ой Вікторе Титовичу, чи нема в вас часом окулярів? спитала весело Саня.

— На що це вам окуляри? спитав Комашко. В Кишиневі ви іх ніколи не надівали; хиба оце за тиждень старі стали!

— Оце перейшла бульвар, та як глянула на убори одеських дам, то трохи не осьліпла! сказала Саня; пістряво, рябо, червоно, зелено, жовто, синьо й усяково. Йде проти нас здорова, огрядна купчиха жидівка. Пописана й розмальована, як індійський идол. Я на іі фіґурі налічила вісім фарб. Подумайте собі: сукня ясно-червона, накидка темно-зелена, на шиі разок товстих круглих коралів і золотий здоровий медальон на товстому золотому ланцюшку, ще й зверху рожева стрічка з довгими кінцями до пояса; на грудях синя стяжка; через усі груди до пояса теліпаєть ся золотий ланцюшок, а серед грудей зверху на ґудзику причепила золотий годинник, неначе орден якогось індійського льва, або тигра. На голові чорний парик з начосами, а на парику копиця жовтих та червоних рож, а зверху стремить чорне перо. Прикиньте до того білі черевики з срібними спряжками — чиста австралійська райська птаха! Ну, і смак в тутешних дам! неначе в Константинополі.

— Мішанина східних та европейських рас — мішанина европейського смаку з турецьким, сказав Комашко.

— Та які багаті, неекономічні убори! обізвалась Мурашкова. Купецька Одеса не знає економіі.

— Отам то мабуть принципів під тим парикові та струсевим пером! сказав Комашко.

— О, певно, багато: принцип кукурузи, принцип пшона, принцип гречки, принцип полови і пануючий принцип убрання Савськоі цариці, сказала Саня; це один принцип, що од часів Соломона та Савськоі цариці, здаєть ся, тільки й дійшов до наших часів незмінно.

— Ви така палка оборонниця жіночого питання і нападаєтесь на дам, сказав Комашко.

— В чому, в чому я оборонниця жіночого питання, тільки не в цьому; це зоставляю кому інчому. Я в своєму сірому уборі вибігла на гулянку між іх, неначе сірий вовк з ліса, бо кажуть-же: що сіро, то й вовк, сказала Саня і весело зареготалась.

— Добре ви обписуєте, ій Богу добре! сказав Мавродін.

— Пишуть-же париські ґазети про дамські убори на великих аристократичних балях, сказала Саня; якби в вас був такий звичай, — одеські ґазети малиб багатий матеріял. Чи не скопіовав часом Фльобер в своій „Спокусі св. Антонія“ з одеських дам своєі Савськоі цариці, що з'явилась в мріях сьвятому Антонію в печері Тибайдськоі пустині!

— А в нас в Одесі є таки чимало Савських цариць, обізвав ся Мавродін; он гляньте: йде іх цілий ряд; а ондечки за столом сидять аж чотири!

Саня замовкла і трохи зморщила брови; вона не могла знести, коли який небудь панич говорив щось недобре про женщин, або сьміяв ся, або навіть критикував іх.

— Требаб настрочити Целаброса; от намалював-би іх в якій небудь ґазеті! сказав Комашко; ця робота, як раз присталаб до його.

Мурашкова кинула на його очима і почула, що він ніби пустив на неі гостру стрілку, і та стрілка влучила іі десь чи в плече, чи в груди, чи в саме серце; вона почула, що в неі в грудях десь заболіло, защеміло гостро, раптово. Єі очи стали сердиті, брови насупились.

— Ти, Саню, і сама обписалаб незгірше Целаброса, обізвалась Мурашкова.

— Якби я почала писати, то писалаб не з одноі чернильниці, сказала Саня.

— Одноі чернильниці булоб вам мало? спитав Комашко.

— Щоб списати цей убір з маленькою, бачте, іллюстрацією, я поставилаб на столі вісім чернильниць з усякими чернилами, сказала Саня; почалаб писати зверху, цеб то з голови, чорним, потім жовтим, потім червоним, далі золотим, далі синім, ще далі зеленим, а внизу намалювалаб червові панчохи в срібних черевиках і підписалаб: Се індійсько-одеська благородно рождена маркіза од кукурузи, вівса та ріпаку! І послалаб в „Новоросийський Телєґраф“. Саня зареготалась, за нею зареготались усі. Одна Мурашкова ані осьміхнулась.

— Саню! Бога ради! Чого це ти так розходилась? обізвалась Мурашкова з докором.

— Це на мене, бач, злинув поетичний дух з одеського бульвара, сказала Саня; найшла на мене поетична творчість, якоі я в кишиневській куряві не чула в собі. Покинула прозу, прийіхала в поезію, на море.

— Може ви прийіхали лічитись купанням од якого нездоровя? спитав в Сані Комашко.

— Борони Боже! я зовсім здорова. Але не думайте, що я прийіхала на купання, як йіздять наші степові поміщиці, щоб втопити нудьгу в морі, сказала Саня. Ця забавка коштувалаб недешево і булаб похожа на панські примхи.

— Я й не думаю так, сказав Комашко. А хоч-би й так! Чом-же не пойіхати і не позабавитись тому, хто має вольний час, хто має за що забавлятись, тільки, само по собі, в міру, економічно, не через верх. Всьому на сьвіті повинна бути міра.

— Моя мачуха слабує на нерви і лікарі післали іі на море лічитись купанням, а вона взяла мене й сестру з собою, сказала Саня; папа прийіде до нас через тижнів два і буде навідуватись до нас, бо йому не можна кидати служби в канцеляріі.

— Тобі, Саню, требаб таких ліків, щоб ти стала не така весела, обізвалась Мурашкова.

— Ось потрівай! Як почну купатись, то мабуть загублю в морі половину веселости, бо од морськоі води з початку чоловік стає слабосильним, сказала Саня; тоді понадуваємо ся та й будемо мовчки дивитись одна на другу, сказала Саня.

— Лучче не надувайтесь — веселість вам більше пристає до лиця, сказав Комашко. Чи довго будете купатись в поезіі, як ви казали, чи… тоб-то в морі?

— В поезіі готова цілий вік, а в морі, мабуть до самоі осінноі поезіі, сказала Саня.

— Та сама уся поезія, і поезія розумна, висока, як поезія Шіллєра, подумав Комашко, і насилу, насилу здержав здихання в грудях. Чи для мене ти сьвітитимеш, чи моє життя звеселиш своєю поезією, чи може на інчого спаде твій сьвіт?…

Комашко задумав ся і мовчки милував ся веселими Саніними очима; ловив своіми очима кожний іі рух, ловив кожне іі веселе слово. Усе, що вона говорила, здавалось йому сто раз цікавійшим і веселійшим, і розумнішим. Він слухав іі розмову і не міг наслухатись, неначе слухав якісь мельодіі, гучні, веселі, чаруючі, що ніби сипались перлами, як радісні мельодіі Моцарта.

— В якомуж місці ви думаєте купатись? спитав у Сані Комашко.

— На Великому Фонтані. Ми найняли кватиру в монастирській гостинниці, недалечко од моря, коло самого манастиря, сказала Саня.

— А ви самі прийіхали? спитав Мавродін в Мурашковоі.

— Сама. Моя мати недужа. Я з Санею буду жити на Великому Фонтані, в тій самій гостинниці, обізвалась Мурашкова.

— А ми купаємось в самій Одесі, обізвав ся Комашко до Сані.

Ще ніколи Саня не здавалась йому такою гарною, як в цей вечір. В легонькому сіренькому убранні, в соломянім капелюсі з ясно синіми незабудьками, з голубою стяжкою на одному плечі, вона вся ніби сіяла і звеселяла Комашка, як теплий промінь весьняного сонця. Ясно-сивій цьвіт дуже приставав до іі лиця.

Комашко примітив, що Саня зраділа, побачивши його. Вона говорила до його привітно, сьміялась, жартувала. Саня справді скучила за ним. І ій подобалась його широка просьвіта, сьвіжі погляди та пересьвідчення. Вона любила говорити з ним, слухати його цікаву розмову, але до того часу… щиро любила тільки його душу й розум. Подобались ій тільки жваві великі розумні карі очи та струнка рівна фіґура.

Пішла звичайно розмова про одеських та кишиневських знаємих. Усі були вільні од роботи, всі вийіхали одпочивати та забавлятись, усі були молоді, через те й щасливі, бо молодість, сама по-собі вже, щастя і радість, якіх вже не зазнає доспілий, мужний чоловічий зріст, — або недужа старість.

На бульвар налинула публика, неначе полились хвилі. Народа набилось так багато, що на бульварі ледві можна було протовпитись. Прислуга в кофені бігала, як несамовита; в іі руках ніби літали стакани з чаєм та кавою, з кружками пива, з тарілками мороженого.

Вечір догоряв. Залив став темно-рожевий. Духота спадала. З моря потяг сьвіжий, тихий вітерець, неначе махнув тихо крилом і приніс з собою сьвіжість, морську вохкість, і влив в потомлених, ніби повялих од спеки людей, силу, сьвіжість. Стало легше дихати; усі повеселійшали.

Між столами з'явив ся Аристід Целаброс: він углядів здалека Мурашкову і своіх кишиневськвх знаємих.

Целаброс приступив до стола і привитав ся з паннами та з паничами. Мурашкова подала йому руку і вся ніби іздрігнулась. Червона стяжка на іі грудях задрожала, вона спахнула. На щоках й висках виступив густий румянець. Целаброс сів проти неі, глянув іі просто в вічи і осьміхнув ся. З під його макових уст блиснули два рядки білих, рівних, міцних зубів. Очи стали ласкаві, солодкі, і його саме лице стало якесь солодке.

Мурашкова глянула на його очи, на повні губи, і в неі очи заграли, сипнули іскорками; вохкість заблищала на іх, і сльози, як роса, виступили з очей. Вона закрила іх рожевими віками, щоб не виявити перед людьми тревоги свого серця, котре так раптово і несподівано заговорило в неі через іі видаючі очи. Щоб трохи притайітись од людських цікавих очей, Мурашкова нахилилась над стаканом і почала пити чай, втераючи частенько червові гарні уста хусточкою. Поміж іі бровами згорнулась складочка; вона перемогла свою тревогу.

— Яким способом Целаброс довідав ся, що я пойіхала до Одеси? Я йому про свій замір нічого не говорила, зумисне не говорила; я вийіхала нічним поіздом, крадькома, щоб він про те не знав. Я боялась свого палкого серця; боялась гарячого кохання Целаброса, як бурі, боялась зійти ся з ним на самоті, в чужому городі, між чужими людьми… Вона думала і тревожилась за себе, за його, за свою репутацію. Краска сплила з іі лиця; воно стало матово-біле, як ґлязурована порцеляна. Целаброс висьлідив, як вона вийіхала до Одеси і собі рушив сьлідком за нею.

— Ваша мама звеліла передати вам поклін, промовив Целаброс, дивлячись солодкими очима в очи Мурашковоі.

— Спасибі вам. Чи мама здорова? спитала вона.

— Здорова, сказав Аристід. Чи довго будете жити в Одесі? Де ви знайшли собі кватиру?

— Як довго будемо жити в Одесі, я й сама ще не знаю. Буде тепла вода в морі, будемо купатись, а як захолодіє вода на довгий час, то й вернусь до дому, сказала Мурашкова. Про свою кватиру вона зумисне не сказала.

Розмова між ними урвалась, як нитка, несподівано перетнута ножем. Усі замовкли. Целаброс не зводив очей з лиця Мурашковоі. Єму було добре мовчати і дивитись, дивитись на іі очи, на іі уста. Мурашкова спустила очи; вона ніби боялась глянути на його. Якесь важке передчуття стревожило іі душу.

Тим часом знакомі паничів та паннів, взглядівши іх за столом, почали сходитись до стола. Прийшов Фесенко, молодий учитель одноі одеськоі ґімназіі, високий, плечистий, гарний з лиця. Убраний в літній костюм з шовковоі біло-жовтоватоі чесучі, з дорогою елєґантною палочкою в руках, в цвікері в золотих обвідках, він виступав кавалєром, джентільменом. Він скинув циліндер, зручно зняв цвікер і зробив сальонові уклони дамам. При поклоні ґраціозному він схилив свою чорноволосу голову трохи на бік і подавав усім руки, якось по паняньськи. Ціх манєр він набрав ся в сальонах одеських купців, де бував в гостях. Син простого одеського міщанина, він ліз в пани з усеі сили, пер ся між аристократів, шукав з багатирями знаємости і знаходив іі… через своіх учеників. Щоб запобігти ласки в одеських аристократів, він писав частенько до батьків, як вчать ся іх діти, ходив сам в багаті доми, ніби то щоб подати звістку про дітей. Знаємість помаленьку стверджувалась. Декотрі купці просили його заходити до іх в гості. І Фесенко втеребив ся в іх доми. Фесенкова голова була вольна од усяких ідей, окрім тих, які панували в вищих сферах. Він підладжував ся під погляди тих сфер, бо був карієрович; серіозних наукових книжок ніколи в руки не брав. Коли траплялось йому сказати яку нибудь украінську приказку, то він вимовляв іі на великоруський лад, як деякі наші трошки просьвічені панни, котрі хотять показати, що вони вже зовсім спаніли, і не можуть вимовити по украінськи навіть і одного словця.

На горячому півдні ніхто не носить рукавичок, бо вони од поту на руках зараз стають мокрі. Фесенко носив рукавички ясно-бузкового цьвіта. На долонях, на кінцях пальців в єго виступили мокрі плями.

Фесенкові не було де сісти. Він став за стільцем Сані Навроцькоі і почав говорити іі солоденькі комплєменти. Навроцька обзивалась до його знехотя, неначе одбувала панщину. Комашко іронічно осьміхав ся і тільки переглядав ся своіми карими ясними очима з Навроцькою.

Небо над морем ледві жевріло. Почало темніти. На бульварі засьвітили ґазові ріжки. Сьвіт залив бульвар, кофеню, сходи. Публики набралось сила. Коло самих сходів в деревяному кіоску заграла войскова музика. Маси людей ніби стрепенулись. Розмова стала голоснійша й чутнійша, ніби десь загув рій в улику, стревожений людською рукою. Уся публика повеселійшала. На пляцу коло музики стовпив ся народ, як на ярмарку. По алеі сунулась така густа маса народа, що й протовпитись було трудно. Бульвар для гуляння за малий на Одесу.

Довгими рядами товпились без смаку убрані смугляві дами, гостроносі, з східними грубоватими пружками лиця. Подекуди рябіли ясні костюми украінські, мішані з полосатими, молдовськими та болгарськими. На заливі, в закутку коло берега, ще лисніло рожевим сьвітом широке плесо. Море було вже чорне. Воно ніби дрімало, засипляло. В обох портах заблищало на пароходах сьвітло. Залив став ніби вкритий здоровими зорями. Далеко, далеко на ріжку моря, в карантинній пристани, тихо повертав ся ліхтар на маяку, кидаючи на море, на порти, то ясно-червоний, то зелений, то сивій, то жовтий сьвіт.

Внизу за парапетом бульвара, з садку, що розріс ся по терасі, заблищали ґазові ріжки. Вгорі на бульварі, внизу в садку, в портах і далеко на морі скрізь лив ся масами сьвіт, перемагаючи догаряюче червоне небо. На дворі стало сьвіжійше. З моря потягло тонкими пахощами морськоі води, потяг частий сьвіжий морський воздух. Скрізь сьвіт, блиск, шум, гам, гармідер, веселість. Гук музики зверху на бульварі перебивав гук музики внизу, коло літнього театра. Все це ворушило нерви. Люде забували тревогу дня, клопоти життя. Наші знаємі панни та паничі довго сиділи і балакали. Усім було весело. В очах у всіх сьвітилась радість; то був час спокою, одпочинку.

Між столами з'явилась здорова великанська фіґура і простувала до того стола, де сиділи панни та паничі: то був знакомий і сусіда Комашка та Мавродіна Серґій Степанович Бородавкин. Бородавкин був син багатого катеринославського поміщика, потомка одного з тих московських панів, котрі забрали собі давні запорожські степи. Його батько був страховищем, катом для крепаків, для жінки, для сина, для дочки. Село й його сімя тільки тоді оживали, як він вийіздив на кілька неділь в Никополь або в Одесу. Погонич вертаючись з порожним еквіпажом, прийіхавши на гору, під котрою стояло село, ставав на козлі, махав шапкою, махав батогом і кричав на все село: нема пана! нема пана! Сі слова долітали до панського дома, розносились блискавкою по селу. Сімя Бородавкина вибігала з покоів, раділа; все село хрестилось на радощах… воно тільки жило й дихало, як пана не було дома…

Старий Бородавкин держав в руках село і сімю, як в залізних кихтях з гострими пазурами. Жінка його рано вмерла з горя. Дочка Христина втікла в ночи через вікно і потайно повінчалась з сусідним поміщиком Милашкевичом. Синови не давав батько і зайвоі копійки в руки. Молодий Серґій Бородавкин був вже рік в універзітеті, як помер його батько. Його широка натура, викохана в широких степах, випостившись за живоття батька, дала собі волю після єго смерти, тільки на інчий лад. Серґій, допавшись до батькового добра, програв, промайнував свою землю, усе своє добро, програв останні четверо коней з каретою, кинув універзітет, женив ся з простенькою міщанською дівчиною в Одесі і нагулявшись до волі, вкінци усего мусів ити на службу в залізнодорожню контору.

— Чого це ви так пізно вийшли гуляти? спитав в Бородавкина Комашко.

— Скуповував харч для сіміі. Ми вже знайшли кватиру на Великому Фонтані, над самим морем будемо купатись. А це мене жінка послала накупити провізіі, сказав Бородавкин.

Бородавкин вже три дні скуповував провізію, а жінка й діти сиділи над морем без чаю, цукру та без грошей. Бородавкин гуляв собі в Одесі і навіть забув про сімю.

— А чи чули, які скандали трапились у нас в Кишиневі? сказав несподівано і одрубчасто Бородавкин.

— А що? крикнули усі в один голос.

— Офіцери в клубі побили поміщика Лупурелло.

— Яким способом? спитали усі.

— Грали вони в карти та пили до півночи в саду, а потім полаялись. Лупурелло вхопив пляшку, кинув на офіцера. Пляшка полетіла на сусідній стіл і впала перед Карланджі, перед самісіньким єго носом. Офіцер кинув на Лупурелло паляницею; паляниця вдарила в голову якусь даму; Лупурелло вдарив офіцера палицею. Тогди всі офіцери кинулись на Лупурелло, побили єго, а далі перекинули через стіну на улицю.

— Хиба ви, були оце в Кишиневі? спитав Комашко.

— Ні, каже Бородавкин.

— Може це в ґазетах написано? спитав Комашко.

— Ні. Я чув оце тілько що на вокзалі, сказав Бородавкин.

— Хиба ви хотіли іхати в Кишинев? спитали єго.

— Та ні! я проводив на вокзал одного нашого Кишиневця. Та там в Кишиневі вийшла ще й друга історія. Поруновський хотів стрелитись за свою жінку з Ловеласом Мочу. А знаєте, який вийшов між ними дуель? Вони кинули жеребки, кому зістатись в Кишиневі, а кому виіхати на пять літ з Кишинева. Ловеласові Мочу випало виіхати, і він виіхав.

— А щож на те жінка? спитали в Бородавкина.

— Жінці байдуже; вона любила іх обох однаково, молов Бородавкин.

Всі кругом стола зареготались. Засьміялись і коло столів близьких од нас, бо й там чули оповідання Бородавкина. В Кишиневі на сто тисяч народа нема ні одноі ґазети. Бородавкин був тою місцевою ґазетою. Він скрізь бував, скрізь нишпорив; знав, де хто буває, що робить, хто з ким змагаєть ся, хто з ким лаєть ся, хто з ким кохаєть ся. Єго се все страшно інтересувало. Коли він подавав ці новинки, єго випнуті сірі великі очи аж грали.

— А знаєте що, панове? Підемо завтра на Малий-Фонтан всі гуртом. Я вже давно там був. Походимо, погуляємо, посьнідаємо та й до дому на обід вернемось, крикнув Бородавкин, махнувши своєю довгою важкою рукою. Єго блідо-жовте лице засьвітилось.

— Може і в карти там пограємо? сказав іронічно Комашко.

— То й пограємо. Боно, бачите, над морем, може буде смачнійше. Знаєте природа… море… сьвіжий воздух, поезія, взяв-би єго дідько! сказав Бородавкин.

Єго гадка усім сподобалась. Усі приіхали до Одеса, щоб побавитись.

— То й поідемо! гукнули всі, навіть панни.

— Збірний пункт буде коло собора, на сквері. Завтра в десятій годині сядемо на трамвай та й махнемо, сказав Бородавкин.

— То й махнемо. А ви поідете? спитав Комашко в Сані Навроцькоі. — Поіду; чом-же не поіхати? сказала вона, як ви поідете тільки з своім кружком; я не люблю, як наіде багато людей, та ще незнаємих.

— Усі, усі, скільки нас тут є, а чужих нікого не буде! крикнув Бородавкин. Усі своі і нікого чужого — ані одного чоловіка.

— Та не кричіть так дуже, та не махайте руками, бо вашу фіґуру видно на ввесь бульвар, сказав до него Комашко.

— Так завтра в десятій годині? знов крикнув Бородавкин, прощаючись і подаючи всім руки; я дам не силую, бо присилувати когось забавлятись трудно… Але сподіваюсь побачити там і вас, дами!

— Добре, добре, сказали панни. Бородавкин потяг ся поміж стільцями, ледві несучи своі важкі широкі плечі та здорову голову в соломяному широкому брилі.

Несподівано схопив ся з моря вітер. Засипляюче море неначе зітхнуло і дихнуло міцними грудьми на берег. Вітер дмухнув на бульвар. Широкі полотнища парусини загойдались над столами та головами публики. Парусина бахкала, рвалась, гойдалась, неначе хотіла зірватись з шнурків. Акаціі зашелестіли, ґазові ріжки замигали. Стрічки на дамах заметлялись. Подекуди позлітали брилі з голов і впали на публику. Публика заворушилась і почала розходитись. І знов вітер несподівано упав так раптово, як і схопив ся, неначе море позіхнуло раз, другий з просоння та й знов заснуло.

Саня Навроцька та Надежда Мурашкова піднялись з стільців. Кавалєри повставали сьлідком за ними і провели іх до гостинниці.

IV

Другого дня була неділя. Ранок був погодний, ясний, та горячий. Чималий сквер коло одеського собора аж лиснів, зелений та сьвіжий, политий водою, залитий горячим сьвітом сонця. Алеі з акацій кругом сквера, купи кущів на зеленій сьвіжій траві, кльомби широколистих квіток — все ніби мліло в ясному горячому сьвіті. Фонтана коло самого собора бризкала разками дрібних крапель. Краплі блищали на сонци, неначе розсипані діяманти. Люде вештались на сквері. Усе було залите сьвітом. Скрізь був рух, скрізь кипіло життя великого міста. Була вже десята година.

Віктор Комашко перший прийшов на сквер і сів на лавці в тіни густого чинара. Він зумисне поспішав прийти поперед усіх: в него була думка стрінути Саню і поговорити з нею на самоті. Комашко обвів очима всі доріжки на сквері, по котрих ворушились, неначе в хрещика, грали люде. Сані нігде не було видно. Перед очима в Комашка стелила ся широка, перша в Одесі, Дерібненська улиця, обсаджена рядами акацій. Вона йшла до моря, западала в долинці, і через ту улицю, як через ворота, було видно в перспективі широкий простір: гору Лянжерон над морем, а коло гори сине широке море, закутане в білий, легенький, прозорий туман. Комашко задумав ся, втопив очи в сизу мглу на морі, де блищали золоті скалки на воді, де біліли вітрила кораблів. Він неначе бачив в тій срібній мглі, в тому ворушливому жвавому мареві, жваву Саню, бачив іі сині очи, ясні кучері, обвиті голубими незабудьками. Вона ніби літала перед ним в тій поетичній далечі, як маленький херувим.

Легенька, мягка рука тихо впала на плече Комашка. Він увесь кинув ся, як кидають ся дуже нервові люде. Перед ним стояв Мавродін, знявши соломяний бриль і обтераючи піт з лоба та пригладжуючи гладенько причесані виски, ще мокрі після купання.

— Чого це ви задумались? тихо спитав Мавродін.

— Хиба ви не знаєте, про що я думав, обізвав ся Комашко; хочу не думати про неі, і все таки думаю: вона ніколи не сходить з моєі мисли; неначе якісь чари наслано на мене.

— Нема? сказав Мавродін.

— Нема! Жду, жду, не діждусь. Може вона передумала і не поіде з нами на Малий-Фонтан, промовив Комашко.

— Шкода буде, сказав Мавродін і сів на лавці поруч з Комашком. А вжеб і час іхати, поки не вдарила спека, сказав Мавродін трохи перегодом.

Тим часом кругом сквера між акаціями замигав білий круглий бриль Аристіда Целаброса. Бриль то потопав за купами кущів, то виривав між акаціями. Довга біла стяжка, обвита кругом бриля, спускалась кінцями по плечах і гойдалась від швидкоі ходи. Целаброс ходив по алеях і кидав острими очима по доріжках сквера, швидко повертаючи свою кучеряву голову на всі боки. Він виглядав Мурашкову. Мурашкова з'явилась на кінци алеі. Целаброс побіг до неі на зустріч. Він взяв іі за руку і так міцно здавив, що вона ледві вздержала крик. Мурашкова почула, що єго рука була горяча, як розпечена в огни і дріжала. Целаброс був палкий, як пришок, горячий як тропічне сонце.

— Чого ви приіхали в Одесу? спитала вона у него трохи сердито.

— Щоб подивитись на вас. Я день не бачив вас в Кишиневі і трохи не вмер, промовив Целаброс, дивлячись на Надежду Мурашкову палкими очима.

— Вертайте зараз до дому! сказала Мурашкова спокійно, але твердо.

— Не вернусь; буду тинятись по Одесі, доки ви тут будете, сказав Целаброс, дивлячись на Мурашкову палкими очима; я умру, як вас довго не бачитиму.

Мурашкова трохи стревожилась од тих горячих слів, в котрих тхнуло невдержаним полумям страсти палкого серця.

— Бодай не ходіть за мною сьлідком. Люде почнуть примічати — мене ославлять, тихо обізвалась Мурашкова, і не пішла, а побігла на одкриту доріжку сквера.

Аристід погнав ся за нею сьлідком, дігнав і вхопив іі за руку; єго рука дріжала, неначе в пропасниці.

— Буду ходити за вами, буду ловити ваші сьліди, бо згорю од кохання, як не бачитиму ваших чорних очей, тихо сказав Целаброс; де будете ви, там буду й я!

— Пустіть мене! Не мучте мене! Я в Одесі не сама, а з знаємими, без матери, сказала Мурашкова.

— Нащо вам мати? Ви людина самостійна. Ви вже не дитина, сказав Аристід, і в єго словах почув ся голос деспота; покиньте ці дитячі погляди. Ви маєте право жити по своій волі. Ви самостійна людина, хоч ви й панна, сказав Аристід.

— Але я все таки женщина. Моя репутація…

— Плюньте на ту репутацію! Ви людина сучасна, ліберальна. Киньте старі забобони, хоч годину поговоріть зо мною, хоч одну хвилинку! благав Целаброс і єго очи стали тихі, мягкі, солодкі, як у дитини.

— Не можу, не можу, тихо говорила Мурашкова.

— Киньмо оцю гулянку, ходім над море, будемо гуляти вдвох над морем, напємось щастя, кохання, з морским вітром; наймемо човен, сядемо й попливемо далеко-далеко од людей на море! Упємось поезією моря, поезією серця — на самоті в тиші, поезією без слів, як пісня без слів, благав Целаброс.

— Це…! Он наші знаємі, сказала тихо Мурашкова і пішла до тоі лавки, де сидів Комашко з Мавродіном. Целаброс зостав ся сам.

Незабаром на сквері з'за групи зелених кущів з'явилась висока фіґура Сергія Бородавкина. Рядом з ним йшла єго сестра, Христина Степанова Милашкевичова, така висока, як і іі брат, повна, огрядна з довгобразим румяним лицем. Здавалось, ніби два монументи зійшли з пєдесталя і гуляли по сквері. Рядом з ними йшли чотири немолоді брюнети. Бородавкин таки не втерпів: накликав на гулянку цілу свою дружню компанію залізно-дорожних урядників. На урядниках були багаті убори, на пальцях блищали золоті перстені з брилянтами. І Бородавкин і єго товариші були бліді, заспані. По іх сонних очах було знати, що вони цілу ніченьку пили, гуляли та в карти грали. Бородавкин з сестрою прийшли на збірне місце і поздоровкались з усіма. Брат ніс в руці кошик накритий хусткою, сестра держала в руці чималий узіл завинутий в папір.

— А от і ми! та ще й не з порожними руками! весело промовив Бородавкин.

— Що це таке у руках в вас? спитав Мавродін в Бородавкина, лапаючи рукою кошик.

— Фляшечки з пивом та з вином, одказав Бородавкин; а ви думали, я прийду з порожними руками, як ви?

— Бач, які звичайні кавалєри! Самі ідуть гуляти, а мене й не попросили. Хиба-ж я не дама та ще й не молода! Не забувайте, що я удовиця, та ще й непогана, весело защебетала Христина Степановна.

— Знаємо, знаємо, і не забуваємо, обізвав ся Комашко.

Христина Степановна вже давненько стала удовою. Вона втікла од свого навіженого батька вікном у ночи, й тихенько звінчалась з сусідою, дідичом Милашкевичом. Через годів десять вона зосталась удовою, сама хозяйствувала, доки іі не обридло. Не маючи дітей, вона продала землю, поклала гроші в банк і жила собі, як вольна птиця, зимою в Одесі або в Кієві, або в брата, котрого вона дуже любила, літом вона як степова птиця переізджала із села в село, до своіх родичок. Іі всі любили за веселий добрий характер, за жарти. Вона вміла дуже добре грати на фортепяні, співала не погано, любила театр, мала поетичну душу, але була безробітна людина, і не мала жадноі солідноі ідеі в голові. З знакомими кавалєрами жартувала, зачіпала іх, смикала, торгала і навіть трохи не боролась з ними. Дами скоса поглядали на неі через те, що вона любила пустувати, але любили іі і приймали в свою компанію. Вона сама себе звала здичілою степовою інституткою. І кошик з фляшками і закуски вона купила за своі гроші.

— Чого-ж це вас так мале? спитала Христина в Комашка; я на тому Фонтані умру з нудьги з самими вами, сказала Христина; де-ж ваші панни?

— Ще не прийшли, а може й не прийдуть, обізвав ся Комашко, і з тими словами похилив голову. Він не чув, як щебетала Христина, він неначе бачив свою дорогу Саню в кишиневському саду весною, в густій алеі з акацій саше в цьвіту, де він іі побачив вперве.

От Саня сидить в саду рядом з Мурашковою в білому убранні, гарна і ясна як весна. Через зелений лист акацій, через білий пахучий цьвіт ллєть ся сонце i падає золотими плямами на іі русяву голову, обсипує ii всю зеленоватим сіяєвом. Вона сидить, як Дніпрова русалка рядом з чорнявою грецкою наядою, неначе тоне в зеленому сьвіті і манить до себе єго душу тихими голубими очима та ясними кучерями. Комашко в задумі несподівано почув голос Сані. Він підвів очи. Саня стояла в зеленоватому сьвіті в тіни акацій та чинар і привітно кивнула до него головою. Він схопив ся з місця і попросив іі сісти на своєму місци. Саня пурхнула, як пташка, і сіла на лавці.

— Спасибі вам, Віктор Титовичу! сказала вона, осьміхнувшись.

— Я бояв ся, що ви не поідете з нами на гулянку, сказав Комашко, і єго веселі карі очи неначе засьміялись до Сані. Іі очи, неначе елєктрична сила, влили в єго душу веселість.

І далеке сизе море, і сине небо, і зелений сад, і бризки фонтана: все ніби ожило і засьміялось до него. Христина стояла за ним, і підморгнула до Сані. Саня осьміхнулась.

Всі посідали на довгих лавках і балакали. Всі ждали, поки прибуде трамвай. Коли це на алеі неначе намалювалась висока постать Целаброса. Він вже трохи одійшов: палке серце заспокоілось. Він ішов солідно, немов з великою повагою до себе ніс на собі свою чорну підстрижену бороду, свою кучеряву голову та широку білу стяжку на брилі. Підпираючись солідно парасолем, неначе жрець костуром, він йшов поважною ходою жреця або древного фільозофа, соваючи ногами. Уклонившись, він подав руки паннам, ледві глянувши на Мурашкову, неначе вперве іі бачив. Одначе єго прибрана повага швидко щезла з єго лиця. Він дрібно та швидко заговорив з паннами:

— Добридень вам, синя стяжко! крикнув він до Сані. Ого! тут є і червона стяжка! сказав він до Мурашковоі.

— Є і синя, є і червона стяжка, є навіть дама без стяжки, весело сказала Христина. А які стяжки ви більше любите, чи сині, чи червоні?

— Не вгадаєте мого смаку, сказав Целаброс, скоса глянувши на червону стяжку на плечі в Мурашковоі.

— Ого-го! та ви такі вередливі! сказала Христина.

— Що це ви звете нас стяжками? Хиба в нас нема ймення? сказала до Целаброса Саня.

— Є і ймення, є! Хто-ж про це не зває?! Вас таки-ж якийсь піп хрестив, сказав Целаброс.

Саня не любила Целаброса за те, що він був трохи неделікатний в словах і говорив часто противне паннам. Різкий на язик, грубоватий, як усі сини півдня, Целаброс часом грубо різав правду в вічи не одним панам.

— А що, поідете на Малий-Фонтан на гулянку? Поіду і я з вами, коли мене не проженете, промовив Целаброс. Ви мене не проженете? спитав він обертаючись до паннів.

— Ні, не проженемо: ми не вдали ся в вас і людей не розгонимо комплєментами, так само різко дала здачі Саня.

Чорні брови Целаброса на одну мить зійшли ся i знов розійшли ся. Він втяг верхню губу і прищикнув ii зубами.

— Не думав я, що маю вдачу розгоняти паннів… сказав він низьким голосом.

— А от удовиць, то ви й не розженете! Удовиці невеликі страхополохи і вас не злякались, весело обізвалась Христина.

— Що це в вас за штучка в руках? спитав Целаброс в Христини і нецеремонно ляпнув пальцями по тій штучці.

— Ат, не скажу: нехай кортить. Довідаєтесь на Фонтані, сказала Христина.

— Та й ви не з порожними руками! сказав Целаброс, обертаючись до Бородавкина.

— А вже-ж не з порожними. Запас біди не чинить. Я люблю поезію, але не забуваю й прози, сказав Бородавкин.

— І добре робите, бо зібрались все поети та поетки, що про ту прозу не дуже дбають, промовив Целаброс.

— Поети — цеб то ви, це я знаю; а поеток між нами нема; ми люде позитивві, защебетала Саня.

Целаброс загарбав собі той комплємент і знов навів на себе поважну міну. Окрім кореспонденцій в ґазети він писав і вірші, і сказавши щиру правду, вірші погані; іх не хотів печатати ні один редактор ґазет.

Тимчасом в перспективі улиці сунув ся ваґон трамваю. Всі встали з лавок і рушили з місця. Ваґон став коло алеі. Уся компанія кинулась в ваґон. Панни сіли вкупі на одній лавці, паничі зараз за ними.

— Фесенко не прийшов і добре зробив, сказав тихенько Комашко до Мавродіна.

— І добре зробив, ще тихше обізвав ся Мавродін.

Ваґон посував ся між густими акаціями, котрими обсажені одеські улиці, і незабаром доіхав до стаціі за городом, де перепрягають коні. Вся компанія розсипалась попід акаціями, ховаючись в тінь від горячого сонця. Тільки що перепрягли коні і всі почали сідати, як до самого ваґона прилетів фаетон, запряжений парою баских коней. З фаетона проворно вискочив Фесенко, убраний як до вінця. Сьвіжий костюм з шовковоі жовтоватоі чесучі аж лиснів на сонці. Високий циліндер на голові блищав; на пальцях блищав золотий перстень з брилянтом, через плече було перекинуте пальто з шовковою квітчастою підкладкою на іспанський лад, з широкими та білими полосами. Фесенко аж сіяв, вичищений, вимитий, румяний, з закрученими кучерями на висках, з нафарбованими усиками та ґраціозною іспанкою на підборідю. Він причепурив ся так для Сані — Саня єму сподобалась… Поруч з ним сидів Мокрієвський. Цего флєґматичного Мокрієвського Фесенко скрізь тягав за собою, як дурень ступу, для компаніі. Фесенко скочив з фаетона, зробив ґраціозний не поклін, а якийсь реверанс усій компаніі, знявши циліндер і кланяючись головою трохи на бік. Поклін вийшов не до паннів, а до коней. Чорний шнурочок від цвікера ґраціозно загойдав ся на шовковій камізольці. Він вскочив в ваґон і на лету похопливо сунув руку паничам. Комашко та Мавродін з неохотою подали єму руку; вони не любили єго.

— А бодай єму трясьця та різачка! приіхав таки! сказав Мавродін нишком до Комашка.

Ваґон тихо покотив ся по дорозі, сьвіжо политій водою. По обидва боки дороги мигали дачі, що тонули в садах з акацій та абрикозів. Поізд іхав неначе лісом, між двома зеленими стінами. Між акаціями подекуди виглядали білі стіни дач одеських банкерів та аристократів, гарні як цяцька, з легенькими портиками, з кольонами, обплітаними диким виноградом. Перед дачами, в двориках, зеленіли просторі квітники.

На зеленому сьвіжому ґазоні темніли розкидані, неначе ялинки, темно-зелені кущі туй, горіли як шар, кльомби квіток, кущі рож-центифолій. На мармурових стовпчиках стояли серед ґазона вазони з старими кучерявими столітниками. З тих ґазонів та кльомбів, з тих розкішних зелених закуточків віяло прохолодою, спокоєм, розкішшю. Далі дорога стала ще веселійша: сади стали густійші; за садами зеленіли виноградники. З'за акацій виглядали легенькі башти, сіренькі, гарненькі бані тих дач, що стояли на горах над самим морем. Скрізь мигали чисті квітники, веселі віконця, гарні портики. Три верстви веселоі дороги минули так швидко, що молода компанія й не счула ся.

Трамвай спинив ся коло самого спуска до моря. Коло моря в тому місци розступили ся гори, і між двома горами, як через ворота, несподівано засиніло широке темне море, заливаючи половину горізонта. Вкрите маленькими хвильками, як хмарками, воно ніби дріжало, ворушилось, пульсовало, як здорове живе людське тіло, налите кровю.

З моря потягло тихим, вогким, здоровим вітерцем. Пахнуло таким чистим, легким повітрям, неначе воно спало десь з високих гір, з високости чистого неба. Уся компанія втомлена духотою, неначе ожила, заворушилась, повеселійшала. І широке море, і простір без кінця і морське повітря розрушує душу, веселить серце. Поезією повіває з того широкого морського простору; серце оживає, пісьня йде на душу, мріі піднімають ся роєм, линуть далеко-далеко, в інчий ідеальний сьвіт, думи стають ясні, як кришталь, слова ллють ся вольно, як морські легкі хвилі. Скільки високих дум, скільки високих поем навіяло ти, сине море, на ґєніів людскости!

Доріжка до моря вила ся круто вниз по камяних нешироких сходах. Саня як легонька ластівка, поперед усіх пурхнула вниз по сходах. За нею пішла поважно Мурашкова. Ще вся компанія тихо ворушилась по сховах, а Саня вже збігла вниз, побігла до старих широких берестів і сіла на лавці.

Поруч з нею сіла Мурашкова. Усі сьлідком за паннами посідали рядами на довгих лавках. Усіх манила до себе тінь під густими гилястими берестами після духоти та спеки в дорозі. Місце було чудове. Закуточок був поетичний. Проти берестів стояли скелі як стіни, а з середини скелі, з темноі печери дзюрчала цівкою холодна вода і падала в камяний басен. Це був той єдиний фонтан, од котрого прозвали усю місцину Малим-Фонтаном. Перед скелею лисніло чисте просторне місце, обсипане жорствю жовтоі фарби. Кругом росли старі берести, кидаючи од себе густу тінь. Далі за берестами на терасі, що йшла над самий скелистий беріг моря, стояла стара низька гостинниця, закрита кущами. Через гильки берестів синіло море, блищала широка тераса над морем, заставлена столами та стільцями в тіни подекуди розкиданих старих акацій та берестів.

Весела компанія, сівши по лавках, одпочивала після спеки в дорозі. Милашкевичова розчервонілась і обмахувала лице хусточкою. Паничі поздіймали брилі. Фесенко обтер хусточкою лоб та повні червоні щоки. Потягло з моря сьвіжим вогким вітерцем, погожим як весна. Почулась морська вогкість; було чути морський солонуватий воздух з легкий духом йода од морських рослин. На широкій терасі ніби віяло весною, пахло маєм. Воздух вливав в груди сьвіжість, бадьорив кров, нерви, душу.

Всі були веселі; всім хотілось говорити. Панни защебетали поміж собою, як ластівки весною, вернувшись з далеких горячих краів в пахучий весною край.

Бородавкин несподівано встав з місця, витяг з кишені колоду карт і підніс своім приятелям, урядникам, промовляючи до них: — А що, панове, не будемо гаяти дорогого часу. Ходім долі на терасу та сядемо десь далеко під тінню густих дерев, підобгавши по турецькі ноги, та оддамось поезіі…

— Невже ви приіхали над море, щоб підобгати ноги на землі та грати в карти? крикнув Фесенко. А поезія, а море?!

— Нехай вам поезія та море! Це ваше діло, а оце наше, сказав Бородавкин і роздав по карті своім товаришам. Вони забрали по карті і потягли ся в кущі за Бородавкином, котрий поволік з собою здоровий кошик з фляшками та харчами.

— Як схочете істи та пити, то просимо під тінь дерев, промовив Бородавкин, оглядаючись до компаніі.

Усі засьміялись. Фесенко зареготав ся обертаючись до Сані Навроцькоі і промовляючи: — Ой проза, проза! Що ви на се скажете, Олександро Харитоновно?

— Нічого не скажу, обізвалась Саня. Що одному в життю проза, то другому здаєть ся високою поезією.

— А ви похвалите таку поезію вжиттю? спитав ся він в неі.

— Бог єго зна, що сказати вам на це, бо я не розумію цеі поезіі; я в карти не граю.

— Ви любите квітки та музику? Я вгадую ваш смак, сказав він з осьміхом.

— Чом-же не любити квіток або музику, це не дивна річ. Міні здаєть ся, що й ви любите квітки та музику, сказала Саня осьміхаючись.

Фесенко вже давно задивляв ся на Санині голубі очи. На женщину він дивив ся як на квітку, котрою можна погратись та й покинути. Розумна Саня своім дівочим інстинктом зразу постерегла той звірячий огонь в хижих Фесенкових очах. Вона духом почула єго плотяні інстинкти, як уміють постерегати чесні панни з висшим ідеальним потягом з направою до життя висшого ідейного. Але були й панни, що не розуміли й не постерегали цего в Фесенкові і липли до него, як бджоли до меду.

Саня одвернулась од Фесенка і заговорила з Мурашковою.

Розмова стала загальною. Більш за всіх кричав Целаброс, обертаючись з розмовою до Комашка. В той час Фесенко несподівано счез за кущами і перегодя вийшов на терасу, несучи в руках два невеличкі букетики з рож-центифолій та білих лелій. Здавалось, ніби він витяг іх десь з моря або викопав з коліна. Він підступив по театральному до Навроцькоі і подав іі більший букет; другий букетик він подав Мурашковій певно для того тільки, щоб замаскувати свою хіть піддобритись до Навроцькоі. Він одступив ся на ступінь од паннів і став проти Навроцькоі в театральній позі. Комашко насупив брови. В очах Целаброса засьвітив ся дикий огонь: єму здалось, що Фесенко запобігає ласки в Мурашковоі.

— А міні нема букета? обізвалась весела Христина Милашкевичова. Бачте які! про мене удову й забуваєте! Це добрі кавалєри настали тепер на сьвіті.

Всі зареготались. Фесенко похилив голову, спустив очи, осьміхнув ся, ніби засоромив ся, як панна: чуєте мов, яка груба та проста ця степова дика дама.

Саня Навроцька через силу, знехотя простягла руку і взяла букет.

— Яку пєсу ви тепер вчите на фортепяні? спитав Фесенко в Навроцькоі.

— Сказалаб вам, та єй Богу забула. Я чимало пєс граю, знехотя обізвалась Навроцька.

— Але є між ними одна, котру ви найбільше любите, сказав Фесенко, накручуючи на палець шнурочок од цвікера.

— Гм… Не знаю, що й сказати вам. Я люблю веселу музику, але часом не граю інчих, окрім смутних пєс, відповіла Навроцька.

Фесенко ставав в мальовничій позі, переступав з ноги на ногу, силкував ся бути граціозним в манєрах, але часом незручний мах рукою, або випнуте не в міру коліно видавало єго міщанський рід і міщанські манєри.

— Що-ж ви тепер вишиваєте? Які взорці? спитав Фесенко.

Навроцька обидилась, що він завдавав іі такі нікчемні питання, неначе він говорив з молоденькою вітрогонкою-гімназіясткою. Вона розсердилась.

— Я нічого не вишиваю. Я не люблю шити: це для мене нудна робота. Я люблю більше книжки, ніж голки та нитки. Буде вже з вас тих голок та ниток, сказала Навроцька і в іі голосі задзвеніла легка роздратованість.

— Ви встоюєте за право женщин? спитав в Навроцькоі Фесенко, щоб протягти розмову і заінтересовати Саню.

Навроцька розсердилась. Вона була нервова й палка, часто давала волю словам, не могла іх здержати і часом говорила дуже різким язиком, як люблять говорити сучасні розвиті панни, але вона швидко простигала і ніколи довго не сердилась, бо мала добре серце. Наглість і причепливість Фесенкова, легка неповага серіозности женщин вразила іі.

— Я встоюю за наші права, бо ви одняли у нас усяке право в життю. Ви загарбали собі все, що дає право на науку, на шматок хліба, що дає щастя і самостійність людям, а нам ви покинули голки та нитки, говорила Навроцька і в неі в очах виступили сльози. Вона підвелась, щоб встати і втікти. Мурашкова вдержала іі за руку.

— Олександро Харитоновно! дайте собі спокій! Та вони більше люблять тютюн, карти та гарних паннів, сказала Христина повернувши розмову на сьміх.

Всі засьміялись. Саня Навроцька зареготалась крізь сльози. А Комашко глянув на неі пильно і єму здавалось, що блиснули дві зорі, і проміння іх заблищало в двох краплях роси. Він знав, що Навроцькоі не можна причарувати пустими словами та одними карими очима хоч-би й такого красуня, який був Фесенко.

— Одначе ви все таки згодитесь зо мною, що й ми годимо ся для чогось: хоч для того, щоб обороняти вітчину од ворогів та працювати для наука, несьміливо сказав Фесенко до Сані.

— Війна діло нікому непотрібне, а працювати для науки і ми змоглиб, якби нас з давних давен пускали в універзітети, сказала Саня. Ми цікавійші од вас і не всі любимо тільки говорити про квітки та вишивання.

Од такого різкого слова всі замовкли, неначе води в рот набрали. Фесенко спустив очи і кокетливо схилив голову, як соромлива панна.

— Коли так, то нам зістало ся тільки зійти з сцени, сказав Фесенко і з тими словами театрально уступив ся і сів на лавці.

— Час-би вже і посьнідати, обізвав ся Фесенко. Буфет тут не поганий. Коли ваша ласка, я прошу вас на сьнідання, промовив він обертаючись до паннів. Панни подякували і не схотіли йти сьнідати. Фесенко мусів йти сьнідати сам.

Після єго відходу панни стали веселійші і заговорили між собою. Паничам стало якось вольнійше; вони не дуже йняли віри Фесенкові і з неохотою приймали єго до своєі компаніі.

— А ви, Вікторе Титовичу, як думаєте про наше жіноче питання? Чи правду я сказала, чи ні? несподівано спитала Саня в Комашка.

— Ваш погляд зовсім правдивий. Не кожна дівчина виходить заміж, не кожнаб і хотіла вийти заміж, якби мала право на службу в школах, в канцеляріях, обізвав ся Комашко.

— Правду ви кажете! Я думаю, що навіть заміжна женщина повинна мати таке право на свободу, як і чоловіки. Іі воля скована якімись примітивними звичаями. Для нас часто становлять провиною те, що для мущин не єсть ніяка провина. Я веду жіноче питання ще й далі і потрібую і в державі такого права для женщин, яке мають мужчини.

— Ваша правда, сказав Комашко. І я стою поперед усего на тому, щоб женщина була гражданкою.

— Я і без того гражданка, бо лечу, куди схочу, обізвалась Христина Милашкевичова.

— Бо добрі крила маєте: одно лежить в державному банку, а друге в земельному, сказав Целаброс. Ви з такими крилами справді вольні, як птиця; тим-то ви й козмополітка. За це я вас люблю. Для вас нема ні родини, ні народа, ні національности; ви нашого поля ягоди.

— А міні здаєть ся, що вольні крила — крилами, а все таки булоб лучше, якби крила держались народности й національности і не заносили вас дуже далеко од народа та рідного краю, обізвав ся Комашко і скоса глянув на Саню. Саня переглянулась з Мурашковою.

— Це в наш огород, сказала вона і осьміхнулась.

— Так, бачте, прийшло ся до слова, сказав Комашко. Чоловік без національности, як дерево без кореня: воно зачучверіє тай засохне.

— Я поважаю ваш погляд, але знаю, що націоналізм часом провадить до темних прояв, до воєнщини, до бісмарковщини, сказала Саня.

— Як у кого. Не думайте, Олександро Харитоновно, що я встоюю за такий націоналізм. Наш украінський націоналізм — то свобода, прогрес, гуманність: це націоналізм новий, а не старий; він виступає з великою толєрантностю до інчих народів та усякоі віри, стає за маси, за народ. А щоб служити яким способом народови, треба промовляти до него єго ж язиком, бо як-же він нас зрозуміє? — Ви стоіте за народ? спитав Комашко в Сані.

— За народ повинна стати… хоч я про це якось мало думала; але я встоюю і за вічні гуманні ідеі добра, правди, просьвіти. Ці принципи вселюдські і всесьвітні, крикнула Саня; тим-то я й козмополітка.

— А вже-ж всесьвітні. Іх зрозуміє кожний народ, обізвалась Мурашкова.

— Невже ви думаєте, що я держусь інчих принципів, що я йду проти свободи, добра, чести, просьвіти? сказав Комашко. В цих принципах і я козмополіт.

— Я вже доволі знаю вас і цего не думаю, але міні здаєть ся, що націоналізм — діло давне, старе, що через него виходить тільки колотнеча між народами й державами, крикнула Саня.

— Ні! Не через те. Націоналізм — то вічна форма, в котрій буде з'являтись і рости людське життя на землі; це грядка, де сходять і ростуть самі високі козмополітичні ідеі, але народи вже не змагають ся і не будуть змагатись через те, що вони інчоі національности. Бють ся тепер не народи, а королі дипльомати та ґєнерали.

— Може й так, сказала Саня. Правда, що я демократка — мушу бути демократкою: це міні наказує серце й совість. Але ми, бачите, зросли в го́роді, не знаємо народа. І трудно любити те, чого не знаєм.

— Полюбіть принцип, полюбіть ідею. Майте віру в ту ідею, і ви іі полюбите. Пішов за неі в огонь Ґалілєі. А чи він-же бачив, що земля крутить ся, а сонце стоіть? сказав Комашко.

— Гм… сказала Саня і задумалась.

— Я стою за козмополітичні ідеі, сказав гордо Целаброс. Тільки вони достойні просьвіченого чоловіка, а все інче то нікчемна річ.

— Не забувайте, що козмополітизмом таки часто в нас прикриваєть ся лінивство та апатія, щоб викрутить ся од діла, од праці для свого краю. Знаємо ми такий козмополітизм, що згорне руки тай сидить надувшись, як жаба в болоті, сказав Комашко. Обовязки козмополітів, що до праці вселюдськоі, часто бувають дуже неясні, неомежовані.

Целаброс надув ся. Він і справді любив більше од усего язиком клепати про ліберальні козмополітичні ідеі.

— Щож робити, щоб зробити яку небудь користь краєви і народови? спитала Саня.

— Робити так, як я зробив, обізвав ся Мавродін. Я по батькові Грек, по матері Украінець. От я й пристав до місцевого украінського народа, вивчив єго язик, полюбив єго поетичну вдачу і готовий служити єму. Наша інтеліґенція в надморських наших го́родах, то якісь оази між украінським народом, але не ті веселі оази Сагари, а лучше сказати — оази піску та каміння серед плодячоі та родючоі ниви. Інтеліґенція з чужим для краю книжним мертвим язиком, похожим на латину середних віків, непотрібна нікому в краю, окрім правительства, для обрусіння та усякоі централізаціі.

Саня й Мурашкова замовкли й задумались. Тим-часом з'за кущів вийшов Фесенко, обтираючи хусточкою своі малинові лисніючі губи. Фесенко розчервонів ся. Він зняв цвікер. Круглі карі здорові очи блищали од доброі порціі пива. Він був похожий на гарного тигра, що тільки що з'зів між кущами ситу козу, встав і облизував червоним язиком горячі губи, обмазані горячою кровію.

Усі знов розговорились і не могли вдержатись навіть перед Фесенком. Знов почала ся горяча розмова про теоріі та принципи, котра дуже інтересує молодих просьвічених людей і до котроі такі байдужні старі люде. Молоді люде розгорілись, розговорились. Чисте морське сьвіже повітря розворушувало нерви, розбуджувало й бадьорило мисли. Слова: народність, козмополітизм, національність, добробит, украінська література, честь, правда — сипались, як бризки з фонтана.

Плавка розмова, розумна й щира, лила ся як шумливий весняний потік, розсипалась, перехрещувалась, як бризки морськоі хвилі, котру море кидає на скелі і розсипує на тисячі блискучих іскорок. Більше за всіх говорив Комашко. Саня слухала й задивлялась на Комашка. Він іі заінтересовав і вона не счулась, як іі мисль приставала до єго мисли, ріднилась з нею якимись потайними духовними стежками як морська піна змішуєть ся з бризками морськоі хвилі.

— Не треба забувати і про украінську літературу, бо література — сила, сказав Комашко.

— Це ви закидаєте про мужицьку літературу та про мужицьку мову? обізвав ся іронічно Фесенко, поглядаючи на Комашка злими очима. В очах єго засьвітилась мстивість. Він дивив ся зпід лоба якось по вовчому на Комашка.

— Еге, про літературу украінську і для народа і для панів, бо ми стоімо за культуру, бо тільки своя література може дати культуру! сказав Комашко.

— Не думаю так! сказав Фесенко. Він насупив брови і гриз спідню губу. Він вже примітив, що Комашко залицяєть ся до Сані, задивляєть ся на неі, хоче відбити від него ті голубі очи, через котрі він не міг заснути тоі ночи до самого свита, примітив, що і Саня ласкавше говорить з Комашком ніж з ним.

— Пане Фесенку! ви читали Дарвіна? несподівано і різко спитала Саня. — Фесенко липнув на неі здивованими і злими очима і хотів сказати, що читав. Але подумавши, що остра і сьмілива Саня почне єго без церемоніі екзаміновати, знехотя одказав: Читав давно, та вже і забув; книжка не серіозно-наукова.

— А Спенсера читали? знов спитала в єго Саня. — Мурашкова тихенько смикнула іі за рукав, але Саня була невгамована: вона не любила Фесенка і хотіла єго доконати.

— Ви читали Спенсера? спитала вона вдруге.

— Оце причепилась причепа, як репях! Сказати, що не читав, якось соромно, треба якось викрутитись, подумав Фесенко.

— Зоставляю ці штуки читати ґімназісткам в рожевих сукнях. Ці книжки не стосують ся до моєі спеціяльности, сказав він гордо і підняв голову в гору. — Фесенко замовк і насупивсь. Він тільки обводив сердитими очима веселу компанію і не вмішував ся в розмову. Посидівши і помовчавши, він спотання схопив ся з місця, витяг з кишені золотий дорогий годинник і глянув на него.

— Ой, як я опізнив ся! В банкіра Катароса ждуть мене на обід. Час і іхати, промовив Фесенко і подав усім свою білу руку. Знявши циліндер, він зробив загальний реверанс, схиливши на бік голову і побіг на гору по східцях.

— Я добре знаю, що він не читав і Костомарова, сказав Комашко. Саня одхилила руку за лавку і тихенько кинула Фесенків букет в траву. — Молоді люде знов почали полєміку, перебираючи живі сучасні питання. Целаброс перелітав од одного принципа до другого і розпочав довгу розмову, напихаючи іі усякими абстрактними термінами. Але єго ніхто не слухав. Він примітив, що єго не слухають, розсердив ся, надув ся, виймив з кишені ґазету і почав читати іі.

— Чи ви бачите! Ціна на пшеницю та кукурузу пішла в гору! Єй Богу пішла в гору: і в нас і за границею, та ще й добре! крикнув Целаброс з патосом з усего горла. Він і сам не стямив ся, як прохопив ся і не трафив в високий тон, в якому йшла та розмова та великі дебати. Всі засьміялись. Мурашкова почервоніла як півонія. В неі стало червоне чоло, уха і навіть шия. Іі було сором за Аристіда, що єго серед змаганя про усякі ідеі зацікавила така нікчемна звістка в ґазеті про матеріяльні справи. Він нагадав ій розмову смирнських та усяких грецких торговельних аґентів, в домі матери, розмову, котра давно обридла для неі.

Мавродін не втерпів і обізвав ся: Кому що, а курці просо!… Комашко зареготав ся просто в очи Целабросови.

— Ов…ва…ва!… Цц… Цмакав Целаброс, читаючи далі ґазету.

— Що там ви начитали таке ласе для вас, що аж цмакаєте? спитав в Целаброса Комашко.

В Мурашковоі на очах виступили сльози…

— Цур вам, із вашою вченою розмовою! крикнула Христина Милашкевичова. Яка нудна ваша розмова! Міні здало ся, що я трафила на якусь нудну професорську лєкцію. Ходім лучше над море гуляти!

— А що, застоялись ваші вольні крильця? Час промяти! Га? з злістю спитав Целаброс. — Як ходім, то й ходіть! Я вчора писав, тай писав аж до півночи, а мисли якось важко і цупко низались. Ходімо, подуріємо близь моря, щоб набрати сьвіжости.

Усі встали з лавок. Панни побігли поперед усіх, перебігли чисту терасу, заставлену стільцями та столами і пішли узонькою доріжкою між купами здорового каміння, похожими на руіни якоісь староі палати. За ними пішли паничі. Доріжка стлалась, як шматок розстеленого полотна до камянних, узоньких сходів. Саня побігла по сходах до гульбища, що стояло на вершочку неширокоі скелі. Гульбище притулилось зверху на скелі, як гриб на пеньку. Панни і паничі посідали на лавках і дивились зверху, як важка Христина Милашкевичова лізла по східцях, обпираючись руками об сірі стіни скель.

З цего високого пункта було видко всю терасу Малого-Фонтана як на долони. Тераса стлалась понад морем на пів верстви, подекуди ніби погнута сугорбами та ярками. Подекуди зеленіли густі кущі та берести, стреміло нарізно розкидане каміння. Береги тераси над морем обривались стрімкими скелями, котрі то оступались од моря то вганялись далеко в море. Куди каміння стреміли далеко од берега в мори, як зруйновані замки. Скеля „капуцин“ висовувалась з води, неначе в мори стояв і справді скаменілий капуцин-чернець, напнутий острим капішоном. Кругом тераси рівною стіною стояли високі, чорні та острі скелі, загинались дугою і доходили до самого моря, закриваючи терасу на південь. Над скелями зеленіли старі акаціі неначе зверху росли старі ліси. Над зеленою полосою з акацій синіло чисте, сине, прозоре як криштал, небо.

Малий-Фонтан найкраще місце в Одесі; там забуваєш про сухі степи, про горячу спеку великого, шумливого, південного города. Сьвіже, морське повітря повіває з моря і згонить лишню спеку. — Гарно, сьвіжо не душно! Неначе несподівано заіхав в край, де цвите весна і повіває тихий, майський вітерець. Тут бувають великі гуляння, тут Одеса одпочиває.

Паннам та паничам не сиділось на одному місци: ім хотілось бігати, грати ся. Саня схопилась з місця і ніби покотилась по східцях з гульбища. Сьлідком за нею пішла Мурашкова. Паничі пішли за паннами. Стежка повила ся понад скелистим берегом, ніби по поли між кущами деревію, материнки та полевих васильків. Важкий дух полевих васильків, чебрецю розлягався в солоноватому повітрі. Вся компанія посідала рядом на камінню, над самими скелистими кручами. Далеко-далеко в море вганяли ся ряди накиданого в неладі каміння; там купались в морі люде. Білі тіла рядами вили ся по камінню, лиснячи на сонци. В щелинах скель сиділи й удили рибу рибалки. Білі чайки вили ся над ними і кричали, ніби просили собі в рибалок поживку. Море стояло тихо, але між камінням підскаковали білі гребені хвиль, шуміли, шелестіли, як кленовий лист на вітрі.

Дихнуло поезією з моря на молодих людей. Почули ся тихі мотиви пісень та все про море, про далекі теплі краі. Пригадали і прощаннє Байрона з рідним краєм на кораблі, під шумливими вітрилами: „Бувай здоров, краю, мій краю коханий! Твій берег в мглі сизій зникає! За хвилями хвилі ревуть наче пяні і чайка над ними літає!“ Далеко в мори забіліло вітрило, як крила чайки. Христина Милашкевичова стояла на камінню і крикнула: Ой сілаб я на той корабель та й чкурнулаб оце аж в Константинополь.

— А щоб ви там робили? спитав Целаброс.

— Взялаб дрючка та лупила Турків, сказала Христина.

— А то навіщо? спитав Комашко.

— Дивилась-би, як Турки дають сторчака, сказала Христина. Всі засміялись.

— Сьміливаж ви дама, коли Турків збираєтесь бити, сказав Комашко.

— А виж думали як?! Ой, ви мущини! Побабились ви зовсім за тими книжками, сказала Христина. Вона крутнулась, вхопила одною рукою за плече Мавродіна, обкрутила єго кругом себе, як дитину, і знов поставила на місце, ще й штовхнула єго легенько в плечі.

— Ого-го! Добру силку мають оці степові дами! Хоч зараз на Запорожжя. А нуте обкрутіть і мене, сказав Целаброс.

— Мабуть підвережусь, сказала Христина.

— А ходімо подивитись, що то наші порабляють в кущах, сказала Христина і побігла стежкою. Всі пішли за нею.

В густій тіни берестів, кругом низенького плисковатого каміння, сиділи Бородавкин та єго товариші, підобгавши ноги. Всі були без сурдутів і без жилєток. Зпід кущів тільки було чути: два пікі! пасс! три черви! два бубни! Кругом валялись порожні фляшки та недоідки паляниць, сира, ковбас, шинки.

— Це вже ви, бачу, і посьнідали без нас? сказала Христина. Вглядівши таку мальовничу ґрупу; панни повернулись втікати. Христина спокійненько сіла собі на камени і дивилась, як грають в карти. Ій самій хотілось пограти трохи і вона ждала для себе черги. Бородавкин і єго товариші понадівали сурдути та жилєтки.

Саня одбилась од усіх і побігла стежкою вперед. Вона оглянулась, стала і кинула очима на Комашка. Тихі, сині очи неначе манили єго до себе, неначе говорили без слів: іди до мене, та поговоримо в-двох на самоті.

Комашко вгадав той язик очей, наближив ся до неі, і вони поплили — пішли тихою ходою понад берегом. Пісня, поетичні мріі заворушились в душі молодого хлопця. Він ішов мовчки і стиха присьпівовав: „Ой на морі, на морі, гуляв козак до волі!“ — Саня і собі стиха сьпівала той мельодийний мотив. Тиха радість заворушилась в души Комашка. Він почув, що іі голос злив ся з єго голосом, що в іі душі задзвеніла та сама нота, котра дзвеніла і в єго поетично направленій душі. Комашко й Саня ішли і мовчали, дивлячись на сине море.

— Який щасливий день сьогодня випав на мою долю, почав Комашко: і поезія, і гори, і море, і вольний час і одпочинок, і спокій в серци і добре товариство. Комашко глянув скоса на Саню, на чистий профіль іі лиця й вдруге сказав, розтягаючи слова: спокій в серци… Я щасливий сьогодня, як в часі своіх дитячих літ. Недавні часи, а міні вже жаль за вами! Цей день пригадує міні давні, пишні дні, а ще пишнійші ночі над Дністровим лиманом.

— Не вже ви були щасливійші в дитячі літа? сказала Саня. Дитячі літа — то чисте становище несьвідомоі натури, натури нерозумноі, без самосьвідомости, без розуміння морального.

— Воно так, сказав Комашко, але й не так. Тоді я не знав боротьби душевноі, важкого вибору принципів, добування ідеалів, не зазнав я ще важчого змагання розуму з серцем, не зазнав я і не розумів того гніту, який душить нашу вольну мисль, наше украінське слово. Ті часи були для мене щасливі. І тепер, коли моя душа направлена поетично, вони встають передо мною, як пишні мріі фантазіі, що були, та на віки минули і ніколи не вернуть ся.

V

Батько мій був заможний, але простий чоловік. Років з вісім він держав рибальську ватагу на Дністровому лимані. Ми жили в одному акерманському селі чи місточку. Памятаю, я був тоді в низших клясах ґімназіі. Бувало літом на канікулах наша рибальська ватага виходить на днів три, або чотири ловити рибу на лиман або в гирла Дністра. Я і собі іду з рибалками, сплю в куріні, а цілий день сьлідкую, як рибалки тягнуть тоню, гуляю на волі, купаюсь, бігаю та знов купаюсь. Я найбільше любив вечери. Які то були пишні вечери над лиманом! Скільки в іх поезіі!

Памятаю один вечір. Рибалки одійшли далеко од курінів, закидали вечірню тоню. Я ліг коло куріня і не зоглядів ся, як смерклось, як зорі висипались на небі. Лежу до гори лицем і дивлюсь на широке небо. На дворі тихо, як в хаті: усе ніби притаілось, замерло, нігде не чуть ні гука, ні людського голосу. Гарно, як в раю! Жара спала. Лиман дише прохолодою на горячу землю. Я не зводжу очей з неба. Воно сине-сине і прозоре, а внизу кругом над землею горячо фіолетове, неначе оперезане фіолетовим та червонуватим поясом. Небо стає все синійше і темнійше. От зорі висипались густо-густо, неначе зерна пшениці на засіяній ріллі. Усе небо заткане зорями, як перська темно-синя матерія, обсипана золотими цятками. Я шукаю ладу між ними, сьліжу взорець, а вони сплітають ся, як безконешник на писанці. А лиман лиснить, як плуг, витертий ріллею; і в єму таке саме небо, засіяне такими самими зорями. Он одна впала з неба на степ і черкнула огневою смужкою по небі. Хтось помер, думаю я, пригадуючи слова моєі матері… Щож то за зорі? То душі сьвятих і померших людей. А котріж між ними душі моіх маленьких братів і сестер, що померли малими? Ото, мабуть вони найбільші, що сьвітять, аж мигають. І хотілось міні, щоб і моя душа колись стала ясною зорею і сьвітила на землю і веселила людські очи. І я не счуюсь було, як моі мріі полетять в інший край. Моя мати була дуже богомільна і любила слухати. Як я було зимою вечорами читаю життя сьвятих подвижників. І я малим був дуже богомільний. Я чогось нагадую собі ті життя подвижників в пустини, і міні вже здавалось, що й я сам не коло лимана, а десь в Египті, в пустині, що я сам живу в печері в скелях… Міні хочеть ся якогось подвига, якогось незвичайного, доброго діла. Я чую потяг до чогось неомежованого, неясного, але доброго. От міні здаєть ся, що я стану подвижником, присьвячу ся, дійду до високого ідеала. Буду молитись в печері, думав я, надіну чорну одежу, істиму самий чирствий хліб… І міні здаєть ся, що надо мною вже інше небо, інші більші зорі; бачу печеру, високі пальми кругом. Льви і тигри служать міні, грають ся коло моіх ніг, як цуцинята. Висока пальма нахиляєть ся передо мною і подає міні финики. Я рву сьвіжі финики. От міні здаєть ся, що моє тіло стає легке, як у ангелів; я хочу йти по воздусі, іду на край високоі скелі. Дивлю ся вниз. Внизу глибока безодня аж глянути страшно; пустиня без кінця, білі піски, довгі ряди острих скель в якомусь чудному сьвіті. Міні страшно і глянути з такоі височини. В мене голова морочить ся. Я жахаюсь… Зразу міні стає страшно… мороз пішов по тілі. Страшно і львів і тигрів, і чорноі глибокоі печери. Міні стає страшно, що я сам лежу коло куріня, що кругом мене нема людей. Чую, щось в кущах зашелестіло. Я стревожив ся. Мріі счезли. Щось шелестить ще близше, йде. Я схоплююсь. Міні чогось здаєть ся, що то лев або тигр. З кущів вискакує щось довге, цибате, ніжки як палічча. Чорт? Ні!… Довгі уха майнули… заяць.

Я аж крикнув: Заяць, заяць! лови єго! І мій страх не знаю, де і дів ся. Я погнав ся за зайцем, а заяць майнув проз мене і сховавсь в осоці.

Саня усьміхнулась.

Молодий хлопець одкривав свою душу. Над широким морем, на вольній волі, далеко од свого домашного і службоватого клопоту єго душа стала одкритою, як буває часом в дорозі, далеко од дому, серед широкого степу, в густих лісах, в горах: і поезія дороги і нова обстава, і чоловік стає веселійший, сьвіжший, одкритий, неначе чує себе на воли за три девять земель од свого гнізда. І серце тоді любить і приятельство стає міцнійше і слово щирше.

Потревожені моі нерви знов втихли. Я знов лягаю на траві і прислухуюсь. Нігде ні шелесту, ні гуку. Рибалки знов зайшли десь далеко. На дворі зовсім смерклось. Поночі аж чорно, тільки бачу гирло Дністра попід горами лиснить між очеретами. Десь крикнула сова жалібно, неначе жалилась, або плакала, як дитина. Коли дивлюсь на лимані щось чорне, неначе сунеть ся чорна тінь по воді: то дід Хтодось пливе човном, буде вечерю варити забродчикам. Міні стає веселійше на душі. Я чую, як зашелестів човен в осоці, як зашипів пісок під човном.

Дід виходить на кручу і пораєть ся коло кабиці. Блиснув огонь. Дід запалив сухий очерет і вкинув в піч. Огонь блиснув широкою ясною плямою. Дід виступив у тій плямі в білій сорочці, ясний аж прозорий, неначе він постав просто з ясного дня, та в чорну ніч і приніс на собі сьвіт сонця, неначе од него стлалось кругом соняшне проміння. Міні цікаво дивитись на него. Полумя язиками вискакує з печі і лиже чорні челюста, неначе корова облизує свій чорний ніс.

Я задивив ся на ту картину, і моі хлопячі думи полетіли в інший далекій край, за далеке море. Я тоді саме начитав ся Майн-Ріда… та так начитав ся, що хотів з двома товаришами іхати в Америку, та тільки не знав, як іхати, чи суходолом, чи морем. Пригадались міні картини з Майн-Ріда, пригадалась якась річка широка. Над річкою ліс трохи не до неба. На пальмах, на фікусах повелись високо ліяни. На них червоні та жовті здорові квітки, такі завбільшки, як тарілка. На деревах скачуть малпи, гойдають ся на гильках зачепившись хвостами. Літають якісь як жар червоні птиці. Я іду в ліс густий та старий. В лісі темнійшає. Якісь чудні звірі плазують попід деревом. А тінь густійшає. Стає поночі, як у ночі. От у лісі прогалина. Горить багаття, кругом него стоять червоні Індийці. Коло багаття стоіть до дерева привязана панна. Одежа на ній біла як сьніг. Чорні коси розпущені і вють ся по білій одежи. Міні здаєть ся, що іі будуть мучити, різати. От-от потече червона кров по білій одежи. Міні стає іі жаль. Я серджусь на Індийців. Я стаю лютий. Міні здаєть ся, що я кинув сяб на іх і визволив нещасну панну. Але міні стає страшно дикарів, як подумаю, які вони дикі та страшні. Неначе бачу іх кругом багаття: дикі, здорові очи, на головах стремлять червоні піря, на шиі намиста з тигрячих зубів. Сич крикнув в горах. Перечитані картини Майн-Ріда неначе стоять перед моіми очима. Міні стає сумно. Я кричу до діда Хтодося. Мій голос, мій крик неначе проганяє ті страховища і додає сьміливість. — Діду гов! кричу я на ввесь голос. І мій звінкий голос пішов луною понад Дністром, понад очеретами, десь далеко вдарив ся об кручу, зазвенів і прорвав ся, неначе склянка впала десь, зазвеніла і розбилась.

Дід Хтодось високий, плечистий, сивий, з довгими вусами, проворний, як хлопець, веселий, як парубок. Було, як випє, то й козачка танцює.

— Паничу гов! обзиваєть ся до мене дід з кручі на ввесь свій здоровий голос. Єго здоровий, густий бас покотив ся луною понад Дністром, як весняний грім, ввірвав ся об високу кручу і неначе впав залізною довбнею на скелю, гупнув і замер. Мене це забавляє і я знов кричу.

— Діду Хтодосю гов-в-в! гов! гов!

— Паничу гов-в-в! аж реве дід Хтодось, бо знає, що я жартую. Він і собі жартує.

Єго голос серед темряви знов загув, як труба і ввірвав ся далеко під кручею. Міні стає сьмішно.

— Діду гов! кричу я втрете.

— На цей вечір доволі! Нехай ще на завтра! Завтра з мішком, сьогодня з торбиною! кричить до мене дід.

— Діду! Ви звідсіль коло огню похожі на дикого Індийця! кричу я.

— Брешеш, паничу! Дикі люде — песіголовці з одним оком в лобі, а в мене, хвалити Бога, обидві баньки цілі, поки якийсь становий не вибє, кричить дід. Я регочусь. Міні сьмішно, що дід плете якусь нісенітницю, невідому в ґеоґрафіі.

— Песіголовців з одним оком нігде в сьвіті немає, кричу я до діда. Хиба ви бачили песіголовців?

— Бачити на своі очи — не бачив, а чув. Кажуть, десь вони живуть за морем тай людей ідять, обізвав ся дід. А в книжках якже пишуть?

— Пишуть, що немає! кричу я. Є люде червоні, чорні, жовті, жовто-горячі…

— А може й зелені є? кричить дід і регочеть ся. Мабуть й книжки часом таки брешуть.

— От чорні люде так є. Я сам бачив в Одесі: Арапами звуть ся; причепи хвоста та роги, то й готовий чорт.

— В Америці живуть червоні, дикі люде, іх звуть Індийцями, кричу я до діда.

— Колиж вони червоні? Чи тоді, як варені, як от раки, чи й сирі червоні? обзиваєть ся дід.

— І живі червоні, кажу я. Знов закував сич: кукував, кукував! Дід передражнює сича тоненьким голосом: кукував, кукував! достоту як сич. Я регочусь з усеі сили.

— Діду, кажіть казки! кричу я до діда.

— Цеб то звідсіля? обзиваєть ся дід. Цеб то: кажи казки в Бендерах, а я буду слухати в Акермані! Нагавкав сяб дід таки добре! Нехай-же прибіжить з забродчиками Бровко, то я єму загадаю казати тобі казки; той тобі може й гавкатиме звідсіль.

Куріні стояли од печі, таки далеченько. Дідови й міні треба було таки добре напинатись, щоб перегуковатись.

І міні не хочеть ся вставати і йти до діда. Міні гарно лежати на спині в теплі і дивитись на небо, дивитись здалеки на багаття, на осьвіченого діда. І на кого це схожий дід Хтодось? Десь я бачив такого… чи, здаєть ся, читав про такого здорованя́, старого козарлюгу, що і кінь під ним вгинаєть ся. Ага! Гонта. Ні, ніби Залізняк… Я вже тоді прочитав Шевченкого Кобзаря. Неначе Ярема… Але Ярема був молодий. Наче Ґонта під Смілою. Ні… Тарас Бульба! майнуло в мене на думці. І я згадав, як учитель читав нам в клясі уривки з Тараса Бульби, ті розкішні картини, що раз прочитаєш і повік не забудеш.

Знов путають ся в голові моі мисли, як риба в мережі. Тараса Бульбу Поляки розпяли на старій вербі, десь тут під Дністром і підпалили вербу. Я дивлюсь на огонь в печі, осьвіченого діда коло печі, дивлюсь довго-довго і ніби бачу прочитані страшні картини. Бачу огонь під вербою. Верба горить внизу, огонь червоними язиками лиже ноги Тарасові. А єго лице, єго високе чоло гордо підняте вгору. Очи горять, як огонь. Він дивить ся на широкий степ за Дністром, де бють ся козаки з Ляхами, подає голос, правує козаками, не чує муки. Дим вкривав єго. Через дим, як через сітку, сивіють довгі вуси, блищать очи… І я бачу картину ще страшнійшу. Ніч темна, зоряна. Горить ціле місто, не то Сміла, не то Умань, горить Дубно. Місто на горі. Огонь, дим, пекло! Кругом пожежи чорніють високі, зубчасті мури, стіни, башти. А за стінами палає, реве, клекотить огонь. Дим летить під хмари, закриває зорі. Видно як у день, пологі луки, річку, далекі села, церкви. Білі голуби вють ся над огнем. Одчиняють ся брами. Виходить польське військо. Військо веде Андрій, зрадник, син Украіни, син Тараса…

Я чую в душі, що ненавиджу Андрія і готовий вбити єго. Козаки наступають на ворога, бють ся. Люде падають. Я готовий стати з козаками і битись з ворогами. Чую, що ненавиджу ворогів. Але бачу ріки червоноі, запеченоі крови, бачу поле, вкрите трупом. Міні стає страшно, мене бере жаль. Як був я маленьким, я не міг дивитись на рани, на кров, не міг дивитись, як ріжуть птицю, як вона зарізана побиваєть ся на траві.

Я одвертаю очи в другий бік, неначе для того, щоб не бачити тих страшних картин пожежи і крови. І бачу, за лиманом неначе десь далеко-далеко щось займаєть ся. Та ясна пляма на небі здаєть ся міні одлиском передуманих, страшних картин. Прислухуюсь, дід Хтодось, пораючись сьпіває тихо якусь пісню, неначе нишком промовляє голосом. Пісня смутна-смутна, як горе. Мабуть вона пригадовала дідови про якісь-то пригоди в єго сумному життю. Міні трохи чудно, що веселий дід сьпіває такоі сумноі пісні.

— Діду, а нуте веселійшоі, бо це щось дуже смутна! гукаю я.

— А ти й чуєш? А якоіж тобі? Може про Саву Чалого? гукає дід.

— А хтож то був Сава Чалий? питаю я в діда.

— Був велике ледащо. Був козак-Запорожець, та зрадив козакам, пристав до Ляха! гукає дід.

— О трясця єго матері, кричу я до діда. І я чую в душі, що ненавиджу того зрадника, як і Андрія.

— Ляхи дали єму за зраду села, землі. А Запорожці в ночи спалили єго дім і вбили єго.

— Вбили? Овва! гукаю я.

— А щож? Гадюку візьми та вбий, бо вкусить! гукає дід. А ти що зробив-би з ним?

— А яб нікого не вбивав, гукаю я. Яб того Саву Чалого звязав-би та одвіз в Америку тай пустив-би між диких людей. А вбити не вбив-би.

— Ого! З таких-то паничів і виходять ті, що найгірше бють. Аджеж і той полковник, що міні вибив зуби ломакою був з паничів, гукає дід. Я прикусив язика. Дід часом різав правду просто в очи.

— Діду Хтодосю! он щось горить в степу. Чи не скирту хліба хто підпалив в степу? кричу я до діда.

— Вчиш ся ти в школі та, як бачу, нічого не знаєш, гукає до мене дід. То місяць сходить.

— А хибаж в школі вчать, коли місяць сходить? гукаю я до діда.

— А чомуж вони вас вчать там, коли ти і цього не тямиш? гукає до мене дід.

Міні сьмішно, що дід так химерно розуміє школу і я забуваю про страшні картини.

З чорного степу висовуєть ся здоровий, червоний місяць, неначе закрадаєть ся, щоб заглянути в лиман. От він викотив ся над степом, здоровий як діжа, червоний як жар. А з лиману, зпід чорноі низькоі смуги берега викотив ся другий такий самий. Я забавляюсь ними. Стоять два місяці як пара золото-червоних коліс. Постояли вкупі, неначе наговорились, як приятелі, тай розійшлись, як вороги; один вгору, другий вниз. Швидко поплив місяць по небі. Я сьлідкую за ним очима. Я бачу, як він плавко, велично, як лебідь по воді, пливе вгору. Сьвіт падає на верхи круч, на верхи гір. Гори ніби виглядають з темряви. Верби стало видко зверху до низу. Сьвіт осьвітив всю Дністрову долину. Тільки чорна смуга попід кручами вєть ся понад очеретом, як чорна гадина. От місяць заглянув в середину лимана і од місяця до берега простяглась неначе довга-довга стежка, посипана золотим піском.

— Діду Хтодосю! кричу я до діда.

— А чого там, звеш? Щоб не забутись, як мене звуть? обізвав ся дід.

— Чи ви бачите, яка стежка простяглась од місяця до берега? гукаю я до діда.

— По тій стежці русалки ходять в ліс по горіхи, гукає дід. Не дуже лишень задивляй ся на ту стежку.

— Чого так? питаю в діда.

— Бо русалки заманять тебе в лиман на дно до себе на вечерю.

— А я ім по лици дам! жартую я.

— Ого! Як становий нам давав?! Над русалками станових нема: ім добре отам в лимані, гукає дід.

— Чи швидко вернуть ся забродчики? Я вже істи хочу, гукаю я до діда.

— Підожди! бо риба сьогодня ловить ся, неначе іі чорти гонять в мережи, гукає дід.

На лимані десь далеко-далеко замигали золоті хвильки. Ген-ген чорніють якісь темні цятки і наближають ся. То пливуть на човнах забродчики. Од човнів по обидва боки розходять ся все ширше та ширше полоси, неначе золоті шнурки. От човни наскочили на золоту стежку. Стежка ніби поламалась колінцями, загойдалась. Золоті шнурки обплутали іі, поперетинали.

Човни пристали до берега. Я схвачуюсь з місця і біжу до печі, над кручу. Духота зовсім спала. Сьвіжість потягла з лимана. Запахло берегом, вогкостю, запахло мокрою рогозою, мокрим очеретом, лозами, водяним баговинням.

Рибалки обсіли кругом печі, потомлені, мокрі. Робота була важка. Риба ловилась добре. І не просять мене читати Катерину або Наймичку. За теж дід Хтодось розговорив ся… Розказував, як він ще парубком втік од лихого пана, як став на роботу в Акермані, як один лютий полковник впіймав єго і посадив в тюрму, як вдарив єго по зубах палицею, розмізчив губи і вищербив два зуби. Я бачу широкий шрам на дідовій губі, бачу єго щербаті зуби. Розказує дід, як він утік з тюрми, перевіз ся за Дунай в Добруджу, як жив, бідовав, рибалчив…

Я слухаю єго повість, як цікаву казку… І скільки тих казок було не розказують забродчики, сидячи коло кабиці. І з того часу моя душа стала за діда Хтодося, за народ. Мене не тягне вгору, не манячить передо мною слава, богацтво, паньство. Моі симпатіі пішли вниз, до діда Хтодося, бо… хто лежить на споді, тому найгірше достаєть ся, того усі душать. І як часом було батько обижає забродчиків чи на харчах, чи на грошах, я не любив в той час рідного батька, бо знав, що він робить не по-правді.

Рибалки повечеряли і розійшлись спати по курінях. Я лягаю спати в здоровому куховарському куріні на розстеляному кулі і засипляю в одну мить. Вранці сьвітом рибалки встають до роботи. Я прокидаюсь і не можу вже заснути. Через двері куріня видно червоне, ясне небо. Я схвачуюсь з постелі і виходжу з куріня. Липневий ранок, самий пишний ранок розгорів ся. Зоря сіяє на синьо-фіолєтовому небі, як здоровий алмаз. Небо наче зайняло ся, горить ясними, чистими фарбами. Широкі полоси чистого жовтого, жовто-горячого, рожевого, а внизу червоного цьвіта, аж лиснять зливаючись делікатними сутінями. Небо на сході неначе закрите пишною, квітчастою завісою, блискучою як дорогий атлас, і та завіса ніби впала на лиман і вкрила єго блискучими полосами од берега до берега… Лиман сіяє як і небо. А десь далеко в очеретах, в осоці на пологих луках понад Дністром лиснять плеса, довгі течіі, озерця. Одно вхопило з неба ясно-жовтий цьвіт, друге червоний, трете рожевий і блищать вони в зелені, як брилянти усякого цьвіту, розкидані по зеленому оксамиті. На лугах, в горах кричать пташки. В далекому пасаді сьпівають півні. З очерету піднялись з криком качки і ключем полетіли на лиман. Підняв ся важкий бусько і плавко перелітає Дністер. От він перелетів низько і трохи не черкнувсь ногами об голову діда Хтодося. А небо розгорюєть ся ще більше. Зоря підняла ся високо і ніби тоне в лазуревому небі. Фарби стали ще яснійш квітчасті, полоси аж лиснять неначе чистий кришталь. Крик, галас пташиний стає більший. І небо і земля, і вода неначе вбрались в найдорожші прикраси і ждуть-стрічають царя неба і землі — сонце.

Дивлю ся, дід Хтодось стоіть над кручею, як камяний, облитий червоним сьвітом, молить ся Богу, хрестить ся і кланяєть ся до зорі. Я хочу і собі молитись, шепочу слова молитви, але іх не розумію. Молитва не іде міні на душу. Темна ніч говорила міні про тебайдські печери, про молитви, про чорну одежу, говорила про рай для себе. Пишний, веселий ранок говорить міні не те, а щось інше. Про що він міні говорив, я і сам не розумів добре. Щось неясне, неомежене ворушилось в серці; але радісне, як те небо, веселе, щасливе. Радість, веселість ворушилась в серці; серце грало як риба в воді. Не молитва, а пісня ішла на душу. Я неначе чув музику в своій молодій душі. Якісь пишні очи з довгими чорними віями манили мене. Я почув серцем, що хочу любити; а що, а кого любити?… Якісь музичні мельодіі лунали в моій душі, неначе вони лили ся з неба, розкішного, розмальованого рожевими, жовтими та червоними полосами, неначе вони піднімались з блискучого, пофарбованого лимана.

— Буду вчитись сьпівати або грати, я люблю музику, ворушилось в моій думці. Або вивчусь лучше малярству… буду малювати; змалюю ту красу, що в небі, на лимані, думаю я, або… буду писати вірші, складу віршами книжку, таку як Катерина… Напишу про діда Хтодося… про нещасних прибитих бідою… Про іх, про іх! ворушить ся в мене думка. І я чую, що я якось люблю… Люблю чиісь пишні карі очи; десь я бачив ті очи, пригадую я собі. Люблю діда Хтодося, люблю рибалок і усіх людей, люблю оте розмальоване небо, отой блискучий, квітчастий лиман… Чую рай в своій душі, хочу, щоб і для усіх був рай…

Дід помолив ся Богу і обернув ся до мене.

— А що, паничу! зайшов сюди з бурлаками. Чаю в нас нема. Біжи напий ся чаю з лимана, та закуси житнім хлібом, поки я сьнідання зварю, каже дід Хтодось.

Я купаюсь в лимані, міні здорово, весело. Я не виходжу, а вибігаю на кручу. Я беру окраіць хліба з сіллю. І міні той житній хліб здаєть ся смачнійшим од усіх потрав.

Минуло чимало часу… І я забув і про пустині тебайдські, забув про Америку. Я знайшов свою Тебайду, свою Америку, то свій рідний край: Украіна і народ. Нам одмежено клапоть рідноі ниви. І будемо працювати на іі і для неі. Що ми доброго зробимо для неі, те ми зробимо і для людськости, бо ми частка людськости. В цьому і ми козмополіти, сказав Комашко, обернувшись до Сані.

— Правда ваша, правда! обізвалась Саня. Я чую, що моі пересьвідчення ще не зовсім тверді, неясні. І вона почула, що під нею грунт козмополітизма захитав ся…

І вони обоє несподівано стали. Перед ними стояли високі скелі, як стіни. Скелі тут закручувались, дійшли до берега і заставляли стежку.

— От і перейшли увесь Фонтан, а я і не зоглядів ся. Так я заговорив ся, сказав Комашко.

Вони повернули назад. Стежка спускалась в глибоку долинку.

— І цеі долинки я не примітив. В доброму товаристві міні здавалось, що я все іду по рівному, сказав Комашко.

— І я не примітила цеі долинки, все вас слухала, сказала Саня і зареготалась.

— Ішов-би я з тобою в життю через гори і долини і не примітив-би іх, подумав Комашко.

— Будемо засівати свою рідну ниву золотим насінням просьвіти, широкоі культури, будемо дбати, як мога, про добробит народа і Украіни… Будемо пересаджувати на свою ниву козмополітичні висші ідеі. І виростуть в нас люде… І десь найдуть ся інші діячі і будуть мирно працювати для своєі націі, для свого народа. Я горячо бажаю, щоб настав той час, коли дві ворожі арміі зійдуть ся тай розійдуть ся, не схотять битись; коли вони випхнуть вперед своіх ґенералів та дипльоматів, тай скажуть ім: „Стріляйтесь, бийтесь самі, коли маєте смак до війни, а ми підемо до дому, до батьків та жінок, до дітей, до плуга, до книжки, сказав Комашко.

— О, цего довго прийдеть ся ждати, обізвалась Савя. Життя і людська історія така штукована, складна річ.

— В кождому чоловікови сидить трохи чорта, а в кождому є трохи і Бога, або і багато Бога; і той Бог вижене колись чорта тай прожене єго на очерета та болота, сказав Комашко.

— Це правда, але є і такі люде, в котрих сидить сам тільки чорт з рогами, з хвостом та з пазурами, сказала Саня.

— Це я знаю: є і такі, в котрих сидить чорт у фраку, або в одежи з шовковоі чесучі, в цвікері, в рукавичках, прилизаний, причесаний, сказав Комашко і зареготав ся. Він розумів Фесенка.

Саня догадалась і собі зареготалась.

— Таких людей, в котрих сидить цей прилизаний чорт є чи-мало. Це тигри та пантери людського племени. Ці тигри і просьвічені і по европейські делікатні і навіть бувають вчені… пишуть вчені книжки… Ці самі страшні для культури, прогреса та просьвіти. Подумайте собі, що бенґальські тигри користувались-би орудниками европейськоі культури… Якого лиха ониб накоіли… Ой-ой!

— Знаю, знаю! сказала Саня. Ці тигри стережуть ту цілющу воду просьвіти і добробиту; самі пють, а другим не дають…

— То вкрастиб од іх цілющу воду! Нехай стережуть порожну криницю, сказав Комашко. Це одно добре злодійство, яке я знаю в сьвіті: це злодійство Прометея, що вкрав огонь з неба і дав єго людям.

— А як вкрасти, коли в іх сила? А замків, а сторожів скільки? сказала Саня.

— То обернути тигрів в овечок. Це довге, загайне діло, бо моральна хороба в іх задавнена, але… але… гуманізм потребує такоі системи. Треба так провадите діло, щоб іх зосталась велика меншість, щоб зосталось іх тільки чортам на насіння. Тоді сила буде не в них.

— Поки сонце зійде роса очи виість, скажу я з погляду свого козмополітизма. Діло гуманітарно-загайне, а деспотизм тим часом і нас покраде… поки ми викрадемо в него культуру, сказала Саня. Я сусід наших знаю: між ними хмари, густі хмари яструбів, а голуби щось не показують ся. А що буде, як ми станемо овечками, а они зістануть вовками?

— Не думаю, щоб так було. І сусіди-люде і вони колись повинні стати правдивими людьми і покинути вовчі норови, сказав Комашко. Будемо працювати і ждати. Простягнемо до них руку. А не подадуть нам руки тоді… Вони будуть винні, як і тепер винні перед нами. Тоді Украіна засьпіває іншоі пісьні.

Саня мовчала.

— Щасливий день випав нині міні. Тим то я і так розговорив ся про щасливі дитячі літа. І вольний час, і море і добре товариство. Добре товариство велике діло в життю: є з ким поділитись, думати, поговорити. Добрий товариш часом лучше од рідного брата, сказав Комашко.

— Ви сказали про добре товариство… тихо обізвалась Саня. Ви сказали правду. Якби в мене не було доброго товариства, то яб давно зачевріла, а можеб душею і загинула, сказала Саня і в словах іі почулась жалість.

— Хибаж вам важко жити на сьвіті? Ви такі молоді, любите науку, просьвіту, хочете добути собі серіозні пересьвідчення, працюєте в школі, розвиваєте дітей. Невже цего всего вам за мало? сказав Комашко.

— Моє життя в сіміі дуже важке. Хиба ви не примічаєте, що мачуха мене не любить? сказала Саня.

— Я думав, що вона тільки до вас не дуже прихильна, сказав Комашко.

— Мачуха мене ненавидить і любить тільки свою дочку. Родилась вона і зросла коло Каменця між польськими дідичами; іі батько був небогатий дідич, родом Украінець. Од панів вона набралась аристократичного панського духу, та ще і свого доклала. Вона мене і свою дочку держить в неволі, як у тюрмі сьлідкує за мною, як шпіон. Настане вечір, вона замикає мене і сестру у хаті. Ні одна книжка не доходить до моіх та сестриних рук, без іі цензури. Я в день утікаю до Мурашковоі і тільки там ми собі начитаємось і наговоримось. Мачуха перевертає, переглядає моі й сестрині столики, постелі, скринки, нишпорить по кишенях. Вона консерватистка, обскурантка, ненавидить нові ідеі, молодих, нових людей, любить польський язик, ледви зносить великоруський, не любить украінського, забороняє і нам і навіть слугам слово сказати по украінськи. А як вона міні допікає словами! Яку обиду терплю я од неі що дня, що години! Якби не батько та не товаришки, міні хоч на сьвіті не жити.

Санин голос легко задріжав. Здавалось, ніби вона от от заплаче. Недавня розмова про усякі принципи, сьмілива, вольна, і широкий простір моря, і сьвіже повітря — все розкривало іі душу, направляло іі на щирість, на одкритість. Жалість здавила за серце Комашка.

— А я думав, що ваше життя плине в рожах та леліях, як весна красна, сказав Комашко.

— Не думайте так. Життя моє важке. Я дня не зазнаю щасливого. Я іду до дому, а міні хочеть ся назад повернути од дому, сказала Саня. Мачуха нервозна, сердита, гризе мене і батька, чепляєть ся без причини, а своій дочці годить, як милій дитині. А скільки раз я плакала од неі! Які вона прикрі, гіркі слова міні говорить.

Комашкови і жаль стало Сані і він зрадів од надіі. Саня ще і разу не одкривала перед ним своєі душі. Він глянув на іі очи. Веселі іі очи стали смутні та жалібні.

— Ваша доля, се доля молодих чесних людей теперішнього часу, сказав Комашко. Скрізь тепер в життю потайна боротьба за принципи, якийсь смуток в сіміі в суспільности. Скрізь я чую стогін пригнічених, неначе стогін тих хвиль на мори, що вітер бє ними об скелі. Людське життя, як оте море, і шумить і хвилює; хвиля гонить хвилю, поки і сама розібєть ся об скелі або пропаде без сьліду в глибокому мори… А нам треба держатись тоі хвилі, треба боротись, сказав Комашко і глянув просто в очи Сані.

Вона глянула на єго карі, темні очи. В іх сьвітилась мисль, міцна енерґія, чесність. Вона ніби читала в єго очах єго думи і шукала в іх поради, помочи. І вона сама не счулась, як іі чогось забажалось дивитись і дивитись на ті очи, неначе вона шукала в тих очах поради, спокою, щастя. Вони обоє замовкли, ставши над кручею, і дивились на море, на синю далеч. Комашко вглядів білі вітрила корабля, що сизіли в тумані і задивив ся на іх. Саня повернула очи і собі задивилась на той корабель, що тихо плив по морю.

— Зійшли ся наші очи в поетичній далечи. Чи зійдуть ся то наші душі на віки? подумав Комашко і обернув ся до Сані. Він вловив в іі очах поетичний момент, поетичний настрій.

— Я думаю, що найвище щастя на землі можна знайти в душі, котра симпатизує нам, нашим думам, нашим ідеям; симпатія красить ся коханнєм. Чи любите ви мене? Ви певно знаєте, що я вас давно люблю, сказав Комашко.

Саня швидко кинула на него очима, почервоніла, як рожа, і так само швидко спустила очи до долу. Вона мовчала і думала.

— Скажіть міні хоч одно ласкаве слово, дайте міні надію, сказав Комашко. Дозвольте міні просити у вас і вашого батька вашоі руки.

— Сьогодня я вперше почула до вас симпатію; я не вмію таітись і говорю щиро: ваші мисли стали міні до вподоби, сказала она тихо. Серцеж не в нашій воли; я ще сама добре не знаю, куди воно поведе мене. Дайте міні підождати, розмислити все на воли. З серцем, з життєм не можна поводитись легкодушно і не поміркувати гаразд.

— Правду ви кажете, сказав Комашко.

— Приходьте частійше до нас, поговоримо; а там побачимо, сказала Саня.

— Боже мій! а що буде, як я єго полюблю щиро, горячо. Як тоді приміряти міні моє серце, моі давні мріі. Невже я мусітиму пригнітити своє серце, задушити кохання, перемогти свою душу, забути єго.

Вона злякалась тоі боротьби, котра наступала перед нею в далекій перспективі, неначе чорна хмара виступає з'за синього моря на погожому синьому небі.

Саня мовчала. Мовчав і Комашко, і вони обоє задумані з очами спущеними до долу пристали до компаніі, котра ішла проти іх.

VI

— Що набалакались вже? спитала в Комашка Христина, усьміхаючись. Коли набалакались, то ходім обідати, бо я вже істи хочу.

— Вам-би усе обідати, сказав іронічно Целаброс.

— А вам що? Вам-би мабуть все промови говорити та вірші писати? сказала Христина. Виб, здаєть ся, до моря і до тоі скелі Капуцина говорили промови, дражнилась Христина.

— А справді, скажіть оце промову, а ми послухаємо, обізвав ся Мавродін. Ви справді мистець говорити промови.

—- То і скажу! промовив гордо Целаброс. „Стоіш ти, скеле, серед моря і гордовито позираєш на сірі хвилі кругом себе. Минуть годи, минуть віки, а ти все однаково стоятимеш, горда і пишна, незмінна, вища од того клекоту хвиль. Ні негода, ні бурі не порушать тебе. І неодин корабель, вдарившись об твоі міцні груди, хрусне, як суха тріска. А чоловік гнеть ся, хилить ся, ламає свою душу, ламає пересьвідчення, ламає своє серце“… Ох, роздражнило мене оце море, оці скелі! Вибачайте Христино Степановно, що я не скінчу промови, бо почув хіть писати, писати! Море натхнуло мене поетичним духом! Чую сей дух в собі! Прощайте!

Целаброс ефектно вихопив з кишені сурдута книжечку і оловець і бігом побіг до Фонтана під берести.

— Чи в ліберальному, чи в консервативному тоні будете сьогодня писати? крикнув єму навздогінці Комашко іронічно.

— А вжеж в ліберальному, крикнув Целаброс не оглядаючись, і побіг так, що єго біла стяжка на брилі задерлась вгору і металась кінцями.

— Промова троха пахне хрестоматією Галахова. Міні здаєть ся, якби ми оце гуляли на городі, то Целаброс був-би готовий сказати промову і до капусти, обізвав ся Комашко.

Целаброс писав кореспонденціі у всякі ґазети: і в ліберальні і неліберальні. Як часом не приймали єго писання в ліберальні ґазети, він перероблював єго в консервативний тон і посилав в неліберальну ґазету, лаяв те, що попереду хвалив. Він за гроші писав і нашим і вашим і таки добре ламав свою душу на всі лади.

Сівши під берестом коло фонтана, що мигав сріблом на сонці, він надув ся, як сердитий індик, і перероблював кореспонденцію зовсім не в тому тоні, в якому він імпровізовав промову до Капуцина скелі. Він таки добре поломав свою душу на всі боки. Скінчивши свою мазанину, він видер шматочок чистого паперу і написав до Мурашковоі:

„Серце моє, моя овечко! Я побіжу в редакцію на часок, але зараз верну ся. Одрізнись од компаніі і іди зо мною одним на прогуляння за скелі. Нехай я хоч гляну тобі в вічі на самоті, осторонь од людей, напю ся щастя з твоіх очей, з твоіх червоних уст“.

Написавши записку Целаброс вийняв хусточку, обтер горячий піт з лоба і пішов над берег моря.

— Прощайте! В мене роботи не по шию, а просто з головою! Завтра треба написати рецензію на три книжки, після завтра на чотири. А ті книжки для рецензіі міні шлють, та шлють, неначе з мішка сиплють. Треба міні спішити в редакцію, сказав Целаброс, хапаючи усіх за руки. Швидко зачинять контору. Прощавайте!

— Чого це вам так приспіло? спитала в єго Саня.

— А того, біла панночко, приспіло, що я чоловік діла а не слів, сказав діловитим тоном Целаброс.

— Що в вас за комплєменти дамам? пароські, чи наксоські, чи кипрські, чи що? сказала Саня.

— Може і кипрські, сказав Целаброс. Гей панно, прощайте! крикнув він до Мурашковоі, котра стояла осторонь од усіх. Целаброс підбіг до неі, подав руку на прощання і всунув в іі руку записочку. Мурашкова обернулась до моря і крадькома прочитала кипрські комплєменти Целаброса.

— Прощайте! Прощайте кавалєри і дами, прощайте! Нема часу байдики бити. Мене жде діло, але я через годину верну ся; з вами так приємно гаяти час, сказав Целаброс, поглядаючи на Мурашкову, і побіг стежкою поміж камінням.

Тільки що він трохи одійшов, назустріч єму вибігла з'за скелі жінка Бородавкина, невисока, огрядна дама, повновида і гарненька. Вона впізнала Целаброса і кинулась до єго.

— Куди ви? спитала вона в Целаброса.

— За ділом в город! крикнув він і хотів поминути іі.

— Не пущу! вертайтесь! і не думайте іхати! цокотіла Бородавкина, не пускаючи єго руки.

— Та вже для вас верну ся на часок, сказав Целаброс. Він ніби хапав ся в редакцію, але це робилось тільки для ефекту.

— А бачите, таки вернула вас! сказала кокетлива Бородавкина. Целаброс вернув ся і провів іі до компаніі. В Бородавкиноі була повна біла шия. Целаброс любив іі шию, задивив ся на ту лебедину шию і… вернув ся сьлідком за Бородавкиною, забувши і про діло.

— Чи не бачили ви мого Сергія Степановича? спитала вона всіх гуртом, швиденько подаючи свою маленьку білу руку в золотих перстенях на пальцях.

— Он там під берестами грає в карти з своими приятелями, обізвалась Христина.

Бородавкина кинулась до берестів. Сергій Степанович липнув на неі очима і здивовав ся і стревожив ся. Єму здало ся, що вона або з неба впала, або з під землі виросла.

— Сергію Степановичу! Ходи сюди на хвилиночку; щось маю тобі казати, промовила Бородавкина, ледви вдержуючи злість. Бородавкин знехотя встав, хапнув сурдут і пішов сьлідком за жінкою. Жінка одійшла далеченько од берестів і махала до єго рукою: бідний Бородавкин ледви поволік ноги: він ішов як віл на заріз.

— Попав ся бідний брат! сказала Христина Степановна. Достанеть ся це єму на бублики.

Матрона Титовна Бородавкина була дочка одеського міщанина підофіцера. Бородавкин ще студентом женив ся з нею за єі красу, за єі чудовий голос. Трошки ідеаліст в молоді літа, він задумав не допустити, щоб часом така перла, як Матрона Титовна, не впала в грязь і не пропала на віки. Він вийняв з болота ту перлу і женив ся з Матроною. Про характер іі він тоді і гадки не мав.

— Де ти бродиш, де ти волочиш ся волоцюго, пянице? Ти знаєш, що ми на дачі вже тиждень імо хліб за позичені гроші! Діти ходять босі. Ти гуляєш, а я сиджу над морем в міщанській хаті, пропадаю з нудьги. Бородавкин стояв і тільки очима лупав, як винний школяр, що несподівано попав ся в руки вчителя.

— Я за тобою ганялась скрізь: була і в Бендерах і в Терасполі; була і в Кишиневі, грізно говорила Бородавкина.

— Чогож ти ганялась? Чи ти здуріла? обізвав ся Бородавкин.

— Я не здуріла, а от ти то давно здурів. Хиба я це вперве ганяюсь за тобою по городах? Хибаж я нераз вже ловила тебе з бендерськими офіцерами в трактирі? А жалування де? Давай сюди гроші! крикнула Бородавкина.

— Мотрюнцю, серце, не кричи, бо люде почують! Жалування вже нема. Ось зісталось десять карбованців. На, возьми, сказав Бородавкин і подав гроші жінці.

— А решта де? Чим же ми будемо виплачовати за дачу? Чим-же будемо харчуватись? кричала Бородавкина і кидалась до чоловіка з кулаками. Де ти дів гроші?

— Пропив та в карти програв, спокійно сказав Бородавкин.

— Пропив… Чом ти дома не сідиш та волочиш ся з пяницями, граєш в карти? говорила Бородавкина.

— От веселість з тобою сидіти та слухати, як ти гризеш міні голову! Йідь до дому, бо я тебе отут вбю! крикнув Бородавкин несамовито і єго сірі очи блиснули як у вовка.

— Не вбєш! Я крикну на все горло! Я нароблю скандалу! сказала Бородавкина.

Бородавкин знав, що вона може це зробити, і замовк.

Христина догадалась, яка вийшла між ними історія, прибігла до іх і на силу заспокоіла Бородавкину. Вона знала, що Бородавкина любить пограти в карти і повеселитись, любить кокетничати з мущинами, взяла іі за руку, повела під берести і посадила за карти ніби то на місце Бородавкина.

Бородавкина сіла за карти на зеленій траві, заспокоілась і забула і про дітей і про сварку з чоловіком, забула навіть, за чим прийшла на Малий-Фонтан. Вона сама програвала чимало грошей в карти. Бородавкин з горя пішов гуляти понад морем і думав, якби то втікти з Малого-Фонтан а так, щоби жінка єго не побачила. Він бояв ся як смерти нудьги з жінкою на дачі на Великому-Фонтані і був готовий утікати од неі хоч за Чорне море. Одначе жінка єго граючи в карти, не зводила з єго очей і була на поготові кождоі хвилі погнатись сьлідком за ним.

Бородавкина програла одну-другу партію, нічого не виграла, а програла чимало: іі взяла за серце нудьга і злість. Іі тягло до гурту, до веселоі молодоі компаніі, що гуляла над морем, тягло до гарного Целаброса… Вона страх, як любила гарних мущин. Бородавкина кинула програні гроші і побігла до компаніі вже веселенька та добренька.

— Чого це ви сидите мовчки, неначе школярі в школі? Паничі понасуплювались не забавляють дам, защебетала вона, давайте засьпіваємо хором. Ой море, море! Як гляну на тебе, то зараз сьпівати хочеть ся. Я бачите, зросла над самим морем. Було це в ночи чую, як під нашими вікнами шумить море, то я не втерплю, тай сьпіваю лежачи в постели, аж мама моя було сердить ся. От і теперечки під нами шумить море, над нами чайки кигичуть. Ой яка поезія!

Бородавкина почала сьпівати. Вона сьпівала дуже добре. Іі високий дужий сопран розливав ся трелями поміж скелями і стлав ся далеко понад морем. Рибалки попіднимали голови і виглядали з'за скель, закидаючи удки в море.

Бородавкина сьпівала і скоса поглядала на гарного Целаброса, прижмурюючи своі темні гарні очи. Насьпівавшись до схочу, сказала вона:

— Одначе вже час-би обідати. Я думаю, що кавалєри будуть такі звичайненькі, що нагодують дам смачним обідом.

— Добре, добре! Такого соловейка варто нагодувати хоч і париським обідом, сказав Комашко.

— Ще й напоіти шампанським, додав Целаброс.

— Я шампанського не люблю. Я люблю старе токайське, сказала Бородавкина з елєґантною міною.

— Але тут певно не дістанемо старого токайського, обізвав ся позад іх Бородавкин. Тут тільки пиво дуже добре.

— А ти вже і знаєш, де пиво добре? сердито сказала Бородавкина.

— Ого. Я знаю, де раки зимують. Ходім обідати, бо я страшно істи хочу, сказав Бородавкии. Що набрали своіх наідків, то все чисто поіли і все повипивали.

— Повипивали усе чисто, а міні нічого но зоставили! крикнула Бородавкина.

— Бо не сподівались, що ти прибудеш до нас в гості, сказав іронічно Бородавкин.

Надійшла і Христина з залізно дорожними урядниками. Всі пішли парами до буфета. Мурашкова якось зосталась позад усіх. Целаброс несподівано вхопив іі за руку і як пявка впив ся в іі руку горячими губами. Мурашкова почула жар в руці, у всему тілі і трохи не зімліла.

— Йідьте сьогодня в вечері до дому, а то я пойіду, як ви зостанетесь в Одесі, тихо сказала вона єму над ухо.

— Не можу, не можу! Ви мене неначе привязали до себе, ще тихше обізвав ся він.

— Йідьте, бо я зараз втічу звідсіля, пойіду трамвайом в Одесу, а звідсіль в Кишинев, сказала вона.

— Пойіду, коли ви того хочете, сказав Целаброс.

— Забожіть ся, що пойідете! Аристіде, не мучте мене! сказала Мурашкова.

Огонь палив іі. Морське повітря не гасило того огню, а неначе розпалювало єго.

— Присягаюсь, божусь, що пойіду, тільки любіть мене і нікого більше; мене, мене одного, сказав Аристід.

Мурашкова побігла од єго і пристала до Сані. Саня глянула на неі і вгадала, що недавно була сцена між нею а Аристідом.

— Ходім обідати в павільон, гукнула Бородавкина i побігла до павільона.

Павільон був поставлений на стовпах в морю. Під ним билась об каміння і шуміла филя. До павільона з тераси був перекинутий місток.

Огрядна Бородавкина побігла через місток, як молода панна, але зачепилась ногою за дошку і трохи не впала. Христина побігла сьлідком за нею, повернулась до усіх і зробила кілька легеньких менуетів. Дошки під ii ногами увігнулись і заскрипіли.

— Ой не танцюйте, бо завалите павільон і потопите нас в морі, крикнув Целаброс.

— Нічого те! скупаємось в одежі усі разом. Вийде дуже ориґінально, а я люблю усе ориґінальне, сказала Христина.

— Ой як тут гарно! Під нами шумить море. Над нами літають чайки. От де моя стихія! щебетала Бородавкина. Вона і забула, що діти сидять на дачі голодні і босі.

— Чом-же ви не сьпіваєте, коли чуєте, що під вами шумить море? спитав Комашко.

— То і засьпіваю! гукнула Бородавкина і почала сьпівати пісню.

Компанія сипнула на поміст. В павільоні стояв один довгій стіл. Усі кинулись до стола. Бородавкина побігла до того місця, де сиділи кавалєри і сіла поруч з Целабросом та залізно дорожними урядниками.

Саня сіла з Мурашковою аж на другому кінці стола. Ім очевидячки не сподобалась компанія Бородавкиноі та залізно дорожних паничів. Вони говорили тихо проміж себе. Обід одначе був веселий. Розмова була така голосна, що через неі не було чуть, як шуміло море під мостом і мабуть через те Бородавкина перестала сьпівати.

— А щож паничі! Ви обіцяли дамам вина, а я єго щось не примічаю на столі, сказала Бородавкина.

Один жвавий урядник покликав слугу.

— Є в вас токайське? спитав він.

— Нема, сказав слуга.

— Шкода, обізвалась Бородавкина. То давайте, яке маєте, та швидче, бо я пити хочу.

Принесли фляшки вина. Бородавкина і Христина поналивали собі повні стакани і пили трохи не нахильці. Од вина всі повеселійшали. На помості підняв ся ґвалт.

Бородавкина затягла пісні.

— Єй Богу, неначе циганка! шептала Саня до Мурашковоі. Тільки датиб ій в руку арфу, то малиб обід з циганками.

— Мосє Целаброс! Я хочу мороженого! сказала кокетливо Бородавкина.

— Зараз буде! промовив Целаброс і казав слузі принести мороженого.

Бородавкина набрала мороженого трохи не повну тарілку і напхала ним обидві щоки, запиваючи вином.

— А що, пане Аристіде, ваше серце спокійне? Правда, неспокійне! теревинила Бородавкина, чепляючись до Целаброса. Он гляньте, які красуні сидять проте нас на тому кінці стола.

— Бачу, бачу: знаю, що і коло мене сидять красуні, сказав Аристід комплємент Бородавкині.

— Ви знаєте, що дами люблять горячійше і щирійше од молоденьких паннів, сказала Бородавкина, дивлячись вакханальними очима просто в вічи Аристіда. Стережіть свого серця.

— Знаю, знаю, і добре знаю! сказав Целаброс насьмішкувато. Саня і Надя сьміялись без церемоніі. Іх сьмішив грубий тон Бородавкиновоі.

— Як була панною підофіцеркою, так і зосталась підофіцеркою; це правдива одеська фру-фру! тихо сказала Саня до Наді.

— Стережу своє серце та мабуть не встережу сьогодня, сказав Аристід, трохи не на ухо Бородавкиній, жартівливим, іронічним тоном.

— А що! стревожила я вас! Ага! говорила Бородавкина тихенько. Колись од моіх очей гинули паничі, як мухи, бо я панною була гарна-гарна, що і сказати і вимовити не можна. Скільки я молодих хлопців піддурила. Стережіть сяж, пане Целаброс. Було в вечері, як збереть ся компанія, сядемо в човен та попливемо по морю, а я як засьпіваю, то хлопці було трохи в море не скачуть. А мій голос ллєть ся, ллєть ся по морю!

— Я і тепер готов скочити в море, так ви гарно сьпіваєте! сказав Целаброс голосно. Саня і Мурашкова встали з'за стола і повтікали на край павільона, де стояла довга лавка.

— Одеська фру-фру розправляє крильця, шепотіла Саня до Мурашковоі.

— Бо добре випила! обізвалась тихенько Надя.

Принесли ще фляшки вина. Бородавкин вже добре надудлив ся і ледви сидів на стільци. Комашко і Мавродін собі встали з'за стола і сіли коло паннів. Вони обернулись лицем до моря і тихо розмавляли, не слухаючи гаму і крикливоі розмови.

— От веселі люде! сказав Комашко до Сані.

— Вже аж надто веселі. Добре булоб, якби вони були не такі веселі, сказала Саня.

— Та трохи спокійнійші, додала Мурашкова. Навів Бородавкин на гулянку не знати кого.

— Та і попсував нам трохи веселий день, обізвалась Саня.

— Невже попсував таки зовсім? спитав Комашко в Сані.

Саня глянула єму в очи і почервоніла.

— Ні, не зовсім. А все таки я рада, що поіхала гуляти. Побачиш всяких людей, повтішаєш ся між ними, наслухаєш ся всякоі розмови і все таки набере ся досьвіду в життю. Принаймі матимеш більше досьвіду, близше знатимеш людське життя, яке воно є: празникове і буденне, сказала Саня. Я мало знаю людей, мало знаю людське життя. Сказати правду, мало ще знаю і себе.

— Часом себе пізнати буває труднійше, ніж інших, сказав Мавродін. Нераз своя душа, своє серце буває часом якоюсь загадкою для самого себе.

— І моє серце для мене загадка! подумала Саня. Вона дивилась на море, задумавшись. Загадка, загадка трудна для мене самоі. І як іі одгадати? І як постерегти, який буде конець? думала вона.

Вона довго дивилась на море і потім тихесенько здихнула: глянула на Комашка на єго високе чоло, на чорні блискучі очи і вперве почула, що примітила красу в тих глибоких од мисли, острих карих очах.

— Невже моя загадка швидко одгадаєть ся? подумала вона. А моі вищі бажання? А моя любов до вищого розвитку, до просьвіти? Що станеть ся з ними?… Невже я на віки мушу попрощатись з своіми мріями, з своіми надіями на вище розумове життя, поки мати надію на діяльність, на користь людськости. Саня дивилась на далеке море, на сизий туман, неначе шукала там одгадки своім потайним думам. А море і сизий туман мовчали і мріли, як мріі дівочоі фантазіі, і не давали відповіди.

— Целаброс! давайте промову! Ми вас ждемо! гукала на него Бородавкина.

— Целаброс! промова за вами! гукнув Бородавкин хрипким голосом.

— Дайтеж попереду горло прополокати, сказав Целаброс, буде і промова.

Целаброс як вовк в спеку кинув ся на стакан з вином, дудлив з стакана, ставив єго на стіл, то знов хапав єго в руки. Напившись в смак він закурив сиґаро і задумав ся, витріщивши на Христину здорові чорні очи.

Розмова загула. Целаброс збирав мисли і слова до голови, пахкаючи димом. Бородавкина випивши кілька стаканів вина розвеселилась і почервоніла як півонія. Поки Целаброс думав та гадав, Бородавкиній заманулось сьпівати. Вино вдарило іі неначе не в голову а в горло. Вона затягла високим дзвінким голосом романс:

Далеко рівнина морська блищала Останним промінням пишноі зорі А ми в рибальській хатинці сиділи Мовчали і сиділи у двох, у двох.

Серед гуку і гаму Целаброс несподівано схопив ся з місця, як опечений і задзвонив ножем в чарку. Ніхто і не думав замовчати. Він постукав вдруге. Гам затих тільки Бородавкина витягувала високі ноти романса. Целаброс надув ся і почав чваньковито говорити промову:

„Весела хвиля, щаслива хвиля нашого некористно текучого життя! Геть клопіт, геть змагання! Не про ідеі та принципи буде тепер моя промова…“

Бородавкина не вважала на красномовну промову Целаброса і тягла романс на все горло. Целаброс глянув на неі сердито, білки єго очей заблищали.

— Мадам Бородавкина! Я говорю! Прошу уважати на мою промову! крикнув Целаброс.

Він знов почав промову. Доволі ми наговорились про усякі абстрактні погляди. Ми вже виробили собі чесні пересьвідчення, ми вже твердо поставили себе на дорозі европейського стиглого розвитку, на дорозі европейського граждансьтва, на грунті европейського козмополітизма…

А мадам Бородавкина все тягла романс і не слухала високоі промови Целаброса. Вона була з тих південних сьпівучих натур, що як почне сьпівати, як розсьпіваєть ся, то вже не швидко втихомирить ся і готова сьпівати, доки не охрипне. Чорні Аристідові очи піддавали ій охоти.

— Мадам Бородавкина! Чуєте? Я говорю! крикнув Целаброс. Ви правдива катаринка, котру раз заведуть і вона грає, поки сама не стане…

Бородавкина найбільше любила сьпівати перед обідом і після обіду. Для неі, здаєть ся, прийшов той час сьпівання, як приходить птицям час щебетати. Не дурно про неі говорили в городі, що вона до пів дня спить після пів дня сьпіває, а цілий вечер чоловіка лає.

Бородавкина навіть не чула єго слів, вона сьпівала: „А ми в рибальській хатинці сиділи, сиділи рядочком у двох, у двох!“

Целаброс знов почав говорити:

— Будемо тепер говорити на теми Анакреона. Бував час і для великих ґєніів, коли вони говорили на теми Анакреона, справляли радісні вакханаліі серця. Сьогодня і ми підемо за ними цим сьлідом, обсипаним рожами та усякими цьвітками. Розсиплемо перлами слова, про кохання, про веселість! Під нами шумить море, над нами літають і кигичуть морські чайки.

— О! не крадіть бо Целаброс моіх слів! несподівано крикнула Бородавкина. Правда, там на скелях стоячи, я сказала: під нами шумить море, над нами кигичуть морські чайки.

— Не міні в вас красти слова, сказав Целаброс. Слухайте і вчіть ся в мене: не вам мене вчить! Бородавкиній мабуть не дуже хотілось тоді вчитись в Целаброса; вона знов затягла романс: „Туман розлягав ся, збирали ся хмари, і чайки літали то взад, то вперед…“

Целаброс крикнув: Мовчіть! Ми вам рот завяжемо! Почувши, що під вашими черевиками шумить море, ви розпустили горло на всі застави, говорив Целаброс. Він був вже трохи під чаркою.

Але Бородавкина не думала замовкнути. Целаброс підніс голос до ґвалту, щоб перемогти голос Бородавкиновоі і почав говорити далі:

— В цім павільоні я чую тиміян богині кохання, Афродити, сказав Целаброс і скоса поглянув на Мурашкову. Я бачу піну морську, бачу неначе з піни виходить богиня краси, стоіть на хвилях невмираюча, на віки вічні пишна красою богиня. Це богиня всего сьвіта, це богиня заходу і сходу, це богиня козмополітка!

— Не правда! Богина Афродита не козмополітка, а Грекиня, бо народилась в Греціі, а краще в фантазіі Греків. A bas! До долу Целаброс. Погано! A bas! крикнув Комашко і єго слово пішло в жарт.

— A bas, Целаброс! Погано! крикнув Бородавкин.

Целаброс саме набирав ся патосу і думав розпустити перли своєі східноі краснорічивости. Він підняв голос ще вище.

— До долу, Целаброс! Погано, погано! крикнула Бородавкина, і знов засьпівала з усієі сили.

Підняв ся шум та сьміх. Целаброс гремів промову не своім голосом. Бородавкнна сьпівала не своім голосом. Одно другого хотіло перемогти, Бородавкина теж була трохи під чаркою. Дехто вже реготав ся, коли це з'за скелі на морі почув ся оркестр. Мельодіі плинули неначе з морськоі хвилі. Музика долітала до павільона і перемогла регіт та шум. З'за скелі несподівано виплив парохід. На єму було видно силу народа. Оркестр загремів і заглушив шум та сьміх. З Одеси іхала публика на гулянку на Малий-Фонтан. Усі замовкли і глянули на пароход. Пароход пристав до тераси. Люде линули на терасу річкою. Оркестр вийшов, став на середині тераси і заграв веселий вальс Штравса. Публика розсипалась по стежках, заворушилась. Заманячили дамські шляпи з квітками, заманячили білі та чорні брилі панів, обвиті білими стяжками. Город налинув в тихий степовий та полевий куточок, наніс свого шуму, гаму, привіз і мійську біганину, мійське вештання, сьміх, жарти, залицяння, приніс гук оркестра і розбудив пишний полевий закуток; самі скелі ніби повеселійшали, прокинулись од мертвоі дрімоти.

Целаброс замовк і сів на стілець. Замовкла і Бородавкина. Усі притихли розглядаючи публику, котра завешталась на терасі. Пароход одплив до Одеси, але з компаніі ніхто не думав вертатись на єму в Одесу. Усі ждали другого парохода. Усім хотілось погуляти в вечері над морем, надихатись чистим повітрям. Бородавкина навіть забулась, що приіхала ловити свого чоловіка, забула і про дітей. Бородавкин про жінку та про дітей навіть і в голові не поклав…

Вже сонце скотилось низенько над степи і кинуло косим промінням на море. Мгла на мори счезла. Сонце обзолотило легкі вершечки хвилі. Воздух на мори став чистий, прозорий. Легкі, дрібні хвилі гнулись по морю і одбивали сьвіт сонця лиснючими золотими обвідками. Скелі стояли в тіни і чорніли, як старі руіни стін. Над ними вила ся гірлянда з акацій, неначе зелений легенький карнис над руінами, пронизаний золотим промінням. Вечірня тиша лягла на скелі, на море, на прозоре небо. Усі сиділи в павільоні і одпочивали дивлячись на картину моря, на високі щогли на кораблях, на далеку, довгу полосу берега за пересипою, що десь тонула в морі і счезала в мглі, як нитка фантастичних мрій в души.

— Ой, гарнож тут сидіти! крикнула Христина. Я на цему павільоні так і поплилаб оце морем і плилаб хоч на край сьвіта.

— І нічого не робила, та всеб плила та плилаб, сказав насьмішкувато Целаброс.

— А щоб-же я робила, коли роботи не маю? сказала Христина.

Саня тихенько розмовляла з Комашком про вичитані недавно погляди, а Мурашкова сумувала дивлячись на свого Аристіда, котрому Бородавкина щось розказувала. Вона вгадувала, що Саня погодилась з Комашком, що вона знайшла собі рівню по розуму і по души. А чи рівняж мені Целаброс? Говорить він з висока. Усе високі ідеі в єго голові, але… в єго розмові вихопилась така річ…, що усі засьміялись. Здаєть ся, він приймає до серця своі чесні пересьвідченя, і не може бути, щоб він говорив на вітер про високі принципи з таким жаром, з такою завзятостю… думала Мурашкова. А єго серце! а єго кохання! Яке горяче кохання! Які слова страсти палкоі, скаженоі! Слова поетичні, чарівні, як заманюючий голос сирени! Невже в єму ті високі ідеі, ті погляди, тільки оден вітер, що підніметь ся з моря та пропаде в степах! Ні! він чваньковатий, трохи гордовитий, як наші Греки, це правда. Невже він легкодумний? Не хочу, не можу цьому йняти віри. Ні! ні! Серце моє говорить: Ні! ні!

А мельодія оркестра лила ся за мельодією. Гук оркестра розлягав ся по терасі, розлягав ся по морю, і веселі мельодіі Штравса ніби зливались з сьвітом вечірнього сонця, з тихим шелестом морськоі филі. Зливались з тими мельодіями і тихі радощі серця, любові в молодих душах. Мельодіі будили в душах солодкі мріі, ворушили серце. Вже приплив другий пароход і публіка знов річкою полила ся на терасу. А в павільоні всі сиділи, неначе притаілись з своіми думами. Сонце впало десь у степу. Впала прозора мгла на море.

— Час до дому! сказав Целаброс.

— Час до дому, мадам Бородавкина; там діти плачуть! сказала Христина.

Бородавкина аж тепер згадала про дітей і крикнула:

— Ой, Боже мій, як я загулялась!

Вона обвела очима компанію; іі чоловіка не було.

— Деж це дів ся мій Сергій Степанович? крикнула Бородавкина і плеснула в долоні.

— Мабуть в море скочив, ховаючись од своєі Пенельопи, сказав Целаброс.

— А може крізь землю пішов, обізвав ся Комашко.

— Ой, лишечко міні! Щож це я буду робити? забідькалась Бородавкина.

— Щож робити? Ловити чоловіка може в Акермані, а може і в Ізмаілі, сказав Целаброс.

Настав вечір, настав час вечірнього чаю. В цей час Бородавкина майже що дня починала гризти голову свому чоловікови. І мабуть тим вона й тепер згадала про свого Сергія Степановича. Вона вискочила з павільона і побігла по терасі шукати Бородавкина. Христина і собі побігла за нею і шукала брата поміж публікою. Кинулись навздогінці і усі паничі, шукали єго по усій терасі, але єго нігде не було. Пароход був напоготові одчалювати. Усім хотілось плисти назад до Одеси пароходом.

— Та не шукайте свого чоловіка, бо вже єго не знайдете, сказав Целаброс до Бородавкиноі.

— Пойіду і я з вами на дачу, накуплю харчі та повезу дітям, обізвалась Христина до Бородавкиноі.

Бородавкина охалась, бідкалась, одначе пішла на пароход і швидко забула про свого Сергія, і перегодя засьпівала новий романс гарному Целабросови: „Гляжу я безмолвно на чорную шаль“…

Бородавкина сперлась на поренчата парохода коло самого Целаброса і сьпівала, скоса поглядаючи на єго очи. Картина ніби тихо одходячого темного, скелистого берега, картина моря викликала в душі поезію, пісню. Небо над степом червоніло, як жар. Тиха вода коло берегів Малого-Фонтана лисніла широким рожевим плесом, неначе горіла огнем, а в тому рожевому огні неначе тонули чорні скелі, розкидані в воді коло берегів. На далекому морі поліг сизий туман. Тихі мельодіі оркестра розлягались над морем, лунали в скелях. Неодна Бородавкина виливала свою душу піснею. Пісня без слів, поезія лунала в душі молодого Комашки, горіла коханням в душі Целаброса, горіло серце і в Мурашковоі…

— Ніколи не забуду й я цего Малого-Фонтана в вечірній рожевій мглі, при гуках мельодіі Штравса та Моцарта, шепотів Комашко, нахиляючи голову до Сані.

А Саня поглядала на мальовничий берег, поглядала на Комашка, прислухувалась до мельодій, і важкі думи вили ся в іі молодій русявій головці. Чи буду я до віку згадувати ці місця, цей веселий день? Чи щасливу долю, чи може недолю пізнала я в цему поетичному місці, на березі Чорного моря? неначе питала вона в моря та в скелі. А скелі мовчали і вкривались мглою, а море червоніло і тонуло в далечі. Саня схилила головку на парапет парохода.

— Про що ви думаєте? Чого ви задумались? спитав у неі Комашко.

— Про свою долю. Є міні об чім думати. Ви завдали міні сьогодня загадку, і я не знаю, як іі одгадаю, сказала Саня.

— Чи в добрім напрямку для мене, чи може в недобрім одгадаєте ви ту загадку? спитав у неі Комашко.

Саня замовкла, задивилась на море. Вона примітила, що веселість іі душі десь счезає та тає, як віск на огні і що якісь важкі думи вкривають іі душу і як хмари часом несподівано насовують ся на чисте прозоре небо в ясний погожий день.

VII

За Малим та Середним-Фонтаном понад Чорним морем на південь іде предмістя Одеси Великий-Фонтан.

В цему місці берег моря іде крутими, високими кручами. Скелі, розкидані купами понад берегом під кручами, далеко розсипають ся в морі. Над кручами стоіть висока ліхтарня морска. Недалеко од неі біліє манастир; коло манастиря зеленіє вигон, засажений акаціями, неначе здоровий парк. Проти манастиря стоіть манастирська гостинниця, а од неі в долину іде уличка, обставлена невеличкими домами, невеличкими крамницями, котрі неначе виглядають з зелених априкозових садів.

На Великий-Фонтан ходять од Одеси пойізди узенькоі залізноі дороги, котра вєть ся поміж віллями, хуторами та садками до самого манастиря.

На Великому-Фонтані найлучше купання в морі. Сюди другого дня після гулянки на Малому-Фонтані перейіхали і стали в манастирській гостинниці Раіса Михайлівна Навроцька Сагліна з своєю дочкою Манею та з Санею. Разом з ними прийіхала й Мурашкова.

Сонце стало на вечірньому прузі. Широка тінь од гостинниці впала на зелену траву. Під стіною гостинниці стояв застелений стіл. На столі стояв самовар. Коло стола сидів старий Харитон Кирилович Навроцький. Він прийіхав з Кишинева одвідати свою сімю. Проти єго сиділа єго жінка Раіса Михайловна. В гостинниці було душно. Навроцькі вийшли пити чай на двір, на сьвіжий воздух. Навроцький скинув картуз і обтер піт на лобі хусточкою. На низько обстриженій єго голові вже подекуди блищала сивина. Повне кругле лице було бліде. Карі великі очи були спокійні, флєґматичні. Раіса Михайлівна, друга жінка Навроцького, була багато молодша од чоловіка. Темні блискучі очи, чорні рівні брови, виразні бліді випнуті губи ще й тепер натякали, що вона молодою була дуже гарна з лиця. Ще як вона була малою, мати не давала ій йісти мяса, годувала молочком, паляничками та кондіторськими сухарцями, щоб з неі вийшла дуже делікатна панна, з тонкою талією. Раіса виросла делікатна, тоненька, як очеретина, але за те вона мала мало крови, слабіла нервами, стала вередлива, нервозна, навіть зла. Тижнями вона лежала в своій одпочивальні, слабуючи нервами; нікому в домі не можна було тоді гуркати дверима, голосно говорити, навіть стукати чобітьми. Доктори посилали іі майже що року купатись в морі.

Перейізд з Одеси на Великий-Фонтан втомив Раісу Михайловну. Вона була розтревожена, вередлива, і чеплялась до чоловіка.

— Вчора Саня не питаючись мене полетіла на гулянку, прогуляла цілий день і вернулась мало не о півночи, почала Навроцька.

— Гм! мукнув флєґматично Навроцький, пючи чай.

— А ти Сані ніколи і слова не скажеш! А вона мене не слухає.

— Гм, угу! мукнув знов Навроцький. Це був знак, що єму не хотілось говорити.

— Чого ти мукаєш. Хиба в тебе язика нема? Спини свою дочку, бо вона збавить і мою Маню, сказала вже сердито Навроцька.

— Хиба Саня маленька, щоб я іі спиняв на силу, одказав Навроцький.

— Хоч і не маленька, але вона ще панна. Хиба ти не знаєш, який в неі характер?

— Гм… Який-же в неі характер? спитав знехотя Навроцький.

— Забісований характер: робить, що схоче, ходить, куди хоче; мене не слухає.

— Тебе часом то й не варто слухати, одрізав Навроцький. Ти часто вередуєш.

— О, бач! я так і кажу! В тебе я все винна. А хтож буде іі вчити, коли в неі батько, як з клочя батіг? Ти іі розпестив, розпустив. Бігає, десь гуляє, до церкви зо мною не ходить, сказала Раіса Михайловна.

— Доволі вже з нас того лицемірства, мукнув Навроцький.

— Якого лицемірства? Чого ти своєі Сані все потуряєш? Га? Що з неі вийде? Ти хочеш, щоб вона на шибениці повисла? Мене не слухає, старших не поважає, вже сердито говорила Навроцька.

— Часом і старших не варто поважати, обізвав ся Навроцький. І старші бувають усякі.

— Добрі ідеі проповідуєш. Добре, що моя Маня не чує. І сам говориш непотрібні слова, і дочку свою з пантелику збиваєш, сказала докірливо Раіса Михайловна.

— Та миж дома: можемо, здаєть ся, зняти машкару з лиця, котру надіваємо при людях та перед начальством, промовив Навроцький.

— Знимай вже ти, коли вбрав ся в машкару. Я завсігди хожу без машкари. Про начальство говори тай міру знай. Он сидиш та й сидиш товаришом предсідателя. І Бог зна', коли будеш предсідателем. Частійше надівай машкару на лице, коли вже тобі припала охота часами скидати іі.

— Не буду ніколи предсідателем; з Петербурга пришлють когось іншого, якогось дурного аристократа, бо місце ласе. От і цей йіздить ціле літо за границею, а я тягну сам ярмо, як той віл, сказав Навроцький.

— То тягни мовчки принаймі, та не говори цего при людях та при дітях. Он викохав дочку! Носить ся з якимись вченими книжками, бігає кудись. На що це здало ся панні?

— Гм, гм… замукав знов Навроцький.

— Я боюсь за свою Маню. Ти припини свою дочку, сказала Навроцька.

— Гм… Починаєш з початку.

З ґанка вийшла Маня, дочка Навроцького та Раіси Михайлівни, і перебила іх розмову. Навроцька замовкла. Маня була здорова, повна, румяна і така флєґматична, як батько. Сидячи завсігди в хаті коло матери, як курча під крилами в квочки, вона зарані розвила ся.

Майя сіла коло матери дуже близенько. Повне тіло аж вилазило та випихалось зпід сукні на шиі, зпід рукавів на руках.

— Чом Саня не йде пити чаю? спитала в дочки Навроцька.

— Не знаю; вона побігла в нумер до Мурашковоі, одізвалась Маня.

— О, ба! Побігла, нікого не спитавши, сказала з злістю Навроцька.

— Угу, гм, ге! сказав старий, запихаючи паляницею рот.

— Ти, Маню, не дивись на Саню, не слухай іі, бо вона тебе не до добра доведе, сказала Навроцька.

— Я, мамо, тільки вас та папи слухаю і більше нікого, сказала Маня.

— І добре робиш, обізвалась Навроцька.

— Ого! промовив Навроцький, вкинувши в рот пів сухаря.

В той час по дорозі до манастиря йшов Дмитро Василевич Фесенко. Тінь од шовкового сірого зонтика вкривала єго широкі плечі і переливалась делікатними сутінями на єго румяних щоках, на біло-жовтій одежі з шовковоі чесучі.

Маня вгляділа єго і промовила знехотя:

— Яка гарна фіґура!

— Маню! так не годить ся говорити панні, тихо сказала Раіса Михайлівна. Вдержуй язика, а найбільше при людях. Маня замовкла. Вона так привчилась вдержувати язика, що він в неі вже неначе почав приростати до піднебення і був готовий оніміти. Вона не вміла навіть добре розговоритись.

Фесенко зняв циліндер і поклонив ся Навроцьким. Він нераз стрічав ся з ними, був давно знакомий, але ще й разу не був в іх домі.

— Попроси єго на чай, сказала тихесенько Раіса Михайлівна до чоловіка, та тільки надінь на себе машкару, бо це сторонній чоловік і мало нам звісний.

Маня витріщила на матір здивовані очи, не розуміючи про яку машкару говорила мама. Раіса Михайлівна зрозуміла, що прохопилась і прикусила язика. Навроцький встав з місця, привитав ся до Фесенка і попросив єго на чай. Фесенко тільки того й ждав. Він для того і прийіхав на Великий-Фонтан, щоб де небудь стрінутись з Санею і побалакати з нею.

— Сідайте, будьте ласкаві! Вибачайте, що ми пємо чай по сельски, по простацьки, сказала Раіса Михайлівна.

— Звичайне діло на віллях, сказав Фесенко, виставляючи широкі груди, з широко викроєною жилєткою, з блискучою, чистою дорогою сорочкою, де блищали золоті ґузики якоісь ориґінальноі форми. Фесенко глянув на Навроцьку, на іі сіру шовкову дорогу сукню і подумав: Ну, не усе в вас по сельскому, по простацьки.

— Чи прийіхали на Великий-Фонтан купатись в морі? спитав ся Навроцький в Фесенка.

— Ні, я купаюсь в самій Одесі, а сюди прийіхав походити та погуляти, сказав Фесенко і з тими словами поставив на траву свій блискучий циліндер.

Він окинув очима зелений парк, глянув на одчинені вікна; Сані нігде не було.

— А ми зайіхали сюди купатись та пропадати з нудьги, сказав Навроцький.

— Трохи нудимось. Нема знаємих. Прийдеть ся таки добре нудитись. Правда, Маню? промовила Навроцька, обертаючись до дочки, щоб навести іі на яку розмову з Фесенком.

— Еге, мамо, сказала тихо Майя та й замовкла.

— Ви, мабуть, набрали з собою інтересних книжок? Будете читати, спитав Фесенко в Мані.

— Еге, набрали, ледви промовила Маня та й почервоніла.

— Вона взяла з собою мольберт та фарби. Трохи себе забавлятиме малюванням, обізвалась Навроцька.

— Ви малюєте? Це добра річ для молодоі панни; як бачу, в вас поетична душа, промовив Фесенко.

— Я люблю малювати, сказала Маня та й знов замовкла.

Щоб дати яку роботу для дочки, Навроцька задумала іі вчити малюванню. В південних городах панни люблять малювати і вчать ся малюванню з охотою. Маня з нудьги в своій тюрмі намалювала вже картин повнісінькі покоі, обвішала ними усі стіни, заставила ними навіть столи в кутках. Насьмішкуваті паничі говорили, що Маня вже обвішала своіми картинами не тільки усі стіни, але й усі крокви й лати на горищи.

— Вона вже малює двацять шосту картину! хвалила ся стара Навроцька. Чи так Маню?

— Так, мамо, двацять шосту! обізвалась Маня і спустила своі чорні очи. Вона трохи засоромилась, бо ті картини таки добре помагав ій малювати вчитель малювання.

— Щож ви тепер малюєте? спитав в неі Фесенко.

Маня почервоніла, як півонія. В неі навіть почервоніли шия й уха; вона малювала тоді Ромеа та Юлію в тій позі, як Юлія простягає губи цілувати Ромеа. Маня не сьміла сказати, що вона малює, мовчала і тільки червоніла. Той наівний сором молоденькоі панни не дуже приставав до іі повноі огрядноі фіґури та високого зросту.

Вона тепер малює човна на морі для столовоі комнати, сказала за дочку мати.

— Милий ґраціозний сюжет, сказав Фесенко комплєментик для Мані.

— Ви певно і граєте? спитав ся Фесенко в Мані.

— Еге, сказала Маня. Граю трохи.

— В вас в домі, як бачу, знайшли пристановище усі девять муз, сказав Фесенко до Раіси Михайлівни, і знов глянув на одчинені вікна. Він ждав незвичайноі десятоі музи, а тоі музи нігде не було видко, неначе вона зумисне десь сховалась.

Несподівано з'за гостинниці з акацій вибігла Саня. Вона вгляділа Фесенка і спинилась на зеленій траві під розкішною акацією. Вона й сама не знала, чи йти ій до столу, чи вернутись. Самі ноги іі спинились, неначе заплутались в густій траві. Одначе вертатись не приходило. Треба було йти до столу.

Фесенко схопив ся з стільця, солідно пішов ій назустріч, зробив делікатний поклін і привитав ся до неі. Саня на силу рушила з місця: ій хотілось утікти, сховатись, одначе треба було сісти за стіл. — Якже ви чуєте себе після вчорашньоі гулянки? спитав Фесенко в Сані.

— Спасибіг вам, я чую себе дуже добре, сказала Саня, дивлячись на стіл.

Фесенко почув, що з своіми музами треба тепер розстатись, і не знав, з чого почати розмову. Він мовчав, і усі мовчали. Стало тихо. Навіть лист на акаціях не шелестів. Навроцька подала Фесенкови стакан чаю, Навроцький присунув до єго срібний кошик з сухарцями. І знов кругом стола усе затихло.

Фесенко колотив ложечкою чай і поглядав солоденькими очима на Саню. Густа, мягка тінь од акацій падала на неі, на іі делікатне лице, на сіреньку сукню. Золоті крапельки вечірнього сонця неначе бризкали через лист акацій і бігали по іі делікатних щоках, по золотих косах. Фесенко милував ся Санею, ловив очима ті золоті крапельки, як вони бігали по щоках і золотим дощем спадали на білу шийку, бризкали на маленькі руки.

— Чи звикли вже до Одеси? Не бере вас нудьга за Кишиневом? спитав в Фесенка Навроцьний. Здаєть ся, минув рік, як ви перейшли на службу з Кишинева в Одесу.

— Міні сподобалась Одеса давно, бо я вчив ся в Одесі, але я готовий хоч і зараз покинути Одесу і перейти знов на службу в Кишинев. Для мене Кишинев найкращий город на нашому півдні, сказав Фесенко і пильно подивив ся на Саню.

Саня липнула на єго очима. Легенький гнів, як легенька сиза хмарка в літний погожий день, мигнув в тінню в іі ясних очах. Ледви примітний румянець виступив на іі щоках.

— Певно ви, Олександро Харитоновно, нудитесь тут без книжок, сказав Фесенко. Зайіхали в такий глухий куток; нема ні журналів ні ґазет.

— Я ще не знаю нудьги. Міні скрізь весело, де є добрі, чесні люде, де є з ким перекинутись словом. Я своіх любимих авторів взяла з собою, обізвалась Саня. Вчитись нігде не гріх, навіть над морем.

— Ви з книжками, як риба з водою, сказав Фесенко.

Навроцькій не сподобалось, що Фесенко усе обертаєть ся до Сані, і не вважає на іі дочку. Вона перебила розмову.

— Ми набрали з собою і книжок, забрали і фарби й мольберт, сказала Навроцька. Моі дочки мають собі легеньку невтомляючу роботу.

— Може будете малювати море? спитав Фесенко в Мані. Гляньте, які чудові картини з високоі кручи на море, на маяк, на скелі! Дивлю ся і не можу надивитись.

— Еге, гарні, обізвалась Маня. А ви любите мальовництво? спитала в Фесенка Маня.

Це питання здалось для неі таким сьміливим і незвичайним, що вона почервоніла, як маківка. Вона глянула на матір і неначе питалась в неі очима: Чи не провинилась я, мамо?

— Ой, Боже мій, як я люблю мальовництво! Як зайду в яку небудь ґалєрію картин, то сижу там зранка до вечора і не маю сили вийти звідтіль. Я нічого в сьвіті так не люблю, як картини, говорив з таким замахом Фесенко, аж очи в єго крутились і ніби випинались на верх. Але той запал був фальшивий. Фесенко нічого не тямив в мальовництві і не любив єго.

— Вона вчора почала малювати фрукти для столовоі комнати. Тепер саме настигли априкози та кавуни. Моя Маня намалювала вчора розрізаний по половині кавун, та так натурально, хоч бери ножа та ріж скибки, хвалила свою дочку Навроцька. Саня легенько осьміхнулась. Навроцька це примітила. В неі закипіла злість.

— А ви любите мальовництво? Ви малюєте? чепляв ся Фесенко до Сані.

— Знов до Сані, а не до Мані! Приніс чорт оцю Саню, подумала Навроцька.

— Я сама не малюю, але люблю картини. Тільки сказати правду, малярство потребує багато часу і одбиває од розумовоі роботи, сказала Саня.

— Ви не взнаєте штуки? Я й сам стою на тому, що штука тільки низший східець людського розвитку, сказав Фесенко, приспособляючись до Сані.

— О, не думайте так! обізвалась Саня. Я зовсім не проти штуки. Кожний артизм — діло, коли хто має до єго хист та талант. Але я до мальовання не маю таланту, я ніколи не буду артисткою.

— Не думайте так, пане Фесенку! Вона душею артистка, бо любить дуже музику і грає на фортепяні, обізвав ся Навроцький.

— Кожна панна душею поет, підлещував ся Фесенко.

— Не кожна, сказала Саня. Чи булаб тому правда, якби я сказала, що кожний панич — поет. От мою сестру можна назвати поетом, бо вона цілі дни малює картини.

Фесенка тягло не до того поета, що малює картини: він навіть не глянув на того поета.

— Як будете в Кишиневі, то прошу до нашоі господи. В нас правдива вистава картин, тільки не перевізна, а завсідня, сказала Навроцька.

Недалечко од стола щось зашелестіло по траві. Усі обернулись. Коло стола, як з землі виріс, стояв Комашко, а рядом з ним Мавродін.

— Добри-вечір! сказав голосно Комашко.

Саня кинулась, як сполохана птиця. Маня й собі кинулась.

Нервозна Раіса Михайлівна аж іздрігнулась. Вона не любила Комашка і з великою неохотою приймала єго в свому домі в Кишиневі.

Навроцький схопив ся з стільця назустріч Комашкови.

— Доброго здоровя! От, несподіваного гостя Бог послав! Сідайте, будьте ласкаві. Я дуже радий, що ви прийшли, говорив Навроцький, подаючи стільці паничам.

Комашко сів на стільци. Мавродін стояв коло стола. Він трохи поговорив, розпрощав ся і пішов в гостинницю до Карялевоі. Всі на хвилинку замовкли. Фесенко замовк і надув ся. Несподівана стріча з Комашком дуже-дуже не сподобалась єму. Очи єго почали крутитись, як у тих кукол, що водять очима то на праву то на ліву руку.

— Приніс нечистий Комашка! Знов став він міні на дорозі! Де він тут узяв ся? Чого він прийшов сюди! Неначе зумисне сьлідкував за мною? думав Фесенко і злість і помста заворушили єго недобре серце.

Старий Навроцький заворушив ся, повеселійшав. Навроцька насупила брови, чогось засовалась на стільци, неначе вона сиділа на шпильках, і присунулась близше до своєі Мані. Фалда іі широкоі сукні впала на коліна Мані; вона, як квочка, хотіла прикрити своім крилом Маню, щоб іі часом не вхопив шуляк.

Комашко глянув на Саню довгим, допитливим, острим поглядом. Іі щоки трошечки почервоніли. Вона спустила очи на стіл і задумалась. Довгі, русяві віі, рожеві віки задрожали на очах: то був знак тревоги іі душі.

— Вибачайте, будьте ласкаві, що я перебив вашу цікаву розмову про мальовництво та артизм, обізвав ся Комашко.

— Наша розмова була не дуже цікава, знехотя обізвалась Навроцька і сердито глянула на свого чоловіка. Вона боялась, що він зніме свою машкару: при Комашкови старий Навроцький говорив, знявши з лиця машкару.

— Де зібрались розвиті люде, там розмова завсігди буде цікава й навчаюча, сказав Комашко, поглядаючи на Саню.

— Не завсігди. Велико розумні люде часто наводять страшенну нудьгу своєю професорською розмовою про народ, про народність, національність, про народний язик, народний добробит і на сі похожі, дуже-дуже смачні питання; наводять нудьгу найбільше на паннів, сказав не без іроніі Фесенко.

Комашко перевів очи з Сані на Фесенка. Фесенкові очи неначе хотіли єго з'істи.

— Як на якіх паннів. І панни бувають усякі, так само, як і кавалєри, промовив Комашко.

В Фесенкові щоки вдарив жар.

— Погано ви думаєте про паннів, обізвалась Саня до Фесенка. Є між нами й такі, що зовсім не цурають ся серіозноі розмови, з котроі можна чомусь вивчитись.

— Чесна, правдива, без фальші розмова нікому ніколи не заважає, а де не тхне правдою та честю, там і мене нудьга бере, додав Комашко.

— Загальні місця про чесність та правду не дуже веселі, одрубав Фесенко.

— Та іх мож докладнійше розвити та проаналізувати, то й буде весело, конечне не вбираючи іх в сьмішки та в арлекинські шапки, а говорячи од щирого серця, само по собі — в кого воно є, сказав Комашко.

— Ой, Боже мій! Починаєть ся розмова, страшна для моєі Мані. Деб діти Маню? Хоч у кишеню іі ховай! думала Навроцька, неспокійно соваючись по стільци.

Фесенкові чорні очи засьвітились і якось закрутили ся в обідках. Він зрозумів, що камінь кинуто в єго огород, одначе вдержав гнів, прикусивши язик і замовк.

— Ви може розумієте модні ідейки та утопійки? О, це буде весела тема для розмови! обізвав ся згодом Фесенко. Але не дуже… не дуже серіозна.

— Чом-же не серіозна? Можна усе брати серіозно, можна і над усім глузувати, як хто хоче. Можна самі серіозні ідеі зробити сьмішними, але це не буде велика честь для людського розуму, обізвав ся Комашко.

Саня підвела на Комашка своі очи і переглянулась з ним. В іх сьвітилось півчуття і ласкавість до Комашка.

— Я навіть вас не зрозумію, такі чудні ваші думки і погляди, сказав Фесенко і закопилив губи, як панна.

Комашко почав сердитись. Багато дечого зносив він на свому віку, нераз доводилось єму змовчувати, але нечесноти, наглоі неправди, зумисноі нещирости й фальши він не міг знести. Він тоді чув, що в єго душі ніби щось кипить, клекоче, перевертає усе до дна. І єго палка південна натура не видержувала: остре, прикре слово, як замкнута і здавляна пара, виривалось з єго уст і пекло ворога, як кипяток.

— Хибаж можна назвати ідейками та утопійками такі великі культурні принципи, як свобода праси, просьвіта народа, доконче на украінській мові, широка, вольна просьвіта інтеліґенціі, добробит народа, вольний, національний розвиток Украіни? Коли це утопійки, то ми не знаємо азбуки европейськоі просьвіти, сказав Комашко і єго голос став голоснійший і нервно задзвенів.

— Овва! Кудиж так! крикнув Фесенко. Це не европейські принципи, а ваші і тих, що схожі на вас. На що та свобода праси? Хиба задля того, щоб лаяти публично в ґазетах адміністративних осіб? Правду я кажу, Харитоне Кириловичу? обернув ся Фесенко до Навроцького.

— Угум… гм… ммм… замукав з протягом по волячому старий Навроцький і нічого не сказав, тільки здвигнув плечима. Оден бік єго рота наче скривив ся: розумій мов, як хочеш, чи еге, чи ні.

— А як адміністративні особи бувають не без гріха, або часом і дуже грішні? Чом іх не розписати і не дати на людський суд? Чи правду я говорю, Харитоне Кириловичу?

Хиритон Кирилович поклав свою повну руку на стіл і почав молотити одним пальцем по столі: то був знак, що він думає. Він мовчав і тільки головою кивнув, ще й на щось насупив густі брови, а потім підвів іх мало не на середину лоба: розумій мов, як знаєш.

— На що та просьвіта народови? Вона тільки одібє єго од плуга та од рала, от що! крикнув Фесенко. Чи правду я говорю, Харитоне Кириловичу?

— Оце матері єго ковінька! Причепилась до мене, неначе я тут найвища судова інстанція! Колиб обертались до жінки за судом, вонаб одбрехалась, подумав Навроцький. Він помолотив пальцем по столі, потім достав папірос і закурив: одчепись мов, не маю часу говорити.

— Просьвіта і шматок хліба потрібні народови, як і нам, хиба мало селян і міщан повиходило в люде через просьвіту? сказав Комашко.

Фесенко сам був з міщан. Він догадував ся, що Комашко кинув грудкою в єго огород і закипів.

— Може ви й політику маєте за утопію? крикнув Фесенко і хитро, скоса глянув на Комашка. Єму хотілось, щоб Комашко проговорив ся перед Навроцьким з гарячки свого темперамента, щоб єго піймати на цю петлю, видати, живцем з'істи, посадити в тюрму.

— Політика не утопія? Га? Як по вашому? Чи правду я кажу, Харитоне Кириловичу?

— І знов Харитоне Кириловичу! Мабуть щоб не забутись, як мене звуть; бий тебе сила божа! Оце застукали… подумав Навроцький і нічого не сказав, тільки совав ся на стільци.

— Чортове мукало не піддержало мене. Треба обертатись до староі, подумав Фесенко.

— Я не політик, і не люблю політики, обізвав ся Комашко. Теперішня політика ще скрізь політика людоідства, проливання людськоі крови не для інтересів народа, а на користь дипльоматів. Я стою за просьвіту й культуру, а літературі, культурі й просьвіті байдуже про усякі державні границі; вони ширші од тих границь. Чи правду я кажу, Харитоне Кириловичу?

— Хоч бери шапку та тікай! Та ще й питанняж острі! подумав Навроцький. Одначе розмова Комашка єго зачіпала; він в думці стояв за ним.

— Гм… гм… А вжеж правда… вирвалось якось проти волі в Навроцького.

Жінка кинула на єго очима, неначе пятаки.

Навроцький прикусив язика і догадав ся, що прошпетив ся.

— Ой, Боже мій! Що це я сказав! Біда міні з цими молодими людьми! Витягнуть з тебе щире слово, як обценьками. Колиб ще не донеслось… Овва! Ццц…

— Правду я казав? обернув ся Фесенко вже до Навроцькоі. Загарбаю стару, бо на старому машкара, подумав Фесенко.

— А вжеж правда! Дай волю язикам в прасі, то так і почнуть кричати проти нас, обізвалась Раіса Михайлівна. Будуть кричати і проти шовкових та оксамитових сукень, і проти брилянтів, і проти тюрнюрів. Прийдеть ся нам одягатись в ситець, як горничним.

Саня усьміхнулась, але так голосно, що Навроцька почула.

— Сьмієть ся з мене! Вонаж з тих… Подла!..

Навроцька тихесенько вилаяла Саню, дуже неделікатно, прямо по мужицьки.

— А я думаю, що модні ідейки та утопійки такі сьмішні і нікчемні самі по собі. І сьмішний той чоловік, хто носить ся з тими ідейками і накидає іх другим, сказав Фесенко, і в єго голосі почулось раздражіння.

— А міні здаєть ся сьмішним той, хто зовсім в голові не має ніяких ідей, або має такі ідеі, що вже заржавіли і просять ся в архів, спокійно промовив Комашко.

— Це ви говорите проти мене? не здержав ся і крикнув Фесенко, і єго лице зблідло, а очи стали страшні, злі.

— І не думав проти вас говорити. А коли ви це на себе приймаєте, то нехай воно буде ваше, промовив Комашко і голос єго задріжав.

— Чи машкара на цему Фесенкови, чи це єго така врода? одгадував старий Навроцький, скоса поглядаючи на Фесенка.

Навроцька постерегла, що розмова стає острою і, як зручна ґосподиня, перебила іі.

— Чи ви прийіхали на Великий-Фонтан купатись? спитала вона в Комашка.

— Ні, я прийіхав тільки погуляти. Я купав ся в самій Одесі, одказав Комашко.

— А ви? спитала вона в Фесенка.

— Я… я… прийіхав… щоб пройіздитись, сказав Фесенко і нервно кинув ся до чаю. Вія хапав ложечкою чай і швидко вливав єго в рот, неначе поспішав, як можна швидше єго випити. Чай був горячий. Фесенко не чув, що горячий чай попік єму язика та губи.

Комашко швидко заспокоів ся і поволи колотив чай ложечкою; блідий на виду, як смерть, він не зводив пильних очей з Фесенка. Саня кинула на Комашка ласкавий погляд, і той погляд іі очей заспокоів єго, прохолодив єго серце, як сьвіжий, весняний вітер. Він знав, що чесне Санине серце за ним.

Скінчили пити чай мовчки. Дехто перекидав ся двома-трема словами. Слова уривались, як старий шнурок.

— Чи не підете проходитись трохи по садку? сказала Навроцька. Вечір такий чудовий, а моі панни засиділись.

Паничі встали з'за стола; встали й панни.

— Піду і я з вами, обізвав ся Навроцький, насилу встаючи з стільця. Навроцька очима показала єму, щоб він йшов на гулянку з дочками.

Між акаціями з'явилась далеченько Мурашкова. Саня вгляділа іі і задумала втікти до неі од Фесенка. Вона швиденько пішла вперед. Фесенко не втерпів: Саня манила єго неначе якимись чарами; він догнав іі і пішов з нею поруч. Саня йшла і мовчала, не дивлячись на Фесенка.

Іі маленька фіґура, облита мягкою зеленоватою тінію акацій, була незвичайно ґраціозна. Горячі краплі сонця неначе обсипали іі золотим дощем і спадали по іі фіґурці зверху вниз.

Фесенко розімлів, розстаяв як віск на огни.

— Олександро Харитоновно! сказав Фесенко.

— Чого? спитала в него Саня, липнувши на него ясними очима.

— Не маю сили довше затаювати в собі чуття того горячого кохання, яке ви розбудили в моєму серці. Я вас люблю страшно, без міри; полюбив з того часу, як вперше побачив вас, сказав Фесенко, театрально поклавши руку на серце. На пальцях в него заблищали золоті перстені.

— Котрий раз цего року ви признаєтесь паннам в коханні? сьміливо спитала в єго Саня, навіть не почервонівши.

— Перший раз на віку. Я нікого ще не кохав так, як тепер кохаю вас, сказав Фесенко, ґраціозно загнувши свій стан і поклавши другу руку на серце.

— А я чула, що ви цего року вже два рази признавались паннам, що страшно, без міри іх любите, сказала Саня. Щож вийде з вашого кохання для мене? Ви хочете мене сватати? Так, чи ні?

Фесенко витріщив очи. На него неначе хто линув холодноі води. Він не ждав таких сьміливих слів од Сані і мовчав.

— Ви хочете мене сватати? знов спитала в єго Саня.

Фесенко з дива просто стовпом стояв, мовчав і тільки дивив ся на Саню. Єго губи розступились, очи стали більші. Він був дуже здивований. Сватати Саню він і в голові не покладав. Він думав тільки пожартувати, намилуватись нею та й покинути.

— Чогож ви мовчите? Що це за знак? Як міні вас розуміти? Може ви злякались моєі сьміливости? Дайте спокій своім нервам. Я підожду, сказала Саня і іі рожеві уста трохи липнули, склались в легенький усьміх.

В Фесенка мигнула думка: борони мене Боже од такоі жінки! З такою ліберальною жінкою пропаде моя карієра: вона мене не повезе в гору, а потягне в преісподню. Ця думка злякала єго і неначе одібрала в него язик.

— Мене вразила ваша сьміливість, ледви спроміг ся він промовити і засоромив ся, почувши свою комічність.

— А мене вразила ваша нечесність і наглість, сказала Саня і, обижена до самого серця, вона крутнулась назад і побігла назустріч Мурашковій.

Фесенко зостав ся ні в сих ні в тих. Обида, гнів і злість кипіла в єго грудях не так на Саню, як на Комашка за свою невдачу з романом. Він вернув ся до Навроцького та Мані неначе мокра курка, що поопускала крила.

Саня та Мурашкова пішли попереду, узявшись попід руку. Сані хотілось перевести дух і заспокоіти своі стревожені нерви. Навроцький з Манею ледви встигав іти за ними і таки добре засапав ся. Маня розчервонілась од духоти, од швидкоі ходи. Од сидні в хаті за малюванням картин вона трохи не забула ходити. Фесенко йшов мовчки, похиливши голову і насупивши брови. Обійшли кругом монастиря, перейшли старе кладовище, постояли трохи над морем, на високій кручі. Внизу між скелями в морі купались без церемоніі люде. Панни сконфузились і повернули назад до дому.

Тимчасом Навроцька ждала гостей коло стола. На столі стояв великий піднос з варенням з априкозів тарілка недорогого торту. На підносі стояли три маленькі чарочки з вином для паничів та Навроцького. Навроцька була скупа і в себе дома завсігди подавала таку вечерю гостям-паничам; іі варення з априкозів та малесенькі чарочки вина вже давно знали паничі і сьміялись тихенько. Ці априкози вона не забула взяти з собою навіть на морське купання.

— Прошу спробувати мого варення! сказала Навроцька до гостей.

Паничі сіли за стіл, набрали варення і трохи лизнули єго. Навроцька поставила перед ними по чарочці вина і подала кожному по шматочку торту, неначе вони делікатні панни. А ім після гулянки таки добре хотілось істи; схотів істи і старий Навроцький. Розмова стала загальною. Саня говорила більше од усіх, але якось нервно, швидко, хапаючись. Вона неначе хотіла заговорити недавню неприємну подію з Фесенком, забути іі в розмові.

Фесенко сидів надувшись та насупивши брови. Він тільки скоса поглядав на Саню, на іі нервне лице, на іі ненатурально жваві очи. Навроцький несподівано встав з'за стола і пішов в гостинницю. Єго мордував голод і він не втерпів, щоб не попоісти в смак. Навроцька стревожилась.

— Отже зробить якусь штуку оцей старий простак, подумала вона. А простак і справді зробив штуку: він швидко з'явив ся на ґанку з тарілкою в руках. На тарілці лежав цілий стіжок маринованоі риби. Навроцький поставив тарілку на столі, сів собі спокійненько і промовив:

— Еге, мабуть, ви паничі хочете істи! Прошу закусити! Та й я попоім, бо зовсім виголодав ся.

Навроцька надулась, насупила брови.

— Старий дурень! Вчу, вчу і ніяк не вивчу оцю мужицьку степову простоту. Приніс повну тарілку маринати, котроі нам сталоб на три дні; паничі, як голодні вовки потріскають усе до чиста, мигнула думка в Навроцькоі. Вона ледви вдержала язика, щоб не налаяти свого простака.

— Маню! піди серце, та скажи горничній, щоб вона принесла тарілки, ножі та вилки та паляниці, а сама возьми з комоди серветки, промовила тихеньким голосом Навроцька до Мані, та не забудь замкнути комоду.

Маня пішла і вислала через горничну тарілки. Паничі й панни кинулись на маринату, як голодні вовки на вівцю.

Фесенко забув про недавню обиду і заів горе своєі душі двома добрими шматочками маринати, кидаючи зпід лоба грізними очима на Комашка. Вилізла потім боком та марината степовому старому простакови: жінка три дні гризла єго за ту маринату.

Вже смерком попрощав ся Фесенко з Навроцьким. Разом з ним попрощав ся Комашко.

— Приходьте до нас частійше, просила Фесенка Навроцька.

— Не забувайте нас! Ми вас будем ждати до себе, просив Навроцький Комашка.

Фесенко пішов улицею на один бік, Комашко повернув на другий бік моря.

— Розійшлись, як доріжки в лісі, обізвав ся Навроцький, усьміхаючись. Один на праву руку, другий на ліву.

— Розійшли ся і не зійдуть ся, подумала Саня, водячи очима за Комашком, котрого біла фіґура все ніби тонула в темряві під високими акаціями і згодом зовсім потонула.

— Потонули в мглі тихого вечера, думала Саня. Вже не видко обох. Котрий з іх потоне в морі сьвітовому? котрий не втоне? Котрий з іх випливе на берег? Котрий загине? думала дівчина, сидячи за столом і неначе прислухуючись до своіх потайних дум. А дума за думою ворушилась в іі душі, як тихий шелест априкозового листу, од вечірнього морського віяння на сухий берег. А що, як Комашко потоне? неначе говорив іі той тихий голос в душі. А він потоне з своім палким характером, з щирим словом… І для неі стало жаль молодого хлопця, жаль єго молодого життя. Вона важко здихнула і знов задумалась.

Іі хотілось з кимсь поговорити щиро, од серця, поділитись мислями, признатись, що говорив іі недавно Фесенко. І щось глибоко-глибоко в серци підказувало ій, що не з батьком, не з приятельками вона поговорилаб тепер, а з Комашком, з одним Комашком.

— Який гарний чоловік Фесенко, сказала голосно Навроцька. От булоб добре залучити єго для моєі Мані, подумала вона, але цего при дочках не сказала.

— Еге, гарний. Плечі широкі і апетит має добрий, знехотя обізвав ся Навроцький.

Саня встала і пішла гуляти по-під акаціями; іі неприємна була сама розмова про Фесенка; ій гидко стало, що при неі хвалили Фесенка.

— А міні здаєть ся, що Комашко богато й кращий і лучший і розумнійший ніж Фесенко, сказав Навроцький.

— Я булаб рада, якби Комашко зовсім не ходив до нас, сказала Раіса Михайлівна з сердитою міною; все говорить мужицьким язиком, неначе найняв ся так говорити. Тай мисли єго……

VIII

Другого дня вранці Навроцькі встали пізненько і пили чай в нумері з дочками. З почти принесли два листи: один був адресований до Навроцького, другий до Навроцькоі.

Навроцька роздерла коверту. В коротенькому листі було написано: „Глядіть добре свою старшу дочку; вона блукає по Одесі з недобрими людьми, водить ся з поганою компанією. До біди недалеко з іі модними ідейками та утопійками. Час небезпечний, стережіться!!“

Тимчасом Навроцький читав голосно свій лист. В листі було написано: „Перечули ми через людей, що в вашому домі буває Комашко і присватуєть ся до вашоі старшоі дочки. Стережіть ся єго. Ставимо собі за сьвяту повинність застерегти вас, що не сегодня-завтра Комашка запроторять туди, де козам роги правлять. Начальство буде знати про єго утопіі“.

— Брехня написана! крикнув Навроцький.

— Яка там брехня? На лишень прочитай, що написано в моєму листі, сказала сердито Навроцька.

Навроцький взяв од неі лист і прочитав голосно.

— А що? Хибаж я тобі не казала? сказала Навроцька.

— Гм, гм… казала, а я не слухав. Це пише до нас Фесенко, сказав Навроцький.

— Фесенко? Ніколи в сьвіті я цего не подумаю. Не такий він чоловік. Це пише мабуть твій Комашко, прохопилась Навроцька.

— Цеб то пише сам на себе? сказав Навроцький.

Саня зареготалась. Той сьміх, як ніж, урізав Навроцьку.

— Сьмій ся, сьмій ся, Саню. Швидко з тебе буде сьміятись увесь Кишинев, уся Одеса, сказала сердито Навроцька.

— На, Саню, ці документи, піди в кухню та вкинь в огонь, сказав Навроцький до Сані.

Саня вхопила листи і побігла тільки не в кухню, а в нумер до Мурашковоі на пораду.

В Мурашковоі вона застала Ольгу Каралаєву.

— От цікава новина, характеризуюча наш час! Нате, читайте ці депеши, сказала Саня веселим насьмішкуватим голосом, але іі голос вкінци фрази несподівано задрожав. Остання нотка в єму була мінорна.

Каралаєва й Мурашкова прочитали листи.

— Тай подлаж людина писала оці депеши! крикнула Мурашкова.

— Як ви думаєте, хто писав ці документи? спитала Саня.

— Я скажу, не вагаючись, що писав Фесенко, обізвалась Мурашкова. Я на Малому-Фонтані постерегла, що ти, Саню, єму сподобалась, що Комашко став єму на дорозі.

— І папа догадуєть ся, що писав Фесенко, сказала Саня й задумалась. Туга впала на іі веселі ясні очи. Вона схилила голову ще низше і заплакала. Для неі стало невимовно жаль Комашка. Вона була готова летіти до него, застерегти єго, розказати єму усе. Перед нею на столі лежали рядом розгорнуті два листи і ці нещасні листи неначе наближали іі серце до Комашка. Він став для неі неначе рідний, дорогий.

— Щож міні тепер робити? спитала ніби сама в себе Саня.

— Треба дати знати Комашкови, обізвалась Мурашкова.

— Дам знати, дам знати, як найшвидше! крикнула Саня. Я єго викличу сюди, я напишу до него, нехай він зараз прибуде до мене.

— Саню, але це ти зайдеш дуже далеко. Подумай попереду і спитай своє серце! Ти знаєш, до чого воно йдеть ся, як ти напишеш до него лист і покличеш сюди? сказала обережна Ольга.

Саня задумалась. Вона в той час забула і про курси, і про науку, і про своі заміри, і про діяльність на користь людскости. Вона тільки чула, що іі жаль душить коло серця. Вона хотіла застерегти Комашка.

— Що буде, те й буде, а лист треба написати. Шкода міні єго, сказала Саня і взяла паперу та й написала до Комашка: „Прийізджайте до нас сегодня о семій годині в вечер; я буду ждати вас в нумері Мурашковоі. В кватиру папи не заходьте. Якийсь чоловік пакостить міні й вам. В нас будете, довідаєтесь про усе. Заходьте просто в кватиру Наді Мурашковоі. Жду вас; прихильна до вас Олександра Навроцька“.

Саня запечатала лист. Іі рука нервно дрожала. Вона хапалась, встала з канапи, кинулась шукати парасольку і тільки тоді згадала, що вона не дома, а в нумері Мурашковоі.

— Дай міні, Надю, свою парасольку… або Бог з нею. Побіжу і без парасольки та сама вкину лист в почтову скринку, сказала Саня і прожогом вибігла з хати. За нею сьлідком побігла Ольга, примітивши, що вона дуже розтревожена.

Пославши лист в Одесу, Саня вервулась в нумер до Мурашковоі. Цілий довгий день вона пробула в тревозі, ждала і не могла діждатись. Сіла за обід з батьком та з мачухою, і тільки посиділа, не вмочивши ложки. Після обіда вона пішла до Мурашковоі і сиділа там до вечора, розмовляючи з своєю приятелькою. Вона поглядала в вікно на сонце, а сонце котилось на захід поволи, не вважаючи на іі неспокій, на іі розтревожені нерви.

В той день над вечір в нумері гоствнниці сидів Комашко з Мавродіном за столиком і ждав самовара. Вони тільки що скупались в морі і зібрались пити чай.

В нумері було душно, неначе духота лила ся од натопляноі груби. Здавалось самі стіни були горячі і пашіли жаром. Б одчинене вікно потягав горячий вітерець, неначе він подихав з натопленоі печи. Обидва молоді хлопці були потомлені і збирались, ніби одбувати якусь покуту, в духоті пити чай.

В той час з почти Комашкови принесли лист. Він розгорнув єго, прочитав і випустив з рук.

— Од кого це лист? спитав єго Мавродін.

— Од Сані, сказав тревожно Комашко і схопив ся з стільця.

— Од Сані? Щож вона пише до вас? спитав у него Мавродін.

— Щось трафилось! Щось єсть! крикнув Комашко і завештав ся по нумері дрібними швидкими ступінями. Нате читайте! Треба швидше йіхати. Мавродін прочитав лист.

— Яка гидота розплодилась на сьвіті! сказав він, насупивши своі густі брови.

— Бідна, нещасна Саня! Якесь лихо жде іі! Я вгадую, звідкиль виходить усе зле лихо проти неі і проти мене: це діло Фесенкове, сказав Комашко.

Він одчинив шафу і, хапаючись, почав витягати убрання та вбиратись.

— Бідна Саня! Це через мене зачіпають іі погані люде. Щось єсть. Щось недобре трафилось з нею! говорив він, надіваючи на себе одежу.

Він ухопив шапку і прожогом вибіг з нумера. За ним сьлідком вибіг і Мавродін.

— Пойіду й я з вами, говорив Мавродін, примітивши, що Комашко дуже стревожив ся.

Вони сіли на трамвай й в одну мить пересіли на пойізд залізноі дороги. Комашкови здавалось, що не буде кінця тій дорозі.

Він нічого не примічав і тільки неначе бачив перед собою Саню, засмучену, стревожену. Горячий день згасав. З садів, котрі йшли по обидва боки залізноі дороги потягло холодком. Дорога трохи заспокоіла нерви Комашкові. Думки в голові пішли вільнійше.

— Саня написала до мене лист, перший лист, несподівано блиснула в Комашка мисль, і він забув разом усі тревоги. Якась незвичайна радість злинула на его серце, неначе перша ластівка весною злинула на зелену калину і защебетала пісню про весну, про тепло, про кохання. В єго серци наклюнулась надія і неначе осьвітила єго і пригріла.

— Боже мій! Чого міні ждати, чого сподіватись в цей вечір? думав молодий хлопець, скочивши на землю з маленького легенького вагончика. Он і манастир видно! Он і гостинниця, і вікно нумера, де живе Мурашкова… Швидше, швидше! дух займає.

Комашко добіг до ґанка. Мавродін гукнув до него:

— Ідіть, а я тимчасом забіжу до Бородавкина, а потім може зайду в нумер Мурашковоі.

Комашко одчинив двері нумера. За столом на канапці сиділа Саня рядом з Мурашковою.

Вечірне сонце кидало проміння на стіл, застелений білою скатертею, на самовар, грало на стаканах та блюдечках.

Золотий одлиск сипав ся на Саню, і делікатна білява Саня, рядом з чорнявою Надею, здавалась єму небесним херувимом. Щось ідеальне, чисте сьвітилось в іі ясно-синіх очах, в іі матово-білому лици.

Саня схопилась з місця, побігла до Комашка назустріч і подала єму обидві руки. На іі смутних очах виступили росинками дві сльози.

Комашко бачив, що іі щось дуже стревожило.

— Добри-вечір вам! Що тут трафилось? Чого ви такі стревожені? сказав Комашко і єго серце заболіло, єму хотілось обняти і пригорнути до себе Саню, як дитину.

— Сядьте та прочитайте оці депеши, сказала вона до Комашка.

Комашко сів і прочитав листи.

— А що, добрі депеши? спитала Саня і голос в неі задрожав жалібно. І жаль і гнів було чути в тому слабенькому, мягкому тоні голоса. Вона неначе і жалилась Комашкови на людську неправду і гнівалась на лихого чоловіка.

Комашко прочитав листи і зразу зблід. Він почув, що в него серце ніби перестало кидатись, що в єго душі похололо. Ніщо в сьвіті не роздражнювало і не сердило єго так, як людська нечесність та неправдивість, в якій формі вонаб не виявилась.

Єго чуйні, тонкі нерви чули неправду, якби вона не була замаскована, якби вона не крилась. Блідота розлила ся навіть по єго високому чолі, по устах. Очи втратили блеск і ніби закрились мглою. Лице стало біле, як крейда. Саня глянула на него і прокинулась. Вона каялась, що показала єму ті погані листи.

— Вікторе Титовичу! Бога ради не тревожтесь! промовила Саня. За мене ви не бійтесь. І я за себе не боюсь. Міні шкода було вас.

Як сказала Саня ці слова, він ніби прокинув ся, почув, як швидко забилось в него серце. Карі очи знов заблищали острим блеском. Уста стали румяні. Він схопив ся з місця і гордо підвів голову.

— Коли ви, Олександро Харитоновно, не тревожитесь, то й міні нічого не страшно. Я тільки думав про вас. За вас я готовий встоювати до остатноі краплі моєі крови. Я нехтую, я сьміюсь з тих гидких людей, що потайним підкопом підкопують ся, інтриґують проти чесних людей, сказав Комашко.

Він перейшов двічи невеличку хатину і в одну мить переміг страшну тревогу. Сівши на стільци проти Сані, поглянувши на неі вже тихими ласкавими очима, він зразу неначе вдруге народив ся на сьвіт. Щастя так і лило ся з єго карих очей. Молодий хлопець ніби набрав сили, енерґіі, глянувши в Санині оченята.

— В твоіх, дівчино, ясних очах я неначе вглядів свою долю, неначе напив ся з твого білого личка сьвіжоі погожоі води. І людська злість та неправда не зломить мене і не вдіє міні ніякого лиха, думав Комашко, дивлячись на Санині очи. Єму стало невимовно весело. Радість розливалась по єго жилам, неначе разом з кровію прибувала, як вода в великий літний дощ, заливала єго груди. Єму здавалось, що саме сонце лило щастя в цю маленьку хатину на своіх проміннях, обливало єго усего, гріло єго.

— Вона моя, вона моя! Тільки двоє слів ворушились в єго думці. Порвалась нитка єго думок і він тільки ніби чув, як в єго душі ворушать ся десь глибоко-глибоко двоє слів: вона моя. І Саня любила єго в той час, любила щиро, горяче. Краса єго духа глянула в той час через єго темні карі очи. Засьвітилась в іх іскрами. Бліде матове лице стало сьвіже, уста червоні.

Саня дивилась на него і почула, що в іі серця заворушилось чуття міцне, тверде, зачала ся страсть, не легенька, міцна, на усе життя, стверджена розсудливостю, одинаковостю поглядів, думок…

— Тепер я стала тобі рідною духом і ніколи од тебе не оступлюсь: ти міні до мисли, ти міні й до серця, подумала Саня і забула про усе на сьвіті.

Усі сиділи мовчки. Надя дівочим інстинктом зрозуміла той потайний процес, який почав ся в молодих душах і не сьміла єго переривати своєю розмовою.

Вона тихесенько налила чай і мовчки поставила перед Санею та Комашком стакани. Вона неначе боялась сполохати золоті мріі, котрі ніби невидимо роєм вили ся в самому просторі, як золоте марево сонця. Комашко зітхнув глибоко, неначе пережив, перебув довгий важкий період свого життя, спустив очи вниз і почав механічно мішати ложечкою чай.

— І хто написав оці гидкі листи до вашого батька, спитав він, глянувши на Саню.

— Якийсь недобрий чоловік, що мислить зло міні й вам. Я та Надя вже трохи догадуємось, хто написав про нас ці листи, сказала Саня.

— І здаєть ся міні, не помиляємось, обізвалась Мурашкова. Можна певно сказати, що написав листи Фесенко.

— І я так думаю, сказав Комашко. Фесенко чоловік з черствим серцем, чоловік матеріяльноі вигоди. Це правдиве чадо меркантильного города, а не поетичного украінського села; більше нікому нема ніякого інтересу шкодити нам. Що ви заподіяли єму лихого? сказав він обертаючи очи до Сані. Саня розказала єму про вчерашню історію з Фесенком, як учора в вечер на гулянці Фесенко признав ся, що іі любить, але про сватання не промовив і словечка.

Комашко зареготав ся; він знав Фесенкові норови.

— Ото мабуть злякав ся, як ви натякнули єму про сватання! Він свататись не квапить ся, а кохатись готовий з усіма гарними паннами. Мабуть аж рота роззявив, як ви натякнули єму про сватання, сказав Комашко.

— Трохи не зомлів. Я думала, що він так і дремене в кущі та й сховаєть ся там, сказала Саня.

— Ти, Саню, налякала єго так, що він мабуть вже більше не прийде до вас, сказала Мурашкова.

— Прийде! Як тільки не перестав вас любити, то прийде до вас. Єго честь писана на воді — вітер як повіяв і честь пропала! сказав Комашко. Чи ви знаєте, що він оце недавно сватав ся з дочкою одного богатого одеського купця? Вліз у єго дім, походив дві неділі, а третього тижня бах та й давай свататись. Батько тільки очи витріщив, що він за дві неділі встиг так горячо покохати єго дочку. Од Фесенка можна усього сподіватись. В него голова набита вітром, а серце гордостю та самонадією на свою красу. Я знаю єго девізу в цьому ділі: прийшов, побачив, побідив, та й… покинув…

— Та не скрізь побідив, а облизня таки доброго впіймав, сказала Мурашкова.

— Знаєте що? Возьму я та пошлю оці листи по адресу Фесенка, сказав Комашко. Нехай покладе іх на памятку в свій дорогий облицьований золотом портфель.

— А справді пошліть! сказала Саня. От здивуєть ся, як дістане з почти своі мудрі твори.

— Правда, цим ми єго не навчимо, але нехай знає, що й на собаку є палиця, що вовк ловить, але й вовка ловлять, сказав Комашко.

Панни знайшли куверту, поклали туди обидва листи, підписали, що читали, але в редакцію не приняли за непотрібностю і вернули авторови єго високі поетичні літературні твори.

— Скажіть, будьте ласкаві, од чого в нас тепер так багато розвелось таких нікчемних людей, як Фесенко? Яка тому причина? Я не дивуюсь, як бувають такими люде немолоді, поторгані важким життям. Алеж Фесенко чоловік молодий, а молодість, та ще розвита й просьвічена, буває вже сама по своій натурі чесною, сказала Саня до Комашка.

— Багато причин тому лиху, сказав Комашко. Тепер пішла деморалізація: скрізь панує невгамований, навіжений потяг до поживи, до грошей, до солоднечі життя, до осолоди втіхами. І та деморалізація йде поперед усього зверху… Людська особистість задавляна і зумисне прибита. Чесних, розумних, розвитих людей і не люблять і боять ся, бо на злодієви шапка горить… Поганих людей не тільки не загнуздують, а ще ім потакують, бо натуральна річ, що зло прикриває зло і вибирає собі орудником зло. Скрізь панує в нас протекція, а не розум і правда. Вищі розумові інтереси занедбано. Чесного, правдивого чоловіка ненавидять, затруть, замкнуть, затопчуть в грязь, бо скрізь тепер пішли вгору темні сили. Чесний чоловік в наші часи повинен або мовчати і таітись, або бути готовий на усе лихо.

— Я це знаю, сказала Саня і гордо підняла свою русяву голову. Фесенки тепер панують, але й честь ще не вмерла.

— Не вмерла й не вмре. Правда, як олива випливе на верх, сказав Комашко, вдаривши рукою об стіл.

Сані сподобалась єго енерґія, єго правдива, одкрита натура. Вона задивилась на єго блискучі очи, в котрих сьвітив ся розум, сьвітила ся твердість, і не счулась, як полюбила єго очи.

Мурашкова тимчасом запечатала куверту і послала горничну, щоб вона вкинула письмо в почтову скринку.

— Це будуть смачні бісквіти Фесенкови до чаю, сказала Саня.

— Нехай попоість на здоровя, обізвалась Мурашкова.

Між молодими людьми пішла весела розмова. Сонце низько спустило ся і заглянуло в вікна через ріденькі верхові гильки акацій та априкозів. По білій стіні розсипались ніби золоті краплі. Рожевий тихий сьвіт розлив ся по всіх закутках маленькоі хатини, сьвіт тихий і радісний. Молоді люде говорили і не могли наговоритись і вже смерком розійшлись.

Впав сизий туман на море. Впала чорна ніч на землю. Висипались зорі на небі. За манастирем запалав огонь на маяку і облив тихим сьвітом білу церкву, білі манастирські стіни. Сон не брав Саню. Вона одчинила вікно і сіла, спершись ліктем об одвірок. Вона дивилась на фантастичну картину південноі ночи. В одчинене вікно було видно широку ясну полосу на чорному небі над Одесою. А над тим фантастичним сьвітом високо піднимав свою голову маяк над кручею і розливав ясний, різкий сьвіт в чорному небі. Білий манастир лиснів на чорному тлі плямою і в своіх неясних тінях і ясних полях був похожий на якийсь фантастичний старий замок, подекуди розвалений. А високо в небі блищали ясні зорі як алмази, розсипані по чорному оксамиті. Вохке повітря повівало з моря і обливало Санине горяче лице. Яке щастя наливало іі серце! Яка солоднеча, яка радість лилась в іі душу, спадала на серце неначе роса з холодного неба на привялений сонцем лист. В фантастичному сьвіті далекого сіяєва вона тільки бачила великі карі ясні очи, острі, осьвічені думою. Саня почула, що в той час одна любов, одно щастя сьвітить в іі серци: то гріє іі теплом горячого півдня, то ніби прохолоджує росою розкішноі південноі ночи. Усі думи, усі заміри, усей клопіт неначе десь залетіли за сине море.

— Ноче моя тепла! Які ти для мене розливаєш розкоші, які чари! думала Саня, дивлячись на фантастичну картину ночи.

І весело дивились на неі зорі з неба, неначе сьміялись своім мигаючим сьвітом. Весело засьміялось румяне небо на сході, весело заграло сходяче сонце в сизому тумані над морем. Життя іі серця неначе злилось до купи з розкішною південною ніччю і з поезією південного ранку над Чорним морем.

Вже сонце підняло ся над морем. Вже сизий туман зняв ся з моря, звив ся, як біле покривало і підняв ся в сине небо, і сон зміг Саню, сон міцний, яким сплять молоді щасливі люде.

Другого дня, вже як сонце стояло на заході, Фесенкови принесли лист, пересланий через мійську почту. Він розірвав куверту. Лист був коротенький і написаний якимись чудними кучерявими буквами. Очевидно лист був анонімний. В тому листі було написано: „Милий дорогий Фесенку! Люблю тебе, як душу, і вмираю за тобою. Ти мене знаєш. І я знаю добре, що я тобі сподобалась. Буду тебе ждати сегодня в вечері о девятій годині на Малому-Фонтані. Проти скелі Капуцина на березі лежить плисковатий камінь. Там ти мене знайдеш і напємо ся сего вечора щастя. Як не прибудеш до мене, то я втоплю ся в морі і загублю свою душу. Твоя на віки Н. Н. Не зву себе по імени; бою ся. Часом на почті розпечатають мій лист і дізнають ся про мене“.

— Це Саня пише. Вмирає за мною. А що? Зо мною нема жартів. Терпіла-терпіла тай не витерпіла, як і другі панни, що кохались зо мною. А що? Ага! Задрала кирпу передо мною, та дурнісінько!

Фесенко вхопив циліндер, парасоль і прожогом полетів на трамвай.

— Сяду я на трамвай. Вже темненько і ніхто з знаємих аристократів не вглядить мене, що я йізджу трамвайом, подумав Фесенко.

Вже на дворі зовсім смерклось, як Фесенко прийіхав на Малий-Фонтан. Над морем подекуди по стежках блукали люде, як темні сілюети. Фесенко біг до скелі Капуцина, аж чуб в єго став мокрий. На березі не було й живоі душі.

— От і добре! Нема нікого. Публіка розбрелась. Ой колиб швидше знайти той камінь! А от і камінь, а на камени мріє якась темна сілюета. Саня! Вона! аж крикнув Фесенко. Єго серце розгорілось, він простяг руки до Сані.

Під єго руками зашелестіло листя.

— Що це за диво! крикнув Фесенко.

Він придивив ся, полапав руками: на камени стояв сніп кукурузи, перемішаний з колючками та бодяками.

Фесенко поколов руки і тільки рот роззявив. Він не йняв віри своім очам.

— А деж Саня? Може вона опізнилась? подумав Фесенко.

Він тернув сірничок, глянув на годинник: вже була половина десятоі години.

— Чи не втопилась оце вона в морі? Може ждала мене, ждала та й шубовснула з скелі в море, подумав Фесенко.

Він надійшов над самісіньку кручу, глянув у низ: нічого не було видно, тільки вода лисніла проти заходу під скелями.

— От буде слава, як Саня втопить ся через мене! Заговорять усі в Одесі. Можна буде напечатати в ґазетах. Самому ніяково слати в редакцію… Дам три карбованці Целабросу, то це ледащо усе напише, марив Фесенко, поглядаючи на море. А може вона поставила цей сніп, щоб сховати в єму до мене лист? Алеж… оті колючки… Гм… гм… Фесенко облапав кукурузу. В середині був заткнутий цілий лист паперу. Фесенко розгорнув єго, тернув сірничка і при сьвітлі прочитав лист: „Вибачайте на цей раз. Я пропаду цієі ночи, бо батько щось постерегає і запер мене в хаті. Через свою приятельку посилаю вам цей букет. Сховайте єго в свій золотообразний портфель, з котрим ви ходите в ґімназію, на памятку про мене. Ваша Н. Н.“.

— Якась містифікація! Хтось мене дурить! подумав Фесенко і перекинув лист на другий бік.

Там була намальована єго фіґура з довгим носом, а проти носа прездорова дуля.

— Догадуюсь, чиє це діло! Це робота Комашка. Потривай-же, будеш ти памятати і за Саню і за ту штуку, думав Фесенко. Ще й колючок натикав в букет. Кинуж я і на тебе колючками!

Він шпурнув сніп в море і тихо побрів назад до стаціі. Пойізд трамваю, останній пойізд, вийіхав до Одеси. Фесенкови прийшлось впрохатись на ніч в буфет і ночувати на стільцях в одежи, підклавши два кулаки під голову.

— А може це чиісь жарти? Жартував-же нераз і я з дівчатами на усякі способи, думав Фесенко, лежачи нероздягнений на віденьских стільцях. Писав-же до одноі, що повішусь в садку іі батька, як не вийде до мене…

Ту штуку з кукурузою встругнула Фесенкови Христина. Вона добре знала Фесенкові норови, знала усі єго скандали та історіі через свого братика Бородавкина і з нудьги на Великому Фонтані задумала погратись та покепкувати з Фесенка.

Пославши лист в місто почтою до Фесенка вона нарізала кукурузи та бодяків і крадькома смерком сіла на човен, полинула по-під скелями на Малий-Фонтан і поставила сніп кукурузи на камінню, як раз проти скелі Капуцина. Це вона зробила так потайно, що й брат іі Бородавкин нічого не знав; іі хотілось трохи подражнити і за цікавість брата. Таку містифікацію вона з нудьги робила не одному Фесенкови…

Вернувшись до дому Фесенко вглядів на столі другий лист, присланий по городській почті. Він роздер коверту і виняв своі власні анонімні твори з невеличкою припискою.

— Штука не вдалась! Вгадали, хто посилав ім ці листи. І хтож-би то оце вернув міні листи? Стара Навроцька пойме віри цім листам і не схотілаб іх вертати по моєму адресу. Старий Навроцький не зугарний до таких жартів. Та вони й мого адреса не знають. Це робота Комашка та Сані. Комашко знає мій адрес… Потривай-же! Яж тобі допечу! Я тебе з'зім без соли!

Фесенко скреготав зубами, бігаючи по кімнаті.

— Вбю тебе! Підкопаю під тобою яму і не я, а ти впадеш у цю яму, говорив голосно Фесенко. Саню моя! Золото моє! Як я тебе люблю! Яб оддав усе на сьвіті за один твій поцілунок. З іншими я жартував в кохання, а тебе кохаю щиро, горяче, кохаю без міри.

З того часу Фесенко почав обговорювати Комашка, де тілько було можна… Одного вечора на бульварі за столиком в кофейні він углядів Кишиневського директора і кружок інших директорів, що поз'йіздились в Одесу на прогуляння. Він присів до іх і накинув на репутацію Комашкову покривало чорнійше од чорноі ночи. Анонімні листи на Комашка полетіли і по вищій інстанціі…

IX

Через кільки день Мурашкова покликала Саню до свого нумера. Вона дістала з Одеси лист на свій адрес, але для передання Сані. Саня розгорнула лист. Лист був од Комашка.

„Олександро Харитоновно! писав до неі Комашко. Пишу до Вас лист, бо не маю надіі стрінути вас на самоті і поговорити з вами. Я вам щиро одкрив своє серце, свою душу… Без вас я не можу жити. Я тільки живу й дишу вами. Ви признались міні, що маєте до мене симпатію. Ваша ласкавість до мене в останні часи дає міні надію, що я не втратив вашого приятельства, вашоі симпатіі. Скажіть міні останнє слово! Коли я не маю місця в вашому серці, то нехай я лучше ніколи не бачитиму вас, забуду вас… Може час загоіть моі страшні муки“.

Саня прочитала лист і задумалась.

— Що він пише до тебе? спитала Мурашкова.

— На, читай! сказала Саня. Питання становить ся дуже ясно й катеґорично.

— Правда, що катеґорично, сказала Надя. Щож ти думаєш тепер вчинити?

— Писалаб до него, та багато прийдеть ся писати: це він становить для мене питання мого життя і моєі духовноі смерти… сказала Саня і трохи не заплакала, схиливши голову. Требаб міні поговорити з ним і поговорити докладно. Але де єго поговорити? Мачуха йде проти него. Дома міні не можна буде поговорити з ним.

— То виклич єго сюди листом та й поговори з ним отут в моєму нумері, або в парку, сказала Мурашкова.

— Отже ти добре радиш міні, сказала Саня. Вона взяла листок паперу і написала Комашкови:

„Спасибі вам, Вікторе Титовичу, за вашу щирість. Прийшлось-би міні багато писати до вас, якби я думала списати усі моі бідні думки. Прибувайте до мене сегодня над вечір. До нас не заходьте; йдіть в нумер до Мурашковоі. Там я вас ждатиму. І ваші принципи, і ваші пересьвідчення міні до мисли, до серця. Я покинула тепер козмополітичну плутанину, симпатизую вашим поглядам. Міні, як і усім чесним людям, треба присьвятити свою діяльність на користь рідному краєви, Украіні. Я щиро прихильна до вас; серце моє за вами, але… є претичина, котра стає нам на дорозі. Я сама не знаю, що міні почати, що міні діяти. І поради нема в кого питати“.

Саня одіслала лист на почту, сіла на канапку, згорнула руки на грудях і потонула в важних, важних думах. Мурашкова сиділа коло вікна й читала. В нумері було тихо; тільки дві мухи бились об шибки, дзизчали і ворушили монотонним дзизчаннєм мертву тишу.

Саня передумувала, що мала говорити Комашкови.

День був трохи хмарний. Сонце сховалось за білі хмарки і не веселило кімнати. Густа акація та априкози закривали небо проти вікна. Тінь в кімнаті стала ще густійша, аж сумна; і та тінь хмарного дня не ворушила фантазіі, не будила мрій. Холодний розум, холодна розсудливість перемагали, брали перевагу над ними.

Думи в Саниній голові з початку плили льоґічно, виразно, але не доходили ні-до-якого омежованого кінця. Саня почула, що іі думи почали плутатись, перемішуватись і не доводили ні-до-якого ясного результата.

Прибігла дівчина і покликала Саню обідати. Саня неначе прокинулась і тихою ходою вийшла. Іі жвавість вже притихла.

— Прощай, мій спокою! Час трівого йде і мене не мине, думала Саня, сідаючи за обід. Вона обідала, як не обідала. Апетит пропав. По обіді вона пішла до Мурашковоі. Мурашкова вийшла в парк гуляти. Саня сіла коло вікна, розгорнула книжку, почала читати. Іі очи бігали по листах і не могли впіймати ні одного слова. Мисли не йшли в голову. Вона закрила книжку, згорнула руки і ждала, схиливши голову. Через одчинене вікно вона дивилась на небо, на далеке сине море, й не примічала ні неба, ні синього моря.

Рипнули двері. В нумер увійшов Комашко. Рівна фіґура єго ще неначе стала рівнійша. Очи були веселі: в іх сьвітилась надія, сьміливість, гордість, неначе він виграв перший великий процес в свому життю. Він весело привитав ся до Сані і сів проти неі. Єму здавалось, ніби він до того часу плив довго, довго, по великому морю і от тепер допливає вже до зеленого берега, вкритого лісами та пахучими садами; от він бачать вже виразно, як сонце грає на горах, на садах. І сади й ліси манять єго одпочити в затишку, над прозорою річкою.

Обоє мовчали. Саня з початку зраділа і та радість виявилась в румянцях на іі щоках. Очи блиснули привітом, але швидко сьвіт іі очей згас; очи стали сумні, задумані.

— Я вас ждала… Міні треба з вами поговорити про одно діло… Для мене се діло велике, тихо й несьміливо промовила Саня і замовкла. Вона й сама здивувалась, що десь поділась іі сьміливість, котра іі ніколи не покидала.

— Ви в своєму листі написали кілька слів, і міні тих слів доволі для мого щастя на мій увесь вік. Я тепер щасливий, двічи щасливий, промовив Комашко.

Він узяв іі руку і поцілував. Саня почервоніла і не піднимала вік, не глянула на него. Вона була гарна, як перша квітка в квітнику, в сьвіжому зеленому листі. Обоє знов замовкли. В нумері стало тихо, тихо. Небо стало хмарнійше. Тінь в нумері стала густійша. Нігде не було чути ні найменшого гуку, ні шелесту. Здавалось, ніби хмарне небо, і зелені акаціі та априкози під вікном прислухувались до іх тихоі розмови.

— Знаєте, Вікторе Титовичу? Я високо ставлю потребу розумового розвитку для женщини, давно працюю над своім розвитком і не думаю, що я вже дійшла до своєі мети. Міні ще треба багато працювати; я давно маю думку пойіхати на універзитецькі курси і просьвітитись вашою наукою.

Комашко прислухав ся до іі тихоі розмови. Острий блеск єго очей трохи пригас, очи стали задумані.

— Олександро Харитоновно! Я давно вас знаю, багато розмовляв з вами. Міні здаєть ся, що ви розвились стільки, скільки треба кожному серіозному чоловікови. Тим то ви міні й сподобались, що ви стоіте вище од женщин нашого часу, сказав Комашко.

Саня усьміхнулась. Дві ямочки на щоках наче засьміялись і знов щезли. Лице в Сані знов стало поважне.

— Спасибі вам за комплємент, але я себе лучше знаю… От ви йдете в життя чоловіком готовим, зовсім розвитим. Ви готові до розумовоі праці. Ви дотепні посьвятити себе чи науці, чи рідному краєви, чи народови. Ви здатні на діло, і на діло серіозне, користне для народа. Я тепер не вважаю себе такою; я не рівна вам, а цього я не хочу. Я хочу бути рівною вам у всьому і розвитком розуму і просьвітою. Я люблю науку, сказала Саня вже твердо й сьміливо. Вона вже опамяталась і була готова на полєміку.

— Ви міні не рівня? Не смиряйте ся, не принижайте себе. Ви багато читали, багато думали, сказав Комашко.

— Ні, не так, Вікторе Титовичу. Я думала, я багато читала, і мушу сказати, що й теперечки ще не виробила собі пересьвідчення і погляду на людське життя. Міні здаєть ся, я ходжу в темряві, без сьвітла, блуджу, плутаю ся і виходу не знайду, сказала Саня.

— Чи можеж хто сказати, що вже має ясні погляди на усе життя? Питання наступають на чоловіка, як осінні чорні хмари. І небо ставить питання і земля i люде і народ і наука і політика і економія. Питання, як тіні в Дантовому пеклі, кругом обступають нас. Іх десятки, сотні. І хто розжене оті хмари? Хто може сказати, що він одгадав ті питання, які нам завдає наука, завдає людське життя? сказав Комашко.

— І все таки міні хотілось-би осьвітити сьвітом розум і свою душу і ту сферу, серед котроі міні прийдеть ся жити і працювати. Ви не дивіть ся, що я дівчина. Не думайте, що ми усі думаємо тільки про балі та убори. І нам-би хотілось жити розумним людським життям, витворити собі ідеали. І моя душа бажає ідеала. І міні бажаєть ся суспільноі діяльности, щоб і я поклала свою лепту на користь людям.

— Я тільки знаю, що чую голос вашоі благородноі нееґоістичноі душі. Я давно вже одгадав вашу душу і тим ii полюбив. З другою моє життя буде нудьгою, сказав Комашко.

— Як ви знаєте, я взяла місце в городскій жидівській школі для дівчат, щоб мати хоч яку роботу, щоб як нибудь служити на користь людськости.

— Це з погляду козмополітичного? сказав Комашко.

— Було й так, бо жидівська женщина найбільше загнана в неволю, не має навіть права молитись вкупі з мущинами, сісти за стіл з ними… А поки жидівська дівчина не вийде заміж, не має права ногою ступити в синаґоґу; іі вважають не-за людину…

— А народ наш ще більше, перебив іі Комашко.

— Я готова служити й в народній школі. Я знаю, що я щось роблю, а не червію, як червіють без діла сотні й тисячі молодих паннів. Тепер подумайте, піду я заміж — піде сімя, господарство. Прощай тоді вища наука й педаґоґія! Прощайте моі ідеали! сказала Саня і похилила голову.

Комашко зрозумів, що Саня не наближаєть ся, а ніби одходить од него усе далі, і на єго острі очи неначе впала мгла. Він задумав ся. Голос єго став тихший. Смуток почув ся в єго голосному, завсігди веселому голосі.

— Ще мушу признатись… Я привикла до свободи. Батько міні давав волю у всему. Мачухи, сказать правду, я ніколи не слухала. Я бою ся втратити свободу. Ви знаєте, які наші сімьі? Жінка в сімьі господиня й рабиня. А я тепер вольна, як птиця, сказала Саня.

Комашко ще низше похилив голову. Ще смутнійші стали єго очи. Саня замовкла й думала. Знов в кімнаті стало тихо аж мертво. Хмари на небі стали густійші і на білих стінах полягали ще густійші тіни, неначе вечірньою добою.

— Я не так дивлю ся на життя в сімьі, промовив перегодя Комашко. По моєму жінка в сімьі повинна бути вільною і жити по своій волі. Щире кохання вже само по собі є воля. Може й правду кажуть, що супружество накладає золоті кайдани. Але міні здаєть ся, що чоловік та жінка не чують тих кайданів, як між ними є щира любов.

— Але все таки кайдани кайданами, хоч вони і золоті, додала Саня. Я більш од усього на сьвіті люблю свободу.

Знов затихли вони обоє і довгенько мовчали. Комашкови здавалось, що він не пристає до пишного берега, а знов одвертає назад в бурливе море. От-от ледви мріє перед ним розкішний берег в садах та лісах, і берег криєть ся туманом, мріє як фантастичний образ. Жаль здавив єго за серце. Він почув в душі тревогу.

— Щож тепер нам робити? Що почати? несподівано спитав в Сані Комашко.

— Я й сама добре не знаю. Ви завдали міні важке питання, котре я не з'умію розвязати. Воно мене мучить, не дає міні спокою. Я хочу йіхати на універзітетські курси. Я привикла до тоі думки. Вона увійшла в моі нерви, як дощова вода в суху землю. Я живу й дишу тою думкою. Як моє бажання не здійснить ся, я збайдужнію до всього… Багато з моіх товаришок пойіхало на курси. А я опізнилась… як бачите.

Дві сльози виступили з іі очей і покотились по щоках. Комашкови стало жаль і іі, і жаль себе…

— Ваш батько згоджуєть ся послати вас на курси? спитав Комашко, і єго голос загув тихо, неначе він випитував секрет.

— Ні! А мачуха не хоче й слухати про це нічого, сказала Саня. Вона ворог правдивоі просьвіти. Дайте міні час надуматись, порадитись, сказала Саня.

Комашко почув, що не в добрий час запалив серце молодоі дівчини. Він несподівано встав з місця, якось хапаючись, неначе хотів утікти.

— Прощайте! сказав він до Сані і подав іі руку. Несподівана і сумна прети́чина… Прощайте!

Він ухопив шапку і вибіг з кімнати. Двері стукнули. Саня опамяталась, схопилась з місця. Іі здало ся, що вона теряє милого на віки… Вона протягла рука і побігла сьлідком за ним, щоб крикнути до него, вернути єго. Але двері зачинились. Кругом стало тихо, мертво. Саня сіла на канапу, поклала руки на стіл, впала головою на руки і заридала.

Блиснула блискавка. Вдарив грім. Небо стало ще чорнійше. Грім вдарив вдруге так, що шибки в вікнах задзвеніли. Воздух став важкий. В кімнаті стало поночі… Здорові краплі вдарили в шибки, як горохом. Шкло залущало. А Саня сиділа, поклавши голову на руки, неначе прибита. В нумер увійшла Мурашкова. Саня не підвела голови і хлипала.

— Саню! Що з тобою? Чого ти плачеш? спитала в неі Мурашкова.

Вона налила стакан води і подала Сані. Саня одвела стакан рукою і не підвела голови.

— Саню! Бога ради! Чого ти плачеш? Про що ви тут говорили? Що довело тебе до сліз? питала стревожена Мурашкова.

Саня мовчала. Перегодя вона підвела голову, трохи заспокоілась. Вона розказала Мурашковій усю свою розмову з Комашком.

— Щож тепер вийде? На чім усе це скінчить ся? питала Мурашкова.

— Сказалаб тобі, та й сама не знаю. Був у мене свій рай, були в мене своі ідеали… Я з дорогою душею прямувала до того раю. Той рай здавав ся міні Дантовим раєм, де людські душі чисті, високі, з високими мислями, чистими, сьвітлими, як кришталь; душі щасливі, все розуміючі. А тепер несподівано я побачила другий рай, зазнала пишний рай серця. Мене манить рай мисли, рай розуміння, мене манить й рай серця, рай любови. Що міні діяти? Що вчинити? спитала Саня в Мурашковоі.

— Дуже проста річ: Бери собі той і другий рай, сказала Мурашкова тоном практичности щиро грецькоі.

Саня усьміхнулась.

— Добре тобі так говорити про діло, в котрому ти сама не заінтересована, сказала Саня. Але стань та на моєму місци то й побачиш, як трудно вибирати.

— А може Комашко пристане на те, щоб покинути службу та пойіхати з тобою в Петербург, або до Києва. Там ти будеш ходити на курси, а він собі знайде місце, сказала Мурашкова.

— Чи схочеж він так зробити? сказала Саня. Він чоловік небагатий, живе службою. Чи я маю право потрібувати од него такоі жертви?

— То покинь думку про курси, сказала Мурашкова.

— Не покину, не можу, сказала Саня. Це була моя мрія трохи не од дитячих літ.

— Алеж ти втратиш такого жениха, якого може потім не знайдеш! крикнула Мурашкова. Вас неначе Бог призначив одно для другого. Саню, ти подумай над тим, і подумай добре.

Саня задумалась.

— Жила собі спокійно, була щаслива по своєму і десь узяв ся той клопіт… Правду каже пісня: якби тебе не любила, булаб як голубка, промовила Саня; а тепер……

— Десь узяв ся сокіл, вхопив голубку і поніс в сине небо, додала Мурашкова в поетичному тоні пісни.

— І в голубки заморочилась голова од того лету. Боже мій? Який буде конець тому усему? сказала Саня.

— Але знаєш що, Саню? Рай раєм, а діло ділом. Як я йшла до свого нумера, то вгляділа вашу маленьку горничну. Вона усе вертілась по коритарях, і як угляділа, що Комашко вийшов звідсіль, зараз побігла до дому. Чи не посилала іі твоя премудра мачуха підглядати? Начувай ся Саню! Буде тобі лихо.

Саня підвела голову. Звістка була неприємна для неі. Вона тільки махнула рукою.

— Про мене! Тепер міні про усе байдуже! сказала Саня.

Вона попрощалась з Мурашковою і вже не побігла швиденько та дрібно, як колись бігала, а пішла тихою ходою, помаленьку, поволи, похиливши голову. Життя вперве вдарило іі важким крилом, як бє крилом орел голубку, і вона неначе прибита пташка, вийшла з кімнати опустивши своі легенькі крила.

Тимчасом Раіса Михайловна Навроцька вже довідалась од своєі горничноі, що Саня сиділа з Комашком в нумері в Мурашковоі. Така самовільність молодоі дівчини здавалась для неі трохи не переступом.

Навроцька сиділа в невеличкій гостинній свого нумера коло самовара, заливала чай і ждала Навроцького, щоб прочитати єму добру молитву.

Навроцький увійшов і сів коло стола. Навроцька встала і причинила двері в кімнату, де сиділа Маня.

— Харитоне Кириловичу! почала серіозним тоном Навроцька. Чи ти знаєш, де тепер Саня і з ким вона бесідує?

— А хиба я знаю? Певно з Мурашковою ганяють по парку або по цвинтарі коло монастиря, обізвав ся Навроцький. Яко чоловік старого стиля і чоловік простий, любив дома говорити по украінськи і часом пускав жарти щиро народні. Навроцька не сердилась за єго мужицький язик, але ті жарти часом допікали ій до живого серця.

— Еге, ганяє! Отам сидить з Комашком в нумері в Мурашковоі. Я не знаю, що далі буде з цими новомодними дівчатами, сказала Навроцька.

— А коли сидить з Комашком, то нехай сидить та говорить собі на здоровя, одрубав Навроцький.

— Як то, нехай сидить? Деж видано, щоб молода панна тягала ся з паничами, десь запирала ся в нумерах? Чом ти іі не спиниш? Літає десь по Фонтанах, плаває на пароходах, ганяє по Одесі, неначе той студент, або який вітрогон-гусарин.

— То й нехай ганяє, бо ще молода. А як підтопчеть ся так, як оце ми з тобою, то буде сидіти на одному місци, та чулки плести, або сваритись, обізвав ся Навроцький.

— Добре, єй Богу добре! Та вона тобі колись сяде на пароход та й дремене в Константинополь до Турків у гості. А що тоді буде? підняла голос Навроцька.

— Нічого не буде, бо вона до Турків не дремене, промовив Навроцький.

— Ходить в якусь жидівську школу, просьвіщає жидівок, просмерділась цибулею; нанесе того жидівського смороду повні кімнати. В неі навіть черевики просмерділись жидами. Усі наші кімнати смердять жидами, неначе тут жиди завели шинк, сказала Навроцька вже сердито.

— Гм, я щось не чув, щоб в наших покоях смерділо жидами… Може тим, що в мене нежить в носі. Не всім пак мати такі тоненькі ноздрі, як у тебе, сказав спокійно Навроцький.

— В тебе мабуть з роду нежить в носі, бо ти степовий чумак, сказала Навроцька.

— Добре, що в вас камянецькі носи дуже вже тоненькі. Я й дьоготь нюхав, та й то не шкодило, сказав Навроцький.

— Пс! Он Маня сидить за дверима! Чуєш? Це недобрий тон! Чисте мужицтво! Ти зовсім зіпсуєш дочок, сердито обізвалась Навроцька.

— Не знаю, хто зіпсує, чи я, чи ти, обізвав ся Навроцький і встромив очи у вікно, неначе він роздивляв ся на маяк.

— Бач! в тебе все я винна. Може я винна, що Саня бродить по нумерах з Комашком?

— Як з Комашком, то я не маю до того ніякоі претенсіі. Він чоловік чесний. От якби з Фесенком… то інша річ, сказав Навроцький.

— З Комашком, то нічого? аж крикнула Навроцька і згорнула руки, як до Бога.

— А вжеж нічого. Комашко чоловік розумний, поважний, просьвічений, не шелихвіст, не вітрогон, сказав Навроцький.

— Комашко заведе твою Саню туди, де козам роги правлять. Хиба ти не чув, як він говорить? Все в него мужики та мужики, та мужицький язик. Я не знаю, чи він й в Бога вірує.

— Про це й я не знаю, та й не буду єго питати, сказав Навроцький.

— В него усі люде то нечесні, то лихі, то деспоти, то жмикрути. І те погане, і там не добре. Усе ганить. Я не знаю, що він за людина? сказала Навроцька.

— Щож він за людина? Чесний чоловік, та не вміє або не хоче закривати лиця машкарою; от і усе! сказав Навроцький. Про Фесенка цего не скажу; не вгадаю, чи машкара на ньому, чи натуральна пика.

— А вжеж натура, і натура делікатна, з гарними манерами. Фесенко далеко піде, високо полетить, сказала Навроцька. Він гарного прямування і… політику життя розуміє.

— Може і полетить вгору, як буде віяти той самий вітер, що тепер віє, а як вітер поверне…

— То й він повернеть ся, сказала Навроцька.

— Як той вітряк на степу… бовкнув Навроцький.

— Алеж і фрази в тебе! Коли ти іх покинеш? крикнула Навроцька.

В той час надійшла Саня і сіла коло вікна. Вона глянула на мачуху і по злих очах впізнала, що між нею та батьком була якась остра розмова.

— Де це ти, Саню, була? спитала в неі Навроцька.

— В Мурашковоі, обізвалась Саня.

— З ким ти там бачилась? спитала в неі Навроцька.

— З Комашком, обізвалась Саня.

— Добре, єй Богу, добре! Це гарна нова мода! Чи годить сяж молодій панні бродити крадькома по нумерах з паничами? Чи сьлід-же так робити? Де ти набралась таких новомодних ідей? присікалась Навроцька до Сані.

— Комашка я давно знаю. Знаю, що він добрий чоловік. Стріла ся з ним і поговорила, обізвалась Саня.

— Якби він був твій жених, то ти й тоді не повинна ховатись з ним по закутках, сказала Навроцька.

Саня мовчала і дивилась в вікно; вона давно звикла слухати морали од своєі мачухи.

— Бач, Харитоне Кириловичу! Я тобі казала, не давай Сані в ґімназію. А ти мене не послухав, а тепер маєш дочку, що по закутках з паничами ховаєть ся. Деж пак! сиділа там в ґімназіі поруч з жидівками, з міщанками, з купцівнами, а може з дочками куховарок, браталась з ними, товаришувала і набрала од іх такого духу, що й з хати не викуриш ніякими перфумеріями.

Саня сиділа і мовчки дивилась в вікно.

— Добре, що я свою Маню оддала на науку в приватний благородний пансіон, говорила Навроцька, обертаючись до свого мужа.

— Гм! Може. Не знаю, чия правда, чи твоя, чи моя? Хто любить попа, а хто попадю, а хто попову дочку, а хто й попову наймичку, а хто й попову корову? обізвав ся знехотя Навроцький.

— Од жидівок та міщанок трудно набратись просьвітнього духу. Я розвила свій розум книжками, обізвалась Саня. Сьвіт іде не од міщанок, а од заграничних розумних книжок.

— Добрий сьвіт! Не дай Боже такого сьвіту. А це які книжки ти втирала в руки Мані, мене не спитавши? На, подивись, сказала Навроцька, подаючи книжки Навроцькому.

— Гм. „Вона та він“ — жарт Санда, „Черево Парижа“ Золя, „Парижські письма“ Берне, Спенсер, Дарвін, „Вістник Европи“. Гм. Нема тут нічого страшного, сказав Навроцький, перегортуючи листки книжок.

— Як то нема нічого страшного? крикнула Навроцька. Там усе пишуть про погану любов. Якийсь Він, якась Вона… Це все якесь паскудство, котрого паннам зовсім не годить ся знати.

— Не читатиж акафистів молодим паннам. Та наша цензура як перешеретує книжки, то нічого тобі боятись; іх можна читати не тільки печерським черцям, але навіть черницям, сказав Навроцький.

Навроцька кинула очима на чоловіка неначе пятака дала і махнула бровю до вікна, де сиділа Саня. Навроцький опамятав ся.

— Ой лишко! Цеж я трохи зсунув машкару з лиця; забув, що дочка в хаті, подумав Навроцький і трохи кашльнув в долоні.

Навроцька заарештувала книжки і замкнула іх в комоду.

До чаю вийшла з кімнати Маня, заспана, апатична, невесела. Вона перейшла гостинну лінивою, неначе старечою ходою і сіла коло матери. Розмова за чаєм почала ся дуже благочестива, але невимовно нудна для Сані. Стара розлила кругом себе моралів більше, ніж налила чаю на усю сімю. Саня передумувала своі важкі думи і не одзивала ся й словом.

Скінчив ся важкий, нудний вечір, як нудна лєкція граматики. Усі рано полягали спати, втомлені од морського купання. Саня погасила сьвітло. Сон не брав іі. В кімнаті була страшна духота, неначе пашіли жаром стіни, неначе дихала горячим духом груба, стіл, комода, шафа, усе було неначе нагріте в горячому духу розпечене. Жара душила Санині груди. Горяча кров швидко ворушилась в жилах.

Саня одчинила вікно, сіла і сперлась на одвірок. Потягло з моря сьвіжим духом, дихнуло вохке сьвіже повітря на Санине горяче лице. Була пишна, тиха ніч. Над Одесою вже стояв сьвітовий білуватий туман. Білий манастир поетично мрів в легкому сьвіті од маяка. Ясні зорі висипались на чорному небі. Маяк блищав ясно, ясно, і розливав сьвіж на акаціі, на манастир, на парк; купи акацій, легко осьвічені, приймали фантастичні форми і неначе виринали верхами з чорноі безодні. І полетіли Санині думи, одна за другою, як зерна дорогого намиста низались на шовкову нитку.

— Що міні робити? Що міні почати? Як міні вийти з цего заплутаного лябіринта, думала Саня, дивлячись на срібний туман над далеким городом. Не вже міні прийдеть ся кинути останню надію на вищий розвиток свого розуму? Не вже не здійстнять ся моі золоті мріі? Не вже я іх мушу забути, повинна іх покинути?

І іі розум говорив, що не треба іх забувати, що не можна іх покинути…

Але десь глибоко, глибоко в серці обзивав ся інший голос, принадний, тихий, ласкавий, як повів морського сьвіжого вітерця; то був голос серця. І не холодні думи розсудливости почали снуватись в іі голові. Якісь інші мисли, палкі мріі роєм повили ся проти іі волі. І ті мріі налітали, вили ся ніби з ясного срібного туману, з темного неба, з сьвіжого моря, налітали з тієі поетичноі далечі, де пробував Комашко, снувались кругом неі, як бжоли в майський день і ворушили серце.

Саня не счулась, як забулась про допитування свого розуму. Вона вже неначе бачила на тлі темноі нічноі картини очи Комашка… бачила, як вони темніли, вкривались смутком в час іі розмови з ним… Вона пригадала, як він вийшов з нумера смутний, неначе громом прибитий. І ій стало жаль Комашка. Вона почула, що дві горячі сльози покотились по горячих щоках і впали на іі руки…

І через годину знов розум брав перевагу над серцем.

— Пишуть, що є закон розумности в сьвітовому життю: і в мертвій натурі і в людському життю; кажуть, що якийсь вищий розум правує життям кожного чоловіка, думала Саня. Чи вжеж тому правда? Якийже закон розумности в сучасному життю? Темні сили панують, справляють скажені орґіі свого торжества, а сьвітлі сили вольного розуму потоптані іх поганими ногами. А в природі? Вдарить суша, спека, коли треба дощу; хліб сохне, пропадає, усе вяне, сохне, неначе смерть обніме землю… Чи не такаж нерозумна суша впала тепер на моє життя? Я налагодилась дійти до дійшлости свого розумового розвитку, а та сьвітова розумність наче зумисне спиняє мене на дорозі, глузує з мене. Десь отут над Чорним морем впала іскра на моє серце, чи од моря, чи з синього неба, чи з темноі ночи чи з зірок, впала іскра і запалила мою душу, заморочила розум… Десь узялась якась нікчемна матеріяльна любов… Чи нікчемнаж? Чи матеріяльна? І якийсь потайний голос тоі нерозумноі природи неначе тихенько говорив до неі: Ні, не нікчемна, а велика, непереможна сила, котрій народи ставили олтарі, приносили жертви, курили тіміям, котру люде вознесли на небо, як богиню краси та кохання. Вона давала силу ґеніям, високо піднимала силу іх. То радість життя, найбільше щастя в життю, для котрого люде гинули, проливали кров і свою й чужу…

— Що міні робити? що почати? Розум мій прямує по одній стежці, а серце веде по другій, і сили нема в мене єго спинити. Ні, не нікчемна, не матеріяльна це сила! І мою любов засьвітив мій і єго розум, але чую, що мій розум вже не має сили єго погасити.

І Саня без надіі схилила голову на руку. А огонь в серцю розгорював ся. Пишна ніч виводила роєм мріі. Згадка за згадкою пішли в іі голові. Вона неначе бачила перед собою кімнату в домі Мурашковоі. Вона, Ольга, Надя і іх молоді товаришки обсіли кругом на софах. Йде весела розмова, йдуть змагання за принципи, за ідеали. Одна з них читає книжку. Читання зачіпає, ворушить думи. І знов змагання. Одні стоять за вищу науку, думають йти в універзітет; другі думають йти в сільскі школи, йти в народ. Одні встоюють за національність, другі стоять більше за козмополітизм. В хатині ясно, весело. Саня згадала той недавний час спокою свого серця, і ій стало жаль минувшого. А ніч йшла, плила. Над морем далеко, далеко блиснула блискавка раз, другий.

Саня перевела очи на ту картину над морем. Блискавка миготіла частійше і яснійше; над морем вирізувались краі хмар, зубчасті, білі, неначе верхи гір вкриті сьнігом. Блискавка замигала швидко. Було видно, як ворушились на далекому небі хмари, сині, чорні, білі. Під ними мигало море; блискавка падала неначе в хвилі. Саня задивилась на картину далекоі бурі, що десь лютувала на морі. А на землі і на небі було тихо, мертво…

— Було колись тихо в моєму серці. І десь узяла ся, неначе з моря вилетіла буря, і страшна, і поетична, і мучить мене і тревожить душу і серце, і дає міні щастя. Он хмари з блискавкою неначе злили ся до купи з хвилями моря. Не вже й моє життя так зіллєть ся з єго життям? І коли воно зіллєть ся, то на віки…

— Пишна південна ніч над морем! Не холодні думи ти наводиш на мою душу. В твоіх тінях кохання палкійше; серце говорить, а розум мовчить; ти впала з неба для поезіі. Холодні думи гаснуть в твоій поетичній мглі, думала Саня, дивлячись на море.

Зайняло ся небо на сході. І Саня була готова в той час летіти до милого, сказати єму: Люби мене на віки! Забудь усе, що я тобі казала і дай міні тільки твоє чисте серце!

Щезли хмари. Небо вияснилось. Заблищали зорі. І ті зорі ніби засьміялись до Сані.

— Ще недавно ви, зорі, неначе плакали для мене, а тепер знов наче сьмієтесь до мене… Неоднаково ви сьвітите людям, ясні зорі! Раз сьмієтесь, в другий — плачете, думала Саня, дивлячись на небо.

— Завтра я напишу до него, заспокою єго муки. А яву муку він бідний тепер терпить? Як він мене любить?

Саня лягла в постіль сьвітом й заснула тревожним легким сном. Сонце зійшло. День прийшов. Саня встала пізно. Мріі втихли, розлетілись, як фантастичні іллюзіі, як русалки розплились по воді перед сонцем. Згасли зорі на небі, погас горячий жар в серці.

— Перша душка моя про тебе мій милий! думала Саня прокинувшись. Цілий день вона ждала Комашка, а він не приходив. Гуляючи під акаціями, Саня передумала, що перетерпіла ій душа за цілу ніч, передумала усі тревоги свого серця! Але ясний день вів за собою холодну розсудливість. Золоті мріі неначе розлітались од сьвіта сонця. Енерґія розуму знов верталась до Сані. Ні, не покину я свого заміру! Пойіду на курси, одкаснусь од Комашка, забуду єго. Стане в мене до того сили, стане енерґіі… десятий раз говорила сама до себе Саня. Не буду до него писати, не буду манити єго, не буду думати про него…

Настав вечір — ніч вкривала землю.

І знов налітали роєм мріі, ворушилось серце. Займались зорі, займало ся огнем молоде серце дівчини.

— Зорі моі ясні! Не сходьте так рано на небі! Не ворушіть мого серця! Не несіть міні мук! думала Саня, сідаючи в ночи коло одчиненого вікна.

А зорі сходили, як і перше. Ніч навівала поезію, любовю. Муки серця знов оживали.

Навроцький пойіхав на службу до Кишинева і обіцяв знов вернутись через тиждень; він сподівав ся, що Комашко незабаром попросить Саниноі руки. Цілий тиждень не приходив Комашко. Саня мучилась. Щоки зблідли, лице змарніло. Веселість, жвавість щезла. Румянці на щоках зівяли, як вянуть квітки на пекучому сонці.

X

Минув тиждень. Комашко довідав ся, що Навроцький вернув ся на Великий-Фонтан.

— Піду обявлюсь старому, говорив Комашко Мавродінови, сидячи на бульварі над морем вечірною добою. Старий мене любить. Може він вговорить Саню, дасть ій пораду, встоюватиме за мене.

Душа моя перемучилась. І сон мене не бере. Ніщо мене не веселить. Он люде гуляють, забавляють ся, а я один неначе нічого не бачу, неначе нічого не чую.

— Вікторе Титовичу! Коли почали діло, то доводьте до кінця. Ваша доля для мене — неначе моя доля. Щасть вам Боже довести діло до кінця, сказав Мавродін.

І обидва товариші замовкли. Оркестр на бульварі гремів. Публика гомоніла, гула, як вітер в лісі. Бульвар неначе клекотів, як окріп в казані. А два молоді хлопці неначе нічого не чули. Вони смутно дивились на широку чорну площину моря, неначе засіяну сьвітлими цятками, що блищали на розкиданих в морі кораблях.

Комашко другого дня перед вечером задумав пойіхати на Великий-Фонтан.

— Пойіду і я з вами, сказав Мавродін, трохи розважу себе. Погуляю над морем та побіжу до Бородавкина, може збреше щось веселого.

Вони убрались й пойіхали на Великий-Фонтан. Йідучи уличкою до монастиря, вони стріли Бородавкина. Бородавкин купував в крамниці тютюн і вглядівши іх через одчинені двері, вибіг до них.

— Добри-вечір, Вікторе Титовичу! Куди це ви?

— Та гуляю з нудьги, обізвав ся Комашко.

— Чого це ви обидва так змарніли? Що це вас нігде не видно? Чи може, як сьпівають:

На улицю не піду, і дома не всижу; Хиба піду підкопаю у дівчини хижу…

— А що, швидко підкопаєте вже у дівчини хижу? промовив Бородавкин на здогад.

— Хто єго зна… знехотя обізвав ся Комашко, бо знав слабкий язик Бородавкина.

— Знаєте що, паничі? Ходім до мене та пограємо в карти. Потягла мене жінка на оце купання, бо вона тут зросла, і як настане літо, то іі як ту морську чайку так і тягне сюди… Іі тягне до моря, а мене до землі. Здохну з нудьги. Ходім голубчики!

— Спасибі вам; я в карти не граю, сказав Мавродін.

— І я не граю, обізвав ся Комашко.

— Але чого це ви обидва скривились, як середа на пятницю? Жінок у вас нема, діти дома не плачуть. Щасливі люде тай годі, сказав Бородавкин. А може це ви так подались од морського купання?

— У кожного чоловіка є своє горе, сказав Комашко.

Комашко обернув ся і трохи не почоломкав ся носом об фізіономію Фесенка. Фесенко прямував до Навроцького, але вглядів Бородавкина і приступив до него, не примітивши Комашка, що стояв до него спиною.

Комашко одскочив на ступінь, неначе вколов ся об бодяк. Фесенко ласкаво привитав ся з Бородавкином, зняв циліндер і якось дуже штучно, дуже низонько поклонив ся Комашкови. Лице єго стало солоденьке, але усьміх був хитрий, злий.

Комашко знав, що як Фесенко дуже ввічливий, дуже низенько кланяєть ся і солодко говорить, то був знак, що він зробив чоловікови якусь пакість.

І Фесенко зробив вже таку пакість; ославив Комашка.

— Куди йдете? спитав у Фесенка Бородавкин.

— Прийіхав на Великий-Фонтан гуляти. В Одесі мене бере така нудьга, що не знаю, де й дітись, сказав Фесенко, скоса поглядаючи на Комашка.

— Ходім, голубчику, до мене! Нам не стане одного партнера до карт! просив єго Бородавкин.

Фесенко думав зайти до Сані, або хоч углядіти іі де-небудь. Вона не виходила в него з думки, манила єго своіми синіми очима. Він не покидав надію завязати з нею роман. Але, стрівшись з Комашком, він догадав ся, що й той туди прямує. Фесенка почала розбирати злість і він згадав сніп кукурузи, згадав своі анонімні листи вернути єму назад. Кукуруза неначе різала єго по шиі острим листом.

— Та й модний-же ви чоловік! Які чудернацькі рукави вашого пальта! крикнув Бородавкин, трясучи Фесенкову руку.

Рукави сірого делікатного цьвіта пальта були з краю обшиті і справді чудернацькими, з кучеряво чорними оксамитовими обкладками. Здалеки здавалось, що на широких закарвашах рукавів поначіплювались не то раки, не то чорні павуки. Фесенко для ориґінальности сам видумав собі таку моду.

— Подумайте собі! Два тижні, як пошив собі таке пальто з чорними оксамитовими закарвашами на рукавах, а це дивлюсь на бульварі, десять душ як раз в таких самих пальтах з такими ж закарвашами. Так й пішло, так й пішло! говорив Фесенко.

— Честь вам і слава! Смак маєте високоестетичний! обізвав ся Комашко.

Фесенко зрадів, не зрозумів іроніі. Єго очи стали мягкими.

— Який поганий город Одеса! крикнув Фесенко. Тиждень шукаю ґудзиків до рукавів та до камізольки; перекидав усі маґазини і… не знайшов. Боже мій! Який жаль!

— То випишіть з Парижа, коли Одеса вам не догоджує, сказав Комашко і засьміявсь просто в вічи Фесенкови.

Фесенка неначе шпилька кольнула в бік; він зрозумів, що Комашко сьмієть ся з него. Знов перед єго очима неначе виріс сніп кукурузи на скелі.

— Нехай вже фільозофи виписують моди з Парижа. Я обійдусь і без Парижа, сказав сердито Фесенко, і чоловічки єго очей закрутились, завертілись. Міні здаєть ся, що не так ганьбить чоловіка виписування ґудзиків з Парижа, як пусті хлопячі жарти, схожі на жарти сільских парубків.

— Про які, паничу, це жарти ви говорите? крикнув Комашко.

— Ви самі добре знаєте, про які, сказав Фесенко. Йіхати в ночи на Малий-Фонтан, ставити сніп кукурузи та бодяків, писати нікчемні листи — це така штука, на яку вдатний дурненький ґімназіяст, а не....

— Що ви плетете? Який сніп кукурузи? Які листи?

— Може ви розумієте анонімні листи, а не снопи кукурузи? крикнув Комашко.

Фесенко почув, що шпилька кольнула єго і в другий бік.

— Це підлість, а не жарти! Цего не зробить міщанин, не зробить мужик! репетував Фесенко на всю улицю.

Очи в Бородавкина замигали од цікавости; сніп кукурузи та ще й бодяків, анонімні листи страшенно єго зацікавили. Він насторочив уха, як той кінь, що прислухуєть ся до несподіваного шелесту в лісі.

— Я подлим ніколи не був і не буду. Чого ви напались на мене серед улиці і репетуєте на весь Великий-Фонтан? Про який сніп кукурузи ви торочите?

— Оце то подлість! Я вам просто це скажу в вічи, обізвав ся Комашко.

— Та скажіть-бо, що то за анонімні листи, що то за кукуруза? Скажіть, будьте ласкаві! благав Бородавкин, і в него од цікавости неначе засвербіло коло серця.

Але Фесенко єго не слухав. Він розлютовав ся, розчервонів ся, кричав, махав руками, як простий сільский парубок. В той час він зовсім забув про делікатність манєр.

— Таку штуку можуть встругнути тільки ліберали, радикали, такі як ви! кричав Фесенко.

— Так чеплятись ні-за-що можуть тілько такі шовіністи, як ви, що готові тричі на тиждень зміняти своі пересьвідчення за вітром! Жаль мене бере, що такий молодий, а вже ламаєте свою душу, сказав Комашко.

Мавродін мигав своіми великими тихими очима на Комашка, неначе говорив: не зачіпай лиха! Комашко навіть не примітив того.

— Бога ради, не кричіть, бож люде збігають ся, говорив Бородавкин. Зійдімо з улиці в те провалля.

— Знаємо, куди ви дивитесь! Би дивитесь в Женеву та Льондон, кричав Фесенко.

— Неправда ваша! крикнув Комашко. Я дивлюсь на Украіну та й годі. А ви дивитесь в Париж, та на свою кишеню, то і я не в претенсіі; на парижські ґудзики треба багато грошей, сказав він, і єго тонкі ноздрі задрожали, лице зблідло. Одначе, прощайте! Час міні йти до Навроцьких, сказав Комашко.

— І я там зараз буду! крикнув Фесенко.

— Опізнились! Ви скорчитесь в три погибели, скрізь пролізете, а там не пролізете, говорив Комашко, показуючи рукою на гору, де була гостинниця.

— Проліземо й там! гукав Фесенко вже з балки, куди єго потяг за руку Бородавкин.

— Та ходім, пограємо в карти, бо все одно — вам не годить ся йти до Навроцького: туди пішов Комашко, сказав Бородавкин.

Злість душила Фесенка. Він почервонів, дрожав і все лаяв Комашка, йдучи балкою з Бородавкином. Він ненавидів Комашка і за Саню і через те, що Комашко був талановитий чоловік і міг стати єму впоперек дороги на службі та випередити в карієрі.

Стежка вила ся на дні балки, подекуди закиданоі сьміттям та гноєм. На праву руку повертала стежка на гору, до одноі елєґантноі дачі з блискучими вікнами, з ґанком, оповитим диким виноградом. Фесенко повернув на ту стежку. Він думав, що на тому ґанку вони будуть грати в карти.

— Не туди! Ми живемо не в таких багатих дачах. Моя жінка любить сільску ідиллю. Ондечки на горбку наша дачка, наша ідилля! сказав Бородавкин. Він показував рукою на просту міщанську хатку.

Фесенко глянув на ту дачу і насупив брови.

— Повертайте на ліву руку, на ген-оту стежечку, гукнув Бородавкин.

Стежка з балки повела на горб через густі колючки.

Фесенко був взутий в тоненькі трипові сірі черевики. Колючки кололи єго в литки через шовкову чесучу і в ноги через тріко.

— Ой, колють колючки! аж сичав Фесенко, підкидаючи ноги вгору. Чорт зна, куди ви оце завели мене, сердив ся Фесенко.

— Це ми пішли навпростець, щоб швидче дійти. Жінка з нудьги вмирає, говорив Бородавкин.

Стежка довела до горбика, на котрому стояла рибалська хатинка. Горбик той був просто сьмітник. Внизу горбика коло колючок лежали купи попілу. Зверху лисьніли мокрі помиі. Міщанка виливала іх на сьмітник просто з порога. Треба було йти або через купи попілу, або через горб, облитий помиями, або просто через колючки. Фесенко ступив черевиком в попіл. Нога вгрузла, як у борошно.

— Ну, та й завели-ж ви мене! Тут тільки собакам ходити, а не кавалєрам, обізвав ся сердито Фесенко. Добра ідилля, нічого сказати.

— Держіть горою! Беріть цабе! гукнув Бородавкин позад него.

Фесенко взяв цабе на горбок і вліз в болото. Він вискочив на сухе місце і почав обтрушувати хусточкою пантальони та чоботи, та обтирати об траву підошви. Обчистившись, облизавшись, як той кіт, він пішов за Бородавкином.

— Знаєте що, Фесенку? Ви дурнісенько топчете стежку до Сані. Саня хоч гарна, але в неі приданного ані шага, сказав Бородавкин.

— Не вже?! аж крикнув Фесенко. Я чув, що Навроцька богатенька.

— Багата одна Маня, менча дочка Навроцьких. Ви знаєте, що на неі мати записала двадцять пять тисяч карбованців. І дім в Кишиневі не Навроцького, а єго жінки; і дім дістанеть ся Мані, сказав Бородавкин.

— Двадцять пять тисяч і дім! аж крикнув Фесенко. Ото штука!

— Не знаєте ви, де раки зимують? обізвав ся Бородавкин.

— Не вже цьому правда?! спитав Фесенко.

Він не дуже йняв віри Бородавкину, бо вважав на него, як на брехуна.

— Сам бачив, оцими сірими баньками бачив листи в банку; стара вклала в банк при моіх очах. Ій Богу, правду кажу! Нехай мене святий хрест побє, коли брешу! Розпитайте людей, коли міні не ймете віри, говорив Бородавкин.

— Гм… Це штука… Ццц… цмокнув Фесенко по басарабськи і задумав ся.

— От ви і причепіть ся до Мані. Але що то за анонімні листи? Що то за кукуруза, через котру ви полаялись з Комашком? спитав Бородавкин.

— Ат! то нісенітниця, бовкнув Фесенко.

— Та скажіть бо, голубчику! Бачте, який ласий секрет я вам сказав, благав Бородавкин.

Єго сірі великі очи аж благали, неначе в дітини, що ласить ся до мами та просить солодкого гостинця.

— Ат! нехай потім, обізвав ся Фесенко.

— Та скажіть-бо! Не вже вам трудно сказати кілька фраз? Ій Богу, я нікому не скажу! Божусь і присягаюсь! Жінці навіть не скажу, просив Бородавкин.

— Нехай потім. Секрет не втече, а ми не помремо так швидко, одрізав Фесенко.

— А як помремо? Ми усі під Богом ходимо, благав Бородавкин.

Стежка крутилась по горбах і довела до дачі Бородавкина; то була проста міщанська хатина-мазанка.

— От і наша дачка, промовив Бородавкин.

— Де? спитав Фесенко, бо вже більше і хат не було видно.

— Та оця ж хатина. Ми живемо в демократичній дачи; жінка любить ідиллю, сказав насьмішкувато Бородавкин.

Фесенко закрутив носом і зморщив губи, неначе покоштував кислиці. Одначе він мусів йти за своім поводатором.

Хатина стояла край спуска до моря на горбку. Горб був обсмалений сонцем, як циган. По горбку сторчали бодяки та колючки. Тільки коло ґанка росли дві старі акаціі, та в городчику за хатою зеленів старий волоський горіх.

Бородавкин привів Фесенка до ґанка. Ґанок був напнутий з боків і зверху парусиною. Передний бік був зовсім не закритий. В ґанку стояв стіл. Коло стола сиділи Бородавкини та Христина. Фесенко став перед ґанком, зняв циліндер і привитав ся до дам.

— Ой! слихом слихати, в вічи видати! гукнула Христина з'за стола. Чого це ви неначе зблідли на лици? Чи не снилось вам часом цеі ночи щось страшне, чудне, знаєте таке… Христина не договорила. Вона натякала єму на сніп кукурузи.

— Ні, нічого не снилось. Я сплю так міцно, що і сни мене не беруть, обізвав ся Фесенко.

— А може з вами трапилась яка подія? спитала Христина і хитро осьміхнулась.

— Не вже вона знає? Брат чепляєть ся сказати… Певно не знає. Хтоб оце сказав ій? думав Фесенко.

Христина на силу вдержувалась од сьміха, аж почервоніла.

— Є, партнер! гукнув Бородавкин.

— Просимо до нашого сальона! Це наш сальон, обізвалась кокетливо Бородавкина.

Фесенко увійшов у той сальон і скривив губи.

— Та й трудно до вас доступитись! почав Фесенко. До вас дорога заросла тернєм і бодяками.

— А ви думали, що так то легко доступитись до дач? Поколіть попереду своі ноги тернєм та колючками, защебетала Христина.

Фесенко згадав терня та кукурузу по дорозі до Сані і легесенько зітхнув.

— Ну, для Фесенка дороги до паннів не заросли тернєм, обізвалась Бородавкина, прижмуривши своі карі блискучі очи. Вона запишила румяні губи і пильно дивилась на рівні, як намальовані Фесенкові брови.

Фесенко гордо підвів голову, неначе хотів сказати: Не боюсь колючок! Побіждаємо! Не встоять проти мене!

— Ви не дивуйтесь, що я вибрала собі таку простеньку дачку на літо, сказала Бородавкина. Дачка проста, але яка звідціль картина на море! От придивіть ся лишень! з ентузіязмом сказала Бородавкина і показала білою маленькою рукою на море. На руках блищали золоті перстені.

Картина з ґанка була і справді гарна. По обидва боки розступились дві круті гори, і між ними синіло море, неначе вправлене в рами. По березі і в морі стреміло в хаотичнім неладі каміння. Горб, на котрому стояли дачі, був кругом внизу ніби обплутаний неводами, як павутинням. Мокрі неводи та поплавки схли на сонци, неначе обсипані іскрами. На березі стояли човни. В човнах дрімали Греки в рябих, синіх, та червоних куртках, обшитих шнурками усякого цьвіта. Рибалки удили рибу між камінням. Картина була весела, жива, осьвічена гарячим сьвітлом півдня.

— А що, гарна картина?! знов сказала Бородавкина.

— Гарна, гарна, дивно гарна. Які здорові поплівки коло неводів. Зовсім неначе барильця, сказав Фесенко флєґматично.

— Вже й ви нагляділи красу! Гляньте на берег, на море! сказала з патосом Бородавкива і знов махнула маленькою рукою на море.

— Гарне й море; чорніє як чорнило, обізвав ся Фесенко.

— А чи довгоб ви видержали, якби вам посидіти отут в цих колючках та дивитись на цю картину моря, сказала Христина.

— Не знаю. День, або два, сказав Фесенко, котрому було байдуже до тих картин моря.

Христина пустила шпильку Бородавкиній. Бородавкина зрозуміла це. Іі брови рушились і між ними мигнули легенькі зморшки.

— Міні не сорок літ, а тілько двадцять пять. Я ще не втратила чуття краси природи, дала здачі Бородавкина Христині; вона натякнула Фесенкови, що Христина, хоч гарна й на виду неостаркувата, але вже стара.

— Тай міні ще нема сорока, але колючки все таки колючки, обізвалась Христина.

— То чогож ви сидите в колючках? спитав Фесенко в Христини.

— З нудьги; щоб трохи поколотись… Після цих колючок Одеса міні стає ще краща. Я не люблю монотоніі, сказала Христина. День в колючках, а два в рожах, то й рожі здаватимуть ся кращими.

— Ой, яка картина з мого сальона, кокетно кричала Бородавкина. Як тільки гляну на море, то зараз пісня міні йде на думку.

Бородавкина і справді дуже любила море, любила й співати. В неі була поетична вдача, хоч вона була пустенька собі й кокетка. Але вона любила до того почванитись перед людьми своім поетичним смаком, прибільшувала єго, виставляла на показ, як панни часом виставляють на показ маленьку ручку або ніжку.

Бородавкина кинула очима на чорні Фесенкові брови і засьпівала: „Місяць пливе у ночи в небесах“.

Не море, а ті брови тепер кинули ій на думку пісню.

Фесенка не любили чесні молоді розвиті розумом панни, але пустопорожні легкодумні панни й дами так й липли до него.

— Кузино! ви не доносите в тонах на пів аршина, саркастично сказала Христина.

Христина, хоч була собі трохи різка на словах і навіть була вдатна встругнути дику штучку, але чудово грала на роялі і розуміла музику. Бородавкина навіть не знала нот і співала, як співають сільські дівчата, хоч мала голос дуже гарний.

Бородавкина неначе не чула, що сказала Христина і співала, поглядаючи Фесенкови в вічи. Бородавкин теж любив співати, але мав дуже різкий голос. Він почав підспівувати в секунду і задерчав, як струна, котрою бють вовну.

Жінці хотілось, щоб Фесенко слухав тільки ій голосок.

— Сергію Степановичу! перестань! крикнула сердито Бородавкина.

Бородавкин замовк.

— Страх не люблю, як міні хто перебаранчає, говорила сердито Бородавкина і знов почала тоненьким мягким голосочком: А ми під рибалською хатою сиділи, сиділи й мовчали у-двох, у двох! тягла Бородавкина і дивилась своіми солоденькими очима просто в вічи Фесенкови.

Одначе Фесенкові очи не дали ся на той мягкий голосок; він пильно розглядав пишну шовкову блюзу на Христині. Блюза була дорога сірого делікатного цьвіта. По блюзі були розкидані полеві маківки, неначе тільки що вирвані на поли. Блюза вкривала пишні груди та бюст повний, як бюст Діянни. Бородавкина висьлідкувала стежку, по котрій побігли Фесенкові очи.

— Вибачайте, Фесенку, що я не ждала гостя і не вбрала ся в празникову блюзу. Признаюсь, що я демократка; не вбираюсь в шовкові блюзи на дачі та ще і в будні; я взяла на путання тільки дві простенькі блюзки.

Фесенко нічого не сказав, тільки поставив рот, як букву о: Не знаю мов, чи то добре, чи погано.

— Мама привезла в скрині сім блюз, залепетіла маленька донечка Бородавкиних, Зюзя. Бо в тижні сім день: понеділок, вівторок, середа… Ніхто не звернув уваги на дитячі слова; усі неначеб то іх не чули. Одначе Зюзя вдала ся в свого татуня і почала виказувати й инчі домові секрети.

— Тьотя Христя дала нам на черевички сто карбованців, а мама справила собі оксамитовий бурнус та накупила капелюхів з перами. А пера такі здорові, здорові та закручені, як у нашого півня хвіст, лепетала Зюзя.

— Одарко! Йди та забери дітей. Час іх поіти чаєм, крикнув на наймичку Бородавкин. Він бояв ся, щоб маленька юдка не виказала ще яких цікавійших секретів.

Прибігла Одарка і потягла за руку Зюзю. Щоб затерти дитячу неприємну розмову, Бородавкин почав розмову про Маню Навроцьку.

— Жінко! обернув ся Бородавкин до жінки. Скільки тисяч поклала в банк Навроцька для своєі дочки Мані?

— Двадцять пять тисяч, сказала Бородавкина. Я сама бачила, як вона записувала. Білєти іі в банку.

Фесенко підняв брови і насторочив уха.

— Правда; певно правда, коли й Бородавкина бачила, подумав Фесенко.

— Гей, ви кавалєри! не знаєте, де раки зимують, сказала Христина, обертаючись до Фесенка. Фесенку! у вас очи ясні, як брилянти, але мабуть у вас полуда на очах, що ви нічого не примічаєте.

Фесенкови не сподобав ся такий крутий комплємент; він зморщив брови, підняв носа і скривив губи на бік.

Різкі Христинині комплєменти єго встидали.

— Вибачайте! в мене очи без полуди, сказав Фесенко і зняв цвікер.

— Ви ганяєтесь за Санею. Що ви знайшли в неі путнього, почала Бородавкина. Ні фіґури, ні бюста. Чванить ся своім розумом та носить ся з тою наукою, як старець з писаною торбою.

Бородавкина підняла голову і випнула свій бюст. Дивись, мов, чи такий-же бюст в твоєі Сані, як у мене.

— Сватайте Маню Навроцьку. Ви знаєте, що я повітова сваха, сказала Христина. До Сані ви не достанетесь, як не достанете зубами свого ліктя.

— Ой, говорить, як сільська молодиця! Зовсім здичавіла в степах оця пані, подумав Фесенко і голосно засьміяв ся.

— До Сані треба довших зубів, тягла далі Христина. В Комашка довші зуби, ніж у вас. А ви беріть Маню; двадцять пять тисяч й дім!

— Двадцять пять тисяч й дім, подумав Фесенко. Правду каже Христина; треба сватати дівчину, бо хтось незабаром вхопить.

І він був готовий бігти до Навроцьких і зараз просити Маниноі руки.

Бородавкин достав карти і кинув на стіл.

— А поки що, перекинемо картами разів два-три, сказав Бородавкин. А ви Фесенку таки скажете міні про ті письма…

— Добре, добре, добре! Нехай потім… сказав Фесенко.

— Про які письма? спитала Христина і знов якось хитро осьміхнулась.

— Та то нісенітниця, обізвав ся Фесенко.

В Бородавкина аж очи бігали, аж горіли. Христина глянула на него і зареготалась.

— Пограю в карти тимчасом, бо в Навроцьких сидить Комашко. Не хотілось-би міні з ним стрінутись, думав Фесенко. Сонце стане на вечірному прузі, тоді підемо до Навроцьких і випремо звідтіль Комашка.

Фесенкови випала партнером Христина, але тепер єму були не в думці карти. Він кидав ними знехотя, грав невважливо і робив страшні помилки.

— Двадцять пять тисяч, ще й дім, та ще й добрий дім! мигало в єго голові і не давало єму звертати уваги на карти.

Карти летіли на стіл, а перед Фесенковими очима на зеленому сукні миготіли асиґнаціі цьвіта веселки, цілі купи асиґнацій, срібла, червінців. Червінці лисніли, дражнили й єго грубу фантазію.

— Наберу грошей, піду вгору по службі, вхоплю в руки високий адміністративний чин. Міні дадуть за службу конфісковані од Поляків землі, села, ліси в південно-західньому краю…

Фесенко неначе нічого не чув, кидав картами, як з просоння. Мріі снувались в єго голові.

— Куплю дом в Одесі з мармуровими сходами; сходи вистелю дорогими килимами, обставлю пальмами. На дверях поставлю швайцара з бородою до пояса в золотій ліберіі… Держатиму гарну карету, куплю рисаки, щоб чортами гнули шиі, щоб зміями летіли по Одесі. Розляжусь в кареті з гаванською сигарою в зубах, простягну ноги…

Фесенко випнув груди, простяг під стіл ноги і торкнув Бородавкину в черевики. Бородавкина прижмурила до него очка і солоденько усьміхнулась. Він навіть того не примітив.

— Найму дорогого кухаря; мадеру випишу просто з острова Мадери, Херес з Іспаніі. Куплю цей горб і поставлю дачу як цяцька… Або на чорта та дача! Пойіду в Рим, в Неаполь, в Париж. Пойіду в Анґлію істи правдиві біфстеки. Звідтіля зайіду в Неаполь на виноград та апельсини. Заверну в Іспанію до Андалюзанок. Кажуть, в Андалюзіі огонь — дівчата! Ух!

— Жінка нехай сидить дома та малює картини… Підйіду каретою до ґубернатора. Швайцар скаже: Ваше превосходительство! Єго превосходительство вас ждуть! Ґубернатор вибігає до мене, дрібкенько ступаючи, хапає мене за руку обома руками. Виходить ґубернаторша, строіть міні очка… Буду водитись з ґенералами, сам стану ґенералом! Фу, фу! Покажу-ж я шик! І про нас сьвіт заговорить! Придавимо тоді Комашків до самоі землі; кланяйтесь, мов, нам! Цілуйте нас в ноги!

— Чи ви осьліпли? чи ви спите? А може й здуріли?

— Як ви граєте? В яку масть виходите? репетувала сердито Христина. Це мабуть двадцять пять тисяч вам памороки забили.

— Добре вгадує, подумав Фесенко, неначе прокинувшись. Фесенко страшенно програв ся в той раз. Бородавкин з веселенькою міною на виду загріб виграні гроші; він мав половину заробітків своіх з карт і харчував тими заробітками своіх дітей.

XI

Покинувши Фесенка та Бородавкина, Комашко з Мавродіном пішли улицею на гору до монастирськоі гостинниці. Комашко, роздратований наглим Фесенком, довго не міг заспокоітись. Він не йшов, а просто біг на гору. Мавродін ледви встигав поспішати за ним.

— Вікторе Титовичу! Чого це ви так біжите? спитав єго Мавродін і придержав за руку. Я ледви поспішаю за вами.

— Втікаю від лихого чоловіка, обізвав ся Комашко. Такий молодий хлопець, тільки що вийшов з універзітета а такий наглий, такий попсований. Один образ такого підлого чоловіка перевертає в міні усю душу. Нечесність, підлість! душа попсована, поламана!

— Вікторе Титовичу! Не зачіпайте ви оттого Фесенка, сказав Мавродін. Ви знаєте, який тепер небезпечний час. Оці Фесенки покопають кругом вас ями й ви не счуєтесь, як впадете в ті ями.

— Як не зачіпати?! Треба бити єго по чому влучиш, треба катувати лихих людей; писати про іх, кричати на ввесь сьвіт, щоб люде знали про іх, стерегли ся іх, карали іх громадським судом, говорив Комашко голосно на усю улицю.

— Голубчику! не кричіть, бо тепер і стіни домів і оці акаціі слухають. Ви чоловік палкий, одкритий, а то люде хитрі, потайні. Теперечки навіть такі нікчемні, невеличкі люде, як Фесенко, з'зідять вас без соли… Ми втратимо лучших людей, людей інтеліґентних і нічого не вдіємо, обізвав ся Мавродін.

— Не вже нам тільки мовчати та дивитись! обізвав ся Комашко вже тихше. Куди не глянь, скрізь бачиш здирство, нечесність, грубу матеріяльність, еґоістичність, або бачиш прибитих людей, людей нужденних, убогих. І тільки де-не-де блищать огні…

— І ті огні згаснуть, бо іх погасять, як не будете стерегти ся. Я син грецького купця і розумію, як треба в життю братись на хитрощі, щоб не потонуть в болоті, обізвав ся Мавродін.

— Я й забув, що ви хитроумний Уліс. Але я бою ся, щоб ви з своіми хитрощами не притаілись та й не заснули з своіми ідеалами десь у закутку. Треба боротись! Тепер час боротьби, сказав Комашко.

— Не час одкритоі боротьби тепер. Пролазьте то скоком, то боком поміж Фесенковими та інчими ямами, то може щось і зробимо для літератури, для народа, для єго просьвіти та матеріяльного добробиту.

— Хитрий ви з біса! сказав Комашко.

Він вже трохи прохолов і заспокоів ся. Спинившись під акаціями, він скинув капелюх і обтер хусточкою горячий піт з лоба.

Приятелі розійшли ся. Комашко пішов до Навроцьких. Мавродін поліз гуляти над море. До Бородавкина він не пішов, щоби не стрінутись з Фесенком.

Комашко зайшов в нумер і не застав Навроцьких дома. Горнична сказала, що пани пішли гуляти на гори над морем, а панни побігли купатись.

Комашко пішов через монастирський город і вглядів над горою старого Навроцького та єго жінку. Вони сиділи на камінню і дивились на море. Він побіг до іх. „Як раз випав добрий час поговорити з старими на самоті про своє діло“, подумав Комашко.

— Добри-вечір вам! промовив Комашко, кланяючись Навроцькій та Навроцькому.

— Доброго здоровячка! От несподіваний і сподіваний для мене гость! крикнув Навроцький, схопившись з місця і подаючи єму обидві руки.

Комашко привитав ся до Навроцькоі. Вона показала холодним поглядом, холодною міною, що Комашко був для неі не тільки несподіваний, але й не бажаний гість.

— Сідайте, будьте ласкаві, коло нас, просто неба на землі, як кажуть: отут на камінню, сказав Навроцький.

Комашко сів поруч з Навроцьким.

Навроцька надулась и дивилась пильно на море, неначе вона вгляділа там якесь диво.

— Чи давно вернулись з Кишинева? спитав Комашко в Навроцького.

— Вчора. Позалатував деякі дірки в канцеляріі та й махнув на Великий-Фонтан до своіх, сказав Навроцький. На лихо, ще й предсідатель наш махнув на ціле літо за границю; роботи в мене по самісіньку шию.

— А деж Олександра Харитонівна та Марія Харитонівна? спитав ся Комашко.

— Пішли купатись, а ми старі оце сидимо та ждемо іх, сказав Навроцький.

— На що єму моя Маня здала ся? Чи не думає він присвататись до моєі Мані? Мабуть перечув та рознюхав, що в неі двадцять пять тисяч приданого… Я єму покажу Маню! думала Навроцька, насупивши брови.

— Харитоне Кириловичу! Я прийшов до вас за великим за-для мене інтересом. Я люблю Олександру Харитонівну і прошу в вас іі руки. Прошу об тім і вас, Раісо Михайлівно, обернув ся Комашко і до Навроцькоі з делікатности.

— Голубчику! Вікторе Титовичу! крикнув Навроцький і схопив ся з місця. Кращого зятя для своєі Сані я й не бажаю.

Комашко встав і собі з місця. Навроцький обняв єго і тричі поцілував.

— Ще й цілуєть ся… Ото велика радість! подумала Навроцька.

— А ви, Раісо Михайлівно, не будете проти мене? спитав ся Комашко в Навроцькоі.

— Я! Я нічого не маю проти вас. Та я й не мати для Сані. Вона мене ні-вчому не слухає і в цему ділі не послухає, сказала Навроцька, цідячи слова, неначе через густий цідилок.

— Хоч буде з ким поговорити по щирости, сказав Навроцький. А то знаєте, як у нас буває: гм… гм… з панами говори, тай бій ся; з товаришами говори — половинкою язика; з начальством говори тільки кінчиком язика; з чужими говори й стережись; з жін… сказав Навроцький та й замовк і прикусив язика, глянувши на жінку.

— О! вже заляпав не кінчиком язика, а цілим лопатнем до самоі горлянки, подумала Навроцька.

— Ота чортова машкара намуляла вже мині щоки, знов обізвав ся Навроцький. А перед вами, Вікторе Титовичу, мині якось вольнійше говорити. Саня вас любить; я про це знаю, але, бачте, в теперішних деяких дівчат увійшов якийсь новий дух, хоч дух незлий; вона морочить мене з тими курсами. Припала охота вчитись в універзітеті.

— Я про це знаю. І цей універзітет став мині на дорозі до щастя. Але я не проти універзітета, сказав Комашко.

— А яб хотів, щоб моя Саня не втратила вас; буде мині шкода вас, сказав Навроцький і чогось засмутив ся. Сказати правду, Саня таки любить поставити на свому, а я ій ні-вчому доброму не спинюю.

В той час по узькій стежці, що вела ся по крутій горі, йшли з купання Саня та Маня з горничною.

Навроцький вглядів іх і кільки разів махнув до іх рукою: йдіть мов швидче; гостинця дам. Панни вийшли на гору. Комашко побіг ім на зустріч і привитав ся до іх. Він глянув на Саню і єго здавило коло серця. Саня зблідла, схудла. Щоки позападали, очи пригасли, і тільки на середині блідих уст притаів ся румянець, неначе на листочках рожі в осередку, що вяне на сонці в страшну спеку.

— Ще місяць перед цим була сьвіжа, як квітка цвила, а тепер така стала, як квітка привяла, подумав Комашко і здихнув. Він прочитав на ій блідому виду усі муки, які вона перетерпіла за той місяць.

Маня сіла, притулилась до маминого плеча і відсапувала. Саня впала на каміння коло батька.

— Саню, моя дитино! Віктор Титович просить твоєі руки. Я кращого зятя для себе не бажаю. Що ти скажеш нам на ці слова? спитав батько в Сані.

Саня вперве придивилась до Комашка при сьвіті сонця. Він стояв перед нею з блідим лицем, з запалими очима. Острий блеск єго очей згас. Вона вгадала по єго очах усі муки єго серця і трохи не заплакала.

— Вікторе Титовичу! Ви знаєте моі думки, моі мріі, моі бажання. Я не поступлюсь ними ні-за-яке щастя в сьвіті, сказала Саня.

— Бачте, моя Саня трохи уперта, але правдива людина, обізвав ся Навроцький. Саню, ти тікаєш від свого щастя, казав старий і задумав ся, похиливши голову.

Усі замовкли. Саня дивилась вниз на обгорілу від сонця землю. Усі неначе звідкись ждали відповіди, а відповідь не надходила.

— Я готовий для вас на усяку жертву, обізвав ся Комашко. Покажіть мені на ту жертву, і я іі вам принесу.

— Ви мій ворог. Доки вас не знала, я була щаслива. Ви вкрали спокій моєі душі, мого серця, вкрали моі мріі, моі дорогі, золоті мріі. В нас був кружок з моіх товаришок по ґімназіі. Я зросла з ними, вчилась з ними. Я любила іх, як своіх сестер, більше від своіх сестер. Ми збирались в Мурашковоі, читали книжки, набирались просьвіти; там складав ся наш сьвітогляд, наш погляд на сьвіт, на життя. Ми постановили собі, якою дорогою піде життя кождоі з нас. Одні з нас посьвятили себе вищій просьвіті; інші постановили собі йти в народ, хто хапав ся за педаґоґію. То був наш рай! Які золоті мріі роєм вили ся в наших головах! Я була щаслива. А ви ворогом з'явились в мій рай і вкрали мій спокій, вкрали моє щастя, говорила Саня, і іі голос затремтів жалібно. В очах з'явилась сльоза. Вона схопилась з місця і була готова утікти. Комашкови здалось, що вона біжить над кручу. Він знав іі нервну, поривчасту вроду. Він стрівожив ся і вхопив іі за руку.

— Олександро Харитонівно! Я покину місце, пойіду з вами в Петербурґ, займу приватну чи яку інчу службу. Будете ходити на курси, тільки не кидайте мене, промовив Комашко з таким огнем, що Саня зблідла; в неі забило дух. Вона вгадала, що настає рішуча хвиля.

Саня в одну мить зрозуміла, що Комашко приносить для неі велику жертву і більшоі не може принести. Очи іі блиснули радістно сьвітом, неначе сонце виглянуло з'за хмар в хмарний день.

— Коли так, то я ваша на віки, сказала Саня і подала Комашкови обидві руки. Навроцький встав і поцілував дочку, а потім поцілував Комашка.

— От і добре! крикнув Навроцький. Гм… гм… Я такий радий… хоч стань над оцею кручею та співай.

Навроцька глянула на него скоса.

— Здурів старий; ще справді утне пісьні, подумала вона.

— Неначе душа моя чула, що ви будете нашим. Я полюбив вас з того часу, як вперве побачив вас в свому домі, Вікторе Титовичу, обізвав ся Навроцький. Та тиб, Саню, покинула думку про той універзітет; тепер буде в тебе дома свій універзітет.

— Ні, папо, не покину. Я вже зовсім готова до екзаміну. Я вже про те не говорю, що вища просьвіта потрібна убогим дівчатам для шматка хліба. Потрібна вона усім женщинам. Ми не вмітимемо виховати дітей, не вмітимемо розвивати іх розум, дати добрий моральний напрямок…

Саня скоса поглянула на Раісу Михайлівну. Навроцька вловила той косий погляд.

— Це вона шпурляє в мій огород камінням, подумала стара Навроцька.

— Зберуть ся наприклад гості, говорила далі Саня. Мущини говорять про серіозні питання; молоді паничі виробляють собі принципи, виясняють серіозні погляди, а женщини сидять, кліпають очима, пропадають з нудьги, бо нічого не розуміють і нічим не інтересують ся. Не дурнож вони зараз затягнуть розмову про театер, про акторів, про артистів, а потім звернуть розмову про своіх горничних, кухарок і добирають ся часом до візників та дворників.

— Ій Богу, стріляє в мене, подумала Навроцька. Вчера в нас з Бородавкиною за чаєм тільки й мови було, що про кухарок та візників, подумала Навроцька.

— Ваша правда, Олександро Харитонівно, обізвав ся Комашко. Наші панни, як тільки виплигнуть з ґімназіі…

Старій Навроцькій здало ся, що іі вдарила куля в самісінький лоб. Вона не втерпіла.

— Який тон! Хиба панни кози чи заяці, що вони плигають? обізвалась Навроцька.

— Гм… Трохи, трохи, схожо, сказав Навроцький.

— Як вискочать з ґімназіі, то зараз тягнуть ся за аристократизмом, говорив далі Комашко. Вони мріями ганяють за богатими сальонами, за уборами. Ім треба або моднього француського язика, або панського офіціяльно велико-руського. Украінський язик вони викурюють з дому, бо ним говорить простий народ. Просьвічена Украінка первий ворог Украіни й украінського народа, бо вона відрізняє ще в колисці своіх дітей від народа.

Саня глянула просто в вічи мачусі. Навроцька почула, ніби куля вдарила іі в само серце.

— В мене так не буде. О, я не вижену народнього язика з своєі сімьі, обізвалась Саня.

— Ще й не вінчалась, а вже говорить про своіх дітей. Пропаде моя Маня! Всего отут наслухаєть ся. Навроцька почула, що вона уся ніби наскрізь простреляна. Вона схопила свою Маню за руку і встала з місця.

— Ходім, Маню, та зготуємо чай, сказала вона до своєі дочки.

Вона пішла з дочкою через вигон і швидко іі фіґура і Манина замаячила між хрестами та могилами монастирського кладовища, куди вела ся стежка. Комашко дивив ся ім у сьлід і думав: там тобі місце; сама втікла од живих людей на моральне кладовище і дочку потягла; заморозила молоду чесну, добру натуру, з живоі молодоі дівчини зробила египецьку, гарно зготовану мумію.

Батько з дочкою та Комашком сиділи й мовчали.

Червоний сьвіт сонця облив високий берег, високі кручи. Небо було чисте, сине, як шовковий синій наміт. Море лисніло. Сиза легка мгла впала на далеке море. Тиша, тепло. Якась благодать розлилась в небі, на морі й на землі. Радість, спокій злинув на серце молодого Комашка. Щастє того вечора розворушило єго серце, зачепило єго гуманні мріі.

— Усей вік свій до самоі смерти не забути мині цего пишного вечора, тихо обізвав ся Комашко. Ці слова були ніби луною єго попередних дум, єго щасливоі душі.

— Думи моі неначе летять на крилах. Мисли моі широчать ся, серце стало горячійше, думав Комашко. Я готовий обняти усей рід людський; я неначе ожив, вдруге на сьвіт народив ся, і народив ся в той час, коли усе цвите, усе красуєть ся в сьвіті.

— Добре жити для себе, але сто раз вище й краще жити для других людей, нести між людей добро, розсипати гуманні ідеі, дбати про людський добробит, жити для високих ідей і вмерти за іх, знов обізвав ся Комашко, неначе розмовляючи сам з собою.

— Гм… гм… Може ваша й правда, обізвав ся Навроцький, але… але…

— Моє серце каже, що ваша правда, обізвалась Саня.

— Але, дочко, гм… гм… ти таки добре загониста, та й ви, Вікторе Титовичу, загонисті в думах. В життю гм…, буває усяково…

— Тепер життя людське в нас поламане, покалічене, покручене, сказав Комашко.

— Але, бачте, гм… треба й для себе жити і себе не забувати, знов обізвав ся старий.

— Без загонистих людей, без ідеалістів ие булоб руху в життю історичнім. Стоялоб болото і застоялось-би, і в єму розплодились-би жаби, та пуголовки, та усякі гади, а чаплі та буськи дибалиб собі спокійненько та хапалиб іх для своєі поживи. Історія, не людське життя, потребує часом людських жертв, сказав з патосом Комашко і єго очи блиснули. Голос єго став голосний і дзвінкий.

— Воно, бачте, теє-то, так, але… гм… лучших людей палили в огню, обізвав ся Навроцький.

— Нехай і палили, але з того попілу воскресала жива сила, сказав Комашко, і іі не спалять ніколи лихі люде.

Саня глянула єму в вічи.

— Я з тобою рада і в огонь кинутись, подумала вона. Згориш ти, згорю й я.

Старий батько похилив голову і задумав ся… Тревога заворушилась в єго серцю.

Сиза мгла ростелялась по морю. Скелі жавріли жаром на сонцю. Море спокійне й тихе лежало в скелистих берегах, як дороге зеркало в темних рамах. Тиша, тепло. Був той момент над морем, коли жива душа знехотя розімліває; живе, чуйне серце знехотя стає живійше, добрійше и чуйнійше.

— Ніяка сила не погасить в мені сьвятого огню, тихо обізвав ся Комашко.

XII

Тимчасом Фесенко, розпрощавшись з Бородавкином ішов до Навроцького. Тихою ходою ішов він уличкою, що увігнула ся в балку і знов піднималась на гору. Тінь полягла на балці. На горі через лист акацій блискали проміння надвечірного сонця і через балку падали на другому боці на білі невеличкі хати, на гарненькі дахи, і обливали іх горячим сьвітом.

Тихий вечір розворушив думи в серцю Фесенка. Перед ним ніби майнуло гарне Санине личко. Єму ніби в самі очи заглянули іі тихі, як вечірне небо, сині очи. Без єго волі вирвалось з єго грудей легке зітханє. — Шкода Сані… Але двайцять пять тисяч і дім! Се не жарти. Колиб мині ті гроши з додачею Сані. Та нічого робити: треба брати в додачи Маню. Іі грішми я закладу собі ґрунт для карієри…

Правда, воно якось неморально. Але тепер сьвіт не такий, щоб дуже церемонитись з моральною. Бог єсть для темного тільки люду. Чортами можна лякати тільки сільських бабів та дурнів. Моральна тільки в книжках. Ідеали — нісенітниця і клопіт в практичному життю. В сьвіті панує один закон біольоґічний: дерево запускає корінє в землю і висисає сік з землі, глушить кругом себе кущи та слабіще дерево. Пустимо і ми корінє в людський натовп і будемо пявкою висисати сік кругом себе, звідкиль тільки можна. В сьвіті скрізь співаєть ся стара, як сьвіт, пісня: Той хто не може, той дуже скрипить; хто не лукавить, той з заду сидить. З заду я ніколи не сяду; лучше сидіти з переду… І ми сядемо з переду, і про нас заговорить в сьвіті. Будемо мазати, щоб не скрипіло, будемо лукавити; де треба пригнемо ся, а потім піднімемо ся високо-високо. Але що буде, як з гори повіє інчий вітер?! Як часом звелить запровадити ті ідеали, ті ідейки, ті принципи в життя? запитав сам себе Фесенко. Тоді скинемо одну машкару і надінемо інчу, хоч-би й машкару чести і правди. Се не велика штука. Чи то й один в машкарі? Шкода, що моє прізвище не аристократичне. Фесенко… гм!… Фесенко… так і знать, що моя, як не баба, то якась дурна прабаба була Феська, взяв-би іі нечистий…

Фесенко розсердив ся і був-би готовий дати по потилици своій бабі або прабабі, як-би вона яким чудом стала теперечки перед ним.

Фесенко й не зчувся, як дійшов до монастирськоі гостинниці не примічаючи нічого. Він підвів голову і зирнув на-бік. Під акаціями, просто вікна гостинниці, він углядів не бабу і не прабабу Феську, а Навроцьку і іі дочку Маню. Вони сиділи за столом. Стіл був накритий білою, як сьніг, скатертею. Самовара на столі ще не було. Фесенко зняв циліндер і ввічливо поклонив ся дамам. Навроцька попросила єго сісти і напитись з ними чаю. Фесенко поставив на траві свій циліндер, кинув дорогий шовковий парасоль з ручкою з слоневоі кости і ґраціозно сів на кіньчику стільця.

— Гарний, гарний, як місяць повний! Варт такого жениха залучити до своєі Мані, подумала Навроцька.

— Якже ваше здоровлє? спитав Фесенко в Навроцькоі і усьміхнув ся.

Зпід чорних тонких єго усів блиснули рівні, як підрізані, білі, добре вичищені зуби.

— Спасибі вам! Мині стало лучче, сказала Навроцька і втопила своі вражливі очи в єго очи.

— Гарний як картина! Чоло високе, брови високі, подумала Навроцька. Треба єго доконче залучити до Мані. Пишна фіґура Фесенка проти молодих акацій виступала у всій красі, різко, ясно, як намальована: плечи широкі, груди дужі, будова тіла міцна, кремезна. Червоні губи склались, як дві хвилі, погнуті вітром. Се був тип одеський, гарний, рослий, дужий тип південного надморского краю.

— Деж Харитон Карпович? спитав Фесенко.

— Десь гуляє з Санею над морем, над кручею, сказала Навроцька.

Фесенко пильно глянув Мани в очи і почав іі чарувати своіми острими карими очима. Він кинув на неі острий орлиний погляд, а потім солідно прижмурив своі очи. Маня спустила своі очи на одну мить. Фесенко мигнув на неі вдруге, неначе вдарив очима. Маня дивилась на него спокійно, неначе та ягниця.

— Очи спокійні, неначе очи склянноі кукли: ні добро, ні зло, ні прихильність, ні любов не сьвітить ся з іі очей, подумав Фесенко.

Маня й справді дивилась на него своіми безвинними дитячими очима. В неі були очи гарні ситоі телички.

Фесенко прижмурив очи і кинув солодкими очима на Навроцьку. Гострі очи Раіси Михайловии на одну мить стали мягкі, аж солодкі.

— Стара держати-ме руку за мною. Се добре. Двайцять пять тисяч неначе вже в мене в кишени, подумав Фесенко і знехотя лапнув долонею за кишеню.

— Щож ви тепер малюєте, Маріє Харитонівно?! спитав ся в Мані Фесенко. Певно рожи та леліі!

— Тепер я малюю простійші сюжети, обізвалась Маня і не договорила.

— І простійші і прозаічнійші, договорила за дочку мати. Вона малює човна на березі моря під скелею.

— О, тай це сюжет непрозаічний: човник маленький, сине море, сірі скали, весло на човні, кругом білі хвилі. Чую — поезія! сказав Фесенко, прикинувшись поетом.

— Шкода, що тут нема фортепяна. Моя Маня забуде зовсім музику. Вона вже грає Шопена, обізвалась мати.

— Не вже ви граєте гм… гм… Шопена? аж скрикнув Фесенко. Вже дійшли до такіх трудних пієс в ваші літа! Честь вам і слава! сказав солоденьким голосом Фесенко. Чи трудний, чи легенький той Шопен, він не тільки не знав того, але і навіть ніколи не чув про Шопена і зовсім не інтересовав ся ним.

— Чи не думаєте, Раісо Михайлівно, післати Марію Харитонівну на курси в універзітет? спитав Фесенко.

— Борони Боже! аж крикнула Навроцька. Моя Маня вчилась в приватному пансіоні мадам Роже, і вчилась не для курсів, а для себе. Я навіть боялась дати іі в женську ґімназію. Знаєте ті ґімназистки та курсистки бувають такі……

Навроцька не договорила. Іі здалось, що про тих курсисток сором навіть говорити з порядними людьми.

— Правда, бувають такі, такі собі… гм… і собі не договорив Фесенко і спустив очи на стіл, неначе засоромив ся.

— Одначе час-би нам і чаю напитись, а горнична самовара не подає. Йди Маню, проходись з паном Фесенком по саду, поки я звелю застлати стіл. Це стара Навроцька дозволила дочці таку вільність, що дочка на неі аж очи витріщила: не вже я оце піду гуляти сама, без мами з паничем? неначе питали іі очи в мами.

Навроцька встала і пішла в гостинницю. Фесенко схопив ся з стільця, надів циліндер, кинув зручним махом на плечи пальто з полосатою підкладкою і попросив Маню ва гулянку. Навроцька пішла в свій нумер, звеліла горничній подати самовар, а сама стала за занавісою коло відчиненого вікна і назирала звідтам за Фесенком та Манею. Вона боялась, щоб Маня не сіла часом з Фесенком на пароход та не дремнула в Константинополь.

Фесенко й Маня пішли стежкою, що йшла між акаціями до монастирських стін.

— Може ся Маня тільки так собі зверху сьвята та божа, а в души така розумна та остра та начитана, як іі сестра Саня, подумав Фесенко. Вониж з одного гнізда, і не може бути, щоб Саня не напахала іі своім душком. Колиб часом не спектись, як опік ся від Сані.

І Фесенко задумав ся. Він не знав, з чого зачати розмову. А що як пічну розмову про рожи та леліі, а вона мині дасть відкоша, як остра Саня?! подумав Фесенко. На всякий раз пічну з серіозних матерій.

— Ваша сестра високо розвита особа, очитана, розумна. Вона козмополітка, любить усякі абстрактні теоріі та сучасні ідеі, та високі принципи, почав Фесенко.

— Про що це він мині говорить? подумала Маня. Що то за слова козмополітка, аб… аб…страктні теоріі? на силу вимовила се слово Маня в-умі.

— Гм… еге, відказала Маня, з-роду неохоча говорити. Що до мови, вона вдала ся трохи в свого батька.

— А ви козмополітка, чи націоналка? Якіх теорій та принципів ви держитесь? знов чепляв ся Фесенко.

— Я?… Маню вразили ті терміни. Се неначе француські слова, подумала Маня. Треба покликати на поміч француську граматику… Вона кинулась в мисли до француськоі граматики, кинулась думкою в француську етимольоґію і не знайшла там тих слів, кинулась до синтакси — там іх не було. — Ой лишко! Про що це він мене питає? подумала вона а потім сказала:

— Ми… ми цего не вчились в мадам Роже.

Фесенко зареготав ся в души і прикусив червоні губи.

— А ваша сестра таки любить ці терміни, сказав Фесенко.

— Щож то Саня любить таке чудне? подумала Маня. Якісь терміни… гм… чи не турецкі якісь нові модні конфекти?

— Еге… любить; любить, обізвалась Маня.

— Чи ваша сестра часом не соціялістка? спитав Фесенко.

— Так, спеціялістка. Папа часто каже, що Саня спеціялістка, бо любить вчити в школі; каже, що і я спеціялістка, бо люблю малювати, обізвалась Маня.

— Ви мене не так зрозуміли, Маріо Харитонівно. Я не говорю про спеціяльність вашоі сестри. Що вона добра спеціялістка в педаґоґіі, про це я давно знаю. Я говорю, що ваша сестра, хоч молода, а вже знає добре усякі соціяльні ідеі, інтересуєть ся теоріями. Мабуть богато читала і знає усякі теоріі, сказав Фесенко.

— А вжеж знає, бо вона добре вчилась в ґімназіі. Вона має золотий медаль. І в нас в пансіоні вчили теорію поезіі і прози, бовкнула Маня.

Фесенко трохи не зареготав ся голосно. Щоб не засьміятись він голосно кашлянув. Це чисто провінціяльна дуре́на! В пансіоні мадам Роже нічого не робили, тільки байдаки били тай француський язик вчили, подумав Фесенко.

— Чи ваша сестра любить ті теоріі ради самих теорій, чи прикладає іх до практики? знов спитав у Мані Фесенко.

Маня вже зовсім не розуміла, про що він говорить.

— Ой, Боже мій, як він говорить по вченому! Нічого не розберу! подумала Маня і нічого не відповіла. Бідна дівчина оглядалась на всі боки, неначе шукала матери для помочи.

— Ну, це не Саня! подумав Фесенко. Повертай цабе, бо соб нікуди. Дуже високий тон я взяв для цеі Мані. Тепер сьміливо мож починати розмову про леліі та рожи.

— Ви мабуть тепер богато читаєте? почав Фесенко трохи перегодя. Місце таке гарне: море, скелі, акаціі, кораблі, білі вітрила. Поезія кругом.

— Еге! обізвалась несьміливо Маня. Тілько мама не дозволяють мині богато читати. Кажуть, що книжками можна очи збавити. Саня не слухає мами, читає богато і в неі очи вже болять; вона часом надіває окуляри.

— Оце негарно, як молоденька і така гарна панна, як ви, та надіне окуляри. Бережіть своі очи. В вас пишні, ясні очи, якіх я ще й не бачив ні-в-кого, сказав комплємент Фесенко.

Маня почервоніла. В неі почервоніло навіть чоло, а щоки неначе зайняли ся.

— Я тепер читаю Гоголя… але… але мама каже: паннам ще не годить ся читати усего Гоголя, несьміливо обізвалась Маня.

— А Шевченка ви читали? спитав для штуки Фесенко, щоб випитати в неі погляд на Украінщину.

— Ні, не читала. В папи є Шевченків кобзар, але мама казала мені, щоб я єго не читала, каже, що він написаний мужицькім язиком. Мама дає мені француські книжки, сказала Маня.

— Буде саме така жінка, якоі мені треба: не знає ніяких тих теорій та ідей, нігде мене не скомпромітує, подумав Фесенко. Але щоб розговоритись з нею, треба братись або до музики або до рож та лелій, подумав Фесенко.

— Якже оце ви покинули дома своі квітки? Хтож іх буде доглядати? спитав Фесенко.

— Ми повиносили вазони в сад і сказали, щоб наша горнична поливала. Квітки не пропадуть. Мама просила одну даму, що мешкає по нашій стороні, наглядати, сказала Маня.

— Гарні в вас вазони? спитав Фесенко.

— О, дуже гарні! Два фікуси вже доросли до стелі. Мама не знає, що з ними робити, бо зрізувати шкода. А папа жартує, каже мамі: Візьміть та підніміть на два аршини стелю.

Фесенко зареготав ся. Маня й собі засьміялась.

— Ті фікуси щепила сама мама. Тим-то вона так іх жалує. І я сама своіми руками прищепила аж два.

— Аж два! крикнув Фесенко. І своіми ручками?

— Своіми руками, сказала Маня. Я сама й резеду сіяла, а мама сіяла астри та левкоі, сказала Маня.

— І зійшла ваша резеда? Ох, як я люблю резеду! Це для мене найкращі в сьвіті квітки! Як-би мені хотілось подивити ся на вашу резеду! промовив з патосом Фесенко.

— Прийідьте та й побачте! сказала Маня і сама вдивилась своій сьміливости.

— А ви мені дозволите нарвати букетик на памятку хоч малесенький? спитав Фесенко.

— Добре! сказала Маня і знов іі щоки почервоніли.

— Я той букет сховаю в срібну та перлову коробочку і буду держати на памятку до самоі смерти! знов гукнув з підробленим патосом Фесенко.

— На що ви єго будете ховати в коробочку? Хиба він такий гарний? Є квітки богато кращі, як резеди! сказала наівно Маня.

— Ні, для мене нема кращих квіток, як резеда, бо, бо… бо ви іі любите. А що любите ви, те люблю й я, сказав Фесенко і заглянув Мани в самі очи.

Маня засоромилась. Ще ніхто не говорив іі такіх чудних комплєментів. Вона трохи стревожилась і повернула стежкою назад.

— Треба доходити до діла, бо вже до гостинниці й до мами недалечко, подумав Фесенко.

— А резеду ви вже малювали на картинках? спитав Фесенко.

— Ні, ще не малювала. Я найбільше люблю малювати нарцизи, сказала Маня.

— Чому так? спитав Фесенко.

— Я найбільше з усіх квіток люблю нарцизи, сказала Маня.

— І я найбільше люблю нарцизи. Ох, які пишні квітки: білі, чисті як невинні панни, ще й румяньці в середині! Нарциз то квіт весни, то поезія, то весна, то сонце, то май, то любов! Любов чиста!!!

Фесенко піднімав голос, як оратор в парляменті, і вкінци всего аж крикнув так, що Маня трохи злякалась того патосу і пішла швидче по доріжці до стола, де горнична вже виносила самовар і ставила на стіл.

— Я дістану вам букет з нарцизів, знов почав Фесенко.

— Тепер літо, сказала Маня.

— Я піду в оранжерію і дістану там нарцизів. Я звелю садівникам посадити нарцизів в вазони. Нехай вони присилують іх зацвисти для вас, або нехай пропадуть! Я випишу вам нарцизів з'за границі з тих краів, де в наше літо буває весна! горячо промовив Фесенко.

— Оце, для мене так будете клопотатись? сказала Маня.

— Буду! я готовий усе зробити для вас, бо не можу жити без вас! сказав Фесенко тихо, трохи не на саме ухо Мани. Маня перелякалась і вже трохи не бігла до стола, де вже сиділа мама й наливала чай.

— Я люблю вас, люблю страшно! Я вас полюбив з того часу, як побачив ваші карі очи, говорив Мани на ухо Фесенко, хапаючись поспішати за Манею, котра вже не йшла, а бігла до стола.

В неі горіло лице, пашіли уха; від сорому іі очи ніби затягло туманом. Вона не знала куди йти, де сховатись від тоі розмови, збила ся з стежки і йшла по траві. Добігла вона до стола і впала на стілець неначе під крило своєі мами, як те курча, що ховаєть ся від шулика під квочку. Тут тільки Маня ледви онамятувалась.

Навроцька глянула на Маню, на іі стревожене та червоне, як жар, лице, і зраділа.

— Щось було між ними, щось було! Не дурно Маня так почервоніла й засапалась. Бідна дівчина! Аж уха почервоніли! Навроцька зраділа! Вона глянула на Фесенка солоденькіми очима. Усе іі бліде матове лице стало неначе солодке, неначе вона лизнула априкозового варення.

— Що це ви? вже й нагулялись? спитала Навроцька в Мані.

— Вже мамо, обізвалась Маня. Я трохи втомилась.

— Мабуть мало ходите, мало гуляєте? спитав Фесенко.

— Мало. Ми більше сидимо в дома з мамою, скакала Маня.

— В ранці ходимо в монастир до церкви, а в вечер ходимо купатись, та й доволі, обізвалась ласкавенько Навроцька. Я думаю, що молодим паннам не годить ся далеко відбиватись від дому.

— Правда, Раісо Михайлівно, сьвята правда. Для женщини найкраще місце дім, а для нашого негарного пола служба, сказав Фесенко.

— Добрий час попросити Маниноі руки в староі, подумав Фесенко. Саме добрий час! Стара помякшіла, як віск коло огню… Тільки Маня злякаєть ся, ще й дремене з переляку в хату… Але попрошу руки, попрошу. Що Бог дасть! Нетерплячка брала Фесенка. Він ледви вдержав зубами язика. Двайцять пять тисяч манили єго, неначе дражнились.

— Це я третій раз в іх в гостях, снувала ся думка в Фесенка. Мабуть буде трохи рано. А там в купця піймав облизня, бо тричи був в іх в гостях і попросив руки єго дочки… Стара дуже етикетальна дама. Ще рано, ще не час… Але не видержу! Ой не видержу!

Сам язик вилазив у него з рота. Він вже роззявив рот і хотів свататись.

— Добри-вечір вам! промовив позад него старий Навроцький.

Фесенко скочив з місця, як опечений. З Навроцьким стояв Комашко, а коло него Саня.

— Доброго здоровя! доброго здоровя! сказав Фесенко і лапнув рукою за голову. Рука не знайшла на голові циліндра і махнула по лобі. Фесенко схопив стілець і подав єго Навроцькому. Потім схопив він другий і подав Сани.

— Не клопочіть ся; я й сама візьму собі стільця, сказала Саня.

— Щоб зробити вам приємність, делікатність, говорив Фесенко і вхопив третий стілець і сунув єго Комашкови.

— Я й сам знайду собі місце, сказав Комашко, усьміхаючись.

— Щоб зробити вам приємність, приємність, говорив Фесенко підсолодженим голосом і звиваючись ґраціозною гадючкою на усі боки. Він подав руку Комашкови. Той здвигнув плечима і сунув єму і свою руку: на, мов, коли хоч!

— Певно вчинив міні знов якусь потайну гидоту, подумав Комашко; бо коли Фесенко до кого дуже ввічливий, кому низенько кланяєть ся подаючи руку, то певно він вчинив потайну каверзу.

Навроцький глянув на Маню, Маня горіла, як неопалима купина. Глянув він на жінку, в жінки на лици і в очах благодать.

— Щось стало ся! Накльовуєть ся другий зять, а може вже й накльонув ся, подумав старий. Оце лишко! Якже міні тепер говорити з двома зятями? Це буде така дипльомація, що й сам Бісмарк не потрафив-би, на яку ступити. З одним говори — скидай машкару, з другим говори — насовай машкару. Треба було послухати жінки. Казала жінка: ніколи не скидай тепер машкари, й спи в машкарі. А бодай нечистий взяв цего Фесенка! Завдав міні на старість роботу. Старий трохи розсердив ся на Фесенка.

Усі посідали і довгенько мовчали. По один бік стола сиділо три душі, й по другий три душі і тільки поглядали через стіл одні на других. Усі почули, що за столом сидить права й ліва. Стара Навроцька знала це добре і почула, що іі прийдеть ся заводити машину, бо машина була готова стояти і мовчати хоч-би й до страшного суду.

— Треба починати самій. Нічого не поможе, подумала Навроцька. Але з чого, почати? Паничі вчені люде… Треба почати про щось вчене…

І в іі голові швидко потягли ся, як разок намиста, теми для розмови: погода, горнична, куховарка, априкозове варення, сині баклажани, вчорашний несмашний борщ…

— Ні, не випадає! Ой, ніяк не знайду доброго сюжета! подумала Навроцька.

На дворі було тихо, як в усі. Коли несподівано схопив ся з моря вітерець і острою стрілою перелетів через акаціі. Лист зашумів і затих. Один листочок упав на стіл. Фесенко схопив ся, вхопив листочок і делікатно пустив на траву, неначе бояв ся, щоб він не розбив ся, мов він був скляний. Усі мовчали і неначе чогось сердились.

— Вітер… промовила Навроцька. Яка чудова сего вечора погода! вкінци всего попала на сюжет стара Навроцька.

— Еге! обізвав ся Фесенко. Дивний пишний вечір!

Саня усьміхнулась. Навроцька глянула на Саню сердито.

— Щож ви тепер читаєте? спитала Навроцька в Комашка і аж зраділа, що знайшла високу матерію для розмови.

— Тепер я читаю книгу людського серця, обізвав ся Комашко. Маня кинула на него очима. — Яку чудну книжку він читає, подумала вона. Це мабуть не француська а англійська, бо так чудно зветь ся.

— Погода така гарна, що й моя Маня оце гуляла з паном Фесенком, не втерпіла Навроцька, щоб не похвалитись.

— Мав велике щастє гуляти з Марією Харитонівною, відказав Фесенко з легенькім уклоном до Навроцького.

— І далеко ходили гуляти? спитала Саня в Мані.

— Аж до монастиря! несьміливо обізвалась Маня.

— Мав приємність і щастя обійти з Марією Харитонівною увесь парк, обізвав ся Фесенко.

— Як далеко! сказав Навроцький.

Саня засьміялась: до монастиря було сяжнів сорок.

— Мав приємність поговорити з Марією Харитонівною, обізвав ся Фесенко. Добре ви, Раісо Михайлівно, вчинили, що дали вашу дочку на науку в пансіон, а не в ґімназію. Які перли виходять з пансіонів та з інститутів! Які перли, ім ціни не ма!

— А з універзітетів та ґімназій що виходить? відрізала Саня. Чи перли, чи діяменти?

— Не те, не те, Олександро Харитовівно! несьміливо сказав Фесенко.

— А щож? бодяки, чи що? А я оце думаю втертись доконче між ті бодяки, бо йду на курси! відрубала Саня.

— Хе, хе, хе, ніби знехотя усьміхнув ся Фесенко. Як-би в ґімназіі та в курси завели грецький та латинський язик, то може звідтіль виходилиб перли. Правду я кажу, Харитоне Кириловичу? Це булоб по аристократичному.

Старий Навроцький поклав руку на стіл і застукав одним пальцем по столу: то був знак, що він щось думає.

— Гм… гм… це полова. Не варт набивати половою голов навіть ґімназістам. Гм… це фальшива і шкідлива для молодіжи урядова педаґоґічна система. Шага не варта, прохопив ся Навроцький.

Фесенко прикусив язика. Навроцьва грізно глянула на свого чоловіка, неначе вдарила єго поглядом.

— Ой, щож я оце сказав? Щось не до ладу… Гм… не в лад… подумав Навроцький. Оце лихо! оце лихо! Біс єго зна, як я оце вихопив ся словом перед оцим небезпечним Фесенком: це тим, що я трохи сердитий на него. Овва! Гм…

Розмова не йшла. Комашко встав і почав пращатись. Саня й собі встала з стільця. Комашко пішов до дому. Саня побігла в нумер до Мурашковоі, щоб розказати ій про своє щастя. Іі душа була повна щастя, як криниця водою. Ій хотілось поговорити з подругою, пожити ще мріями, котрі не заспокоілись в іі молодому серцю.

Навроцький сидів і надув ся, як копиця в дощову годину. Фесенко примітив, що скоілось щось таке в сімі, і собі швидко розпрощав ся. Старий Навроцький, напившись чаю, пішов в гостинницю відпочивати. Він ляг на софі, а в него з голови не виходила думка.

— І що я сказав?! Чорт міні надав сказати таку страшну річ. Цей Фесенко вертить ся між аристократами, часом ще скаже мому начальникови, а той напише в Петербург. Що як звідтіль напишуть: прогнать з служби раба божого, як неблагонадежного. А тут ще до пенсіі служити цілих два роки. Овва! овва! І надав міні чорт скинути машкару. Жінка любить оксамит; Маня має велику симпатію до шовку. Та усе те справляють не за своі гроші, а за моі. Треба і Саню держати на курсах. Ой лишечко! прийіду до дому, піду до архієрея. Треба частійше заходити за благословенням до архієрея… Овва! овва! Або запишусь членом в славянський благотворительний комітет.

Навроцька зісталась за самоваром з Манею.

— Про що ви там говорили з Фесенком? питала вона в дочки.

— Та… він почав дуже по вченому, а я нічого не могла розібрати. А потім…

— Мало читаєш ти вчених книжок! сказала мати.

Маня боялась научних книжок, як чуми, і не могла іх читати.

— Щож потім? спитала мати.

— А потім заговорив простійше, про квітки… знехотя говорила Маня.

— Щож він говорив тобі про квітки? чеплялась мати.

— Та… говорив, що він найбільше любить бузину! бовтнула Маня і почервоніла.

— Що це ти говориш? Яку бузину? спитала мати.

— Чи то… резеду! сказала Маня. Бо я єму сказала, що я сама сіяла весною резеду.

Мати засьміялась.

— Мабуть ти не дурно оце плутаєш та мішаєш бузину з резедою… Гм… Як почервоніла. Кажи-бо, що він говорив тобі?! чеплялась мати.

— Та… казав, що він любить баклажани чи то що. Це я говорю, що я люблю баклажани… а, а… він казав, що любить нарцизи! сказала Маня. Я єму сказала, що я більше усіх квіток люблю нарцизи, а він каже, що й він любить більше всього нарцизи, і обіцяв принести міні букет з нарцизів.

— Тепер? Літом? Де він іх дістане? Це чудасія з вами тай годі!

— Казав, що дістане, хоч з'за границі випише! сказала Маня.

— Що це за диво? Він щось інче говорив тобі. Та признавай ся бо! Чого ти від него втікла?

— Бо стало страшно! сказала Маня.

— Оце диво! Хиба він страшний? Він-же такий гарний.

— Я, мамо, єго бою ся, хоч він і гарний; він так розумно говорить.

— Оце так! То ти боішся паничів? спитала мати.

— Боюсь, мамо.

— Аджеж ти малюєш паничів: малювала Ромеа та Юлію, Ярему й Оксану.

— Мальованих паничів не боюсь, а живих бою ся, чи то… дуже розумних боюсь.

— І Комашка боіш ся? спитала мати.

— Ні, Комашка не боюсь, бо він давно буває в нас; я до него привикла.

Мати задумалась.

— Чи не перейшла я міри? Ще візьме та поснуєть ся в монастир, в черниці… подумала мати.

Мати дізналась, що ій самій прийдеть ся попсувати трохи своє чадо.

— Треба повезти іі в театр, щоб побачила оперетки Оффенбаха. Дістану романи Золя та всуну ій в руки. Нехай читає. Може буде сьміливійша з паничами. Овва! Шкодаж, як так! Ще я переборщила, думала стара Навроцька.

— Не казав часом тобі Фесенко, що він тебе любить? спитала Навроцька трохи надумавшись.

Маня сиділа край стола, спершись ліктем і підперши голову долонею. При останних матерних словах вона почервоніла, але нічого не сказала.

— Чогож ти мовчиш? Від матери в тебе неповинно бути секретів. То тільки Саня потай від мене робить, що схоче. Але Сани я не мати, а мачуха. Еге, він казав, що тебе любить.

Маня сиділа червона й мовчала. Іі сором було признатись. Цего слова вона не вимовилаб ні-за-що в сьвіті. Мати мовчала й дочка мовчала. Маня неначе бачила перед собою ясні очи та чорні високі Фесенкові брови, бачила єго повні червоні уста. Іі страшно схотілось поцілувати ті уста та ще й зараз.

— Мамо, я хочу варення! обізвалась Маня.

— Якогож варення тобі хочеть ся? спитала мати.

— Варення з кітри, сказала Маня.

— Вередує, подумала мати. Вона просить гіркого варення з кітри тоді, як вередує.

Мати пішла в гостинницю і винесла слоік з варенням.

Накидавши варення в блюдечко, вона подала єго Мани.

Маня з'іла ложечку і кинула ложечку на стіл.

— Гірке. Міні хочеть ся солодкого варення якби з априкозів…

— Оце яка ти сегодня вередлива! Погуляла трохи з Фесенком, та й заманулось априкозів! сказала мати.

Одначе вона знов подибала в гостинницю і винесла слоік з априкозовим варенням.

— Еге, ти любиш Фесенка?! сказала мати.

Маня несподівано заплакала. Дві сльози скотили ся по щоках і впали на стіл. Мати пригорнула голову своєі коханоі дочки до себе і поцілувала іі в голову.

— Маню моя дорога! Ти єго любиш? сказала мати. Еге, любиш єго? Маня мовчала.

— Міні здаєть ся, сказала мати, що він тебе буде сватати. Прийдеть ся справляти разом двоє весіллів. А тиб пішла за него заміж?

Маня аж кинулась.

— Я, мамо, ні-за-кого не піду заміж, тихо обізвалась Маня.

— Чом не підеш? Требаж тобі колись вийти заміж, сказала мати.

— Я вас ніколи не покину, сказала Маня. Без вас я ні-за-що в сьвіті жити не буду. Він мене візьме від вас, кудись заведе.

В Мані затремтів голос від жалю. Вона була напоготові заплакати.

— Звикнеш. Дівчина, як верба; де посади, то й прийметь ся, сказала мати украінську мужицьку приказку.

— Я вас не покину ніколи. Хтось чужий візьме мене, розлучить з вами, сказала Маня.

— Вона ще дуже молода… Мало я виводила іі між люде. Живемо в кінци города, в виноградниках. Без мене вона навіть в город сама не ходила ніколи. Овва! Погано! Маня виросла провінциялкою і трохи навіть черничкою. Треба ій всунути в руки француські романи… та ще такі; де булоб доволі… априкозового варення…

Прийшла горнична прибирати з стола. Мати з дочкою пішли в гостинницю. Маня лягла спати, але вона довго не могла заснути. Перед іі очима усе мигали повні червоні уста під чорними блискучими вусами; блищали ясні Фесенкові очи. Ті уста, ті пишні очи і манили іі; дражнили серце, і чогось лякали і… довго, довго спати не давали…

А тимчасом Фесенко вертав ся до Одеси по залізній дорозі. Він сидів в вагончику без вікон, і сьвіжий вітерець прохолодив єго горяче лице. Він передумував усі випадки того дня.

— Я обіцяв Мани дістати букет з нарцизів… Ще й кляв ся й божив ся, що дістану. Розпустив свого язика, і сам не знаю як! І надав міні чорт сказати ій оце! І забув ся, що тепер не весна, а літо! Де я в Иродового батька дістану ій тих нарцизів? А без нарцизів хоч і очей не показуй до неі. Оце лишечко!

І ті нарцизи цілу дорогу не давали Фесенкови спокою. Він прийіхав до дому і все думав про нарцизи.

— Оце лізе в голову отой поганий бурян! ТФу, на тебе, сатано! думав Фесенко роздягаючись.

Він ліг спати, і єму все снилось, що він іде стежкою на полі, засіяному нарцизами та резедою. Нарцизи чудні, неначе чортики з рогами, колють єго в ноги, як колючки, а між білими головками блищать маґічні числа 25.000 на великих бадилинах, то золоті, то брилянтові, гойдають ся від вітру і неначе дражнять єго.

Фесенко прокинув ся. В вікно лилось золоте проміння горячого літнього сонця і падало на білу стіну. Перша думка, яка майнула в єго голові, була про резеду та нарцизи.

— Тфу, на тебе, сатано! Не вилазить отой бурян з голови, аж крикнув сердито Фесенко, встаючи з постелі. А цей бурян треба дістати, хоч з каміня вилупати. Де я єго дістану? Ага! піду в француський маґазин та дістану роблених нарцизів! Це буде ще ефектнійше!

Поки в маґазині робили букет з нарцизів, Фесенко що вечора йіздив на Великий-Фонтан до Навроцьких. Він ждав — не міг діждатись, поки той букет буде готовий.

XIII

Другого дня Саня забігла раненько на чай в нумер до Мурашковоі. Вона дивувалась, що з Кишинева прибула в той час до Одеси Махновська, іі товаришка і приятелька, і зайшла до Мурашковоі.

Веселі панни сіли за столом, пили чай, говорили і не могли наговоритись. В відчинені вікна повівало ранною прохолодою. В нумері ще не було горячо. Саня поздоровшала, повеселійшала. Минула ся тревога, впав спокій ва серце: і повеселійшали ясні очи, почервонійшали уста.

Мурашкова сиділа край стола і шила сорочку.

— Надю, доки ти будеш плутати оте шиття? сказала Саня. Кинь оте діло! Не можу навіть дивитись, як хто сидить та порпляєть ся голкою в полотні.

— Оце диво! Шию й вишиваю, бо сорочок треба, обізвалась Надя.

— То дай швачці. Хиба в твоєі матери не знайдеть ся грошей, щоб наняти швачку? Геть покинь оту нісенітницю. Оце шиття тільки заморочує памороки. Від него голова стає тупа, сказала Саня.

Вона схопилась з стільця, вихопила в Наді з рук рукав вишиваноі сорочки і хотіла викинути у вікно. Надя ледви встигла вхопити іі за руку. Вона відняла від Сані рукав.

— Та й пустуєш ти, Саню! Мабуть рада, що заміж йдеш, обізвалась Мурашкова. А я тобі кажу: навчись не тільки шити, але й кроіти.

— Навіщо? крикнула Саня.

— Пригодить ся. Я сама шию собі не тільки сорочки, але й оці буденні сукні, щоб не платити в маґазинах чортячих грошей. Не знаєш ти, Саню, лиха, як я бачу, сказала Мурашкова.

— А наука? а книжки? Я лучче-б щось цікаве прочитала, ніж мала-б нудитись над тим шиттям, сказала Саня.

— Наука — наукою, а робота — роботою, сказала Мурашкова. Саню, а чи вмієш ти варити борщ?

Саня широко розкрила очи.

— Сказати правду, не вмію, сказала Саня. Знаю, що в борщі є картофля, капуста, цибуля, помідори, огірки, трошки цукру…

Махновська і Мурашкова зареготались.

— Ну, я ще ніколи не йіла борщу з огірками та з цукром, сказала Мурашкова. А я борщ зварю тобі такий, що й кухар не потрафить зварити.

— А хто-ж тобі варитиме борщ, як ти вийдеш заміж? спитала Махновська.

— Куховарка, сказала Саня.

— А як вона не вмітиме? спитала Мурашкова. Не Комашко-же буде тобі варити борщ.

Саня замовкла й задумалась. Лице іі стало поважне. Іі мачуха скинулась на аристократку і не вчила ні іі, ні своєі Мані ні кроіти, ні пекти, ні варити. Попереду Саня про це й не думала, але тепер чогось ці питання стали для неі не жартами, а чимсь серіозним.

— Бач, які в тебе, Саню, біленькі ручки! сказала Мурашкова. Ти все коло книжок. А глянь на моі руки. Правда, чорні, зашкарублі та шереткі?

Мурашкова притулила свою смугляву руку з довгими тонкими пальцями до Саниних білих ручок. Контраст був такий, як між паляницею та француською булкою.

— Бач, які твоі білі руки! Я своіми руками часом і ложки й тарілки перемию, бо в нас одна наймичка! сказала Мурашкова.

— Знаю, знаю, що ти поперед усего практична людина, як Грекиня, обізвалась Саня.

— Таки вгадала; я практична. Я чоловік діла, { хочу й своі пересьвідчення прикласти до діла. Коли я на чому стала, мене тягне до діла. Кидай, Саню, вищу науку та ставай до діла, до діла народнього, сказала Мурашкова.

— Ні, не кину. І я вже, як на чому поставлю, то вже не оступлю ся від свого, сказала Саня.

— Поки сонце зійде, роса очи вийість! Час не жде, час пливе, і наше життя пливе, як хвиля, обізвалась Мурашкова. Я нуджу ся без діла. Чую якийсь огонь в собі, якась тревога душі спати мині не дає. Я хочу діла і діла путнього. Моє життя марно йде. Ми тільки словами та ідеями граємось, як діти, а діло…

— Бо ти, Надю, нервозна, хоч і практична, та ще й до того начиталась книжок, дуже до серця приймаєш принципи, обізвалась Махновська.

— А ти дуже спокійна та рівна. Ти вийдеш заміж і станеш буржуазною, обізвалась Мурашкова.

— Ба не стану. Я й в сіміі зроблю багато добра, бо сімья, як сьвітло, може далеко пустити від себе тепле і сьвітле проміння. Не серед степу-ж живе сімья, обізвалась Махновська.

— Боже поможи! А я й справді нервозна: пусте, монотонне, традицийне життя мене душить, як чад. Я хочу діла, сказала Мурашкова і стукнула пальцями по столі.

По іі матовому лици розлив ся легкий румянець. Темні великі очи блиснули огнем.

В двері хтось злегка постукав. Усі догадались, хто прийшов: в нумер увійшов Комашко, а за ним Мавродін. Привитавшись з паннами, вони посідали кругом стола і почали розмавляти.

— А знаєте, кого я сегодня стрів в Одесі? сказав Комашко. Аристіда Целаброса.

Мурашкова з початку ніби злякалась. Іі щоки зблідли, очи притухли, серце наче вмерло. Потім вона раптом почервоніла. Кров вдарила в іі щоки, складочки під очима стали рожеві. Великі темно-карі очи стали веселі, веселі й заблищали. Серце в грудях заграло. На неі усьо неначе пахнуло огнем. І той огонь пішов по нервах. Нерви натягли ся, як направляні струни, готові задрожати й задзвеніти веселою мельодією. Мурашкова чула, що радість усе прибуває в іі серцю, наливає єго до верху. Іі хотілось сьпівати, сьміятись, жартувати.

Мурашкова схопилась, побігла до вікна і пхнула рукою обидві половинки вікна. Вікно відскочило і вдарилось об одвірки так, що шибки задзвонили. Вона чула, що іі ніби пашить від огню.

— Ніхто не хоче чаю? спитала Мурашкова, вернувшись до стола.

— Ні, спасибі вам! сказали Комашко і Мавродін.

— То я перемию посуду, сказала Мурашкова і кинулась до посуди. Вона вхопила чайник, кришечка поховзнулась по чайникови і впала на чарки. Скло дзенькнуло, Саня кинулась, Мурашкова зареготалась, вхопила ложечки, ложечки випали з рук і брязнули об блюдечко. Нервний Комашко скривив ся. Саня аж задрожала. В Мурашковоі трясли ся руки. Вона чула, що в неі кров по жилах ходить ходором.

— Ти, Надю, трохи розтревожена сегодня, обізвалась Махновська. Дай лишень, я помию посуду.

Махновська встала і спокійно помаленьку перемила й перетерла посуду. Мурашкова сіла на канапі і неначе вгляділа перед собою великі очи та румяні уста Целаброса. Не бачивши єго довгенько, вона почала єго забувати. Але як тільки Комашко нагадав про єго прийізд, кохання спахнуло в іі серцю раптово, горячо.

— Як ти солідно миєш блюдечко, неначе жертву богам приносиш, обізвалась до Махновськоі Мурашкова і знов зареготалась нервно й голосно на всю хату.

Саня переглянулась з Махновською, а потім з Комашком.

— А знаєте, Викторе Титовичу, що Надя оце напалась на мене за те, що я беру ся до вищоі науки? сказала Саня, щоб зачепити Мурашкову і як небудь вгамувати іі нерви.

— Чого-ж це так? сказав Комашко. Вища наука ніколи нікому не пошкодить.

— Ет, ви ідеалісти! сказала Мурашкова. Час йде, і життя йде. Я поважаю тільки науку прикладну, соціяльну, політичну економію. Треба братись до діла, а не байдики бити та літати в хмарах абстракцій. Ти, Саню, хочеш залетіти в Дантів рай і крутитись в хорі безсмертних духів.

— Надю! ти таки добра горячка! Тебе бере нетерплячка, сказала Саня.

Мурашкова знов зареготалась.

— А не потрафиш в той рай, будеш варити борщ з огірками та з цукром, знов обізвалась Мурашкова і знов зареготалась.

— Ну, не велика премудрість вивчитись варити борщ, сказала Саня. І борщ вчитиму варити і вищу науку перейму; і посьвячу себе на службу женщині, або народови: я люблю педаґоґію, а це річ не мала й не пуста.

— Вища наука поможе й до усякого діла стати; бо навчить, як за діло братись, сказав Комашко. Ото хоч би й Целаброс. З вищою наукою може-б він вийшов і путним чоловіком… Може-б вища наука задавила в єму грецькі практичні матеріяльні інстинкти, і підняла в єму інчі, вищі інтереси.

Мурашкова перестала сьміятись. Вид став поважний. Вона обидилась.

— А хиба-ж він не путний чоловік? трохи сердито сказала Мурашкова.

— Не те, що зовсім не путний, навіть пустим єго не можна назвати. Він тільки любить гратись в ідеі, як діти грають в мяча. Говорить, щоб наговоритись в смак, бо любить і вміє говорити. Криєть ся в космополітизм, як заяць в нору, і… ніякого путнього діла не робить і… не зробить.

Мурашкова розсердилась. Густі рівні брови трошки зійшли ся і між ними з'явились легесенькі зморшки: то була прикмета іі гніву.

— Ви не правдиві до єго, сказала вже зовсім спокійно Мурашкова.

— На нещастя Комашко правду каже, обізвав ся Мавродін. Уся сила Целаброса в красних словах: і таких пустих космополітів повно в наших городах. Аж кишить!

Мурашкова почула, що по іі напружених нервах неначе хтось вдарив з усієі сили і іі нерви заболіли. Вона чогось почула, що цей замах був смертельний для іі серця. Вона не могла не йняти віри Комашкови й Мавродінови, бо знала, що вони лучче від неі знають Целаброса, але іі хотілось не йняти ім віри. Іі хотілось, щоб то була неправда.

— Хотіла-б я вам не йняти віри, сказала Мурашкова, і іі голос задрожав. Вона відвернула очи і дивилась у вікно.

— Хотів би й я, щоб на сьвіті було багато людей чесних і правдивих, щоб усі були чесні, та… правди не сховаєш: правда, як олива, випливе на верх, обізвав ся Комашко. Целаброс не з тих чесних космополітів, котрі з енерґією пішли на діло. Це такий космополіт, котрими аж кишать наші чорноморські городи. З єго вийде як не другий Фесенко, то дуже похожий на єго. Ось побачите, коли з єго не вийде бесарабський або херсонський поміщик, а може й одеський банкир. Але що він прямує до однієі матеріяльности, я за це готовий покласти голову під сокиру. Я вчив ся з ним в ґімназіі і знаю єго. Колись він був навіть радикалом. Але тепер він прохолов, і той радикалізм зістав ся тільки на кінчику єго красномовного язика.

Мурашкова почула, що по іі нервах знов щось вдарило, як обухом, знов почула, що той замах був для неі смертельний. Іі хвилясті виразні уста якось жалібно склали ся; на ясні очи неначе впала роса. Сльози налили очи і ледві вдержувались за віками.

Саня подивилась на Комашка благаючими очима, бо знала, що Мурашкова горячо любить Целаброса; вона неначе говорила очима: не говори нічого лихого про Целаброса, змилуй ся! А Комашко не розумів тієі розмови очима і без жалости показував темні плями в душі Целаброса.

Мурашкова не видержала, схопила ся з місця. Для неі здавалось, що від неі віднімають милого. Ій і жалко було, і досада брала: вона постерегла, що є правда в словах Комашка, але іі серце бажало, щоб не було тієі правди.

— Знаєте що? Ходімо та погуляємо. Час ранний, сонце ще не припікає. Саме добре буде гуляти, сказала догадлива Саня, вставши з місця.

— Ходімо, ходімо, як маємо пекти ся отут коло самовара, сказали усі.

Мурашкова подзвонила. Увійшла горнична і взяла самовар. Усі пішли гуляти понад високим берегом моря.

На дворі було не душно. Усе небо над степом було ніби вкрите білою не густою тканкою. На землю впала не густа легка тінь. Біле покривало з прозорих хмар, як шатро, тягло ся над морем, потім далі ніби закучерявіло, лягло білими легенькими покосами, а там ще далі над далеким морем розстелялось неначе білими хусточками, звязаними один до другого кінчиками, а ще далі затягло ся, як біль, кучерявим смушком і кінчало ся ніби прозорою наміткою.

Десь далеко, далека на мори промінь сонця пробив ся, як через білу намітку, через хмарки і впав на море. На воді неначе зайняв ся золотий вінок, кинув від себе золоті пасма, бризнув огнистими краплями, дрожав, переливав ся і несподівано погас. І знов у другому місци десь впав промінь на море, зайняв ся, горів, горів і погас. Потім разом неначе впало з неба три золоті вінки, запалили і погасли, а знов неначе посипав ся з неба десяток вінків: вінки горіли довго, злились докупи і вже загорілось ціле огнисте плесо, замиготіло, задрожало. Здавалось, ніби цілий огневий ставок зайняв ся серед темного моря і палахкотів, як розтоплена піч. І знов неначе чарами згасло те огневе плесо, неначе на єго дмухнула якась сила й несподівано погасила. Море знов почорніло, і з неба на чорне море знов неначе чиясь рука кидала золоті вінки, золоті букети. Огневі вінки сипались, счезали, гасли то в одному, то в другому місци, неначе поринали й виривали, перескакували один через другий, грали в хрещика.

— Здаєть ся, сирени виплили з води і плавають, і грають ся в морі в золотих вінках, сказав Мавродін.

Усі задивились на ту ґраціозну іграшку на морі, усі тішились нею, одна Мурашкова дивилась на картину моря байдужними очима: вона не дуже то любила природу, як не люблять іі дуже практичні люде.

— А давайте ворожити по тих вінках, сказав Комашко. Панни люблять ворожити. Нехай ваш вінок буде перший, сказав Комашко до Махновськоі. Як довго горітиме вінок, то й життя ваше в порі буде довге й щасливе.

— Добре, нехай буде так, обізвалась Махновська.

На темно-сине море впав промінь вінком. Промінь довго, довго горів і погасав помаленьку, поки зовсім не погас. Усі цікаво сьлідком за ним водили очима.

— Твій вік буде довгий, сказала Саня до Махновськоі. Ану тепер нехай буде мій вінок.

Промінь, чималий і ясний, ясний, як сонце, впав на море і запалав, але горів не так довго і раптом погас.

— А тепер загадаймо на Надине щастя, обізвалась Ольга.

Білі смушки з хмарок неначе роздерлись в одному місци. Блиснуло сине небо. На морі зайняло ся широке огнисте плесо, разом, несподівано запалало, блиснуло і згасло в одну мить.

— Це-б то й мій вік згасне так швидко, обізвалась Мурашкова і засьміялась, але сьміх іі перервав ся так швидко, як швидко згасло на морі те золоте марево. Мурашкова задумалась. Іі брови насупились. Вид отав поважний, як темно-сине море над хмарами.

— Баби скрізь баби: чи в селі, чи в городі: скрізь однаково ворожать. Ой ви, ворожки, знахорки! промовив хтось позад молодоі компаніі.

Усі разом озирнулись. Саня аж кинулась. Позад іх стояв Целаброс і насьмішкувато дивив ся на паннів. Він закрав ся на тоненьких ніжках вже давненько, як закрадаєть ся оксамитовими лапками кіт.

Мурашкова оглянулась, почувши голос Целаброса, і в неі в грудях зайняло дух. Целаброс стояв гарний, як Вакх, облитий матовим молошним сьвітом з хмарного білого неба, як бувають осьвічені зверху статуі в великих музеях. Єго клясичного лиця не псувала ні одна пляма тіни. Біле покривало з бриля падало складками на плечі і прикривало чорні блискучі кучері. Очи сьвітились огнем страсти. Повні губи лисніли.

Целаброс глянув на Мурашкову своіми гострими і солодкими очима. Вона не видержала єго погляду і спустила довгі віі на щоки.

— А що, налякав вас?! обізвав ся Целаброс.

— Коли ви, Аристіде Тарасовичу, відвикнете від ваших критських компліментів? сказала Саня.

— Чи від критських, чи від одеських, перебив іі Мавродін.

— Які ми баби? Якби усі літа нас трох скласти до купи, то може-б й вийшла одна баба, сказала Саня, наламуючи язик на украінський лад і мішала в свою розмову увраінські слова.

— Коли так, то вибачайте, сказав Целаброс. Як я чую, і ви починаєте украінсьтвовати! Коли так, то можете в мене навчитись по украінськи. І Целаброс заговорив чистим народним украінським язиком.

Целаброс привитав ся до усіх, знявши бриля.

— І етноґрафи і народні художники тут з паннами! сказав Целаброс, подаючи руку Комашкови та Мавродінови.

— І етноґрафія річ научна, але ви маєте діло з культурниками, сказав жартовливо Комашко. Наше діло культура, просьвіта і добробит нашого краю, культура украінського язика, літератури. Ви не піднимайте нас на сьміх.

— А мене оце прислали до Одеси в банк по ділу на кілька день. Я заходив до вашоі матери. Вона передала вам письмо через мене, сказав Целаброс до Мурашковоі і подав ій письмо.

Мурашкова розгорнула листок, обписаний грецькими крючками та каракулями.

Мати писала, щоб вона купила для неі дещо в Одесі, вертаючись до дому, і в кінци прикинула: „Аристіда привитай ласкаво, бо він тебе любить, як Бога, та й я єго люблю більше від усіх наших Греків…

Мурашкова дочитала лист і почервоніла. Целаброс усьміхнув ся.

— Час нам до дому, сказала догадливо Саня до Махновськоі. Мене дома ждуть.

Саня моргнула очком до Махновськоі. Вона знала, що треба покинути Мурашкову в-двох з Целабросом.

— Прощайте, Аристіде Тарасовичу! Прощай, Надю! сказала вона і повернула до монастиря.

За нею сьлідком пішли Махновська, Комашко і Мавродін. Вони пішли, попарувавшись. Комашко узяв під руку Саню, Мавродін пішов рядом з Махновською.

— Як попарувались! сказав Целаброс до Мурашковоі по грецьки і своєю розмовою на грецькій мові дав знати ій, що заходить дуже інтимна розмова.

— Попарувались Саня й Комашко, ще й на віки, сказала Мурашкова так само по грецьки. В іх швидко буде весілля.

— Не вже! аж крикнув Целаброс. Щож? Чи паничі повернули паннів на свою віру, чи панни паничів? спитав Целаброс.

— Паничі паннів: щоб робити яке діло, і діло путне, довговічне, треба ставати на національний ґрунт, приставати до народа, зливатись, або хоч наближать до єго, сказала Мурашкова.

— Може й ви до іх пристаєте? аж крикнув Целаброс.

— Мабуть пристану. Мене душить оця канцелярська робота. Мині дихати нема чим в канцеляріі. Я ніби то щось роблю, але знаю добре, що нічого не роблю. Я покину свій нудний обовязок, бо я чоловік живий. Не можу жити без живого діла.

— Надю моя дорога! Ви ентузіястка з горячою вдачою. Що ви говорите? Ви закуєте себе в узьку рямку. Ви втратите широкий простір мисли… Яка принадність, яка пишність бути космополітом, гражданином сьвіта!

— І нічого не робити! І ні за яке діло не братись, сказала Мурашкова.

— А думати?! а мислити? Мисль космополіта вольна, як птиця, літає над морями, над горами, над усім сьвітом. Для неі скрізь вітчина, де є вольномислячі люде. Це така абстракція, аберрація, котра перевисшає усякі ідеі й ідеали, глибше усякоі фільозофіі, глибше Плятона і Арістотеля. Вона концентруєть ся в однім пункті, кристалізуєть ся, і, як воздух має силу розтягнутись без кінця. Вона скрізь і нігде, бо то сила висока, жива, вселюдська: не обсягнути іі, не замкнути іі в якісь узькі форми нашоі мисли, нашоі абстракціі.

— Пускає туман абстрактний мині в вічи. Але ці хитрощі я вже знаю, подумала Мурашкова.

— Я люблю наші чорноморські го́роди з мішаниною людей усяких націй. Я там чую себе дома, неначе я вже став гражданином усего сьвіта. Рідний край Одесса для мене дорогий, але сьвіт мині багато дорожший, розвивав далі свою східню одеську фільозофію Целаброс: сьвіт для мене усе, рідний край — нічого.

— Чим-же гарні наші го́роди? Хиба тим, що торгують і багатіють з Украіни і нічого не дбають про украінський нарід, про Украіну, перебила єго фільозофію Мурашкова.

— Видно, вже знать науку Комашка, сказав Целаброс з легким усьміхом. Але знаєте що: покиньмо цю фільозофію. Я оце сам підвів діло в канцеляріі так, щоб побувати кілька день в Одессі та побачити вас. Я вмираю за вами. Жити не можу без вас. Ви для мене тепер краще й вище від усякого націоналізма та космополітизма.

Целаброс вхопив руку Мурашковоі і несподівано поривчасто поцілував іі горячими губами. Мурашкова почула, що він неначе впік іі руку. Вона чула, що на руці, на тому місци, де він доторкнув ся своіми устами, неначе зайняв ся огонь, горів і непогасав. Кров почала грати в іі жилах, як молоде вино.

— От Саня швидко повінчаєть ся. Надю, нема нам чого гаятись: повінчаймо ся і ми, і будемо щасливі, будемо жити як у раю, сказав Целаброс.

Мурашкова думала і мовчала.

— Ви з матірю погано хозяйнуєте: маєте трохи землі і даєте в посесію. Це зовсім не практично. Вам треба чоловіка, треба хозяіна, заговорив несподівано Целаброс тоном практичного чоловіка. Треба вам сіяти пшеницю. І пшениця дає добрий заробіток; це правда: на десятині в добре не сухе літо стане двадцять або й більше кіп. Копа дасть десять, пятьнадцять пуд зерна. Пуд пшениці тепер коштує карбованця. Ціна добра… Надю моя дорога! Як я вас люблю! Як я вас люблю! крикнув Целаброс і вхопив іі руку і наче впік іі горячими устами.

— Ми, Надю, будемо сіяти не пшеницю, а тютюн, та ще кримського насіння, говорив далі Целаброс. Це вигіднійше. Пуд тютюну будемо продавати по двадцять або й більше карбованців. А ви знаєте, скільки десятина дає пудів тютюну? Надю, моє серце! Ти запалила усю мою душу! Твоі очи печуть мене в серце. Повінчаймось, та й будемо щасливо в парі жити.

Целаброс нагло дурив Надю: він і в думці не мав іі сватати. Ті слова про господарство були тільки одгуком єго матеріяльних мрій, якби він захозяйнував, якби взяв Надине добро в своі руки. Він вхопив Мурашкову за обидві руки і почав цілувати в долоню швидко, швидко, цмокаючи то в одну, то в другу долоню.

Мурашкова почула, що в неі кров починає грати в жилах, як молоде вино, ллєть ся до серця, наливає голову. Горячі уста Целаброса дражнили іі. Одначе вона мовчала й думала.

— Чого ви, Надю, мовчите? спитав іі Целаброс і голос єго задрожав сердито, як голос гаремного деспота.

Мурашкова глянула єму в вічи. Очи були налиті кровю. Іі стало трохи страшно.

— Аристіде! обізвалась Надя. Я не думала, що ви такий матеріяльвий чоловік. Памятаєте, як ви прийшли до нас перший раз, вступили в наш грецький кружок.

— Якже не памятати! Це було весною, як у вашому саду цвили рожі та акація, як ваша мама винесла мині варення та сказала по молдавськи: Дульчеца ку апа реши; пофтим! Ту весну й той день я ніколи не забуду, бо я в той день побачив ваші дивні очи, сказав Целаброс.

— Так було, так, сказала Надя, спустивши віка на очи і згадуючи той ясний майський день. В нашому грецькому кружку я тільки й чула розмову про кукурузу, пшеницю та тютюн. Ви перший з Греків заговорили про вищі ідеі, про дорогі для мене принципи: я думала, що ви приймаєте іх до серця, що ви пересьвідчились в них, горячо будете встоювати за них, візьметесь за діло…

— Надю моя дорога! Ми вже люде дорослі! Час нам глянути на життя та на сьвіт очима дорослих людей. Час нам перестати гратись в принципи. Будемо дивитись на людей, на сьвіт очима мудрого практичного чоловіка. Кинь, Надю, ті іграшки!

— Які то іграшки! крикнула Надя і почула, що по іі нервах неначе щось вдарило. Вона пригадала слова Комашка.

— Так, так… Думати й говорити можна усяк, а жити треба однаково усім людям; усім треба хліба. Я знаю, що я ґеній і в тому ділі, щоб добути достатки матеріяльні. Я чую, що зможу з малого достатка розвести міліони. А гроші — то саме сутя людського життя. Абстракція субєкта то є первопочаткова основа людського духового і матеріяльного розвитку. Кожна абстракція субєктивности буде ненормальним віддихом від закона боротьби за життя, буде конфліктом з индивидуальностями, буде аберрацією від абстракціі…

Целаброс мабуть хотів абстракціями та фільозофією замазати свій космополітизм на словах і свою нікчемність в щирости свого пересьвідчення.

Надя почула в тій плутанині фалшивість.

— Це, здаєть ся, фільозофія Фесенкова. Коли це ви встигли стати єго горячим наслідувачем? сказала Надя.

— Годі жартувати. Надю, серце! Я люблю вас, знаю, що й ви мене любите. На що нам мучити себе? Поженимось і будемо щасливі, зазнаємо такого щастя, як не судилось і Туркам в раю Магомета, сказав Целаброс.

Він вхопив Мурашкову за руку і неначе прилип до руки горячими устами. Мурашкова почула, що страсть знов розливаєть ся хвилями по іі нервах. Вона схопилась з каміння, на котрому сиділа. Целаброс відійшов і простяг до неі обидві руки, неначе хотів іі обняти. Вона подалась назад і вгляділа, що від монастиря стежкою йдуть дві дами і якийсь сивобородий пан. Вона пішла стежкою до них. Целаброс і собі пішов сьлідком за нею.

Вони дійшли до гостинниці. Мурашкова побігла до дверей, не подавши Целабросови руку на прощання.

— Прощайте, Надю! В вечері смерком прийду до вас, сказав Целаброс.

Мурашкова зачинила двері, вбігла в свій нумер, впала на софу і задумалась. Цілий день вона не могла ні читати, ні діла робити: брала в руки книжку, читала і не могла зрозуміти ні одноі мисли; брала ся за роботу, хотіла шити, робота не йшла. День здавав ся для неі довгим, як вік, важким, як хороба. Надя не пійшла на пораду ні до Сані, ні до Ольги. Вона усе ім розказувала, але була потайна в тому, що стосувало ся до іі серця.

Настав вечір, горячий, душний. Сонце погасло. На дворі смеркалось помаленьку. Час наближав ся. Надя знала, що Целаброс прийде, доконче прийде. Чи він і справді хоче мене сватати, чи дурить мене?

— Що мині робити? Чи вийти до него в парк, чи не вийти? Не вийду. Хоч би була правда в єго словах. Чи вийти за него заміж, чи ні? Запру двері, позачиняю вікна. Перемучусь ніч, а до него не вийду.

Вечір погас. В хаті було горячо. Мурашкова чула, що жар обняв іі тіло, щоки палають, уста сохнуть. Іі стало душно, важко, неначе камінь ліг на іі груди. В горлі посохло. Іі неначе не було чим дихати. Голова почала морочитись. Вона глянула на вікно. В вікно було видно зорі. Зорі неначе задрожали перед іі очима і рушили з місця. Іі нерви розходились… Вона схопила ся з софи, прибігла до вікна і відчинила єго. З надвору потягло не вохким повітрям, а такою духотою, яка стояла і в кімнаті. Мурашкова відчинила навстіж двері.

— Прийде, знаю, що прийде, але я не вийду в парк до него, думала Мурашкова, ходячи по кімнаті. Усі єго високі поривання, тільки слова й слова. Він мене неначе причарував своіми словами. А під тими красними словами притаілась груба матеріяльність, крамарські інтереси, наживання грошей, багацтва. І усе те в него прикрите фільозофією, туманом абстракціі, розумними словами. Не того я ждала від него, не того бажало моє серце… Не вийду до него, не вийду! Запру двері, не пущу єго на поріг. Мій ідеал впав і розбив ся, як пишна статуя давного Вакха, розбита руками варвара. Я помилилась… А серце моє чи помилилось?…

Мурашкова трохи не плакала, ходячи по темній кімнаті. Ій було жалко єго краси, було жалко втратити на віки любов. А серце не слухало розуму, бажало щастя, просило кохання: іі думи без іі волі полетіли десь назустріч милому. Вона неначе побачила єго перед собою в темній кімнаті, облитого срібним сьвітом хмарного дня. Він неначе став перед нею і дивив ся ій в вічи.

Мурашкова засьвітила сьвітло. Вона боялась своіх горячих мрій, хотіла сьвітлом прогнати від себе ту мрію про милого. А мрія не счезала, і манила іі і запалювала кров, і тревожила серце.

— І не йму єму віри, і… люблю, люблю єго. Яке в мене горяче серце. Я сама не знала свого серця, не маю сили над ним. І вона ходила по кімнаті, ламала руки, довго думала, а потім сама не зогляділась, як вибігла в парк і пішла стежкою між акаціями.

— Втічу від него! Сховаюсь в Сані і сидітиму в неі до півночи, думала Мурашкова, повернувши до гостинниці.

Целаброс з'явив ся під акаціями, як тінь. Мурашкова обернулась, щоб утікти від него, і почула, що не має сили утікати.

— Надю, це ти? спитав він тихо, нахилившись над іі ухо.

— Чого ви прийшли? Я вам сказала, щоб ви до мене не приходили. Не ходіть до мене, не мучте мене! ще тихійше обізвалась Мурашкова.

Целаброс узяв іі під руку. Мурашкова почула, що іі нерви зразу заспокоілись. Важке ждання минуло. А темна ніч закривала від іі очей ті пишні очи, що чарували іі якоюсь потайною силою і запалювали в неі якийсь огонь.

— Я прийшов, щоб подихати хоч хвилину тим воздухом, що ти дишеш, щоб побачити хоч твоі вікна, постояти під твоім вікном, почути хоч шелест твоєі тихоі ходи, сказав Целаброс. Я вмру без тебе, сам собі смерть заподію!

Вони пішли тихою ходою в парк. Мурашкова мовчала. Вона чула, що іі серце почало кидатись тихійше. Мисли стали яснійші, неначе випливали з якогось туману. Вона почула енерґію в думках…

— Аристіде! обізвалась вона тихо. Мині шкода вас, але нам треба розійтись: нам не бути в парі.

— Чом так? аж крикнув Целаброс.

— Я помилилась, і помилилась важко, тяжко: я не так думала про вас, сказала вона. Я тепер зрозуміла, що наші думки розійшли ся. Ви практик, чоловік матеріяльний. Ви хочете жити тільки для себе. А я…

— Ти-ж сама казала мині, що ти женщина практична поперед усего і не дуже поважаєш теоріі, сказав Целаброс. І ти такого самого грецького роду, як і я.

— Правда, я практична, але я свою практичність готова прикласти до якого вищого діла; я людина діла, а не пустих слів. Я полюбила принцип; і принцип практичного діла, а не теоріі: така вже моя вдача. Я хочу жити і служити ділом для других. Час пливе, а соціяльна неправда панує на сьвіті. Нарід в нужді, в темноті і єго зумисне держать в темноті… Хиба ти знаєш, що чесному чоловікови в нас немає місця нігде? А скільки моіх товаришок злетіло з місця за своі принципи, за пересьвідчення! Мині жаль іх, бо іх доля — моя доля. Кину службу і піду в народні учительки. Надіну украінську свиту або молдавську мантилю і піду в нарід. Я без діла не буду сидіти.

— Що ти говориш? Схаменись! В тебе нерви розтревожені. Надю, без богацтва не можна і вашого діла робити. Ти в страшній екзальтаціи. Заспокійся, і подумай, що ти говориш! сказав Целаброс.

— Можна й треба! крикнула Надя.

— Це ти побувала в Одессі в кружку, котрий я добре знаю, наговорилась там, набралась екзальтаціі! сказав Целаброс.

— А хоч би й побувала! сказала Мурашкова.

— Кинь оці свити та мантилі! сердито крикнув Целаброс. Ти не дитина. Час тобі жити, а не бавитись в принципи.

Целабросів голос задрожав. В єму було чутно приказ.

— Не кричи, бо я вільна людина і тебе не послухаю! сказала Мурашкова.

— Надю, серце! Я не можу при тобі ні думати, ні мислити! Моє серце горить. Кинь мисли! Дай волю серцю! Давай будемо кохатись! Забудьмо про всі думи, забудьмо розум. Люби мене, або вбий мене! крикнув Целаброс і хотів обняти Надю за талію.

Вона відскочила від него і пішла до гостииниці. Він погнав ся сьлідком за нею.

— Надю, постій! Дай постояти з тобою, хоч поговорити.

Мурашкова побігла по східцях і вскочила в свій нумер в відчинені двері. Целаброс погнав ся за нею і хотів і собі вскочити в двері. Мурашкова кинулась до дверей і вхопилась іх обома руками, щоб причинити. Целаброс вхопив за двері і не пускав: єго довгі тонкі пальці неначе пявки впили ся в двері.

Сьвіт від лямпи впав на лице Целаброса. Мурашкова глянула на єго лице. Воно було гарне і страшне, як лице гарного демона. Очи сьвітились, чоловічки на білках наче крутились, горіли огнем. Надя почула в собі іх маґічну силу: вона любила такі очи…

— Надю, вбий мене! Застріль мене і дай мині свою любов, не проганяй мене! благав іі Целаброс.

Мурашкова глянула на него і не впізнала єго: очи стали ласкаві, тихі, неначе благали іі, уста румяні склались жалібно; з очей виступали сльози, як у дитини. Перед нею стояв уже не демон страшний, а ангел тихий, ласкавий, пишний красою небесною. Вона почула, що якийсь туман налягає на іі мисли. Сьвітло задрожало в іі очах. Для неі здало ся, що туман вкрив вікно, сьтіни, двері. Целаброс в одну мить неначе счез в тому тумані, і через хвилину знов виринув з туману такий самий пишний, благаючий в сяєві сьвітла. Вона простягла до него руки.

— Моя, на віки моя! промовив він чудним якимсь, сильним та ярким голосом.

Целаброс одним скоком кинув ся до Наді, як лев кидаєть ся на серну і вхопив іі за руки. Мурашкова вгляділа в вікна, що неначе усі зорі разом посипались з неба. Вона хотіла вирвати з єго горячих рук своі руки, і почула, що сила покинула іі. Іі тільки здало ся, ніби під нею провалив ся корабель і вона тоне і не має енерґіі вдержатись на хисткому дні корабля.

XIV

Тиждень ходив до неі Целаброс що вечора.

Тиждень жила Мурашкова, неначе в раю. Вона тільки й ждала вечора. Наставав вечір, вона виходила в парк назустріч милому. До неі прибігала Саня, розпитувала іі, чого вона стала така смутна. Мурашкова говорила знехотя, відказувала, що вона чогось нездужає. Для неі стали неприємні іі приятельки, іі подруги. Потайна з роду, вона стала ще потайнійша і про свою любов не призналась навіть своім дорогим подругам.

Минув тиждень щастя. Восьмого дня ввечери Мурашкова ждала Аристіда. Він не приходив. Вже зорі висипали на небі, вже й була північ, і єго не було. Мурашкова ходила по кімнаті і ламала руки так, що кісточки в пальцях хрущали. Вона вибігла на ґанок, довго дивилась на улицю, знов вернулась в кімнату, то сідала на канапі, то ходила по кімнаті, а він не приходив. Вже в гостинниці усі поснули: стало тихо, як в могилі. Мурашкова стревожилась і знов вибігла на ґанок. Місяць зійшов і осьвітив парк. В парку не було нікого. Вона побігла улицею. По улиці вештались подекуди люде. Целаброса не було.

— Чи не стрів та чи не запросив єго Бородавкин на карти, подумала Мурашкова. Вона вгляділа в вікнах Бородавкина сьвітло і повернула до єго дачі. Прийшла вона, заглянула в вікна, в хаті не було нікого, тільки горіла лямпа на столі. Коли чує вона з моря пісню. Вона впізнала той голос: то сьпівала Бородавкина. Мурашкова прийшла на берег і стала за високим каміннєм. По воді до берега плив човник. На човнику горіли два ліхтарі, неначе сьвітило ся двоє очей. Видно було гребця Грека в червоній куртці, в червоному фесі з китицею. Голос лив ся з човна. На човні чорніло дві фіґури. В Мурашковоі серце неначе стало в грудях.

Човник зашипів по піску, приставши до берега; під човном застукотіли круглі, як картофля, камінці. З човна скочив Целаброс, подав руку Бородавкиній, вхопив іі за талію і поставив на берег. Круглі камінці застукотіли під важкими ногами в Бородавкиноі.

Вони відійшли далеченько від човна і сіли на плисковатому камінню над самісіньким морем. Тихий сьвіт місяця злив ся з червонуватим блеском від ліхтарів і осьвітив Бородавкину та Целаброса. В Бородавкиноі лице забіліло проти сьвітла місяця, як лице вакханки. В роскошах кохання вона відхилила голову і впилась очима в Целаброса. Він обняв іі за талію і пригорнув до себе. Бородавкина не оборонялась; вона прихилила свою голову до єго плеча і засьпівала романс: „Тигреная“. Місяць пливе по нічних небесах. Голос іі мягкий, як оксамит, з початку полив ся тихо, тихо. Так сьпіває людина в той час, коли іі душа повна щастям, коли серце мліє… Бородавкина неначе сьпівала Целабросови на саме ухо. Хвиля тихо шелестіла, котячись на берег по дрібних каміньцях. Пісня була тиха, як той шелест хвилі, що був ніби акомпаніментом для іі голоса. Але перегодя голос іі набрав ся сили й страсти. Серед тиші полила ся пісьня голосна; пішла луна поміж скелями, полила ся по морі, заглушила шелест хвилі. Луна пісні обзивалась за скелями голосно на високих берегах в акаціях та волоських горіхах, як тихе зітхання щасливоі душі. Пісня наче розбудила мертве море, влила життя в мертві береги. І море, і скелі, і місяць над морем: усе здавалось пишною ґрандіозною декорацією великоі сцени, на котрій сьпівала артистка…

Бородавкина скінчила пісню, глянула в вічи Целабросу. В роскошах кохання, в роскошах тихоі важкоі місячноі ночи вона відхилила голову назад, випхнула білу повну шию і неначе манила єго своіми устами. Целаброс впив ся в іі повну шию устами і неначе замер.

— А що, гарно я сьпіваю? спитала в него Бородавкина. Правда, з мене була-б перворядна артистка?

— Гарно, гарно, як той соловейко, тихо обізвав ся Целаброс.

— А правда, я гарна й тепер! А колись я була ще краща: хлопці дуріли, казились від моіх очей, сказала Бородавкина.

— В вас шия гарна, біла, як у лебідя, обізвав ся Целаброс.

— Хиба-ж в мене тільки шия гарна? А моі очи? а моі брови? Погладьте рукою по моій щоці, по моій шиі. Чистий оксамит, сказала Бородавкина.

Целаброс погладив тихо рукою по іі щоці, по шиі.

— Правда. Чистий оксамит, сказав він і поцілував іі знов в той оксамит — в шию.

— Правда, я краща від тієі циганки Мурашковоі. Перестаньте до неі ходити, ходіть до мене. Яка в неі краса! Шия тонка, суха, як у чаплі. Любіть мене і забудьте іі, сказала Бородавкина і знов припала до єго плеча головою, і знов засьпівала принадним голосом.

Мурашкова неначе отерпла, стоячи за каміннєм.

Вглядівши, як Целаброс поцілував Бородавкину в шию, вона задрожала, була готова кинутись на них, задушити Бородавкину і Целаброса. Мурашкова ступила один ступінь. Дрібні каміньці заворушились, застукали: вона загрузла в них по кісточки.

— Ой, щось ходить та ще й близько! тихо сказала Бородавкина. Я чула, як застукотіли каміньці.

— Може вам так вчулось, обізвав ся Целаброс.

Мурашкова стала як мертва і прихилилась до скелі.

— Давайте лікер! Я вам дала єго. Може ви поставили в човні і забули взяти? Я трохи змерзла. Погрійте мене на своіх грудях, попечіть мене поцілунками, обізвалась Бородавкина.

Мурашкова бачила, як Целаброс узяв десь фляшочку лікеру, як десь з'явилась чарка, неначе він витяг іі з каміння. Він налив чарку і подав Бородавкині. Вона пила помаленьку, крапля за краплею, кількома нападами. Целаброс налив і собі і випив нахильци. Він подав ій конфекти. Бородавкина знов припала головою на єго груди і промовила:

— Яка поезія! Он море шелестить коло моіх ніг! Он місяць сяє над морем. Море лиснить. Усе спить, тільки моя любовь не спить. Я ім конфекти! Я сьпіваю! Яке блаженство! Налийте ще чарочку! сказала Бородавкина, відкинувши голову назад.

Целаброс залоскотав іі пальцями по повній шві. Вона зареготалась голосно на усе горло. Одляски ніби горохом посипались десь між скелями. В Мурашковоі закрутилась голова. Вона почула, що іі розум неначе туманом повив ся.

— Чи то Аристід? Не вже то він, той, що вмирав за мною ще вчора ввечери. Не вже це Бородавкина? Це мині мабуть снить ся. Я лежу в постелі, в гостинниці. Я прокинусь, а усе счезне… вили ся мисли в іі голові, і ій здало ся, що вона в себе в нумері лежить в постелі, що ій снить ся сон, ніби русалка виплила з води, лащить ся до Аристіда, манить єго красою при місяці, манить піснею і регочеть ся, і лащить ся, і от-от потягне єго на дно моря.

— Час мині йти до дому, сказав Аристід, вставши з каміння.

— Не пущу! Не пущу! Ти підеш до тієі циганки. Ти восьмий день до неі ходиш. Я сьліжувала за тобою, сказала Бородавкина, хапаючи єго за руку. Я сьлідком ходила за тобою, оце впіймала тебе, трохи не силою повела до моря, посадила з собою в човен. Не пущу! аж крикнула Бородавкина.

— Час спати. Мині спати хочеть ся. Дивіть ся, я позіхаю, сказав Целаброс і позіхнув на увесь рот.

— Позіхаєте при мині! Позіхаєте в таку пишну ніч! Дивись, місяць пливе в небі. Море дрімає. Тепло, роскіш! Посидьте зо мною до самого сьвіта. Не пущу! сказала Бородавкива.

Целаброс без церемоніі встав з каміння і налагодив ся йти. Мурашкова неначе прокинулась від важкого сну і кинулась бігти по піску по-за скелями. Напружені через силу нерви зразу опали, як порвані струни. На неі напав страх. Іі здало ся, що сьлідком за нею хтось гонить ся, от-от впіймає іі. Вона тільки тепер зогляділась, що одним одна в глуху північ блукає між скелями над морем, в якійсь пустині. Вона побігла по дрібних каміньцях, по жо́рстві. Ноги грузли по кісточки в каміньцях, в пісок. Іі здавалось, що вона йде не по землі, а ніби по воді. Вона не стямилась, як вибігла возвозом на гору. Іі здавалось, що вона викрала чужу тайну, що іі примітили, погнались за нею. Іі було і сором і страшно. На горбу мріла дачка Бородавкина в густій тіни волоського горіха. Двоє вікон, осьвічених сьвітом, ясно виразувались з густоі тіни. Мурашкова кинула очима на дачку і ій неначе крізь сон здавало ся, що то якесь страховище, якийсь великий звір з кровяними блискучими очима. Мурашкова бігла на гору. Вперед неі заманячили старі акаціі та априкози з рідкими суковатими гильками. Іі здалось, що якісь темні страховища, якісь чорні тіни простягали до неі сухі пазуристі руки, хотіли вхопити іі за руки, за плечі…

Вона вибігла на улицю і опамяталась. На улиці було тихо, мертво, тільки подекуди блимали неясні ліхтарі на стовпчиках. Серце іі кидалось в грудях, неначе хотіло вискочити. Вона вхопилась руками за серце і стала. Вона трохи не зомліла, трохи не впала на землю, ледви встояла на ногах. Голова морочилась. Холод проймав іі, як в пропасниці. Вона дрожала, а голова горіла, як в огни. Постоявши хвилину, Мурашкова насилу дійшла до гостинниці, увійшла в хату, впала на канапу, схилила на спинку голову. Руки впали на коліна, як деревляні. Мурашкова неначе замерла.

Двері в іі нумер стиха відчинились. Увійшов Целаброс. Очи в него блищали. Щоки червоніли, аж пашіли. Мурашкова глянула на него і не поворухнулась.

— Добри-вечір, Надю! сказав Целаброс по грецьки, ласкавим, солодким голосом, котрий став ще ласкавійший від такоі мельодійноі грецькоі мови. Як я сегодня опізнив ся, сказав він тихо.

Мурашкова не підвела навіть голови. В очах, в лици виявлялась страшна мука. Блискучі очи згасли. Лице було бліде. Вона була похожа на підстріляну птицю, що зійшла кровю.

— Що з тобою, Надю? Чого ти така бліда? сказав Целаброс і взяв іі за руку.

Рука підвела ся з іі коліна, важка, як у мерця, і холодна, як лід.

— Ти слаба? Ти десь пристудилась? спитав в неі Целаброс і притулив іі руку до своєі горячоі щоки.

Мурашкова неначе стрепенулась: вирвала від него руку і схопилась з канапи. Уступившись від него на ступінь, вона крикнула:

— Не зачіпай мене! Вийди з кімнати! Геть з кімнати!

Целаброс і собі подав ся назад. Перед ним стояла неначе тінь Мурашковоі: бліда, як віск, уста білі, щоки запалі, великі очи пригасли. Але через хвилину в очах заблищав огонь, з них ніби сипались іскри. Злість, помста, ненависть так виразно виявились в тих блискучих очах, що Целаброс оступив ся ще на ступінь від неі, вгадавши якусь велику тревогу в душі дівчини.

— Надю! що стало ся з тобою? Я не впізнаю тебе; ти стала страшна, як смерть, а твоі очи горять, сказав Целаброс і на ступінь приступив до неі.

Блискучі очи в Мурашковоі знов неначе погасли, як зорі, що несподівано закрились легкою прозорою хмаркою.

— Я стала страшна, як смерть… Ти вбив мене на смерть! сказала Мурашкова тихим голосом. Голос іі був тихий, приглушений, неначе єго було чуть десь з'за сьтіни. Вона не промовила, а неначе прошепотіла ті слова.

Целаброс стревожив ся: він догадав ся, що трафилась якась подія, котра виявила єго темну душу.

— Надю! тобі щось наговорили на мене, набрехали лихі люде, обізвав ся Целаброс.

— Я сама усе добре знаю, усе бачила! несподівано крикнула Мурашкова різким голосом.

— Що-ж ти знаєш? Що-ж ти бачила? спитав Целаброс вже тихійшим голосом, похожим на голос винного школяра.

— Я знаю, що ти гуляв човном на морі з Бородавкиною, сидів з нею над морем на камінню, обнимав іі, цілував в шию, пив з нею…

І іі різкий голос з кожним словом ставав тихійший і на останних словах якось чудно зашипів: — я дала тобі свою любов, своє серце, пойняла тобі віри, як чесному чоловікови. Але за те я хочу, щоб і ти віддав мині всю свою любов, своє серце, своі мисли, усе твоє життя, усего себе — мині і тільки мині. Я бажала, щоб я мала право на твоє життя, тільки я сама до смерти, до могили, а ти…

Мурашкова повернула до него лице й очи боком і кинула на него косий погляд зневаги, такий виразний, такий ясний, котрого не можна заміняти ніякими словами.

— Хто тобі сказав про це? Це усе неправда? крикнув Целаброс.

— Прилетіла чайка з моря, крикнула над моім вікном і я вгадала той крик: він мині усе сказав… Я чула голос з моря… Сьпівала русалка. Я спала… ні не спала… Я стояла за скелею. Море тихе; місяць над морем… ніч ясна… Онде човник припливає до берега. Ой, страшно! Я боюсь! крикнула истерично Мурашкова. Русалка обняла єго, хотіла заманити в море, втопити…

Мурашкова говорила, як крізь сон, стоячи боком до Целаброса, і неначе пригадувала якісь страшні сцени. Іі мисли плутались, неначе десь далеко блукали, як в тумані. Целаброс приступив до неі, взяв іі за руку i тихо повернув лицем до себе. Єму здавало ся, що Мурашкова тронулась ума.

— Надю, серце! Що з тобою! Схаменись! Що ти говориш? Чи ти спиш… і говориш крізь сон, чи з тобою що стало ся? заговорив Целаброс тихим, ласкавим голосом.

Мурашкова схаменулась. Туманом повиті очи блиснули. Вона крикнула не своім голосом:

— Ідіть від мене! Ідіть до Бородавкиноі, цілуйте іі оксамитову шию, іі щоки, слухайте іі голос. Ви двічі піддурили мене, двічі вбили мене! Ви вмерли для мене, я мертва для вас.

— Надю, ну, прости мині на цей раз! Ніколи, ніколи зо мною цього не буде, прости!

— Я з тих, що ніколи не прощають за зраду в коханню, ніколи, до смерти!

— Надю, ти-ж для мене вже рідна! крикнув Целаброс.

— Я для вас тепер чужа! І буду чужа! Прощайте на віки! Ніякою жертвою вже не добудете мого серця. Я оце тільки що була над морем, сьлідкувала за вами, усе, усе бачила і тільки що прибігла в кімнату. Моя любов сьлідком ходила за вами, де ступала ваша нога. Йдіть, не мучте мене. Я чую, що в моіх грудях клекотить, душить коло серця… Мурашкова застогнала, вхопилась обома руками за серце, неначе мала вмирати.

Целаброс вхопив склянку, налив води і подав ій.

— Ха, ха, ха! зареготалась несподівано Мурашкова. В неі шия повна, біла, як у лебідя. В неі голос, як у сирени. А моя шия тонка, як у чаплі, смугла. Ха, ха, ха! зареготалась истерично Мурашкова, і той страшний регіт розсипав ся по тихій мертвій кімнаті, по тихому домі.

— На, випий води! сказав Целаброс.

Мурашкова вхопила склянку і кинула нею об поміст. Склянка розлетіла ся на шматочки.

— Через вас я зазнала рай серця, через вас я зазнала й пекло й пекольні муки серця. Ви мене дурили ідеалами, а самі так підло відреклись від них. Ви фразер, граєтесь красними словами, високими ідеями, а я вам пойняла віри… Ви нікчемний чоловік, крикнула Мурашкова. Я думала, що матиму в вас підмогу, знайду поміч, а ви…

Вона заплакала і перегодя знов засьміялась. Іі мисли плутались, як в тумані. Вона говорила, перемішувала ласкаві слова з лайкою та прокляттям, то благала, то проклинала. Целаброс відчинив вікно, взяв Мурашкову під руки, посадив на софі і тихо вийшов з кімнати.

Лямпа догоріла й погасла. Мурашкова сиділа в темній кімнаті на софі і дивилась в відчинене вікно. Вже на дворі почало свитати. Вже небо почервоніло. В вікно полив ся тихий сьвіт. А Мурашкова не спала й не дрімала і все сиділа неповорушно на одному місци.

Сонце зійшло і заглянуло в вікно. По столі, по софі розсипались чорвоні іскри проміння. Горячий промінь впав на руки Мурашковоі; вона неначе прокинулась від сну. Мисли заворушились в голові. Вона почала пригадувати вечір, ніч, пригадала, як Целаброс приходив до неі, як говорив з нею…

Сьвіт сонця полив ся в вікна широкими хвилями, залив усю кімнату і, неначе хвилі сьвіжоі води, протверезив нерви бідноі дівчини. Вона встала з софи, перейшла кімнату і вгляділа себе в зеркалі, що висіло між вікнами над столиком. Глянула вона на себе в зеркалі і не впізнала себе: мертве лице, щоки запалі, уста білі, під очима синіли попруги, очи згасли і запали.

За одну ніч Мурашкова звяла, спала з лиця і постарілась.

При сьвіті сонця мисли іі прояснились. Вона неначе прокинулась від важкого сну. В одну мить іі розум неначе просьвітив ся і, як блискавка, зразу осьвітив усі важкі подіі минувшоі ночи.

— Що мині тепер робити? Що почати? Серце розбите, життя загубляне… Я втратила любов: не жити буду я, а чевріти, подумала Мурашкова і в неі блиснула думка піти до моря і скочити з скелі в море.

— Навіщо жити? Навіщо мучитись? Одна мить — і настане конець моім мукам, подумала Мурашкова і вже відхилила двері в коридор.

Назустріч іі увійшла горнична, сільська дівчина, і промовила: „Добри-день!“ Голос живого чоловіка спинив і втихомирив важкі думи. Мурашкова вернулась в кімнату. Горнична поставила самовар на стіл, глянула на Мурашкову, злякалась і крикнула:

— З вами щось стало ся! Ви нездужаєте!

— Справді, я трохи слаба, обізвалась Мурашкова тихим, неначе задавляним голосом.

Горнична побігла до Сані і дала ій звістку, що Мурашкова несподівано заслабла. Прибігла Саня, глянула вона на Мурашкову і інстинктом вгадала, що на неі впало тієі ночи велике горе.

— Надю, ти розійшла ся з Целабросом? крикнула Саня.

— Розійшла ся і ніколи не зійду ся, обізвалась Надя.

— Від чого? За-віщо? спитала в неі Саня.

— Целаброс нікчемний чоловік, обізвалась Мурашкова і тільки рукою махнула, але про усі подіі тієі ночи нічого не сказала.

З того часу Саня не відходила від Мурашковоі і часто ночувала в неі в нумері.

Через тиждень Мурашкова попросила собі місця учительки в народній школі в одному украінському селі на Бессарабіі, але швидко від неі відібрали те місце. Мурашкова пішла в народ… Про неі довго не було ні чутки, ні вістки…

XV

Минув тиждень, тиждень щастя і спокою для Сані. Комашко попросив старих Навроцьких покористуватись вольним часом канікул: йіхати в Кишинев і справити весілля.

І Навроцькі почали лаштуватись в дорогу. А тим часом в кватирі Навроцьких трапилась велика подія: Маня збунтувалась проти своєі матери.

Одного ранку Навроцькі випили чай. Після чаю Раіса Михайлівна почала складатись в дорогу. Оглянулась вона сюди-туди, Мані нема в кімнаті. Вона побігла в гостинну, Мані й там не було. Одчинила вона двері в коритар, іі і там не було видко.

— Де це Маня? спитала Раіса Михайлівна в Навроцького.

— Не знаю, знехотя обізвав ся Навроцький, курячи сиґару. Тут була, вертіла ся, та не знаю, де діла ся…

Навроцька одчинила вікно, глянула в парк: Мані нігде не було видно.

— Де це Маня? Що це за знак? крикнула вже сердито Навроцька. Ти тут сидиш і нічого не бачиш.

— Може вовк иззів, обізвав ся байдужо Навроцький.

— Господи! Ще й дратуєть ся! Побіжи в парк та пошукай! Щось таке трапилось. Вона без мене ніколи з хати не виходить. Набігли сюди оті Комашки та Мавродіни та Мурашки, наговорили усякоі всячини, а вона наслухалась. Ще дремне в Одесу, або й за Одесу, кричала вже сердито Навроцька.

— Далеко не забіжить, бо трохи важка на ході… Та не бій ся! Вона не побіжить за Комашками та Мурашками! Не з іі розумом бігти за ними. Вона швидче дремене за Фесенком, сказав Навроцький.

— Ой лишечко! Ще справді побіжить до Фесенка. Це твоя Саня іі набила голову. Вона не спить і не ість; так побиваєть ся за Фесенком.

Навроцька підождала з годину, Маня не верталась. Навроцька післала горничну над море, а сама побігла в парк. Маня й справді, закохавшись, зачула волю. Кохання й мука серця, а щастя й воля, часом наводить на стежку до свободи, до самостійности, розбуджує дрімаючу енерґію. Б Мані в души вперве заворушилась іскра свободи…

Горнична вернулась і сказала, що нігде не видко Мані, а в купальні купаєть ся сама Саня: Мані не було i в купальні.

— Боже мій! Щось трапилось! Це не спроста! крикнула Навроцька. В церкві іі нема, бо з церкви вже давно вийшли. Щось трапилось! Не дурно-ж Маня довго не спить, сидить коло одчиненого вікна до пів ночи, говорить крізь сон, а часом і кричить.

Навроцька післала горничну в сукупні, неодгорожені сусідні сади, а сама ще раз пішла в парк. Вона заглядала за кожне дерево, за кожній кущ. І за густими кущами жовтоі акаціі та городовини вона несподівано зогляділа шматок Маниноі сіроі сукні. Навроцька розгорнула кущі. Маня лежала ниць на траві в холодку, простягля ся на усей зріст і читала книжку, поклавши ii на траві, ще й ногами пацала, як роблять пастушки.

— Чи це ти? крикнула Навроцька.

Маня жахнулась, кинулась, схопилась і сіла на траві.

— А ми тебе шукали і над морем і в манастири. Наробила ти нам клопоту… Чого це ти вийшла з хати мене не спитавшись? Вивернулась на траві, як горнична, ще й ногами пацаєш! Це гарні манєри!

— Оце, хиба я далеко зайшла. Саня як йде з хати, то нікого не питає, обізвалась Маня.

— Я-ж так і казала. Саня, Саня… і скрізь та негодяща Саня. І ти швидко через неі станеш негодящою! сказала сердито Навроцька. А це яку книжку ти читаєш?

Маня мовчала. Мати взяла книжку, глянула на заголовок і спересердя шпурнула книжку через кущі. Вона від злости не догляділась, що то була іі власна книжка.

— „Нана“ Золі! „Нана“! Пхе! Яка гидота! Де це ти іі узяла? спитала Навроцька.

— В вашій шуфляді, в столику, сказала спокійно Маня.

— А столик був замкнутий! Я заперла оце паскудство в столику.

— Ви забули на столику ключі, а я одімкнула столик і взяла книжку, сказала спокійно Маня.

— Ти одімкнула без мене столик! Ти, мене не спитавшись, узяла книжку! А ти погана, негодяща, непутяща дівчино! кричала сердито Навроцька.

— А чом же не взяти й самій? Хиба я маленька? сказала спокійно Маня. Саня читає усе, читає такі гарні, інтересні книжки, а мині не можна. Он і Комашко сьмієть ся з мене: казав Сані, що я й доси на привязи в мами.

— Я-ж казала, що ті Комашки та Мурашки — то моє горенько, сказала Навроцька. От іди до дому! Не сьмій сама без мене виходити з хати.

— Чого я піду в хату, коли мині й тут добре, сказала Маня, вже піднявши голос.

— Іди зараз, кажу тобі! крикнула Навроцька.

— Ба не піду. Не хочу, почала вже вередувати Маня.

— Йди, бо я батька покличу, крикнула Навроцька.

Маня трохи побоялась батька, встала й пішла з матірю. Вони увійшли в кімнату.

— Неначе нема тобі роботи в хаті. Он наготовила мольберт, пензлі та фарби; і фарби вже позасихали, а ти й не думаєш кінчати розрізаного кавуна, сказала Навроцька. На пензель, та малюй.

Мати подала пензель Мани. Маня кинула пензель об землю.

— Не хочу малювати! Обридли мині оці кавуни, огірки та човники, сказала Маня.

— Здуріла, чи що? Це все Комашки оті! сказала мати.

— Не Комашки, мамо! сказала голосно Маня. Це все Фесенкн, подумала вона і трохи не заплакала. Фесенко вже три дні не приходив. Він десь загуляв ся з компанією, а Маня що вечора плакала в постелі.

— На-ж, малюй! сказала мати, повертаючи до неі мольберт.

— Не хочу! крикнула Маня і махнула рукою. Рука зачепила картину: розрізаний кавун дав сторчака до долу.

— Саня іздить гуляти, куди схоче, а я мушу сидіти дома та малювати якийсь бурян, якісь кавуни та салату, сказала Маня.

Стара Навроцька тільки очи витріщила на свою дорогу Маню.

— І ця піде проти мене, як заміж вийде, думала Навроцька. Вже й тепер збунтувалась… зачула волю…

— Чого це ти стала така вередлива! Що це з тобою таке сталось? говорила й бідкалась Навроцька.

Маня мовчала і держала в руках „Нану“. Вилазячи з кущів, вона не втерпіла і взяла книжку, що валялась на траві.

— Дай сюда книжку! сказала мати.

— Нехай я попереду дочитаю. Така інтересна книжка, сказала Маня. Ви мині даєте такі книжки, що я тільки позіхаю за ними, а часом і сплю. А Саня читає такі інтересні книжки, Сани то й можна. А чом же мині не можна? І Надя читає книжки, які схоче. А я хиба маленька?

Навроцька видерла книжку з рук Мані і замкнула в столик.

Навроцька почала читати Мани мораль, сердилась, кричала. Маня й собі не спускала. Коли це за перегородкою заговорив хтось. Навроцька замовкла: було чути голос Фесенка. Маня засьміялась.

— Причешись! Ходім в гостинну! Фесенко прийшов, говорила Навроцька і кинулась до Мані, щоб дещо поправити на ній.

Вони ввійшли в гостинну. Фесенко, сьвіжий, вимитий, прискочив до Мані і подав ій букет з резеди. В середині букета стреміли нарцизи.

— А бачите, я достав нарцизів для вас. Обіцяв і достав, сказав Фесенко до Мані, подаючи ій букет. Навроцька й Маня, з дива витріщили очи на нарцизи. Маня насилу вдержалась, щоб не поцілувати тих нарцизів.

— Спасибі вам! сказала вона і понюхала букет. Сухі нарцизи зашелестіли об іі ніс. Вона полапала іх рукою.

— Де ви дістали нарцизів літом? спитала в Фесенка Навроцька.

— Вже де дістав, то дістав, а свого слова додержав, сказав Фесенко.

— Це нарцизи ненатуральні, а роблені, несьміливо обізвалась Маня.

— Як і моя любов до тебе ненатуральна, а підроблена, подумав Фесенко і зараз попросив в батька і матери Маниноі руки.

В Мані голова заморочилась. Вона трохи не впала на поміст. Фесенко поперед усего обернув ся до Навроцькоі, бо знав, що вона держить за ним руку.

— Щось трохи швидко він оце сватаєть ся; якось не дуже припадає воно до етикети. Але-ж жених, як цяцька і безпечний… Трохи хапане єго сватання. Але-ж Маня єго любить. Треба давать згоду, подумала Навроцька.

— Я з дорогою душею згожусь, як Маня згодить ся, сказала Навроцька і трохи не облизалась.

— А ви, Харитоне Кириловичу? спитав Фесенко в Навроцького і дивив на него очима, як кіт на мишу.

— Я, гм… угу… еге, жував Навроцький, а потім промовив:

— Як Маня схоче.

Маня слухала усе, ніби крізь сон.

— А ви, Маріє Харитонівно, чи надарите мене щастям? спитав у Мані Фесенко.

— Коли мама й папа хотять, то й я хочу, насилу промовила Маня крізь сльози.

— Слава Богу! Тепер двацять пять тисяч моі! А вже я не піду до вінця, поки стара не дасть векслів в руки… Перед вінцем скажу, що не піду вінчатись, поки стара не дасть векслів. Стара скупа, як жид. З нею небезпечно церемонитись, думав Фесенко.

— Ну, Харитоне Кириловичу, тепер напувай ся! Маєш два зяті, як два духи коло себе: один одесную, другий ощуюю; один сьвітлий, другий темний!! Як я носитиму тепер ту машкару? Оце! Овва! Гм. Хиба вже жінка навчить…… думав Навроцький і поклав руку на стіл, і єго товстий палець почав молотити по столі. Жінка глянула на той палець: вона догадалась, що те сватання Фесенка не припало до смаку старому. Вона насупила брови.

— Молоти, молоти, а буде по моєму; бо сватають мою Манюсю, а не твою Саньку, подумала Раіса Михайлівна.

— Який я тепер щасливий! Який щасливий! крикнув патетично Фесенко. Він вдарив себе долонею в груди саме проти серця, підвів здорові очи вгору, глянув на стелю, закотивши очи під лоб, а потім чогось витріщив ласі очи на Навроцького, неначе говорив: Знай, мов, який я тепер щасливий.

Навроцький тільки дивив ся на Фесенка своіми тихими спокійними очима і неначе говорив: Іди ти к дідьку з своім щастям; мині байдуже про твоє щастя.

— Маю надію, що й моя Маня буде щаслива за вами, сказала Навроцька.

— Я на усе готовий для щастя Маріі Харитонівни: не доім, не досплю, буду працювати до кровавого поту, аби ви, Маріє Харитонівно, були щасливі! репетував Фесенко, поклавши обидві долоні на широкі груди.

— Який-же день призначите ви для нашого весілля? спитав Фесенко, ласкаво поглядаючи на Навроцьку. Єму хотіло ся хоч зараз, таки зараз стати під вінець, щоб забрати Манині гроші. Навроцька трохи здивувалась. Ій дивно було, що Фесенко так швидко заговорив про весілля. Вона замислилась.

— Ні сіло, ні впало, а він вже й про весілля. Трохи незвичайно, не поаристократичному… подумала вона і обернулась до Навроцького.

— Я… Я… не знаю. Як ти думаєш, Харитоне Кириловичу? спитала вона в чоловіка.

Харитін Кирилович перевів з Фесенка на неі своі спокійні очи. На єго лици був такий теплий вираз, як на білому листі паперу.

— Гм… Угу… Гм… замукав Навроцький. Про мене… Як ти хочеш.

Навроцьку взяла злість.

— Як Комашко сватав Саню, то він, як опечений, схапав ся з місця, трохи не сьпівав над морем, а тепер тільки баньки витріщив, неначе не єго дочку сватають. Ет, чортове опудало! подумала Навроцька. Не радий такому чудовому женихови.

— Мині здаєть ся, що треба ик весіллю довгенько готуватись: знаєте, я не думаю вінчати своі дочки на галай-на-балай, хапаючись, як вінчають ся стрижені панни, сказала Навроцька з поважною міною. Етикета не пуста річ.

— Дідько-б тебе взяв з твоєю етикетою! Коли-б часом через твою етикету не втікли двацять пять тисяч… Треба добре крутити крутія перед тією бабою! подумав Фесенко.

— Так, так, Раісо Михайлівно! Ваша сьвята правда! Етикета поперед усього… Етикета — поважна, поважна річ, сказав Фесенко.

— Я й сам так думаю… Ті… ті стрижені усе вінчають ся хапаним вінчанням: в чому стоять, в тому й вінчають ся, обізвав ся Фесенко і спустив очи до долу, неначе Господи як засоромив ся.

Маня почувши, що вже говорять про весілля, почала плакати, певно на радощах. Сльози лили ся по іі щоках, як ллють ся сльози в нервових мазаних дітей. Ій хотілось, щоб весілля було зараз, таки зараз, того таки дня, а мама верзе про якусь етикету. Маня вийняла хусточку і притулила до очей. Мати вгляділа, схопила ся з місця і побігла до неі, обняла іі голову і притулила до своіх грудей. Фесенко й собі схопив ся, прибіг до Мані і почав іі втішати.

А батько сидів, навіть не лупав очима і спокійно дивив ся на ту неначе театральну сцену. Усі вони троє чогось здавались єму куклами, зґрупованими як на сцені, по театральному.

— Маню! моя дорога Маню! Чого-ж ти плачеш? втішала мати свою мазану дочку. Не плач серце! „Я тобі дам варення“… хотіла сказати Навроцька, але схаменулась. Маню! піди з Дмитром Васильовичом над море та прогуляй ся. Харитоне Кириловичу! одягнись лишень та побіжи з ними на прогуляння.

Харитон Кирилович сидів, дивив ся і навіть не клипнув очима, неначе не до него говорилось. Жінка скоса глянула на него і вгадала, що він і з місця не рушить. Вона пішла в кімнату, одяглась, винесла й Мані капелюх та зонтик і повела Маню та Фесенка на прогуляння на сьвіже повітря, як маленьких дітей: вона боялась пустити саму Маню з Фесенком над вольне море.

XVI

Навроцькі з Великого Фонтана вернулись до Кишинева. Раіса Михайлівна Навроцька, напившись ранком чаю, сиділа в своій просторній трохи низькій гостинній і думу думала, схиливши голову і згорнувши руки. Здавалось, ніби вона задумалась над якимсь сьвітовим питанням. Скупа Навроцька усе позакривала і позатулювала в своій гостинній від сонця, від мух, павуків та від гостей. Мебіль була понакривана білими накривцями. Щоб гості не збавили стола перед диваном, Навроцька накрила єго жирардівською жовтою скатертью; поверх неі закрила стіл дорогим килимом в роскішвих квітках; щоб не замазав ся той килим, Навроцька накинула на него тонку дорогу плетяну скатертку, і щоб та скатертка не замазалась, попідкладала під лямпу, під попільничку, під коробочку з сірничками малесенькі білі сальфеточки. Такі сальфеточки лежали напоготові, розкидані на столі, для мисочок з варенням для гостей. Той замотаний в покривала стіл Навроцькоі іі гості звали дорогим жертвенником для убогих жертв…

Усі сьтіни в кімнатах були убрані картинами Маниноі роботи. Картини стояли навіть по всіх кутках на столиках. Золочені рами, канделябри по сьтінах, здорові зеркала були закутані від мух в тонкий мушлин. В гостинній сиділа не закутана в покривці одна Навроцьва. Вікна були завішені від сонця білими, як сьніг, сторами. Через стори лив ся в гостинну сьвіт, білий, неначе від сьнігу зимою. В гостинній було біло, чисто, але мертво, неначе на тих планетах, де вже погасло життя, де вже чистий білий сьніг вкрив усю, на віки помершу планету. В гостинну увійшов старий Навроцький з циґарою в руках, в старому засмальцьованому шляфроці, в туфлях. Туфлі шльопали по помості і закочували чисті килимки-дорожки.

— Харитоне Кириловичу! поперед усего не закочуй килимів туфлями… Он оглянь ся! сказала Навроцька.

— Еге! угу! А потім…, що? спитав старий.

— Харитоне Кириловичу! сядь та поговоримо. Час готуватись до Саниного вінчання, сказала Раіса Михайлівна.

Навроцький налагодив ся вгніздитись в креслі. Навроцьва крикнула на него.

— Не сідай! замажеш чисте накриття. Дивись! он твій шляфрок протер ся на сідінні й заялозив ся. Візьми з спинки плетяну сальфеточку та кинь в кресло під себе.

Навроцьквй мовчки зняв сальфеточку, простелив на креслі і як почав вгнізджуватись в кресло, та й зібгав і зсунув іі в самий куток.

— Як ти сідаєш? Ти зсунув сальфетку! Простели гаразд! крикнула Навроцька.

Навроцький оглянув ся позад себе і трохи підсунув під себе зібгану сальфетку.

— Гм… ця мебіль мабуть поставляна для того, щоб на неі не сідати, а тільки дивитись, муркнув собі він під ніс.

— Як будемо справляти Санине весілля? спитала в него Навроцька.

— Як-нибудь. Гм… Якже єго справляти? обізвав ся Навроцький. Як на мене, то аби повінчати молодих.

— Як то, як-нибудь справити весілля? Треба по-переду порадитись, скласти програму, чи що, сказала Навроцька. Я не думаю справляти такого нигилистичного весілля, як справляють для стрижених паннів.

— Гм… Гм…м…м… Нигилистичне весілля не погана річ, бо… гм… дешево коштує. На дідька і справді ті дорогі витребеньки, обізвав ся Навроцький.

— Давай гроші, не теревень! Треба купувати фату, ґірлянду, букети, стрічки, кокарди, набирати на вінчальню сукню, заговорила Навроцька.

— Я не думаю вінчатись в білій сукні, в фаті та усяких там традиційних витребеньках, обізвалась в одчинені двері з своєі кімнати Саня.

Та кімната, де спали Саня та Маня, була схожа на манастирську келію. Вікна виходили в старий сад. В вікнах були вправляні густі залізні ґратки, переплятані доволі густо, як і у всіх кімнатах, що були від садка. Дім Навроцьких стояв на краю міста; за ним йшли з гори в глибоку долину сади та виноградники. Від злодіів та розбійників ще не в такі давні часи в Кишиневі і справді було зовсім небезпечно.

В кімнаті паннів було темно. Здорові волоські оріхи закривали небо, не пускали сьвіта в невеличкі вікна.

— А якже ти думаєш вінчатись? спитала в Сані Навроцька.

— Як можна простійте, без шику, обізвалась Саня.

— Та йди-ж сюди та поговоримо! Не кричати-ж мині до тебе в другу кімнату, сказала Навроцька.

Саня не виходила.

— Йди бо сюди, моя дитино! загомонів Навроцький.

Саня вийшла і сіла в куточку.

— Не вже ти не думаєш надівати фати та ґірлянди? спитала в Сані Навроцька.

— Ні, не думаю сповнити цього допотопного звичаю: надіну чистенький убір та й повінчаюсь в ньому, сказала Саня.

— Добре! чудово! Я не хочу, щоб з мого дома виставляли себе на показ публично якісь нигилистки, обізвалась вже сердито Навроцька.

— І мині не хочеть ся виставляти себе на показ в фаті та ґірлянді, неначе на всесьвітній виставі фабричних виробів, сказала енерґічно Саня.

— Б моі часи дочок не питали, в чому й як вони будуть вінчатись, сказала Навроцька.

— А в наші часи треба-б спитатись і в дочок, сказала Саня.

— Саню! не дражни мене! Я в Камянци без своєі матери або без ґувернанки, панни Марисі, не сьміла й на двір вийти, сказала Навроцька.

— Сказати правду, то були смутні, варварські часи. Хвалити Бога, вони минули, сьміливо сказала Саня. Женщини повинні мати стільки права на свободу, як і чоловіки. Женщина до сего часу рабинею запертою, трохи не закутаною в покривці так, як оця мебіль в гостинній.

— Може ти думаєш вінчатись на предмісті за містом, в тій церкві, де вінчають ся стрижені панни? крикнула Навроцька.

— Таки й думаю там вінчатись. Ви одгадали мою думку, сказала Саня.

— Говори-ж з нею! крикнула Навроцька до Навроцького і тільки руки розвела.

В Кишиневі є давний звичай: як священик обводить молодих в вінцях кругом аналоя, то перед веде перед священиком мати молодоі з убраною в квітки сьвічкою в руках. Навроцькій Господи як хотілось виступити публично в тій роли, в багатому уборі, в брилянтах, і доконче в соборі. Саня очевидячки ставила діло так, що Навроцькій не прийшлось би себе показати перед людьми.

— Чого-ж ти мовчиш, неначе не до тебе пєть ся? крикнула Навроцька до мужа.

— Бо таки не до мене. Мині байдуже, хоч вінчайтесь в Бендерах, аби повінчались, обізвав ся Навроцький і пустив дим з сиґари через усей стіл.

— Саню! вінчай ся в собори, бо ми на смерть полаємось, обізвалась Навроцька, і іі губи задрижали, а щоки зблідли.

— Ні за що в сьвіті не буду вінчатись в соборі! Я не люблю виставляти себе на показ, сказала спокійно Саня.

— Я виіду в Одесу, втічу від твого весілля, не доводь діла до скандалу! говорила Навроцька, згорнувши руки. Іі груди піднімались високо; вона важко дихала.

Навроцький бачив, що непереливки.

— Треба пускатись на дипльоматичні хитрощі, нічого не поможе, подумав він.

— Вінчай ся, Саню, в якій нибудь мійській церкві, коли не хочеш вінчатись в соборі, обізвав ся він. Нехай буде ні по твоєму, ні по материному.

Саня осіла, бо заговорив батько.

— Добре, папо. Я повінчаюсь в мійській церкві. Але не хочу, щоб був баль з музикою, сказала вона. Фати, ґірлянди, білоі сукні з шлейфом я з роду не надіну.

— І я цего не люблю, сказав Навроцький. Грошей багато на це треба.

— Етикета не потребує музики та баля. Баль з музикою тепер в аристократів дають перегодя, сказала заспокоєна Раіса Михайлівна.

Через тиждень Саня й Комашко повінчались в місті в церкві, що стояла в самому центрі города. Саня вінчалась без фати та ґірлянди, але Навроцька таки носила сьвічку кругом аналоя поперед молодих в багатому шовковому уборі, в золоті, в брилянтах. Вечеря була багата. За столом прислуговували найняті лякеі в фраках та білих рукавичках. Скупа в буденні дни Навроцька розщедрювалась, як треба було показати себе перед людьми.

Після вечері Комашко й Саня виіхали на Великий Фонтан, де пройшли іх і важкі часи стради й муки і приємні на віки незабутні часи кохання.

Вернувшись в Кишинев, Комашко й Саня найняла собі маленьку кватирку і обставили іі сяк-так на недовгий час. По обставі було знати, що вони не думали довгі часи засижуватись на місци і були напоготові що години знятись з місця. Тільки й красила кватиру бібліотека Комашка. В неі було забрано усе, що було напечатано по украінськи, та що тільки стосувалось до исторіі Украіни, етноґрафіі і літератури на усяких мовах.

Саня поперед усього мусіла вивчити курс кулінарний, щоб часом не наварити борщу з огірками. Вона мусіла найняти дорогу куховарку і вивчилась від неі стряпати, варити борщ, смажити печеню.

Тим часом Комашкові вороги не дрімали. Була половина вересьня. Комашко й Саня перед вечірним чаєм пішли в виноградник істи виноград. Літо догорювало. Стояла остання літня суша. Жара не спадала. Сонце стояло низько на заході. Небо було чисте, глибоке, темно-сине, а кругом неба внизу над горами йшла широка полоса, як широкий пояс, знизу червонувата, неначе розпечена в огні, вище фіолетова, а ще вище фіолетовий цьвіт переливав ся з жовтим-опаловим і зливав ся з темно-сивим небом. Небо було похоже на синю велитенську перекинуту чашу з розпеченими в огні краями. Гарячий кольорит неба гармонізував з гарячим коханням в молодих мрійливих душах ідеалістів. На дворі було тихо. Миром, спокоєм віяло від широких долин, з садів. Спокій і мир був і в серці молодих людей. І той спокій був для іх ще солодший після пережитих тревог. Комашко й Саня сиділи під старими волоськими оріхами, дивились на широку долину, на круті гори, засажені садами та виноградниками, милувались гарячими кольорами південного неба. Комашко розказував Сані плян своєі літературноі роботи на украінській мові, котру він виготовлював для галицького журнала.

До іх підступив ґімназіяльний надзиратель і привитав ся з ними.

— Вікторе Титовичу! вас просить до себе директор та ще й зараз. Я був у вас в кватирі та не застав вас, сказав надзиратель.

— Зараз іду, сказав Комашко.

Саня стревожилась. Іі душа чула щось недобре. Мовчки дійшли вони додому. Саня зосталась дома, сівши кінець стола і задумавшись. Комашко побіг до директора. Директор ґімназіі був родом Славянин з Хорватів, син давнього сербского еміґранта, хитрий чоловік, в душі ліберальний, але вмів носити консервативну машкару, як ніхто в сьвіті. Він не любив Комашка за самостійність єго характеру, за єго противословність і опозицію і за єго чесність. Чесних вчителів він просто проганяв, бо вони стояли єму на перешкоді. Директор сам був нечесний чоловік, карієрист і протеґував діти аристократів, а бідноту виганяв з ґімназіі або давив; скарбові гроші клав у свою кишеню без церемоніі. Це був з тих директорів, котрих наслали, щоб в окрузі викурити ліберальний дух звісного славного Пироґова.

— Вікторе Титовичу! я дістав бумажку з Одеси від попечителя, дуже неприємну для вас. Ви повинні шукати собі місця де инде, сказав директор.

— Можна мині прочитати ту бумагу? спитав Комашко.

— Не можна та й нема в тому ніякои потреби. Ви вчите дуже добре, нігде правди діти, але не можете бути педаґоґом. Ви в ґімназіі силкуєтесь підняти й розвити особистість, говорите скрізь про право людськоі особистости, хочете розвити самостійність характеру, енерґію, волю й розум в молодих людях. Годі вже нам іх розвивати! Маємо цього через верх. Тепер час не розвивати, а завивати й придушувати й придержувати самоволю молодіжи. Ви зовсім не на свому місци: тепер инчі в нас заміри, а ви тільки заводите в нас плутанину. Ви ідеаліст, мрійник. В вас тенденціі небезпечні, мрійні…

Директор говорив поважно і докторально, але єго здорові турецькі очи усьміхались, губи ледви вдержались від сьміху. Він умів добре носити машкару: від голови до ніг він був закутаний в машкарадний костюм.

— Не вже педаґоґ повинен не розвивати, а забивати памороки? Це мині дивно… Звідкіль це така напасть на мене? Це певно махинація Фесенка? І той нечесний чоловік, — хто єму йме віри, сказав Комашко сердито.

Директор почервонів і надув ся, як индик.

— Фесенко тут ні в чому невинний. Ви прочитали в одній клясі уривок з украінськоі думи про Хмельницького, ви пишете в галицькі журнали, пренумеруєтесь на іх. Ви не на місци в нашій ґімназіі. Переходьте на північ, а як ні, то вас силою переведуть над Біле море. Ви йшли усе проти мене, в усему мині противословили; ви ставали мині в опозиціі. В кінци усього ви винні, бо… вас люблять ученики. Цей гуманізм… гм… недобра річ… Ви проповідуєте гуманну педаґоґію, а нам треба педаґоґів суворих, жерстких. Як би вас ненавиділи, це був би добрий знак для вас: ми-б вас ще держали. Ви чоловік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви небезпечні. Як-би ви були тупий чоловік, ми-б вас ще держали; тупиці не страшні; але ваш розум, ваша енерґія… Директор розвів руками і не договорив.

— Коли такі ваші принципи, то я маю за безчестє служити при вас. Ви ославили мене перед вищою властю, ви засудили на смерть усю мою практичну діяльність в житті, сказав Комашко й вийшов.

Директор почервонів; він зараз написав про усю розмову в Одесу.

Невеселі думи думав Комашко, вертаючись від директора до дому; він знав, що директор думає одно, говорить друге, а робить трете. Та чи один же директор? думав Комашко: десятки, сотні інтеліґентних людей думають і роблять так само. Кругом себе бачу я тільки фальш, машкари, машкари й фальш, не лінивство навіть, а стидку байдужність, або гніт зверху і задавляність внизу. Усе виставляє або машкару на показ, або притаілось, дрімає по воли і по неволи дрімотою мисли, або ганяєть ся за поживою, за честю. Якийсь чорний хаос скрізь бачу я в сучасному житті; темрява вкриває наш пишний край і не пускає сьвіту. Скрізь повіває чимсь мерзлим, вохким, як з глибокоі мокроі ями. Але бачу, що вже блищить сьвіт вольноі европейськоі мисли… і він осьвітить той хаос і виявить усі темні єго закутки. Засьвіти-ж сьвіте мисли в тій імглі і розжени чорні хмари! Засяй гарячим сонцем і поведи за собою пишний, літний день. А з тобою, сонце, і життя і сьвіт, і тепло і радість, і ниви, важкі колосом, і луги квітчасті, і роса сьвіжа, і пишні погожі дни… Не вмирає моя надія…

А тим часом Комашко почув, що в єго серцю щось ніби закипіло, і кипить, кипить не перестає… Він почув, що в єго душу, добру з роду, запала злість, ненависність до порядків, як падає грязь, кинута нависною рукою на чистий кришталь, і псує дорогий кришталь…

Через два дни в ночи жандарми прийшли в кватиру Комашка трусити; перетрусили усе, перевернули усе до гори, забрали усі украінські книжки, навіть украінські ноти…

Комашка арештували і, без суда і судового допиту вивезли на далеку північ, над Біле море. Саня не плакала й не побивалась: вона була давно на все готова. Вона поіхала на вищі курси в універзитет.

Минуло чотири роки. Комашка вернули з Архан, ґельськоі ґуберніі, бо на єму не знайшли ніякоі провини. Саня тим часом скінчила педаґоґічні вищі курси і стала учителькою в одному місті над Чорним морем в панянській школі, а потім завела свою приватну ґімназію для паннів. Вона мала ціль розвити паннів, підняти іх мисль, просьвітлити темний сьвітогляд жіночий і прокласти для женщин стежку до жіночого питання і до права женщини…

Комашко, вернувшись в рідний край, мусів жити приватними лєкціями і приватною службою.

В Галичині склалось жіноче товариство. Галичанки видали в сьвіт свою першу спільну літературну працю „Перший вінок“. Здаєть ся, ні одна книжка не втішила так Сані, як „Перший вінок“, виданий жіночим товариством. Вона бачила, що жіноче питання і на Украіні і в Галичині стає ділом серьозним.

В літні, вольні від праці місяці, Комашко й Саня часто іздили на Малий та Великий Фонтан, любили оглядати ті мальовничі місця, ті скелисті береги над морем, де вони зазнали стільки стради й радощів серця. Кожне місце наводило іх на згадку. Після пережитих турбот та тревог ті недавні часи стали вже ніби такими давними.

— Люблю вас, милі, рідні береги Чорного моря! Куди гляну, скрізь неначе бачу, ніби розсипані по берегах, сьліди мого сьміху і моіх мук серця. Тут народила ся і зросла ся моя любов; тут я знайшла своє щастя. Ніколи не забуду тебе, синє море! говорила Саня, гуляючи з Комашком понад морем на Великому Фонтані.

В осени, через два місяці після Саниного весілля приіхав до Навроцьких Фесенко. Навроцька хотіла одкласти Манине весілля на мясниці, після Різдва, але Фесенко й Маня доконче хотіли вінчатись в осени. Навроцька мусіла вволити іх волю. Що до вінчання та весілля, тепер була іі воля. Вона закомандувала, щоб молоді вінчались в соборі, щоб іх вінчали три священики, щоб сьпівав архієрейський хор, щоб була ілюмінація коло собору.

Коло собору зробили ілюмінацію. Портик собору, довгі сходи були заставляні сьвітлом. Навроцька убрала Маню в білу атласову сукню, в фату, в ґірлянду; сама вбралась в дорогу шовкову ясно-синю сукню, наділа усі своі брилянти. Купила здоровий дорогий ставник, от щоб носити кругом аналоя поперед молодих, оповила ставник ґірляндою з рож, привязала на єго кокарду з дорогих червоних та білих стрічок. Стрічки досягали трохи не до землі.

— Тепер же ми покажемо себе й дочку перед усією молдавською аристократією! думала Навроцька, оглядаючи роскішний убір на Мані.

Вже Маня убралась до вінця. Тільки що Навроцька хотіла вивести Маню в гостинну, Навроцький покликав іі в свій кабинет. В кабинеті стояв Фесенко.

— А що, Раісо Михайлівно? Як буде з приданим Мані? Я хочу і Маня хоче, щоб ви зараз видали мині до рук усі векселі на двацять пять тисяч.

— Як-же так? В такий торжественний час? Мині тепер не до того… Гм… це якось чудно… ніби ви не ймете мині віри… говорила запикуючись Навроцька.

— Це, бачите, буде безпечнійше, обізвав ся Фесенко твердим, енерґічним, хоч і делікатним тоном, ще й поклонив ся Навроцькій дуже ввічливо і звичайненько.

— Гм… гм… Одначе така недовіра від вас мене шокирує. Я ніколи не ламала свого слова; це незвичайно, навіть грубо. Я цього від вас не ждала, сказала Навроцька вже обіжена.

— Як хочете. Дайте векселі, бо інакше я не піду з Манею вінчатись. Дом нехай буде за вами, а гроші Манині, і я передам зараз Мані усі векселі, сказав Фесенко і знов склонив ся дуже, дуже звичайно і делікатно. Тон єго мови був солодкий, але енерґічний.

— Нещирий, нечесний чоловік! Я помилилась: він піддурив мене, подумала Навроцька.

Усі в кабинеті стояли і мовчали, і мовчки дивились одно на другого.

— Чого-ж ти мовчиш? гримнула Навроцька на Навроцького.

— Гм… Угу… муркнув Навроцький і здвигнув плечима. Нема чого мині говорити: гроші не моі, а ваші.

Тим часом в гостинній гості ждали. Молода стояла убрана і ридала. Навроцька думала, думала, а потім витягла з комоди векселі і дала іх одначе не Фесенкови, а Мані. Маня мовчки передала іх Фесенкови. Навроцька впала на крісло і зомліла.

Опамятавшись, вона вийшла до гостей. В неі ледви стало сили поблагословити молодих. В собор вона вже не поіхала. Не довелось ій носити сьвічки кругом аналоя. Уквітчана, обвита стрічками сьвічка, стояла в кутку на столику, як сирота; стрічки висіли аж до помосту і неначе сьміялись з Навроцькоі веселими гарячими кольорами.

Фесенко швидко пішов вгору. Він був негодящим педаґоґом. Про те знало начальство, знали товариші єго, знали й школярі. Але він стояв за форму в ґімназіі, за сувору дисціпліну, а шпьонство на товаришів завершало діло…

Мурашкова взяла собі місце в народній школі в одному украінському селі над самим Дністром, вивчила украінський язик, стала націоналкою, робила просьвітне діло енерґічно і мала добрий вплив на школу за поміччю народного язика. Але через років два прийшла несподівано від директора шкіл бумага: Мурашкова втратила місце в школі „безъ объясненія причинъ“.

Після того вона десь ніби счезла. Ніхто не знав, де вона ділась; не знала навіть іі мати. Минув рік, минув другий, Мурашкова навіть ні разу не дала про себе звістки матери. Стара Зоя питала й перепитувала в людей, перечитувала ґазети, ніхто нічого не чув про іі дочку.

Четвертого року, в осени, Мурашкова несподівано приіхала вечірним поіздом до матери. Надя Мурашкова увійшла в хату. Мати глянула на неі і насилу впізнала. В неі руки були чорні; як у селянки, лице було худе, бліде, очи глибоко запали і неначе згасли. Мурашкова кашляла сухим кашлем.

— Мамо! які ви стали старі! сказала Мурашкова якимсь глухим і слабим голосом.

Стара Зоя на слова дочки тільки головою кивнула. Вона плакала. Дочка дивилась на неі байдужними очима.

Зоя повела дочку в іі кімнатку. В кімнаті усе було по давньому: ті самі широкі софи, обкладені мягкими качалками та подушками, ті самі пістряві квітчасті килими… В куточку перед образом сьвітилась лямпа. Зоя внесла самовар. Вона посадила дочку на софі, налила дочці чаю, поставила перед нею варення.

На Надю Мурашкову повіяло спокоєм дому, миром дитячих літ. Ій здалось, що вона жила якимсь інчим не тутешним життям, була десь в інчому не тутешньому сьвіті, а тепер неначе знов у друге вернулись іі дитячі літа. Думи іі полетіли в ті щасливі часи, коли вона не зазнала ще ні тревоги мисли, ні тревоги серця, коли вона не зазнала життя з єго радощами і з єго горем. Надя Мурашкова сиділа, схиливши голову, задумалась і сльози покотились по іі блідих щоках.

— Де ти була? Чом ти не подала об собі звістки? спитала в неі мати, і горе чуло ся в іі дрижачому старечому голосі.

— Була учителькою в селі, а потім пішла в народ, де я була, про те мене, мамо, не питайте. Я служила народови, сказала Мурашкова і замовкла.

І знов полетіли іі думи в недалеке минувше: в кімнаті материній так само, як було й попереду, все по давньому… Тільки я тепер не та стала… Була сила, було здоровя. І скільки сили я чула в собі? Була надія, енерґія, були мріі, ідеали, манячи до праці, до праці корисноі для людскости, а тепер… Моя доля пропала, серце на віки розбите, любов счезла, серце вмерло, здоровя впало… снувала думка в Мурашковоі.

Зоя через силу пила чай, неначе то був гіркий полинь, і вдержувала сльози, що були гіркійші від полиню. Вона вже нічого не питала в дочки, бо знала, що нічого не допитаєть ся.

Прийшла старша сестра Мурашковоі, що вже давно вийшла заміж. Щоб розвеселити Надю, мати й сестра почали росказувати про іі товаришок, про знакомих. Надя дивилась на іх байдужними очима і тілько кашляла.

— А Целаброс вже два роки як оженив ся; взяв багату Молдавянку, а за нею взяв село на Дністрі; тепер він багатий, вже не служить в банку, сказала Надина сестра.

— І певно буде швидко банкиром в Одессі, з гірким усьміхом обізвалась Мурашкова. Пустий чоловік, а про себе добре дбав! Я про це довідалась, та, на моє горе, пізно…

І знов похилила вона голову низько і не слухала, про що ій говорила сестра та мати. Про все, про все мині байдуже! думала вона. І хочу думати, і не можу: мисли моі рвуть ся, як стліла нитка…

Настала рання весна. На Великдень прибули в гості до Мурашковоі Саня й Комашко, прочувши, що вона вернулась слаба до дому. Надя вже через силу ходила.

Априкозовий сад староі Зоі зацвів. Саня й Комашко вивели Надю в садок і посадили під априкозами. Погода стояла тиха та тепла. Старі априкози були облиті біло-рожевим цьвітом зверху до низу. Через рідкі гільки синіло чисте, ясне, весняне небо. Сьвіт сонця лив ся через білий цьвіт априкозів, і по синьому небі, як по шовковій синій тканці, ніби були роскидані білі, обсипані цьвітом гільки, білі букети, білі віночки. В воздусі пахло весною. Вітер теплий будив нерви, будив життя. Бруньки на волоських горіхах вже набубнявіли і розливали наркотичний аромат.

Надя глянула в гору на синє небо, ніби заткане білими взірцями. І синє небо, і заквітчаний білим цьвітом садок, усе дихало духом весни, ворушило нерви, тревожило серце. Надя й сама не счулась, як згадала Целаброса, єго пишні очи, червоні уста, згадала любов до єго, що народила ся в такий самий весняний час, при такому самому наркотичному повіванню весни.

— На що я тревожу свою душу? На що тревожу замерле серце? Минуло, минуло моє щастя! А що минуло, те ніколи не вернеть ся, подумала Надя. І дві сльози, як дві краплі роси покотились по іі блідих щоках.

Зацьвіли сади. Настав май. Стара Зоя поховала свою дочку.