На святоюрській горі

Д. 30. жовтня 1655. Присьвячено Миколї В. Лисенкови.

I

Сонце хилить ся, на львівські мури скоса позира, та в його проміню сьяє сьвятоюрськая гора.

А по нїй, мов чорні плями, чорні згарища стирчать, і край шляху верб безлистих бовванїє довгий ряд.

Серед згарищ білі шатри тиснуть ся з усїх боків, наче білі печерицї з під обпалених пеньків.

Поміж шатрами купками похожають козаки, блискотять до сонця списи і червонії шапки.

Де-де в шатрах чути стогін, де-де пісня залуна, брязк бандури, крик сторожі та гуканє чабана.

З сьвятоюрської дзвінницї на вечерню вдарив дзвін, — гнуть ся голови козачі, Богу віддають поклін.

А в низу на львівських вежах иньші дзвони на той гук відгукнулись, наче голос полетїв із рук до рук.

А при церкві сьвятоюрській на саміському шпилї край шатра під грубим дубом товариство при столї.

Тут Богдан, козацький батько, і полковників аж пять, і Іван Виговський писарь розмовляючи сидять.

Праворуч гетьмана гостї, королївськії посли, що від Яна Казиміра подарунки принесли.

То колишнїй кум гетьманів, Любовицький, що колись гостював у Чигиринї, поки війни ті знялись.

Обік него ще пан Ґрондзкий бистрим оком, наче щур, огляда козацькі сили і немудрий львівський мур.

Стихли дзвони сьвятоюрські, писарь кубки налива, і заслухались присутні на гетьманськії слова.

II

»Пане куме Любовицький, — мовив хмурячись Богдан, — чарку! За стару знайомість! Поки пінить ся сей збан! Мовиш, що король аж плакав пишучи отсї листи? Так його болять нещастя України — мовиш ти?

Випий! — Плакав? Єзуіти люблять плакать, та сей плач иньшим палить душу й тїло.. Випий куме, і пробач

сї слова! Говориш, буцїм признавав король і сам, що обіцював богато, не сповнив нїчого нам.

Так чогож тепер ще хоче? Чом на нас він наріка, буцїм з нашої провини крови поплила ріка?

Буцїм то Річпосполиту підкопали ми однї і в величню ту будову люті вкинули огнї?

Пане куме Любовицький, я шаную маєстат, та король, що так говорить, сам є ма́єстату кат.

Бо його слова найперші задають брехню кінцю, — бож він зна, що не з добра ми зачали війну отсю, —

що терпіли ми знущаня від панів предовгий час, що нас хлопами взивали, канчуками сїкли нас, —

забирали нашу працю, зневажали нам жінок, не пускали нас до церкви, а гонили у шинок, —

що хати палили вбогі і рубали нам садки, — пан із паном посварить ся, терплять горе козаки.

Навіть в душі нам залїзти забажали на кінцї, віру змінюють, що наші в нїй жили дїди й вітцї.

»Туркогреками« нас лають, замикають нам церкви… Православний — нехрещений ї невінчаний живи.

Ще й біскупів-сьвятокупів шлють, щоб брали нас за чуб, унїєю називають сплуваний з Римом шлюб…

Сто сот громів, пане куме! Тут не стало нам терпцю… На погибель живодерам! Випий, куме, ще й отсю!«

III

»Пише нам король: »Сьвідчу ся ранами Христа й хрестом, що бажав я все сповнити. як прирік вам, та не міг«.

Ха, ха, ха! Король хрестом нам клявсь, а чорт махнув хвостом, і змазав ту клятву! Знаю, знаю тих чортів усїх!

Мовиш куме, що на сеймі промовляв король за нас, натякав на наші кривди, вказував направи час, —

та шляхецтво закричало, та маґнати заревли, та підплаченії ними і підпоєні посли королеви лютим ґвалтом добалакать не дали…

Вірю сьому. Та що з того? Що тепер робити вам? Як король ваш віхоть, щож є за цїна його словам?

По що з ним нам умовлять ся, Бога клятвами дрочить, коли в сеймі йому навіть мови не дадуть скінчить?

Сам скажи, мій куме: що нам трактувати з помелом? Годї вже вам нас водити, як ту кітку за стеблом!

Як захочемо правдивий із Ляхами мати мир, знайдемо панів, що в Польщі старші, ніж Ян Казимир.

Але се не швидко буде! Поки стане нам шаблюк і пищалї семипядні не впадуть із наших рук,

поти йтиме на Вкраїнї чортів танець на-в-завід, аж козацький або ляцький до останка згине рід.

Плакав ваш король? Най плаче, як не вміє ради дать! Не над нами, над собою він повинен би ридать.

І отсю Річпосполиту най оплакує! Най зна: бачила страшні подїї, гірших ще діжде вона!

То не спис козацький рану її глибокую завдав, то лиш тріснув струп поганий, що від давна набирав.

Як тепер його не витнуть і не згоять — мясо й кість він розточить, і все тїло і житє все ваше з'їсть.

Троха витяли ми струпа — тих бутних короленят Вишневецьких, Конецьпольських, Калиновських, як їх звать…

Варті ми за се від Польщі надгороди, а не кар… О, бо доки тут їх панства, то й кінця не буде чвар.

Щоб я був лихим пророком, та спімнїть мої слова: коли з сеї хуртовини вийде Польща ще жива,

і як силою маґнати в гріб її не покладуть, то самі її сусїдам на поталу продадуть.«

IV

»Пане куме Любовицький, випиймо по чарцї ще! Щире серце гріє гарка, а нещире най пече!

Мовиш: »Киньмо звади й свари, все, що роз'єднало нас, вимажімо з серця память давнїх кривд, гірких ураз!«

»Вольні з вольними, в любови, як брат з братом, з другом друг, рука в руку, межа в межу, у двох тїлах один дух…«

Гарні се слова, їй Богу! Проникають в кров і кість. Сам старий Сильвестер Косів чутливійших не повість.

Пане куме мій, ти мудра, дуже вчена гокова, — та мене за дурня маєш турчачи такі слова.

Добре знаєш, се принада, сьвіжий, так сказать, хробак. щоб по нїм козацька щука зачепилась вам на гак.

Куме, куме! Не трепли ся! Не кленись та не молись! Слухай радше приповідки, що малим я чув колись.«

V

»Був собі колись господарь, мав і поле і садок, гарну хату і худобу, пчіл чимало колодок,

жінку добру, челядь вірну, дещо грошей під ключем, так що завидїли люде, називали богачем.

Був у него вуж домашній, що нїкого не кусав, і свобідно всюди лазив: у ночи корови ссав,

а на день йому господарь від нетямної пори ставив молоко солодке у мищинї край нори.

Вуж сей, то було хозяйське щастє: і з роси й з води в двір плило добро, сторичний плід давали всї труди.

Пречудово скот плекав ся, всїм на диво родив хлїб, родив сад, роїлись пчоли, мов лопатою хто гріб

до двора достатки всякі, а нещастя відвертав: град у всїм селї збив поле, при його границї став;

пошесть там не зазирала нї до хат нї до хлїва, обминала двір пожежа, поле сарана й мишва.«

VI

»Аж ось скоїло ся лихо! Хлопчик був у хатї тій, син господаря, плазунчик, батьків любчик і пестій.

От раз мати на снїданє для коханого синка на долівцї положила у мищинї молока.

Хлопчик їсть і розливає, от звичайно як дитя: запах молока привабив і вужа з його кута.

Він приповз і став хлептати молоко, але в гнїві хлопчик бац! вужа ударив ложкою по голові.

Вуж не привичний до бійки звив ся грізно, засичав, і мов блискавка дитину їдовитим зубом втяв.

Зверещав страшенно хлопчик; батько зо страхом прибіг, зараз зрозумів, що сталось, та порадити не міг.

За вужем в скаженій злости кинув ся, хотїв убить, та вуж бачучи погрозу, в яму криєть ся в ту мить.

З буком надбіга господарь, вуж у ямі майже ввесь, тілько хвіст іще з надвору спішно в яму волочесь.

Не міркуючи богато люто вдарив чоловік, і вужеви неборацї до крихітки хвіст відсїк.

Та біди тим не поправив: від отруйного жала до доби його дитина Богу духа віддала.«

VII

»Сумував страшенно батько і ходив зовсїм недуж, та в норі своїй від рани мучив ся не менше й вуж.

А хоч рана й загоїлась, він безхвостий, нездоров відцурав ся хати, стайнї і подвіря і коров.

Та з ним разом давнє щастє улетїло зо двора: ниви витовк град у лїтї, висушила степ жара,

хижа гусїнь сад об'їла, від зарази скот попух, в хату слабість загостила, мов повіяв смерти дух.

Що робити? Рада в раду: до ворожки вдав ся він, чи не скаже, що за ворог є причиною тих змін?

Поворожила ворожка на бобах, чи на зірках, тай говорить: »Сам ти, друже, сам біду на себе стяг.

»Був приятель в тебе щирий, що від зла тебе стеріг, але першої образи ти стерпіть йому не міг.

»Ти його зневажив тяжко, тяжко гнїваєть ся він, — ну, а гнїв його, мій друже, се причина всїх відмін.

»І нема тобі ратунку, пропадеш увесь до тла, доки в вуглї твого дому гнїв той мов огонь пала.

»Лиш одна тобі порада: всьому гнїву дати стрим і перепросить ся щиро із приятелем старим«.

VII

»От тепер згадав господарь, як немудро се вчинив, що в безумному розпалї так вужа він поранив.

І подумав: »Конче треба знов перепросить ся з ним, бо погине вся худоба, все добро піде як дим«.

Мовив жінцї: »А постав но край нори вужови знов молока, а чей вернув би знов у дім наш, до коров«.

І поставила хозяйка у мищинї молока, та вуж виповзе, наїсть ся, і до ями знов тїка

А господарю що днини гірше й гірше, хоч умри! От він раз вужа підглянув, як той повз собі з нори.

І говорить: »Вужу любий! Що се враз на нас зайшло? Чиж то сердитись нам треба? Забуваймо гнїв і зло!

»Що минуло, те пропало, хоч і як нам допекло; жиймо, як жили давнійше, щоб знов добре нам було«.

Вуж на се відмовив: »Годї! Що було, те загуло. Але як забути горе, що по серцї нам пройшло?

»Аджеж ти коли згадаєш, що твій син в землї гниє, то рука свербить, щоб тїмя розторощити моє.

»А і я коли погляну на відсїчений свій хвіст, то отруйним зубом в тебе вгриз ся'б, так лютує злість.

»Ти скажи: як нам єднатись? Як тобі був любий син, так менї мій хвіст. Даремно тут шукать причин, провин.

»Не навернеть ся до мене твоє серце, нї моє не навернеть ся до тебе, поки память в нас жиє.

»То найкраще нам розстать ся. Ти собі в своїм дворі жий без мене, я без тебе проживу в своїй норі«.

VIII

»Пане куме Любовицький, ти розумна голова, то ти певно й без пояснень зрозумів отсї слова.

Сей господарь — ваша Польща, а той вуж, то козаки, що на межах Польщі сїкли бісурманськії карки,

що товклись по за пороги, шибались на море, в Крим, в очи хану і султану дмухали пожарів дим.

І жилось тодї незгірше: розживавсь богацтвом Лях за козацькими плечима, а козак в степах, полях

був свобідний і крихітку ссав отого молока, що напрятать, зберегати помогла його рука.

Та счинилась сварка. Годї тут шукать причин, провин; нас болїло й вас болїло, вам згиб син і нам згиб син.

Ну, скажи, як нам єднатись? Як забути давнє зло, що кровавою межою нам по серцї перейшло?

Як примусить до коханя серце, що в нїм вєть ся гад? Відки взять душі довірє, що зазнала стільки зрад?

Нї, мій куме! Краще чисто розмежуймо ся, як слїд: вам хай буде ваша Польща, Україну нам лишіть.

Ви собі пануйте в себе на винї та на меду; ми, як Бог дасть, будем пхати і без вас свою біду.

Так мине сто лїт чи двістї, наші рани заживуть, спомини всїх кривд і сварок у непамять попливуть, —

замісь зрад і звад і сварок набереть ся скарб новий згідних дїлань, спільних змагань і сусїдської любви, —

пройдемо велику школу, та не єзуітську, нї! — запануєм кождий в себе, станем розумом міцні, —

от тодї — коли вчаснїйше ваша Польща не згорить — час настане, любий куме, про єднанє говорить.«

IX

»Морщиш брови? Сціпив зуби? Дрож тобою потряса? Мовиш: »Поки сонце зійде, очи вижере роса«?

Се можливе! Та признай ся, чи не правду я кажу? Єдність се: кленусь устами, а ніж в пазусї держу?

Єдність се, що ти говориш про братерство і любов, і про сльози королївські, про пролиту марно кров,

і про те, що час позбутись нам незгоди й лютих чвар, — а ти сам, я добре знаю завтра їдеш до Татар,

будеш хана намовляти, підкупляти мурзаків, щоб напали на Вкраїну воювати козаків..

Ти поблїд? Тремтиш? Не бій ся! Знаю, добре знаю вас! Се є школа єзуітьска! Та чиж се єднаня час?

Знаю добре: в тій саміській пазусї, де ти привіз королївський лист до мене повний клятв, упімнень, слїз,

є ще другий королівській лист до хана, у котрім заклина його, щоб зараз впав на мене наче грім,

щоб поміг йому козацьких розтолочити гадюк… Не тремти, мій куме! Ну-ко, ще раз чарочку до рук!

На розстанє! Їдь щасливо! Кланяйсь хану й мурзакам! Та скажи, що коней треба й дамасценок козакам.

Тож коли сього за много в них, а власних їм голов не шкода́, хай прибувають. Ну досить! Бувай здоров!«