На Кожум'яках

Дійові особи

Сидір Свиридович Рябков, київський міщанин, має крамницю на Подолі.

Івдокія Корнієвна, ёго жінка.

Евфросина, їх, дочка.

Горпина Корнієвна Скавичиха, сестра Івдокії Корнієвни, перекупка вдова; перепродує яблука.

Оленка, її дочка.

Свирид Іванович Гострохвостий, цілюрник.

Настя, Ольга, Варвара — Евфросинини приятельки, панни.

Химка, Рябкова наймичка.

Василь Неборака, полицейський.

Педоря, Горпинина поденщиця.

Марта, бублейниця.

Орина, башмачниця.

Меронія, Магдалина — печерські міщанки.

1 митрополичий бас.

2 митрополичий бас.

Міщанки, погоничі, шафері, міщане і катеринщик.

Дія діється в Київі на Кожумъяках.

Гострохвостий, Василь Неборака і Евфросина трохи закидають по руський.

Дія перша

Світлиця Сидора Свиридовича Рябкова з міщанською обставою. Одні двері в кімнату, другі — в пекарню.

Дія діється в неділю по обіді.

ВИХІД 1.

Івдокія Корнієвна сама.

Івдокія Корнієвна.

(сидить коло столу і позіхає).

Сидоре Свиридовичу! Сидоре Свиридовичу! Чи ти оце й досі спиш? Вставай уже, бо швидко до церков задзвонять на вечерню. Ходи сюди та посидь коло мене. Як не бачу тебе, то й нудьга мене бере. Сидоре Свиридовичу! чи ти чуєш?

Сидір Свирид.

(обзивається з кімнати).

Чи то ти мене кличеш, Явдоню? Ось зараз вийду, моя голубко, тільки трохи прочумаюсь та потягнуся разів зо два. Вже й скучила за мною! (Виходить з кімнати і сідає коло жінки).

ВИХІД 2.

Івдокія Корнієвна і Сидір Свиридович.

Івдокія Корнієвна.

А вже ж скучила.

Сидір. Свирид.

Бо давно пак бачились: як у горосі та й досі…

Івдокія Корн.

Я тут сиділа, сиділа, вже все передумала, вже й Богу молилась, а думка моя все про тебе.

Сидір Свир.

Скучила, старенька, за мною, як голубка за голубом.? га? А ми таки, Явдоню, прожили вік, як ті голубъята в парці. Як я тебе не бачу, то й сум мене бере! і світ міні не милий!

Івдокія Корн.

Добрий сум! Пішов собі в кімнату та й хропе, аж кімната дріжить, а я тут сама горюю. Нема до кого й слова промовити.

Сидір Свир.

От уже прожив я вік з тобою, як голуб з голубкою. Як ми бралися, то гули, як голубоньки, і до смерти будемо густи. Гулю, гулю, моя старенька!

Івдокія Корн.

Гулю, гулю, мій старенький! (Присовується ближче до Сидора Свиридовича).

Сидір Свир.

А чи памъятаєш, Явдоню, як я присватувався до тебе! Як я тоді вертівся коло тебе!

Івдокія Корн.

Ще б пак не памъятала. На всі Кожумъяки не було тоді такого вертуна, як ти.

Сидір Свир.

А чи памъятаєш, як я приступав до тебе, як я тупцяв кругом тебе, як забігав зо всіх боків? А до тебе було а ні приступу. Я до неї і звідтіль, і звідсіль, а вона тільки було спідню губу копилить.

Івдокія Корн.

Що копилила, то копилила, бо знала навіщо. А правда, я тоді таки добре виварила тобі воду, аж чуб був мокрий.

Сидір Свир.

Ой ви жіночки, ви капосні! до смерти згадуєте, як водили нас. Я коло неї з одного боку: воркуку! (встає і передражнює голубків) а вона одхиляє од мене лице; я з другого боку воркуку! (забігає з другого боку Івдокії Корнієвни) а вона одхилила лице, аж потилицю міні показала. Але таки довуркотався! Гулю, гулю, моя старесенька!

Івдокія Корн.

Гулю, гулю, мій голубе сивесенький! (Обнімає ёго). Коли б ти тільки не був трохи вередливий… я б з тобою зовсім щасливо дожила віку.

Сидір Свирид.

Якби пак я взяв за тобою те придане, що обіцяв твій покійний батько, то може б і не був такий вередливий.

Івдокія Корн.

І годі вже, годі згадувати. Цілий вік згадує про те придане. Ми вже сиві, а ти все про те придане.

Сидір Свирид.

Та то, бач, прийшлося ік слову: казав пан кожух дам, та тільки слово ёго тепле… гм…

Івдокія Корн.

Згадуєш ти за моє придане, а про те забуваєш, що як ішла я за тебе, то думала, що в тебе грошей повна скриня. Я й не догляділась, що в твоїй крамниці тільки було краму, що прилавки та порожні полиці.

Сидір Свирид.

А як би, стара, оце було твоє придане, то наша дочка мала б тепер зайву сотеньку карбованчиків собі на придане. А нашій Евфросині треба багато грошей: вони в нас не прості, вчені: недурно ж учились аж три місяці в пансіоні.

Івдокія Корн.

А вже ж! Що вже викохали доню, то викохали на всі Кожумъяки. Та вже сказати правду, час би їй і заміж іти.

Сидір Свирид.

А вже ж час: тільки нехай покористується твоїм приданим.

Івдокія Корн.

І годі вже, годі! Це вже ти вередуєш. Ще й чарки горілки не встиг випити, а вже й вередує.

Сидір Свирид.

Може й вередую. Хіба міні неможна вередувати?

Івдокія Корн.

І годі, годі, бо дочка надійде; годі, старенький, годі! Гулю, гулю, мій старесенький!

Сидір Свирид.

Як годі, то й годі, а то й справді, як надійде наша дочка, то буде гніватись. Вона й так усе на нас гримає, що ми прості, що ми говоримо по-мужичий. Але що ж то за доню ми викохали! На всі Кожумъяки!

Івдокія Корн.

І на всю Глибочицю. Що сказати правду, коли нікого нема в хаті, то наша Евфросина така гарна, як я колись була: в неї як раз такі карі очі, такі чорні брови, як у мене. В неї ввесь хист мій!

Сидір Свирид.

А вже ж гарна: все гарне, тільки в неї ніс такий… трохи ніби довгий, чи гострий… трохи такий, як у чорногуза. Ой, коли б не почула! (Оглядається).

Івдокія Корн.

От і вигадуєш, старий, таке, що ні до Бога, ні до людей. Який же в неї ніс?

Сидір Свирид.

Такий достоту, як і в тебе! Як ми бралися, то я тебе дуже кохав, дуже кохав, але через твій ніс, старенька, я загаявся з сватанням, може, на місяців зо три, або й чотирі. Тепер можна все сказати.

Івдокія Корн.

(Сердиться).

Оцёго я вже не люблю! Оце вже ти вередуєш! Який же в мене ніс? Здається, такий, як і в усіх людей. Коли вже на правду пійшло, то й я признаюсь, що й твоя верхня губа тоді була не дуже тоненька: таки така, як німецька ковбаса. Було як гляну на тебе: очі як огонь, кучері, як шовк, та губа ж твоя верхня нависла стріхою, як ковбаса. Признатись, і я довгенько думала, поки тебе полюбила.

Сидір Свирид.

А все таки полюбила! І я тебе полюбив, хоч твоїм носом хоч у дерево стукай.

Івдокія Корн.

І що ти верзеш? От уже не люблю й не дишу. (Одвертає лице). Прийде ж, серце, на розум на шостому десятку згадувати таку давнину!

Сидір Свирид.

Коли правду сказати, то наша Евфросина, не така гарна, як розумна. От уже що розумна, то розумна, ще й до того вчена. Куди вже, стара, нам з тобою рівнятись до неї. Вже й не знаю, в кого вона вдалась розумом: в мене не аби-який розум, і в тебе не гурт було розуму й замолоду, а на старість і той, що був, не знаю, де дівся. А губа в мене все таки не була така велика, як ковбаса, (передражнює жінку) та ще й німецька. Вже й у тебе язичок!

Івдокія Корн.

То це вже я і дурна стала? Оцёго я вже не знесу!

Сидір Свирид.

Цить, цить, старенька! Я тільки кажу, що Евфросина далеко розумніша од тебе.

Івдокія Корн.

А вже ж розумнішої од неї нема на всі Кожумъяки і на всю Глибочицю; тільки вона якась гостра, палка, як огонь.

Сидір Свирид.

От уже твоя сестра Горпина, так так, що розум. Як пустить язика, то він у неї, як млинове колесо, тільки дрррр… Меле разом і шеретує. А ти мнеш, мнеш тим язиком… Так ним мъяла, як і ми бралися.

Івдокія Корн.

Що це з тобою сёгодня сталося! Чи такий день тобі випав, чи що? І прийде ж, серце, охота сповідатися! Та на що ж ти мене брав, коли в мене і ніс, як у чорногуза, і язик, як колода, і розум десь дівся!

Сидір Свирид.

На те брав, що було треба… бо полюбив тебе, моя старенька.

Івдокія Корн.

Як же ти мене полюбив, коли я була погана? Оце справді штука!

Сидір Свирид.

Та бач, стара, молодий хлопець часом неначе здуріє. І я мабуть тоді…

Івдокія Корн.

(Встає).

Оцёго я вже не знесу! Це вже мене до сліз доводить! І така, і сяка, і носата, і мизата, і дурна, і безъязика. (Плаксиво). Ти забув, що я твоя жінка?

Сидір Свирид.

То я журтую! Та схаменись! я вередую, бо тільки що встав з ліжка та ще не прочумався.

Івдокія Корн.

Поки ти мене дражнитемеш, мов собаку!

Сидір Свирид.

Цить, цить, голубочко! Їй-богу я не хотів того сказати. Якось само на язик лізе. Що це таке зо мною? Пху на тебе, сатано! (Плює).

Івдокія Корн.

Постій! прийде сестра, то я пожаліюсь.

Сидір Свирид.

Ой лишечко! що хоч роби міні, тільки не кажи Горпині. На, поскуби мене за чуба; поскуби, старенька, та добре. (Івдокія Корнієвна легенько скубе ёго за чуба). Оттак! оттак! А не дурій, старий, на старість, не вередуй…

ВИХІД 3.

Івдокія Корнієвна, Сидір Свиридович і Горпина.

(Горпина вбігає в хату з порожнім ковшиком на руці).

Горпина.

Добри — вечір вам у вашу хату! А це що таке? За що це ти, сестро, так катуєш свого голуба? Вуркотали, вуркотали, а це давай скубтись. Оце та свята та божа! а чоловіка за чуба добре скубе!

Івдокія Корн.

(засоромившись)

Та це ми жартуємо!

Горпина.

Та скубе ж біси-батька-зна поякому. От дайте, я поскубу, як свого покойного Скавику скубла.

Сидір Свирид.

Ой лишечко! Борони, Боже, од ваших ручок! Вся чуприна облізе, як з опареного поросяти шерсть.

Горпина

(кидає до порога кошик і розлягається на стільці).

Оце втомилась! Бігала, бігала, як той хорт за зайцями, доки не випродала всіх яблук; а це думаю: давай, забіжу до Рябка та ковтну чарку горілки!

Сидір Свирид.

До якого Рябка? В мене був собака Рябко, та я давно прогнав ёго з двору, що так погано дражнили.

Горпина.

Хіба ж вас не Рябком дражнили та й тепер дражнять на Кожумъяках? Куди ж пак! запаніли наші!

Сидір Свирид.

А хоч би трохи й запаніли? Та й дочку ж маємо вчену: вчилась у пансіоні аж три місяці. Треба вам якось краще нас величати.

Горпина.

Чули ми вже цієї, чули. Давай лиш, сестро, чарку горілки, або чаю, або чого-нибудь, бо в мене пелька засохла од біганини. Людям неділя, а міні все будень. Химко! Химко! роздимай там мерщій самограй, чи самовар!

ВИХІД 4.

Івдокія Корнієвна, Сидір Свиридович, Горпина й Химка.

Химка

(виглядає з пекарні в двері).

Зараз, зараз! Роздимала, роздимала хвартухом, так нічого не помагає. Дайте чобота; буду ще роздимати халявою, бо тілько жевріє.

(Химка йде через світлицю в кімнату і вертається з чоботом в руках).

Горпина.

Дми про мене, хоть халявою, та давай швидче самовар. Чи є в твоїх хазяінів горілка?

Химка.

А хіба ж я лазила по хазяйських шахвах. В шинку, знаю добре, що є.

Горпина.

То ке сюди на стіл цілий шинк.

Сидір Свирид.

Ого-го! ще й жида впрете сюди на стіл з шинком.

Химка.

Цій тітці все жарти. (Виходить).

ВИХІД 5.

Івдокія Корнієвна, Сидір Свиридович і Горпина.

Горпина.

Потривай, Химко, побалакаємо!

Сидір Свирид.

Ой не кричіть так здорово, Горпино Корнієвно!

Горпина.

А хіба в мене горло куповане? Ба буду оце вуркотати, так як ви удвох! Чого це ти, Явдохо, надулась, наче той индик перед смертю?

Сидір Свирид.

Явдохо… Знайшла Явдоху! Скажіть іще Вівде. Колиб іще дочка не навернулась.

Горпина.

Евфросина таки мене не дуже любить, спасибі їй. Де ж пак: вона вчена, а Скавичиха яблука перепродує. Так що ж, що тітка перекупка! Свій хліб їм, не крадений.

Івдокія Корн.

Воно, бач, сестро, не те.

Горпина.

Не те; а чоловіка скубеш за чуприну, як і я свого покойного Скавику скубла. Ви своїй Евфросині недуже потурайте, бо вона з великого розуму та в голову заходить. Як би моя дочка Оленка так коверзувала, то я б їй, псяюсі, так наклепала потилицю отим кошиком, що вона памъятала б до нових віників.

Сидір Свирид.

Ви, Горпино Корнієвно, що инше.

Горпина.

Я, що инше? А що ж я таке? га? Хіба не знаємо, які великі пани були Рябки? А же ж старий Рябко, ваш батько, мъяв шкури і хліб з того їв. Я торгую яблуками і хліб з того їм, і нікого не боюсь, і докажу на всі Кожумъяки, що нікого не боюсь, навіть вашої великорозумної Ефросини. (Присікується до Рябкова і бъє кулак об кулак).

Сидір Свирид.

Свят, свят, свят! Брацька чудовна Богородице! заступи й помилуй. (Оступається й христиться).

Горпина.

Чого ви одхрищуєтесь од мене? В мене нема на голові чортячих рогів.

Сидір Свирид.

А хто ж заглядав під ваш очіпок? А може й є?

Горпина.

А як я скину хустку та покажу?

Івдокія Корн.

І годі, сестро, годі. Хіба ж ти не знаєш, що мій старий вередує?

Горпина.

Скубла вас жінка, та чорт-зна поколишнёму.

Сидір Свирид.

Меле, меле, шеретує. (Приспівує).

Горпина

(Приспівує).

Шеретує, обернеться й поцілує. Та ке лиш по чарці! Чого це ти, Явдохо, напундючилась? Сидить, як та копиця в дощову годину на полі. Та вставай, та повертайся! Зовсім засиділась у тій лавці, як гуска на гнізді. Як би ти пробігалась так як я, то була б трохи проворніша.

Сидір Свярид.

Нетреба, нетреба! Сиди, старенька, не рипайся, бо насталиш ноги, насталиш і язика.

Горпина.

Бач! а сам, сидячи в лавці, не насталив пак свого язика!

Івдокія Корн.

Еге! тут як почав вигадувати на мене, що…

Сидір Свирид.

Цить, цить, цить! (затуляє рота Івдокії Корнієвні). Ніяк не вдержить свого язика! Ще й доцці роскаже. Ой які ж слизькі язики у тих жінок: в однієї гострий, як бритва, у другої слизький: так і лізе сам з рота. (Показує).

Горпина.

Та кажи бо, що твій чоловік вигадував!

Сидір Свирид.

Ой цить, не кажи!

Горпина.

Та кажи бо, коли нагадала; не дратуйся. Кажи, бо вилаю.

Сидір Свирид.

Не кажи, бо з хати втічу.

Івдокія Корн..

Та то ми, сестро, оце радились, за кого б нам свою дочку віддати заміж. Перебірали усі Кожумъяки, та й не знайшли ні одного панича доцці до пари.

Горпина.

Куди ж пак! Тисячі та сотні ніколи в дівках не посивіють. Не бійся! повиходять швиденько. От уже нам бідним зовсім друге діло, хоч моя Оленка красуня не то що на всі Кожумъяки, а може й на ввесь Київ.

Івдокія Корн.

Та й наша Евфросина не то що на ввесь Київ, а може й за Київ. А що вже розумна і вчена, як баришня, то нігде правди діти, хоч, може, матері не приходиться своєї дочки хвалити.

Горпина.

Тільки дуже звикла верховодити, тим бач, що великорозумна. Як би моя Оленка та верховодила в хаті, то я б їй патлі обскубла.

(Химка входить, становить пляшку й чарку на столі і виходить).

Горпина.

По сій мові будьмо здорові! Помершим душам царство небесне, а нам здоровъя! (Пъє). Випийте до мене. Сидоре Свиридовичу! викушайте! Вибачайте, що я похопилась поперед хазяїна, бо пелька зовсім засохла.

(Дзвонять до церкви).

Сидір Свирид.

Чи це вже й до вечерні дзвонять? Піду ж я поможу дякові співати. (Встає).

Горпина.

Вже таки й поможете дякові. Сідайте, та лучче побалакаємо. Нехай там сам дяк курникає.

Сидір Свирид.

Коли пляшка й чарка на столі, то й годі. Ще встигну і на вечерню, і горілочки з вами випъю. Будьмо здорові! (Пъє).

Горпина.

А вже ж встигнете.

Івдокія Корн.

Я оце все про свою дочку. Вже б здається, і час заміж, та все якісь недоладні люде трапляються: то негарні, то без грошей, хоч і гарні, то не дуже розумні. Зовсім не до пари моїй Евфросині.

Горпина.

О Евфросина таки вередлива. Не дурно вона так дере носа передо мною, неначе я їй не тітка.

Івдокія Корн.

Тут, сестро, почав до нас ходити один молодий панич, та не скажу, як звуть.

Горпина.

Про мене не кажи. Міні не йти за ёго заміж.

Івдокія Корн.

Гарний, хоч з лиця води напийся, ще й до того розумний. Як почне говорити з Евфросиною, та так говорить розумно, що я слухаю, слухаю і нічогісінько не розберу. От уже вдався розумний, як і наша Евфросина.

Сидір Свирид.

Що вже розумний, то розумний, бо набрався розуму од розумних людей: він знається не тільки з семинарськими басами, але навіть з митрополічими.

Горпина.

Та хто ж це такий? Та скажи бо, сестро!

Івдокія Корн.

Не скажу, нехай кортить.

(Знов дзвонять до церкви).

Сидір Свирид.

Ой уже вдруге дзвонять! Їй-богу втеряю вечерню. (Бере шапку і йде. Горпина ёго доганяє й тягне до стола).

Горпина.

І годі вам, годі! От уже наспіваєте! Шипить, як старий гусак, а ёму здається, що він співає.

Івдокія Корн.

Та не слухай, сестро! Ото в дяка добра табака, якась не проста, заморська, то він і біжить нюхнути з дякової табатирки.

Горпина.

Знайшов добро. Та горілка ж смачніша! Сідайте бо, та побалакаємо, та випъємо по чарці. (Тягне ёго й садовить).

Сидір Свирид.

Ото дав Господь ручки! аж мої кістки тріщать.

Горпина.

Химко! (Входить Химка з халявою в руках).

ВИХІД 6.

Ті самі й Химка.

Горпина.

Побіжи, Химко, в церкву до дяка, нехай дяк дасть хазяінові на один нюх табаки.

Химка.

Чого? табаки? Хіба ж я дурна, шоб за чорт-зна чим бігала та ще й до церкви! Вже ці тітка вигадають! (Виходить).

ВИХІД 7.

Ті самі без Химки і Евфросина.

Евфросина.

(входить в світлицю. Побачивши Горпину, йде до неї і гордо витається).

Добри-вечір, тітко! Це ви до нас в гості?

Горпина.

А же ж бачите, небого! В гості прийшла, ще й горілку пъю у вас в гостях.

Евфросина.

Не велике добро пъєте.

Горпина.

От покуштуйте, небого, та тоді скажете, чи не велике добро.

Евфросина.

Борони мене, Боже, од такого добра! Пхе!

Горпина.

Куди ж пак — пхе! Як би в куточку, та ще й за дверима, то й не було б пхе; а з тіткою випити по чарці, то й не годиться. Де це ви були?

Евфросина.

Ходила гуляти та купила щось за-для вас, мамо.

Івдокія Корн.

Що ж ти купила? чи не черевики?

Горпина.

Певне купила матері московську бурульку.

Евфросина

(розвірчує папір і виймає чипок з червоними стрічками).

Ось що я вам, мамо, купила. (Хоче надіти матері на голову; мати одхиляється).

Івдокія Корн.

Що се ти, дочко! схаменися! Чи годиться ж міні на старість убіратися в чипок та ще з червоними стрічками?

Горпина.

А вже ж! воно як раз пристане до сивої коси.

Евфросина.

Скиньте, мамо, оту міщанську хустку з ріжками та вберіться в чипок.

Івдокія Корн.

Ходила з ріжками ззамолоду, ходитиму й настарости.

Евфросина.

Ви бачите, мамо, що в нас почали бувати не прості люде. Єй-богу, візьму ножниці та постинаю ті капосні ріжки вам і тітці.

Горпина.

Отак-пак! На здоровъячко матері! Ріжте, небого, матері, а тітки не зачіпайте.

Евфросина.

От уже кожумъяцька простота! Що ж то скажуть мої товаришки, що вчилися зо мною в мадами у пансіоні, як часом котра ненароком загляне до нас! (Тихо). Що ж то скаже він, як прийде та знов побачить на матері оті ріжки! Він же сміявся з тих ріжків міні в вічі!

Горпина.

А дайте, небого, я приберуся в той чипок хоч на час. (Надіває чипок перед дзеркалом, вертить головою і пританцёвує). А що? чи не пані ж з мене вийшла? Дивіться, Сидоре Свиридовичу, чи не пристали ж оці червонясті стрічки міні до лиця?

Сидір Свирид.

Хоч сёгодня заміж; ей-же Богу, хоч сёгодня.

Горпина.

А брови як чорніють при цих капосних стрічках! Бий тебе, коцюба! На двадцять років помолодчала. Тепер я неначе і кругом пані. Загляну хоч у вікно, може на мене задивиться який кожумъяцький прудивус. (Заглядає в вікно). Ото шкода! нікогісінько нема на вулиці, тільки дурна телиця витріщила на мене очі. Химко! Химко! (Входить Химка).

ВИХІД 8.

Ті самі й Химка.

Горпина.

Химко! подивись хоч ти на мене, чи гарно міні в цих стрічках?

Химка.

А вже ж гарно. (Тихо). Господи прости, як та потороча. (Голосно). Вже, Господи! що не вигадають оця тітка, то все півтора-людського. (Сміється). Нема часу дивитись. Дму та дму халявою, а вогонь гасне.

Горпина.

На мій чобіт! В моїй халяві білше жару, ніж у хазяйській. (Скидає чипок). І цур ёму! Нагрішила повнісіньку хату, хоч зараз іди до попа та й сповідайся. (Химка виходить).

ВИХІД 9.

Ті самі без Химки.

Сидір Свирид.

Вам би, сестро, і справді треба що-дня сповідатись.

Евфросина.

Дайте, лишень, сюди чипок, бо в вас руки в гнилих яблуках, щоб, часом, не помазали.

Горпина.

В гнилих яблуках… Цілували мої руки кращі уста, ніж ті, що ваші ручки будуть цілувати.

Сидір Свирид.

Меле, меле, шеретує! (Приспівує).

Евфросина.

Ой, Господи, яка кумпанія! (Тихо). Що, як він навернеться в хату та побачить оцю всю кумедію?

Горпина.

Вже яка є кумпанія, така й буде. Ви вже нас не перевчите. Підіть лишень, небого, в пекарню, та подивіться, чи не закипів самувар, та напійте тітку чаєм.

Евфросина.

А вже ж, і з місця не рушу. Захожусь оце бігати до пекарні! Де це моя хусточка? (Шукає в кишені).

Івдокія Корн.

(Схоплюється з стільця і дивиться під стілець).

Чи не підо мною? Чи не впала де під стілець?

Сидір Свирид.

Чи не підо мною? (Встає).

Івдокія Корн.

Ось, серце, я знайду тобі чисту хусточку. Сёгодня неділя: може гість навідається. (Шукає в камоді).

Сидір Свирид.

А може ти, серце, покинула в кімнаті? (Йде в кімнату і зараз виходить). Нема і в кімнаті.

Горпина.

Як крутяться, як крутяться! Я коло своєї Оленки так не крутилась, як вона в колисці лежала. Чи вам же, небого, не сором!

Евфросина.

Одчипіться од мене! Та що з вами й говорити!

Горпина.

А я, бувши вашою матіръю, послала б вас до пекарні, щоб ви халявою самовар роздимали.

Евфросина.

Ви, тітко, чорт-зна-що верзете! Вчіть уже свою Оленку, а я й без вас доволі вчилась.

Горпина.

Знаємо вашу науку! Вчились три неділі, а набрались у мадами хванаберії на тридьцять добрих років. Прощайте! (Виходить).

Евфросина.

От і три неділі! ще що вигадайте!

Сидір Свирид.

Гур, гур, гур! Бери, Сидоре Свиридовичу, шапку та тікай до церкви. Ой хочеться нюхнути тієї американьської табаки! Коли б застати хоч на шапкобрання, щоб дяк не втік з церкви. (Виходить).

ВИХІД 10.

Івдокія Корнієвна і Евфросина.

Івдокія Корн.

Одже ж ти, серце, розсердила тітку: ще й не прийде до нас в гості.

Евфросина.

Коли ж тітка вже геть-то простий чоловік.

Івдокія Корн.

Та годі, годі, не сердься! (Йде і сідає коло Евфросини) Чого це ти, серденько, на мене сердишься? Не сердься, бо головка болітиме. (Хоче погладити Евфросину по голові).

Евфросина.

Дайте, мамо, міні спокій! Я вже не маленька і не люблю лизатись по-котячий. (Одхиляє голову). Ще попсуєте міні на голові коафюру. (Оступається).

Івдокія Корн.

Ми оце з батьком та з тіткою говорили про тебе, перебірали всіх женихів на Кожумъяках.

Евфросина.

Нехай ляш тітка шукає женихів для своєї Оленки. Я сама собі дам раду.

Івдокія Корн.

Та воно, бач, так, але… все таки, матері й батькові треба б подумати, погадати…

Евфросина.

На що вам думати та гадати? В мене, хвалити Бога, є доволі мозку в голові, щоб думати та гадати, про що міні треба.

Івдокія Корн.

Та вже роби, серце, як знаєш. А же ж ти сама собі лиха не заподієш. А я все таки скажу, що тобі нема пари на всі Кожумъяки.

Евфросина.

Ще скажіть: на всю Глибочицю! Велике пак свято Кожумъяки. (Копилить губи). Сёгодня забіжять до мене в гості мої приятельки. Ви б, мамо, побігли в пекарню та наготували, чого там треба.

Івдокія Корн.

Піду, серце, піду і наготую всёго. Гуляй, серце, поки молода, та нагулюйся на ввесь вік, бо як прийде старість…

Евфросина.

От і старість! Ще скажіть, що я вже стара. Пішли б лучче до пекарні, бо, здається, сёгодня й чаю не питимемо.

Івдокія Корн.

Та йду, йду! чого ти сердишься! (Виходить до пекарні).

ВИХІД 11.

Евфросина, Настя, Ольга 1 Варвара.

Настя, Ольга і Варвара

(входять в хату).

Добри-вечір, Евфросино! Чи жива, чи здорова?

Евфросина

(плеще в долоні).

От і баришні йдуть! от і баришні йдуть! Доброго здоровъячка! Насилу вас діждалась. (Цілується з усіма). Буде оце з ким хоч поговорити. Ще добре, що тітку оце з хати виперла. Прийшла, накричала повну хату, засмерділа гнилими яблуками світлицю, ще й вилаяла мене на всі боки.

Настя, Ольга і Варвара.

Ха, ха, ха!

Настя.

Слава тобі, Господи, що в мене таких тіток нема.

Ольга.

В мене таких тіток нема, але за те моя мати зовсім така, як твоя тітка Горпина.

Варвара.

А оце до нас як ушелепалась твоя тітка, та павела з собою з десять таких достоту, як сама, та як почали пити, та співати церковних пісень, то я од сорому втікла з хати та сиділа півдня в садку.

Настя.

Чого це ти, Евфросино, так убралась, як на Великдень? Певно когось ждеш у гості? га? скажи бо, скажи! признайся!

Евфросина.

Може жду, а може й ні. Там-то міні великий клопіт. Хто схоче, прийде, а хто не схоче, то, про мене, як схоче.

Ольга.

Як же ти пишно вбралась! Це в тебе, Евфросино, нове плаття, та ще й шовкове.

ВИХІД 12.

Ті самі і Івдокія Корнієвна.

Івдокія Корн.

(з порога).

А вже ж шовкове, та ще й дороге: по три карбованці платила за аршин. (Входить). Здорові були! (Цілується зо всіма). А ваші матері живі, здорові?

Настя, Ольга, Варвара.

Живі й здорові і вам кланяються. А вас як Бог милує?

Івдокія Корн.

Та волочуся до котрого часу. Це ми справили Евфросині одно шовкове плаття, а оце думаємо ще й друге справити, бо…

Евфросина.

Годі вже, мамо, хвалитись. Вже й знайшли чим хвалитись; неначе справді яке диво шовкове плаття.

Івдокія Корн.

Та ще оце ми купили Евфросині нові золоті сережки і золоті… як бо їх?… каблучки на руки… ей Богу забула. Ось покажи бо, Евфросино! Там такі, так і сяють на всю хату, і не то що на всю хату, на всі Кожумъяки.

Ефросина.

(сердито).

Ет вигадали! Знайшли чим хвалитись.

Настя, Ольга, Варвара.

Ой покажи! покажи бо, Евфросинко, нехай ми подивимось. Покажи, серце!

Евфросина.

Нехай перегодя. Мене не дуже кортить: я звикла до того.

Івдокія Корн.

Де вже не кортить! І сёгодня надівала перед дзеркалом.

Евфросина.

Ще що вигадайте! Неначе справді зроду не бачила золотих сережок та браслетів. Це вже ви, мамо, зовсім, як тітка Горпина. Ішли б лучче в пекарню та зготували нам чай та закуску.

Івдокія Корн.

Піду, піду! за всі голови! (Виходить).

ВИХІД 13.

Евфросина, Настя, Ольга і Варвара.

Настя

(лапає пальцямк Евфросинине плаття).

Яке ж гарне твоє плаття! Ото як би собі таке справити! Та яке широке та добряще! а як шелестить! А перейди, Евфросинко, через хату.

(Евфросина гордо переходить через хату і навмисне шелестить хвостом).

Варвара.

Ой як же шелестить! шелесь, шелесь! неначе лист на вітрі. А який хвіст! Здається увесь шелест на хвості.

Евфросина.

От як у нашої мадами в пансіоні шелестіло! Було, як убереться в рожове шовкове плаття, як жде до себе вусатого копитана, та як почне шелестіти ним по хаті, то було чути шелест на ввесь дом.

ВИХІД 14.

Ті самі й Оленка.

Оленка

(входить).

Добри-вечір! з неділею будьте здорові!

Всі.

Доброго здоровъя! спасибі, будь і ти здорова.

Оленка.

Моя мати лягли спочивати та й кажуть: піди до Евфросини та погуляй трошки. А я оце й прийшла.

Евфросина.

Сідай, Оленко!

Оленка.

Це в тебе, Евфросино, нове плаття? Та яке гарне, як золото.

Евфросина.

Мабуть; чи подобається тобі хоч трохи?

Оленка.

Де вже пак не подобається! Міні такого й до смерти не носити. Ох! (здихає).

Евфросина.

А може посватає хтось багатий, то й носитимеш.

Оленка.

Хто ж мене візьме таку вбогу! Бігаємо, бігаємо з матіръю з тими яблуками і нічого не маємо. (Здихає). Ми раді, як маємо в хаті добрий шматок хліба. Куди нам до шовкового плаття!

Настя, Ольга, Варвара.

Покажи бо, Евфросинко, золоті сережки та браслети, покажи!

Евфросина.

Та вже нігде дітись: треба показати. (Йде в кімнату і виносить сережки й браслет.)

Всі.

Ой гарні ж! аж блищять, аж горять! Так і сяють на всю хату.

ВИХІД 15.

Ті самі й Івдокія Корнієвна.

Івдокія Корнієвна

(вбігає з пекарні прожогом).

Аж тридьцять карбованців заплатила своїми руками! Надінь, Евфросинко, то й я подивлюсь.

Евфросина.

Таки не втерпіли, прибігли: ще й Химку сюди приведіть. Підіть бо, мамо, в пекарню, а то Химка там все припалить та переварить.

Івдокія Корн.

Піду, піду, тільки на тебе гляну. (Евфросина надіває перед дзеркалом сережки й браслет).

Всі.

Ой як блищять! А повернись, Евфросино!

Оленка.

Яка ти стала гарна в сережках, вдвоє покращала. А я люблю не так сережки, як добре намисто та ще й товсте. Як забрязчить у кого на шиї в таньцях, то мене аж заздрість бере. Як-би я була багачка, я б собі купила добре товсте намисто та черевички на скрипах. Похожала б по хаті та черевичками скрипала.

Івдокія Корн.

Дивлюсь і не надивлюсь на тебе, а треба йти. (Виходить в пекарню).

ВИХІД 16.

Євфросина, Настя, Ольга, Варвара і Оленка.

Оленка.

Дай міні, Евфросино, в руки браслет: ще зроду в руках не держала золота.

Евфросина.

Ти, Оленко, як мала дитина. На, про мене, й подерж, та тільки не впусти, бо розібъєш.

Оленка

(бере браслет і приміряє на руку).

Одже й до моєї руки пристає; ей-богу пристає. І моя рука не дуже чорна для золота.

Варвара.

Як би пак було, то й пристало б.

Оленка.

Та горенько, що нема.

Евфросина.

Та не держи бо так близько коло рота: на золото неможна дихати, бо стемніє. Дай лишень сюди! (Бере й надіває на руку).

Оленка.

Ой як же на тобі блищить золото! неначе на образі.

Варвара.

Як ти, Евфросино, сёгодня роскішно вбрала голову!

Оленка.

Які в тебе, Евфросино, стали тепер великі коси. Як ви були бідніші, то в мене були довші коси, ніж у тебе, а як ви розбагатіли, то в тебе аж утроє білші коси виросли.

(Евфросина і всі три приятельки сміються).

Евфросина.

От уже Кожумъяцька простота! Чи вже ж ти думаєш, що у всіх паннів на голові свої коси?

Оленка.

Не вже ж чужі?

Ольга.

А чом же не вбратись і в чужі коси, — аби було гарно.

Оленка.

А я все було дивуюсь, чого в тих багатих паннів такі здоровецькі косища, неначе в кожної куделя на голові або повісмо конопель.

Евфросина.

Купи, Оленко, й собі таке повісмо та почепи на голову. Побачиш, як покращаєш.

Оленка.

Моя мати вкинула б у піч, як би побачила на міні чужі коси.

Настя.

Не дурно ти, Евфросино, так сёгодня прибралась. Еге? когось ждеш?

Евфросина.

Може кого й жду, та не скажу кого.

Настя.

А я вгадаю, хоч ти й не скажеш.

Евфросина.

Ба не вгадаєш!

Настя.

Ба вгадаю.

Евфросина.

Ба не вгадаєш.

Настя.

Бодай я завтрішнёго дня не діждала, коли не вгадаю.

Евфросина.

А ну скажи, як починається ёго прізвище

Настя.

Го…

Евфросина.

А далі?

Настя.

Гостро…

Евфросина.

А далі?

Настя.

Гострохво…

Евфросина.

Попала пальцем в самісіньке небо.

Ольга.

Кому що, а курці просо. Сами, бач, гуляли цілий вечір з Гострохвостим, то й на умі Гострохвостий.

Настя.

Аж, причепився сам до мене в Царському саду: проведу та й проведу вас аж на Подол. Як попав мене під руку та повів не просто проз Брацтво, але аж по над Дніпром, та Канавою на Кожумъяки, та все давить міні своєю рукою лікоть. Так надавив руку, аж досі болить. Я ёго щипала, щипала за руку, аж зуби сціпила. Одже ж не пустив.

Оленка.

Раз я несла воду, а Гострохвостий причепився до мене. Чепляється та й чепляється! Я ледві втікла й усю воду з відер вихлюпала.

Ольга.

Я б ёму зуби побила.

Варвара.

Я, бувши тобою, облила б ёго водою.

(Евфросина ходить по хаті неспокійна).

Настя.

А раз я пізненько гуляла в Царському саду, аж іде Гострохвостий та все мене наздоганяє. Я круть назад, а він за мною. Я звернула на бокову алею, а він так і прилип, як репъях. Водила я ёго, водила, аж утомилась, а далі вирвалась та й утікла.

Евфросина

(ходить надута).

Хто ж до кого причепиться без причини? Хто других займає, того й зачіпають. Гострохвостий не з таківських.

Настя.

Не з таківських! Бігає за баришнями, як несамовитий.

ВИХІД 17.

Ті самі і Свирид Іванович Гострохвостий.

(Гострохвостий входить в шляпі, в рукавичках і з палочкою. Шляпа на голові на бакир. Він усе тре руки, показує рукавички).

Евфросина

(тихо).

Як бъється моє серце! Боже мій! що буде, як часом чорт принесе тітку Горпину! Я вмру од сорому.

Гострохвостий

(кланяється).

Мій найнизчий поклон тому, хто в сёму дому, а поперед усёго вам, Евфросино Сидоровно. (Подає Евфросині руку). Хоч я не знаю, кого я тут бачу, і з ким буду розмовляти, але в домі такої баришні, як Евфросина Сидоровна, я сподіваюсь, що познакомлюсь не аби з ким. Рікіміндуйте мене, просю вас. (Здіймає дуже помаленьку рукавички, щоб показати їх).

Евфросина.

Се мої близькі приятелькі і сусіди.

Настя.

Міні здається, що ми таки не зовсім незнакомі… Міні здається, що ми вже десь бачились.

Гострохвостий.

Може, може… В мене так багацько знакомих бірішень по всёму Київу, що й на два вози не забереш. Може я й забувся. Рікіміндуюсь вам: Свирид Іванович Гострохвостий. (Тихо). З цією неварт би й знакомитись, як я придивився при світлі: ніс як цибуля, а очі, як у сови. (До Ольги й Варвари). Рікіміндуюсь і вам: Свирид Іванович Гострохвостий. (Побачивши Оленку, питає в Евфросини). А це ж хто такий?

Евфросина.

Та це моя родичка… живе тут не далечко з матіръю; торгують яблуками. Вбогі люде.

Гострохвостий

(придивляється до Оленки. Тихо).

Яка ж вона гарна оця кожумъяцька міщаночка! Такої й на Хрещатику і на Липках чорта-з-два знайдеш. (До Евфросини голосно). Прошу вас, порікіміндуйте мене своїй родичці. Для вас, Евфросино Сидоровно, я готов познакомитись з вашими родичами, хоч би і в десятому коліні, хоч би вони й яблуками та медяниками торгували.

Евфросина

(тихо).

Ат… простенька собі дівчина… зовсім не нам рівня.

Гострохвостий

(до Оленки).

Свирид Іванович Гострохвостий з своєю особою! (Подає Оленці руку; Оленка не бере й соромиться) Не стидайтесь бо, подайте міні свою білу ручку! (Оленка одвертає лице і ледві простягає ёму руку). Будьте ж смілівіші!

Оленка.

От і знайшли білу руку! Нема моїм рукам од чого біліти.

Гострохвостий.

То купіть шматок доброго мила, та що-ранку, що-вечора мийте, та купіть рукавички.

Оленка.

Я зроду не носила рукавичок. Далася я вам на сміх!

(Евфросина і приятельки осміхаються).

Гострохвостий

(тихо).

Яка ж гарна ця міщаночка! які в неї очки, брівки, як щнурочки, щічки, як палянички. Як би довідатись, хоч де вона живе.

Оленка.

Як вас чудно прозивають.

Гострохвостий.

Може й чудно. Всяк буває.

Ольга

(зачіпає Гострохвостого).

А я вас сёгодня десь бачила.

Настя.

І я вас сёгодня десь бачила, та не скажу де.

Гострохвостий.

Я чоловік не дуже посидящий: не дуже люблю дома сидіти, бо ноги дано чоловікові задля того, щоб ними бити землю. Тим то й виросли вони в чоловіка не на голові.

(Всі сміються).

Варвара.

Я сёгодня бачила, з ким ваші ноги били землю. З ким то ви так довго сёгодня ходили коло Канави?

Гострохвостий.

Та то я ходив з своєю тіткою.

Евфросина.

Щось недурно коло вас так багато увивається молодих та гарних тіток.

Гострохвостий.

Що міні краса! Я ставлю розум далеко вище од краси. Тому, хто знається з ученими людьми, з митрополічими і семинарськими басами, тому все вже не так здається, як от другим людям, як от вашій тітці Горпині, або вашій наймицці Химці. Як у чоловіка підійметься на крилах розум, то він підійме й самого чоловіка вище од хати, вище од київських церков і манастирів, навіть вище од лаврської дзвіниці. Тоді, тоді чоловікові совсім світ замакітриться! Тоді, тоді, що Химці буде біле, ёму буде рябе, що Химці буде цяця, ёму буде кака. Ви мене, Евфросино Сидоровно розумієте? Я до вас обертаюсь з своїми словами.

Евфросина.

А вже ж.

Оленка

(до Ольги).

Ой Боже мій! який він розумний! Я нічогісінько не второпала; коли б тобі одно слово!

ВИХІД 18.

Ті самі і Івдокія Корнієвна.

Івдокія Корн.

(входить з пекарні).

Добри-вечір вам, Свириде Йвановичу! Оце я почула ваш голос та й не видержала: прийшла послухати вас, хоч у мене діла, аж голова біла. Сідайте, будьте ласкаві, і я хоч на час сяду та послухаю вас. Оце шкода, що нема мого старого. Він вас усе згадує. От би наслухався. (Сідає). Ото моя Евфросина та й мій старий все кажуть, шо нема в світі нічого кращого й луччого, як розумні і вчені люде; а сестра Горпина все своє товче, шо як у чоловіка кишеня повна, то й на-дідька та наука здалась. А я все таки люблю розумних та вчених людей послухати.

Евфросина.

Чого там тітка Горпина не наговорить. Не те правда, що тітка чи якась дядина скаже, а те правда, що розумний чоловік своїм розумом вимидикує. Міні тепер все инакше здається, бо я не дурно вчилася в пансіоні.

Гострохвостий.

А вже ж так; що правда, то правда. Як чоловік підійметься розумом вгору аж вище од лаврської дзвіниці, та гляне звідтіль на людей, то люде здаються такі маленькі, такі маленькі, як пацюки. А вже ваші Кожумъяки здаються звідтіля смердячим болотом, в котрому повивертали боки проти сонця товсті свині.

Евфросина.

О, що правда, то правда! Я тільки що хотіла сказати те саме. Я це можу доказати своїм розумом, бо як я вивчилась, то й міні воно так здається. Як я вийшла з пансіона, то міні здається, що я стою на Щекавиці або на Андреєвській горі, та все дивлюсь на людей зверху.

Івдокія Корн.

Ото скажіть! страх та й годі! Ото шкода, що нема мого старого; от наслухався б!

Оленка

(тихо)

Чого це їм так доконче припало лізти на гори та на дзвіниці? Нічогісінько не второпаю. (Голосно). І я раз лазила з матіръю на лаврську дзвіницю, аж на самий вершок, і дивилась у-низ, але свиней нігде не бачила на цвинтарі. Тільки вештались по цвинтарі ченці та сільські баби. Правда, що баби звідтіль були якісь круглі, неначе паляниці, а ви, тітко, з дядьком ледві чорніли внизу, як таркани. Тільки один пузатий пан, правда, був похожий на годовану свиню. (Всі сміються).

Евфросина.

Вже й ти наговорила на вербі груші, а на осиці кислиці!

ВИХІД 19.

Ті самі й Сидір Свиридович.

Сидір Свиридович

(входить).

Е! та се в мене гості! Добри-вечір вам! спасибі, спасибі, що мене не забуваєте.

Гості.

Доброго здоровъя, Сидоре Свиридовичу!

Сидір Свирид.

Та це й ви, Свириде Йвановичу, в мене в гостях! (Цілується з Гострохвостим). Оце шкода, що я загаявся з дяком. Але ж у дяка табака! що за табака! (Нюхає пучки). Ще й досі пучка пахне. І де він у гаспида бере таку смашну! Сідайте ж, гості, в мене, та й мене просіть сісти, бо я оце втомився. (Сідає; всі сідають).

Евфросина.

Мамо, чи швидко в нас буде готова вечеря? Час би давати що-нибудь на закуску.

Івдокія Корн.

Зараз, зараз, моє серце! Що за розумну дочку маю! (Виходить).

Сидір Сворид.

Скажіть же нам, Свириде Йвановичу, що-нибудь розумне. Ви ж там ведете кумпанію з ученими людьми на тим розумних кутках нашого Київа. Скажіть ви мині, чи не чули ви там од учених людей, чого-то тепер на світі стала така дорожнета? Я оце балакав про те з дяком, але дяк верзе язиком, як і наша сестра Горпина. Як були ми з старою молоді, то було піду на Житній базар та за злотого куплю трохи не ввесь Житній базар. А тепер злотий, то й не гроші. За злотого хіба муху ковтнеш, а не наїсишься. Чи воно тим, що на світі люде стали грішніші, чи тим, що багато горілки пъємо, чи тим, що багато їмо. Адже ж кажуть, що колись святі в печерях їли на тиждень одну проскуру та й то не всю.

Евфросина.

А вже ж тим усе дороге, що тепер люде стали багато їсти. Наша Химка, як почне лупити, то за один раз укладе в копи з борщем та з кашею цілий хліб. Ніяк не настачиш на неї хліба. А тітка Горпина хіба ж мало їсть? А що вже пъє, то таки просто нахильці. Де вже пак усе не подорощає! Як би пак усі вчились в пансіоні, та їли так, як наша мадам їла і як нас годувала — всёго по кришецці, щоб тільки язичком лизнути, тоді було б усе дешево.

Сидір Свирид.

Та як же ёго грішним людям одним духом жити, коли не наїстись, або й не випити гаразд. Як же ёго жити на світі, як затягне тобі живіт! Воно пак учитись дуже добра річ, тільки борони нас, Боже, од голодної науки.

Гострохвостий.

Одно те, як кажуть Евфросина Сидоровна, а друге те, що людей стало на світі дуже багато. Тепер хоч би й нашого брата цілюрника так росплодилось, що й не потовпишься. Як-би половина людей вимерла, то знов би на світі все подешевшало. То ще на добро людям, що буває мор та войни. Так говорять учені і так навіть пишуть в газетах.

Сидір Свирид.

Чи вже ж? Стара! Де це вона пішла! Кинь там своє куховарство та йди слухати!

(Евфросина здіймає з руки і знов надіва браслет; грається ним і показує Гострохвостому).

Гострхвостий.

(тихо).

Чи не багата ж оця Евфросина! грається золотом, неначе я бритвами. (Голосно). Що то добре бути вченим! Я вчених людей і вас, Евфросино Сидоровно, ставлю без міри високо. Ви піднялися вгору розумом під самісіньки хмари. (До Сидора Свиридовича). Який у вас гарний дом, які просторні хати, який у вас порядок в хаті, яке дзеркало! Це все, мабуть, позаводила Евфросина Сидоровна.

Сидір Свирид.

А хто ж білше! Це все вони, це все Евфросина Сидоровна поробили, як вийшли од мадами. В нас попереду було так собі просто, як і в сестри Горпини.

Евфросина.

Це ще не все! Потривайте, що далі буде! Я думаю поставити здорові дзерка́ла, поставити трюмо.

Сидір Свирид.

Евфросина Сидоровна казали, що понаставляють на вікна якихсь чудних дорогих квіток. Як бо їх звуть? камелії, чи що.

Евфросина.

Та—т! то пуста річ.

Гострохвостий.

Евфросина, одна Евфросина достойна бути моєю жінкою; Евфросина, і білше ніхто! (Тихо). Але ж ота Оленка! що за цяця, що за краса! То ж квітка, а не дівчина! Колиб з нею хоч побалакати на самоті, хоч зблизька подивитись на ті пишні очі! Треба її десь підстерегти. Правда, її мати добра змія, але за Оленку можна попастись в зуби й зміюці. Але сватати буду Евфросину. Старий і стара держатимуть руку за мною. Напустив я їм в вічі туману!

Завіса падає.

Дія друга

(По обидва боки сцени гори: Кисілівка і Старогородська. На Кисілівці сидить Подольський хор шевців, на другій горі сидять Старогородські шевці і співають. Вечір. Місяць високо на небі).

ВИХІД 1.

Подольський і Старогородський хор міщан.

Подольський шевський хор співає:

Не щебечи, соловейку, На зорі раненько. Не щебечи, малесенький, Під вікном близенько.

Старогородський хор хоче перекричати і починає на половині куплета, як перший хор ще не скінчув.

Твоя пісня дуже гарна, Ти гарно співаєш; Ти щасливо спарувався, Ще й гніздечко маєш.

Подольський хор ще голосніше, аж дереться.

А я бідний, безталанний, Без пари, без хати! Не досталось міні в світі Весело співати.

Старогородський хор ще голосніше.

Міні пугач знадобився; Стогне, не співає… Нехай стогне, нехай стогне І смерть возвіщає.

Голос з 1-го хора.

А в нас баси кращі; а в вас баси, як побиті горшки.

Голос з 2-го хора.

Брешете! в нас кращі баси!

Голос з 1-го хора.

Брешіть сами, старогородські шевці. В нас на Подолі у свиней кращі баси, ніж у вас.

Голос з 2-го хора.

Брешете, як ми шевці. Миж нами нема ні однісінького шевця. Ви сами шевці!

Голос з 1-го хора.

У вас баси, як старі циганські решета. У Флоровських чирниць далеко кращі баси, ніж у вас!

Голос з 2-го хора.

У нас старі баби співають такими басами як ви, кожумъяцькі шевці.

Голос з 1-го хора.

Бий їх, старогородських шевців! (Кидають грудками. З другого хора кидаються так-само). Бий їх, щоб і не наближались до нас! (Збігають з гори і нападають. Бъються і пхаються. 2-й хор разбігається). Ганяй їх! Бий їх! От такого перцю дали! Будуть вони памятати нас до нових віників.

Голос з 1-го хора.

Повтікали, старогородські шевці мабуть до чорта в зуби. Коли б тобі один! Неначе чортяка похапала. А ще казали, що в їх баси кращі. Та в нас баси такі, що і в семинарії таких не знайдеш.

2 голос.

А який тепер хор найкращий? чи семинарський, чи брацький, чи бурсацький?

3 голос.

Я кажу семинарський.

4 голос.

А я кажу бурсацький.

1 голос.

А я кажу брацький.

5 голос.

А я кажу архіерейский.

2 голос.

А я кажу митрополічий.

3 голос.

Ба семинарський.

1 голос.

Ба брацький.

3 голос.

Ба брешиш.

1 голос.

Ба не брешу.

3 голос.

Ба брешиш бо.

1 голос.

Та бреши сам. Хто бреше, тому легше. А хто не йме віри, тому в спині діри!

3 голос.

В семинарськім хорі сам Тарас як попре горою: го, го, го! (показує голосом). А Кирилло! як ревне низом (показує): гурр! Го! го! го! Або Орест як суне октавою (пускає октаву) рррр…! гурррр! аж хори дрижать.

1 швець.

А вгадайте, хто найрозумніший в Київі: чи семинарист, чи академист, чи університант?

2 швець.

Я кажу семинарист.

1 швець.

А я кажу академист.

3 швець.

А я кажу університант.

Всі до 3 шевця.

О! цей тягне за старогородськими шевцями. Бий ёго!

3 швець.

Ба справді університант.

1 швець.

Я кажу академист.

2 швець.

Ба ні; найрозумніший семинарист: семинариста ніхто на словах не переможе. І баси найкращі в семинарії.

1 швець.

Семинарист то бурсак.

2 швець.

Ба брешиш! семинарист найрозумнійший.

1 швець.

Ось тобі за те! (дає стусана).

2 швець.

Ось і тобі здачі! (бъються).

4 швець.

А хто миж нашими найрозумнійший?

Всі.

Гострохвостий! Гострохвостий! про це нічого й голову ламати. Свирид Іванович Гострохвостий! Він знається з семинарськими і митрополічими басами. Він найрозумнійший на всі Кожумъяки, бо так набрався розуму, що як начне говорити, то ніхто нічого не второпає.

(Гострохвостий виходить і прохожується по сцені).

Всі.

(до ёго).

Свириде Йвановичу! Свириде Йвановичу! А хто найрозумнійший: чи семинарист, чи академист, чи університант?

ВИХІД 2.

Ті самі і Гострохвостий.

Гострохвостий.

(авторітетно).

Ви й того не тямите? Авже ж семинарист, бо в семинаристів найкращі баси. Та що з такими дурнями, як ви, й говорити!

4 швець.

Яка ж у вас, Свириде Йвановичу, чудова жилетка, які рябі штани! Як зветься ця матерія?

Гострохвостий.

Та що тобі, дурню, толкувати! Жилетка з физічеської матерії, а штани з матерії моральної.

3 хлопець.

Яка гарна матерія! ряба, ряба, як зозуля. Як міні хазяін дасть гроші, то собі пошию фізічеський сіртук.

4 хлопець.

А я б собі пошив такі самі моральні штани, як у Свирида Йвановича.

3 хлопець.

Один Гострохвостий скаже, де найлуччі баси.

Всі.

Свириде Йвановичу! Свириде Йвановичу! Ось ходіть до нас: про щось маємо вас спитати.

Гострохвостий.

Питайте, то й скажемо.

Всі.

У якому хорі тепер найкращі баси?

1 швець.

Еге у брацькому?

Гострохвостий.

Може у брацькому, а може й ні.

3 швець.

А правда, тепер у семинарському найкращі баси?

Гострохвостий.

В брацькому тепер баси заснаділи, а в михайловському неначе галушками подавились. Найдужчі баси в семинарії. Там один Орест стане за десять брацьких басів.

3 голос.

Ага! А що! чи не моя правда вийшла? Там один Тарас як ревне, то не треба й вола. А про Ореста вже й не говорю! Мабуть на цілому світі нема такої басюри, як в Ореста. Не давно він був у гостях в мого хазяіна, і так співав, що наш хазяін трохи не здурів, аж на стіну ліз. Ми цілу ніч носили Ореста на руках та поіли горілкою. А пъе! ǝН доведи Мати Божа! Мабуть вклав у копи ціле відро!

Гострохвостий.

А все-таки найкращий тепер бас у міщанському хорі. У Іоньки Шелихвіста така басюра, що ні одна бочка з ним не справиться.

Всі до 3 хлопця.

А ба й ти вбрехався, аба вбрехався! А що!

Голоси з гори.

Свириде Йвановичу! А йдіть до нас співати.

Гострохвостий.

Куди ж пак! Так і полечу оце на гору людям на сміх! Не знав з ким заходити у патёхи! Оттут треба постояти, підождати, чи не побачу Оленки. Сюдою дівчата ходять по воду, сюди виходять пісень послухати. Коли б хоч угледіти її! І як я її й досі не примітив! Така краса, такі очі, такі брови, що на ввесь Київ. Коли б удалося хоч натішитись до заручин з Евфросиною, бо як заручуся, то тоді годі тобі, Свириде Йвановичу, до дівчат липнути! Евфросина, здається, вхопить мене в свої пазурі; але ж ті пазурі в золоті! А тут до-конче треба поправити свої діла, бо лопне цілюрня незабаром! Старого Рябкова струсну, то так і посипляться карбованці. Тоді я позакидаю свої бритви ік чортовому батькові через голову в Дніпро, обернувшись спиною до Дніпра, та й заживу купцем. Але ж Оленка, серце моє, любка моя! Коли б хоч углядіти, хоч подивитись! (ходить взад і вперед).

Хор співає:

Вийду на поле, гляну на море. Сама ж я бачу, що міні горе; Сама ж я бачу, чого я плачу… А ще милого хоч раз побачу.

Буду стояти на цім каміні, А чи не вийде милий до мене; Буду терпіти велику муку, А чи не скаже: дай міні руку!

ВИХІД 3.

Свирид Іванович Гострохвостий і Оленка.

(Через сцену переходять дівчата з відрами: де-які зостаються й слухають хор, балакаючи. З гори сходять скілька хлопців і пристають до їх. Оленка виходить з відрами і стає).

Оленка.

Як гарно співають хлопці! Стану та послухаю хоч на часок. За тими яблуками, за тіею біганиною нема міні цілісінький день просвітку. Може й Гострохвостий там сидить на горі та співає? Але де вже, щоб він, такий вчений, поліз на гору! Боже мій милий! На що ж я ёго полюбила, коли я знаю, що він на мене й не гляне, й слова до мене не промовить! Як же гарно хлопці вигукують!

Гострохвостий.

(вглядівши Оленку).

Вона йде з відрами! Вона! (Підходить). Добри-вечір вам, Оленко! (скидає шляпу, кланяється й подає руку).

Оленка.

(Засоромившись).

Доброго здоровъя! (подає ёму руку). Ой не давіть так здорово! Ой як ви мене злякали, і не стямилась! (Важко дише. Тихо). А про ёго тільки що думала. Боже мій! Серце моє трохи не вискочить з грудей.

Гострохвостий.

Може ви втомились, несучи відра? Дайте, я вам трошки піднесу. (Хоче взяти відра).

Оленка.

Що це ви? Чи те можна, щоб ви несли відра?

Гострохвостий.

Нічого; тут ніхто не бачить. Для вас я готов не тільки що відра нести, для вас я переніс би усю криницю до вашої хати.

Оленка.

(спокійно)

Не треба міні вашої помочі. Донесу й сама, як здужатиму…

Гострохвостий.

Для вас, для вас я готов ціле Дніпро перенести у вашу хату.

Оленка.

Перенесіть для своеї Евфросини. Міні не треба. Таких помагачів міні не треба (одходить з відрами).

Гострохвостий.

(Доганяє й бере її за руку).

Коли б ви знали…

Оленка.

Я нічого не знаю. (одпихає ёго руку). Йдіть собі до своеї Евфросини, або до тих баришень, що були в гостях у Евфросини, а мене бідної не зачіпайте.

Гострохвостий.

Ті всі баришні не варті одніеї вашої брови. Ви найкраща панна на всі Кожумъяки. Вам нема тут рівні на цілий куток, на цілий Київ.

Оленка.

Яка я панна! От Евфросина то панна: вона убірається в шовкові сукні; їй мати купила золоті сережки; в неї на голові півпуда кіс. Ото так панна! Ви з мене сміетесь. Йдіть собі до Евфросини.

Гострохвостий.

Коли б ви знали, які ви гарні, яке у вас гарне личко, які очки (заглядає), то ви б не говорили того. Правда, вам ніхто не казав в вічі, що ви гарні?

Оленка.

Може ваша й правда, але ви будете сватати Евфросину.

Гострохвостий.

І хто вам наговорив оце? Божусь вам і присягаюсь перед брацькою чудовною Богородицею, що се все брехня. Бодай я покалічився і навіть зарізався своїми ж бритвами, коли цёму правда. Я вас, Оленко моя дорога, люблю, і білше нікого не буду любити!

Оленка.

(Тихо).

Боже мій! А що як він правду каже? Я аж умліваю. (Голосно). Не так ви увивались коло Евфросини, не так ви говорили до неї, щоб я вам пойняла віри. Ви зо мною говорите просто, а з Евфросиною говорили по-вченому, бо ви її любите.

Гострохвостий.

Але ж божуся вам, присягаюсь! Нехай мене святий хрест побъє, нехай мене покарає брацька Богородиця! Ще не вірите? (Оленка мовчить і задумується). Нехай мене оця сира земля поглине! Бодай я втопився в канаві, в оцім болоті! Ще не вірите? (Оленка думає). Нехай мене Кожумъяцькі собаки загризуть! Щоб я до своеї хати не дійшов, щоб моя цілюрня згоріла цієї ночі, коли я брешу, коли я вас не люблю! Ще не вірите?

Оленка.

(Тихо до себе).

Боже мій, який він гарний! Я ще зроду не бачила нікого такого гарного, одколи бігаю з кошиком по Київу. Серце моє, серце моє бідне! Не вдержишься ти в грудях од кохання!..

Гострохвостий.

Ще не вірите?

Оленка.

Я рада б вірити, та ви дуже розумні, як усі кажуть, а я дуже бідна і проста. Коли б я була багата, я б вам повірила. Коли б у мене були золоті сережки та така шовкова сукня, як у Евфросини, я б вам пойняла віри. Коли б я вчилась, як наша Евфросина, може б я вам і пойняла віри.

Гострохвостий.

На віщо вам те дороге убрання, коли ваші очі, ваші брови красять вас лучче од Евфросининих золотих сережок! Виходьте до мене тихенько од матері сюди хоч що-вечера. Добре?

Оленка.

Як моя мати довідаються про те, то битимуть ломакою так, що я не потраплю куда втікати.

Гострохвостий.

То скажіть своїй матері, що я буду сватати вас, що я буду женитись із вами. (Тихо) Ой страшна ж її мати! Ще як попаде мене в свої лапи, то витрясе з мене душу. (Оглядається на всі боки).

Оленка.

Чи вже ж тому правда? Хіба ж я вам рівня? Гляньте на себе й на мене. Йдіть собі до Евфросини, або до тих багатих та повбіраних паннів.

Гострохвостий.

Чи я ж мало божився, мало присягався! Любіть мене, виходьте до мене, бо я посватаю вас. Не бійтесь і не слухайте своеї матері і скажіть їй, що я ваш жених. Оленко моя! Серце моє! (Обнімає її). Я впаду оттут серед шляху перед тобою на коліна, бо я люблю тебе.

Оленка.

(Кладе ёму руки на плечі і припадає на плече).

Свириде Йвановичу! Я люблю вас, як ще нікого так не любила.

ВИХІД 4.

Оленка, Свирид Іванович і Горпина Корнієвна.

Горпина.

(Шукає когось і придивляється до Оленки і Гострохвостого).

Не вже ж се моя Оленка обнімається і цілується з якимсь волоцюгою! Бач де вона! А я її жду та жду! Вже сиділа сиділа та куняла, трохи не заснула. (До Оленки). Чи се ж тобі не стид та не срам обніматись з хлопцями? Та це Свирид Іванович! Та це Гострохвостий! Та це той великорозумний, що дурить отого старого дурного Рябка та й ёго великорозумну Евфросину! От—так—так! Сёго я од вас уже не сподівалась! (Кидається до Оленки) Чого ти тут стоїш із ним серед улиці! (Присікується). А ти, поганко! Та в тебе ж ще на губах молоко не обсохло, а тобі вже з хлопцями цілуватись!

Гострохвостий.

От і не обсохло. Зовсім уже обсохло!

Горпина.

(соваючи кулак під самий ніс Оленці).

Постривай же ти, погана дівчино! Я тобі дома обірву оті патлі на голові! Бери відра! Йди додому та зараз лягай спати. Щоб і твого духу тут ніколи не було! Щоб твоя нога тут не була! (Пхає Оленку; Оленка одходить з відрами й плаче).

ВИХІД 5.

Горпина й Гострохвостий.

Гострохвостий.

Міні здається, що пхати й бити дочку свою вам зовсім не приходиться…

Горпина.

Цить, бо я тобі очі видеру! (показує нігті). На що ви зводите мою дитину з пуття? га? Він думає, як убрався у рукавички та в шляпу, то вже має право знущатись над нами бідними! Та це ті великоумні, що говорять по писаному? Ти думаєш, що я така дурна, як Рябко, як Евфросина? Я за свою дочку готова очі видерти, готова тут галасу наробити на всю улицю!

Гострохвостий.

Горпино Корнієвно! Бога ради не кричіть та послухайте, що я маю казати. (Тихо). Оця горлата баба наробить такого крику, що й Евфросина почує. (Голосно). Горпино Корнієвно! Се! се!… ож послухайте мене! (хоче утікти).

Горпина.

(Доганяє, хапає ёго обома руками і кричить).

Не пущу! не втечеш! У мене одна дитина, як одно сонце на небі! Не пущу! Дай міні одвіт, нащо ти зводиш з розуму мою Оленку, коли сватаєш Евфросину? На що вам здалася моя Оленка? Чи на те ж я її стерегла, як ока в лобі? І треба ж було пустити по воду такої пізнёї доби! Постій же ти, сібірна Оленко! Прійду я до дому! (Гострохвостий пручається. Горпина кричить). Не пручайсь, не пущу! гвалт! гвалт! Поліція! поліція! квартальний!

Гострохвостий.

Ой пропав я! Єй-богу репетує бісова баба так, що розбудить всю улицю. (Голосно). Горпино Корнієвно! Бога ради не кричіть! Я чесний чоловік! Я зроблю все, що ви скажете!

Горпина.

(Кричить ще дужче).

Поліція! в поліцію ёго! Я знаю вас паничиків! знаю як ви обдурюєте та з ума зводите бідних дівчат! Ой Боже! Певне вже моя Оленка не вперве вибігла до сёго проклятого брехуна, що вміє тільки попісьменному брехати. Ой згубив же він мою єдину дитину! (Плаче).

Гострохвостий.

Єй-же-богу вперве! клянусь вам, божусь вам і присягаюсь, Горпино Корнієвно, що вперве! Ви думаєте, що і в мене таки душі немає, що в мене Бога нема? Нехай мене покарають всі печерські святі, нехай мене покриє лаврський великий дзвін, коли я брешу!

Горпина.

Докажи! докажи! бо я не вірю твоёму одному слову. В твоїх словах нема правди. Твої слова — гнилі яблука! Божися! присягайся! Іди до церкви, присягни перед Богом!

Гострохвостий.

Я ще ж таки, боронь Боже, не вбив чоловіка, щоб піти серед ночі до церкви присягати.

Горпина.

Божися, присягайся, бо ти згубив мою дитину. Їж святу землю, то я повірю. На, їж! (бере жменю землі).

Гострохвостий.

(Сміється).

Хіба я вовк, щоб їв землю.

Горпина.

Їж! на їж, то повірю.

Гострохвостий.

(регочеться).

Чи ви, Горпино Корнієвно, при своёму умі? Батькові своёму понесіть, нехай покуштує, яка земля на смак.

Горпина.

То він ще глузує над нами, бідними сиротами! Зводить з ума мою Оленку, ще й знущається над нами! Поліція! поліція! В поліцію ёго Сібірного! в тюрму! в Сібір ёго! Там ёму місце!

Гострохвостий.

(тихо).

От здуріла баба зовсім! Наробить міні шкандалу на всі Кожумъяки, — неможна буде завтра і очей людям показати. (Голосно). Не кричіть, бо…

Горпина.

Що бо? га? що то за бо?… кричу, бо маю право! Поліція! квартальний! десяцький! сюда! вяжіть ёго, беріть ёго! (іде обход).

ВИХІД 6.

Горпина, Гострохвостий і десяцький Василь Неборака.

Василь Неборака.

Хто тут кричит? Кому тут треба поліції?

Горпина.

(кричить).

Міні треба поліції! Десяцький! бери, въяжи, веди ёго в часть!

Неборака.

Кого треба брати в часть? За віщо?

Горпина.

Оцёго Гострохвостого беріть у часть та запріть ёго не то що в часть, але просто в крепость. Ёму й крепості мало! В Сібір ёго!

Гострохвостий.

Горпино Корнієвно! Бога ради не кричіть! Чи чуєте, вже на всіх Кожумъяках собаки брешуть; швидко люде набіжать.

Горпина.

Нехай набіжать. Беріть ёго в часть!

Неборака.

Та за віщо ж брати ёго? Нам треба знати теє.

Горпина.

А за теє, щоб не збивав з пуття моеї Оленки, щоб не дурив її, коли хоче женитись з багачкою, щоб не манив її серед ночі на вулицю, де он на горі рже ціла тічка.

Неборака.

(сміється).

О за це треба було б забрати всіх тих, що там ржуть на Кисілівці. Не кричи, баба!

Гострохвостий.

(шепче десяцькому).

Візьміть її, прошу вас, та одведіть її за два—три квартали та й пустіть.

(Тиче десяцькому в руку гроші).

Неборака.

(Тихо до Гострохвостого).

Добре! Спасибі! (Голосно) Ну, бабо! ходім до поліції, щоб ти не кричала на всю улицю, щоб ти не лякала серед ночі людей та не дражнила собак. Ходім та переночуємо в часті.

Горпина.

Хто? Я переночую в часті?

Неборака.

А хоч би й ти. Нам дан такий приказ. Хто в ночі буянствує на улиці, того ми кидаємо в казамат. Переночуємо одну нічку: не пропадемо!

Горпина.

Я переночую в поліції за те, що боронила свою дитину од цёго харцизника, од цёго великорозумного волоцюги?

Гострохвостий.

Горпино Корнієвно! говоріть та не проговорюйтесь! Який я вам харцизник? Який я волоцюга? (Киває до десяцького). Чого це ви напались на мене, причипились до мене, як репъях? Од вас неможна ні одхреститись, ні одмолитись, ні одпроситись.

Горпина.

Так знай же Горпину Скавичиху! Скавичиха тобі не спустить. Ти думаєш, як я перекупка, то мене можна зневажати, тягти мене за правду в поліцію? Я таки встою за честь своеї дитини!

Неборака.

(Тягне Горпину в часть).

Ступай! ступай! Не гвалтуй на всю улицю. В поліції будемо роспитувати та балакати.

Горпина.

Геть! Одчепись! (пручається) Мене в часть? За моє жито та мене й бито! Брацька чудовна Богородице! (пада на коліна і складає руки). Молюся тобі й жалуюсь тобі! (бъє поклони до Братства) Не згуби мого дитяти! Покарай ти оцих шибеників…

Неборака.

Що? шибеників? ми шибеники! (грубо тягне її і веде. Горпина опинається).

Горпина.

Боже мій милий! Як же оце я покину саму Оленку в хаті? Не піду в часть! Не піду! Вбий мене отут на місці, а таки не піду! (Сідає на землі).

Неборака.

То я візьму на руки та понесу.

Горпина.

Про мене, неси, про мене, тягни, а я сама не піду…

ВИХІД 7.

Горпина, Гострохвостий, Неборака й Оленка.

(Оленка вертається, ставить відра, пружогом вбігає на сцену, ридає і кидається до матері).

Оленка.

Мамо! що ж оце я наробила! Боже мій милостивий, Боже мій милосердний! (Тихо). Яка ж я несчаслива! Вперве полюбила і за любов мою неначе Бог покарав мене. (До десяцького). Коли берете матір в полицію, то й я піду з матіръю, піду й відра оттам покину серед улиці. Моя мати ні в чому невинна: одна я винна.

Горпина.

Ось хто винен! Тільки стоїть та баньки вилупив. (Показує на Гострохвостого). А Горпина Скавичиха все-таки сама не піде в часть.

Неборака.

Звощик! Звощик!

Горпина.

Про мене, нехай буде два звощики, а я все таки не піду в часть.

Неборака.

(Дужче).

Звощик! Звощик! Де ті звощики подівались? На лихо, неначе їх чортяка похапала.

Оленка.

Мамо! Коли йти в часть, то й я з вами піду. Я сама боюся й додому вертатись.

Горпина.

Он хто проведе! (Показує на Гострохвостого).

Оленка.

(ламає руки).

Ой що ж я нещаслива наробила? Чи я в такий час по воду вийшла, чи я в такий час отут запинилась! (До Небораки). Будьте ласкаві! прошу вас! пустіть нас до дому. Нічка мала. Завтра, як свіне, нам треба бігти на базар.

Неборака.

Ступай в часть з матіръю! Нам буде веселіше. До нас такі красуні рідко попадаються. (До Горпини тихіше). Знаёш що, стара! Корзиночку яблучок, та й з Богом до своеї хати! Добре?

Горпина.

Добре!… а вже ж добре! Корзиночка яблук дасть нам хліба-соли на цілий день. За віщо я буду давати корзиночку яблук? Думаєш, що міні легко достається насущний хліб?

Оленка.

І Господи! цілий день у двох з матіръю ганяємо, поки заробимо зайву копійку.

Неборака.

А людей, стара, обдурювати? га? признайся!

Горпина.

Обдурюєм! Знайшов обдурщицю! Сами ви обдурюєте, а на нас тільки пеню складаєте. Я на шаг обдурю, а на карбованця вам сібірним правди наговорю! от-що! Горпина Скавичиха за себе встоїть, і за свою дочку встоїть, таки встоїть, хоч нехай вас тут назбірається повна улиця. Стриляй на мене, а я таки на своєму стану, за правду стану (бъє кулак об кулак).

Неборака.

Гр, гр, гр. Такого гуркала я під Севастополём не чув! Єй-же-богу, не чув. Під Севастополем, хранув Бог, зостався жив, а з сіею бабою як ще трохи потягаюсь, то навряд чи вискочу з Кожумъяків живим. (Солодко). А корзиночку яблуків таки дайте, щоб од мене одчепитись, та ще й зараз, бо до завтрёго з голови вискочить.

Горпина.

З дурної голови може й вискочить. Та дам уже, дам, тільки одчепись од мене, од моеї душі. Оце прикликала дідька на свою біду! І де він у гаспида взявся, сібірний, катаржний, поганий, паршивий, голомшивий!

Неборака.

Ей, бабо, не лайся, бо даси дві корзиночки яблучок. Се чиста севастопольска батарея!

Горпина.

(до десяцького).

Та ходім уже, ходім! (бере Гострохвостого за рукав і тягне).

Гострохвостий.

А це що? Може мене хочете в поліцію завести?

Горпина.

Цур їй, пек їй, тій полиції. Я боюся випустити вас з рук, не договоривши всёго діла до кінця.

Оленка.

Мамо! не зачіпайте, бо я люблю ёго! Свирид Йванович любить мене. Мамо! прошу вас, благаю, не зачіпайте!

Горпина.

Що б я ёго так пустила, піймавши на гарячому місті? Ні за-що в світі! Ні за-що! Не була б я Горпина Скавичиха, щоб я таки не постановила на своєму. Коли зачіпаєш, то зачіпай чесно, не безчесть мене й моеї дочки, бо ми тобі не играшка. Хоч Горпина бідна перекупка, але господиня в себе дома; я хоч личана, а все таки хазяйка в своїй хаті і мати своїй Оленці.

Гострохвостий.

(Тихо до Неборака).

Треба якось викручуватись од сіеї баби хитро та мудро. Ой це не баба, а сам чортяка вбрався у спідницю. (Голосно до Скавичихи). Ви на мене, Горпино Корнієвно, і се і те, і сяк, і так, і сякий і такий, а ви не знаєте, що я хочу сватати Оленку?

Горпина.

Дуріть уже дурного Рябка та великорозумну мою небогу Евфросину, а нас убогих не піддурите.

Гострохвостий.

Єй-богу правду говорю вам… Ви міні не вірите? Ви думаєте, що я нечесно жартую з Оленкою? Вірте міні, я чоловік чесний. І божусь, і присягаюсь, що не піддурюю. Бодай я завтрішнёго дня не діждав, бодай я завтра повісився на своїх ремінних пасах, в своїй хаті, коли ви міні не вірите. Щоб я вас піддурював? Я хожу до Рябкова так, як ходять знакомі до знакомих, а женитись не женюсь. Горпино Корнієвно! Чи можна ж рівняти Оленку до Евфросини? Подумайте ви.

Горпина.

О вже, що правда, то правда. Моя Оленка… (До Оленки). Геть одійди… (До Гострохвостого). Як гляну на базарі на свою Оленку, то нема кращої од неї не то що миж нашими міщанками, але миж тими баринями, що вештаються по базарі. Таки така гарна, хоч води з лиця напийся! І біс її зна, в кого вона вдалась.

Гострохвостий.

А вже ж не в вас… Вона на вас а ні трошки не похожа. В неї голосок, як у флоровських черничок; а в вас такий бас, як у нашім шевськім хорі у Іоньки Шелихвоста. Єй-богу!

Горпина.

Ну й прирівняв до того паскудного пузаня; знав до кого прирівняти.

Гострохвостий.

Так я незабаром до вас і на заручини.

Горпина.

Про мене, й просимо; тільки, здається, у вас ні за собою, ні перед собою… так як і в нас. Тільки й добра, що бритви, та язик у роті, як бритва.

Гострохвостий.

Не думайте так, Горпино Корнієвно! В мене, ви самі знаєте, і Оленка знає, своя цілюрня…

Горпина.

Мабуть, тільки що цілюрня. Та вже Бог із вами! Коли вам моя Оленка сподобалася, то й приходьте до мене в гості. В мене швидко будуть гості, бо я ще в четвер имениниця; обіцялись і напрохувались таки самі мої куми з Кожумъяк, з старого Київа, і навіть Печерська. Для кумів я вже не пожалію хліба-соли.

Гострохвостий.

То буде пир на ввесь мир?

Горпина.

Хоч не на ввесь мир, та все таки буде пир. Приходьте, може й погодимось, коли у вас язик не такий, як ваші бритви.

Гострохвостий.

Добре, добре! (Тихо). Яка ж краса Оленчина! Для її краси варт навіть пану Гострохвостому оці відра занести до хати. (Голосно). Візьму ж я відра, щоб вам, Оленко, було до дому йти легенько. (Бере відра на плечі і крекче. Тихо). Ой обшмульгаю ж я собі плечі! Се надибав лихо кожумъяцьке! Коли б ще яка чортяка не вгляділа та не розбрехала на ввесь Подол, коли ще сама Скавичиха завтра не розбреше на ввесь Київ.

(Пісню на горі ледві чуть):

Хлопче молодче, який ти ледащо! Задумав женитись, сам не знаєш нащо; Будеш гірко плакать, долю проклинати, І кулаками слёзи утирати!

bis.

(Пісня замирає).

Горпина.

От таки й Горпина Скавичиха діждалась, що її доцці Оленці такі паничі носять відра з водою!

Неборака.

(вертаючись).

От-так роби, Неборако! З одного трохи потягни, і з другого трохи потягни! З миру по нитці, то й поліція облатається.

Завіса падає.

Дія третя

(Просторна Горпинина хата. З боку двері в пекарню. Коло груби завішені пічурки; в одній пічурці здорова макітра з пирогами, в другій пічурці пляшки з настойками. День).

ВИХІД 1.

Гострохвостий.

Гострохвостий.

(входить).

Нема нікого. Що це за диво! де се вони подівались? А казала вчора Скавичиха, що в неї буде пир на ввесь мир… Може збрехала? Але ж я носом чую десь смачені пироги. (Ходить по хаті й нюхає). Єй же Богу, десь пироги пахнуть, та ще й недалечко. (Нюхає кругом стін). От уже наділив мене Бог своїми дарами: окрім розуму доброго, маю до того доброго носа. Як тільки вийду на двір, так і чую, де пирогами пахне. Ой пироги пахнуть, та не знаю де! (знаходить пічурку, одкриває заслонку). Ось де вони! Повнісінька макітра! Що Бог дасть, а вже попробую: не видержу! (Хапає два пироги в обидві руки і їсть. З пекарні чуть голос Педори).

ВИХІД 2.

Гострохвостий і Педоря.

Педоря.

(з пекарні).

А хто там? А кота! атпрус, псявіро! Постягає пироги! (Вбігає і розставляє руки).

Гострохвостий.

Ти б сказала: кицю, кицю! на тобі пиріжка! а то прискаєш, аж губи бренькають, неначе струни.

Педоря.

Що це ви робите? Кого вам треба? хто ви такий?

Гострохвостий.

(запихаючись пирогами).

Потривай, бо пельку заткнув начинкою… А як тебе звуть?

Педоря.

Кого вам треба? Хто ви такий?

Гострохвостий.

А як тебе звуть?

Педоря.

Як крупи деруть (видирає з рук пирога). Оце лишенько! було шістьдесят пирогів. Сама хазяйка полічила. Скажуть, що я поїла… (Кричить у вікно). Тітко Горпино, тітко! Було шістьдесят пирогів, а теперички тільки пятдесят вісім. Не я винна! Щось вшелепалось у хату, та й узяло два пироги. (Гострохвостий бере знов два пироги. Педоря кидається до ёго, однімає макітру). Оце якась московська пеня вшелепалась у хату! Геть же! Не беріть, бо пироги лічені! Тітко Горпино! вже тільки пятдесят шість!

Гострохвостий.

Та цить, бо вже твої пироги не вернуться. Як бо тебе звуть? (Моргає й женихається).

Педоря.

Та Педоря! Одчепіться од мене, та не зачіпайте пирогів.

Гострохвостий.

Не гарно тебе звуть, а молодиця з тебе не погана! А признайся, чи багато тітка Горпина понапікала, та понаварювала?

Педоря.

А вам на що?

Гострохвостий.

На те, що треба. Чи й запіканка й варенуха є? га? Чи не ковтнути трохи, га?

Педоря.

Оце вже й біс ёго видав так робити. Щось улізло у хату, поіло пироги, ще й горілку випъє, а на моїй шиї все те окошиться. Тітко Горпино! Та йдіть бо сюди!

Гострохвостий.

(пъє горілку нахильці з пляшки).

Та потривай! не кричи! Я сам признаюсь. Я свій чоловік в сім дому.

Педоря.

Та й своїм не припадає горшки дерти. Поліз по горшках, наче котяка. Це не панич, а лишенько моє! (виходить).

ВИХІД 3.

Горпина й Гострохвостий.

Горпина.

(входить).

Хто тут уліз у хату? Чого це Педоря репетує! Чи це ви, Свириде Йвановичу?

Гострохвостий.

Це я, мамо! Добридень вам в вашій господі! Поздоровляю вас з сёгоднішнім днем, з святими вашими именинами та й з пирогами. (Кидається до Горпини й цілується з нею). Дай вам, Господи, щастя й здоровъя, й чого ви тільки просите в Бога!

Горпина.

Та годі, годі! Як була я молодиця, цілували мене в лиця, а тепер… Але ж гарний оцей вражий панич! Як мед з маком! Аж губи мої злипаються. Не дурно до ёго так дівчата липнуть. А я вже вас і не сподівалась; думала, що випустила вас з рук так і на віки втеряла.

Гострохвостий.

Погано робили, коли так думали. А я покинув своє діло, а до вас таки приблудився, ще й пирогів ваших покуштував. Тут ваша Педоря незгірше вас, трохи міні не провалила ганчіркою голови!

Горпина.

О, Педоря зубата! Сідайте ж, будьте ласкаві, коли ви зайшли до мене та ще й з доброю думкою, та побалакаємо любенько.

ВИХІД 4.

Гострохвостий і Горпина.

Гострохвостий.

А от я й прийшов. А ви ж міні вчора не вірили, як я божився, як я присягався! Ви думали, що я похожий на других наших паничів. Ні, Горпино Корнієвно! Свирид Йванович не з таківських. Не на те в мене розуму багато в голові, що б дурити дівчат.

Горпина.

То було вчора, а це сёгодня. Коли так, то вибачайте міні, старій бабі. Я, бачте, чула, як ви увивались коло моеї небоги Евфросини, та вже собі инакше міркувала..

Гострохвостий.

Горпино Корнієвно! Хіба ж я сліпий? хіба ж міні баньки більма засліпили? хіба ж я не бачу, що таке Евфросина, а що таке Оленка? Гай, гай, милий Боже! Вже б говорив хтось другий, а не ви, Горпино Корнієвно!

Горпина.

Коли вже ви прийшли до мене з чесним словом, то й міні нічого таїтись перед вами. Як би я була паничем, та ще й гарним, як би в мене такі чорняві очі та брови, як у вас, я б обминала Евфросину десятою вулицею. Дарма, що вона міні доводиться небога. Що не скаже, та все не попросту, та все з викрутасами. А вже з тим пансіёном носиться, як дурень з ступою: що не слово, та й пансіён у неї на язиці. А мене не має не тільки що за тітку, але й за наймичку. Тільки я в хату до їх, вона вже задере до стелі носа, та й нюхає сволоки (передразнює), взявшись у боки. Тітко! од вас гнилицями тхне, од вас лёхом тхне, од вас горілкою смердить! Накадили на всю хату гнилими яблуками! Куди ж пак, який делікатний носичок причепив Господь до пики!

Гострохвостий.

О що носичок, то носичок! Певне не такий, як у Оленки.

Горпина.

Такі носички, як у Евфросини, тільки коло байдаків. Мабуть у тих паничів баньки на потилиці, що не бачять її носичка. Коли не прийду, то вона вертить хвостом міні під самісінький ніс. А старий батько з матіръю ще й тупцяють коло неї, неначе коло цяцьки: «Ви Евфросинка! ви голубка!» Хто бачив, хто чув, щоб батько на дочку викав! Мабуть один Рябко на всі Кожумъяки вдався дурним. Та й сестра моя стала на старість мъяка, як та лемішка. Сидить тільки, як ступа в млині. Чи таких рук треба Евфросині? Як би я оцими своїми руками взяла Евфросину, я б їй утерла того носа! Я б її приборкала.

Гострохвостий.

Вірю вам, вірю, Горпино Корнієвно! (Тихо). Чи не бісової ж пъяти баба! А що, як Евфросина скинулась на цю свою тіточку! А здається воно так, бо вона похожа на тих старих вередунів, як вовчиця на ягницю. Але ж розум! але ж панський тон, але ж золото, золото! Ой—ой—ой, мій милий Боже! (здихає). (Голосно). А я прийшов до вас, Горпино Корнієвно…

Горпина.

Щоб пирогів наїстись?

Гострохвостий.

Борони Боже! що це з вами! Я прийшов сватати Оленку, коли буде ласка ваша. Я знаю, що Оленка не спротивиться.

Горпина.

Оленка не спротивиться, а я то може спротивлюсь, бо маю свої норови, й примхи.

Гострохвостий.

То одженіть їх: чи свяченою водою, чи кропилом, чи чим там треба.

Горпина.

Еге! бабські норови не чоловічі: не сплоха одженеш і кочергою, не то що кадилом. Чи не дурите ви нас, паничу?

Гострохвостий.

Ой Горпино Корнієвно, Горпино Корнієвно! Чи вже ж вам од Бога не гріх? Чи вже ви міні й досі не вірите? Чи я ж мало божився, мало присягався? Хоч Оленка й проста, а я чоловік звісний своїм розумом і басом може на ввесь Подол, але ж ваша дочка Оленка… тож краса на ввесь Київ. (Тихо). Колиб прийшла, хоч подивився б на ті оченята!

Горпина.

Мою Оленку не гріх хвалити своїй матері. Моеї Оленки ні до кого й рівняти, хіба до зорі на небі, добре що не чує, бо нема її дома. Вже що вдалась, так удалась! Не дурно ж я її в зіллі купала, та од людських наврочливих очей ховала. Тільки, бачте, раз те, що тепер паничі дурять молодих наших міщанок, а друге те, що в вас, здається, ні перед собою, ні за собою! Еге так?

Гострохвостий.

А чи ви ж лазили в мої кішені? А що, як там так і забряжчать карбованці?

Горпина.

Карбованці чи забряжчать, чи ні, а пъятаки може й забряжчать.

Але часом паничі, та ще й ті великорозумні, частенько люблять погратись з гарними дівчатами, та й покинути, заручившись з багатою, носатою… гм…

Гострохвостий.

(хапає Горпину за руки).

Борони мене, Боже! Скарай мене на душі й на тілі брацька чудовна Богородице, коли я маю навіть що-нибудь похоже на серці! Моє серце, як кришталь, колиб ви тільки туди заглянули. Моя душа чиста, аж лиснить, як новісінька бритва…

Горпина.

Колиб, пак, можна було туди заглянути… Та проста Горпина Скавичиха не зуміє туди заглянути; хіба б попросити великорозумну Евфросину, чи не кинула б вона туди своїм совиним очком…

Гострохвостий.

(аж кинувся).

Нехай Бог боронить мене й вас од такої напасти! Та Евфросина ж як туди загляне, то побачить там гнилі яблука, як бачить і в вашій утробі! (Тихо). Коли б же хоч подивитись на Оленку! Де ж це вона (Тихо приспівує). «Деж ти бродиш, моя доле? не докличусь я тебе! Ой доле забарилась! моя доле! не докличусь я тебе!»

Горпина.

Ще й по чарці не пили, а вже й співаєте!

ВИХІД 5.

Ті самі й Педоря.

Педоря.

(виглядаючи з дверей).

Еге, пак не пили. Не я винна…

(Гострохвостий показує їй кулака. Входить Оленка, убрана по-празниковому).

ВИХІД 6.

Гострохвостий, Горпина і Оленка.

Горпина.

Де це ти в гаспида так барилась? Ти не знаєш, що тебе тут дуже треба.

Гострохвостий.

(Йде на зустріч Оленці).

Мій вам низесенький поклон і шанування! Де се ви так забарались? (подає Оленці руку).

Оленка.

Добридень вам!

Гострохвостий.

Доброго здоровъячка, доброго здоровъячка. Вся моя душа стрепенулась, як зачув я ваш янгольський голосок. Міні здається, що я слухаю найкращих дискантів у концерті у семинарії, як зачую ваш голосок.

Горпина.

Та й уміє ж тобі прикласти й приказати, — не згірше, як наша Евфросина. Ще й недавно познакомились з Евфросиною, а вже перейняли од неї язичка…

Гострохвостий.

То ще не відомо, хто од кого перейняв язичка. (Гордо). Вміємо ми говорити й без вашої Евфросинки. Ми не ходимо по хатах позичати розуму та язика. Маємо доволі й свого.

Оленка.

А вже ж. Вже ви, мамо, наговорите на вербі груші, а на осиці кислиці.

Горпина.

А це що? це так матері? Це вже й ти, мабуть, учора позичила язичка у Евфросинки? Гляди лишень міні! Ще ти в моїй господі; я ще тобі втру носа…

Гострохвостий.

Не встигните, Горпипо Корнієвно, втерти носа, бо я прийшов до вас, Оленко, не з порожнім ротом, не з пустими словами, а з словом розумним і вченим. Ви міні не йняли віри вчора в вечері, а от я і справдив своє слово; бо моє слово, слово Свирида Йвановича, не те, що слово якогось там Іоньки, або Йваньки. Я прийшов до вас свататись.

Оленка.

То ви покинете Евфросину?

Гострохвостий.

Нехай вона сниться кому инчому, тільки не міні. (Бере Оленку за руку). Я тільки вас ніколи не покину! (Тихо). Колиб чорт виніс оцю бабу з хати хоч на часок! Коли б хоч обняти її! Які ж у неї очі! так і печуть, так і голять, як аглицькі бритви.

Оленка.

А я думала, що ви глузуєте надо мною!

Гострохвостий.

Борони Боже! Чи то можна? Я без вас не можу жити. Лучче нехай мене винесуть на Щекавицю, ніж я маю жити без вас.

Оленка.

Ой яка я щаслива! Я така щаслива, що й ніколи не була така щаслива в матері.

Горпина.

Оце! А чого ж тобі ще треба було в матері? Оце так! Ще не встигла винести ніг за мій поріг, а вже нахваляється. Я ж кажу, що не треба було б тебе й пускати до Евфросинки.

Гострохвостий.

Хоч не винесла ніг за поріг, та швидко зовсім винесе.

Горпина.

Куди ж пак! стане великою панею!

Гострохвостий.

А чом би пак і не панею? Та я вберу Оленку так, що їй позавидує не тільки що Ефросина, але найбагачча купчиха! Я почеплю їй на голову такого капелюха з білими стрічками, що вам і не снилося ніколи.

Оленка.

Лучче з червоними стрічками. Яка там краса в білих стрічках: і сорочка біла, і капелюш білий, і стрічки білі.

Гострохвостий.

І ваше личко біле. А яку я вам стругну сукню! З чистого шовку!

Оленка.

Я про шовкові сукні ніколи й недумала! Вони міні ніколи й не снились! Я була б щаслива, колиб на міні було не таке засмальцёване дрантя, яке я ношу в матері.

Гострохвостий.

Я вам куплю золоті сережки! Я вам ушкварю такі сережки, що перед ними і Ефросинині потемніють.

Оленка.

Я вже привикла думати, що міні не доведеться носити золотих сережок. Мати не справляють і не пускають заробити…

Горпина.

(підіймає руки в гору).

Занапастила Ефросина оцю дурну козу! Не пущу я тебе білше до неї.

Гострохвостий.

А вже ж пак! бо я вже пускатиму Оленку, а не ви.

Оленка.

Я не роскішниця; в нас і дзеркала нема в хаті Міні так надокучило зиркати одним оком у те дзеркальце, що завбілшки з стару гривню…

Горпина.

Ще що вигадай! Може ти хочеш такого дзеркала, як у Ефросини? Де це ти набралась того розуму? Це ви, паничу, нанесли такого розуму з Ефросиною! Та поки ще вода освятиться, то я тобі покажу таке велике дзеркало, що не потрапиш куда й втікати! Лучче б купила намисто, та почепила на чудовну ікону Богородиці, щоб тобі Господь послав щастя-долю, коли ти підеш заміж.

Оленка.

Я б і сама зносила, як би пак було. Взяла б та й оддала намисто, та ще й добре!

Горпина.

Як це ти говориш з матіръю? Ні сіло, ні впало, а вона вже крутить язиком, неначе в пансіёні вчилась. Та я тобі…

Оленка.

Е годі, мамо! Ганяли мене доволі; буде й з вас, буде й з мене.

Горпина.

То ти вже мене й небоїсся?

Гострохвостий.

Хіба ж ви, Горпино Корнієвно, такі страшні, щоб вас боятись?

Оленка.

А чого міні боятись? Був час, боялась, а минув час, то й не буду боятись.

Горпина.

Цить, бо я тебе отим кошиком! Не пущу я тебе білше до Ефросинки! Накадила вона тебе своїм ладаном.

Гострохвостий.

Не сердьтесь, Горпино Корнієвно! Не сердьтесь!…

Горпина.

Свириде Йвановичу! Оленка була дитина, як дитина, а як накурилась ладаном од Ефросинки, та побалакала з вами під Кісілівкою, то неначе десять років служила в москалях: хоть став її під барабан!

Оленка.

Що ж я таке сказала? Я ж тільки сказала, що міні хотілось би трохи краще пожити, та видивлятись не в таке дзеркальце, що як глянеш, то видко тільки одно око та половину носа. Чом пак і не видивлятись в таке дзеркало, щоб мене було видко хоч доти! (показує рукою до пояса).

Гострохвостий.

В мене й тепер стоїть у цірульні таке дзеркало, що буде вас видко доти (показує до пояса). А я вам справлю таке дзеркало, що вас буде видко аж доти (показує на коліна). А про шовкові сукні й говорити нічого.

Горпина.

В мене Оленка не ходила в шовкових сукнях, але нам за те не доводилось позичати хліба у сусід. Оцими чорними руками заробляла Горпина Скавичиха собі й дочці шматок хліба. А поки Оленка не вийшла за мій поріг, я не попущу їй брикатись. Чуєш, Оленко?

Оленка.

Та чую, чую! вже не позакладало міні! Адже ж не що роблю, слухаю вас. Евфросинка дома, як у раю! Її мати жалує, й батько жалує, а мене ніхто не жалує.

Горпина.

А як же тебе жалувати? Хіба так, щоб ти згорнула руки, сіла та й сиділа, або видивлялась на себе в дзеркало цілий день аж доти (показує до пояса), як Евфросинка; або вивернулась боком на канапі та дивилась на стелю, щей смердячу люльку смоктала, як смокче оту погань Евфросинка!

Оленка.

Хоч кричіть, не кричіть, а міні вас тепер не дуже страшно.

Горпина.

Цур тобі, пек тобі! Ти неначе собачої блекоти наїлась. Аж гидко слухати. (Виходить).

ВИХІД 7.

Гострохвостий і Оленка.

Гострохвостий.

(бере Оленку за руки).

Оленко! щастя моє! Чи будете любити мене, виходити до мене що-вечора? Бо я без вас не можу жити, не можу дихати, як не бачитиму ваших очей що-вечора, як не держатиму вас за оці ручки, що-дня, що-години!

Оленка.

Втечу од матері, а таки буду виходити до вас. Вже міні так осточортіло бігати по городу з тими кошиками, так гризе мене мати, що міні й світ не милий. Люде гуляють в неділю, в празник, а міні нема ні празника, ні неділі.

Гострохвостий.

Дайте, Оленко, ради дня вашого сватання поговоримо про що веселіше. Оленко! серце моє! як я вас люблю! Дайте надивитись на ваші брівки, на ваше личко…

Оленка.

Як гляну я на ваші очі, то забуваю все своє горе! Я неначе знов народилась на світ Божий! Яка я тепер щаслива, яка щаслива! Як міні легко на душі! Я неначе в перве на віку оддихнула од роботи. Ваші очі, ваші брови неначе вперве на віку пригріли мене, пожалували мене, лучче од рідної матері, од рідного батька. (Схиляється на плече Гострохвостому).

Гострохвостий.

(тихо сам до себе).

Яка тепла в неї душа! Що то як би до сієї душі, до сёго личка та Евфросинине золото, та Ефросинину крамницю з крамом, та Ефросинин розум, та Ефросинилі кучері, що хмарою піднялися на голові! Тут моє кохання… та… (Голосно). Красо моя! серце моє! (обнімає Оленку).

ВИХІД 8.

Гострохвостий, Оленка й Горпина.

Горпина.

(входить).

Готуй лишень, Оленко, обід, бо вже куми йдуть справляти день мого святого янгола.

Гострохвостий.

(Заглядає в вікно).

Йдуть! Мабуть сам Бог їх несе на повітрі на крилах. Та й чимала ж череда суне!

Горпина.

Мене Бог не скривдив кумами. Хвалити Бога, не цураються мене простої, мого хліба й соли.

Гострохвостий.

Я й сам не люблю тих, що цураються хліба й соли; я так не люблю таких гордих людей, що їм голови поздіймав би! Оттак поклав би оттут, та й оттяв би їм голови сокирою до порога.

ВИХІД 9.

Ті самі, гості, і Педоря.

(В хату входять міщанки; де-які з кошиками, де-які убрані в празникову одежу).

Міщанки.

Добридень вам, Горпино Корнієвно! З днём вашого янгола поздравляємо вас! Дай вам, Боже, чого ви тільки забажаєте собі з неба! А вашій дочці, пошли, Боже, гарного жениха.

(Оленка й Гострохвостий осміхаються).

Горпина.

Сідайте ж, щоб старости сідали в мене. (Деякі сідають). Тепер не такий світ настав, щоб женихи охотились до сватання. Тепер вони липнуть як мухи тільки до золота. От як в наші часи було, то правду сказати, що було по божому. Мене мій покойний Скавика, царство ёму небесне, взяв, правду сказати всім, без копійки. Навіть нових черевиків не мала.

Міщанки.

Чи вже ж?

Горпина.

Єй-Богу правду кажу!

Гострохвостий.

(до гостей).

Ой кумки мої, голубки мої, цокотушки мої! От періжки, так періжки у Горпини Корнієвни! Не дурно вас тут повнісінька хата! Знаєте й ви, де раки зімують!

Одна міщанка.

Та й чи не жартливий же з біса оцей язикатий панич, та ще й гарний! Не зачіпайте нас, бо як причепимось усі, то мусите нам ставити могорича!

Гострохвостий.

А зачіпайте мене! Я дуже люблю, як молодиці мене зачіпають… але тільки молоді, чорнобриві, такі, що тільки моргни, та й.. гм…

Міщанки.

Хи, хи, хи! Оцей панич наговорить три мішки гречаної вовни! Хи-хи-хи! Весела мати родила вас, веселий і син вдався.

Горпина.

(до гостей, що стоять).

Але чогож оце ви стоїте! сідайте ж у мене, будьте ласкаві. Сідайте, кумо! сідайте, свахо! сідайте, кумасю! прошу покорно, кумко!

Гострохвостий.

Та й кумів же в вас! Мабуть ви перехристили ввесь Київ.

Одна міщанка.

Київ не Київ, а може і всі Кожумъяки. Горпина Корнієвна повітова кума.

Гострохвостий.

Шкода, що я давно не знав про те! Єй-Богу шкода, може я давно вже був би вашою кумою!

Одна кума.

Ха, ха, ха! та й химерно ж говорить оцей панич! Ще й з роду не чула такого цікавого на язик.

Горпина.

(Кричить у двері)

Педоре! Педоре! А внось сюди столи! розставляй столи, та серед хати, щоб нам було просторніше балакати й пити.

Гострохвостий.

От і я поможу! (Біжить і з Педорою вносять один стіл, потім другий і ставлять їх серед хати). Та повертайся, Педоре, так прудко, як я! Насилу волоче ноги!

Педоря.

За вами похописся! Не всім такі ніжки мати, які Бог дав цапові.

Гострохвостий.

Але в цій хаті язики! зібрались зо всіх Кожумъяків.

Одна міщанка.

Ще з Либеді прибули на поміч! хи, хи, хи!

Горпина.

Чого це ти, Оленко, стоїш, неначе привезена невістка! Застиляй столи, та подавай пляшки та чарки. Вже ж мої кумочки та й заскучали.

Гострохвостий.

Ой, ой! (здихає) ще й як заскучали без чарочки!

Горпина.

Як буду я йти заміж, то візьму вас собі за свата.

Гострохвостий.

Еге! добре! за сваху! а я вам подам решетом води, як ви будете сидіти на посаді.

Горпина.

(Вдаривши кулак об кулак).

Одже ж ніяк не переговориш оцёго панича, ей-Богу не переговориш.

Гострохвостий.

То покличте на поміч з десять кумів, то може й переговорите. Педоре! а де ж пироги! ке сюди пироги! Та чи всі, бо я й знаю скільки їх усіх у макітрі: пъятдесят ще й шість!

Міщанки.

Ха, ха, ха! Єй-Богу знає скільки пирогів у макітрі!

Педоря.

Та тут панич лазили, як кіт, по горшках.

Горпина.

Геть собі, йди до печі. Ще й вона! Випъємо ж по чарці за живих й за мертвих. (Наливає й пъє). Щоб живим жити й не вмирати, а помершим, коли померли… ет… (махає порожнею чаркою).

Гострохвостий.

Бодай не встали…

Всі.

Ой хто видав так говорити! Це з великого розуму та в голову заходите! Оце так!

Горпина.

Глядіть лишень ви, великорозумні! говоріть, та не проговорюйтесь! Мертві лежать на Щекавиці та нікому не шкодять, а живі часом дуже й дуже шкодять.

Гострохвостий.

(Наливає чарку).

Про мене, випъємо й за здоровъя мертвих. Пошли, Боже з неба, чого нам треба! Помершим чарка, а нам горілка (випиває).

(Горпина ходить кругом стола і наливає всім. Міщанки випивають і приказують).

Одна міщанка.

Даруй же, Господи, цей празник проводити, будущого року діждати.

Друга міщанка.

Щоб ми діждали в доброму здоровъї пити за куму й на будущий рік, як тепер пъємо живенькі та здорогенькі.

Гострохвостий.

(Наливає і приказує до чарки).

А звідкиль ти? — з Ромна. — А білет є? — Нема! — В тюрму шельму!

(Разом вливає чарку в рот. До однієї міщанки). Чого ж ви сидите та не кидаєте в тюрму безбілетних бродяг?

Міщанка.

Я не лихого роду.

ВИХІД 10.

Ті самі й бублейниця Марта.

Марта.

(входить з кошиком на руці).

Добридень вам Горпино Корнієвно! Ой, вибачайте міні, кумцю голубцю! бігала з бубликами та трохи не пробігала ваших святих именин. На силу згадала!

Гострохвостий.

А таки не пробігали, згадали!

Бублейниця.

А вже ж! Чи то можна поминути хату моєї дорогої кумоньки! (Цілується тричі з Горпиною). Поздоровляю ж вас, моє серце, з вашими именинами. Дай вам, Боже, з неба чого вам треба, чого тільки ви просите у Бога. Добри-день вам, Оленко! (Цілується). Добри-день вам, сусідки! (Цілується з гістьми).

Гострохвостий.

А зо мною і не можна цілуватись? Коли цілуєтесь, то цілуйтесь зо всіма підряд!

Бублейниця.

Хіба ж ви кума, щоб з вами цілуватись? А я оце забігала до сусіди та випила по чарці, а це з гостей та знов у гості!

Горпина.

То й добре! Сідайте ж, будьте ласкаві!

Бублейниця.

Еге де вже там сидіти! Міні аж танцювати хочеться, так весело було в сусіди!

Всі.

То й танцюй, а ми подивимся!

Бублейниця.

(приспівує).

Уберусь я молоденька в новенькі сапъянці, Та винесу бублички на базар у ранці. Бублички гарячі, Бублички свіжі, Бублички з маком, Бублички з таком, Бублички з яйцями!

А до моїх бубличків кавалери паничі, Той моргає брівоньками, той загляда в вічі Сюди, сюди, бубличків! Паничі з маком, Паничі з таком, Паничі без смаку Паннчі без таку! (Пританцёвує).

Горпина.

(з чаркою).

От люблю за веселий звичай! От люблю! (цілується). Сідайт ж!

Бублейниця.

Про мене, й сяду.

ВИХІД 11.

Ті самі й Башмачниця.

Башмачниця Орина.

(Входить з кошиком).

Добри-день вам, именинице! Поздоровляю з именинами! А я оце йду в лавку з черевиками, та згадала, що в сій хаті сёгодня горілочку пъють, та й забігла на часок. Нате й мене, нате й мій глек на капусту!

Горпина.

Спасибі, моє серце! спасибі, що згадала мене стареньку куму.

Гострохвостий.

Іще кума! Мабуть у вас на всім світі нема людей, та все куми. Вашими кумами можна на Дніпрі греблю загатити й Чорторию закидати. Єй-богу, правда!

Горпина.

А бодай вам язик усох, не казавши лихого слова.

Гострохвостий.

Нехай всохне; чорт ёго бери!

Башмачниця.

Ой, як у вас весело, та людно!

(Співає).

Дивітеся, чоловічки, Які в мене черевички! Цеж міні пан-отець покупив, Щоб хороший молодець полюбив, А панчохи пані-матка дала, Щоб я гарна молодичка була

Гоп, чук, чуки, чуки! Гарні в мене черевики! Бо я паньського роду, Не ходила боса з роду!

Полюбив мене дяк Чорти-батька-зна як! Купив міні черевички, Закаблучки не так. Черевички не велички, За цілого пъятака, А щоб же я молоденька Вибивала тропака.

Гоп, чук, чуки, чуки, Гарні в мене черевики Бо я паньського роду Не ходила боса з роду!

(Пританцёвує).

Горпина.

Ой веселі ж мої именини! (Бере чарку в руки). Даруй же, Боже, щоб мої именини що-року були такі веселі. Кумо Мероніє, чом ти не пъєш? Вже й видно, що печерська кума, бо вся в чорному, мов черниця. Чи не присвятили тебе печерські ченці? Випий бо, кумцю!

Кума Меронія.

(Бере чарку й одходить на перед сцени. Тихо).

Ой, лишечко моє! Ой, гріх мій. Як же тут на Подолі грішно живуть! Що ж то скаже отець Модестій, як, борони Боже, довідається про це гріховне гульбище!

Горпина.

Випивайте бо, кумо Мероніє! Не шепотіть так довго над чаркою, бо чарку не терпляка бере: хоче в другі руки.

Меронія.

Ой, боюся гріха! Скушають мене куми.

Горпина.

А ви, кумочко Магдалино, чого сумуєте? Чи не скучили за своїм печерським? Випийте, прошу вас (подає чарку).

Кума Магдалина.

(Виходить на перед сцени з другого боку).

Ой, Боже мій! согрішила я, багато нагрішила… Що ж то скаже преподобний отець Пахомій, як довідається про се гріховне зборище!

Меронія.

(тихо).

Що ж то скаже отець Модестій! Та він же накладе на мене покуту на місяць, як тільки признаюсь! Хіба не признаюсь: сама закаюсь пити…

Магдалина.

(тихо).

Ой, отче Пахоміє! Помолись за мене грішну, бо не видержу. Куми скушають, як ті чорти. Випью та й признаюсь Пахомію. Що Бог дасть, те й буде.

Горпина.

Та випивайте бо, ви, черниці печерьські! Що ви там нашіптуєте?

Меронія й Магдалина.

Та вже нігде дітись! Треба випити.

Горпина.

(Тягне на бік бублейницю).

Чи знаєш, серце кумасю, що я сёгодня два празники справляю: именини й заручени. Отой красунь, то жених моєї Оленки. Капосна дівка діждала такого жениха, щой мій покійний Скавика проти ёго, як свиня проти коня… Тільки, серце кумо, не кажіть, нікому, бо може ще з того сватаня весілля не буде. (Цілується).

Бублейниця.

Нікому, нікому й слова не скажу. Хіба ж я дурна, чи навісна! Борони Боже!

(Горпина одходить. Бублейниця кличе башмачницю на бік).

Бублейниця.

(Тихо).

Чи ти знаєш новину? Оцей гарний та язикатий панич сёгодня заручився з Оленкою. Тільки нікому, нікому не кажи. Борони тебе Боже! Такий приказ бач.

Башмачниця.

Не скажу, не скажу нікому. Побий мене хрест святий, коли скажу. (Башмачниця кличе Магдалину). Ой серце кумо, що я чула?

Магдалина.

А що? скажи, кумо, скажи!

Башмачниця.

Оцей панич сёгодні заручився з Оленкою, тільки нікому не кажи, щоб ніхто не знав. Чуєш?

Магдалина.

Оце! Чи я дурпа, чи я мала, щоб рознесла, як сорока на хвості! Тільки ти та я знатимемо, а більш ніхто а ні душа! (Кличе Меронію). Чи ти, кумо знаєш, за що це ми пъємо могорич?

Меронія.

Мабуть за душу покійного Скавики Горпина справляє поминки.

Магдалина.

Де там поминки! О той панич посватав сёгодня Оленку.

Меронія.

Ой Господи! а я думала, що це разом з именинами и поминки, бо як прийшла в хату, то ніби ладаном запахло.

Магдалина.

Та то, кумо, од вашої одежі пахне ладаном на всю хату; нікому ж не кажіть!

Меронія.

(сумно).

Про мене там! за всі голови! Байдуже міні! (Меронія шепче на вухо сосіді, сусіда другій кумі і т. д.)

Горпина.

Що це ми сидимо, пхаємоть коло стола, наче овечки! Сядьмо, куми, долі!

Бублейниця.

І я за того не всижу на стільці, аж колихаюсь. Педоре! Давай килима! Сядьмо, куми, долі на килимі, щоб було не високо падати, бо Меронія вже коливається, як жид з богоміллям коло вікна.

(Педоря стелить килим долі. Бублейниця бере стільчик, ставить серед килима).

Бублейниця.

Ви, свята именинице, сідайте по середині на стільчику, а ми сядемо й долі кругом вас.

(Горпину садовлять на стільчику. Всі сідають кругом неї. Гострохвостий скидає сіртука й собі сідає).

Бублейниця.

Ви, Горпино Корнієвно, наше сонце, а ми ваші ясні зорі.

Гострохвостий.

Бувають усякі зорі. Ясні зорі, та не всі.

Всі.

Ви, именинице, наше ясне сонце, а ми ваші зорі.

Гострохвостий.

А мене ж куда приткнете? Нехай я буду хоч місяцем.

Всі.

Вам на небі нема місця.

Гострохвостий.

Ой не вгадали! не вам того знати!

Горпина.

(З чаркою в руці).

Куми мої, любі мої! заспівайте міні, прославте мене, свою куму Горпину Скавичиху. Нехай я трохи заплачу.

Всі співають.

(весело).

І лід тріщить, і комар пищить, А то кум до куми порося тащить. Кумцю, голубцю! Звари міні порося, Звари міні порося, щоб і юшка була. І юшечка і петрушечка! Кума моя, люба моя, моя душечка!

Горпина.

Ой не співайте, не завдавайте жалю, бо я вже плачу. (Втирає слёзи). Так мене розжалобили, так розжалобили! (Тягне Меронію до себе й цілує її). Спасибі вам, що ви мене не забуваєте, та не цураєтесь мого хліба-солі! Поки жива на світі, не забуду вас; буду за вас що-ранку, що-вечора молитись Богу, подам за вас часточку в Брацькому манастирі.

Меронія.

Помоліться, Горпино Корнієвно, за мене грішницю; вже ж я сёгодня так нагрішила, так нагрішила, (складає руки до Бога) що не знаю, чи й простить міні отець Модестій.

Гострохвостий.

І за мене не забудьте подати часточку, бо й я так нагрішив, так нагрішив! не знаю чи й простить мене… гм… незнаю, й хто там прощає.

Горпина.

А хто видав передражнювати? хто видав кривитись? Глядіть лишень, бо я вас так поскубу за чуба!

Гострохвостий.

Та й скубіть, та скубіть добре, бо є за віщо поскубти. Патлі добрі.

Горпина.

Ростревожили ви мене піснями. Плачу я, що мене моя рідня цурається, небога Евфросинка мене цурається; не бажають вони міні щастя-долі, коли не прийшли покуштовати моєї хліба-солі. Ой Господи! Ота міні Евфросинка!… Та що й казати… Коли вона міні небога. Гріх міні осуждати, та ще й свою родину.

Меронія й Магдалина.

Ой Господи! Який то тепер світ настав: брат встає на брата, сестра на сестру.

Горпина.

Небога Евфросинка на рідну тітку. Нехай уже Бог скарає її за мене смирену рабу Божу.

Всі.

Нехай уже її Господь покарає, коли вона така.

Горпина.

Нехай її курка врикне. Вона міні не небога, а я їй не тітка од нині і до віку. Анахтема! анахтема, анахтема!

Всі.

Анахтема! анахтема! анахтема!

Горпина.

Оце! згадала таке смутне, та й засмутилася!

Бублейниця.

І треба було згадувати в такий день! Коли б у мене така небога, то я б на неї пху! Та й годі.

Горпина.

То й я на неї пху!

Всі.

Пху, пху, пху! на неї сатану, та й будьмо знов веселі. Цур їй, пек їй, коли вона одцуралась од роду.

Бублейниця.

Є і в мене, признатись, така родичка, та… не хочеться тільки розказувати та ще й при людях. А!.. аж язик свербить…

Всі.

Та кажи, кажи! на що жалувати таких псяюх.

Бублейниця.

Та розказала б, та, як то кажуть, стіни слухають.

Гострохвостий.

Педоре! візьми кочергу, та повигонь стіни з хати.

Башмачниця.

Я вже знаю, про кого мова мовиться. Це в наше вікно камінь ударив.

Бублейниця.

Не знаю, може і в ваше. На злодієві шапка горить. Що ж робити, коли ваш рід такий удався, бо то з вашого кодла.

Башмачниця.

З нашого кодла? А яке ж наше кодло? (Схватується з місця).

Бублейниця.

Та таке ж…

Башмачниця.

Та яке ж? кажи!

Бублейниця.

Не чепляйся, Орино, бо й скажу. Так і крикну на всю хату. (Встає з місця).

Башмачниця.

Про мене, крикни не то що на всю хату, і на всю улицю, бо я тебе не боюсь, бо я тебе не злякаюсь.

Бублейниця.

Ба злякаєсся, як скажу, бо вже твій рід отут міні сидить у печінках. Це ж мова мовиться про вашу родичку, про Степанидку, мого чоловіка сестричку, а твою близьку родичку. Ой, Степанидка, Степанидка! Як уступила в братову хату, то неначе братові й міні на шию наступила. То ваше кодло! Такі ви всі, не тільки ваша Степанидка.

Башмачниця.

То ми всі такі? То й я така?

Бублейниця.

То й ти така. І твоя мати була така!

Башмачниця.

То й моя мати була така? Яка ж була моя мати?

Бублейниця.

Хіба ж не знаємо, яка була твоя мати? Та твою ж матір били жиди на улиці патинками по морді. Твоя мати в острозі сиділа.

Башмачниця.

(Кидається до Бублейниці)

Мою матір жиди били патинками? Моя матір в острозі сиділа? Хто бачив? Хто докаже?

Бублейниця.

Я докажу!

Башмачниця.

Ба не докажеш!

Бублейниця.

Ба докажу!

Башмачниця.

Ба брешеш, не докажеш!

Бублейниця.

(наближається).

Ба не брешу, ба докажу! Бреши сама з собаками.

Башмачниця.

Ой люде добрі! Хто чув, хто бачив, щоб моя мати сиділа в острозі? (Підходить до кожної міщанки і питає). Ти бачила, як сиділа моя мати в острозі?

Міщанка.

Ні!

Башмачниця.

(до другої міщанки).

А ти докажеш?

Міщанка.

Ні!

Башмачниця.

(до третёї).

А ти докажеш?

Міщанка.

Ні, не докажу!

Башмачниця.

(до Горпини).

А ви докажете?

Горпина.

Ні, не докажу!

Башмачниця.

(Питає усіх й обертається до Бублейниці з кулаками).

Що ж ти міні, суча дочко, кажеш, що моя мати сиділа в острозі, коли ніхто не докаже? Що ж ти, сяка—така, обговорюєш мою матір, Степаниду і всю нашу рідню? Що ж ти мене печеш своїми поганими словами?

Бублейниця.

Присягаюсь і божусь, падаю на коліна до Брацької Богородиці (падає на коліна), що твоя мати сиділа в острозі, що твою матір били жиди патинками по морді, що твоя Степанидка сестра всім чортам у пеклі! Ти сама невірна, погана, катаржна, сібірна!

Башмачниця.

Падаю на коліна, (стає на коліна) присягаюсь і божусь, що ти брешеш, що ти набрехала на мою матір! Брешеш, брешеш, брешеш, катаржна, сібірна!

(Тим часом Гострохвостий виходить з хати і приводить катеринщика. Катеринка грає й перебиває лайку).

Всі.

Де це музики взялися! Хто це найняв?

Гострохвостий.

Це я, це я найняв, щоб Горпині Корнієвні веселіші були именини. Як маємо лаятись, давайте лучче гуляти!

Всі.

(схвачуються).

Давайте лучче гуляти, або танцювати!

Горпина.

А вже ж танцювати веселіше, ніж лаятись. Розступіться, куми мої милі! Горпина Корнієвна гуляє.

(Всі роступаються на обидва боки. Бублейниця і башмачниця росходяться на обидва боки й показують одна другій кулаки).

Горпина.

(Розставивши руки).

Дайте місце, кумки мої, голубки мої! Горпина Скавичиха гуляє! (Починає танцювати з башмачницею).

Магдалина.

(підіймає руки вгору).

Ой, що ж то скаже завтра отець Пахомій!

Меронія.

(З другого боку, спереду сцени).

Ой, що ж то завтра скаже отець Модестій!

(В танець виступають де-котрі міщанки, Гострохвостий в одній сорочці садить гопака).

Завіса падає.

Дія четверта

(Світлиця Рябкова. Сидір Свиридович сидить коло стола й позіхає, христячи за кажним разом рота. Вечір).

ВИХІД 1.

Сидір Свиридович і Івдокія Корнієвна.

Сидір Свирид.

(Позіхає й христить рота).

Ой, Господи помилуй мене грішного раба свого! (Знов позіхає й христить рота). Пху! чого це я так позіхаю?

Івдокія Корн.

(Позіхає й христить рота).

Оце! ти позіхаєш, а я за тобою!

Сидір Свирид.

(Позіхає й христить рота).

Пху на тебе, сатано! Позіхнув так, що трохи рот не роздерся.

Івдокія Корн.

(Позіхає й христить рота).

Пху! Не позіхай бо, бо й я рот собі роздеру.

Сидір Свирид.

Оце, не позіхай, та не позіхай, бо й вона позіхає! А як би я врізав пальця, то й ти б собі урізала? Де ж ёго діти, коли воно з рота так і пре?

Івдокія Корн.

То затуляв би рота, а то так негарно дивитись… що й…

Сидір Свирид.

А ти думаєш, що міні гарно дивитись, як ти роздявиш свою вершу?

Івдокія Корн.

От і вершу.. З которого це часу сталась верша з мого рота?

Сидір Свирид.

Та хіба ж уже й не пора! Що то ті жінки за мудрий народ! До смерти збірала б губи на оборочку, а тут круть, верть — в черепочку смерть, а з губів не виходить оборочка, а така верша, що влізло б з десять коропів.

Івдокія Корн.

Пху! Пху! аж треба одплюнутись, таке верзеш. Чи не вередуєш ти оце знов?

Сидір Свирид.

Нечиста ёго мати знає, може й вередую. Так міні чогось нудно, чи невірно, чи невесело, чи вже не знаю як і сказати… Здається, хочеться чи чаю, чи горілки.

Івдокія Корн.

Про мене, пий чай, тільки не пий горілки, бо Евфросина буде сердитись, як побачить.

Сидір Свирид.

Ой не пити міні хочеться; здається — їсти, та не знаю, чи солодкого, чи кислого; чи хвигів, чи солоних огірків! Як тобі здається?

Івдокія Корн.

А як же міні про те знати? Хіба в мене твій рот?

Сидір Свирид.

Щоб ти тепер їла, чи солодке, чи кисле? чи хвиги, чи солоні огірки?

Івдокія Корн.

Я б їла хвиги.

Сидір Свирид.

Чорт—зна чого їй хочеться! Хвигів схотілось, наче малій дитині.

Івдокія Корн.

Чи то ж міні? та то ж тобі!

Сидір Свирид.

Міні? хвигів? Борони мене Боже! Може ти вже перейшла на дитячій розум?

Івдокія Корн.

Ой як же ти вередуєш! Ти б освятив собі воду на голові, може б не так вередував… а то, здається, ти не зовсім здоровий…

Сидір Свирид.

Поцілуй сестру свою Горпину! не здоровий..

ВИХІД 2.

Ті самі й Башмачниця.

Башмачниця.

(вбігає з кошиком).

Добри-вечір вам, Сидоре Свиридовичу, і вам, Івдокіє Корнієвно. Як же вам можна не бути на именинах у Горпини Корнієвни!

Сидір Свирид.

Як же піти, коли Евфросина шапку сховала! Як би, пак, у вечері, то можна б і без шапки, а то в день.

Івдокія Корн.

Схаменись, старий! що ти верзеш! Не пішли, бо чогось послабли усі.

Сидір Свирид.

Еге! чогось справді у нас роти послабли, й сами не розберуть, чого хотять. (Позіхає). Ой це не спроста щось.

Башмачниця.

Мабуть, наслано. Було й міні таке торік після именин Горпини Корнієвни. Цілий день так позіхала, що мусіла кликати шептуху. Єй-Богу правду кажу! Позіхала, трохи рота не роздерла.

Івдокія Корн.

Сідайте ж, та роскажіть, як там було у сестри? Що їли, що пили, хто був, хто що робив..

Башмачниця.

Були на обід пироги, була локшина з гускою, печена курка, печене порося, шулики, ще й катеринка на закуску. Так нагулялись, так натанцювались! Але не сяду, бо забігла до вас по дорозі. Там був і Гострохвостий: таки добре витрусив кишені на горілку та на музики. Чи ви знаєте, що Оленка вже засватана за Гострохвостого?

Івдокія Корн.

Чи вже ж? За Гострохвостого?

Сидір Свирид.

Брехня!

Башмачниця.

Вибачайте бо, Сидоре Свиридовичу, хто бреше, тому легше. Пропили ми на віки Оленку! Попереду пили за столом, а далі сіли на роздолі долі, на килимі, та ще пили. Гострохвостий найняв катеринку, та аж сіртука і жилетку скинув, так вибивав тропака. Та й я согрішила: так натанцювалась, що ледві оце до-дому ноги волочу. Ой, Боже мій, як коліна й литки болять, наче хто ломакою побив! Прощайте, серце! (цілується з хазяйкою). Та нікому, та нікому, нікому не кажіть, бо такий приказ. Я оце тільки вам і кажу. (Виходить і на порозі збігається з Бублейницею). Ой лишенько! Оце, трохи з ніг не звалила! (виходить).

ВИХІД 3.

Івдокія Корнієвна, Сидір Свиридович і Бублейниця.

Бублейниця.

Бий тебе сила Божа! Трохи міні носа не розбила своєю мордою. Добри—вечір вам, кумо! (цілується). Чи живі, чи здорові? А вас не було на именинах у Горпини Корнієвни, а ми пили сватання! Чи ви знаєте, що Оленка засватана за Гострохвостого, тільки нікому, нікому не кажіть, бо такий приказ, щоб ніхто не знав, але я таки довідалась та оце й вам, своїй дорогій кумоньці, на саме вушко сказала! Прощайте! Так загулялась, так загулялась, аж очіпок з голови злазить. (Поправляє очіпок і виходить. На порозі збігається з Меронією). Ой! Оце! аж забилась об вас!

ВИХІД 4.

Івдокія Корнієвна, Сидір Свиридович і Меронія.

Меронія.

Оце! аж тімъям об двері ударилась! (входить). Господи Іисусе Христе, сине Божій, помилуй нас!

Сидір Свирид.

А—ми—нь (басом).

Меронія.

Добри—вечір вам! Як вас Господь милує?

Івдокія Корн.

Вашими молитвами ще ворушимось до которого часу. Сідайте, прошу вас!

Меронія.

Спасибі вам; ніколи. Далеко дибати до-дому. Коли б ви, Івдокіє Корнієвно, знали, як я сёгодня нагрішила у Горпини Корнієвни; так нагрішила, що насилу несу свої прегрішення на Печерське.

Сидір Свирид.

То вкиньте ту вязку гріхів у канаву, нехай там потоне у бездні. Чи варто ж нести таку нечість аж на Печерське!

Меронія.

Як би ж пак можна було… Так нас приймала Горпина Корнієвна, так частувала, так припрохувала, що я одмагалась, одмагалась та й… (махає руками).

Сидір Свирид.

Та й нагрішили повне сито й решето.

Меронія.

Та ще й як приймала нас! Бо Оленку засватали… Гострохвостий засватався. Гарного зятя матиме Горпина Корнієвна! Найняв нам музики, та горілки купив. Ой, так нагрішила, так нагрішила! що й на Печерське не дійду… (Заточується). Прощайте! Зоставайтесь собі дома. (Виходить і не потрапила в двері та в вікно і підійма ногу). Оце, як високо поробили пороги! (Знаходить двері й виходить).

ВИХІД 5.

Сидір Свиридович і Івдокія Корнієвна.

Сидір Свирид.

(Вдарившись об поли руками).

От тобі й жених! Коли не брешуть оці сороки.

Івдокія Корн.

(Вдарившись об поли руками).

От тобі й Гострохвостий! Та мабуть і не брешуть, бо аж в трёх одно говорили.

Сидір Свирид.

А вже ж у трёх трудно брехати, не те що одному. От тобі втеряли розумного чоловіка! Де ж тепер достанеш такого другого зятя, коли розумного чоловіка в Київі треба з свічкою у день шукати?

Івдокія Корн.

(З плачем, взявшись за голову).

Ой бідна моя головонька! Що ж то станеться з нашою Ефросинкою! Де ж тепер у світі знайти такого розумного чоловіка для нашої Евфросини!

Сидір Свирид.

(Хапається за голову. Обоє бігають по хаті).

ВИХІД 6.

Сидір Свиридович, Івдокія Корнієвна і Евфросина.

Евфросина.

(Виходить з кімнати).

Що це з вами сталося? чого це ви так бідкаєтесь?

Сидір Свирид.

Де ж пак не бідкатись?

Івдокія Корн.

Де ж пак не бідкатись! Коли б ти знала… та, не хочу казати… Кажи вже ти! (до Сидора Свиридовича).

Сидір Свирид.

Кажи вже ти, бо в мене язик став, як колода: ніяк не повернеться.

Евфросина.

Кажіть бо, не мучте мене! Яке там нещастя сталося? Певне щось таке, що доброго слова неварто.

Сидір Свирид.

Де ж там неварто, коли варто. Ой, Боже мій!

Івдокія Корн.

Тут забігало до нас аж три куми Горпини Корнієвни, та казали, що на именинах у Горпини Корнієвни був Гострохвостий…

Евфросина.

Був Гострохвостий! А як він смів там бути, не спитавшись мене? Потривай же мосьє Гострохвостий! Я ж тобі виварю воду!

Сидір Свирид.

Еге, вивариш воду, коли він уже посватав Оленку.

Евфросина.

Оленку? посватав? Гострохвостий? ха! ха! ха! Оцёму диву я ніколи не пойму віри! ха! ха! ха! ха!

Сидір Свирид.

Добре ха, ха, ха, коли вже й могорич пили, а може вже й заручини були. Тут аж три сороки прилітали, та брехали… трохи не побились отам на порозі.

Евфросина.

Коли б сюди прилетіло сто сорок і сто ворон з ними, то я б не йняла їм віри. Гострохвостий й Оленка! Гострохвостий посватав Оленку! ха! ха! ха!

(Істерически регочеться).

Сидір Свирид.

Ха! ха! ха! А справді трохи смішно!

Івдокія Корн.

Евфросинко! Як ти страшно смієсся! Боже мій! перестань! не смійся! А ти, старий, чого скалиш зуби. На кутні засмієсся! Не смійся!

Сидір Свирид.

Не смійся, коли смішно! ха-ха-ха (сміється).

Евфросина.

Ха, ха, ха! От би послухати, як Гострохвостий говорив там з Оленкою! і об чім він говорив з нею? А вона мабуть тільки очима кліпала, слухаючи ёго. Ха ха, ха! Неправда тому, неправда!

Сидір Свирид.

Де вже неправда. Ох шкода Гострохвостого! Так було наслухаєсся, як почне бесідувати.

Евфросина.

(Падає на канапу й задумується).

А що як правда! Оленка гарна… А що як правда! Не дурно він тоді так поглядав на Оленку, так чеплявся до неї. Вже він не дурно забрів до тітки в гості. Постій же, мосьє Гострохвостий! попаду я тебе на свої зуби!

Сидір Свирид.

Не журіться, серце Евфросино, хоч Гострохвостий і гарний і розумний, кат ёго не взяв, але не тільки світа, що в вікні.

Евфросина.

Ой, Боже мій, ще й допікають. Мовчали б уже, то міні було б легше. А все то через вас покинув мене Гострохвостий, бо ви прості, незугарні привитатись до ёго, говорите помужичий.

Івдокія Корн. і Сидір Свирид.

Оце Боже мій!

Евфросина.

(Встає й ходить по хаті).

Ой не допікайте міні, дайте міні покій, йдіть собі до кімнати.

(Івдокія Корнієвна виходить у пекарню, Сидір Свиридович виходить до кімнати).

ВИХІД 7.

Евфросина сама. (Ходить по хаті й думає).

Евфросина.

Чи вже ж оце Оленка причарувала ёго своїми чорними очима? Вже не розумом, не язиком вона приворожила ёго… Чи вже ж у неї очі темніші, брові чорніші, лице біліше, ніж у мене? (Дивиться в дзеркало). Оленка гарна, нігде правди діти: брови, як оксамит, як шовкові шнурочки, очі блискучі… Ой серце моє, серце моє! На що ж він приворожив моє серце своїми чорними кучерями, тими карими очима, тими розумними солодкими словами!.. (Падає на канапу й плаче. Схоплюється з канапи). Покинув мене для простої міщанки, для перекупки, для дочки Горпини Скавичихи! Постій же ти, Свириде Йвановичу! Я тобі цёго не подарую, доки живу на світі. Мене обсміють всі подруги. Міні не можна буде вийти на улицю! На мене будуть тикати пальцями перекупки! Наробив же ти міні сорому на всі Кожумъяки! Не подарую тобі цёго. Вмру не подарую! (Бігає по хаті). Я тобі оддячу не тепер, то в четвер! Я тобі докажу хто я, і що я! Я тобі докажу, що я Евфросина Рябкова, а не якась Оленка Скавичівна. (Бігає по хаті).

ВИХІД 8.

Евфросина і Івдокія Корнієвна.

Івдокія Корн.

(Виглядає з пекарні).

Евфросино! Евфросинко! Гострохвостий іде! Єй-богу іде! Химка прийшла з лёху та й бачила, що він ввійшов у нашу хвіртку (виходить).

ВИХІД 9.

Евфросина сама.

Евфросина.

Іде! (тревожно). Що ж міні робити, як із ним говорити! Так несподівано, негадано… Ага!! прийму я ёго так, як прийняла колись наша мадам у пансіёні свого вусатого копитана. Я, на моє щастя, все чисто бачила у дірочку. Він прийшов, а вона вхопила книжку, сіла собі на кріслі та й читає, та й читає, і не дивиться на ёго. Він до неї і звідтіль, і звідсіль, і скоком, і боком; і вуси крутить, і вуси кусає, а вона все читає. Він перед нею бух на коліна! А вона читає. Він стомився і впав на канапу, а вона встала і почала гордо ходити по хаті, доки не вимучила ёго, а потім помирились, сіли рядом та й… гм… Потривай же, мосьє Гострохвостий! виварю я тобі воду. (Хапає книжку й сідає на канапі).

ВИХІД 10.

Евфросина й Гострохвостий.

Гострохвостий.

Добри—вечір, Евфросино Сидоровно!

Евфросина.

(Мовчить і читає).

Гострохвостий.

Добри—вечір вам! Низенько кланяюсь вам, Евфросино Сидоровно, аж до сирої землі! Що це ви читаєте? Певно щось дуже, дуже цікаве, коли й не можете одірватись. (Сідає коло Евфросини й заглядає у книжку) Єруслан Лазаревич! Мабуть дуже вчена, дуже розумна книжка, коли ви не можете одірватись! (Заглядає в книжку). Дуже вчена, дуже ласа річ! Я й сам як допадусь до таких ласощів, то не можу одірватись, поки не дочитаю до кінця. (Встає й ходить по хаті). Як же ваше здоровья, ваше драгоцінне здоровья, Евфросино Сидоровно!

(Евфросина мовчить і перегортує листки).

Гострохвостий.

(Знов сідає і заглядає в книжку)

«Прекрасний Ерусланъ Лазаревичъ!»… Дуже вчена річ. Встає й заглядає в кімнату, в пекарню й кашляє. Тихо). Е! щось тут та є! Читає, та читає, й слова не промовить до мене! Чи не знає вона, що я оце гуляв у Горпини, та й дурив стару відьму, ніби я хочу сватати Оленку? Але хто ж оце приніс сюди звістку? Не сама ж Горпина, або сорока на хвості! (Голосно) Евфросино Сидоровно! Чи не сердитесь ви чого на мене? Чи не обідив я вас чим, бувши у вас в гостях? (Евфросина схоплюється і ходить по хаті. Гострохвостий встає, падає на канапу й затуляє очі руками).

Евфросина.

Химко! Химко! йди сюди, та накури в хаті пахощами, бо так і тхне на всю хату гнилими кислицями, неначе тітка Горпина тільки що вийшла з хати.

(Химка виносить покришку з жаром, дме на жар, і кадить по хаті).

Евфросина.

(Одмахується хусточкою).

Пхе, пхе! так і чую душок тітки Горпини: горілка та гнилі яблуки! Пхе, пхе!

Гострохвостий.

(Встає й ходить слідком за Евфросиною).

Вам щось наговорили на мене, просто таки набрехали на мене. Правда, Евфросино Сидоровно? Клянуся вам, божуся; не вірте тому: все те брехня.

Евфросина.

Рада б не вірити, та треба вірити.

Гострохвостий.

Ви заговорили до мене! Який я щасливий, що почув ваш срібний голосочок! Спасибі вам, Евфросино Сидоровно! За одно ласкаве слово дякую вам. (Кланяється).

Евфросина.

Не дякуйте, бо нема за віщо. Міні не дуже потрібно вашої дяки. Обійдемось.

Гострохвостий.

Ой, Евфросино Сидоровно! Я б оддав половину свого віку, щоб тільки знати, за що ви караєте мене так тяжко! Для мене страшна кара один ваш неласкавий погляд ваших блискучих очей. А ви зо мною не хочете говорити… (Сідає на стільці й затуляє очі долонями).

Евфросина.

Оттак. Виплачтесь на похмілля. В Оленки пили, а до мене прийшли похмілятись.

Гострохвостий.

(Тихо).

І від кого вона довідалась, що я гуляв на именинах у Горпини! (Голосно). Хто вам набрехав, що я пив у Горпини Корнієвни?

Евфросина.

Міні ніхто не брехав; ми з таківських, що все знаємо. Пхе! Як од вас тхне на всю хату; зовсім так, як од моєї тітки Горпини. (Одмахується хусточкою). Химко! Химко! давай сюди курева.

ВИХІД 11.

Ті самі й Химка.

Химка.

(дме в покришку).

Оце схотілося вам того курева! Кахи! кахи! таке добре, аж у горлі душить. (Тихо). Це все примхи! Хочеться їй цёго курева, неначе велика пані! (Голосно). Чи годі, чи ще?

Евфросина.

Кури ще, поки не викуриш злого духа.

Химка.

Та вже так накадила, що всі чорти повтікали б з хати, як би тільки були, не проти ночі згадуючи.

Евфросина.

Коли не всіх викурила, то може хоч одного. Пхе! пхе! насилу перемогло тітчин дух! (Химка виходить).

ВИХІД 12.

Евфросина й Гострохвостий.

Евфросина.

Чи добре ж вам там гулялось, Свириде Йвановичу? Мабуть було що їсти, пити, і по колінця в вівсі бродити.

Гострохвостий.

Ат, мусів зайти, коли стара затягла. Посидів трохи, побалакав… То хіба ж ви не знаєте, яке там балакання. Міщанки попились, почали співати, потім почали плакати, потім почали лаятись. На силу, силу втік, та оце прийшов до вас, щоб одвести трохи душу.

Евфросина.

Сюди б то принесли свою душу… А може ви покинули свою душу в тітки.

Гострохвостий.

Ви жартуєте, Евфросино Сидоровно, ей Богу жартуєте. Я своєї душі не покину де-нибудь. Хіба покинув би її там, де буде ваша душа, Евфросино Сидоровно, там — і більше нігде!

Евфросина.

Чим же вас годувала тітка? Мабуть виписувала страву з загряниці.

Гострохвостий.

Хе, хе, хе! там була така страва, що я трохи не вдавився. Хе, хе, хе! правда, що виписувала з загряниці!

Евфросина.

Чи гарно прибралася Оленка на той бал? Мабуть, наділа шовкову сукню, убралася в золото та в срібло, натягла кринолін оттакелецькій (показує), роспустила коафюру на голові, як гору. Ото шкода, що міні не довелось подивитись на Оленчин убір.

Гострохвостий.

Що це ви, Евфросино Сидоровно! Хіба ж ви не знаєте Оленки! Єй-богу, жартуєте! Та й умієте ж ви жартувати! Хе, хе, хе!

Евфросина.

(з злістю).

Але, правда, що вона гарна? Яке в неї біле личко, неначе хто обсипав борошном. Які в неї блискучі великі очі! А брови! Чи правда моя, Свириде Йвановичу?

Гострохвостий.

(Важко здихає. Тихо).

Ой правда, правда! де вже не правда! Ой, очі, очі! А щічки! (Голосно). Як ви гостро жартуєте, Евфросино Сидоровно! Як ви обмалюєте своїм розумним язиком, то можна б в Оленку влюбитись. Але Оленка зовсім не така, як ви малюєте; то ваш язик такий гарний, що з-під ёго виходить якось все гарно. Ой, Евфросино Сидоровно! (встає й наближається до неї). Як послухаю вашої розмови, то аж поздоровшаю. Чи можна ж рівняти сонце до тієї бляхи, що блищить на Кіївських церквах?

Евфросина.

Одначе слухали цілий день, аж сіртук і жилетку скинули з себе… Химко! курева! Аж катеринку на радощах мусіли найняти, аж пів-відра сивухи мусили купити. Химко! курева! Я думала, що ви отцураєтесь од такої компанії, де пъють та ллють, сидячи долі, проти неба на землі, та під катеринку гацують… Ха, ха, ха!

Гострохвостий.

(Тихо).

Чи не бісові пъяні міщанки! Певне вже котрась забігала сюди і все до-чиста розбрехала. (Голосно). Цёму всёму не правда! Вам хтось набрехав, щоб нас посварити, щоб нас розвести. Я вам докажу, що я тут ні в чому не винен…

Евфросина.

Куди ж пак! докажу, що ні в чому не винен! Ха, ха, ха! Химко! давай курева! Так це такі вірні ваші слова? Так це така правда на вашому цікавому язиці?

Гострохвостий.

Не вірьте!

Евфросина.

Вірю!

Гострохвостий.

Ба не вірьте!

Евфросина.

Ба вірю! Бо як ви були у нас, то говорили до мене облесливими словами, а очима поглядали скоса на Оленку. Я все постерегла! Я постерегла, що нема правди на вашому язиці. (Бігає по хаті).

Гострохвостий.

(Слідком за нею).

Ба не постерегли, бо я на Оленку не дивився скоса. Я на вас дивився й хочу дивитись, і більш ні на кого. Чого б я оце прийшов до вас, як би міні Оленка впала в душу? Чого б я топтав до вас стежку?

Евфросина.

А хіба я знаю, чого ви топчете до мене стежку, дражните собак у вечері на нашому подвірьї? Я сержусь на вас! Я палаю вогнем! Ой, гаряче міні, ой душно міні! Води! Води! (Івдокія Корнієвна і Силір Свиридович заглядають в двері).

Гострохвостий.

Боже мій! Бодай покорчило язики тим проклятим брехухам, що набрехали на мене, та ростревожили вас. (Бере пляшку з водою, наливає води).

Евфросина.

Не дам над собою кепкувати. Ви думаєте, що міні треба вас, що в мене в паничах недостача? Та я вийду на ганок та тільки свисну, то назбігається їх повнісінькій двір. Евфросина Сидоровна не на те вчилась в пансіёні, щоб дати водити себе за ніс. Ой душно міні! Ой горю, ой палаю! (Бігає по хаті).

(Івдокія Корнієвна і Сидір Свиридович вбігають в хату).

ВИХІД 13.

Евфросина й Гострохвостий, Івдокія Корнієвна і Сидір Свиридович.

Івдокія Корн.

Евфросино! що це з тобою? чого тобі душно?

Сидір Свирид.

Що тут за галас? Хто тут наробив галасу?

Івдокія Корн.

Що тут таке діється, що аж до кропу доходить? Що з тобою, Евфросино? Чого це ти така червона? Чого це ти так страшно розгорілася?

Сидір Свирид.

Така червона, як жар. Борони, Боже, чого! Що це з вами, Евфросино Сидоровно?

Евфросина.

Чого вам треба? Що вам до того, чого я розчервонілась! Дайте міні покій!

Сидір Свирид.

Де вже, дайте покій. Люде молоді.. Борони, Боже, чого: до напасти недалеко.

Евфросина.

Ви, тату, йшли б собі в кімнату спочивати; на що вам знати, чого я розгорілась? Ви нас не розумієте, то й не питайте.

Сидір Свирид.

То й не питатиму, а то швидко старий стану.

Евфросина.

І без баби вода освятиться! Йшли б, мамо, в пекарню.

Сидір Свирид.

Та то, бачте, ми з старою почули галас та й подумали, чи не впала часом свічка, чи не запалилось що у хаті.

Івдокія Корн.

А вже ж. Тепер ніч; борони Господи, якої напасти!

Сидір Свирид.

Ходім, стара! Це бач у їх не понашому: не так, як колись у нас було; памъятаєш? Це в їх по-модному, по-теперішнёму. (Позіхає). От як світ міняється, та й мода міняється. (Виходить до кімнати. Івдокія Корн. виходить в пекарню).

ВИХІД 14.

Евфросина й Гострохвостий.

Гострохвостий.

Заспокойтесь, Евфросино Сидоровно! Прошу вас, благаю, заспокойтесь! (тихо) Оце біда! ще як розсердиться, та прожене мене з хати, то прощавайте мої надії на Рябкове срібло, злато! Ох! (Голосно). Сядьте, та поговоримо тихенько, та любенько.

Евфросина.

Про мене… говоріть, що хочете, бо я втомилась. (Сідає на канапі).

Гострохвостий.

Чи вже ж ви, Евфросино Сидоровно, думаєте, що я й справді люблю Оленку? Чи можна ж міні, Свириду Йвановичу, любити міщаночку, що з кошиком ганяє по городу та кричить: «Сюди яблучок, сюди солодких!» Пхе! Це ви надо мною глузуєте! Цёго ніколи, ніколи не може бути.

Евфросина.

Міні здається, що не може.

Гострохвостий.

А чи правда ж тому, щоб я таку дівчину взяв собі за жінку? Чи такої міні треба жінки! Я знаюсь з не-а-би-якими людьми. В мене бувають вчені люде, в мене бувають всі митрополичі баси.

Евфросина.

І справді!

Гострохвостий.

Побий мене хрест святий, коли брешу; до мене ходить в гості сам Тарас, семинарській соліст. Часом до півночі гуляємо та співаємо. Ну, скажіть же, чи можна ж міні мати таку жінку, як Оленка? Чи вона ж дотепна поговорити з ученими людьми, прийняти їх? Ні! міні не такої треба жінки! Я давно думав об тім ділі й думав повченому, а все таки додумавсь до того, що міні треба такої жінки, як ви, Евфросино Сидоровно.

(З дверей кімнати виглядає голова Рябкова, з дверей пекарні висовується голова Івдокії Корнієвни, а з за неї виглядає Химка, спъявшись навшпиньки. Рябков, углядівши жінчину й Химчину голови, мотає головою й киває рукою, щоб вони поховались. Жінка свариться на ёго).

Евфросина.

Тільки такої, як я? Спасибі вам за честь, коли ви так думаєте; ми не гонимось за такою честю.

Гострохвостий.

Ви мене не розумієте, Евфросино Сидоровно! Я не хотів би иншої жінки, окрім вас. Ви — й більше ніхто! Або ви, або ніхто!

Евфросина.

(Тихо).

Чом же це він не стає передо мною на вколішки, як той вусатий копитан перед мадамою?

Гострохвостий.

Ви не вірите? (приступає). Ви не виріте? Так знайте ж, що я більше нікого не любив, не люблю, не любитиму окрім вас. Як побачив я ваші такі заввишки, як дзвіниця, кучері на голові, вашу шовкову сукню, то трохи не вмер на місті! Як почув я вашу вчену розмову, то й поклав, що для моєї компанії треба такої жінки, як ви. Хто ж зуміє слухати митрополичих басів, як не ви? Хто ж зуміє розмовляти з ними, та і зо мною, як не ви?

Евфросина.

(Тихо).

Оце міні трохи подобається. (Голосно). Може… не знаю. (Кокетливо).

(З дверей знов виглядають голови Сидора Свиридовича й Івдокії Корнієвни. Вони обоє сваряться одно на другого й кивають головами).

Гострохвостий.

(Падає навколішки перед Евфросиною)

Евфросино Сидоровно! Без вас міні не жити на світі! Як би я любив Брацьку чудову ікону так, як люблю тепер вас, я б давно був в царстві небесному. Мене б давно ангели взяли б і понесли живого на небо! Як би я так часто ходив до Брацького манастиря, як часто хожу по-під вашими вікнами, я б давно уже присвятився. Вірьте міні, що говорю правду!

Евфросина.

Як би пак можна було заглянути в вашу душу, та подивитись в ваше серце!

Гострохвостий.

То там ви побачили б, що золотими, славъянськими буквами написано: Евфросина Сидоровна Рябкова. Ой як би золотий ключ од вашого серця та лежав в моєї душі в кишені, який би я був щасливий! А! Я б що години одмикав би ваше серце та все дивився б на ёго! Я б не їв, я б не пив, я б не курив три дні, тиждень, та все заглядав би в ваше серце. Евфросино Сидоровно! що ж ви скажете? (бере її за руку).

(З-задверей Рябков і ёго жінка радісно кивають одно другому).

Евфросина.

Я… я… дайте міні трохи подумати! (Затуляє очі й лоб долонею). Я так стревожена, так стревожена; так якось все сталось несподівано, негадано! Я… я даю вам свою руку (подає руку), але треба попереду спитати батька-матері! Вибачайте міні, що я вас на часочок покину. (Виходить у кімнату). Мати йде з пекарні слідком за нею в кімнату).

ВИХІД 15.

Гострохвостий сам.

Ну, випав деньок міні сегодня! Як би два таких деньки, то хоч і на Щекавицю. Так Евфросина моя! Яку ж жінку матиму тепер! ффф! Висока, та широка, та на голові пів-пуда волосся! Кругом пані! А розуму, а розуму! От-тепер нехай справуються митрополичі баси! А то ніяк не переможеш їх, так здорово завдають брехню! А вже ж міні допік отой Тарас! Про що не заговорю, він міні усе брехню завдає. Нехай теперь завдасть брехню моїй Евфросині! Наскочить на такий язик, що переговорить і перекричить десять митрополичих басів. Оттепер, Свириде Йвановичу, гуляй на всі застави! Гроші є, лавка є, ще й к тому жінка пані! А то день і ніч шкреби та шкреби погані мордища. Прийде, принесе свою товсту морду, рябу, поколупану, колючу, як шкура на їжакові, розіпреться, випне її, а ти, Свириде Йвановичу, цяцькайся з нею! Взяв би, та задер ногу, та чоботом в морду, по посі, по губах, по губах! (показує). А Оленка… Та що міні Оленка? Знайдемо десять таких Оленок, аби тільки охота… Не перший і не остатній Свирид Йванович дурить жінок та дівчат!

ВИХІД 16.

Гострохвостий, Евфросина, Івдокія Корнієвна, Сидір Свиридович.

(Евфросина, Івдокія Корнієвна і Сидір Свиридович виходять. Сидір Свиридович все нюхає табаку і прикашлює).

Гострохвостий.

Сидоре Свиридовичу і ви, Івдокіє Корнієвно! Я переговорив з вашою розумною дочкою Евфросиною Сидоровною про одну дуже важну річ, про котру ви вже певно знаєте. Я хочу женитись з Евфросиною Сидоровною, і вона вже дала міні своє слово, а теперь прошу й вас, як батька й матір, чи згодитесь ви на те?

Сидір Свирид.

Як моя дочка Евфросина Сидоровна так хотять, то нам старим нічого перечити.

Івдокія Корн.

Еге… нічого перечити. Я ж кажу, нічого перечити.

Сидір Свирид.

Тільки тільки… міні казала звісна на ввесь Печерськ брехуха Меронія, і цілосвітня брехуха Башмачниця і її підбрехачка Бублейниця… нібі ви посватали Оленку: так нам якось ніяково одбивати жениха од Оленки.

Гострохвостий.

Сидоре Свиридовичу і ви Івдокіє Корнієвно! Ви сами сказали, що то за люде Меронія, Башмачниця и Бублейниця. Може я вам недовподоби, а ви тільки Оленкою хочете мене одпихнути?

Сидір Свирид. і Івдокія Корн.

Борони Боже! чи то можна? чи то можна? Ми луччого жениха не хочемо для Евфросини, як ви, Свириде Йвановичу.

Гострохвостий.

Коли так, то кланяюсь вам низенько і дякую Вам за ваше слово. (Цілується тричі з Сидором Свиридовичом і Івдокією Корнієвною). Об инчих річах я пришлю сватів поговорити хоч би й завтра.

Сидір Свирид.

Хоч і сёгодня! Я не ворог своїй дочці. Що в мене в скрині, то все Евфросинине.

Івдокія Корн.

Все Евфросинине: аж чотирі шовкові сукні та ще й дорогі: по три карбованці за аршин сама платила; пъять пар черевиків на таких високих закаблучках!..

Евфросина.

Годі вам, мамо!

Івдокія Корн.

Що правда, то не гріх.

Гострохвостий.

(Тихо).

Одначе з тих закаблучків та черевичків мало користи! (Голосно). Придбали ви своїй дочці мабуть де що й лучче од черевичків.

Івдокія Корн.

Чого в моєї Евфросини тільки нема! одного золота накупили…

Евфросина.

Годі бо, мамо! Є ж охота росказувати!

Сидір Свирид.

Про мене, хоч і до заручин. За мною діло не стало. Тільки, мабуть, у нашої Евфросини й золотого перстня нема. Вона така молоденька! об тім ще й не думала й не гадала.

Івдокія Корн.

Де там нема! ще позаторік купила!

Сидір Свирид.

Коли є перстні, то й поміняйтесь, діти, нехай ми, старі, на старости літ натішимось вами.

(Івдокія Корнієвна виносить з кімнати перстень і надіває Евфросині на палець. Гострохвостий і Евфросина міняються перстнями).

Сидір Свирид.

Коли так добре склалося діло, то й за могорич. Покликати б, стара, сестру Горпину.

Гострохвостий.

(Як опечений).

Ой, нетреба! Вони з Оленкою тепер натомились: мабуть уже сплять.

Евфросина.

Неначе зроду не бачили тітки! Сказати правду всім у вічі, міні б не хотілось, щоб моя тітка була на моїм вісіллі. Вона тут на шуробурить так, що міні буде сором перед моїми пансіонськими подругами.

Гострохвостий.

Який у вас великий розум, Евфросино Сидоровно! Я тільки стою, та дивуюсь, витрищівши очі. Оттак і міні здається, як вам. Чи неможна щоб як найскоріше одбути весілля? Бо я, здається, вмру, як прийдеться довго ждати. Чи неможна б було нам повінчатись хоч би і сієї неділі, щоб Скавичиха й не прочула про те?

Сидір Свирид.

Трохи буде швидко. Та треба ж і дочці сукню білу пошити.

Івдокія Корн.

Вже готова й сукня й білі черевички купила я сама. Тільки взяти в лавці білі трясучки на голову та де-що до сукні попришпилювати, та хоч і завтра до вінця.

Евфросина.

Вже й ви, мамо, наговорите! Де ж там готово? Так собі є біла звичайна сукня; одначе не довгій час, поїхати на Хрещатик, та купити й готову.

Гострохвостий.

Ото добре! То повінчаємось у неділю.

Всі.

Хоч і в неділю! Нічого нам одкладувати.

Завіса падає.

Дія п'ята

(Двір Рябкова; на дворі стоїть хата з ганком, на право баркан з брамою і хвірткою, на ліво під гору сад, обгороженій тином. Далеко видно гори, на горах Андреївська церква, Десятинна, Софійській собор. Сонце на заході).

ВИХІД 1.

Химка сама.

Химка.

(Замітає двір мітлою).

Другим людям неділя, а тобі нема ні празника, ні неділі в сих хазяїнів. Вони весілля справляють, а ти мети двір у неділю, ще й піском посипай, ще й зеленою травою потруси, бо бач велика пані поїде вінчатись. Знаємо з яких ви панів! І я була б такою самою панею, як би був живий мій чоловік.

ВИХІД 2.

Химка й Педоря.

Педоря.

(Заглядаючи в хвіртку).

Добри-вечір тобі, Химко! Йди лиш сюди до воріт, та побалакаємо трохи.

Химка.

Еге, побалакаємо. Кому неділя, а міні будень. Чи знайшла службу? Чи не стала в тієї, старої, навіженої Скавичихи?

Педоря.

(входить у двір).

Де там тобі! Я в неї була за поденщицю. Де вже їй держати наймичку! Я оце стала в її сусід, Піскунів. Чи це в вас весілля, чи що?

Химка.

Та еге-ж. Евфросина йде за Гострохвостого. Бач як гуляю на весіллі.

Педоря.

Чи й Скавичиха вже притяглася на весілля?

Химка.

Де, там! тут якесь хапане весілля, бо й гостей, кажуть, буде мало.

Педоря.

Може Скавичиха й не знає про весілля. Побіжу ж я та скажу. Може дасть чарку горілки, як наскочу на веселу. Прощай, серце Химко! (Виходить).

Химка.

Прощай, Педоре, та біжи швиденько, бо вже молода вбірається до вінця.

ВИХІД 3.

Химка й Сидір Свиридович.

Сидір Свирид.

Химко! піймай собаку та привъяжи на ланцюг, щоб часом не кинулась на кого, та не одірвала якій небудь панні весільної сукні.

Химка.

Хіба в мене собачі ногі, щоб я за собаками бігала?

Сидір Свирид.

А хто ж її піймає? Піймай, Химочко, будь-ласка, щоб часом Сірко не покусав кому литок. (Входить у хату).

ВИХІД 4.

Химка сама.

Химка.

Побила мене лиха година! І двір мети, і в пекарні порайся, ще й собаку лови. За півтора карбованьця в місяць гапяй, як собака подвору, та лови їм собак. Не діждете! Нехай Сірка чорти ловлять, а я не буду! (Посипає стежку й ганок піском, роскидає траву і входить в хату).

ВИХІД 5.

Настя, Ольга й Варвара.

(Настя входить в хвіртку і йде до ганка. За нею входять Ольга й Варвара, убрані по-весільному).

Ольга й Варвара

(до Насті).

Добри-вечір тобі! Потривай лиш! Як ми разом зъїхались, неначе змовились.

Настя.

(стає серед двора).

Доброго здоровъячка, мої дорогі (цілується з обома).

Ольга.

(до Насті).

Як же ти гарно убралась! Зовсім, як до вінця. Яка гарна матерія! (лапає). А почому аршин?

Настя.

Трошки дорога матерія: по два карбованці платила.

Варвара.

(Тихо).

Одже й збрехала; я вже знаю, що платила по півтора карбованьця.

Ольга.

(до Насті).

Для твоєї сукні коли б не одкинувся Гострохвостий од своєї Евфросини.

Варвара.

Я б на ёго місці одкинулась од неї і без того.

Настя.

Уже й бере! І де в ёго ті очі були! Хіба ж у нас нема кращих паннів? Сам як чорнобривець, а бере сову.

Варвара.

Уже й бере! Ніс, як карлючка! (сміється).

Ольга.

Очі, як цибуля! (сміється).

Настя.

Одначе, чого ж ми тут стоїмо? Ходімо в хату.

Всі три.

Ходімо! ходімо! (Йдуть у хату).

ВИХІД 6.

(В хвіртку входять два мітрополичі баси в сиртуках).

1-й бас.

Та цей дом міні по знаку. Я тут був з Кирилом і з Орестом.

2-й бас.

Чи добре ж приймали?

1-й бас.

О, ще й як добре! Хазяін і хазяйка дуже люблять пісні і трохи нас на руках не носили. Та тут ми гуртом уклали в-копи мало не дві відрі горілки! Он де Гострохвостий надибав собі дівчину! Ой, братіку! та тут нас жде велика випивка. Спасибі Гострохвостому, що попросив нас на весілля. За те ж я ёму так откатаю апостола, що церква буде дрижати!

2-й бас.

Піддам і я басом жару. Ну випъємо ж цёго вечора!

1-й бас.

О що випъємо, то випъємо! От буде лахва!

ВИХІД 7.

Ті самі і Гострохвостий з двома шаферами.

Гострохвостий.

(до басів).

Здрастуйте! Як живете, як двигаєтесь!

Баси.

Вашими молитвами по-маленьку живемо! Цей двір нам трошки по знаку. Добрі люде живуть на цім подвіръї, і здається, не убогі.

Гострохвостий.

О, не убогі.

Шафері.

А вже ж не убогії. Рябкова Лавка швидко переїде на першу вулицю на Подолі.

Баси.

(До Гострохвостого).

Наберете в кишені всякого добра?

Гострохвостий.

(Гордо).

А вже ж наберемо: не в дурнів удались!

Баси.

Тільки тут будівля якась проста: простий стародавній домик, якісь тини, якісь баркани з дірками.

Гострохвостий.

(Чванливо).

Через тиждень не пізнаєте сёго двору. Оттут на улицю буде камъяний дом, на два этажі, під залізною покрівлею, а в старий дом я буду свиней загоняти. Ці тини в один день так і знесу однією рукою та й викину за двір.

Всі.

От щасливий чоловік! Багатому чорт дітей колише.

(Всі йдут до хаті. Гострохвостий зостається й виглядає в хвіртку).

Гострохвостий.

Ой, Боже мій! аж трушусь. А що як почує та й прибіжить скажена Скавичиха! Ой, ой, ой! душа моя тревожиться. (Здихає і йде в ганок. Ёму на зустріч виходить Сидір Свиридович, обнімає ёго й цілується).

ВИХІД 8.

Гострохвостий, Сидір Свиридович, шафері і два баси.

Сидір Свирид.

От теперь ви вже наш! Вже нас ніхто не розлучить. Будьте ж щасливі в новій жизні. Вас жде Евфросина. Прошу до хати. Поблагословимо вас, та, про мене, й до вінця. Здрастуйте. (Здоровкається з паничами. Всі входять у хату. Сидір Свирид. з сіней). Химко! йди, голубко, розчиняй ворота, та широко, широко. (Химка виходить, одчиняє ворота. В ворота заглядають погоничі й міщанки. Химка вертається в хату).

(З хати на ганок виходять шафері з образами й свічками сходять по східцях і стають по обидва боки ганка; за ними виходить один бас і несе хліб-сіль, за басом виходить другий бас, Гострохвостий і Евфросина, Сидір Свиридович, Івдокія Корнієвна, дружки, кілька міщанок і Химка. Івдокія Корнієвна і міщанки плачуть і втирають очі хусточками).

ВИХІД 9.

Гострохвостий, Евфросина, Сидір Свиридович, Івдокія Корнієвна, шафері, дружки, митрополичі баси, міщанки й Химка.

Гострохвостий.

(до одного баса).

Гукніть, будьте ласкаві, щоб звощики підъїхали під самі ворота.

1-й бас.

(Вибігає за ворота і гукає).

Гей, звощики! сідайте на козла, та подавайте коні, бо вже молоді йдуть. (Вертається).

Івдокія Корн.

(Плачучи).

Ніхто не знає, одна мати знає, як тяжко видавати заміж одним-одну дочку. Була, жила в хаті, а завтра хто ёго зна де й ділась. Ні до кого буде й слова промовити. Так неначе й не було в мене дочки.

Сидір Свирид.

Не плач, стара! не тепер, то в четвер, а все таки дівчат не мине те лихо. Треба ж колись оддати дочку, як не гірко оддавати.

Гострохвостий.

(Тихо).

Нема Скавичихи на весіллі. Слава ж тобі, Господи! збувся я клопоту.

Сидір Свирид.

(бере хліб і сіль).

Ще раз благословляю вас святим хлібом перед вінцем. Даруй же вам, Боже, щастя й здоровья і добра повну хату!

ВИХІД 10.

Ті самі і Горпина Корнієвна.

Горпина Корн.

(Пружогом вбігає в ворота, роспихаючи людей, і кидається з плачом і з криком до ганка).

Стій, брате! стій, не благослови!

Гострохвостий.

(Тихо, ламаючи руки).

Боже мій! нещастя моє! Скавичиха прибігла і все роскаже! Який шкандал! Який шкандал!

Горпина Корн.

Так оце у вас крадене весілля, ховане вінчання! Так оце ви не дурно справляєте весілля крадькома од своєї сестри! Ви мене не просили на весілля, а я перечула через людей та й сама прийшла. Ви хотіли вкрасти мого зятя, жениха моєї Оленки, та не вкрадете! Я вам докажу, що не вкрадете!

Сидір Свирид. і Івдокія Корн.

Сестро! Бога ради не кричи! Бога ради не роби сорому! Дивись, люди дивляться в ворота.

Горпина Корн.

Нехай збігаються з усіх Кожумъяків, нехай збігаються з усёго Києва! Нехай дивляться на моє горе! Люде добрі! дивиться на мене, дивиться на оцёго шибенника, (показує на Гострохвостого) що манив мою дочку, дурив моє дитя, дивіться на сестру, що хотіла вкрасти в мене зятя!

Шафері

(кричать).

Зачиняй ворота! виганяй людей з двору! (Біжать, виганяють людей за ворота і зачиняють ворота).

Горпина Корн.

Ти, Свириде Йвановичу, покинув мою дитину і береш носату багачку!!!

Евфросина і дружки.

Ой, який страм! який шкандал!

Горпина Корн.

Не пущу до вінця! Стій! не підеш вінчатись! Не пущу! (Розставляє руки перед ганком). Не пущу без суда! Під суд ёго, в полицію, в тюрму! Дай попереду одвіт за моє дитя!

Івдокія Корн.

(Сходить з ганка).

Сестро! Горпино Корнієвно! Не безчесть нас, не губи моєї Евфросини! Голубко сестро!

Горпина Корн.

Сестро! в тебе дочка, і в мене дочка! Нехай я буду сяка й така, і проста, і пъяниця, нехай я буду ликом шита, а все таки я мати своїй Оленці! Не дам знущатись над моєю дитиною! (До Гострохвостого). На що ти дурив моє дитя? На що ти топтав до неї стежку, на що заручався, коли ти не думав її брати?

Гострохвостий.

Горпино Корнієвно! Я вам недозволю так говорити на мене публічно, перед людьми!

Горпина Корн.

Я не буду й просити в тебе дозволу. Я перед цілим світом буду кричати, буду плакати, буду голосити, бо я мати своїй дочці. Як тобі не робити страму, коли ти пройдисвіт, цілосвітній брехун, поганець, сібірний!

Гострохвостий.

(сходить з ганка).

Я такого шкандалу не попущу, не прощу николи. Мене та лаяти публично! наробити такого шкандалу на цілий Київ! Міні, Свириду Йвановичу Гострохвостому, наговорити такого чортовиння! Брешеш стара! Вона з ума зійшла! Візьміть її, та одвезіть в Кириловське і запріть трёма замками. Це сумашедша женщина. А ми (до Евфросини) ходімо вінчатись. Нічого нам звертати увагу на дурну бабу!

Горпина Корн.

Я сумашедша! Мене одвезти в Кириловське! Мене, Горпину Корнієвну Скавичиху, чесну хазяйку й матір одвезти в Кириловське й заперти трёма замками! Не діждеш, поганий, з твоїм чортовим батьком, з твоєю поганою матіръю!

Гострохвостий.

Цитьте, бо своїми руками одвезу в Кириловське, а таки сёгодня звінчаюсь.

Горпина Корн.

Не діждеш ти, ні твій поганий батько, ні твоя дурна мати. А вінчатись не будеш. Не пущу! Не підеш! Скажи ти міні перед Богом, перед людьми, перед святими Київськими церквами; перед Брацькою Богородицею, на що ти дурив моє дитя? На що ти водив, дурив Оленку, дурив мене, і покинув для багатої, поганої?

(Івдокія Корнієвна й Сидір Свиридович плачуть).

Евфросина.

Ой, який страм, який шкандал! Не видержу далі! (збігає з ганка). Не видержу більше! Тітко! Ви ж оце мене обидили, острамили на всю губернію на всю мою жизнь! Та про це ж диво будуть усі росказувати по городу, будуть тикати на мене пальцями, навіть як мене нестимуть в домовині на кладовище. Через вас теперь міні не можна жити в Києві, треба виїзджати, не знаю й сама куди. Хоч за границю тікай! Я вас випхну з двора оцими своїми руками!

Горпина Корн.

А ну, ну! приступи до мене! (показує кулаки). Побачимо, чий батько дужчий! А вінчатись все таки не будете! Побіжу слідком за вашим возом в церкву, нароблю галасу в церкві при всіх людях, при всёму хрещеному народові. Не пущу вінчатись! не пущу попа в ризи! (Розставляє руки перед молодими).

Всі.

Ой, Боже мій, яке нещастя! Ой, який шкандал!

Гострохвостий.

(Ласкаво).

Горпино Корнієвно! Я був у вас в гостях, я їв вашу хліб-сіль. Я готов заплатити вам скільки хочете, тільки не робіть ви нам сорому, от-тут на дворі, при людях!

Евфросина.

Тітко! Йдіть до-дому мовчки, та не галасуйте оттут, як найпослідніша міщанка!

Горпина Корн.

В тюрму її, в часть за такі слова! Я найпослідніша міщанка! Побий вас сила небесна, скарай вас Брацька Богородице, на душі й на тілі, на ваших внуках і правнуках! Не пущу в церкву! Порву ризи на тому попові, що схоче вас вінчати! (Плаче). Дочко моя! Оленко моя! Я ж тобою втішалася, як весняною квіткою! Я ж думала, що вже прийшло до тебе твоє щастя, що я вже спокійна ляжу в домовину і не покину тебе на сміх поганцям. Ой, сиротство наше гірке! Нема в нас батька, нема нас кому оборонити! (Дуже плаче).

ВИХІД 14.

Ті самі й Оленка.

Оленка

(вбігає в двері, через хвіртку, і пружогом кидається до Гострохвостого).

Милий мій! любий мій, серце моє! Чи вже ж правда, що ти покинув мене? Чи вже ж ти з иншою йдеш вінчатись? Я не вірю! Я нікому не повірю, хоч би про те сказала міні рідна мати.

Горпина Корн.

Коли не ймеш віри, то подивись! Оце тобі твій Свирид Йванович! Тішся теперь ним, коли не слухала матері.

Оленка.

(дивиться мовчки на церемонію і кидається до Гострохвостого).

То ти йдеш вінчатись з иншою? Скажи ж міні сам, бо я не вірю рідній матері. Скажи! Еге не скажеш?

Гострохвостий.

(Тихо).

Боже мій милосердний! що тут їй казати! Оце попався! (Голосно). Що ж маю робити, коли так діло само склалося.

Оленка.

Милий мій, коханий мій! Чи вже ж я тебе втеряю на віки? Я ж тебе люблю, несамовито люблю, люблю й не соромлюсь говорити перед людьми. Серце моє! я люблю тебе і вмру за тобою! (Кидається Гострохвостому на шию. Він одпихає її).

Горпина Корн.

(Кидається до Оленки).

Безстиднице! Нема тобі сорому перед матіръю, перед людьми, перед Богом! Ти б постидилася праведного сонця, що не зайшло ще, й дивиться на тебе.

Оленка.

Ти мене одпихаєш, Свириде Йвановичу! Дай намилуватись тобою, бо я вмру, бо я собі смерть заподію. Дай виплакати всі свої слёзи на твоїм плечі, бо мене слёзи душать, давлять, хапають за груди, йдуть у горло, давлять як гарячій камінь. (Хватається за груди й кричить). Ой, душить мене гаряче залізо в грудях… ой!… ратуйте, ой… поможіть… хтось ухопив мене за горло. (Ледві дише). Ой умру… мамо! серце! рятуйте, бо вмираю! (Падає на землю)

(Всі паничі кидаються до Оленки, виносять на ганок і садовлять на стільці. Дружки піддержують її).

Горпина Корн.

(Кидається до дочки).

Вбили моє дитя, вбили мою Оленку! Бодай ти була маленькою вмерла, ніж мала терпіти таку напасть од своєї рідні! Серце моє, дитя моє! (Плаче).

Всі.

Ой Боже, яке нещастя! Що то з того буде? Що то з того буде?.

Івдокія Корн.

(Плаче).

О Боже мій милостивий! Десь покарав нас милосердний Господь, вже й не знаю за віщо! І хто ж ёго знав, що в вас було сватання, а не жарти! Як би я була знала, я була б зроду з віку не згодилась заручати своєї Евфросини. Хіба ж міні, сестро, не жаль Оленки? Я ж мати, і в мене ж одним одна дочка, як і в тебе. Як би не Сидір Свиридович, я б зроду не пристала на те сватання. А то Сидір Свиридович носився з Свиридом Йвановичем, як з писаною торбою, доки доносився до такого лиха… (витирає слёзи).

Сидір Свирид.

Еге носився, доки не доносився! Сама цяцькалась з Гострохвостим, не знала, де й посадити, чим приймати, а тепер назад наші! А хто ж, як не ти, сиділа цілий вечір, роззявивши рота, та слухала теревені Гострохвостого?

Івдокія Корн.

Я слухала теревені Гострохвостого, ще й рота раззявляла?… Цёго я вже не знесу, та ще й при людях. Глянь лишень, он скільки голов з вухами слухає з-за баркана! А хто ж, як не ти, тягав мене з пекарні слухати якісь велико-розумні теревені? Теперь повертай своїм розумом, коли набрався ёго од Гострохвостого.

Гострохвостий.

Що це за напасть! Говорять про мене при міні, неначе б то я десь за Андреевською горою або за Дніпром.

Сидір Свирид.

Годі тобі, Івдокіє Корнієвно, допікати міні до живого серця! Сама трохи не вішалась на шию Гострохвостому разом з дочкою, а теперь я ще й винен.

Івдокія Корн.

А це що далі буде! Так росходився, так росходився, що вже й не знаю, що далі буде. Все я винна, а не він. Теперь милуйся! Твою дочку обезчестили, трохи не серед базару. Виплутуйся собі і дочку виплутуй, я готова і в хату йти.

Сидір Свирид.

Добре, єй-Богу добре! а як і я піду в хату за тобою, то що буде?

Івдокія Корн.

А хіба ж я знаю, що буде! Були на дворі, а то будемо в хаті; от що буде! Ти в нас хазяїн, ти в нас голова; роби, як знаєш.

Сидір Свирид.

Я бач голова, а ти що ж? не хвіст же?

Гострохвостий.

Сидоре Свиридовичу! Коли почали діло, то треба якось кінчати. Прибігла одна баба й держить нас усіх отут, неначе привела з собою військо!

Сидір Свирид.

Не баба прибігла, а наша сестра! Говоріть, та й міру знайте. Йти нам не можна, бо та одна баба нас не пускає. Робіть, як сами знаєте.

Гострохвостий.

Я кажу йти.

Горпина Корн.

Ба не пійдеш, бо не пущу.

Гострохвостий.

Я кажу йти!

Сидір Свирид.

А я кажу ні!

Івдокія Корн.

Коли ти кажеш ні, то й я кажу ні, бо ти в домі голова.

Сидір Свирид.

Коли ви, Свириде Йвановичу, так погано зробили, так обезчестили нашу сестру й небогу, то я не хочу мати такого зятя.

Івдокія Корн.

Еге, і я не хочу мати такого зятя.

Сидір Свирид.

Сестра й небога будуть до смерти на нас нарікати; скажуть, що ми загубили Оленку; вони люде бідні, вони сироти. Вам не годилось би так робити. Коли ви там засватались, то треба було там і діло кінчати.

Івдокія Корн.

Там і діло кінчати. Еге ж!

Гострохвостий.

Чи це ви правду говорите, чи вередуєте?

Сидір Свирид.

Я зроду не жартував і не вередував.

Гострохвостий.

Може це жарти, Сидоре Свиридовичу? Ми ж здається вийшли з хати до вінчання?

Сидір Свирид.

То й вернемось у хату, так як і вийшли. Я не хочу нещастя сестрі й небозі; коли зачепили Оленку, то йдіть з нею й вінчатись.

Івдокія Корн.

Еге ж, йдіть з нею й вінчатись.

Гострохвостий.

Я? вінчатись з Оленкою? Я, Свирид Йванович, матиму жінку Оленку?

Горпина Корн.

Бач, як потріпує Оленку! Чи так же ти говорив у мене в хаті і на улиці, як я піймала тебе коло своєї Оленки? А ти ж божився, а ти ж присягався!

Гострохвостий.

Та що тут балакати! Коли Евфросина Сидоровна того хоче, то нічого й балакати. Ми й обминемо Скавичиху, а церков доволі скрізь по Києву! Знайдемо церкву!

Сидір Свирид.

А ми то що ж таке? А моя жінка що ж таке? За таке я готов розсердитись, готов накричати повен двір, готов і не знаю що зробити!

Івдокія Корн.

І я готова розсердитись, готова накричати повен двір. Що це таке? говорив розумно, а це вже говорить таке, що й купи не держиться!

Сидір Свирид. й Івдокія Корн.

Беріть Оленку та ідіть до вінця, а Евфросини ми не пустимо.

Горпина Корн.

Що б я з ним тепер пустила до вінця Оленку? Борони Боже! Я знаю, яке буде її життя. Нехай Оленка пропадає, а за цёго паскудника не оддам, не оддам! (Кидається до Гострохвостого). Я ёго в суд, в полицію, та в тюрму. Продам хату та буду тягатись з ним за Оленку до смерти, а Оленки не оддам. Про мене, нехай іде в Флоровський манастир.

Оленка.

(Прислухається, встає й кидається до Евфросини).

Ти вкрала в мене жениха, ти одбила од мене моє щастя своїм золотом, своїми шовковими сукнями! Яка ж ти міні сестра, коли ти завъязала міні світ! Що я тобі зробила, що я тобі заподіяла? Скажи, на що ти губиш мене молоду? Як він мене кохав, як він любив цілувати мої очі, мої брови! Ти вкрала мою любов! (Плаче).

Евфросина.

Оленко! ти з ума зійшла, опамъятайся, що ти говориш, та ще й при людях! Я твоя сестра, а не твій ворог. Ти тепер сама не своя, та й сама не знаєш, що говориш.

Оленка.

(Плаче).

Боже мій, Боже мій! Як він божився, як присягався! Де ж та правда в світі? Як він мене любив, як милувався мною!

(Дружки беруть Оленку під руки, одводять її на ганок і садовлять на стільці).

Гострохвостий.

Евфросино Сидоровно! Довго ми будемо слухати оці бабськи теревені, оцю лайку, цей міщанський крик? Церква в Києві не одна; сідаймо, та їдьмо, бо вже вечір: нас ждуть.

Евфросина.

Свириде Йвановичу! Я до сёго часу виноватила свою тітку. Міні все здавалось, що тітка й Оленка тільки хотіли одбити од мене вас і пригорнути до себе. Міні здавалось, що тітка затягувала вас до себе, до своєї дочки.

Горпина Корн.

А нехай він сказиться! затягла б оце собі біду в хату!

Евфросина.

Міні здавалося, що тільки Оленка вас любить, а не ви Оленку; але ви любили Оленку, може й тепер любите.

Оленка.

(Прислухається, встає з стільця й кричить).

Ой, як ти мене любив, серце моє миле! Згадай, як ти милувався моїми очима, як ти цілував мої брови, як ти пригортав мене до свого серця і клявся, божився, присягався Брацькій Богородиці, що ти мене не покинеш. (Ридає і падає на стілець).

Евфросина.

Так он куди тягло вас, Свириде Йвановичу, ваше серце! так он де були всі ваші думки, як ви ходили до мене, як говорили зо мною! А я думала, що ваші слова щирі, що в ваших словах стільки правди, скільки розуму! Чого ж ви ходили до мене? На що ви клялись, божились, падали передо мною на коліна? Хіба ж я вас просила, хіба ж я вас тягла до себе, бігала за вами? (Кидається до Гострохвостого). На що ви зачіпали мене, коли мали иншу на умі? Я цёго так не пропущу! (Бігає по сцені). Я цёго не знесу, не прощу во віки віков! Я вам докажу, що я не аби-яка міщанка, з которою можна все витворяти. Я вам не перекупка, не яблучниця, котрій можна в вічі наплювати. Я наплюю вам в вічі. Пху! пху! пху! (Плює в вічі Гострохвостому). Вон з мого двору, щоб і нога твоя тут не була од сёго часу і до віку!

Сидір Свирид.

(Приступає до Гострохвостого).

Вон, вон! з мого двору! щоб і слід ваш тут не смердів!

Івдокія Корн.

Вон з нашого двору! вон! нетреба нам такого зятя!

Горпина Корн.

Еге, вон, вон з двору! В тюрму ёго, в москалі! Обголить ёму лоба та в арестанти! В Сібір ёго, в каторжну роботу!

Гострохвостий.

Що це таке з вами! Цілували мене, а тепер плюєте на мене, виганяєте з двору! А трясця ж ёго матері! Та й я ж маю честь і гонор, та й я ж чоловік не аби який! Не дам наплювати в кашу! А хто ж був винен, що ви не знали, де мене посадити, чим мене приймати? Що міні Рябко та Скавика! Та я вам зробив велику честь, що переступив ваш поріг, що їв вашу погану стряпанину!

Івдокія Корн.

Моя погана стряпанина! Боже мій!

Горпина Корн.

Моя погана стряпанина! Боже мій!

Івдокія Корн.

Мою стряпанину їли не такі пани, як ви, та й ті хвалили! Мої паляниці хоч вези за границю! Оце дожилась! Погана моя стряпанина!

Гострохвостий.

Не вартий ваш хліб, щоб Свирид Йванович душив ним своє горло.

Івдокія Корн. й Горпина Корн.

Пху! на тебе, сатано! Острамив нас на ввесь куток.

Гострохвостий.

Тичуть міні за жінку якусь яблушницю, якусь міщанку, якусь Оленку… Та я зробив честь вашій дочці, що сватався у вас. Що міні ваша дочка! Я на Липках знайду десять кращих Евфросинок з оттакелецькою куделею на голові, з цілим бараном, з цілим ведмедем на голові! Що міні Кожумъяки! На що міні здалися оці Кожумъяцькі шевці! Завтра піду на Липки й посватаю разом десять Евфросин, кругом обкованих золотом; завтра поїду вінчатись отут по-під вашим двором, щоб заздрість скрутила вас оттак! оттак!

Сидір Свирид. Івдокія Корн. Горпина Корн. і Евфросина.

Вон з двору! Вон з двору! Щоб твого й духу не чуть було! щоб твій слід не смердів на нашому підвіръї! (Приступають все ближче до Гострохвостого, він отступає до хвіртки).

Гострохвостий.

Полиція! В полицію вас усіх і саму Евфросину! Зараз поїду і налечу сюди з полицією.

Сидір Свирид.

Брешиш! не візьмеш нас в полицію.

Гострохвостий.

Заберу вас усіх, і Химку вашу візьму в полицію! Заберу вас з усім кодлом, з усім двором!

Сидір Свирид.

Ба не забереш! Не тільки не дам Химки, не дам свині, не дам собаки. Вон з нашого двору!

Гострохвостий.

(Трохи подається назад до хвіртки).

Чого ви приступаєте до мене? Ви думаєте, що я вас боюсь? Ви думаєте, що злякаєте мене? Не на ляканого напали. Я вас не боюсь! (Виступає вперед). Не я вас обезчестив, ви мене обезчестили! Я вам дам знати, хто я такий, я вам цёго не подарую! Я зараз приведу сюди роту москалів, візьму силою Евфросину і повінчаюсь.

Евфросина.

Мене візьме з москалями! Мене москалі поведуть в церкву до вінця! Ой люта ж я, люта! (Бігає по сцені). Це вже гірше, гірше од усёго! Це вже таке, що хоч і зараз виїзджай з Києва та й ніколи не вертайся! Ой люта ж я, люта! Ой нудно міні! Я думала, що він чоловік розумний і благородний, а він швець, а він пройдисвіт, а він прахвост!

Гострохвостий.

Я швець? Свирид Йванович Гострохвостий швець? Ні, Евфросино Сидоровно! Я цёго на віки віков вам не прощу! Я швець! Мене назвати при людях шевцем! Нехай би кравцем, нехай би столяром, нехай би чортом, бісом а за шевця я вам оддячу! Як би на вас не дівочій убір, я б вам дав знати шевця!

Евфросина.

То він сміє таке на мене говорити! Вон!

Рябкови й Горпина.

То він сміє так говорити! Вон з двору! (наступають на ёго, він отступається до хвіртки).

Гострохвостий.

(Тихо)

А сто чортів на ёго голову! Пропало золото й срібло! Завтра спродають мою цірульню! Ой, біда, біда! Йди, Свириде Йвановичу, до-дому, та знов шкреби свинячі рила. (Тяжко здихає).

Всі.

Вон з двору! вон з двору! Щоб і дух твій тут не смердів, а то хворостом будемо ганяти!

(Гострохвостий отступається і втікає в хвіртку. Сидір Свиридович запирає хвіртку засовом і підпірає дручком).

1-й Бас.

Втік, сучий син! От тобі й на! То це нам не прийдеться й випити!

2-й Бас.

А вже не прийдеться, коли молодий втік з двору. А бодай ёго нечистий вхопив. А я ж то думав нализатись! Як згадаю, то аж слинка тече.

1-й Бас.

І в мене аж слинка котиться.

Івдокія Корн.

(Вдарившись об поли руками).

Що ж тепер нам робити?

Сидір Свирид.

Танцюй по двору, коли немаєш чого робити; одначе в нас весілля. Як я оце добре розшолопав, то міні а ні кришки не шкода Гострохвостого. Такий брехун, такий пройдисвіт! Слава тобі, царице небесна, що ми одцурались од ёго.

Івдокія Корн.

Слава тобі, царице небесна, що так обійшлося, що не забрав нас у полицію. Ой, як згадаю, як він перелякав мене тією полицією та ротою москалів, то й досі трушусь. Слава тобі, Брацька Богородице, що він одкаснувсь од нас!

Ольга.

Ой який же шкандал вийшов! (Тихо). Дурно плаття шила!

Сидір Свирид.

Чого ж оце ми стоїмо, та святу землю дурно топчемо? Ходімо до хати! (До гостей). Прошу покорно до хати, та хоч випъємо по чарці. Одначе готувались к весіллю.

Митрополичі баси й шафері.

Ото розумна річ, бо в нас аж горло пересохло, дивлячись на ту комедію.

Сидір Свирид.

(До Горпини й Оленки).

Ходім, сестро, до хати та випъємо по чарці та й забудемо того брехуна Гострохвостого. Чи то ж ми не знайдемо зятів? Наші дочки, як голубочки! Не сердьтесь, сестро, бо ми в цім ділі, єй-же Богу, нічим не винні. Поцілуймось, та попростімся, та й заживемо по-давнёму, по-старому.

Горпина Корн.

То й попростімся, коли вже до того йдеться. (Цілується з Сидором Свиридовичом, Івдокією Корнієвною і з Евфросиною. Евфросина оступається).

Евфросина.

Не обнімайте мене, тітко, бо помнете квітки й сукню. (Тихо). Пхе! так і тхне яблуками та лёхом. (Обертуючись до Оленки). Оленко! ти бачиш, ти знаєш, що я невинна! Ти бачиш, що я не хотіла одбити од тебе жениха. Ти бачила, хто такий Гострохвостий, і не сердься на мене. (Цілується з нею).

Оленка.

Я вже ненавижу Гострохвостого. Моя любов хто ёго зна де й ділась. Виступив Гострохвостий у хвіртку, і, здається, поніс з собою всю мою любов. Тепер він ні твій, ні мій.

Сидір Свирид.

Прошу покорно в хату, та напъємося чаю, та випъємо по чарці, та й забудемо те погане лихо, поки друге не настигло. (Евфросина йде до саду. Всі йдуть у хату).

Завіса падає.

Кінець.