Москалева криниця

(Батькови Кошовому Я. Кухаренкови, на память 7 апреля року 1857.)

Не на Вкраїні, а далеко, Аж за Уралом, за Елеком, Старий недобиток варнак Мені розказував оттак Про сю криницю москалеву; А я, сумуючи, списав, Та рифму нищечком додав, Та невеличку і дешеву (Звичайне, крадене!) зобгав Тобі поему на спомини, Мій друже щирий, мій єдиний!

I.

— Після великої зіми, За Катерини за цариці, Москаль ту викопав криницю; А як він викопав, то ми Отсе й розкажемо в пригоді, А ви записуйте! Не шкодить Такую річ і записать, Бо се не казка, а билиця, Або бувальщина, — сказать.

Оттак пишіть: була криниця... Ні, не криниця, а село — Пишіть! — давно колись було Межи садами, при долині, Таки у нас, на Україні, Було те божеє село. В селі тому вдова жила, А у вдови дочка росла І син малоліток. Добре мати діток Багатому: хвалить Бога В роскошах; а вбогій Вдові не до того (Бо залили́ за шкуру сала: Трохи́ не пропала) — Думала іти в черниці, Або вбитись, утопитись, Так жаль маленьких діток стало (Звичайне, мати, — що й казать!), Та може ждався таки й зять, Бо вже Катруся підростала (Катрусею вдовівна звала́сь) — Чи вік же їй продівувать, Зносити брівоньки ні за-що? Хіба за те, що сирота? А красота-то, красота! Мій Боже милий! А трудяще, А чепурне́, та роботяще, Та тихе! Бач, і сирота, А всім була на-вдивовижу. Бувало, вигляне із хижі, Як тая квіточка з роси, Як теє сонечко з-за хмари — Ввесь похолону, неживий Стою, бувало... А-ні кара, ні́ кайдани, Ні-же літа, сину, Тії сили не втомили. Оттак і загину, Так і згину. Бо, дивися: Смерти сподіваюсь, А ридаю, мов дитина, Як я нагадаю Катерину... Слухай, сину, Мій друже єдиний! Слухай добре, та записуй, Та на Україні, Як Бог тебе допровадить, То роскажи, сину, Що ти бачив діявола Своїми очима!...

II.

Так, бачиш, дівонька отта Росла́ собі; і роботящий (Бо всюди сироти — ледащо) У наймах виріс сирота, Неначе батькова дитина. Ото-ж той са́мий сиротина У наймах, сяк собі, то так, Придбав, сірома, грошенят, Одежу справив, жупанину, Та — ні відсіль і ні відтіль — Купив садочок і хатину, Подякував за хліб і сіль І за науку добрим людям, Та до вдовівни на-впростець — Шелесть за рушниками! Не торгувались з староста́ми, Як те бува з багатирями, Не торгувавсь і пан-отець (На диво людям та на чудо!): За три́ копи звінчав у-будень, — Без пи́хи, так, як довело́сь... Оттут-то, голубе мій сизий, Оттут-то й лихо почало́сь.

III.

Уже либонь після Покрови, Вертався з Дону я, та знову (Бо я вже двічи посилав До дівчини за рушниками) Послать і в-третє міркував, — Та з чумаками, та з волами Як-раз в неділю на весілля До удовівни причвалав. Пропало! Все добро пропало, А-ні щетинки не осталось!... Пропав і я, — та не в шинку, А на »кобилі«... На віку Всі люди бачать лихо, сину; Але такого, мій єдиний, Такого лютого — ніхто, Ніхто і з-да́лека не бачив, Як я, лукавий... А тим ча́сом Просохли очі у вдови: Неначе в Бога за дверима, У зятя та в сина Стара собі спочиває, А на Катерину, На дитя своє єдине, Тілько поглядає. А я в шинку з пяницями Душу пропиваю. — Та й пропив; запродав душу, І душу і тіло: Тіло катові, а душу... О, Боже мій милий! Хотілося-б жить на світі, Та ба! Треба вчитись, Ще з-малечку треба вчитись, Як на світі жити, А то битимуть, та й дуже!... Не знаю, мій друже, Чи сатана ли́хо ко́їв, Чи я занедужав, Чи то мене злая доля Привела́ до того, — Таки й досі ще не знаю, Не знаю нічого; Знаю тілько, що тверезий (Бо вже а-ні ви́на, Ні меди, ні оковита Не пили́ся, сину!)... Оттаке-то сподіялось! Вмер батько і мати; Чужі люди поховали, А я, мов проклятий, Мов Іуда одринутий І людьми і Богом, Тиня́юся, ховаюся, — І дійшло до того, Що я, в-ночі підкравшися, Максимову хату (Бо його Максимом звали, Вдовиного зятя) Запалив. Згоріла хата... А душа проклята Не згоріла... моя душа!... Мій друже, мій брате! Не згоріла, а осталась, Тліє, й досі тліє... І коли вона зотліє, Коли одпочине? — Святий знає...

IV.

З переляку Вмерла Катерина; А Максим на пожарище Та на попелище Подивився — нема ради! Тілько вітер свище У димарі та в комині... Що на світі діять? І що тепер йому почати? Подумавши, перехрестивсь Та й знов пішов у наймити Голодні злидні годувати. Вдова осталась не сама, А з сином парубком; женити Його збіралась в-осени, — Аж гульк! Од матушки-цариці, Таки із са́мої столиці, Прийшов указ — лоби голить. Се в перший раз такий указ Прийшов з Московщини до нас, Бо на Вкраїні в нас, бувало, У козаки охочі йшли, А в пікінєри вербували, Та теж охочих. На селі Зібралася громада радить, Кого голить у москалі. Порадили громадою, Та сучого сина, Вдовиче́нка ледащи́цю, Забили в скрепи́цю, Та й повезли́ до прийому. Он яке твори́ться На сім світі, — яка правда У людий, мій сину!... Така й досі, я думаю, В нас на Україні; Та другої і не буде В невольниках-людях.

V.

»Ні вже«, каже, »добрі люде, Не так воно буде, — Оттак хіба!« Максим каже: »Які з мене люде У наймитах! Іду служить: Нехай«, каже, »вдовин син Та не стане під аршин, А я стану«. Із прийому Вернувся до-дому, До матері вдовиченко; А Максим з прийому Пішов собі у москалі, Помолившись Богу.

Мені полегшало, — а з чо́го, З чого полегшало мені? З того, що ворога не стало?... Якого-ж ворога, мій Боже? Моя пекельная душа Кого боялася? Максима? Ні, не Максима, а когось, Когось боялася, проклята: Люципе́рові служила, Та його й страши́лась!

VI.

Через год отто й велика Зіма наступила; До Зеленої неділі В байраках біліли Сніги білі. Тоді-ж отто І Очаков брали Москалі, а Запоро́жжя Перше зруйнували. Розбрелося товари́ство... А що то за люде Були тії Запорожці! Не було й не буде Таких людий! Під Очаков Погнали й Максима; Там-то його скалічено, Та на Україну Повернено з одста́вкою. Бачиш, праву ногу, Чи то ліву, підстре́лено... Мені не до того Було тоді! Знову люта Гадина впила́ся В саме серце, кругом його Тричі повила́ся, Як той Ирод. Що тут робить? Не дам собі ради; А Максимові кривому Нічого не вадить: Шкандиба́є на милиці, І гадки не має; А в неділеньку святую Мундір надіває, І медаль і хрест причепить, І заплете косу Та ще й бо́рошном посипле. Я не знаю й досі, На-що воно москалі ті Коси заплітали, Мов дівчата, та святеє Борошно псували? На іграшку, я думаю, Так собі, аби-то! Отто-ж було, мов ґенерал, Максим сановито Прибере́ться у неділю, Та й пошкандиба́є У храм божий; на крилосі Стане та й співає З дяком таки, а то возьме Та ще й прочитає Апостола серед церкви (Вивчився читати У москалях). Непевний був Максим оттой, брате, Та трудящий, роботящий, Та тихий до того, Та ласкавий; було́ тобі Ні-же а-нікого Не зачепить, ні-же ділом, Ні-же яким словом. »І талан і безталання — Все«, каже, »од Бога, Вседержителя святого, А більш ні од кого«.

Преблагий був муж на світі Максим оттой, сину; А я, а я — не вимовлю, Моя ти дитино! — Я... вбив його!... Пострівай лиш, Трохи одпочину, Та тоді вже...

VII.

Так ти кажеш, Що бачив криницю Москалеву? що ще й досі Беруть з неї воду? І хрест, кажеш, коло шля́ху І досі Господній Стоїть собі на роздоллі?... А не росказали Тобі люди там нічого? Вже повимірали Тії люди, мої свідки, Праведнії люди; А я й досі караюся, І каратись буду Й на тім світі...

Ось послухай, — Доводить до чого Сатана той душу нашу: Як не схаменеться Та до Бога не вернеться, То так і ввіпється Пазурами в саме серце. Ось слухай же, сину, Про Максима праведного! Було, не спочине Ніколи він, а в неділю, Або в яке свято, Бере святий псалтир в руки Та й іде читати У садочок (у садочку Та у холодочку Катерину поховали). Отто-ж у садочку За упокой душі її Псалтир прочитає; Потім собі тихесенько — Тихо заспіває »Со святими«, — та й заплаче, А потім помя́не »О здравії« тещу з сином, — І веселий стане. »Все од Бога«, скаже собі: »Треба вік дожити!« Оттакий-то муж праведний Був він на сім світі. А у будень, то він тобі Не посидить в хаті; Все нишпорить по-надвірю: »Треба работати!« Було скаже по-московськи: »А то, лежа в хаті, Ще опухнеш.« Та взяв якось Заступ і лопату, Та й пішов собі у поле Криницю копати. »Нехай«, каже, »колись люди Будуть воду пити, Та за мою грішну душу Господа молити.« Вийшов в поле геть од шля́ху, У балку спустився, Та й викопав при долині Глибоку криницю. (Не сам один: толокою Йому помагати Й добрі люди приходили Криницю копати). І виложив цямриною, І над шля́хом в полі Височенний хрест поставив. Зо всього роздолля Широкого було видно. Се, бачиш, для того, Щоб знать було, що криниця Єсть коло дороги, Щоб захо́дили з криниці Люди воду пити, Та за того, що викопав, Богу помолитись.

VIII.

А тепер уже — он бачиш, Доходить до чого? Що я стратить наміряюсь Максима святого... Оттаке-то! А за-віщо? За те, за що Каїн Убив брата праве́дного У світлому раю. Чи то було у неділю, Чи в якеє свято (Слухай, сину, як навчає Сатана проклятий!) — »Ходім,« кажу, »Уласович, На твою криницю Подивитись!« — »Добре,« каже, »Ходімо напитись Води з неї погожої.« Та й пішли обоє; І відерце і віже́чки Понесли́ з собою. От приходим до криниці — Я перш подивився, Чи глибока. »Власовичу!« Кажу́, »потрудися Води достать: я не вмію.« Він і нахилився, Опускаючи відерце; А я... я за ноги Вхопив його, та й укинув Максима святого У криницю... Такеє-то Сотворив я, сину! Такого ще не творилось В нас на Україні, Та й ніколи не створиться На всім світі, брате!... Всюди люди, а я один — Діявол проклятий!...

IX.

Через тиждень вже витягли Максима з криниці, Та у балці й поховали; Чималу каплицю Поставили громадою, А його криницю »Москалевою« назвали...

От тобі й билиця Про ту криницю москалеву, — Нелюдська билиця! А я... пішов у гайдамаки, Та на Сибірі опинивсь (Бо тут Сибір була́ колись) І пропадаю, мов собака, Мов той Іуда... Помолись За мене Богу, мій ти сину, На тій преславній Україні, На тій веселій стороні — Чи не полегшає мені?...