Мар'яна-черниця

[I.]

У неді́лю на вигоні Дівчата гуляли, Жартували з парубками Де-які співали Про досвітки, вечорниці, Та як била мати, Щоб з козаком не сто́яла... Звичайно — дівчата, То про своє все й співають, Яка про що знає. Аж ось, з хлопцем старий сліпець В село шкандибає; В руках чоботи, на плечах Латана торбина У старого. А дитина, Сердешна дитина, Обідрана, ледве-ледве Несе ноженята... Безталанний син Катрусі! »Дивіться, дівчата, Кобзар іде! кобзар іде!« Та всі, яко мо́га, Хлопців кинули, побігли Зострічать сліпого. »Діду-серце, голубчику! Заграй нам що-небудь! Я шага дам, я черешень, Я напою медом; А тим часом одпочинеш, А ми потанцюєм. Заграй же нам яку-небудь!« »Чую, любі, чую! Спасибі вам, мої квіти, За слово ласкаве! Заграв би вам, та, бачите, Справи нема, справи. Учора був на база́рі, Кобза зопсувалась, Розвалилася....«

»А струни?«

»Тілько три осталось.«

»Та хоч на трьох яку-небудь!«

»На трьох? Ох, дівчата! І на одній колись-то грав, Та ба, вже не грати! Пострівайте-ж, мої любі, Трошки одпочину... Сядьмо, хлопче!« Посідали. Розвязав торбину, Вийняв кобзу, разів зо два Ударив по рваних. »Що-б вам заграть? Пострівайте! Черницю Маряну... Чи чували, чи не чули?... Слухайте-ж, дівчата, Та кайтеся!«

[II.]

Давно колись Була собі мати; Був і батько, та не стало: Осталась вдовою, Ой осталась удовою, Та й немолодою, Із волами, із возами, З малою дочкою.

Росла дочка Маряна, А виросла, як панна — Чорнобрива, уродлива, Хоч за пана гетьма́на! Стала мати гадати Та зятя єднати, А Маряна не до пана Виходила стояти. — Не до пана товстого, Усатого старого, До Петруся, в гаю, в лузі Що вечора святого. Розмовляла, жартувала, Обнімала, мліла, В раю жила... а іноді Плакала, німіла.

»Чого плачеш, моя пташко?« Петро запитає. Вона гляне, усміхнеться: »І сама не знаю!«

»Може, думаєш, покину? Ні, моя рибчино! Буду ходить, буду любить, Поки не загину. Хіба було коли в світі, Щоб ті, що кохались, Розійшлися, не взялися, Живими остались?« »Ти жартуєш, мій голубе! Ти чув, що співають?.... То кобзарі вигадують, Бо, сліпі, не знають; Бо не бачать, що є брови Чорні й карі очі, І високий стан козачий, І гнучкий дівочий; Що є коси, чорні коси, Козацька чуприна; Що на мову на Петрову В глухій домовині Усміхнуся, скажу йому: »Орле сизокрилий! Люблю тебе й на тім світі, Як на сім любила.«

Оттак, серце, обнімімось, Оттак поцілую! Нехай в-купі заховають! Умру — не почую... Не почую...«

Обнялися, Обнялись, зомліли. Оттак вони любилися, Оттак і хотіли, Щоб на той світ переступить. Та не по їх стало... Що-вечора сходилися, І мати не знала, Де Маряна до півночи, З ким вона гуляла. »Воно мале, ще дитина, Нічого не знає....«

Угадала стара мати, Та не все вгадала: Знать, забула, що колись же Сама дівувала?

Угадала мати: Маряна — дитина, Не знала, як треба на сім світі жить; Думала: — ні люди, ані домовина З Петром не розлучать, уміла любить; Думала, що тілько кобзарі співають, Бо, сліпі, не бачать карих оченят, Що тілько лякають молодих дівчат... Лякають, дівчата, правдою лякають! І я вас лякаю, бо те лихо знаю — Бодай на сім світі ніколи не знать Того, що я знаю!... Минуло, дівчата; Серце не заснуло, я вас не забув; Люблю вас і досі, як діточок мати, Буду вам співати, поки не загину... Тоді, мої любі, як мене не стане, Згадайте про мене, про мою Маряну; Я вам з того світа серцем усміхнусь, Усміхнуся...«

Та й заплакав. Дивились дівчата, Не питали, чого плаче. Та й на-що питати? Минулося, — помагало Ласкаве дівоче Щире слово...

[III.]

»Вибачайте!« (Утер сліпі очі) »Вибачайте, мої любі! Нехотя журю́ся... Так от, бачите, Маряна З убогим Петрусем Що-вечора розмовляла, А мати не знала, Дивувалась: »Що се таке Маряну спіткало? Чи не пристріт? Сяде шити, — Не те вишиває; Замісць, »Гриця«, задумавшись, »Петруся« співає; Часом сонна розмовляє, Подушку цілує...« Мати спершу сміялася, Думала: жартує; Потім бачить, що не жарти, Та й каже Маряні: — »Треба буде старостів ждать, Та, може, й од пана. Ти вже виросла — нівроку, Уже й дівувала; Я вже думаю, що... бачиш... (На-силу сказала), Що вже й заміж, коли теє...« — »А за кого, мамо?« — »Хто вподоба, то я й оддам.«

Співає Маряна:

»Минулася твоя доля, На-віки минула! Чом ти вчора, як вернулась, На-вік не заснула? Було-б легше в домовині Одинокій спати, Тоді, може-б, над тобою Заплакала мати. Тепер мати не заплаче, Та й не заспіває, А лиха ще буде-буде, Поки заховають!«

Оттаке-то, мої любі, Бува на сім світі: Одна дочка у матері, Та й тій тяжко жити!..

По садочку похожає, Слізоньки втирає; Поглядає на сонечко: Пече, а не сяє; Стоїть собі серед неба, Мов сміється з неї. Воно не зна, що Маряна Рада-б під землею Заховаться од матері, Щоб не почуть знову Тії мови, що вже чула, Проклятої мови. Воно не зна, що як зайде Спочити за гаєм, Петрусь вийде на долину, Петрусь заспіває, Петрусь її роспитає, Як брат заговорить, Поцілує, роспитає Про лютеє горе.

Не знала Маряна, чого серце мліє, Чого плачуть очі. На-що його знать? Хилиться тополя, куди вітер віє, Тяжко одинокій на степу стоять. Утомиться вітер — тополя спочине: Оттак і дівоча мине хуртовина. Тяжко одинокій в степу зострічать, А ще гірше любій попереду знать, Де і як спіткає лихая година.

Несподівано Маряна Зостріла недолю; Співа, було, а іноді Дає сльозам волю. — Сама не зна, чого плаче; Може, серце й чує, Та не вміє розказати Про те, що віщує.

Раз у-вечері Маряна, Як мати заснула, Пішла слухать соловейка, Мов з-роду не чула. Вийшла в садок, послухала, Сама заспівала, Та й замовкла: під яблуню Тихесенько стала; Заплакала, як дитина Без матері плаче... Петро стоїть перед нею, Нічого не бачить.

[IV.]

— »Оддай мене, моя мамо, Та не за старого, Оддай мене, моє серце, Та за молодого! Нехай старий бурлакує, Гроші заробляє, А молодий мене любить, Долі не шукає; Не шукає, не блукає Чужими степами. Свої воли, свої вози, А між парубками, Як маківка на городі, Цвіте — процвітає; Має поле, має волю, Та долі не має. Його доля — мої брови, Мої карі очі; Моє слово — панство-царство, Нічого не схоче. У кайданах, моя сиза, Та не сиротою, Тілько, мамо, щоб плакати, Щоб співать зо мною. — Оддай...« Дочко моя, Маряно! Оддам тебе за пана, За старого, багатого, За сотника Йвана.« »Умру, серце-мамо, За сотником Йваном!« »Не вмреш, будем панувати, Будеш діток годувати!«

Мати галка, мати чорна Літаючи кряче; Чорнобрива дівчинонька, Ходя гаєм, плаче. Летить галка через балку, В степу погуляти, А дівчина нудить світом: Ні з ким розмовляти. Не пускає її мати В-ранці до криниці, Ні жита жать, ні льону брать, Ні на вечорниці, Де дівчата з парубками Жартують, співають, Та про мене, чорнобриву, Нишком розмовляють: »Багатого дочка батька, Шляхетського роду...« »Тяжко, мамо, важко, мамо!... На-що дала вроду? На-що брови змалювала, Дала карі очі? Усе дала, тілько долі, Долі дать не хочеш. На-що мене годувала, На-що доглядала? Поки лиха я не знала, Чом не заховала?«

Не слухала стара мати, Лягла спочивати, А Маряна заплакала, Ледве пішла з хати. »Злякалася,« дума мати: »Нехай переплаче!« А Маряна за сльозами І світу не бачить. Пішла в садок... Серце мліє, Як згадає пана. Серце моє, рибко моя! Маряно, Маряно! Пострівайте!... Заспівала — Пішла луна гаєм: Не про »Гриця«, про »Петруся« Так і виливає. Заспіває, опиниться, Послуха, та знову, Аж голосок утомився. — Петрової мови Не чуть, нема, не гукає, Не кличе: »Маряно! Де ти, пташко? Вилинь, серце, Серденько кохане!«

Нема Петра, не чуть Петра... Не вже-ж то покинув Сиротою чорнобриву При лихій годині? Побачимо... А тим часом По-над темним гаєм, Як русалка жде місяця, Маряна блукає. Не співає чорнобрива, Тяжко-тяжко плаче. »Ой вернися, подивися, Зрадливий козаче!« Утомилась би Маряна, Утоми не чує; Без Петруся в гаю, в лузі Ходячи ночує. На схід сонця червоніє, Ховаються зорі; Іде дівчина до хати, Несе своє горе. Прийшла в хату — спала мати; Глянула на неї: »Ой якби ти, мамо, знала, Якою змією Окрутила моє серце, Рідної дитини!..« Та й упала на постелю, Як у домовину!...