Марія

(Поема.) »Радуйсѧ, ты бо обновила єси зачатыѧ стꙋдно.« (Акаф. Пр. Богор., ік. 10.)

Все упованіє моє На тебе, мій пресвітлий раю, На милосердіє твоє, — Все упованіє моє На тебе, Мати, возлагаю, Святая сило всіх святих, Пренепорочная, благая! Молюся, плачу і ридаю: Воззри, Пречистая, на їх, Оттих окрадених, сліпих Невольників; подай їм силу Твойого мученика Сина, Щоб хрест-кайдани донесли́ До са́мого, само́го краю! Достойно-пітая! Благаю, Царице неба і землі! Воньми їх стону і пошли́ Благий конець, о всеблагая! А я, незлобний, воспою́, Як процвітуть убогі села, Псалмом і тихим і весе́лим Святую доленьку твою. А нині — плач, і скорб, і сльози Душі убогої — убогий Останню лепту подаю.

I.

У Йосипа, у тесляра́, Чи в бондаря того́ святого, Марія в наймичка́х росла́. Росла собі і виростала, І на порі Марія стала, Рожевим квітом розцвіла́ В убогій і чужій хатині, В святому тихому раю́. Тесля́р на наймичку свою, Неначе на свою дитину, Теслу́ було́ і струг покине, Та й дивиться. І час мине, А він і оком не мигне, І думає: »А-ні родини, А-ні хатиночки нема, — Одна-однісенька!... Хіба... Ще-ж смерть моя не за плечима!«

А та стоїть собі під тином Та вовну білую пряде На той бурну́с йому святе́шний; Або на беріг поведе Козу з козяточком сердешним І попасти́ і напоїть; Хоч і далеко, так любила-ж Вона той тихий божий став, Широкую Тиверія́ду. І рада, аж сміється, рада, Що Йосип, сидячи́, мовчав, Не боронив їй, не спиняв На став іти. Іде, сміється, А він сидить, та все сидить, За струг, сердега, не береться. Коза напється та й пасеться, А дівчина собі стоїть, Неначе вкопана, під гаєм, І смутно-сумно позирає На той широкий божий став. І мовила: »Тиверіядо! Широкий царю озера́м! Скажи мені, моя порадо: Якая доля вийде нам З старим Іо́сифом? О, доле!« І похилилась, мов тополя Од вітру хилиться в яру́. »Йому я стану за дитину; Плечми моїми молодими Його старії підопру!« І кинула кругом очима, Аж искри сипнули з очий, А з добрих молодих плечий Хито́н полатаний до-долу Тихенько зсунувся: ніколи Такої божої краси Ніхто не у́зрить!... Злая-ж доля Колючим терном провела́, Знущалася над красотою. О, доленько!... По-над водою Ходою тихою пішла, Лопух край берега найшла, Лопух зірвала і накрила, Неначе бриликом, свою Головоньку тую́ смутну́ю, Свою головоньку святую, І зникла в темному гаю.

О світе наш незаходимий! О ти пречистая в женах! Благоуханний зельний крине! В яких гаях, в яких ярах, В яких незна́ємих вертепах Ти заховаєшся од спеки Огнепалимої тії́, Що серце без огню розтопить І без води прорве, потопить Святії думоньки твої?! Де ти сховаєшся? Ніде! Огонь заклюнувся вже, — годі! Уже розже́врівся, і — шкода! — Даремне сила пропаде́, До крови дійде, до кости́ Огонь той лютий, негасимий, І, недобитая, за сином Повинна будеш перейти Огонь пекельний. Вже пророчить, Тобі вже зазирає в очи Твоє грядущеє. Не зри! Сльозу пророчую утри, Заквітчай голову дівочу Лілеями, та тим рясним, Червоним маком, та й засни Під явором у холодочку, Поки́ що буде!

II.

У-вечері, мов зоря тая, Марія з гаю вихожає Заквітчана. Фаво́р-гора, Неначе з злата-серебра́, Дале́ко-ви́соко сіяє, Аж сліпить очі. Підняла́ На той Фавор свої святії Очиці кроткії Марія, Та й усміхнулась; зайняла́ Козу з козяточком з-під гаю І заспівала: »Раю, раю, Темний гаю! Чи я, молодая, Милий Боже, — В Твоїм раї — Чи я, погуляю, Нагуляюсь?«

Тай замовкла; Круг себе сумно озирнулась, На руки козеня взяла́ І веселенькая пішла На хутір бондарів убогий. А йдучи, козеня, небога, Ніби дитину на руках, Хитала, бавила, гойда́ла, До лона тихо пригортала І цілувала. Козеня, Неначе теє кошеня, І не пручалось, не кричало, На лоні пе́стилося, гралось. Миль зо дві любо з козеням Трохи́-трохи́ не танцювала, — І не втоми́лась. Вигляда Старий, сумуючи під тином, Давненько вже свою дитину; Зустрів її і привітав, І тихо мовив: »Де ти, в Бога, Загаялась, моя небого? Ходімо в кущу, опочи́й, Та повече́ряємо в-купі З веселим гостем молодим. Ходімо, доненько!« »Який, Який се гость?« Із Назарета, Зайшов у нас підночувать, І каже: Божа благодать На ветхую Єлизавету Учора рано пролила́сь, — Учора, — каже, — привела́ Дитину-сина, а Захарій Старий нарек його Іваном! Так бачиш що...«

А гость роззутий, Умитий, з ку́щі вихожав В одно́му білому хитоні Мов намальований сіяв. І став велично на порозі І, уклонившися, вітав Марію тихо... Їй, небозі, Аж дивно, чудно. Гость стояв, І ніби справді засіяв. Марія на його́ зирнула І стрепенулась, — пригорнулась, Неначе злякане дитя, До Йосипа свого́ старого. А потім гостя молодого Просила, ніби повела́, Очима в кущу. Принесла́ Води погожої з криниці, І молоко, і сир козлиці Їм на вечерю подала́; Сама-ж не їла й не пила́, В куточку мовчки прихилилась Та дивувалася, дивилась І слухала, як молодий Дивочний гость той говорив. І словеса його святії На серце падали Марії, І серце мерзло і пеклось.

»Во Іудеї не було, — Промовив гость, — того́ ніколи, Що нині у́зриться. Равві, Равві великого глаголи На ниві сіються новій, — І виростуть, і пожнемо́, І в житницю соберемо Зерно́ святеє. Я Мессію Іду народу возвістить!« І помолилася Марія Перед апостолом.

Горить Огонь тихенько на каби́ці, А Йосип праведний сидить Та ду́має... Уже зірниця На небі ясно зайняла́сь; Марія встала та й пішла З глеко́м по воду до криниці. І гость за нею, і в яро́чку Догнав Марію... Холодо́чком До сходу сонця провела́ До са́мої Тиверіяди Благовістителя, і рада — Радесенька собі прийшла До-дому.

III.

Жде його Марія І жду́чи плаче; молодії Ланіти, очі і уста Марніють зримо. »Ти не та, Не та тепер, Маріє, стала, Цвіт зельний, наша красота!« Промовив Йосип: »Диво сталось З тобою, доненько моя! Ходім, Маріє, повінчаймось, А то... (й не вимовив — убють На улиці!) і заховаймось В своїм оа́зисі.« І в путь Марія на́-швидку́ збіралась Та тяжко плакала, ридала. Ото-ж вони собі ідуть; Несе з торбиною на пле́чах Нову коновочку старий: Спродать би-то, та молодій Купить хустиночку до-речі Та й за повінчання оддать.

О, старче праведний, багатий! Не од Сіона благодать, А з тихої твоєї хати Нам возвістилася. Як-би́ Пречистій їй не дав ти руку, Рабами-б біднії раби І досі мерли-би.

О, муко! О, тяжкая душі печаль! Не вас мені, сердешних, жаль, Сліпі ви, нищії душою, — А тих, що бачать над собою Сокиру, молот — і кують Кайдани но́вії. Убють, Заріжуть вас, душеубийці, І із кровавої криниці Собак напоять!

Де-ж подівсь Дивочний гость отой лукавий? Хоч-би прийшов та подививсь На брак той славний і преславний, На брак окрадений! Не чуть, Не чуть його, а-ні Мессії. А люди ждуть чогось, і ждуть Чогось непевного... Маріє! Ти-ж, безталанная, чого І ждеш, і ждатимеш од Бога І од людий Його?! Нічого, Ні-же апостола того́ Тепер не жди! Тесля́р убогий Тебе повінчану веде В свою убогую хатину. Молись і дякуй, що не кинув, Що на розпуття не прогнав; А то-б цеглиною убили, Як-би не вкрив, не заховав! В Єрусалимі говорили Тихенько люди, що стяли́ У городі Тиверіяді, Чи то якогось розпяли́ Провозвістителя Мессії. »Його?!« промовила Марія, І веселенькая пішла У Назарет. І він радіє, Що наймичка його́ несла́ В утробі пра́ведную душу За волю ро́зпятого мужа.

Ото вони собі ідуть; Прийшли до-дому, і живуть Повінчані, та невеселі. Тесля́р колисочку дебе́лу Майструє в сінях; а вона, Пренепорочная Марія, Сидить собі коло вікна І в поле дивиться, і шиє Маленькеє сороченя — Комусь то це...?

IV.

»Хазя́їн дома?« На дво́рі крикнуло. »Указ Од кесаря, його́ само́го, Щоб ви сьогодня, сей-же час, Ви на ревізію у го́род, У город Вифлеє́м ішли́!« І зник, пропав той тя́жкий голос, Тілько луна в яру гула́.

Марія зараз заходи́лась Пекти́ опрісноки; спекла́, В торбину мовчки положила І мовчки за старим пішла У Вифлеєм. »Святая сило, Спаси мене, мій Боже милий!« — Тілько й промовила. Ідуть, Сумуючи собі обоє, І вбогії — перед собою Козу з козяточком женуть, Бо дома ні на кого кинуть. А може Бог пошле дитину В дорозі, от і молоко Сердешній матері. Скоти́на Іде пасучися, рядком Ідуть за нею батько й мати. І починають розмовляти По-волі тихо. »Семіон Протопресвітер« — Йосип мовив — »Такеє-то пророче слово Сказав мені: святий закон І Авраама і Мойсея Возобновля́ть мужі Єссе́ї; І, — каже, — поти не умру, Поки Мессію не узрю́! — Чи чуєш ти, моя Маріє? Мессія прийде!« »Вже прийшов, І ми вже бачили Мессію!« Марія мовила. Найшов Опріснок Йосип у торбині, Дає та й каже: »На, дитино! Поки́ що буде, укріпись! До Вифлеєма не близенько, Та й я спочину: утомивсь!« Та й сіли на шляху гарненько Полуднувать. Ото-ж сидять, А сонце праведне швиденько До-долу котиться і — глядь! Сховалося, і смеркло в полі, І — диво дивнеє!... ніколи Ніхто не бачив і не чув Такого дива! Аж здрігнув Святий тесля́р — мітла з востоку Над са́мим Вифлеємом, боком, Мітла огненная зійшла, І степ і гори осіяла. Марія з шля́ху не вставала — Марія сина привела́, Єдиную тую́ дитину, Що нас од ка́торги спасла́ І, пресвятая, неповинна За нас, лукавих, розпяла́сь! А недалеко, край дороги, Отару гнали чабани, Та й їх побачили. Небогу, Її й дитяточко взяли́ І у вертеп свій принесли́, І чабани його убогі Еммануілом нарекли.

До сходу сонця, рано-рано, У Вифлеємі на майда́ні Зійшовся люд і шопотить, Що щось непевне з лю́дьми бу́де Во Іуде́ї; гомонить І тихне люд. »О люде, люде!« Чабан якийсь біжить, кричить: — »Пророчество Ієремії, Іса́ії збуло́сь, збуло́сь! У нас, у пастирий, Мессія Роди́вся вчора!«... Загуло У Вифлеємі на майда́ні: »Мессія!... Іісус!... Осанна!...« І люд розхо́дивсь.

V.

Через час, Чи через два, прийшов указ І леґіон з Єрусалима Од того Ирода; незриме Й нечуте сталося тоді: Ще діточки сповиті спали, Ще купіль гріли матері, — На марне гріли!... не купали Маленьких діточок своїх: Ножі салдати сполоскали В дитячій праведній крові! Такеє-то на світі сталось! Дивітеся-ж, о матері, Що роблять Ироди царі!

Марія навіть не ховалась З своїм младенцем. Слава вам, Убогим людям, чабанам, Що привітали, заховали І нам Спасителя спасли́ Од Ирода! Нагодували І напоїли, і дали́ Кожух і свиту на дорогу І, небораки, додали́ Ослицю дійну, і небогу З її дитяточком малим І посадили й провели́ В-ночі тайними манівцями На шлях Мемфіський. А мітла, Мітла огненная світила, Неначе сонце, і дивилась На ту ослицю, що несла́ В Єгипет кроткую Марію І нарожденного Мессію.

Як-би де на́ світі хоч раз Цариця сіла на ослицю, То слава стала-б про царицю І про великую ослицю По всьому світу. Ся-ж несла́ Живого істинного Бога! Тебе-ж, сердешну, Копт убогий Хотів у Йосипа купить, Та здохла ти: мабуть, дорога Таки завадила тобі!

У Нилі скупанеє спить В пелю́шках долі під вербою Дитяточко. А між лозою — З лози колисочку плете Та плаче праведная мати, Колиску тую плетучи́. А Йосип заходився хату Із очерету будувати, Щоб хоч укритися в-ночі. З-за Нилу сфінкси, мов сичі, Страшними ме́ртвими очима На теє дивляться; за ними На голому піску стоять По шнуру піраміди в-ряд, Мов фараонова сторо́жа, І ніби фараонам знать Вони дають, що правда божа Встає вже, встала на земли́, Щоб фараони стереглись.

Марія на́йнялася прясти У Копта вовну; а святий Іосиф взявсь отару пасти, Щоб хоч козу ту заробить На молоко малій дитині. Минає рік. Коло хатини В повіточці своїй малій Той бондар праведний, святий І гадки, праведний, не має — Барило й бочку набиває, Та ще й курникає. А ти? Не плачеш ти і не співаєш; Гадаєш, ду́маєш-гадаєш, Як його вчити, навести На путь святий, святого сина, І як його́ од зол спасти́, Од бур житейських одвести́...

Ще рік минув. Коло хатини Коза пасеться, а дитина І невеличке козеня У сінях граються; а мати Сидить на призьбі коло хати Та вовну з кужілля пряде. Аж ось і сам старий іде З ціпочком тихо по-під тином: Носив у город шапличок Продать: йому медя́ничок, А їй немудрую хустину, Собі-ж несе на постоли Реме́ню доброго. Спочинув, Та й каже: »Доню! не журись: Царя вже Ирода не стало! Чогось у-вечері наївсь, Та так наївся, що й опрігсь, — Такеє-то мені сказали. Ходімо, каже, у свій гай, У свій маленький тихий рай, Ходім до-домоньку, дитино!« — »Ходім!« сказала, та й пішла На Нил сороченята прати В дорогу синові. Пасла́сь Коза з козятком коло хати, А Йосип сина забавляв, На призьбі си́дя, поки мати На річці прала ті малі Соро́чечки; а потім в хаті Поморщив добре постоли́ Собі в дорогу. Та й зняли́сь До сходу сонця, по торбині На плечі взявши, а дитину У-двох в колисочці несли́.

VI.

То сяк, то так прийшли до-дому. Бодай не довелось нікому Узріть такеє! Благодать, Гайочок тихий серед поля, Одна-єдиная їх доля, Оттой гайочок — і не знать, Де він кохався, і хатина — Все, все сплюндровано. В руїні Їм довело́ся ночувать. В ярок Марія до криниці Швиденько кинулася: там Колись-то з нею яснолицій Зустрівся гость святий... Бурян, Будяк колючий з кропиво́ю Коло криниці поросли́. Маріє, горенько з тобою! Молися, серденько, молись! Окуй свою святую силу, Довготерпінієм окуй, В сльозах кровавих загартуй! Небога трохи не втопилась У тій криниці. Горе нам Було-б іскупленим рабам! Дитина-б тая виростала Без матері, і ми-б не знали І досі правди на земли — Святої волі. Схаменулась І тяжко-важко усміхнулась Та й заридала. Полились На ця́мрину святії сльози Та й висохли; а їй, небозі, Поле́гшало. Єлисавета, Стара вдова, у Назареті, З малим синком своїм жила́, Таки з Іваном, та й була́ Якась рідня їм. В-ранці рано Свою дитину, безталанна, Нагодувала, одягла́, І за святим своїм пішла У Назарет той до вдовиці, В сусіди, в наймички́, проситись. Дитяточко собі росло́, З Іва́сем удове́нком гралось, Уже чима́ле підросло́. Якось вони собі гуляли У-двох на улиці; знайшли Дві палочки, та й понесли́ До-дому матерям на дро́ва: Звичайне, діточки! Ідуть І веселенькі і здорові, — Аж любо глянуть, як ідуть. Ото-ж воно, мале, взяло́ Другу́ю палочку у Йвася (Івась у коники гулявся), Зробило хрестик, та й несло́ До-дому, бачте, показати, Що й він уміє майструвати. Марія ще за ворітьми Дітий зустріла, і зомліла І трупом пала, як узріла Той хрестик-шибеничку. »Злий, Недобрий чоловік, лихий Навчив тебе, моя дитино, Зробить отсе. Покинь, покинь!« А він, маленький, неповинний, Святую шибеничку кинув І заридав, і пролили́сь Ще в перший раз младенчі сльози На лоно матернє. Небозі Ніби поле́гшало. Взяла́, У холодочок завела́, В бурян, в садок, поцілувала Та коржиком нагодувала, Свіженьким коржиком; воно-ж Попе́стилось собі, погралось Та й спатоньки, мале, лягло́, Таки-ж у неї на колінах. Ото-ж і спить собі дитина, Мов янголяточко в раю́, І на єдиную свою Та мати дивиться і плаче Тихенько-тихо: ангел спить... То щоб його-то не збудить! Та й не догле́діла: неначе Окропу капля, як огонь, На його впала, і воно Прокинулось. Швиденько сльози Марія втерла сміючи́сь, Щоб він не бачив; і небозі Не довело́ся одурить Малого сина: подивилось, І заридало.

Заробила, Чи то позичила вдова, Пів-копи тую на буквар. Сама-б учила, так не знала-ж Вона письма того́. Взяла́ Та в школу хлопця одвела́ У ієссейську; доглядала-ж Сама його, сама й навчала Добру́ і розуму. Івась, Таки вдовенко, в його вдавсь, Та в-двох собі й ходили в школу І вчились в-купочці. Ніколи Ані пограється з дітьми, Ані побігає; самий Оден-однісенький, бувало, Сидить собі у буряні Та клепку теше: помагало Святому батькові в труда́х.

VII.

Якось по сьомому годочку (Малий вже добре майстрував), Одпочиваючи в куто́чку, Старий на сина дивувавсь: Який-то з його майстер буде? Які-то люди з його будуть? Та взявши відер, кандійок, І батько, й мати, і воно Пішли на ярмарок у са́мий — Самісінький Єрусалим; Хоч і далеко, так спродати Дорогше можна. От прийшли, Розташувались. Батько й мати Сидять собі та продають Добро своє. А де-ж дитина? Побігло десь... Шукає сина Та плаче матір, — і не чуть, Де ділося! У синаґоґу Зайшла благать благого Бога, Щоб син її найшовсь; аж — глядь! Межи раввинами дитина, Її хлопяточко, сидить, І научає неповинне: Як в світі жить, людий любить, За правду стать, за правду згинуть — Без правди горе! — »Горе вам, Учителі архиєреї!...« І дивувались фарисеї І книжники його речам, А радость матері Марії Неізреченная! Мессію, Самого Бога на землі Вона вже зріла... Спродали́сь, Во храмі помолились Богу, І веселенькиї в дорогу До-дому рушили в-ночи, По холодочку. Виростали, І в-купі вчились, ростучи́, Святії діточки; пишались Святії тії матері Своїми дітками. Із школи Путем терновим розійшлись Обидва: божії глаголи, Святую правду на земли І прорікали, й розпяли́сь За воленьку, святую волю!...

Іван пішов собі в пустиню, А твій — між люди; а за ним, За сином праведним своїм, І ти пішла. В старій хатині, В чужій покинула його, Святого Йосипа свого́; Пішла тинятись по-під-тинню, Аж поки-поки не дійшла Аж до Голгофи...

VIII.

Бо за сином Святая мати всюди йшла; Його слова, його діла, — Все чула й бачила, і мліла, І мовчки-трепетно раділа, На сина дивлячи́сь. А він Сидить було на Єлєоні, Одпочива. Єрусалим Розкинувсь гордо перед ним, — Сіяє в золотім виссоні Ізра́ільський архиєрей, Романський золотий плебей! І час, і два мине, не встане, На матір навіть не погляне, Та аж заплаче, дивлячи́сь На іудейськую столи́цю. Й вона заплаче, ідучи́ У яр по воду до криниці, Тихесенько, і принесе Води погожої, і вмиє Утомлені стопи́ святії; І пити дасть, і отрясе, Одує прах з його хитона, Зашиє дірочку, та й знову Під смокву піде і сидить І дивиться — о, всесвятая! — Як син той скорбний спочиває. Аж ось і дітвора біжить Із го́рода: його любили Святії діточки; слідко́м За ним по улицях ходили, А иноді й на Єлєон До його бігали малії. Ото́-ж прибігли. — »О, святії, Пренепорочнії!« сказав, Як у́зрів діточок, привстав І цілував, благословляя; Погрався з ними, мов маленький, Надів бурну́с, і веселенький, З своїми дітками пішов В Єрусалим на слово но́ве, Поніс лукавим правди слово. Не вняли слову, розпяли́!...

Як розпинать його вели́, Ти на розпутії стояла З малими дітьми. (Мужики, Його брати, ученики́ Перелякались, повтікали.) — »Нехай іде, нехай іде! Оттак і вас він поведе!« Сказала дітям і упала На землю трупом.

Розпяла́сь Твоя єдиная дитина. А ти, спочинувши під тином, У Назарет оттой пішла. Вдову давно вже поховали В чужій позиченій труні Чужії люди, а Івана Її зарізали в тюрмі. І Йосипа твого́ не стало! А ти, як палець той, осталась Одна-однісенька. Такий Талан твій латаний, небого! Брати його, ученики́ Нетвердії, душеубогі, Катам на муку не дали́сь: Сховались, потім розійшлись, І ти їх мусіла збірати... Ото-ж вони якось зійшлись В-ночі круг тебе сумувати, І ти, великая в женах, І їх униніє і страх Розвіяла, мов ту полову, Своїм святим огненним словом; Ти дух святий свій пронесла́ В їх душі вбогії... Хвала́ І похвала́ тобі, Маріє! Мужі воспрянули святії, По всьому світу розійшлись, І іменем твойого Сина, Твоєї скорбної дитини, Любов і правду рознесли́ По всьому світу; ти-ж під тином, Сумуючи, у буряні Умерла з голоду. Амінь.