Лісова ідилія

Посьвята

Миколї Вороному.

Миколо, мій друзяко давний, Ідеалїсте непоправний! Навіяв ти на душу чару З далекого Катернодару; Мов згук тримбіти в полонинї Тому, що блудить по долинї, Пустив ти слово різко, сьміло, Що в серцї дивно защеміло:

„Пісень давайте нам, поети, Без тенденційної прикмети, Без соціяльного змаганя, Без усесьвітнього стражданя, Без наріканя над юрбою, Без гучних покликів до бою, Без сварів мудрецїв і дурнїв, Без горожанських тих котурнів! Пісень свобідних і безпечних, Добутих із глибин сердечних, Де-б той сучасник горем битий Душею хвильку міг спочити“.

Гай, гай, Миколо, ще й з пеньками! Лиш мід твоїми-б пить устами! Бий своїм словом, бий до разу Котурн і фальш, пустую фразу! Гони їх з піснї на псю маму, Як гнав Ісус міняйлів з храму! Та не гадай, як фраза згине, Що вже сучасник тут спочине, Знайде тепло і нїжність в парі, Як у жіночім будуарі; Знайде до пестощів приклонність І морфій на свою безсонність, На рани плястри, лїк на жалї, Мов у воєннім гошпіталї!

Нї, друже мій, не та година! Сучасна пісня — не перина, Не гошпітальнеє лежанє, — Вона вся пристрасть і бажанє, І вся огонь і вся трівога, Вся боротьба і вся дорога, Шуканє, дослїд і погонї До мет, що мчать по небосклонї. Не думай, як поет покине Загальних питань море сине, І в тихий залив свого серця Порине, мов нурець забєть ся, Що там він перли і алмази Знайде блискучії, без скази, Знайде тепло і роскіш раю І сьвітло й пахощі без краю. А як знайде гидкії черви І гіркість слїз, розбиті нерви, Докори хорого сумлїня, Проклятя свого поколїня, Зневіру чорну, скрип розстрою, То що почать з такою грою? Чи мають нам мішать поети Огонь Титана й воду Лети?

Ах, друже мій, поет сучасний — Він тим сучасний, що нещасний. Поет — значить: вродив ся хорим, Болить чужим і власним горем. В його чутливість сильна, дика, Еольська гарфа мов велика, Що все бренить і не втихає: В нїй кождий стрічний вітер грає. А втихне вітрове диханє, Бренить в нїй власних струн дрожанє. Не гармонїйний згук той, друже! Він дра́знить слух і нерви дуже, На яві дразнить, сон трівожить, Вертить докором, зло ворожить, Жене тебе, де кроком рушиш, Клинеш його, а слухать мусиш.

Так не жадай же, друже милий, Щоб нас поети млою крили, Рожевим пестощів туманом, Містичних візій океаном, Щоб опій нам давали в страви, Щоб нам співали для забави! Най будуть щирі, щирі, щирі! І що хто в житєвому вирі Спіймав — чи радощі, чи муку, Б рвисту рибу, чи гадюку, Алмази творчости блискучі, Чи каяття терни колючі, Чи перли радощів укритих, Чи черепки надій розбитих, — Най все в свої піснї складає І співчутя не дожидає. Воно прийде! Слова — полова, Але огонь в одежі слова — Безсмертна, чудотворна фея, Правдива іскра Прометея.

Прольоґ

На романтичного коня сїдаю. Крилатий звірю, не пручайсь, не ржи! Неси мене, куди я загадаю, На фантастичні ті шпилї біжи, Де вихор грає, стогне гомін гаю, Де на вузкій мов ниточка межи Фантазія і дїйсність спина в спину Глядять у мрій квітчастую країну.

Неси мене у лїс, той лїс казочний, Високий, темний, що мов море гра, Що зеленї вдягає стрій сьвяточний І ши́роко свій килим простира, Що пахощами дише, сьвіжий, сочний, Де в таємничій тїни бє нора, Де між корчів потік біжить до цїли, Коряві вільхи озерце обсїли.

Той лїс — зразок ще первісного сьвіта, Де нїкому природу маскувать: Морозом бита, ярим сонцем гріта, Вона лиш те живить, що має міць трівать. У всю красу, у весь свій страх одїта, — Однако їй кормить і руйнувать; Житє і смерть тут ходять без розлуки, Крик роскоші й важкі конаня муки.

На пнях гнилих зелена брость пишаєсь, Серед кісток вовчиця кормить плід; У тїни дуба рій комашок граєсь, І того-ж дуба підгриза їх рід; Ось гадина на сонцї вигріваєсь, Метелик треплесь, медом дише цьвіт, А по верхівях тиха дума ходить, — Одно тут лоно і вбиває й родить.

В той лїс як часто я лїтав думками, Коли було нестерпно між людьми! Тут дикими втїшав ся я квітками, Тут віддихав я повними грудьми, Тут доторкавсь тремтючими руками Великих тайн: хто ми і по що ми? Тут сілльоґізмів сїть думок не ловить, Природа серцю щиру правду мовить.

І був той лїс менї як рідна мати, Що вцитькує трівогу навісну. У спеку клав під тїнь роскішну спати, І свистом дрозда знов будив зі сну… Я плакав, як прийшлось його лишати І шлях верстать по грудї та терну. Я знав: хоч де кораблик мій прибєть ся, — Найкраще тут минуло й не вернеть ся.

І я пішов. Лїта йшли за лїтами… Я сивію, огонь згасає мій… Чимало сил потратив я без тями, Чимало я похоронив надїй! Лиш лїс отой пахучими вітками Махав менї, бренїв мов му́шок рій, Що пє мов сонця блиски золотаві, — Так він все сьвіжий був в моїй уяві.

Сьогодня я вернув. Мене до долу Зігнуло невідрадних сорок лїт; Пройшов житя тяжку, жорстоку школу, І коштував знаня чудовний плід, І душу з мрій обдерту, наче голу З пожежі винїс я в холодний сьвіт, А в серцї вигаслу жагу й охоту, Й ста́рії рани, що болять під слоту.

І я пішов до лїса. Дивна туга Мене до нього потягла, немов Повірника старого здиблю й друга, І виплачусь і виговорюсь знов, І вирвусь із утоптаного круга І відновлюсь душею до основ. Аж серце билось живо того ранку, Немов стрічав я давнюю коханку.

Та друг мій був не той вже, що колись! Пропав і слїд колишньої пишноти! Куди лиш глянь — пеньки й пеньки тяглись, Слїди огни́щ і трацької роботи, І зломи й виверти й тріски пялись Серед баюр і всякої гидоти; Де-де лиш дуб та ильма одинока Глядїли на руїну ту з висока.

Я мовив:

От так то нам зустріть ся довело ся! В які-ж хижацькі лапи ти попавсь?

Лїс мовив:

З твойого де-де сивого волося Пізнать, що й ти в роскошах не купавсь.

Я мовив:

Житє воєнним табором тягло ся, То тут, то там противник прискіпавсь; Я боронивсь, нераз мав перемоги, Та часто й падав ворогам під ноги.

Війна! Вона не дасть, бач, гнить і скнїти, Все гонить до нових стремлїнь і змін. В огонь житя, що гріє, жре і сьвітить, Усе нових докидує полїн. Здобув успіх — куди там гомонїти, Що ран і слїз і праць коштує він! А впав у бою — люто зцїпиш зуби Й не тямиш обсягу своєї згуби.

Лїс мовив:

Еге, війна! Вона й мене скосила! Обдерла, зжерла всю мою красу. Я-ж гордий був! Моя живуча сила Оперла ся гризким зубам часу; Так много бурь, вихрів, снїгів зносила, Що думалось менї: я все знесу. Аж смерть гриба старого — стид сказати! — Була сиґналом до моєї страти.

На схід від мене тямиш палац білий На горбі? — Князь старий там проживав. Я й десять сел, що вкруг мене обсїли, Його були. „Мій ключ“ — він нас так звав. І доки жив, хоч як сини клептїли, Мене рубать не дав, не продавав: Йому я спомин був його княгинї, — Аби він жив, я-б ще стояв до нинї.

Весь вік його був сплетений зо мною: Малим гуляв по моїх він стежках; Потім ганяв з стрільбою за серною, Вправляв свій кріс на кабанах, вовках; Потім нераз з княгинею-жоною Й веселим гуртом тут на лови тяг, Аж раз після веселої забави Княгиню вбиту винесли з гущави.

Була прегарна ще, хоч вся студена, Згас блиск очий, на віки голос стих; Шовкова сукня кровю обагрена, Солодкий усьміх на устах застиг; У саме серце кулею ражена Без болю вмерла, нагло, в один миг. Хто, як, за що скосив се гарне тїло, На все лишилось темним сеє дїло.

Шептали: смерть сама собі зробила, Бо жить з князем не хтїла, не могла, Бо не князя, а иньшого любила, Але благань його не приняла; Натомісь иньша чутка доводила, Що зрадила князя, йому була Та зрада звісна, і що він з любови Й розпуки їй кроваві справив лови.

Та сяк чи так, князь був мов громом вбитий; Його звезли зомлїлого домів; Весь похорон княгинї сумовитий В нестямі він лежав, в огнї горів; Нездужав довго, їздив води пити, Зівяв, ізгорбивсь, мовили — вдурів: Не вірив, що вона убита з кріса, Все ждав, що верне, певно верне з лїса.

Він скаженїв, коли хто сьмів згадати Про смерть її; весь палац, кожда річ На поворот її все мали ждати: Сьвітити сьвітло в спальнї кожду ніч, Стелити ліжко, у вазон вкладати Букети сьвіжі, нагрівати піч; На новий рік, на вродини, йменини Богаті дари він складав княгини.

А гарний день настане, князь в зараню Таємно схопить ся і в лїс біжить; Під дубом стане, кличе: „Маню! Маню!“ Надслухує, зітхає, жде й дрижить. „Я не сержусь! Вірь мойому коханю! Вернись! Як в раю, в парі будем жить! Не йдеш? Загнївалась на Яся твого?“ От там то раз його й знайшли мертвого.

Гей, то були веселі похорони! В князя сини — два славні гультаї, На батьківське добро немов ворони Накинулись, тай ну дїлить паї! Ще за князем не продзвонили дзвони, А вже вони ревли мов бугаї, В покоях рились, скринї розбивали, Жидам убраня, меблї продавали.

Спішили ся й мою красу продати, Та не було на дерево цїни; Прийшло ся знехотя гульвісам ждати, Хоч шарпали вірителї; вони Не дармо й ждали: мали будувати Зелїзницю в тій сторонї з весни, — І те вдало князьке́ імя сьвячене, Що шлях пройшов як раз поперек мене.

Весна прийшла, а з нею враз богато Людий, возів і коний і сокир; І гомін був і спів, немов у сьвято, І стук і плач бентежили мій мир; Мов різаком напів мене розтято, І біль мене пронизав вдовж і в шир, Як в моїм серцї висїкли провали, І стацію й дворе́ць побудували.

Ще раз зима пройшла снїгами вбрана, Ще раз весна пахуча зацвила; Моя — здавалось — заживає рана, І на просїках сьвіжа брость росла; Лиш та зелїзна гадина погана Що день свистїла, грюкала й ревла; Я знав, що се моя нехибна згуба: Вона мене згризе, як черви дуба.

Весною ще вона менї примчала Дарунок — щоб не бачив я таких! Вона, що про культуру так кричала, Мене зробила сьвідком сцен гидких. Людська́я кров із рани тут дзюрчала, Я ссав її; від корінцїв тонких Аж до вершин смертельна дрож пробігла Мене: й моя се, знати, смерть настигла.

Й настигла! Ледво осїнь листє здула З моїх беріз і грабів і осик, — Уже змия зелїзная ревнула, І залунав брудного люду крик, Хрип пил і стук сокир; грізна, нечула Рука пень в пень косила мов сїтник: Тут стоси клали, там кору здіймали, Лупали, терли, дерли і ломали.

Як би ти знав, як мучивсь я в ту пору! Як день і ніч стогнав я, рув і вив! На рубачів що ночи слав я змору, Жалібним зойком їх зо сну будив. І не один підводячи ся в гору Тремтїв, хрестив ся, ледво дух ловив, І мовив: „З нами Дух сьвятий! Неначе Жива душа де при сконаню плаче!“

Се я так плакав. Та дарма, ніхто ще́ Плачем своєї долї не відпер. Пять лїт мене трощили наче трощє, Аж тим зробили, чим я став тепер. А скористали? Слухай і про то ще! Один князьок в delirium умер, Другий збанкротивсь, служить десь при банку, А Жид згорнув мільйони мов сметанку.

Я мовив:

Сумний твій стан! Та з твоїми панами Я співчутя не маю нї цяти. Герої будуарів та Панами — Який же иньший можуть шлях знайти? Февдали в вік елєктрики й реклями Сей вік лиш можуть у пяту бости, А він розтрощить племя се недуже… Та иньше щось скажи менї, мій друже!

Менї на серцї важко — дай розраду, І нових сил скарбівню отвори! Ось тут під дубом сим нестятим сяду Й сидїти-му. Розважуй! Говори! Увесь свій чар і всю свою принаду Ще раз яви, мов у букет збери, І весь свій біль і всю свою надїю, Нехай я віджию й відмолодїю.

Лїс мовив:

Під моїм дубом сїла дивна птиця, Що все шукала на вербі грушок. Прийшов слабий до хорого лїчить ся: Давай на мелянхолью порошок! Сиди собі! А хочеш щось повчить ся, То слухай! Маю ще один куток, І в нїм секрет. Рад слухать? Та чи буде Се лїк тобі?… Героями там — люде!

Перша пісня

Весна прийшла, на синьому Дунаю Сплескала лебединими крильми, Дунула теплим подихом по краю, Зломала мости ледові зими, Підснїжники збудила в голім гаю І жайворонки вивела з тюрми, І на Бескид нагнала хмари синї, Й пустила мглу на північ по країнї.

Махнула раз рожевою рукою — На ріках трісла крига і сплила; Махнула знов наміткою тонкою, Й землї плодюща сила ожила, І теплий вітер піснею дзвінкою Загомонїв над стріхами села, Над вежами і мурами й церквами, І в лїсї ляг спочити під вершками.

Таємна дрож проходить по природї, Дожиданка воскресних, сьвітлих днїв; Поглублюєсь лазур у небозводї, Круг соняшний теплїйше заяснїв; Рожева заграва горить на сходї, І лїс безлистий наче потемнїв, Не стогне вже, лиш мельодійно грає, Базьками лози й іви прибирає.

Тим лїсом, почерез яри та кручі Біжить дорога проста мов стріла; Дві шини, наче два ножі блискучі Геть-геть у глуб його вона впяла; Край неї дуби, граби та плакучі Берези гнуть ся, ронять піт з чола, Вітками мають, гилями хитають, Немов новин в зелїзних шин питають.

„Го, го! Новин!“ — застугонїли шини. „Ми зо сьвітів як раз прийшли на те. По нас день в день вам бігтимуть новини, По нас і ви колись побіжите Мов новина в безлїснії країни. Нове — отсе одно для нас сьвяте. Що не бувало, через нас настане, — Байдуже нам, чи добре, чи погане.

„Ось тут машини йдуть, що орють, сїють, Жнуть, косять, ріжуть, мелють і вертять; Достатки йдуть, що сьвітять а не гріють, Що вас з'їдять, хоч їсти не хотять; Купцї спішать, що купувати вміють Фікційний крам, фікційний гріш платять, Фікційних зисків сиплють повну хату, Та врештї вилїчать реальну страту“.

Дивують ся берези білокорі, Немов сїльські дївчата на торзї, І дуб здвигає раменами 'д-го́рі Скриплива іва оха по черзї. Та ось гуде щось і бренить в просторі: Біжить трівога на однїй нозї, Цьвірінька телеґраф і бють сиґнали. „Се поїзд рушив!“ — шини застогнали.

Іде, гуде той поїзд здовж Підгіря І огняний у ньому скиглить дух, Полошить в полї скот, у лїсї звіря, Орач хрестить ся, кланяєсь пастух; З далека мов гусїльниця, що міря Дванацятьма лапками довгий круг, За мостом круто вигинає лука́, До лїса доповзає мов гадюка.

А в поїздї ваґон другої кляси, В ваґонї через дверцї два купе. Гурток панів. Сьміх, жарти, баляндраси… Тут офіцерське видно портепе́, Мисливський стрій, бальовії прикраси, Тут гордий жест, зблязо́ванє слїпе, Короткі фрази, обривки розмови… Десь на гостину їдуть чи на лови.

А в центрі ґрупи, мов душа компанії, В візитнім строю молодий панок; Горять і очи й щоки знай румянії, І хід його свобідний мов танок; Він сипле жарти радощами пянії, І ллєть ся голос чистий мов дзвінок; Пливе від нього втїха і свобода, Мов блиск від сонця серед небозвода.

„А я скажу: житє над все на сьвітї, І дурень той, хто не впивав ся ним! Хто радощі лїтні не ловить в лїтї, А лїтом каламутить втїхи зим. Вживай, житє лише май на примітї, З ним грайсь, та вмій не дорожити ним! Лови момент, цурайсь його привіта! Будь ненаситний! Evviva la vita!

„І що нам смерть? Прожитого безмірність Нїяка смерть не в силї нам узять. І що нам страх, присяги, клятви, вірність? Все пута лиш, щоб нерв житя звязать. Чхать на авторітет! Плювати на покірність! В ярмі конвенцій хай осли біжать! Наш клич — свобода! Наш закон — банїта. І шлях наш простий… Evviva la vita!“

Дїтірамбічний тон сей перебив Старенький лїкар, що війшов з другого Купе; турботно в пальцях теребив Свою хустину, й коло молодого Оратора спинивсь, і мов згубив Щось дороге, так видививсь на нього, А потім голову схиливши низько Промовив: „Пане, стація вже близько!“

**Панич** (байдужно) То добре, вийдем.

Лїкарь

Слухайте, Евгенїй! В останнє слухайте ще моїх рад!

Евгенїй

Щож, радьте! Виж до рад правдивий генїй!

Лїкарь

Не враг я вам, йому не адвокат, Чужий для вас… та справі тїй злиденнїй Я б иньший вихід відшукати рад. На плач його глядїть — він там в купе ридає, Й на ваші співи — нї, менї аж серце крає.

Не вжеж вам все людськеє так байдуже, І люта скорб сьмішить вас, не болить? Ще раз прошу вас: схаменїть ся, друже! Ще можна вбійчий той огонь залить. Признайте: виж тут винуваті дуже, І ваше дїло рану ту зцїлить.

Евгенїй

Га, га! Від ран вже ви у нас цїлитель! Щож хоче ворог мій і повелитель?

**Лїкарь** (з докором) Ну, ворог! І не стид вам се казати?

Евгенїй

Я визваний.

Лїкарь

Інакшеж він не міг. Йомуж ви жінку вивабили з хати І честь його ви подали на сьміх.

Евгенїй

Ге, ге, до Єзуітів се брехати! Девоток сим лякать: „О Боже, гріх!“ В нас новий час і новії закони, І висші ми над тії забобони!

Лїкарь

Мій друже, нї, не в тім ще саме дїло. Він благородний… він її любив І доси любить… Що там прогудїло, О віщо він житє своє розбив, — Готов забуть, як би лиш не болїло Одно… коб ти одну йому зробив, Однїську ласку! Любий! Я міркую, Що зробиш ласку сю йому…

Евгенїй

Якую?

Лїкарь

Тиж кинув там її — —

Евгенїй

Де слїд було.

Лїкарь

Тиж визискав її — —

Евгенїй

Овва, питанє!

Лїкарь

Скажи одно: що там між вас зайшло?

Евгенїй

Простїська річ: по любощах розстанє.

Лїкарь

А до розстаня що вас довело?

Евгенїй

То так: був сумерк, надійшло свитанє. А як се сталось, то вже тайна ночи; Прийшла пора, і нам розкрились очи.

Лїкарь

Не хват я до метафор, аллєґорій, Та вже як хочеш, а скажи ще те: Бажає конче знати пан Григорій, Де ти розстав ся з нею?

Евгенїй

Се пусте.

Лїкарь

Покинув в соромі, в нуждї та в горі?

Евгенїй

О, нї! Як спіла вишня не росте, Так і вона нїщо більш не бажає, Бо має те, чим жизнь нагорожає.

Лїкарь

Говориш ти зага́дками крутими! Та деж вона? Деж нам її знайти?

Евгенїй

А ти говориш наче до дитини. А де вона, я знаю так як ти.

Лїкарь

Евгенїй, годїж жартами пустими Збувать сю річ. Вже близько до мети. Скажи всю правду! Де вона, мій друже? Він все готов простить!

Евгенїй

Менї байдуже.

І він веселу пісню засвистав. Байдужно відвертались секунданти. Ось поїзд свиснув, загудїв і став. „Готові ви, панове? Ну, avanti! Так, щоб нїхто уваги не звертав На себе тут. А зараз при шлябантї Стежина в лїс. За мною! А за двацять Мінут вже будемо назад вертать ся“.

Отак командував один з дружини. Тут із сусїднього купе явивсь Григорій, глипнув, мов лякав ся днини; Ще не старий, а виблїд, похиливсь. „Стоїть тут довго поїзд?“ „Пів години“. „Пора!“ — І мовчки весь гурток пустивсь З купе. Роївсь народом весь дворець І клекотїв, мов з кипятком горнець.

Робітники з сокирами, пилками, Похнюпившись мов у ярмі ішли; Жиди аґенти чорними купками Снували скрізь і наче млин гули; Начальник верещав, махав руками; Якийсь тягар пакетники несли І теж кричали; десь там у ваґонї Дитина плакала і рзали конї.

Під шум пани через дворець майнули, Нїхто на них уваги не звертав; За хвилю вже й рогачку обминули, Їх провідник спинив ся, засвистав, — Ще хвиля, і в гущаву всї пірнули, Лиш сивий лїкар з заду приостав, Здвигав плечима, рухав головою, Мов розмовляв, сварив ся сам з собою.

Вузенька стежка мов гадюка вєть ся Поміж хащі й столїтні дерева; Тут в яр збігає, там у гору пнеть ся, Тут виверти обходить мов жива. Скрізь тихо; між корчами звір пасеть ся, В дуплавинї погукує сова, З вершків важкая сутїнь нависає, І десь в яру потік бурхливий грає.

Ось поляна розкрила ся простора, Мов пазуха у велетня грудий. Плакучі иви скупчились мов змора Довкола неї, з боку вяз сїдий Глядить понуро, гнеть ся осокора Й поскрипує; патлатий мох рудий Понависав на пнях замісь окраси, І творить розбійницькії ґримаси.

Оттут пани спинили ся під вязом, Оглянулись довкола, а потім Самі по собі позирнули разом, Мов ті злодїї, що в храму сьвятім Зійшлись на злочин. Ну, чи пустить плазом Бог місця те, що зробить ся в крутім Моментї? Хвилька їх проймає жахом, — Ще хвилька, й злочин піде своїм шляхом.

„Панове, — мовить провідник, суворий, Високий пан з подзюбаним лицем, — Вам звісні пан Евгенїй, пан Григорій, Що тут стають на себе одинцем; Не наша річ входити в суть історій, Що завели їх на сей шлях правцем. Мотиви — їх річ; наше дїло в нормі, Щоб все в порядку сталось і по формі.

„Умови вже усталені. Панове Супірники, чи хто жадає змін? Нїхто не хоче. Чи вже все готове? Дістанс відмірять! Лїкарю! Деж він? Струмент в порядку? Ось оружє нове! Набить при всїх. Панове, мій поклін! На місце! Чи обом однако ясно? Коменда: три! і вистріл рівночасно“.

Здавало ся, весь лїс в сей мент фатальний З трівоги дух у собі притаїв. А потім „три!“ і ляскіт моментальний, Мов згірдно плюнув демон сих гаїв. І ледво тихий відгомін печальний Поповз і не добігши до країв Старого лїса десь заглух в деберцї, Як глухне спомин у зрадливім серцї.

Оба супірники ще мент стояли Простягши праві руки наперед; Та ось Евгенїй став немо́в зівялий, З руки нечутно випав пістолет; Під ним колїна враз задилькотали, Вид в гору, мов слїдив пташиний лет, За груди лївою рукою ухватив ся, І важко враз до долу покотив ся.

Всї ахнули. Григорій наче сьвічка Стояв недвижно. Лїкар ось підбіг До вбитого… „Небіжчик! Наче річка Кров з рани грає… Ох, як биж я міг Спинити!…“ „По що? Живо вовча тїчка З ним зробить лад. Благий йому нічлїг! Ходім, панове! Бог по правдї судить. Хто в пітьмі ходить, той в пустинї блудить“.

Оттак Григорій різко та студено Сказав і перший до двірця подавсь. „Що! — скрикнув лїкарь, — алеж се страшенно! Він ще живий! Щоб так отут лишавсь!.. Панове, стійте! Спиню кров… Візьмемо На руки… Житиме! — „Е, тиб стидавсь Таке балакать, — буркнув хтось із купи, — Чи гробарі ми, щоб носити трупи?“

„Покинь його! Нехай собі здихає!“ Сказав другий. — „Ходи, на поїзд час!“ „Панове! — лїкарь в розпачу гукає, — Сеж варварство! Се підлість! Я на вас У суд подам!“ Та годї! Вже втихає Стук кроків їх. До вбитого ще раз Нещасний кинув ся і кров спиняє, — Той дише ще, та видно, що конає.

Прокинувсь, застогнав… відкривши очи Пізнав старого. — „А, се ти? Деж ті?“ Мовчить старий. — „Покинули! До ночи Вже близько… Добре. Лекше в темнотї… Спіши за ними! Слухай! Все жіночі Комедії! Ми слуги глупотї… Скажи Григорію: його безцїнна перла Від нього втїкла, а від мене вмерла.

„Нї, я не вбив… Любив мов божевільний… Сама… сама… зневірившись у мнї…. Хтїв з нею вмерти… відіпхнула спільний Конець… сама собі лягла в трунї. Оттак і я тепер поляжу… вільний… Без памяти… Не згадуй!… Мов у снї… Житє глитає… evviva… мій друже!“ Замовк… ще застогнав… шепнув: „Байдуже“.

Мов тїнь тремтюча лїкарь щез в тїй хвили, Спішив що духу, сльози утирав; Вже третїй раз до поїзду дзвонили, Коли він до ваґону причвалав — Не від двірця… панове отворили Затильні дверцї… Він без духу впав На лавку; шепотав мов непритомний: „Се злочин! злочин підлий і огромний!“

Ось поїзд дрогнув. Свиснула машина Розпучним свистом, аж заски́глив лїс. Від сонця кровю блискотіла шина, На скрутї дико вило з під колїс; Край шляху стрепенула ся вільшина, Щось мов стогнанє вітер з гаю ніс. В яру десь вовк завив, жовна осику струже, Ніч хилить ся над лїс і шепотить: Байдуже.

Друга пісня

Лісничий Валько вітер вухом ловить, Мов хорт на воздух розширяє ніс, До побережника Остапа мовить: „Знов чорт якогось нам стрільця наднїс! Чув вистріл? Певно цапа хтось готовить! Мов у свою комору ходить в лїс… То кара божа з тою злодїйнею! Гей, на вперейми! Чей стрінем ся з нею!“

Оба шульнули ріжними стежками, За яром щоб на полянї зійтись; Вже лїсокрадів стежили думками, Остап рушницю під полою тис, А Валько в сумерках поміж хащами Поперек яру дер ся наче лис, Надслухував, чи гилька де не хрусне, Чи з поза пня де лїсокрад не шусне.

І кляв: „Бодай же гир вам загирив ся! Драбня погана! Хоч з ума зійди! Колись в лїсах я з Москалями бив ся, І не зазнав такої ще біди, Як в сьому лїсї, щоб він провалив ся! Нї в день нї в ніч спокою тут не жди. Хоч бий, карай, стріляй їх, аж обридло, Прокляте хлопство преть ся в лїс, як бидло.

„Дрова рубають, день і ніч полюють, Слопи на звіря ставлять та сильця, Із своїм скотом по зрубах воюють, Підстережуть і ґотура й зайця, — І день і ніч лиш мов про те міркують Менї робити псоти без кінця. А бий вас грім! Не дам драбам пощади! Стрілятиму, бо не стає вже ради!“

Ось по́ляна, де вистріл чувсь. Нї духа! Пасеть ся в травах тонконогий цап; Став Валько під смерічкою тай слуха, В тім з поляни хильцем іде Остап І шепче: „Тут була якась псяюха! Трава столочена! Знать мали храп На цапа, та хибили, або може“ — — Та тут урвав і зойкнув: „О мій Боже!“

В противнім боцї поляни, під вязом Щось захарчало, наче з під землї, І довгий стогін постелив ся плазом По полянї, мов млїючи в імлї. Оба мужчини схопили ся разом. „Конає хтось!“ І враз із за гилї Мов з клїтки ви́рвались, поперек сигли На місце стогону що духу бігли.

Прибігли, стали… На траві простертий Лежав панич, красавець молодий; Вже на лицї блїдому вираз смерти, Закріпла кров вже лиш слизить з грудий; Лиш жалко рот іще харчить отвертий, В очах мов жаль, мов скарга на людий; Безвладні вже розкидали ся руки, І пістолет лежить, як шмат гадюки.

„Живий іще!“ — сказав Остап по тихо. „Конає, видно“ — Валько доповів. „Не мало де його попасти лихо! Здаєть ся, сам на себе руку звів“. „Мороко наша, кумо Василихо! Що з ним робить? Лишить, щоб звір іззїв? Алеж живий ще! Чи підмоги звати? Та хто під ніч у лїс піде із хати?“

Та Валько вже до вбитого припав І оком знавця оглядає рану, Бальовий фрак на нім, жакет розпняв, Поцмокує. „Ну, фірточку погану Тут просверлив! Глубоко прокопав До жерела житя!… Та гов, давай погляну Докладно в хатї… Кров не бухла як фонтана, — Значить, не з легких… Ну, то се ще лекша рана!“

І крикнув: „Гей, Остапе, швидко ноші!“ „Та пане, як тут швидко їх зробить? Я паннча взять можу на коркоші“. „То зле, Остапе! З нього кров збіжить… Скинь полотнянку — не великі гроші! То в неї можна панича зложить; Завинемо, то чей оба на співку Занесем бережно на лїсничівку“.

А в лїсничівцї як у божім раю, Коли був з нього прогнаний Адам… Шумлять берези, чисті води грають І сторожать пси вірні біля брам, Рожеві з вікон фіранки́ моргають, Мов шепчуть: „Мир, любов і щастє там!“ По ґанку дике виноградє пнеть ся, І дах побоями червоними сьмієть ся.

А в лїсничівцї молодая дама В покоях ходить, як тиха вода; Мов Ева дожидаючи Адама, Прегарна, хоч тужлива і блїда; Мов золотиста, проміняста пляма Пливе нечутно, край вікна сїда, Рожеві фіранки крихітку відкриває, І вигляне, закриє знов, зітхає.

Знов устає і знов іде нечутно, Немов по клїтцї пташка проліта. Закурить циґарето резолютно, Розгорне книжку… „Ах, не та! не та!“ Знов ходить і зітхає щомінутно І думкою Бог зна куди віта, І за розкритий фортепян сїдає, Рожеві пальцї на клявіші накладає.

І враз немов з незримої фонтани Бурливі тони ллють ся, клекотять, Якісь погрози, боєві пеани, Немов мечі по шоломах хрумтять, Там крик, стогнаня, мов від злої рани, І тони млїють, сумно дилькотять, Іще пручають ся хвилину, другу, І розливають ся в безмежну тугу.

Щось здавлене в протяжній тїй гармон'ї І резіґнація у нїй на днї, І жалощі квилять у кождім тонї, Мов снять ся недоспівані піснї, Мов квіти фантастичнії, червоні Хиляють ся в зеленій глушинї; Таємних споминів отсе розкрилась брама, І тихим голосом співає пісню дама:

Ой розпущуж я мрії По зеленому гаю, Чей знайду очи тії, Що безмежно кохаю.

Ой розпущуж я тугу Та від дуба до дуба, Чей знайду я дружину, Що над все менї люба.

Ой розсиплю я співи, Як росу по розмаю… Гей, прибудь, моє серце, Бо я втїхи не маю.

Як у клїтцї пташина День по дню я провожу, Лиш про тебе я мрію Тай забути не можу.

Лиш про тебе, мій скарбе, Плоде мого вітхненя, Що малій у віночку Ще ворожила неня.

Урвала. „Нудно! Мрії сї дївочі Вже не для мене.. Ах, та чомже все, І денне сьвітло, і ті темні ночі І гаю шум їх в ум менї несе? Що се за дивні, невідривні очі За мною стежать? І не вже пасе З безоднї ними демон мою душу? Боюсь їх, а все в них глядїти мушу.

„Вже десять лїт, як раз в день мого шлюбу — Мене на шлюб як гусочку вели — Серед юрби свою знайшла я згубу, Ті очи, що красу мою пили́, І рай такий, безмежну роскіш любу, Здавало ся, у дар менї несли, Що я в їх блиску всю себе забула. Себе я в раю, рай в собі почула.

(Знов припадає до фортепяна, грає і співає):

Чорні очи палкі, Ненаситні такі, Ви впили́ ся в мою душу, Наче чари які.

Горите, мов алмаз, Кождий день, кождий час Почуваю, дожидаю Тільки вас, тільки вас.

Очи, зорі мої, Очи, муки мої, Через вас минають марно Молодо́щі мої.

Через вас я смучусь, Задля вас я труджусь… Чорні очи, чорні очи, Чи ще вас я дождусь?“

Безвладні руки на клявіші впали, З очий мов перли сльози потекли, Важкі стогнаня груди розпирали, Але уста нї слова не рекли. Надїю мрії мов у гріб ховали, Та закопать нї защо не могли. І довго, нїмо так вона сидїла, І сльози висхли вже, а ще душа болїла.

Так нудьгувала гарна лїсничиха Отсе вже вісїм або десять лїт. „Се божевільна!“ — говорили стиха Знайомі, — „бач, сама собі морочить сьвіт“. А служницї: „Се все з добра, не з лиха. Як би їй пан до працї дав привід, Як би не так любив, погримав скільки треба, То в домі був би рай, на що тобі і неба“.

Тай гріх сказа́ти, щоб вона не дбала За мужа й не вела порядно дім; Біда лиш та, що з ним дїтий не мала, Байдужа, мов зневірила ся в нім; А як у день сама в хатах остала, Бо муж по службі в лїс ішов, зовсім Тодї її тоска напосїдала, Вона ридала й привиди вида́ла.

Їй бачились якісь таємні очи, Що стежили за нею крок у крок, Були блискучі і чорнїйші ночи, Моргали, наче пара тих зірок, І з них якийсь огонь ішов пророчий, Роскішна дрож, діявольський порок, Надія щастя і трівога втрати, І той рефрен жалібний: ждати! ждати!

Лісничий здавна мов махнув рукою На примхи ті, у всїм їй потурав; Усе занятий службою важкою, Здавало ся, лиш про ту службу дбав; Та в тайнї пильнував її спокою І в лікарів поради засягав. „Змінить обставини житя“ — були їх ради. І він як міг, шукав десь иншої посади.

Вже смеркло ся, а панї Клементина Все ще мов сном обтяжена була. Десята продзвонила вже година, Слуга в сальоник лямпу принесла… Проснулась панї. „Ах, се ти, Юстина?“ Немов з просоня вид свій підвела. „А пан прийшов?“ — „Нема ще, панї мила.“ „Ну, ну, а щоб вечеря не простила́“.

В тім брама скрипнула і пси завили, І грубії почулись голоси. „О Боже! — панї скрикнула в тїй хвили, — Се пан іде? Чогож се виють пси? Біжи, Юстино! Господи мій милий! Сюди, на ґанок! Сьвічку принеси!“ Та вже на ґанку голоси знайомі Почулись; „Гей там, відчинїть, хто в домі!“

І до покою пан з Остапом входять, Щось оберемком мов мерця несуть, На стіл кладуть і голову підводять, І роздягають, миють і трясуть, Щось шепчуть слугам, десь зо сьвітлом ходять, Брязк ножиць чути, стуканє посуд. Тиша мертвецька, потім мов з могили Глухе стогнанє — і знов пси завили.

А панї мов бездушна у куточку Стояла німо, й слова не рекла, З очима впертими в одну лиш точку Вона мов остовпілая була. „Ще більше вати! Чистую сорочку!“ Пан служницї сказав — і та пішла… І се тревало більш як пів години, Аж з раненим як слід упорались мужчини.

Упорались, пішли до кухнї мити руки, Що кровю скрізь поплямлені були. А панї з виразом цікавости і муки Нечутно, мов пливучи по земли, До хорого пішла, ловила вухом звуки, Що з віддихом важким з грудий його плили, В лице зирнула, вкрите тїню ночи, І скрикнула нараз: „Ах, се ті самі очи!“

Ті самі очи, чорні як безоднї, Що стежили за нею стільки лїт! Тепер без блиску, мляві та холоднї, Немов у них яркий зломав ся сьвіт, Але й тепер ще чарувати годнї, Як сумовитий спомину привіт. Вона пронята жахом стрепенула, Мов ось судьбі своїй в лице зирнула.

Тут муж її війшов. Вона на нього Той свій жахливий зір перевела. „Ти вбив його?“ **Лїсничий** (з усьміхом) Що за конце́пт? Для чого? Ще як би доля нас не наднесла На вистріл та на слїд його, небого, Вже б з нього страва вовча там була. Їй Богу, видно: дурень щастє має! Втекти хтїв від житя, житєж його спіймає.

Вона

Він буде жить?

Лїсничий

Можливо, хоч та рана Мене не тїшить…

Вона

Нї, він мусить жить!

Лїсничий

Щоб мусїв, се не наша річ, кохана, Се в висшій волї, так сказать, лежить.

Вона

Нї, слухай! Се тобі у руку дана Судьба нас двох. Як він не видержить, І я не хочу жить. Роби, що знаєш, — Се невідкличний мій рішенець маєш!

Пішла. Всьміхнув ся Валько їй у слїд. „Рішуча, нїчого сказать! І скора. Такий мабуть і весь жіночий рід: Сьогодня все віддать готов за те, що вчора Ще у думках не мав. Мрій хорих плід Для неї вайсильнїйшая підпора. Закони розуму й природи їй байдуже, Коли за цяцькою її скортїло дуже.

„Ну, та сим разом може пощастить ся Сю жертву з горла смерти відволать… Неважна рана… Троха попестить ся, Тай встане… Інтересно буде знать, Хто він, для чого від житя лишить ся Хотів? Щоб з недостатку — не сказать. Одежа, золотий годинник… ся постава… Без сумнїву, якась інтелїґентська справа.

„Зневірив ся в житє? Гм, по лицї не видно:

Хто так розцвив, той добре їв і пив.

Підлот десь наробив і стало жити стидно?

І сего б я нїяк не припустив;

Червяк сумлїня тут не гриз огидно,

Де цьвіт краси і юности так цвив.

Ся складка коло уст мабуть говорить нам

Щось інше… сї виски́… так, так, cherchez la femme!“

Від того дня у тихій лїсничівцї Усе житє пішло на інший стрій. У ранцї Валько із Остапом в спілцї При хорім порались мов лікарі, А панї рано розлад давши дївцї У кухнї пріла, шпортала в старій Кухарській книзї, добирала вісти, Щоб хорому щось добре дати з'їсти.

А хорий у горячцї знай без тями День по за день мов зломаний лежить. Муркоче щось, неначе безвістями Блукає дух його; то весь дрижить, Мов з холоду, безкровними устами Сьмієть ся, потім нагло закричить, І знов в нестяму впаде й заніміє… От так то смерть з житєм турнїри дїє.

А по обідї знов пан в лїс подасть ся, Де в службі аж до ночи мусить буть. От тут для панї настає час щастя: Години їй моментами пливуть. При хорім упадає і не дасть ся На хвильку від постелї відвернуть. Годує й поїть, рану завиває, Вкриває і до сну йому співає.

А як засне, то панї Клементина По хатї ходить, як тиха вода, І мов безумна шептом що хвилина Йому свій жаль та тугу повіда, І мов би се наймильша їй дитина, До нього пестощі так нїжні приклада, Блага його і дякує і докоряє, А там нахилить ся й тихесенько співає.

А він лежить без тями. То поблїдне Мов труп, то румянцями спалахне. Чоло раз чисте, мов кришталь погідне, То знов чимсь диким, прикрим замахне; Уста сьміють ся мов дитя свобідне, Та враз мов біль страшенний їх утне, І знов мине, і він мов мрія з поза сьвіта „Байдуже“ шепотить, та: „Evviva la vita!“