Княжна

Зоре моя вечірняя, Зійди над горою, Поговорим тихе́сенько В неволі з тобою. Розкажи, як за горою Сонечко сідає, Як у Дніпра весе́лочка Воду позичає; Як широка сокорина Віти розпустила, А над са́мою водою Верба похилилась, — Аж по воді розіслала Зеленії віти, А на вітах гойда́ються Нехре́щені діти; Як у полі на могилі Вовкулак ночує, А сич в лісі та на стрісі Недолю віщує; Як сон-трава при долині В-ночі розцвітає; А про людий — та нехай їм! Я їх, добрих, знаю, Добре знаю!... Зоре мо́я, Мій друже єдиний! Що вони, поганці, діють В нас на Україні!... Розкажу́ я те, що знаю, Тобі, й спать не ляжу, А ти рано тихе́сенько Богові розкажеш.

I.

Село! І серце одпочине... Село на нашій Україні — Неначе писанка: село Зеленим гаєм поросло; Цвітуть сади, біліють ха́ти, А на горі стоять палати Неначе диво, а кругом Широколистії тополі; А там і ліс, і ліс, і поле, І сині гори за Дніпром... Сам Бог вітає над селом!

Село! село! Веселі ха́ти! Веселі зда́лека палати — Бодай ви терном поросли! Щоб люди й сліду не найшли, Щоб і не зна́ли, де й шукати!

В тому́ госпо́дньому селі, На нашій славній Україні, — Не знаю, де вони взялись, Приблуда князь; — була й княгиня. Ще молоді собі були́, Жили́ самі, були́ багаті: Високі на горі палати, Чима́лий у яру́ ставок, Зелений по горі садок, І верби, і тополі, І вітряки на полі, І долом геть собі село По-над водою простягло́сь.

Колись там ве́село було́! Бувало, літом і зімою Музика тне, вино рікою Гостей неситих налива; А князь, аж синій, похожає Та сам несмілим наливає, Та ще й покрикує: »віва́т!« Гуляє князь, гуляють гості, — І покотились на помості. А завтра знову ожива́, І знову пє, і знов гуляє; І так за днями день минає. Мужицькі душі аж пищать, Судо́вики благають Бога; Пяниці, знай собі, кричать: — »И патріотъ, и братъ убогихъ! Нашъ славный князь! Вива́тъ! вива́тъ!« А патріот, убогих брат, Дочку й теличку однімає У мужика, — і Бог не знає... А може знає, та мовчить!

II.

Княгиня в-заперті сидить. Її і в сіни не пускає Убогих брат. А що-ж робить? Сама втекла́ і повінчалась; І батько й мати не пускали, Казали: в го́ру не залазь! Так ні — за кня́зя! От і князь! От і пишайсь тепер, княгине! Загинеш, серденько, загинеш, Мов ряст весною у-ночі Засхнеш, не зна́тимеш нічо́го: Не зна́тимеш, як хва́лять Бога, Як люди люблять, живучи́. А жить — так, Господи, хотілось! Хотілось любити Хоч годочок, хоч часочок, На світ подивитись. Не довело́сь, — а все було, Всього понадба́ла Стара мати; саму тебе Мов намалювала, Хоч моли́сь перед тобою, Мов перед святою... Красо моя молодая, Горенько з тобою! Жить би, жить та сла́вить Бога І добро творити, Та божою красотою Людий веселити, — Так же ні! А молодії Та карії очі Щоб марніли в самотині... Може, Бог так хоче? Боже, Боже! Даєш волю І розум на світі, Красу даєш, серце чисте, Та не даєш жити! Не даєш на рай веселий, На світ Твій великий Надивитись, намолитись І заснуть на-віки!

Не ве́село на світі жить, Коли нема кого любить. Оттак і їй, одній-єдиній, Ще молодій моїй княгині, Красу і серце засуши́ть І марно згинуть в самоти́ні — Аж страшно! А вона молилась І жить у Господа просилась, Бо буде вже кого любить: Вона вже матірю ходила, Уже пишалась і любила Своє дитя. І дав дожить Госпо́дь їй радости на світі: Узріть його, поцілувать Своє єдинеє дитя, І перший крик його почути... Ох діти, діти, діти, діти!... Велика Божа благодать!

III.

Сльози висохли, пропали, Сонце просіяло, І княгиня з дитиною Не тією стала: Ніби на світ народи́лась, Гралась, весели́лась, І княжні своїй маленькій Сорочечки шила І маленькі рукавчата Шовком вишивала, І купа́ла, й колиха́ла, Сама й годувала. Бо княгині тілько вміють Привести́ дитину, А годува́ть та доглядать Не вміють княгині; А потім оха: »Забуває Мене мій Поль, або Філат!« За що-ж воно тебе згадає? За те хіба, що привела́? А моя свою дитину Сама доглядала, А пяного свого кня́зя І не допускала.

Мов яблучко у садочку Кохалась дитина, І говори́ть уже стало; І вчила княгиня Тілько »мамо« вимовляти, А »тато« не вчила... І книжечо́к з куншти́ками В Ромні накупила, Забавляла, розмовляла, І Богу молитись І азбуку по куншти́ках Захо́дилась вчити; І що-божий день купала, Рано спати клала, І пили́ночки на неї Впасти не давала; І всю ніченьку над нею Вітала, не спала, Надивлялась, любувалась Княжною своєю... І жениха їй єднала, І раділа з нею, І плакала; довгі коси Уже розплітала І, — лишенько! — свого кня́зя Пяного згадала У мундірі... та й закрила Заплакані очі. А дитині ніби сниться, Мов вимовить хоче: — »Не плач, мамо! Не розплітай Мої довгі коси — Посічуться«... Що-день божий Радості приносить Своїй матері щасливій Дочка уродлива; Мов тополя виростає Світові на диво, Виростає, — та недовго Буде веселити Свою матір: Бог карає Княгиню на світі. А за-віщо? Чудно людям, Бо люди не знають, Чому добре умірає, Злеє оживає?...

Занедужала княгиня — І князь схаменувся, За бабами-знахарками По селах метнувся. Наїхали, заходились: Лічили, лічили, Поки її, безталанну, В труну́ положили.

IV.

Не стало на світі княгині, І гу́сла знова загули́, А си́рота її в селі, Її єдиная дитина, — Мов одірвалось од гіллі: Ненагодоване і босе, Соро́чечку до зно́су носить, Спекло́ся бідне на жару́, Лопуцьки їсть, ставо́чки га́тить В калюжах з дітьми у яру́... Умийся, серденько! Бо мати Он дивиться й не пізнає Межи дітьми́ дитя́ своє́, І ду́має: тебе не стало... Умийся, серце, щоб пізнала Тебе, єдиную свою, І Господа-б благословляла За долю добрую твою́. Умилася; а добрі люде Прибрали, в Київ одвезли́ У інститут. А там що буде, — Побачим.

Гусла загули́... Гуляє князь, гуляють гості; Ревуть палати на помості,

А голод стогне на селі... І стогне він, стогне по всій Україні, Ка́ра Господе́ва; тисяча́ми ги́нуть Голоднії люди. А ски́рти гнию́ть, А па́ни й полову Жидам продають, Та голоду раді, та Бога благають, Щоб ще хоч годо́чок хлібець не рожав, — Тоді-б і в Пари́жі, і иншому краї Наш брат хуторя́нин себе показав!... Чи Бог теє знає? — Бо се було-б диво, Щоб чути і бачить, і не покарать! Або вже аж надто довготерпеливий!...

Минають літа. Люди гинуть: Лютує голод в Україні, Лютує в княжому селі. Скирти́ вже княжі погнили́, — А він байду́же: пє, гуляє, Та Жида з грішми виглядає. Нема Жидка́... Хліба́ зійшли; Радіють люди, Бога просять... Аж ось — із Києва привозять Княжну́... Мов сонечко зійшло́ Над обікраденим селом.

V.

Чорнобрива, кароока, — Ви́литая мати, Тілько смутна́, невесела... Чого-б сумувати? Або, може, вже такою Вона й уродилась? Або, може, молодеє Чи не полюбило Кого-небудь? Ні, нікого... Ве́села гуляла; Мов ла́сочка з кубе́лечка, На світ виглядала З того Києва, аж поки Побачила села Зніве́чені, — з того ча́су Ста́ла невесе́ла.

Мов сизая голубонька, Село облетіла; У всіх була, всіх бачила, Всі повеселіли... Там словами привітала, Там нагодувала; Що-день божий обходила Село; помагала Усякому; а си́роти До неї в покої Прихо́дили і матірю Своєю святою Її звали, і все село За неї молилось. А тим ча́сом жиди в селі З грішми появились. Радіє князь, запро́дує З половою жито, І молотить виганяє Людий недобитих. Змолотили, нівроку їм, За одну годину І з клунею провіяли... Князь і не спочинув: На могорич закликає, Та пє, та гуляє Аж у гаї, — бо в покоях Дочка спочиває.

Гарми́дер, галас, гам у га́ї, Срамотні співи; аж лящить Жіночий регіт; завиває, Реве хазя́їн: »Будем пить, Аж поки доня наша спить!«

VI.

А доня в-заперті сидить В свойому су́мному поко́ї, І дивиться, як над горою Червоний місяць аж горить, З-за хмари тихо виступає, І ніби гори оживають; Дуби́ з діброви, мов дива́, У поле тихо одхожа́ють; І пу́гач пу́га, і сова З-під стріхи в поле вилітає, А жаби крякають, гудуть. Дивітесь, очі молодії, Як зорі божії встають, Як сходить місяць, червоніє; Дивітеся, поки́ вас гріє, А зорі спати не дають!

Головою молодою На-руку схилилась, До півночі невесела На зорі дивилась Княжна́ моя́... Дивилася, Та й плакати стала... Може, серце яке лихо Тихо прошептало?... Та байдуже! Поплакала Трошки, усміхнулась, Помолилась, та й спать лягла, І тихо заснула.

VII.

В гаю все по́котом лежало — Пляшки і гості: де що впа́ло, Там і оста́лось. Сам не впав, Останню каплю допивав, Та й ту допив. Встає, не пада, Іде в покої... Скверний гаде! Куди ти лізеш? Схаменись! Не схаменувся: ключ виймає, Прийшов, і двері одмикає, І лізе до дочки... Прокиньсь, Прокинься, чистая! Схопись, Убий гадюку — покусає!... Убий, — і Бог не покарає. — Як тая Ченчіо колись Убила батька кардинала, І Саваофа не злякалась. Ні, не прокинулася, спить. А Бог хоч бачить, та мовчить, Гріхам великим потурає... Не чуть нічого... Час минає, А потім крик, а потім ґвалт І плач почули із палат, — Почули сови... Потім знову Не чуть нічого... І в той час Скирти́ і клуня зайняли́сь, — І зорі зникли... Хоч-би слово, Хоч-би де голос обізвавсь! Пани́ в гаю не воруши́лись, А люди збіглись та дивились, Як дим до неба підіймавсь...

Прокинулись в-ранці гості, Аж бачать, що лихо; Покинули свого кня́зя, Та любо, та тихо... Так і ми його покинем, Так і Бог покине. Тебе тілько не покине Лихая година, Княжно́ моя́ безталанна, Знівечений цвіте! Ти ще будеш покутувать Гріхи на сім світі, Гріхи батькові. О, доле, Лукавая доле! Покинь її хоч на старість, Хоч на чужім полі, На безлюдді! Не покинеш, — Поведе́ш до кра́ю, До самої домови́ни, Сама й поховаєш...

В селі не бачили й не чули, Де вона поділась, — Думали, на пожари́щі Небо́га згоріла...

VIII.

Стоїть село неве́село. На горі палати Почорніли. Князь хиріє, Нездужає встати; А підвести́ нема́ кому́, Ніхто й не загляне До грішного болящого В буди́нки пога́ні. Люди трохи очуняли; Господа благають, Щоб княжна́ до їх вернулась; А її немає, І не буде вже святої... Де-ж вона поділась? У Києві пресвятому В черниці постриглась.

Родилась на світ жить, любить, Сія́ть Господньою красою, Вітать над грішними святою, І всякому добро творить, А сталось ось-як: у черницях Занапастилося добро; Не стало радости у Бога Для нещасливої княжни́.

Блукаючи по Україні, Прибивсь якось я в Чигирин І в манастир отой дівочий, Що за пісками, на болоті, У лозах, са́мотній стоїть. Оттам мені і розказала Стара черниця новину́, Що в манастир отсей убогий Княжна́ якась із-за Дніпра Зайшла вторік: одпочивала Та й Богу душу оддала́... »Вона була ще молодою І прехорошая собою; На сонці дуже запекла́сь, Та й занедужала; лежала Недовго щось — седмиці з три — І все до крихти розказала Мені і Ксенії сестрі, І вмерла тут. І де ходила, В яких-то праведних міста́х, А в нас сердешна опочила... Отсе її свята могила!... Ще й не поставили хреста...«