Хіба ревуть воли, як ясла повні?

I

На дворі весна вповні. Куди не гльань — скрізь розвернулосьа, роспустилосьа, зацвіло пишним цвітом. — Јасне сонце, тепле ј пријазне, шче не вспіло наложити пальучих слідів на земльу: јак на великдень дівчина, красујетьсьа вона в својім роскішнім убраньні… Поле — шчо безкраје море — скільки згльанеш — розіслало зелениј килим, аж сміјетьсьа у вочіх. Над ним синім шатром розіпјалось небо — ні пльамочки, ні хмарочки, чисте, прозоре — погльад так і тоне… З неба, јак ростоплене золото, льјетьсьа на земльу блискучиј світ сонцьа; на ланах граје соньашна хвильа; під хвилеју спіје хліборобська дольа… Бујаје вона в гору; зеленіје, јак рута… Легенькиј вітрець подихаје з теплого крају; перебігаје з нивки на нивку; живить, освіжаје кожну билинку… І ведуть вони між собоју тиху-тајемну розмову: чутно тільки шелест жита, травиці… А з-гори лине жајворонкова пісньа: доноситьсьа голос, јак срібниј дзвіночок, — тремтить, переливајетьсьа, застигаје в повітрі… Перериваје јого перепельачиј крик, зірвавшись в-гору; заглушаје докучне сьурчаньньа травјаних коників, шчо јак не розірвутьсьа — і все те зливајетьсьа до купи в јакијсь чудниј гомін, вривајетьсьа в душу, розбуркује в ніј добрість, шчирість, льубов до всього… Гарно тобі, льубо, весело! На серці стихајуть негоди; на думку не лізуть клопоти: добра надіја обгортаје тебе добрими думками, бажаньньами. Хочетьсьа самому жити ј льубити; бажајеш кожному шчастьа. Не даром в таку годину — аби недільа, або јаке свјато — хлібороби виходьать на поле хліба обдивльатись!

Оттакојі саме пори, в недільу, післьа раньнього обіднього часу, — тим шльахом, шчо, звившись гадьукоју, пославсь од великого села Пісок аж до славного колись Ромодану, — јшов молодиј чоловік. „Не багатого роду!“ казала проста свита, накинута на-опашки. — „Та чепурнојі вдачі,“ — одмовльала чиста, біла, на грудіх вишивана, сорочка, вигльадајучи з-під свити. Червониј з китицьами појас теліпавсьа до колін, а висока сива шапка з решетилівських смушків, перехильајучись набакір, натьакала про парубоцьку вдачу…

Ішов справді парубок. На першиј погльад — јому, може, літ до двадцьатка добиралосьа. Чорниј шовковиј пух тільки шчо висипавсьа на верхніј губі, де колись малосьа бути вусам; — на мов стесаніј борідці де-где попјалось тонке, јак павутиньньа, волосьачко. Ніс невеличкиј, тонкиј, трохи загострениј; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі… Оце ј усьа врода. Таких парубків часто ј густо можна зостріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього не абијаке — дуже палкиј погльад, бистриј, јак блискавка. Ним світилась јакась не звичајна сміливість і духова міць, разом з јакојусь хижоју тугоју…

Парубок плівсьа повагом, позакладавши руки назад себе; позирав на вкруги својіми блискучими очима; иноді зупиньавсьа ј довго розгльадав зелене нивја. То знову јшов; то знов становивсьа де-небудь на згірку — ј знов огльадав поле. Ось, перејшов і драниј місточок посеред лук, на низені, на бальці. Під ним шче не висохли весньані кальужі — аж зацвіли, позеленіли: кумкајуть в них жаби рано ј вечір. От, опинивсь на невеличкім горбку по тој бік місточка; став, обернувсьа лицем до јого; гльанув на рудку; перевів погльад на крајнье жито. „Одже тут крашчі хліба, ніж під селом,“ — подумав сам собі: „тут, мабуть, сильнішчиј дошч пројшов…“ Знов повернувсьа, — і рушив далі.

Спустившись в долину, повернув з курного шльаху на обніжок — і пішов поміж зеленими житами. Ось, підіјшов до одніјејі ниви, нахиливсьа, вирвав при самім корені пучок жита, гльанув на јого, далі гльанув на ниву, — і лице засвітилось одрадоју: „От де моја працьа, — не мов казали јого очі, — не марно потрачена: вона зробила з мене чоловіка, хазьајіна!…“ Повертівши в руках вирване жито, він скинув очима на другиј бік межі; знову гльанув на своју ниву, наче рівньав дві ниви між собоју — і промовив в голос: „Бач… на нашому полі жито крашче, ніж у дьадька Кабанцьа: моје таке густе та гонке, а в јого — ледве од землі одлізло, — низеньке, жовте, засмоктане…“

Не вспів доказати останьнього слова, — чује: недалеко, зза жита, хтось співаје… Він притајів дух; насторожив уха; слуха… Голос тонкиј, гнучкиј, дзвінкиј, так і росходивсьа на всі боки: — то розльагавсьа в високім просторі; то славсьа по землі, по зелених житах; то замерав оддалеки на польах розлогих; то вливавсьа в душу јакимсь несвідомим шчастьам…

Парубок стојав, јак зачарованиј. Јому здалосьа — він з роду не чув такого свіжого, гнучкого голосу. У јого в очіх засвітилась одрада; лице пројаснилось, наче хто збризнув јого свіжоју водоју; серце затіпалось, не мов хто доторкнувсьа до јого.

„Хто б це?“ подумав він, — та ј пішов на голос.

Не встиг ступить десьати ступнів, јак пісньа стихла — тільки одна луна јіјі бреніла шче над головоју у јого. Шче ступінь, шче… зашелестіло жито, заколихалосьа, не мов у јому шчось борсалось, билось… Шче хвилина — і з жита заманьачила дівоча постать… Парубок став. Дівчина, јак перепелка, зньалась — і помчалась вподовш ниви. Низенька, чорньава, заквічана польовими квітками, вона ј трохи не схожа була на сельанок, часто запечених сонцем, високих, иноді дуже неповоротніх дівчат. Маленька, кругленька, швидка ј жвава, одьагнена в зелене убраньньа, між високим зеленим житом, — вона здаваласьа русалкоју…

Парубок спершу, мабудь таки, чи ј не приньав јіјі за ту польову царівну, бо стојав, јак укопаниј, розтьагши ј без того довгобразе лице, широко роскривши здивовані очі…

Дівчина одбігла трохи, і собі стала. Озернулась; гльанула на јого веселими очима; усміхнулась свіжим, молодим личком. Тут јіјі крашче розгльадів парубок. — Чорне кучерьаве волосьсьа, заквічане польовими квітками, чудовно вилосьа коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного, хмельу спадали на біле, румјане личко, јак јаблучко наливчате; очі оксамитові, чорні, — здајетьсьа, сам огонь говорив ними… Дві чорні брови, мов дві чорні пјавки, повпивалисьа над очима, злегенька прикритими довгими густими віјами. Сама — невеличка, метка ј жвава, з веселоју на виду усмішкоју, вона так і вабила до себе. Зелена бајова керсетка, з червоними мушками; червона в букетах спідницьа; на шијі дорогі каралі, хрести, золоті дукати — усе гарно пристало до хорошојі дівоцькојі вроди.

Вона стојала навпроти парубка, јак намальована, — наче манила јого својеју дивноју красоју. Не спускајучи з очеј, він підходив до нејі.

— Чого ти тут ходиш? — обізвалась вона перша.

— А ти чого хліб толочиш? — не зовсім ласково одказав він.

— Хиба се твіј хліб?

— Не чиј же… А шчо?…

— Цур тобі, јак мене зльакав!… та ј замовкла.

Парубок і собі мовчав.

— А ти хто така? трохи згодом питаје він, ковтајучи слова. — Де ти взьаласьа? звідкільа сьуди пријшла?…

Дівчина почула, јак тільки чујуть дівчата, чого в јого запнувсьа голос: очі в нејі заискрили, заграли…

— На ві-шчо тобі? — прьадучи ними, вона питаје в јого.

— А чого ж ти пријшла сьуди, на чуже поле? — каже він. Хто ти така? — чого тобі тут треба?… Чутно — аж дух спіра јому в грудіх од кожного слова.

— Не ск-а-ж-у? — одмовила вона на-ростьаг, осміхајучись, і подаласьа трохи личком вперед, згорнувши пухні, білі руки по під ліктьами. — А пријшла сьуди, бо недалечко живу… А ти хто?

— Сьуди јди! каже він, усміхајучись і разом запрохујучи очима. — Посідајемо тут… побалакајемо… ја тобі ј роскажу, — хто ја.

Јак стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготаласьа, та ј помчаласьа бујними житами… Далі — вискочила на зелену луку, шчо красоваласьа польовими квітками; потім — повернула круто на-ліво, почесала јариноју; јак білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудко на згірок; стала, перевела дух, озернуласьа; осміхнулась; махнула правоју рукоју: „сьуди, мов!“ — та наче мана јака, спустиласьа в низ — і скриласьа за гороју.

Парубок ні з місцьа. Стојіть та дивитьсьа в слід јіј шче дивнішчими очима — мов би перегльанув через гору!… У вухах јого шче вчувавсьа јіјі голос свіжиј, тонкиј, јіјі сміх молодиј та дзвінкиј; перед очима, јак та причуда, маньачила јіјі постать метка, жвава; јому усміхалосьа јіјі личко біло-румјане, з јасними очима, з чорними бровами; усьа вона, з зеленоју керсеткоју, з червоноју спідницеју, привиджувалась јому, јак жива… „Шчо це? — думав він. — Чи справді, чи ввижајетьсьа?… І відкільа б це?.. чи не москалівна? так же, казали, у москальа дочка вмерла… гм… мов-бачцьа, на хуторах нікого такого ј немаје… Хіба Хоменкова? — так же не близькиј світ од Хоменкового хутора сьуди теліпатисьа… А видно — хутірська: на селі, окрім попівни, здајетьсьа, нікого підхожого… Оже ј не попівна: попівну ја знају — попівна не така, та ј не піде за пјать верстов од села… Чија б же це?…“

Не розвјазавшись з такоју думкоју, він вијшов на згірок — подивитись, куди пішла дівчина. Було вже пізно. Дівчини не видно, — тільки зеленіли то там, то там, обложившись польами, хутірські сади, јак роскішні квітники, а між зеленоју листвоју вишньаку, груш, слив та јаблунь, біліли чепурні хаточки. Парубок постојав на згірку; помилувавсьа красоју околиці; задививсьа на один хутір, на другиј; пригадував хазьајінів јіх; перебірав у памјаті јіх дочок, — та плутајучись в догадках, і повернув назад, — до дому.

Ішов він такоју ж тихоју ходоју, јак і сьуди, а може шче ј тихшоју, — та все думав, та думав… А в серці — почував він — прокидалось шчось невідоме, чудне: і важко мов і легко, ј сумно ј весело, ј хочетьсьа співати ј хочетьсьа плакати… Сльози не льјутьсьа, а голос рветьсьа; несподіваниј сум обнімаје голову; думка думку гонить: нігде пристати, ні за шчо зачепитисьа — так і ганьаје за маноју… А перед очима — зелена керсетка, червона спідницьа, знадниј з усмішкоју погльад, червоні, јак кармазин, уста, з котрих вигльадаје рьадок дрібних, јак перли, зубів… Аж морозом сипнуло јого по за спиноју… „Оце так!!“ промовив він у голос. „Чи не здурів бува ја, чи не збожеволів?… Дома худоба не напована, а ја блукају тут — і думати забув!“ Та підвівши голову, чим дуж придав ходи в ноги.

Ось незабаром і Піски. На самому крајі села, од вигону, стојала невеличка хатка, вікнами на широкиј шльах. Зза хатки вигльадали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькоју ліскоју. З разу видно було, шчо то плець не дуже заможного хазьајіна. Не достатки, а тьажка працьа кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, більа нејі ходили хазьајські руки; двір виметениј, чистиј; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дошчані-хрешчаті.

Недалечко від хатнього порогу стојала не молода вже молодицьа, бідненько зодьагнена, — і, розсипајучи з миски зерно, голосно скликала куреј. На томість, з хлівцьа прожогом вискочила невеличка свинка ј кабанчик — і давај похапцем хламати зерно, непідпускајучи куреј. Молодицьа спершу одгонила непроханих гостеј криком: „арьа, гладкі! арьа!“ потім того, плескала в долоні — ј штовхнула кабанчика ногоју; а јак побачила, шчо з такими ненажерами нічого не вдіјеш ні криком, ні легенькоју біјкоју, — вона висмикнула з мітли держально ј стала потьагати „ненаситну прожирь“ і вздовш і впоперек, — аж поки хруснуло держально… „От, прокльаті, каторжні!.... через них держально знівичила....“ На ввесь голос гукала молодицьа — ј кинула в свиноту надтріснутим держальном.

Саме на цеј крик у двір повертав парубок. Не вспів він шче гаразд і воріт причинити за собоју, — јак уже на јого напустилась розсержена молодицьа.

— І де ти, Чіпко, ходиш? де ти бродиш? — докорьала вона. — Ось до јакојі пори виходив! Ні корова, ні кобила не наповані, а він блукаје…

— Ја, мамо, на полі був… до јарини довідувавсьа, одказав він.

Мати пильно подивиласьа јому в вічі, наче вивірьала — чи правда тому? Та син уже повернувсьа ј пішов прьамо до загороди.

— Не гајсьа ж, жени корову напувати, бо треба шче колись јіјі ј дојіти! з докором гукнула мати вже з сінешних двереј.

Син не чув того докору. Він випустив з загороди корову, одвјазав од јасел кобилу, — погнав до водопоју. Хутко погнав, хутко ј назад вернувсьа. Позаганьав у загороду худобу, набрав оберемок свіжојі трави. Зелена трава нагадала јому зелену керсетку; заманьачила ніби знајома постать… Він мершчіј кинув у јасла оберемок… јому здалосьа, шчо з-під трави заблишчали, мов дві углини, двоје чорних очеј… „Згинь ти, марьуко!“ скрикнув він, випростујучи з трави руки. „От, причепиласьа!!“

Швиденько заченив загороду, пішов у хату.

Повечерьали мовчки. Польагали спати.

— Чи ви, мамо, не знајете: у москальа је дочка? — пита він, трохи згодом.

— У јакого москальа, сину?

— Шчо живе коло нашого польа хутором?

— Не знају, моја дитино. Знају, шчо була, — та, казали, либонь умерла. А шчо там?

— Та ја так питају… нічого.

Розмова увірваласьа. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон не јде јому в голову. Душно јому, млосно, пече по-під боками, а в-вічьчьу — вона, та ј вона. „Пропади ти, навіженна!“ шепче він. Перевернувсьа з боку на бік, натьаг на голову рьаднину, — не спитьсьа, та ј годі… „Ні, вже не швидко ти діждеш, шчоб ја пішов на поле!“

II

Літ за двадцьать до крепацькојі волі, з того самого Ромоданового шльаху, јаким ішов парубок, у село Піски вступав јакијсь несвідомиј захожиј. Видно — з далекојі дороги. Сорочка на јому чорна; штани вибіјчані, підсукані аж до колін; за спиноју верьовкоју на-вхрест перевјазана одежа; через праве плече, на палиці перекинута торба — мабуть з харчьу, та пара шкапових чобіт. На взір — чоловік середніх літ. Чорні, јак гајворон, уси починали вже по крајах рудіти; борода стирчала чорна, остьуковата, давно, мабуть, не бачила скіска.

Ішов захожиј тихо, нога за ногоју, ј роздивльавсьа на всі боки. Сказати б: з заробітків, коли б не така раньньа пора. А то тілько шчо весна настала. Постікали води, зазеленіли трави, зацвіли садки, городи.

Діјшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в земльу старенька хата, захожиј став. „Оце ж, мов бачсьа, ј Окунева хата!“ каже він сам до себе.

На тој час з низеньких хатніх двереј вијшов молодиј парубок.

— Здоров був! — обізвавсьа до јого захожиј.

— Здоров.

— Чи це Окунь живе?

— Јакиј Окунь?

— Карпо Окунь, стариј дід.

— Ні: це Лимарь, а не Окунь.

— А де ж Окунь?

— Та јакиј Окунь?

— Дід стариј, шчо з бородоју ходив.

На јіх розмову нахопиласьа з за хати старенька жінка. Видно, поралась коло городини, — бо очіпок подавсьа трохи на бік, лице в поту, руки в землі.

— Та кого ти, чоловіче, питајеш?

— Окуньа Карпа.

— Е—е—е… јого вже давно ј сліду нема… Знала ја того Окуньа, знала… Вже, мабуть, літ з десьать буде, јак помер… А тобі ж на ві-шчо він?

— Та треба… Так умер, кажете?

— Умер, умер.

— А хто ж післьа јого зоставсьа?

— Та хто ж післьа јого зоставсьа?! — каже жінка, задумавшись… Зосталасьа Ганна небога, шчо вијшла за Соломенка. Та ј та вже вмерла. Оце ми в нејі ј дворишче купили. Та шче зоставсьа Грицько — був јому јакијсь далекиј родич… торік јого у некрути взьали. Та, здајетьсьа, вже ј немаје нікого такого…

— Так… А волость же ваша далеко?

— Волость? — гльанула жінка на јого, і, перегодьа трохи, одказала: — на тім боці села. От јак підеш сіјеју вулицеју, та ј вијдеш прьамісінько. Спершу будуть гамазејі, а там — зараз і волость.

— Ну, спасибі вам. Прошчајте.

— Шчасливо.

Пішов собі чоловік тију тропоју, шчо росказала жінка. А жінка ј парубок шче довго стојали — дивились у слід, аж поки не скривсьа захожиј з очеј у кривіј улиці.

— Ти не питав, Грицьку, — тоді жінка до парубка: — хто він такиј? на ві-шчо јому Окунь?

— Ні, не питав.

— Гльади, лишень, чи не родич јакиј… Там у јого, в Доншчині, багато, кажуть, всьакојі рідні… Там і брат јого жив. То чи не по худобу бува пријшов і сеј?!....

— Бог јого зна.

— Треба б дознатись, Грицьку. — Чи не збігав би ти, слідом за ним, у волость, та розслухавсьа б: шчо воно за чоловік.

— Добре, мамо, — каже парубок. Ј обоје пішли в хату.

Жінка справді догадаласьа, на ві-шчо захожому здавсьа мертвиј Карпо Окунь. Тој, шчо роспитував, објавивсьа в волості небожем Окуньа — Остапом Хрушчем, шчо літ, може, пјатнадцьать, јак пішов на Дін. Уже јого ј з ревизіјі викинули, не тільки з думки. Тільки старі льуде памјатали шче — коли бородатиј та білиј Окунь вирьажав на Дін до дьадька свого хлопцьа-небожа. А тепер оце він назад повернувсьа, і просивсьа в пішчанську громаду.

— Чого ти з-відтільа вернувсьа? пита јого голова: — хіба там не добре стало жити?

— Та трудно вже ј там, — кланьајучись, каже Остап. Не ті тепер порьадки пішли: багато вже ј там нашого брата… пропадаје…

— А тут хіба крашче? пита писарь.

— Та все ж бачте — рідна сторона.

— Јакже ми тепер тебе пријмемо, шчо в тебе ні виду ніјакого, нічого? знову голова.

— Та в мене ось је стариј пашпорт. — Та витьагши з гамана шматок засмальцьованого папіру, з обтіпаними крајами, ј подав голові.

Подививсьа тој на папір, розправив, прочитав — і знову зложив.

— Шчо ж з сього?! каже. — Чому хоч ти не обзивавсьа, јак ревизіја писалась?

— А бог јого знаје — чому… Не знав.

— Відколи пашпорта не переміньав!! Не випускајучи з рук паперу, дивувавсьа голова.

— Та там мене ј по цьому всьуди пријмали.

— Гм… Шчо ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? пита голова писарьа.

— А шчо? Треба громаду збірати; та хај поставить громаді могоричу, то може ј діло буде, — одказав писарь. А то, јак бродьагу јакого, шче в тьурьму запруть.

— Зділајте милость, каже, кланьајучись, Остап, — уже поклопочітьсьа! Ја вже вам, коли так не мају чого дати, то хоч одслужу за те.

Писарь тільки покрутив свого рудого вуса, та разом з головоју ј пішли в волость.

Через три неділі Остап косив у писарьа сіно. Та такиј з јого косарь: такиј жвавиј, такиј робочиј — не втомниј! Усьому лад даје, усім перед веде — отаманује. А через місьаць јому објавлено, шчо тепер він пішчанськиј громадьанин — козак, Остап Макарович Хрушч.

Аж перехрестивсьа Остап, јак почув це. Та в осени прьамісінько ј почвалав у город најматись. Не довго ј місцьа шукав: зараз жид злебенив јого, та ј заправив у поштарі.

Добре Остапові. І одежа, ј хліб жидівськиј, і плата добра, та ј од пројізжих перепада. — Послужив він рік, а на другиј уже грунт і хату купив. Јак раз на крај села, на белебні, стојала собі одсторонь чијась сирітська пустка: не обмазана, не вкрита, город не обгорожениј; звісно — сирітське, та шче ј за селом.

Купив Остап хату, та, не довго думавши, ј шле старостів до Мотрі Жуківни — біднојі, некрасивојі дівчини, уже таки ј літньојі, шчо жила в сусідах, у двох з староју матірју.

— А шчо ж, Мотре, каже јіј мати: — іди! Хоч хата своја буде, хоч не тиньатимешсьа на старість, јак от ја, стара…

— Та чи јти, то ј іти! одказује дочка. І так натерпілись усього.

Обмінили хліб, а в недільу ј весільльа заграли.

Јак уступила Мотрьа в своју хату, то не мов знову на світ народиласьа. Чепурить јіјі, прибіра. Діждали весни, — огород одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббілила; приспу жовтоју глиноју підвела; коло хати віником обмела. Чисто кругом — льубо гльанути, і огородина зеленіје…

Та ј тільки ж то, шчо огородина своја, а більше землі — ні ступньа. Приходилось у чужих льудеј косити, хліб заробльати, спини не розгинајучи, спочивку не знајучи… Оже јак не працьувала Мотрьа з Остапом та з Оришкоју — староју својеју матірју, а все бідно жили. Иноді зімоју ні з чого було ј галушок зварити, — приходилось сухим хлібом давитись…

Остап — спершу був повеселів: такиј балакучиј, такиј шчириј, — Мотрьу жалује, коло тешчі ласкавиј; а далі — все хмурнішав, та ј хмурнішав. Стала нудьга вигльадати јого очима, журба обнімати јого голову… Ходить, бувало, в осени, або зімоју, по двору, опустить на груди голову, та за цілиј день і слова не промовить ні до кого…

Так минув рік; минаје ј другиј; а вони всі тројко (дітеј не було) — похмурі, невеселі… Немаје долі, — немаје радости! Льагла зіма. Падав дрібниј сніг, јак бува в холод; бујниј вітер крутив заметами ј вив, јак звір у лісі, у димарі Остаповојі хати. Ніч уже спустиласьа на земльу. Мотрьа ј Оришка сиділи на полу; перед ними на стільчику не јасно блимав каганець — от-от збіравсьа погаснути. Вони прьали мовчки; кожна про себе думала јакусь тьажку думку. Остап лежав на печі… Тихо, — тільки веретена сьурчать…

О-ох! — важко зітхнув Остап. — Обридло вже мені по цих крајах горьувати, — промовив він, наче сам до себе. — Діжду весни, піду на заробітки. Там, може, знајду добре місце, то ј вас переведу…

— А јак же не најдеш? — на це јому опасливо Мотрьа. — Літо втратиш… а ја одними руками шчо тут заробльу?… додала вона журливо, ј скривиласьа.

— Та вже ж ви тут з матірју то сим, то тим боком настьагајетесь на зіму… А ја, коли шчо, то там і зазімују. Так мені тут остогидло!

Діждали весни. Порадивсьа Остап з жінкоју та з тешчеју, узьав пашпорт, пішов собі. Мотрьа з староју матірју зостались сами собі на хазьајстві.

Вирьадили Остапа на Дін у великиј піст, а так — к зеленіј неділі — приходить з Дону бумага: чи је, мов, у вас такиј і такиј козак Остап Хрушч? і де він у вас узьавсьа? Шчо тут він прозивавсьа не Хрушч, а Притика… шчо він кинув у нас жінку ј троје дітеј, пропадав був — не знать де — три роки, без малого… А ось тепер у пашпорті він уже Хрушчем пишетьсьа, та шче ј жонатим… Шчо се воно за знак? з јакојі це речі така плутаницьа?

Так оце запитувала јакась Донська станицьа у Пісчанськојі волості… Ј задала ж роботу волосним оцьа несподівана бумага!

Јак прочитала јіјі козацька старшина, то голову ј руки опустила.

— Оце так! скрикнули в один голос голова ј писарь. Буде ж тепер від окружного… І јак таки повірити такому волоцьузі?! Пријшов — чорт јого зна ј відки; сказавсь — біс јого зна ким; а ми — на тобі, та цить! взьали, та ј лапки поклали… Окунів небіж, та ј Окунів, — нестеменно Окунів… Чому не приньати?… Аж воно он јакиј небіж!!

— Еге ж… Не даром ја казав, — вибріхувавсь писарь: підождемо трохи, роспитајемось… Не послухали?…

— Шчо ж тепереньки робити? мов не чув, питаје голова в писарьа.

Тој мовчав, потупивши в земльу очі. Видно було — шчось пригадував.

— Не дурно мені сьу ніч чорна собака сниласьа, похваливсь голова.

— Жінка одгадувала: напасть… Так воно ј је!

— А мені руда свиньа, увернув писарь.

Порадившись, мершчіј послали за Мотреју десьатника. Мотрьа пријшла.

— Чи не росказував тобі чоловік чого про Дін? — стріли јіјі волосні.

— Ні, не росказував, одказала Мотрьа, здивувавшись такому питаньньу. А шчо там? Хіба јака чутка пријшла?… запитала вона зльаканим голосом.

Так і так, кажуть; таке ј таке диво…

Јак почула таке Мотрьа, то ј лицьа на јіј не стало: поблідла, јак крејда; затрьаслась, јак лист на осичині; хотіла шчось сказати, та не вимовила ј слова, тільки раз-поз-раз тьажко зітхала, і јакось чудно дивилась мутними очима…

— Чого ти здихајеш? гримнув на нејі голова. У чоловіка навчиласьа?… Тој теж, јак пријшов, то такого Лазарьа скорчив… Прокльаті! Через вас на Сибір шче підеш…

Мотрьа нічого не одказала, тільки жалібно дивиласьа. Коли б хто загльанув тоді в јіјі душу: — шчо там робилосьа! Јак би зазернув у серце: — шчо в јому поверталосьа!

— Іди собі! гукнув голова, бачучи, шчо в нејі ј річ відтьало.

Мотрьа повернуласьа, вијшла. Јшла по вулиці, — не бачила світа перед собоју; пријшла до дому, — јак пјана, мов чмелена…

— Шчо там, дочко? стріла јіјі мати. Чого тебе кликали?

Пожовкло в матері у вічьчьу, заколихавсьа світ, пішло все ходором… Не памјатала вона, јак опустилась на лаву, — так не роздьагнена, не розбута, і впала опукоју. Сльози, јак горох, полилисьа з очеј.

— Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?… Оришка не доказала. У нејі в думці пробігла смерть Остапова.

Мотрьа не озиваласьа; плакала мовчки. Оришка пильно дивиласьа на нејі. Серце почуло јакесь лихо; перед очима вже стојала біда… В Оришки затіпались чельусти; забігала по виду мишка…

— Та кажи!… чого ти плачеш? аж скрикнула вона.

Мотрьа утерла рукавом сльози і простогнала… А далі натужилась, і схлипајучи, переривајучи слова, стала казати: „О-о, боже міј!… не дурно він все сумниј був… мовчав… журивсьа… та все через сон про Дін викрикував… про Хіврьу, та Грицька… не дурно ж це воно!.. Ој, пропала ж моја головонька біднаја!!

— Шчо ж там таке? кажи вже, не мороч мојејі голови! Про јаку се ти Хіврьу плешчеш?

— Про жінку того сучого сина, шчоб јому… ні добра, ні житьтьа!…

— Кого?

— Остапа…

— Чи ти не збожеволіла, дочко?

— По неволі збожеволіјеш, коли таке…

— Мотре! не тумань ти голови мојејі: роскажи по льудські, — шчо там таке?

— Отој волоцьуга, блудьага… покинув на Дону жінку з дітьми… приплівсьа сьуди на моју голову… Господи! і за шчо ти мене отак карајеш на сім світі? — скрикнула Мотрьа, і залилась сльозами.

Тепер тільки Оришка розібрала своје лихо. Образа, гора тьажкојі образи — дочки; льудські поговори та сміхи, — все разом підньалось у голові матері, нальагало јіј на старе серце важким жалем… Вона гльанула шче раз на Мотрьу; поступиласьа назад; простогнала; сіла мовчки на піл, узьавшись холодними руками за крајньу дошку, шчоб не впасти. Старе тіло тремтіло, колихалосьа, стара голова не здержувалась на вјазіх — хилиласьа на груди. Оришка болізно піднімала јіјі, і тьажко стогнала… Мотрьа не переставала плакати. Гіркиј јіјі плач, стогнаньньа Оришки зливалисьа в купу, носилисьа по хаті, слались по білих стінах. І темніли вони дльа дочки ј дльа матері; здавалась темноју хата, ј світ, шчо вривавсьа у вікна, чорнів у вічьчьу в них… І стојала в темноті тіј шче темніша дольа јіх — чорна, темна, страшна, з худим зјіденим нуждоју, лицем, з злими од голоду очима…

Таке лихо скојілось перед обідом. Страва давно стојала в печі: шче јак у волость ішла Мотрьа, то засунула, шчо б упрівала. Тепер ніхто ј не згадав про нејі. Горе без страви нагодувало обох. Ніхто з них не кидавсьа до печі. Обидві навіть забули про обід.

Так день настав; так і минув. Одходьачи на спокіј, сонце обдало земльу блискучим проміньньам; земльа на прошчаньньа усміхнуласьа — і потемніла. Спустиласьа ніч; викликала собі на втіху зорі; викотивсьа зза гају місьаць — і став огльадати околицьу… Усе кругом спало, мов зачароване, в тихім забутьті теплојі ночі, — не спав тільки один соловејко, виспівујучи в зеленім садочку своју льубу пісньу, — та не спало шче лихо в Оришчинім та в Мотринім серці… Завело ј воно своју пісньу — гірку, журливу, безнадіјну… І не росходилась та пісньа по світу, не окликалась луноју в лузі, јак соловејкова; а, јак важкиј камінь, нальагала на душу, морочила голову цілим ројем темних гадок, пекла серце нерозважноју тугоју… Мотрьа ј Оришка не спали, не плакали, — тільки то одна, то друга зітхала… І відкільа це лихо взьалосьа? і чого воно до них причепилосьа?… чим була Мотрьа Остапові?… чим вона тепер осталасьа?… Мотрьа ј Оришка роздумували, розгадували… Жінка жонатого чоловіка?… покритка-дівка?… Ні жінка, ні дівка, а замужньа вдова… Гріх перед богом, — чим јого замолити? Сором перед льудьми, — чим јого змити?… А шче ж, і каратись за це пријдетьсьа — хоч не на сім; то на тім світі… Непевниј тој Остап, — він шчось лихе, страшне… Страх справді, післьа таких думок, закрадавсьа јім в душу — і вони обидві тихо молилисьа.

Јак не мучились вони цілу ту ніч, шчо вже не думали, а все таки не видумали нічого дльа себе утішного.

Не вигадали поради ј волосні. Судили, рьадили — та окружному; а окружниј — та губернаторові. Пішли писати та одписувати…

Незабаром најіхало в село чиновного пансьтва. Питајуть-роспитујуть; пишуть-записујуть. Натерпіласьа страху Мотрьа од тих хитрих спросів та переспросів; набраласьа Оришка горьа, гльадьучи на своју дитину.

А в селі — тільки ј мови, тільки ј речі, шчо про Хрушча. Наче все на світі дльа Пісок провалилосьа, один Хрушч зоставсьа, а через Хрушча — ј Мотрьа… Хто јіјі з роду не знав, — став допитуватись: де вона ј шчо вона. Не можна Мотрі нікуди очеј показати, шчо б на нејі пальцьами не тикали. Вијде Мотрьа на улицьу, — малі діти слідком за неју; порајетьсьа Мотрьа на в городі, — бачить: дві жінки стојать коло тину, дивльатьсьа на нејі ј перешіптујутьсьа. Стали јіјі сусіди обходити, а зострівшись сторонитись. Немаје Мотрі спокоју ј у церкві: і там јіјі не спускајуть з очеј.

— Ото… ото вона! низенька чорньава… чорним платком голова повјазана, — чује Мотрьа позад себе в бабинці.

— Ота чорньава, шчо христитьсьа?

— Еге ж, еге. Ото вона сама… за жонатого заміж пішла.

Чује Мотрьа, та бојітьсьа озернутись: јіј чогось соромно, страшно. Вона впаде на вкольушки, приникне головоју до помосту, — шепче молитву шчиру, просить у бога ласки, одмольује свіј гріх — і разом сльози ковтаје.

Тоді тільки льуде трохи забули про Хрушча, јак жнива настали. Својі клопоти, працьа, утома трохи заціпили јазики льудські.

Коли це — перед другоју Пречистоју, ведуть Хрушча у ланцьугах через Піски. Јак зачули льуде, та за малим не все село вибігло з хат, мов на ведмедьа дивитись. „Хрушч.... Хрушч іде!.... Хрушча.... Хрушча ведуть!....“ викрикујуть з усіх боків по селу. І біжить на Хрушча дивитись старе ј мале.

Повели Хрушча у Гетманське; засадили в тьурму за залізні штиби; давај випитувати та роспитувати. Підньалисьа знову спроси та переспроси… Зовсім загубила спокіј Мотрьа: водьать јіјі то в город, то з города… А тут — друге лихо: Мотрьа почула — шчось заворушилось під серцем…

Помітили льуде — та јак у дзвони задзвонили:

— Чи чули?… питаје молодицьа другу, стрівши на улиці. — Заваготніла…

— Чула, серденько, чула… І скажіть: од такого!!

— Це вже видно не перед добром, моја матінко!… Чи не кінець бува ј віку швидко буде.... Там: торік, хвостата зорьа світила; а це знов пројава јакась вирескалась…

— І ја кажу: не перед добром таке на світі којітьсьа!

Та јак підуть отак цокотати, — не переслухајеш.

А під недільу або свьато, зберетьсьа де небудь чоловіків купа, надіјдуть жінки, парубки, дівчата — назбірајетьсьа чимала јурба льудеј, та ј давај перетерати на зубах у сотиј раз того чудного Хрушча.

Аж ось — не знать звідкіль узьаласьа на селі чутка, шчо він ні Хрушч, ні Притика, а прьамісенько таки Іван Вареник — крепак пана Польського, шчо панував у Пісках.

Така чутка збила з пантелику судових і громаду. Шчо з ним робити? Јак тепер јого судити? Кинулись до пана, — пан одсахнувсьа: робіть, мов, з ним, шчо хочете, јак знајете… Тоді громада розвјазала діло. Јак голили хлопців у москалі: „У некрути јого!… лоб јому! лоб!…“ закричала громада. Појіхав голова у Гетманське; пішов, куди треба; одніс, шчо годилось — і „перевертньа“ прьамо з тьурми повели до пријому. Заголивши лоб, перевернули јого шче в четверте — і став він з Вареника Хрушчовим. Не забаром јого кудись погнали, — та більш він ні вертавсьа, ні озивавсьа.

Отдали Вареника в москалі перед Покровоју. А так, перед пушченьньам, породила Мотрьа сина, — та шче ј породила не аби-јак. Роди були тьажко трудні: потугувала ними Мотрьа два дні ј дві ночі, не својім голосом викрикујучи… Шчо вже не робила „довгопјата“ баба-повитуха, — ні шчо не помагало. Ледве Мотрьа на тој світ не переставилась. Уже ј не кричала ј не стогнала — лежала мертвоју колодоју… Аж на третіј день „господь јіјі помилував“: серед тихого плачу Оришчиного, почувсьа голосниј дитьачиј крик…

— Јенерал!… — зрадівши, скрикнула „довгопјата баба“.

Оришка підньала руку, перехрестиласьа.... Мотрьа важко зітхнула, опамјаталасьа. Хату обньала тиха одрада.

Јак же почули льуде про такі роди, — знову загомоніли. Пішло знов по селу шушуканьньа, глум, тајемні страхи… Діјшло до того, шчо ніхто вже Вареника не вважав і за чоловіка, а так таки за самісінького куцого… Дехто помітив і невеличкі ріжки на голові в јого, јак стригли в пријомі. А Кирило Кнур — недалечкиј сосіда — Христом-богом кльавсьа, шчо јак купались з Остапом укупі, то ј хвостика бачив… Не при хаті згадујучи — куциј, та ј годі!

А тут шче дитинка знајшласьа, та шче при таких родах.

— Шчось воно таки не певне, моја матінко!… цокочуть жінки, похитујучи головами.

І не одна ј не дві нарошне забігало в хату до Мотрі — дивльачись — чи немаје на јому јаких ознаків? Одна јакось забачила на лівім колінці невеличку родимку.... „Оце ж воно ј је!“ подумала, та мершчіј з хати.

— А шчо?? стріва јіјі кума.

— Тож воно, кумонько, саме!… каже кума, перехрестившись. Незабаром ціле село слебезовало про ту пльаму. Усі в один голос: „чортеньа“, та ј годі!

Пријшлось кумів брати, — ніхто не хоче. Шчо тут робити? Вже три дні, јак дитина не хрешчена… Не дај, боже, јакого случају — і вмре, не введене в закон!…

Кинулась Оришка по сусідах… Всьак дьакује, сторонитьсьа… Ходить вона по хаті — сама не своја: світить сідим волосом, ломить сухі руки… Мотрі вже ј не хвалитьсьа: вона ј без того ледве дише.

На тој час лучились в селі перехожі москалі. Оришка до них: „москалики-лебедики, охристім дитьа!“ Купила москальам кварту горілки. Тоді один јакось згодивсьа. Москаль за кума, сама Оришка за куму.

Понесли до батьушки. А пан-отець і собі: „Јак јого такого виродка в хрест уводити?!“

„Боже міј!.. шчо јого робити на світі?!“ плаче Оришка, — та до попаді: „Матушка!… ја вам сього ј того… ја вам моток прьажі напрьаду, — умовте пан-отцьа!…“

Попадьа згльанулась. Охрестив дитину батьушка: назвав Нечипором.

III

Не судилосьа Мотрі шчастьа. Не зазнала вона јого змалку, не бачила дівкоју, жінкоју; не сподіваласьа замужньоју вдовоју… Не тільки јіјі саму, а ј јіјі матір стару, стали цуратисьа льуде. Навіть те місце, де вони жили, зробилосьа јакимсь страшним; — стали јого оббігати… Казали, шчо до Мотрі кожнојі ночі зміј у димарь літаје: јакијсь захожиј чоловік застав јого в хаті, та на силу з душеју вирвавсьа.... Непевне місце! Бувало, в ночі ніхто не пројде поз јіх хату, не перехрестившись; а дітьам — то ј у день забороньали туди бігати…

Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебні, неогорожена, неокопана — так рівець невеличкиј прокопаниј, та ј годі… Јде скотина, — нема перепону, — через грьадки так і чеше; собаки так і гніздьатьсьа: — кубла повибивали… Пустирь пустирем! — Хата хоч стара була, та јак полагодив був Остап, поки шче не женивсьа, то вона, мов, і бадьориласьа; а јак підньалась лиха година, шчо замчала не тілько лад у хаті, а ј самого Остапа, — то ј хата осунулась… Стріха місцьами повигнивала, покрівльа де-где провалиласьа, вікна побиті: — замість шибок, ганчірки світьать: шче до того дошч та хуртовина оббила, обшмарувала… Пусткоју аж воньаје! І в середині не крашче. Стіни чорні, аж цвільльу взьалисьа од води, шчо дошчі поналивали крізь лиху осельу; черевата піч потріскалась, — диміла, куріла; замість лав, јакісь кривоногі ослінчики — і сісти на них страшно; стіл ходором ходить; піл — на пјадь дошка од дошки: Мотрьа під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті прокурити… Бідота несказана, злидні невилазні!

Не одрадне житьтьа Мотрине. Не веселим оком дивиласьа ј јіјі стара мати на ту осельу, на лихиј тој захист… Вони б јого кинули, јак би було де притулитисьа. Та де јого при недостачах, при убожестві?! Коли на роботу бојалисьа пријмати Мотрі…

Літом Мотрьа стаје жати. У Пісках ніхто не пријмав, — бо помітили, шчо в кого Мотрьа жне — всьа нива закрутньами унизана. В сусідньому селі Бајраках Мотрьа хліб заробльала, — на жнива становиласьа.

Шчо за літо заробить Мотрьа, те за зіму ј проживуть,… коли шче ј ставало! А було так, шчо ні дрібка соли, ні пилинки борошна… Де вже думати про одежину!! Шчо дівујучи, придбала Мотрьа, то все позношувала: — саме гнотьтьа та ремја висіло… Јак заробить конопель, — то ј добре. Помочить јіх, висушить, витіпа; кістрицьа на топливо, волокно на прьадіво. Напрьаде отак літ за двоје, оснује, витче, так і сорочка је, вибје, — спідницьу пошије, јупку… У вибіјчаному ј у свьато ходила. Другі в плахтах та запасках, голови шовковими платками повивјазујуть, а Мотрьа з вибіјчанојі јупки та спідниці не вилазила. Біленькоју хусткоју завјажетьсьа, та ј шмарује… Ото будденне ј празникове! А шчо старе, дране, — позшиваје, позаштопује, матері старе тіло прикрије, дитині — штанці, куцину… Нужда! На зіму на всіх одна јупка була. Піде куди Мотрьа, — сиди, мати, з хлопчиком дома — і не рипајсьа! Піти треба матері, — сиди, Мотре,… бо ј чоботи одні! Так на перемінку в одному ј ходили. Робота не страшна, јак сила је. Мотрьа день і ніч в роботі, та в роботі; літом — на полі, зімоју — дома. А Оришка — стара вже — не здужала; — тільки ј того, шчо догльадаје дитини… Јак літком немаје Мотрі дома, — баба зварить јому јістки, догльане, ј нагодује, ј спати положить, котка співаје…

Ај дитина ж то вијшла — на славу! Повновиде, чорньаве, головате, розумне… Тільки јакесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві — јак дзикга крутитьсьа, на місці не всидить… Скажеш јому: дај те! дај друге! — Јак стріла пуститьсьа… Чіпка, јак јого звали — не такиј, ні! Оце, було, Мотрьа чи Оришка скаже: „Подај, Чіпко, води! або — ножа, або — веретено!…“ То він і почне: „А де ж воно лежить, чи стојіть?“ Отак розпитаје, повагом устане, повагом піде, підніме, і повагом подасть… Мотрьа за це не льубила Чіпки. — „Десь Чіпка у нас буде дуже велике ледашчо! — жаліјетьсьа Оришці: „јому јак шчо робити, то треба за тиждень загадувати, шчо б роздумавсьа…“ А иноді було ј буханцьа уліпить Чіпці в спину, шчо б довго „не роздумував“… Тоді Чіпка руки опустить, реве на всьу хату… Је, значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так јого льубила ј жаловала! І цьацьок јому надаје, ј играшок јаких там — поливјаного півника, свистілочку, а јісти — сама не дојість — јому зоставльаје…

Јак підріс Чіпка — став бігати, то вибіжить, було, з двору на вигін, та прьамо до дітвори так і чеше. Так же ј дітвора јого не пријмаје. Зараз почнуть з јого глузувати, шчипати, а иноді побјуть, та ј проженуть… Не дурно пани својім родом величајутьсьа. На селі теж роспитујуть — хто јакого роду… Тільки те не однаково, шчо в го̀роді питајуть: чим тој рід уславивсьа — чи давністьу, чи бојами, чи послугами? А село знаје одну славу — честь. Тим на селі ј питајуть: чи „чесного“ роду? А тоді вже братајутьсьа… Чіпка був — „виродок…“ Јак же Чіпку приньати дітьам до играшки?! Хиба, шчо б поглумитисьа…

— Виродок іде! кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовиј, шершавенькиј хлопчик.

— Запорток! підхопить другиј… Ходім до јого!

Побіжать, оступльать кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне волоссьа. Окрутнетьсьа Чіпка, насупить брови, скривитьсьа, тільки очима світить… Злі Чіпчини очі, та не добрі ј діти, шчо довели до того. Понурно ј гостро дивитьсьа на них Чіпка. А ті — за боки берутьсьа зо сміху…

— Чіпко! де ти взьавсьа? смикнувши Чіпку за полу, питаје хто з хлопців.

Мовчить Чіпка, — сопе.

— Ти з јајцьа вилупивсьа?! знову другиј…

Усі зареготались. Чіпка похньупить голову, потупить в земльу очі, корписаје нігтем під нігтем.

— Ні!… мене бабусьа на вгороді піјмала… в бурьані, — одмовльаје понуро — та все корписаје під нігтем…

Регіт — аж вигін розльагајетьсьа…

— Так ти, Чіпко, з бурьану взьавсьа?…

— Ні…

— А де ж твіј батько, коли ти не з бурьану?

— Не знају.

— То то ј је… ти бајстрьук!…

— Брешеш!… зиркнув, јак тој вовк, Чіпка.

— А хто ж ти?

— Ја… Чіпка.

— Ти — Чепіга, а не Чіпка! крикне хто з середини — і вскубне Чіпку…

— Чого ти скубешсьа? з плачем вимовльа Чіпка. — Постіј, ја бабусі скажу, — вона тобі дасть!

— Бојусь ја твојејі бабусі, — куди ж пак! одказује хлопець, та ј знову вскубне.

За ним другиј, третіј. Повертајетьсьа Чіпка на всі боки в крузі, јак ведмідь на цепу, а хлопці регочутьсьа та за чуприну смичуть — аж поки не розплачетьсьа Чіпка. Тоді візьмуть, та ј проженуть јого геть.

Іде Чіпка до дому, — іде, та ј плаче.

— Чого ти, Чіпко, плачеш? стріва Оришка.

Чіпка жаліјетьсьа; плаче… Бере јого Оришка за руку, поведе в хату, почне умовльати.

— Не ходи туди, сину! Не ходи, моја дитино! Бач, јакі то лихі діти: бјуть тебе, малого, зобіжајуть… Не ходи!…

Утишетьсьа трохи Чіпка, сьаде на колінах у баби, або прильаже головкоју. Шчо б забавити дитину, почне јому баба казочку про рьабеньку курочку, або про горобцьа-доброго молодцьа. Чіпка слухаје і дума: „І чого отој дід з бабоју плаче? чого таја курочка кудкудаче?… І чому тіј билині зразу не поколихати горобцьа-доброго молодцьа?!…“

Дуже льубив Чіпка казки слухати. В казках јого зроду розумна голова знаходила не малу роботу. Казка була јому не вигадкоју, а билицеју. Не раз хлопја рівньало казку до житьтьа, а житьтьа до казки — і само собі міркувало, дивувалосьа… В казці звірі та птиці те саме ј так само говорьать, јак і льуде… А так — птиці шчебечуть, воли ревуть, собаки гавкајуть… І ніхто не знае, шчо вони кажуть… „А добре б — дознатись: шчо то каже скотина, јак іде ревучи з польа до дому? јаку пісньу співаје пташка в лузі?… І чого — одні пташки так гарно шчебечуть, а от горобці — тільки цвірінькајуть?!… І про шчо то розмовльаје травицьа між собоју, коли, мов жива, шелестить малими листочками?…“

— Чи воли, бабусьу, говорьать?… питаје Чіпка в Оришки.

— Бог јіх зна, сину… Кажуть би то, шчо говорьать.

— А птиці?

— І птиці говорьать…

— Јак же вони говорьать? Про шчо вони говорьать?… допитујетьсьа.

І росказује баба, јак уміје, про все те Чіпці. „Скот, мов, јак реве, ідучи до дому, то то він радіје, шчо скоро дома буде, спочине… А, може, голодниј, то појість, підживитьсьа… А птиці шчебечуть так, јак сам господь дав; одніј сказав гарно шчебетати, а другіј — ні. От — соловејко — јак гарно співаје? Він був колись льудиноју, та став пташкоју…“ Та ј зачне росказувати, јак одна мати та прокльала својіх діток — сина ј дочку, — шчо вбили јіјі мужа-ужа… Синок каже: — „не вбивај, сестро!“ А сестра не послухала — вбила. За те мати ј прокльала јіх. Синові ж каже: — „Лети ти, сину, сірим соловејком, та шчебечи льудім і пізно ј раненько: шчо б тебе льуде слухали — ј не наслухались!“ — „А ти, каже, дочко, стань жалкоју кропивоју: шчо б тебе льуде проклинали, шчо б тебе з городів викидали!“ — От, син полетів соловејком, а дочка стала кропивоју… То то: јак соловејко шчебече, то увесь мир јого слуха — так гарно! А кропиву завжде виривајуть, јак погане зільльа, — шчо б і городини не глушило, ј льудеј не жалило!“

Такі казочки бабусини, при самотньому житьті, одсторь од товариства, пластом ложилисьа на дитьачиј розум, гонили в голові думку за думкоју, гадку за гадкоју… Глибоко западали вони в јого гарьаче серце, а в душі підіјмали хвильу гороју — з самого споду до верху… Јак ріј тој, гули в дитьачіј голівонці; јак заверьуха, крутились, вихорились… Од билинки перелітали до птиці: од птиці до скотини; од скотини до чоловіка — поки не засьагали всього світа! І здававсьа він јому увесь живим, балакучим. І скот, і травицьа, і навіть каміньньа — все те мало свіј говір, своју мову, — тілько вимовльало јакось инакше… А колись усе те було — льуде, і все балакало одніјеју мовоју… А тепер — ніјак і довідатись, шчо то за розмова!! А через вішчо?… Через льудеј… Все то винні льуде! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби — одібрали льудську мову! Вони льудеј својіх рідних — повернули в усе те… І за льудеј жалкував Чіпка на льудеј. Здавалисьа вони јому лихими, недобрими… І прокидаласьа невеличка злість у јого невеличкому серці, росла, виростала — і сторонивсьа він льудеј далі та далі… Тај льуде јого не жалували.

— Бабусьу! питаје раз Оришки. Чи в мене батько був?

— Був, сину.

— Де ж він тепер?

— У москалі пішов.

— Бач, а хлопці казали, шчо в мене батька не було… бајстрьук! — кажуть.

— То — дурні хлопці!

— А хиба шчо?… Шчо то воно — недобре шчо?

— Стариј, сину, будеш, јак усе знатимеш. Не думај про се: то погане слово! Викинь јого з голови… То тільки злі діти так кажуть…

— Ја не буду злиј, бабусьу!… одказује Чіпка — та ј задумајетьсьа.

Трохи перегодьа знову питаје: — А чого ж міј батько пішов у москалі? на ві-шчо він покинув матір?

— Льуде оддали.

— За ві-шчо ж вони оддали јого?

— Так треба було… Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер шче не годитьсьа тобі росказувати.

— Чому, бабусьу?

— Так. Малиј шче ти дуже…

Така розмова велась у них не врьади-годи. Чіпку ж зачіпало, все торкало. Він про все баби роспитував. Баба росказувала. Јіј льубо було одкривати світ јого очім, — утішно думати: з јакоју натоптаноју головоју виросте јіјі онуча.

Шчедроју рукоју перекладала баба з својејі старојі в молоду Чіпчину голову усе, шчо заховала јіјі шестидесьатилітньа памјать. А Чіпка не брав, — гарбав усе те!

Оце було літком, јак зајде вже сонце ј спуститьсьа вечір на земльу, вијде баба з Чіпкоју з хати (бо в хаті душно), простеле рьадно перед порогом; дожидајуть Мотрі з роботи. Оришка сьаде, а Чіпка — коли сидить, коли лежить… Та отак собі ј давај розмовльати… Чіпка більше слухав, — иноді ј засне, слухајучи бабинојі мови, шчо јак струмень тихо журчала… А иноді ј сам розшчебечетьсьа… Уже ј ніч настала: засвістили зорі, замиготіли, заискрили… Задививсьа Чіпка на небо.

— Шчо то, бабусьу? указује на зорі.

— То? — Зорі.

— Шчо ж то за зорі?

— То — јанголи дивльатьсьа! У кожного је свіј јанголь: то то він і пильнује за душеју, стереже јіјі, шчо б, бува, шчо лихе не спіткало. Ото ж — јак зірочка покотитьсьа, — то душа переставитьсьа… Душа переставитьсьа, — ј зірочка покотитьсьа, — счезне…

— І моја там, бабусьу, је зірочка? ј ваша? ј мамина?

— І твоја је, ј моја, ј мамина.

— А де ж моја, бабусьу? пита Чіпка, положивши голову на бабини ноги, ј не спускајучи очеј з цілого роју зірок, шчо, здавалосьа, ворушилисьа на темно-синьому небі.

— Бог јого знаје, сину! Чоловікові туди не досьагнути… То боже діло, то він і знаје…

— А ј бог там?…

— Там, сину…

— А шчо то за бог, бабусьу?

— Бог?… Бог — батько. Він усе держить на світі: усьаку комашину, усьаку скотину ј усьаку льудину… Він за всім ходить, до всього додивльајетьсьа, од злого береже… Ото, јак побачить, шчо сатана вмішајетьсьа в јого свьате діло, — почне світом каламутити, то ј шле свьатого Іліју на вогньаніј колісниці вбити сатану… Ото јак Іліја котить, то грім гремить; а јак стрильне вогньаноју стрілоју — то блискавка заблишче… Отакиј то бог! Він страшниј за дльа злого, а дльа доброго — ј він добриј. Бог — батько… на світі нас держить, і хлібом годује…

Загадајетьсьа Чіпка. І встаје перед јого очима розгніваниј бог, обгорнувшись чорними хмарами… і гукаје на Іліју — карати злого. Котить Іліја — небо ј земльа двигтьать, јак од вітру перина, од јого бігу… Ось шваркнуло… вогньана стріла розпанахује небо… Страх обіјме Чіпку! На дворі зовсім темно; місьацьа не видно; біліје, миготить чумацькиј шльах через небо; блишчать, миготьать зорі… Тулитьсьа Чіпка до баби та стиха шепче: „Ја, бабусьу, добриј… Ја злого не робитиму, то ј бог мене не побје… А отих дітеј, шчо мене били та проганьали — тих бог побје, бо вони злі!… Ја буду добриј, бабусьу…“

Замовк Чіпка — дух притајів: думаје про Іліју страшного, про бога доброго… Трохи згодом, питаје баби:

— Ви казали, бабусьу, шчо бог нас хлібом годује?

— Він, дитино, — він нас годује…

— А чого ж мама хліб заробльаје, — ось досі з роботи нема… Каже, јак би не робила, то нічого б було ј јісти?…

— Дурниј ти, хлопче! каже баба. — Чоловік на те ј уродивсьа, шчо б робити, а не лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки шче льуде в рајі жили, то нічого не робили, — јак свьаті були… Там, кажуть, було всьакојі всьачини — і јісти, ј пити! От вони ходили собі, та јіли… А сатана ј заздрів на јіх шчастьа, — та давај підбивати, шчо б согрішили… Вони ј переступили слово боже… Тоді ото господь вигнав јіх з рају огньаноју різкоју — ј рај зачинив, і сказав робити самим на себе… Ото ж з того часу ј почали льуде робити. А то — нічого не робили, — јак свьаті були!

— І на ві-шчо ті льуде согрішили, бабусьу?.... От би тепер і мама дома була, не плакала б так часто… і хліб би був: коли здумав, јів-би!

— На те божа вольа, моја дитино!…

Не дурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, јак розважениј… Одними руками шчо заробиш? Тільки шчо з голоду не мерли… Сказано — убожество! Раз була чудасіја зза того хліба.

Мотрьа була на полі. Оришці треба на грьадках полоти. Јак на те Чіпка розвередувавсьа: — „јісти, тај јісти, бабо!“ в одну шкуру: „јісти!“ Взьала Оришка окрајець хліба, одломила шматочок, дала јому, а останніј положила на столі. „Не бери ж цього, наказује Чіпці, бо он-дивись: дивитьсьа бозьа! Пријде мати, спитаје, — хто хліб појів? — То бозьа вкаже пальцем, — мати ј вибје… Гльади ж, не бери!“ Та ј пішла собі. — Сів Чіпка серед хати; дивитьсьа на образ — очеј не спускаје; — јість. Ззів тој шматочок, шчо баба дала, — шче јісти хочетьсьа! Хліб на столі лежить, — кортить јого. Гльане в куток: — бозьа дивитьсьа! От, став він крадькома до хліба руку посилати, а на образ — все дивитьсьа… Посилаје руку, не спускаје очеј; — здајетьсьа јому, шчо ј бозьа гльадить на јого, — хоче посваритись пальцем… він і пријме руку назад… Оце прильаже до столу головкоју (забравсьа на лаву), знову підкрадајетьсьа. Гльане на образ: — дивитьсьа бозьа, та ј годі! І јісти хочетьсьа, і хліб перед очима, — та бозьа дивитьсьа!… Задумавсьа Чіпка. А це, зразу, јак кинетьсьа од столу… Очі горьать, губи оддулисьа… Та до стільцьа, шчо баба підставльала під ноги, јак прьала. Ухопив стільцьа, стребнув на лаву, знајшов ножа, зліз на стілець, і повидовбував очі в образа! Тоді взьав — увесь хліб ззів, та ј побіг на грьадки до баби. — „Бабо! бабо—о!“ гукаје. — Чого, Чіпко? ходи сьуди! озивајетьсьа з бурьану баба. — Прибіга Чіпка. — „А ја, бабо, ј тој хліб ззів!“ хвалитьсьа. — „На шчо ж ти, сину, ззів? А јак мати пријде та спитаје: „хто појів?“ — то бозьа ј скаже… — „Е… е… бозьа, бабо, не бачила… Ја повијмав очі, шчо б не дивиласьа!…“ — І бајдуже собі, — забулосьа. — Коли так, перед Різдвом, пријшлосьа хату білити, образи мити. Зирк! Мотрьа на образ — аж очеј немаје! Вона так і отетеріла. — „Хто це очі повијмав?“ питаје в Оришки. — Де? — Гльанула — справді без очеј… Тоді до Чіпки: „Ти очі повијмав?“ — Сміјетьсьа: — „Ја… Шчоб не бачила, јак хліб јістиму!“ — Згадала тоді Оришка, шчо јіј хваливсьа Чіпка. Та шчо? Звісно — дитина: дурне, мале! Погримала на јого Мотрьа, нальакала, шчо бозьа битиме, коли таке буде робити, та ј годі.

А були такі часи, шчо не бозьа, а Мотрьа била Чіпку — і добре била! Синьаки иноді по місьацьу не сходили. Не можна сказати, шчо б вона не льубила Чіпки. Ні. Вона јого льубила — јак кожна мати своју дитину. Чи, не дај боже, занедужаје Чіпка, — Мотрьа сама не своја. Цілу ніч очеј не запльушчить: сидить над ним, плаче, молитьсьа… „Тільки ж ј утіхи ј надіјі! Все таки виросте своја дитина, стане хоч на старість у помочі… Може, хоч на старість не пријдетьсьа до крівавого поту робити, терпіти од холоду ј голоду, та од літньојі спеки пальучојі!…“ Така в Мотрі думка. І не досипльа вона ночеј, прислухујетьтьа, јак дише јіјі једина „надіја ј утіха…“ А нехај, здоровиј, зробить шчо Чіпка, — нехај ззість лишніј шматок хліба, чи покачајетьсьа в кальужі… Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не искри сипльутьсьа, — то јіјі кльони ј прокльони та духопелики… Инша мачуха здержује руку над пасинком, а Мотрьа, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином.

Та не такиј же ј Чіпка вдавсьа, шчо б јого можна було біјкоју спинити. Спершу таки бојавсьа матері, а далі — звик уже ј до біјки, хоч јак вона глибоко иноді в серце впиваласьа, до живих печінок доходила… Ој, злиј же він був тоді! Ој, льутиј! Він би, — зміг, — матері очі видрав, або сам собі шчо заподіјав, јак би не баба… А то вона, јіјі тиха мова, гасила јого льутошчі. Јак почне, було, јого умовльати, — та словом, јак повивачем, зівје… За те Чіпка льубив бабу; душі не чув. Шчо баба не скаже, усе послухаје. А матері не льубив і не слухав… Од біјки то сховајетьсьа, то втече; а послухати — не послуха. Не раз Мотрьа з серцьа гірко плакала…

IV

Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді, та в холоді у злидньах та недостачах. І все сам собі, јак палець. Другі до дітеј, до гурту, а він знај самотоју. Заберетьсьа було в бурьан, нарве квіток, назбіра кузьок, та ј грајетьсьа нишком. А до льудеј, до дітвори — ні! Чіпка мав добру памјать: з нејі ніколи не виходила думка, шчо він „виродок“; він ніколи не забував бабинојі ради… Собі на лихо, — рьадом з добрими думками, в малому серці ворушилосьа шчось недобре, невпокіјне… Розбуджене, воно не давало јому забутисьа, — ніколи не прошчало нікого, коли бачило јаку помилку… І росло лихо в јого серці — ј виростало до гарьачојі відплати, котра не зна ні впину, ні заборони… Не було тоді нічого, перед чим би він оступивсьа; — јака б страховина перед ним не вставала — не зльакати јіј јого відважного духу, упертојі думки, палкого серцьа… Такому нема на світі нічого такого, чого б він зльакавсьа. Ні бог, ні льуде не страшні јому… Бог страшниј злому, а Чіпка дума, шчо він добриј, а лихі льуде јого дратујуть…

Ось јому минуло дванадцьать літ. — В осени, радитьсьа Мотрьа з матірју:

— Чи не наньати б нам Чіпку хоч за харч служити?

— Ја вже ј сама думају, каже Оришка. — Тільки куди він годен? Јакијсь нельудниј, не говірниј, јакась тума з јого… І з дітьми він не поводитьсьа, јак другі — усе самотоју, усе собі дома…

— Шчо ж јого на світі робити? журливо одказује Мотрьа. — Уже ж всьак баче, јак ја працьују… Та шчо моја працьа? Силу витратила, здоровја збавила, а тільки шчо з голоду не мремо… Јак би јого наньати, — хоч би менше зјіжі… все б таки хоч на одежу зосталосьа!

— Јак знајеш, дочко.

Пішла Мотрьа питати місцьа. Незабаром і знајшла. Багатиј козак Бородај шукав хлопцьа до скоту. З ним вона ј умовилась.

— А збірајсьа лишень, Чіпко, на-завтра в најми, — каже, вернувшись у вечері, Мотрьа. — Годі дома сидіти та хліб переводити, — пора ј самому заробльати!

Чіпка — руками ј ногами! Та вже Оришка — давај јого умовльати: стала јому вичитувати јіх гіркі недостачі та нужди… Послухав Чіпка, пішов. Приньав јого Бородај на зіму за харч та одежу. — Вернуласьа Мотрьа до дому рада та весела.

— А шчо, дочко? стріва јіјі Оришка.

— Зоставила… Коли б то шанувавсьа!

— А, може, звикне… Дај-то, боже! потіша ј молитьсьа Оришка.

Зоставсьа Чіпка в Бородаја. Хазьајін коло јого спершу миром та ласкоју, показује ј росказује — јак і шчо, ј коли робити… Так же Чіпка нічого ј знати не хоче! Хазьајін приказује: „Піди, Чіпко, загороду почисть“. А Чіпка піде на тік, заберетьсьа в ожеред соломи, та ј давај з нејі то верчики крутити, то хрести вивјазувати…

Раз јакось, розсердивсьа господарь, шчо не послухав Чіпка, — узьав јого, та ј вибив. Розсердивсьа ј Чіпка… та трохи за малим не спалив хазьајіна! Јак не було в хаті нікого, він поліз у піч, витьаг жару в покришку, виніс у хлівець… Добре, шчо льуде побачили — залили.

Прогнав јого Бородај. Пішов до дому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке почутьтьа ненависти на дольу, шчо поділила льудеј на хазьајіна ј на најмита… Мотрьа плаче, — вже не бје, плаче… Страшно јіј, шчо б, бува, не позивав Бородај… Оришка вмовльаје Чіпку: а Чіпка тільки понуро дивитьсьа, мовчить, мов јому в рот води налито… Так і зоставсьа дома зімувати.

На весну знову радитьсьа Мотрьа з матірју.

— Наньати б Чіпку?

— То ј најми.

Знову јде Мотрьа шукати хазьајіна — і знову швидко вишукала. Дід Улас, вівчарь, шчо пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч.

Дід Улас — сам панськиј, ходив у пана Польського за скотом. Оже јак став стариј, немошчиј, — та шче захорував до того, — так јого ј одпустили з двору, шчо б не переводив даремно панського хліба… Ледве виліз Улас за ворота, та ј загадавсьа… „Куди јого?!“ До роду — близького нікого, а дадекиј — у панськіј роботі… Пријшлосьа Уласові — хоч під гребльу! Та вже громада зжалилась: вибудувала јому земльанку в царині, та ј наставила чабаном.

До јого став Чіпка підпасачем. І — диво! згодивсьа від разу… Робота пријшлась јому по душі.

Устане Чіпка рано, шче до сонцьа; набере хліба в торбу; візьме малахај, шчо дід дав завертати овець, та ј іде в царину, до земльанки, дожидати, поки зберетьсьа отара. — Приходить. У діда все шче позапірано. Тільки Леско̀ лежить коло двереј, простьагши передні лапи, — положивши на них голову… Дріма ранком.

— Леско̀! гука Чіпка.

Леско підведе, нехотьа, голову; подивитьсьа на Чіпку — і знову кладе јіјі на ноги, позіхнувши на все горло… Тоб-то: „рано, хлопче, ходиш; шче дід спить!“

Сіда Чіпка коло земльанки, вијмаје хліб з торбини — починаје снідати. Тим часом льуде зганьајуть овець до царини. І розіјдутьсьа вони по-над ровом, шчипајучи зелену травицьу…

Ось приходить і другиј підпасач — Грицько, Чупрунів син, — хлопчик однакових з Чіпкоју літ, та не крашчих — видно — ј достатків… На јому сорочка чорна-чорна — полотна не знать, да шче ј порвана; — штаниньата — саме кгнотьтьа висить на очкурі — позасукувані аж за коліна.

Грицько — козачиј син, сирота. Післьа смерти батька та матері (вони під холеру померли обоје одного таки ј року) громада оддала сироту далекіј родичці — вдові Вовчисі; а јак підньавсьа хлопець на ноги, то дід узьав јого до себе в поміч коло отари.

Сідаје ј Грицько коло Чіпки; розвјазује своју торбу; вијмаје з нејі сухарі — чорні, јак земльа, ј снідајуть обидва разом, коли не коли перекидајучись словом…

От, рипнули двері — показавсьа дід на порозі.

— Уже ви, хлопці, тута?

— Тута.

— А шчо ж це овець так мало?

— Згоньать.

— А ви снідајете?

— Снідајемо.

— Ну, снідајте ж, поки овець позганьајуть… А ја, тим часом, умијусьа, та зберусьа, та ј рушимо!

Іде дід у присінки; набіра води кухоль — умивајетьсьа…

Тим часом — світ, јак день, тільки сонце шчось забарилосьа… Закрасивши увесь східень палко-рожевим цвітом, воно шче не рушало зза гори, шче не блиснуло ні одним промінем над землеју… А земльа вже налагодилась јого стрітити: зелені трави поросправльали својі дрібненькі листочки, повмивалисьа вже свіжоју раньньоју росоју.... Јак дівчина, дожидајучи свого милого, умивајетьсьа ј прибірајетьсьа, тремтить, мов у лихоманці, ј палаје, наче в огні, — заміраје довго ждучи, ј оживаје, не терпльачи: так земльа дожидаје јасного сонцьа… і мінетьсьа, не дождавшись. Повіне тихиј вітерець, — потемніје ј насупитьсьа јіјі зелениј убір; затихне вітерець — убір зајасніје, усміхајетьсьа…

Уже ј овець позгонили, ј дід зібравсьа. Вијшов з земльанки. На голові соломјаниј бриль; на плечі, на кгерлидзі, висить торба з хлібом та свита — на случај негоди; у руці — малахај.

— А шчо, хлопці, — будемо рушати! каже дід.

Хлопці підводьатьсьа; ховајуть у торби своје чорнохлібне сніданьньа, ј біжать згонити овець, шчо ростеклисьа по всіј царині, на-шче-серце смакујучи росьаноју травоју… От уже ј овець позгонили до гурту.

— А-г-у-у… тьу-у-у! гукнув дід. — Треш-треш-треш!!

Свиснув малахај у руці… Одчиньаје Чіпка або Грицько ворота в царині — і тихо-помалу, посхильавши у низ голови, потьагли вівці шльахом у поле… Хлопці по боках; дід з-заду; а Леско, підньавши свіј хвіст і голову в гору, гордо виступаје за дідом, мов вірниј джура за отаманом.

Отара суне по-малу; викрикује — то „бе-е!“ то „ме-е!“; — кахикаје, јак зімоју старі баби на печах, коли почнуть прьадіво мньати… А курьава — јак хмара, слідком за вівцьами…

— Агу-тьу-у-у гукнув дід, льаснувши малахајем.

— А куди, руда? — кричить Грицько на овечку, шчо одрізнилась од отари ј прожогом почесала з шльаху до зеленого моріжку вхопити свіжојі травиці, та хоч капельку прокварасити душу од тіјі страшеннојі пильуги, шчо до самих печінок добіраласьа, давила-душила…

Грицько бачить, шчо за рудоју ј другі повертајуть з шльаху, — пустивсьа підтьупцем, раз-поз-раз вигукујучи: „тереш! тереш!“ та вильаскујучи малахајем. — Блудьаги нехотьа повернули до гурту.

Сонечко почало зза гори випливати, — грало, всміхалосьа… Јак легенькі блискавочки, забігали по землі јого пароси — і крішталем заискрила роса по зеленіј траві… За сонцем усе живло̀ прокинулось. Там коники кричали, та сьурчали, јак не порозривајутьсьа; там перепели хававкали, та јак у забіј били; тут вівці бекајуть, мекајуть, кахикајуть… Легенькиј вітрець подихаје — і скрізь розносить тепло раньнього літнього ранку… Хороше, так весело!

Чіпка јде з боку отари, похньупивши голову… Об чім він думаје? шчо гадаје? — Нічого він ні думаје, ні гадаје… Він прислухајетьсьа, шчо діјетьсьа в јого в серці, в душі… Хоче збагнути — ј забуваје… все забуваје… Јому так гарно, весело; јому так вільно, просторно… Чвала собі по-малу. Торбина на плечі; малахај у руці… Бајдуже јому!… Посилаје в перед нога за ногоју — не думаје: де він, і шчо він, і јак він… Легко трепече јого серце; дивні јакісь радошчі — не то сон, не то дремота — сповивајуть јого душу…

Догнали отару до становишча. Дід свиснув малахајем, — вівці розскочились, розсипались по зеленому польу…

— Отепер, хлопці, спочинемо!

І сідајуть наші вівчарі в трьох під деревом. Дід вијмаје шматок хліба та дрібок соли — починаје ј собі снідати…

Грицько — чи присів, чи ні, — вже — дивись — опинивсьа гін за двоје, скочив верхи на барана — трендикаје та висвистује…

Чіпка лежить на спині, — дивитьсьа в блакитне небо. Небо синье, чисте — ні пльамочки — глибоке, просторе та широке. Не продивитись јого глибини, не досьагнути оком до крају! Погльад тоне в тіј синіј безодні, јак у сивому тумані… тільки думка росте та ширша…

„Шчо там?“ дума Чіпка. — Там, мабуть, гарно так… Ач, јак синіје!… јак сонечко сьаје!“

— Діду!

— Чого, сину?

— Шчо там?

— Де?

— У небі?

— Бог…

Задумавсьа Чіпка… Дивитьсьа в небо, — јому так гарно дивитись у јого…

— Чи воно, діду, је там льуде?

— Де?

— На небі…

— Нема, сину! Там бог свьатиј, јанголі јого, та душі праведні…

— А хиба хто там був?

— Так кажуть. Батьушка так і в церкві читаје.

— А гарно, мабуть, там… Бачте: јаке синье, гарне!…

Дід, поснідавши, моливсьа богу.

— Гарно, сину! прошептавши молитву, одказав Чіпці. — Гарно!… Не те, шчо тут, на землі… Там усе добре, свьате… А тут — усе грішне, та зле…

Замовк дід. Трохи з годом прокашльавсьа, та ј знову почав:

— То шче тільки один бог милосердниј держить нас на світі, а то б нас давно треба виполонити, јак тварь нечистиву! Дивись: вівцьа!… Шчо вона кому заподіје?… Нікому нічого!… Ходить собі, шчипле травицьу зелену… вівцьа, та ј годі!… А ми ј јіјі ріжемо, ми јімо јіјі, јак вовки голодні… І чого ми тільки не јімо?… А воно то все — гріх! Усе нам оддьачитьсьа на тім світі, все… Грішні ми, прокльаті душі! Ми не тільки над скотиноју знушчајемсьа, — ми ј свого брата часом черкнемо… Бач: у брата-он те ј друге, а в мене ні сього, ні того… заріжу, мовльав, брата, — добро јого поживу! І ріже чоловік чоловіка… А не зна, шчо јому на тім світі буде?!… Лихиј јого путаје, — він і ріже… Ох, грішні ми, прокльаті душі!

Чіпка слухаје — і проходить по јого душі страх, холод… і шепче він стиха за дідом: „грішні ми, прокльаті душі…“ І мати моја грішна, думаје він, бо вона мене била малого, вона мене серед зіми на шльах викидала, шчо б не просив хліба… А баба не грішна: вона мене ніколи не била; вона мені усього давала, жалувала мене, вговорьувала, от јак дід… І дід, мабуть, не грішниј.. А Грицько? Грицько — грішниј: он јак він верхи на барані пре!…“

— Грицьку! Грицьку! — скочивши на ноги, крикнув Чіпка: — не јіздь на барані, — гріх!

А Грицько гика та тпрука на все поле…

— А він на барані јіздить? питаје дід. — Бач! Ја ј не туди, — чого він так вигукује… Ось ја тобі, ја тобі!! — сваритьсьа на Грицька дід здалека кгерликгоју.

Грицько скочив з барана, побіг до верб, шчо росли над шльахом. А дід, поньухавши табаки, розіслав свиту, розвернувсьа проти сонцьа, та грів старе тіло. Чіпка ј собі примостивсьа більа јого.

Незабаром Грицько вернувсьа з повноју пазухоју горобеньат.

— А ја, діду, ось скілько горобеньат надрав! — хвалитьсьа.

— На ві-шчо ж ти јіх надрав? — питаје дід, не підвидьачи голови.

— А шчо б оцьа погань не плодиласьа!

— Хіба вона кому зробила шчо?.... А гріх! — Промовив Чіпка, придавивши на останьньому слові.

— А хто, јак жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? — Одказав Грицько, та ј висипав з пазухи голоцьуцків, з жовтими зајідами.

Чіпка подививсьа на діда, шчо лежав собі та дрімав, не слухајучи јіх розмови. Горобеньата почали розлазитись. Грицько ухопив кгерликгу.

— А куди!… куди! закричав. Та — геп! кгерликгоју по горобеньатах… Так кишечки і повискакували…

— Оце вам жив-жив!… жив-жив! гукаје Грицько, та ра-поз-раз кгерликгоју, кгерликгоју…

Чіпка дивитьсьа то на горобеньат, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід лежав собі мовчки. „Значить, правда, шчо вони кричали: жив-жив!“ Подумав Чіпка, та јак схопитьсьа… Очі горьать, сам труситьсьа…

— Стревај, Грицьку! стревај! не биј… Давај крашче јім голови поскручујемо!…

Јак ухопить горобеньа, јак крутне за головку… Не вспів оком моргнути, — в одніј руці зоставсьа тулубець, а в другіј — головка.

— А шчо — жив! а шчо — жив!! кричить Чіпка…

— А шчо — жив! а шчо — жив!… вторује за ним Грицько…

Незабаром горобеньат не стало: вальалисьа тільки одні головки та тулубці…

— От тепер можна вже ј кгерликгоју, каже Чіпка, взьавши кгерликгу в руки. Грицько ј собі за ним. Та зложили горобеньат у купу, ј почали перішчити — јак снопи молотити… Не зосталось горобеньат і сліду: вальалосьа тільки одно мньасо та кишечки, перебиті, перемішані з землеју.

— Ходім шче драти, каже Грицько: там шче је.

— Ходім, — згожујетьсьа Чіпка.

Та ј побігли до верб, один одного випереджујучи.

— А куди ви? — підвівши голову, питаје дід. — Підіть лишень овець позавертајте! Бачите, јак поросходились… Шчо б шче звірьука не заньав… Дід знову ліг. Скоро ј заснув.

Хлопці побігли.

— А хиба жиди Христа мучили? питаје на бігу Чіпка.

— Жиди ж… А горобці сиділи та кричали: жив-жив! шчо б ото шче мучили…

— Ну, тепер же мені не попадајсьа ні один жид! — нахвальајетьсьа Чіпка. А очі, јак у того вовчьати, горьать…

— Е-е! жидам ти нічого не зробиш, каже Грицько: вони здорові… А жиденьатам можна бебехи надсадити! Ја вчора одного бив-бив, та шче ј пејси вирвав…

— Іј богу?

— Іј богу.

— От, коли б ја піјмав!… Ја б јому голову скрутив, јак горобеньаті!…

Швидко вони позавертали овець і, јак кошеньата, дралисьа по вербах, видерајучи горобеньат. У двох надрали шче більше, ніж сам Грицько надрав. А далі — поскручувавши голови, били кгерликгами.... помісили чисто на гамуз!

Сонце де далі — все вишче та вишче підпливало. Перше ж так гарно сьало та гріло, а це вже стало пекти-палити, аж дід прокинувсьа…

— Ач, јак угріло! Обізвавсьа він, підсувајучи свиту під вербу, в холодок. — А ну шче поньухајемо, та заграјемо… Хлопці, видно, десь горобців деруть…

Дід поньухав.

— А—а… та ј добра ж! промовив, чхнув — і поліз у торбу за сопілкоју. Виньав сопілку, послинив дірочку, свиснув раз, у-друге — ј зачав „Вівчарика“.

Гучно-гучно загула сопілка на все поле, немов хто заспівав жалібно; аж ось заміра, заміра — тільки сопе… А це зразу, не мов опік хто, закричало, завизчало — тај стихло… вдруге… втретье… і поливсьа тьажкиј плач… Сумно зробилосьа, важко. Отара посхильала у низ голови, не мов слухала того плачу тьажкого… От, знову сопілка замовкла. Трохи перегодьа, тихиј регіт кріз сльози стиха веселив поле: далі — дужче… дужче… сльози сохли… регіт замірав… і поніссьа веселиј, танцьуристиј козачок…

— То дід гра, — каже Чіпка. Ходім до јого!

— Ходім.

Побігли.

— А, мабуть, час, хлопці, ј овець напувати! — Зустрічаје јіх дід.

Хлопці зібрали ватагу, погнали до водопоју. Тут з ними трохи халепи не сталосьа. Јак гнали отару через луг, — де не взьавсьа сіриј вовк і потьаг нишком јагньатко в діброву… Отара схарапудилась, сипнула вбік — аж Грицька повалила; Леско мајнув за вовком, Чіпка за Леском. Вовк бачить, шчо не переливки, — покинув јагньатко, та драла в ліс… Чіпка з Леском за ним. Дід почув, шчо Леско гавка на вовка, — ј собі надіјшов… Так де ж ти вовка в лісі шукатимеш? Тільки ј того, шчо дід похвалив Чіпку — за те, шчо не побојавсьа вовка, одбив јагньатко…

Вернулись з водопоју. Пообідали сухиј хліб з сільльу; дід знову ліг спати; хлопці бігали завертати овець, Чіпка росказував, јакиј јому вовк здавсьа: — „здоровиј; а легкодухиј“; Грицько, не вважајучи на гріх, на барані јіздив, шчо б тільки дід не бачив… Потім того, вони полуднали… Чіпка діда про шчо небудь роспитував; дід росказував про всьаку всьачину; грав на сопілці… Так — аж поки сонце не повертало на взахід. Тоді дід завжди казав хлопцьам: — „Пора, хлопці, до дому вертати!“

Хлопці збірали овець в отару, гнали в село. Там, у царині, стрівали јіх льуде, ј кожне својіх овець залучало до дому. Пороспускавши овець, хлопці вертали по домівках, а дід запіравсьа в земльанці до другого ранку.

Та так кажен день.

V

Добре Чіпці у діда підпасачем. Робота не важка, саме припала јому до вподоби — і по јого літах, і по јого душі. Та не те, шчо б і без користи. Дід брав за літо по пјатаку од вівці. Шага давав на Чіпку та Грицька, та шче хліба мішків пјать, та јагньат двоје або троје на рік. Чого шче? На харч він собі заробльав, гроші јшли на одежу; јагньата — на прибуток.

— Слава тобі, господи, шчо ти згльанувсьа на наше безталаньньа! дьакује Мотрьа богові. — А ја вже не думала, шчо б з јого вијшли льуде…

— Став розуму доходити, одказује Оришка, — сам побачив, шчо треба робити… І мені, старіј, довелосьа јого хліба ззісти… спасибі богу!

Отак радіјуть, та богові не надьакујутьсьа, шчо хоч трохи втекли од тих важких злиднів, нужди та горьа… І в хаті в них стало чепурніјше, јасніјше; і хліб не такиј чорниј, та сухиј; і каша до боршчу не врьади-годи; а часом і сир на вареники… І одежа, хоч про свьато, була јак у льудеј, та ј у будень не висіло та не бовталосьа старе кгнотьтьа… Из-окола хата обмазана, хоч рудоју глиноју, та все ж рівненько; зверху полатана — не світить гнилоју, діравоју оселеју; зза хати хлівець визераје, льох чорніје… Уже завелась свиньа з поросьатком, і овечат десьаток. Достатків більше, ј достатки крашче.

А тут шче, післьа смерти јакогось бездітного, далекого Мотриного родича, досталосьа јім днів на десьать польа… Післьа судів та пересудів, — післьа двох овечок јарок, шчо Мотрьа подарувала волосному писареві, — одсудили Мотрі земльу громадоју…

— Не журись, Чіпко! — каже, радіјучи, Мотрьа. — Тепер буде своје жито, ј своја пшеницьа, ј просо ј јачмінь, і гречка… Одберу місцину, картоплі насажу — на зіму буде!… А к різдву загодујемо свиньу… Сало продамо, мньасо посолимо, ковбаси начинимо… Буде з нас! — Хај тепер наші вороги сміјутьсьа, нехај цурајутьсьа, минајуть!…

Аж помолодчала Мотрьа, весела стала. А літа јшли, та јшли…

Чи все ж то такі шчасливі та јасні дні колихали Чіпку? Чи вже ж то одні удачі та радошчі складали јого молоду силу, котра так і пробиваласьа з-під јого гострого погльаду, смілого поступу?…

Ој ні! Житьтьа, — шчо стерньаста нива: не пројдеш, ноги не вколовши.

Першоју такоју кольучкоју в Чіпчинім житьті була смерть бабина. Јому тоді тільки шчо сповнилось пьатнадцьать літ. Баба вже була стара-стара; јак молоко, біла; јак сухарь, суха. Уже ј літом з хати не вилазила, — хиба у пальучиј день вијде було на двір, сьаде на присьбі, складе својі сухі, сині руки на колінах, та ј гріјетьсьа проти сонцьа. — А в осени, все жаліјетьсьа, та жаліјетьсьа Мотрі:

— Одже, дочко, шчось мені погано… Так погано, так погано! Чују, наче в мене в середині шчось застигаје; руками ј ногами зовсім не володіју, не знају — чи ј је вони в мене… Мабуть, це вже моја за мноју приходить…

Так казала Оришка з вечера, а до світа — і богу душу оддала.

Лежить баба на столі в хаті. Хрест у руках, свічка в головах. Та ж баба, — тільки очі запльушчила, рот сціпила… Пријшов піп, дьак, зіјшлисьа льуде, взьали бабу, однесли на кладовишче, опустили в јаму, загребли… Мотрьа плаче. Чіпка не плаче… Јому тільки чогось страшно, жалко… „Нема баби…“ дума він. „Умерла баба… не буде більше баби… Смерть узьала бабусьу… льута смерть… А шчо ж то за смерть?… Хто знаје?…“ Темна мара устала в Чіпчиніј думці, јак страшидло јаке, холодне, непривітне… Говори, дивись, — а тут… зуби сціпило, јазик одібрало, очі заклепило… Кидајуть у земльу, — темнота непривітнаја, німота нерозгадана, холод та морок!… Ось і червьак плазује — холодниј та слизькиј, аж напинајетьсьа, аж звивајетьсьа, поспішајучи до тіла… Приліз; приложив свіј червониј роток — јак невеликим свердликом, проточив дірочку в тілі ј — попјавсьа… По јому аж хвильа заходила, — так він натужувавсьа, точив… Ось уже тільки половинку видко, ось тільки хвостик крутитьсьа зверху… і хвостик пропав… тільки слизота слизотить з незакритојі дірочки… А там — дивись — і другиј пнетьсьа, третіј, четвертиј… Подірчавіло тіло… Чутно глухиј стук. То одвалиласьа одточена частина тіла… Черви заворушилисьа, піднімајучи вгору својі хвостики…

„Ух!… гидко… страшно!…“ Чіпка здрігнув. „І від кого се?“ запитувала јого зльакана думка. „Кажуть від бога?… Смерть від бога?… темна німота… черви… все від бога??!… Господи боже! не вже це треба?… І дльа лихого јого багато, а то ж дльа доброго?… А баба така добра була, до всіх добра… І так каратисьа?… Чи дльа всіх воно однаково?.. Де ж тоді правда?… Ој, ні, ні! тут шчось та не так, — тут шчось друге, инче…“

Задумавсьа, загадавсьа Чіпка… Зробивсьа — аж страшниј; помарнів, похньупивсьа, дивитьсьа јакось чудно… Зведе оце на тебе очі — і нічого не бачить; клич јого — не чује… Аж занепав. У ночі схопитьсьа, — одьагајетьсьа, озувајетьсьа…

— Чіпко куди ти? пита здивована мати.

— Га-а?

— Куди ти?

— Баба кличе… піду до баби…

— Та господь з тобоју! Баби немаје — умерла…

— А шчо ж ото?… слухајте!..“ Та ј наставить ухо, — слухаје…

— О-о-о-о! „Чіпко!… Чі-п-ко!…“ Чујете?… — Зараз, зараз, бабусьу… ја зараз!…

Хапајетьсьа, чоботи набуваје; рьадном напинајетьсьа…

— Господь з тобоју! куди ти? — Христить і перејма јого Мотрьа.

Почне јого умовльати; роздьагаје јого, роззуваје… То він трохи ј утишетьсьа, сьаде на лаві.

— Льаж, сину.

Чіпка поворухнетьсьа, посунетьсьа далі — сидить… Трохи згодом, затіпалась јого постать, схилиласьа голова на груди, почулисьа важкі заводи плачу…

— Чого ти, сину, плачеш?

Мовчить Чіпка, плаче.

Напала јого пропасницьа. На велику силу одходила јого Мотрьа. Оже хоч він одужав, а з літами убиравсьа в силу, — та вже ніколи не тратив свого сумного погльаду, понурого виду. Бабина смерть загадала јому загадку, котру він ні јак не міг розгадати…

Не вспіло одно гаразд забутисьа — друга прикльучка прикльучиласьа — ј перевернула житьтьа Чіпчине.

Чіпці минуло сімнадцьать літ. Того самого року віковічні крепацькі кајдани розбилисьа… Стојала раньньа весньана пора на дворі. День дошчовиј, хмуриј… Рано- схопилосьа сонце, вигравајучи та висвічујучи червоним світом…

— Е-е, шчось дуже рано прокинулось сонце, каже дід Улас, дивльачись на небо: коли б шче дошчу не було!…

Коли так: не встигли вони отари ј за верству од села одігнати, — јак почали хмари з усіх боків стьагатисьа, та ј заслали, замазали небо… Незабаром воно ј росплакалось… Зарьадив дошч — дрібниј-дрібниј, та густиј, мов кріз сито… Спершу вівці наче зраділи, — роскотилисьа по толоці, шчипајучи попаски низеньку, приземну, травицьу; а далі — јак став дошч допікати — збилисьа до купи, посхильали голови між ноги, та так цілиј день і простојали. Гнати до дому — ніјак не можна: шчо з ними дома робити? А дошч — одно пере, одно пере… Не зосталосьа на наших вівчарьах ні рубцьа сухого; а він і не думаје переставати.

Посідали вони всі три під вербоју. Сидьать — пережидајуть дошч. Леско ј собі звивсьа коло них бубликом. Сумні усі.

— Так оце, діду, і вам вольа пријшла? питаје Чіпка діда, шчо б хоч словом розважитись.

— Кому вольа, а кому невольа! сумно одповів дід.

— Јак саме?

— Так… Багато казати, а трохи слухати!… Шче ми мало робили, шче з нас мало сліз та крові точили… хај шче два роки поточать!… Ох, боже, боже! коли твіј суд правиј настане?…

— Та вам же все рівно, діду: ви давно вже вільні, — примовивсь Грицько.

— Вільні?… Були вільні, — поки волі не було… Ох!… Робив, доки силу витратив, та зуба в роті не стало… Тоді ј з двору — геть на виступці! Не переводь даремно панського хліба… Спасибі, добрі льуде згльанулись, а то б пријшлосьа тиньатисьа, пропадати, јак собаці під тином, — Христа ради руку простьагати… А от тепер знову завадило: плати десьать карбованців на рік!… За вішчо?… з чого?… Ти, кажуть, громадську отару пасеш, — рублів з півсотні виробльајеш… јаких? де?… Ја — старець, нишчиј… Спасибі, льуде змилосердились… Так ні! — І те јім оддај… а сам з голоду пропади… Прокльаті! і суду на вас немаје, ј права!… гірко закінчив дід.

У Чіпки аж мороз подрав по спині: він ніколи не чув такого дідового голосу… Думка јого закаламутилась, завихорилась; кров прилила в голову; він мовчав, бојавсьа словом перервати дідове горе… Він сам не знав такого, а почував з дідовојі мови, шчо воно тьажке-тьажке…

Хвилин з десьать мовчали, наче води понабірали в рот. На душі важко, на серці сумно — аж, мов, нудно… Так буваје тоді, јак серцем чујеш јакесь лихо, а назвати јого не вміјеш. Хвилини тоді здајутьсьа за часи, часи за дні, дні — за роки… Червјак швидче плазује, ніж такі хвилини… І хочетьсьа вперед загльанути, подивитись — шчо з того буде, і страх обіјмаје, аж волосьсьа на голові підіјмајетьсьа, серце каменіје… Дід знову забалакав, наче сам до себе: — „Шче мало льудеј забили, на тој світ позагонили? Шче мало у мандрах пропало, мов јіх земльа проглинула?… А з живих — трохи јушки поповарили?!… Так шче ј до старцьа… Шчо ж з мене візьмеш?!… Ја льудьам служу, громаді служу, — так, за хліб, за спасибі… от шчо! Ну, беріть знову в двір; лежатиму, та даремно хліб јістиму, та ј годі… Беріть?… Легко сказати — беріть! А степ?… а вівці?… Ја привик до цього, јак до рідного… Прошчајте?! Шчо б ви з својеју силоју попрошчались!… Вівцьа дльа мене — все одно, шчо льудина: і јість, і пје, ј боліје… тільки не скаже нічого, не вимовить!… Хіба ја не бачу, хіба ја не знају, јак јім оцеј дошч дозольа?… Мені він не так дозольа: ја вже стара собака, натерпівсьа всього… А он — јагньа? Зігнулосьа, тремтить, змерзло… Бачу, бачу… Ја б тебе коло свого серцьа обігрів, јак дитину… Та не обігріју! Ворог наш бере мене од вас, шчо б замучити… Јому шче трохи… Шче, бач… шче…

Дід не зміг далі говорити… Дві гарьачі сльози викотилось з јого старих очеј і розлилосьа на карбованому старістьу та негодами виду. Грицько сидів, рота роззьавивши, сам не знав, шчо јому казати.... Чіпка пильно дививсьа на діда — очеј не спускав… Лице аж пополотніло, по за спиноју муравја лазила; верхньу губу мишка тіпала, а очі сухі-сухі — горіли, налиті сльозами пополовині з кровју.

— Хто? хто?! — затинајучись, скрикнув він. — Хто одбере в нас діда?… Ні!… Ми діда не дамо — поки нас не вкладе!

Дід гльанув — і стрівсьа очима з палкими Чіпчиними.

— Пан одніма, Чіпко!… він одбере, міј сину!… У двір піду — старого недовгого віку коротати в неволі… покину вас… Усе покину: степ, овець… Леска-сердегу.

— Не одбере він… ні! Хај тільки одбере… Ја јому такого пушчу півньа…!! грізно каже Чіпка.

Дід аж не стьамивсьа.

— Шчо це ти кажеш, сину? Чи ти мајеш бога в животі, а царьа в голові?! Схаменись! Јого спалим, а через јого ј другі погорьать… Јому ж тільки шкоди наробиш, — він собі швидко знов вибудујетьсьа; а то — убогі погорьать, шчо може, тільки ј шчастьа, шчо свіј захист је… Оханись, господь з тобоју!…

Шче сумнішче, шче важче стало. Дошч, јак з відра, линув. Кожен поворухнувсьа ј на самі очі насовував кобеньака. Леско ближче підсунувсьа до діда; ліг у самих јого ніг. Дід мотнув головоју: „а тој же батько! јак дві каплі води…“ промовив у голос.

— Хто? — поспитав Грицько.

— Отој! — Дід указав на Чіпку.

— Хіба ви знали батька? пита понуро Чіпка.

— Чому ж не знати, коли ми з одного двору.

— Хіба міј батько панськиј був? Адже він — москаль! каже здивувавшись, Чіпка.

— То шчо, шчо москаль. Хіба москалі родьатьсьа москальами?… Тобі шче, видно, ніхто не росказував за јого…

— Ні.

— Ото ж то ј је! Льуде шче ј досі не забули…

— А шчо ж там? пита Чіпка, насторочивши уха ј не зводьачи очеј з діда.

— Гм… бач! — Дід виньав лубјану табатирку, — поньухав табаки.

— Роскажіть, діду! пристаје Чіпка.

— Добре. Коли ніхто не росказував, то ја тобі роскажу… Давньа то річ, зачав дід. — Мені було тоді літ з двадцьать, јак привели твого батька в горниці лакејем до панича… Росказували, шчо твојіј бабі стариј пан хотів ласку зробити, — та взьав, та ј приставив до свого сина твого батька… Він був собі јакијсь малиј, пуздракуватиј, болізниј… та шкодливиј такиј, јак кіт! За паничем ходить — не ходить, слухать — не слуха… Панич јакось јого чи вскубнув, чи вшчіпнув… А тој, јак виважить руку, јак удере јого з усього маху по пиці… так паньаті носа ј ростовк! Прибігла на крик пані; увішов сам пан… „На станьу јого!…“ Узьали јого лакејі на станьу, — та так оджарили, шчо ні льагти, ні сісти… Тоді јому вже нікому було ј пожалітисьа; батько в винниці в казані скипів, — упав јакось у казан, — а мати з хальери вмерла… Ото, јак одшкварили јого, — то вже він ніколи не бивсьа, — тільки пустивсьа на хитрошчі. Усе дурить панича, та видурьује з рук всьачину… аж поки јого ј за це не вибили! Јак провчили, — він хотів утопитись, та льуде не допустили… А пан знову вибив, шчоб не топив крепацькојі душі, бо за нејі треба подушне платити! Так він ото, јак мандрував Шамрај, — таки з двору кучер, — то ј він за ним потьаг аж у Доншчину. Тамечки виріс, оженивсьа, ј оселивсьа… Та лихиј јого попутав провідати про Хрушча, козачого сина, шчо одних з ним літ поплентавсьа на Дін до дьадьків, — та там би то, кажуть, і вмер… Та не так про Хрушча, јак про рідну сторону… Јак згадаје јіјі, — здајетьсьа зараз би таки зньавсьа, та ј полетів, коли б не невольа… А тут, јак на те, — підскочив Хрушч. От, він роздобув десь Хрушчів пашпорт, — та покинув жінку, дітеј і осельу, — приплівсьа сьуди. Јого приньали в козацьку громаду. Хрушч, та ј Хрушч! Козак вільниј… А може він думав худобу Хрушчеву посісти, та добрі льуде до јого шче по шматках рознесли… Так він став у службу, заробив грошеј, купив хату, та ј одруживсьа з твојеју матірју. Літ зо двоје, може, пожив, — та ј знову потьаг на Дін до першојі жінки. Отам јого ј злапали! — Привели сьуди… суди та пересуди… Хто він такиј?… Шчо це він зробив?… Та, кажуть, наш таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, јого, куди знајете, — мені јого не треба! Так до јого дуже не чіпльались, — а в першиј пријом і завдали в москалі… Бач! Он він јакиј москаль! Знајеш тепер?!

Чіпка слухав, слухав, та ј голову схилив на груди, слухајучи… Не счувсьа коли ј вечеріти стало… Дід у двох з Грицьком і отару заньали.

— А ну, рушај! до дому час! гукнув дід уже з шльаху.

Чіпка гльанув на діда, підвівсьа — ј поплентавсьа стороноју, позад отари, не мов пјаниј, наче учадів… Голову на груди звісив, очі в земльу потупив… Нічого ні чув, ні бачив… Не знав, коли ј у село пријшов: јак і до дому доставсьа… Очумавсьа уже в хаті…

— Так отакиј міј батько був, мамо?

— Јакиј?

Чіпка почав росказувати…

— Такиј же…

— Чому ж ви мені давно цього не казали?

— То шчо б було, сину?

Замовк Чіпка. Шчось думав…

— Нічого…, — не швидко вже одмовив, та ј знову замовк.

Сумно стало в хаті, јак у льоху… Чіпка сидів на лаві, ноги звісив, голову спустив трохи не до колін… Јак би јого так намальувати, — сказали б: то не чоловік сидить, то сам Сум! Мотрьа, дивльачись на јого, та згадавши давнье, — тихо плакала…

— Ні! Не добре зробив батько, — глухо јакось, з протьагом, почав Чіпка… Ні… не гаразд!… Чому він јіх не вирізав, не випалив?…

— Кого, сину?

— Панів! — одказује твердо Чіпка.

— Шчо це ти, сину, кажеш? Хај јім господь за те оддьачить, а не льуде!

Чіпка мовчав. Мотрьа перехрестилась, тај знову заплакала. Тихо носивсьа тој плач по хаті під темниј вечір; тихо славсьа по долівці, постелі, по білих стінах, — та давив, јак обценьками, серце у в матері, ј у сина.

Він сидів зажурениј, німиј, јак стіна. В јого думці, перед јого очима, носивсьа чорним вороном батько…

— Бідниј міј тату! думав він. Не знав ти долі від самого малку ј до самого станку… Ганьала вона тебе з одного крају світа — на другиј — од панського двору до Дону, од Дону — до пријому… Де ж тепер ти? Шчо тепер з тобоју?… Чи тліје під землеју твоје наболілеје тіло? чи порвала јого московська нагајка на шматьтьа? чи пронизала тебе вража кульа на віјні?… І загребли твојі кості з кінськими кістками в одну домовину, в одну високу могилу?! І нікому вона не скаже, не повіда, шчо під неју лежить твоја мучена душа без одплати… А може тебе дольа занесла куди в далеку чужину, на инчиј крај світа; — ти думајеш — гадајеш, не досипльајучи ночеј, про матір: јак вона тут, бідолашка, повертајетьсьа, шчо з неју виробльајуть льуде… Ој, боже наш, боже! Ти — всесвітніј царьу: ти все бачиш, все знајеш… ти один нагльадајеш над землеју — і мајеш вольу над неју. Чому ж ти не скарајеш злого — хај не караје доброго?! Чому ти не вдариш назлочинцьа својім гнівом праведним?… Ні… ти мовчиш… мовчиш, јак глупа ніч… До тебе не доходить плач наш… наші сльози… Јіх заступили од тебе вороги наші… Ти не скарајеш јіх… ні?!……

Знемігсьа Чіпка. Јак колода, поваливсьа на лаву, та тільки стогнав. Силу јого підјіхала важка, несподівана туга; думки помутилисьа, — кујовдились у голові без порьадку, јак заверьуха зімоју… Не памјатав він, шчо думав; не почував, — јак тьажко стогнав…

— Чого ти стогнеш, сину? питаје журливо Мотрьа.

Мовчить Чіпка.

— Чи ти не здужајеш?

Мовчить.

— Ти спиш, сину?

Мовчить…

Дошч давно вже перестав: хмари розіјшлисьа; виплив јасниј місьаць, загльадав у вікна, а на долівці ј по стінах розмальовував чудні јакісь виводи-узори. Мотрьа тихенько підвелась, підіјшла крадькома до лави, де спав Чіпка, загльадаје в јого біле лице. Очі јому від знемоги закрилисьа; зуби сціплені; вид — страшниј, грізниј. У матері аж серце больаче повернулосьа од того виду страшного…

— Хај тебе крије мати божа від усього лихого! шепче вона. — Спи, сину, — може переспиш.

Та прокинувши на полу рьаднину, льагла ј сама хоч задрімати.

Тепер Чіпку не напала пропасницьа, тільки помарнів на виду трохи. За те сум обньав јого голову. Такиј сум та журба, шчо аж дивно: јак таки такиј молодиј парубок, та такиј сумниј!

Сьак-так добув Чіпка підпасачем до осени. В осени почали з діда правити гроші. Дід не давав, бо десьати карбованців не було, а пјати не приньали. Потьагли діда, јак до різниці вола, до пана Польського в двір… На Чіпку нальагла шче гірша журба, шче міцніше сповивав јого смуток. То було, хоч з дідом одведе душу, розважитьсьа, а тепер — діда нема… і в двір не пускајуть!

VI

Льагла зіма. Вијшов Чіпка за царину; ходить коло земльанки, голову повісивши. Дідова осельа снігом прикрита; мороз малі віконцьа позамуровував; двері замело, забило. Розгріб Чіпка ногами сніг, одкинув трохи, одхилив двері, увішов у земльанку. Пусто та холодно! „Нема діда — думаје Чіпка — і земльанка, така шче недавно привітна, тепла, стала холодноју та неодрадноју… От шчо робить сильниј з немочним! Пани — з крепаками… Вони ј з мојім батьком таке виробльали… одібрали јого від мене… ја јого не знају, не бачив… покрили моју голову соромом, докорами… Прокльаті!“

Вертаје Чіпка в село. Јде улицеју мимо шинку: роздивльајетьсьа, прислухајетьсьа. Там льуде сновикгајуть; там чоловіки бідкајутьсьа својім убожеством та льутими морозами; там молодиці сварьатьсьа через тин… Коло шинку крепаків ціла јурба, позбивалась у купу. Крик, гук, спірка, змаганьньа…

Одні викрикујуть: — Шчо вони нас дурьать?… шчо вони над нами знушчајутьсьа? Шче јакісь два роки видумали?… шче трохи?!

— А видно, шчо трохи, — одказујуть другі. Так вони, бач, намовились, шчо б не зразу својі панські руки покальати…

— Кат јіх бери, з јіх руками! — озивајутьсьа треті: — вони звикли чужими жар загрібати…

— Еге ж… А тепер пријшлосьа својіми, — так вони: хоч шче два роки!

— Так-то, видно, јім наші руки подобались, — зарішаје сивоголовиј дід.

— Ну, стривај! — кричить знову хтось з горьачіших: — Тільки діјде до царьа чутка, шчо вони ј јого, ј нас дурьать, — знатимуть вони! Він јіх зараз у крепаки поверне, а нас панами поробить…

— Це тоді буде, јак на долоні волосьсьа виросте. — охоложује нејмовірниј.

— Чого волосьсьа виросте? — кричить гарьачиј. — Скаже царь: будьте панами… ну, ј будемо!

— От-тоді то буде!! — глузује нејмовірниј.

— А вже ж… не те, шчо тепер!

— Ја б свого зараз, јак бовкуна, запріг у саньчата — та по дрова… а то тепер у хаті така холоднеча, шчо аж вовки вијуть, каже хтось з гурту.

— Ну, вже ј морози! Шче таких сьу зіму ј не було…, загомонів гурт.

— То чи не підемо грітись до Гальки?

— Ходім, ходім! — одказало разом кілька голосів.

Јурба посунула в шинок. Чіпка пішов до дому, повісивши голову, — про все, шчо чув, роздумујучи…

На весну радитьсьа Чіпка з матірју: — Шчо, мамо, робити? — дід у неволі… чи не взьатись мені з ким овець пасти?

— Знајеш, сину, јака моја рада? каже мати. — Ось покинь ти својі вівці, — не вік же јіх тобі пасти… Пријмајсьа крашче коло землі. Не все ж чужим та чужим јіјі робити. Може, јак-небудь розгорьујемось на скотинку: свіј хліб буде. Сам хазьајіном станеш… А на осінь, јак бог приведе діждати, треба ј об чому инчому подумати. Ја вже стара, нікчемна стала… хто в хаті порьадок дасть? Слава тобі господи, ј ти вже не малиј… Другі твојіх літ дітеј мајуть…

Та не слуха Чіпка материнојі ради. Степ, привільльа, — от шчо јому снитьсьа! „Ја зріс, викохавсьа коло овець… коло них і посивіју,“ — дума він.

На другиј день пішов радитись з громадоју.

Не приньала јого послуги громада. „Молодиј шче, ненадежниј… Нам треба вівчарьа старого, шчо б овець не порозгубльував.“ Так одказали Чіпці хазьајські голови ј наставили вівчарем јакогось діда з другого села.

Тьажко образила Чіпку громадська неправда. „Чи ја не служив? чи ја не годив? чи за мене јака пропажа сталасьа?… І де правда? де вона? І громада, бачу, живе кривдоју… Скрізь однаково…“

Вернувсьа він до дому, трохи не плачучи. Волеју-неволеју треба було за плуг братись.

Закипіла в Чіпки в руках робота. Наньав плуг волів; зорав поле; засіјав, заборонив: зіјшло, — јак шчітка! У косовицьу став за косарьа, — викосив дванадцьать копиць сіна. Је чим овечок у зіму годувати. — Настали жнива, — місьачнојі ночі жне. Розгорьувавсьа десь на десьать рублів, купив у зајізжого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: оттакі скирти понавертав! Дивујутьсьа льуде, шчо Чіпка до хазьајства такиј удатниј! А Чіпка — дивись — уже ј хліб вимолотив, сама солома стојіть — завалив увесь город ожередами. — Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кільки мішків хліба, — та в осени купив корову на јармарку.

Радіје Мотрьа. Коло тијі корови, јак коло дитини, ходить. Ось і тельатко знајшлосьа. І молоко своје, ј сир, і маслечко. Чого шче? Је дльа себе, је ј дльа льудеј. — Продаје Мотрьа молоко глечечок по глечечку, складаје копіјку до копіјечки. Настьагалосьа рублів на кільки грошеј, — та к Різдву справила Чіпці парубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного појаса, чоботи добрі јухтові. Дьакује богові, шчо з Чіпки вијшли льуде.

Ось знову весна-красна. Чіпка так і припадаје до хазьајства. Рано встаје, пізно льагаје, — та все в полі та в полі. Хоч не дуже радіје та ј не журитьсьа: за роботоју ніколи. Сам на себе, на своју працьу, всьу надіју покладаје. Припаде до того польа, наче закохавсьа в јого… Не тільки в будень — і в свьато…

— Чого се ти, сину, так унадивсьа в те поле, шчо ј у недільу не посидиш дома? питаје Мотрьа. — Чи ти, бува, не нагльадів чого там?

— Еге ж, нагльадів… сміјетьсьа Чіпка: — там така перепеличка!…

— Ти б собі пошукав, сину, хазьајки, а мені — помочі…

Чіпка нічого не одказав: узьав шапку, вијшов з хати…

Недільа. День випав јакијсь хмурниј. Дошчу не було, — тільки десь сонце заховалосьа, небо сірими хмарами обмазалось. Стали благовістити до церкви. Чіпка убравсьа, пішов з матірју… Вернулисьа з церкви, пообідали. Напојів Чіпка корову, кобилу. Рано шче. Ходить він по двору, нудитьсьа. „Хіба пітти? — дума. — Піду… јіјі не побачу, — на поле нальубујусьа…“

Зньавсьа, ј пішов. Перехопивсь через місток, доходить до луки. Коли чује — знову тој самиј голос… Він увесь затрусивсьа, а серце — отак заходило!

— „Ні, постривај… тепер не так! прошештав він; — тепер не счујешсьа з відкільа ј лихо складетьсьа!…“ Постојав шче трохи, послухав, та присів у борозну, ј тихо, јак тој злодіј, порачкував на голос.

Дівчина сиділа на обніжку, на зеленіј траві, та плела вінок з ромену, сокирок, травјанок, і других польових квіток, шчо тут же не далеко на луці розстилались чудовним цвітним килимом, напували пахошчами обітрьа. Вона сиділа спиноју до того місцьа, звідкільа підкравсьа Чіпка. Кругом нејі обсипано було квітками, натрушено травоју; повна хвартушина того польового добра розстилалась на колінах. Дівчина знај опускала туди то одну, то другу руку, витьагала квіточку по квіточці, підбірала один колір до другого; зплітала до купи, перевјазујучи гнучкими петровими батогами. Одначе робота цьа забрала не всі јіјі думки: дівчина стиха співала… Тихенькиј подихав вітер: шевелив јіјі невеличкими чорними кучерьами, шчо повибивались на висках з товстојі та довгојі коси; мајав червоноју широкоју стежкоју, заплетеноју в косу, ј розносив по польу журливу пісньу… По сумному голосу, по задуманому личку, можна було помітити, шчо дівчина не жила без лиха…

— Здорова була! — гукнув јіј на саме ухо Чіпка, скрившись з-за спини.

Дівчина кинулась, затрьасласьа; схопилась, шчо б утікати, та, висипавши на земльу квітки з хвартушини, похопиласьа; знову опустилась на траву ј стала обома руками гарбати ј кидати назад у хвартушину польове добро.

— А куди ти тепереньки втечеш від мене? — пита јіјі Чіпка.

— Ја ј тікати не буду… перевівши дух, одмовила вона, — та ј підвела на јого својі оксамитні очі. — О-ох… та ј зльакав же ти мене… хај тобі!

Од искристого погльаду, од јіјі голосу, свіжого та дзвінкого, — так і звивсьа Чіпка! „А хороша ж јака!… а льуба, та мила!… промелькнуло в јого в думці. — Він стојав перед неју мовчки, та милувавсьа такоју вродливоју красоју. Мовчала ј вона, підбирала квітки. Він осміливсьа — сів поруч з неју.

— Шчо це буде? — обізвавсьа першиј, показујучи на недоплетениј вінок.

— Хіба не бачиш? — вінок! аж скрикнула.

Знову замовкли обоје. Він схиливсьа більа нејі трохи на локоть, та скоса погльадав на јіјі личко, шчо від такојі несподіванојі трівоги зашарилось, здајетьсьа — пашило полумјам. Вона підбирала квітки, та звјазувала в невеличкі пучечки одномастних колірів. Навкруги тихо, гарно, зелено; тільки бујні жита стиха шурчали довгими колосками, мов розмовльали з собоју; од квіток пахошчі разом з повітрьам втьагались грудьми, і легко ј мило було дихати…

— Се твоје поле? — трохи згодом, јакось бојазко, спитала вона Чіпки, не одривајучи очеј од вінка.

— Моје.

— І хліб твіј?

— Міј.

— І то, під гајем, твоје?

— Моје.

— А ја ту місцину најдужче льубльу… Бач, јакі на ніј гарні квітки ростуть.

Чіпка непотрапив, шчо јіј одмовити, — та замість того, уставивсь на нејі очима. Розмова перерваласьа. Хвилина… дві… Чіпка не спускаје з нејі очеј.

— Чого ти дивишсьа на мене? — обізваласьа вона, скинувши на јого погльад. — Дивись — јаку моду вигадав… мов ззісти хоче…

Чіпка не одриваје очеј. Так јому мило дивитисьа на нејі!

— Не дивись; — скрикнула вона, та ј затулила јому очі својеју рукоју.

Чіпка — сам не свіј… так јому льубо, шчо вона доторкнуласьа до јого виду својеју біленькоју, пухненькоју рукоју… Здајетьсьа, јак би можна, так би гамкнув за мизинчик-пальчик, шчо світивсьа навпроти світа, јак рожева квітка… Вона в одну мить приньала руку. Він знову, осміхајучись, упјав својі очі.

— Не дивись! чујеш?… а то повернусьа! — Та взьала справді ј повернулась до јого спиноју.

Чіпка, јак мала дитина, переліз на другиј бік, — та все таки загльадаје в вічі.

— А-а-а, осоружниј!… причепа! не дивись, кажу! не дивись!! Та давај јого вінком по голові ј по виду бити.

„Биј — дума Чіпка — биј дужче… биј хоч цілиј вік так, — тільки не прогонь від себе… Мені так льубо та мило з тобоју!“

Вона тріпала об јого вінок, а він тільки осміхавсьа… Вінок швидко розсипавсьа; головки од квіток поодлітали; бадильльа вона кинула геть у траву — і зацокотала:

— Бач, шчо ти наробив? Бач, шчо? Бач?! Та згорнувши по під ліктьами својі білі руки, — сама вже послала јому бісики очима…

Чіпка не видержав. Јак кіт на мишу, — так він кинувсьа на нејі; міцно-міцно здавив јіјі цупкими руками, вліпивши в шчоку такиј поцілунок, шчо аж вильаски роздалисьа, наче хто удрав долонеју з усіјі мочі.

— Пу-у-сти… п-у-у-ст-и-и! — закричала дівчина, пручајучись. Він јіјі шче міцнішче — пригортав, поки вона, випручувавши руку, не мазнула јого по виду… Тоді він випустив.

— Ну, та ј удрала ж, — аж закрутило в носі! — каже він, скривившись.

— А чого ж ти лізеш, безстиднику?… Рад, шчо саму дівчину застукав на полі, то вже ј лізе!… каже вона. А в самојі очі — так і сміјутьсьа, так і грајуть!

— Дурна ти… хіба шчо?

— Јак шчо? Он, послинив… ве-е! — Та ј стала витерати рукавом шчоку.

— Не одкусив же, — сміјетьсьа Чіпка.

— Ото б добре, јак би одкусив… Тоді б ја тобі ј очі видрала!

— Јак-би подужала.

— Тоді б побачив…

Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивиласьа, а він — на нејі. Повінув вітрець; розірвав димчасту хмарку, шчо заступала сонце; воно з-під нејі виплило в својіј пишніј красі — ј обдало јіх хвильами блискучого світу, наче горьачим золотим дошчем осипало. Жита зашамотіли, піднімајучи до-гори својі похилені колоски.

Дівчина прьамо гльанула Чіпці в вічі; — јак раз стріласьа з јого очима, — та спустивши в низ довгі ј густі віјі, — запитала:

— Де ти був, шчо так довго тебе не видно було? чому ти сьуди не приходив?

— Ніколи було, — не признајетьсьа Чіпка, а сам собі подумав: чому ја јіјі не зустрічав тут?

— Шчо ж ти робив? — вона јому.

— Коло хазьајства…

— А в тебе земльа шче де је?

— Ні, нема.

— А хата је?

— Је.

— А батько та мати? брати та сестри?

— Одна мати.

— Де ж ти живеш?

— У Пісках. А ти де?

— Тобі на ві-шчо?

— А ти ж мене питала…

— На шчо ж ти росказував?

— Скажи хоч: јак тебе звуть?

— Так јак хліб жујуть…

— Чија ти?

— Батькова та материна…

— Чудна ти!

Він приліг грудьми на земльу, підпер своје лице обома руками під шчоки, та пильно-пильно задививсьа на нејі.

— Чи ти справді налагодивсьа мене ззісти?… Чого ти витрішчив очі?

— Бо хороша дуже…

Вона всміхнуласьа, навела на јого својі чорні очі — гльадила ними, вабила…

— Іди вже собі до дому.... Чого ти пријшов?.... ковтнуть хоче! не дав вінка доплести…

— На шчо ж ти побила?

— Чого ж ти ліз, безстиднику?… Геть собі!… Та јак пихорне јого руки својіми, — так Чіпка ј кльунув носом у зелену траву. Вона зареготаласьа молодим та дзвінким сміхом, мов хто срібло роскотив по золотіј тарільці.

Не вспів Чіпка підньати голову, — коли чује, шчось гукаје: — Гальу!… Гальу!… Гальу!

Дівчина кинулась, стрепенуласьа. Чіпка дивитьсьа то на нејі, то в тој бік, звідкильа вчувсьа голос.

— Хто то? питаје він.

— Не знају! — промовила вона, — та јак сполохнута перепелка, разом зірвавшись з гніздечка, прожогом пурхаје в гору, — так вона одскочила від јого, і — тільки оком моргнути — мајнула подовш жита.

Чіпка підвівсьа, встав, випрьамивсьа, не спускав јіјі з очеј… Вона, јак вихор, мчаласьа густим житом — воно тільки розльагалосьа за јеју, јак розльагајутьсьа хвилі під натиском дужојі руки, шчо керује човном. Далі та далі — пролинувши через квітьучу луку, вона підньалась на гору, стала з очеј зникати… Чіпка підтьупцем побіг собі в догонку за неју. Вона скриласьа за гороју… Він напружив ноги, наче доганьав злодіја; мчавсьа стрілоју; миттьу вискочив на гору, перевів дух; гльанув на долину — ј јому в вічі кинулись ось шчо. Коло хутора, гон, може зо двоје від гребеньу того самого згірка, на котрім стојав він, — під двором, стојала товста, натоптувана жінка, наставивши руку над очима від сонць, та на всьу околицьу гукала Галі. Дівчина бігла прьамо до жінки, та шче здалека озиваласьа: — „Чого ви? Ја — ось! Ось-осьо — за-раз!… зараз…“ Незабаром вона опиниласьа коло жінки, та разом обидві ј пішли в двір.

— Ну тепер же ја знају, чіја ти! — промовив голосно Чіпка ј весело повернув назад.

Післьа того — аж мов пројаснивсьа трохи: з лицьа спала давньа туга, очима не вигльадав смуток: став він веселіјшиј, привітніјшиј; иноді можна було ј пісньу почути від јого… Шчастьа јого манить до себе, пестить, голубить доброју надіјеју; світ јому льубо всміхајетьсьа, дивитьсьа на јого Чіпка не злим оком, прислухајетьсьа чутким серцем; хочетьсьа јому увесь мир обньати, втерти јому сльози, втихомирити горе…

Повернетьсьа він до себе думкоју, — чује, јак у голові борьукајетьсьа острах з надіјеју: то надіја подужаје острах, то острах — надіју. — Оже надіја все таки з верху! „А може… всього на світі буваје! Часом убогиј покохаје багачку, а багачка убогого, та ј поберутьсьа…“ А страх знову сполохне надіју: „Може москаль јіјі панові судовому кохаје… не попусти, боже! завјане, помарніје свіжиј квіт під холодним, жовтим погльадом нельуба… погаснуть јасні очі; поблекнуть рожеві уста… захльане душа… Не доведи, господи! не одна душа згине, а разом аж дві! А може… проривајетьсьа на верх таки надіја: — шчастьа, јак трьастьа…“ І очі в јого засьајуть радістьтьу; серце затрепоче в грудіх вільнішче…

З того часу — поле јак причарувало јого. Перебуде день, два, — та ј іде… „Може, хоч з далека побачу, коли не доведетьсьа побалакати…“ Ходить по польу, з ниви на ниву, від шльаху до гори, від гори до шльаху; всьуди никаје, до всього додивльајетьсьа. „Отут јіјі вперше зобачив… осе-дечки вінок плела… ось та місцина, де сиділа… сьуди тікала… а це — видно — недавно ходила, бо свіжиј слід…“ Дивись: не стьамивсьа ј звідки, вихопилась, та ј почемчикувала житами, — тільки одежа матнајетьсьа… Чіпка намітив, — берегтисьа стала.

— Ач, утекла!… мовить він голосно. — Ген-ген уже… за гороју… Ну, та ј дівчина ж!!

І вертаје він назад у Піски, радиј та веселиј, шчо хоч з далека побачив.

VII

Ну, а Грицько шчо?

Грицько — не промах. Јак тільки почув, шчо діда в двір беруть: „Е-е, коли так, — мабуть годі на баранах јіздить, годі за вівцьами ганьати, — бо невелика з них користь… Ось, служив-служив, та тільки ј того, шчо на мені… Час, мабуть, про хліб подумати“. Подумав, — та тијіж таки весни ј покинув діда. Виходили на заробітки пісчане, — потьаг і Грицько з ними, скинув через плече косу, а за спину — торбину з сухарьами, лихеньку свитину та не крашчі ј чоботи.

Невідомі місцьа, котрі довелось Грицькові вперше переходити; льуде, јаких јому лучилосьа стрічати, — все це мало незвичајниј пошиб на парубка. На все те він дививсьа, рота роззьавивши.

— Ач, јак льуде живуть! Ач, јак будови помуровали!… јакі двері, вікна повставльали.. всього тебе, јак у воді видно! І шчо то воно коштује?… Адже, јак би взьав цеглину та пошпурив у шибку — мабуть би ј за рік не одслужив за нејі!… Таке багатство, такі роскоші! — думав він, проходьачи широку улицьу величезних магазинів.

Улицьа — справді на диво. По обидва боки сплошним муром, витьаглись у струнку височезні палаці: і білі — јак сніг, і зелені — јак рута, ј блакитні — јак китајка. Пістрота кидалась у вічі. Парубок не знав, на чому зупинитьсьа, на ві-шчо подивуватись: чи на блискучі проти сонцьа, јак кришталь, двері, над котрими висіла, або стојала по боках, здоровенна червона або блакитна дошка з золотоју наковкоју, або з гарним мальунком усьакојі всьачини — машинеріјі, окульарів, хліба, ковбас, свиньачих окост; чи надзеркальні в чоловічиј зріст вікна, з котрих визерали на улицьу, до ладу розставлені — різні золоті ј срібні виробки, пістріли всьакими колірами ситці, шовкові сајети блишчали, мньакі оксамити сизіли, червоніли, ціле море роблених квіток, јак живі вабили носа поньухати… По улиці, з одного ј з другого боку, снували лавами льуде; по середині, битіј камінем, гуркотали карети, кальаски, хвајітони; дзеренчали звозчицькі дрожки…

Заробітчане проходили мимо магазина з дитьачими цьацьками.

— Дьадьку Остапе! обернувсь Грицько до одного з својіх: — шчо то?

— Льальки.

— На ві-шчо?

— Панам на играшки…

— А дивітьсьа — шчо то за звір — роззьавив так страшенно рота, не мов тебе ззісти хоче? Гльаньте — јак у роті червоно!… А зуби јакі?! От, јак-би такого випустити, та піјмав він кого на зуби!…

— Хиба, ти думајеш, він живиј? То зроблено з чогось.

— Не вже? Де ж таки?! Ви гльаньте: он јак у јого очі блишчьать!

— То шчо, шчо блишчьать? І очі јому шкльанні повставльали…

— А чого ж він такиј страшниј? І на ві-шчо робити таку страшну играшку?! допитувавсь Грицько, пригльадајучись кріз шкло на нејі.

— Та хај јому цур! Ходімо… а то шче тут по гамалику заробимо.

Пішли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна льалька. „І шчо воно за звірьука? думав він. Грива тобі — јак у коньа; а сам, — бог јого знаје, на ві-шчо зхоже! А льуте мабуть?… Льутішче вовка!… Не даром рота роззьавило, зуби вишчирило… А чи воно то можна такого чоловікові зловити? Наврьад, чи зловиш! Воно, мабуть, дужче від најдужчого чоловіка… А чи ја б то јого подужав? Ні, мабуть… І Чіпка б, мабуть, не подужав… а вовка він раз сам на сам одігнав від овець… Цього наврьад чи одженеш… І де воно заведетьсьа таке!… Господи ти, міј милиј…“

— Дьадьку Остапе!

— Чого?

— Шчо воно таке за звірьака ото? питаје знову Грицько, јак перејшли вони улицьу з магазинами, та јшли трохи глухішоју. —

— Та ја ј знав, јак јого звати, — та забув!

— Кого там звати? питаје третіј чоловік.

— Звірьаку… Там ми бачили в вікні одного: грива біла, само руде, голе, рота роззьавило, не мов тебе проглитнути збірајетьсьа, — одмовльаје Грицько.

— А хвіст довгиј?… на конці з китицеју?

— Еге—ге!

— То — лев.

— Лев?! вимовив здивовижениј Грицько. — Шчо ж то воно за лев?

— Звір такиј… Царь над звірьами…

— Царь?!… Так ото тој царь!! А нестеменниј тобі царь! Уже, мабуть, шчо тільки він не скаже, то кожен послухаје. Бо де јого такого страховишча не послухати?

— А звісно. На те він і царь, — одмовльа чоловік.

— Та мабуть же він і здоровиј дуже, сильниј?

— А вже ж — сильниј: сильніше від усьакого звіра.

— Јак же јого ловльать такого? пита Грицько.

— Јак? Звісно, — јакось ловльать… прирозуміли јакось, коли, — кажеш, — держать у хаті.

— Јого, мабуть, один наш царь тільки ј зможе піјмати; а нашому братові — не сикајсьа! каже Грицько.

— Так! царь тобі ловитиме! — увернув дьадько Остап. — Пошле таких, јак ти… от і лови!

— А шчо ж у нас нігде такого не чутно, шчо б ловилосьа?

— Та воно у нас не водитьсьа.

— А де ж воно водитьсьа?

— Десь за морем.

— А хіба за морем је земльа?

— Бог јого знаје. Видно је, коли цеј звір зза морьа.

— А чого ж старі льуде кажуть, шчо за морем уже землі немаје, а тілько три коти… на них і земльа держитьсьа…

— То, може, воно там, між тими котами, ј водитьсьа! — одказав третіј чоловік. Розмова на цім обірваласьа.

Ішли вже заробітчане мовчки, нога за ногоју, кожен сам — з својеју думкоју.

Вијшли з міста в поле на битиј шльах. Тут уже инчі речі клопочуть Грицькову голову; инчі думки захопльујуть јого серце.

Серед широкого ј просторого степу, рівного јак долоньа, над котрим носивсьа тільки бујниј вітер, та чорниј ворін коли-не коли скрикував над головоју, прорізујучи звонко обвітрьа својім дужим крилом, або степова чајка кигикала, з купин на купини злітајучи — мов за дітками плакала мати, — тут јому думка розмальовувала картину за картиноју… То перед јого очима виводила обстави городського житьтьа, бучного, шумного, клопотливого. — Усе те ревло та клекотіло, јак вода в прірві, ј льакало јого својіми роскошами, біганиноју, вигуками, та викриками. Заквилила чајка — ј разом перенесла јого думку на село, в тиху сільську хатину, нагадало про жінку, про діток… Жіночка така маленька, чепурненька, швиденька, — усе в нејі до-ладу јакось не тільки в хаті, а ј у роботі: швидко вона повертајетьсьа, діло горить у нејі в руках — чисто, гладко… Дивитьсьа він на јіјі роботу, а самого жаль бере, шчо вона так працьује. Він аж розривајетьсьа, шчо б најбільше зачепити, најважче самому зробити, а жінці шчо б менче зосталосьа, шчо б вона не натрудила својіх білих рук. Хај коли ј робить, то — так, не нароком, мов дльа играшки, а не від нужди. — А пријде свьато, недільа, підуть вони у парі до церкви, з церкви — обідати; післьа обіда — польагајуть спочити… А тут — дивись: Івась або Василько прилізе, стаје дибки коло матері, спинајетьсьа јіј на руку — не даје задрімати.

— Піди, Івасьу, піди гратисьа, каже мати, поки тато задрімаје…

— Ді-ма-је… ма… лепече дитина.

А тато чује це, дивитьсьа на дитину крізь віјі ј серцем радіје… Син одступив од матері; дибаје малими ногами до јого. Він умисне повернув на бік голову — скоса погльадаје на дитину.

— Бач, бач! збудив батька, — каже мати: — не дав спочити…

— Бу-див… ци-ти… одно лепече дитина.

— А батько візьме прута, та — аж-аж-аж-а!

Дитина стојіть, пильно дивитьсьа то на батька, то на матір.

— Жа-жа!… жа-жа! — промовило ј собі за матірју, замахујучи малоју ручкоју коло батькового виду.

— Ој, ти, сучиј сину! за шчо ти бјеш батька? Ось постіј: ја тебе закину, — обізвавсьа він; підвівсьа, бере на руки дитину — гојдаје. Дитина лежить — усміхајетьсьа. Жінка льубо-пријазно погльадаје то на дитину, то на чоловіка…

— Нічого б ја в світі не хотів, — шептав Грицько серед таких думок, — тільки б хату теплу, жінку льуббу, та малу дитинку! А то б — усе мав… хліба б ми заробили за літо, та ј зажили б цілу зіму!

Голубльачи таку думку в серці, непримітно переходив він безкрајі степи без утоми, безвідні довгі шльахи без пекучојі згаги; — тільки ј бажав, шчо б швидче стати на місце, заробити грошеј, вернутись у село, купити дворишче, оженитисьа, та ј зажити тихим сільським громадьанином.

— У місті дуже багато крику та галасу, а в селі најкрашче — ј тихо ј вільно…

Пријшли вони на місце. Грицько не кидавсьа својіх. — Цілоју громадоју стали вони на косовицьу до сіна, а потім до хліба.

Легка тому робота ј сама најважча, сама најзабарніша, хто јіјі робить по својіј волі, за-льубки, — хто пестить у серці надіју, шчо не марно вона јде, шчо через ту роботу він засьагне свого шчастьтьа, котре шче ј не видне, шче не чутно јого ј шелесту, котре десь далеко-далеко, шче за скількома роками праці, нужди, всьакого горьа, мальује јого думка рожевими квітками надіјі… Легко тому за всьачину братись, — робить він, јак віл, без утоми; — працьује, јак хазьајін, завжде веселиј, покіјниј.

Так робив Грицько весну ј те літо. За цілиј день випускав косу з рук тільки тоді, коли треба було попојісти та виспатись. І спав він ту коротеньку, літньу нічку мертвим сном, јаким тільки спить чоловік, виморениј важкоју роботоју. А тільки шчо світова зорьа зајмаласьа, починав жевріти схід сонцьа, — знову в Грицькових руках звивалась коса, јак та гадьука, по рівному степу. Хазьајін згльанувсьа на јого шчиру працьу, похвалив јого ј набавив трохи плату.

— Либонь ти, Грицьку, мајеш думку городи та села закупити, шчо так нальагајеш на роботу! казали јому земльаки-сельане.

— А шчо? усміхајучись, казав Грицько. Чого тут дивитьсьа? Узьав косу, — чеши!

— Гльади лишень, шчо б очкур не урвавсьа, — хто небудь шчипне.

— Не біјсь: не твојејі натури! одкаже Грицько, та ј знову за косу.

Одначе, јак не шчиро нальагав Грицько, јак з мочі не рвавсьа, а пријшлосьа під осень лічити заробітки, — тільки сотньу ј налічив!

— Воно ј добре, дума сам собі, оже все таки трохи. Шчо ти з сотнеју вдіјеш? Поганенькиј грунт можна купити, — так же до грунту шче багато треба. Де ти, об ві-шчо руки зачепиш?… Хіба на зіму зостатись?

І справді Грицько зоставсьа. Сельане пішли назад до-дому, а він потьаг далі до Ростову. На дорозі зустрів він таких, јак і сам.

— А куди? завжде питали јого подорожні.

— До Ростову.

— Не ходи до Ростову, — ходім до Херсону! рајів јому один з них.

— Чому?

— Там малиј заробіток, а в Херсоні на корабльах дуже добриј.

— За те ж далі.

— На півтижньа… То шчо? Ходім!

— Та чи ходімо, то ј ходімо, — подумавши, одказав Грицько, та ј пішов з льудьми.

Пријшли вони в Херсон шче зарані, обіјшли город; роздивилисьа; пішли на пристань.

Лиман перед јіх очима — скільки засьагнути — лелів; по јому, мов великі палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а між ними ј параходи снували. Льуде на пристані, јак черва ворушилисьа, бігали, всьаку всьачину виносили, кричали, гвалтували.

— По полтиннику од сотні дошчок! кричав хазьајін з плоту. Народ біг туди.

— По три семигривенники! кричав з другого, — і народ, јак хвильа, кидав цеј плот, — перебігав до другого.

— По карбованцьу день! кричали з судна.

— По карбованцьу з четвертаком! По півтора! —

Усьак викрикував своју ціну! усьак бігав, јак несамовитиј, од одного судна до другого, де більше давали; — од плоту — до плоту… Сторгувавшись в ціні, робітники залазили на плот, або на берлину, вијмали з відти усьачину; і не рідко по појас у воді — виносили на головах дошки, бочонки, качали на верьовках сорокові бочки.

Став і Грицько до одного плоту. За день — мало не три карбованці заробив.

— Еге! подумав він, — та це місьаць отакојі роботи, то ј багатирем станеш!

Оже-ба! Раз — така робота не шчо-дньа ј трапльајетьсьа, а в друге — з кожним днем міньајетьсьа ј плата за роботу: то більшаје, јак багато товару присуне; то менчаје, коли дві чи три берлини… Одначе плата за день ніколи не падала від карбованцьа; за те більшала иноді ј до пјати. Все таки далеко користніше косовиці!

Грицько радів, дьакував у душі порадників. А робив — јак тој віл, цілиј день; спав на голіј землі або на колодьдьах; уставав тільки шчо на світ благословилосьа, та знову за роботу бравсьа: навіть мало шчо ј јів, та ј то все на ходу: пильнував, надолужав, јак би більше заробити!

Пізньојі осени, јак уже плоти перестали пригонити, а барки та судна коли-не коли приходили, роботи треба було дожидати дньами, а не часами. — Грицько полічив својі бариші: дві сотні з лишкоју лежало в јого в кешені!

Грицько радів, јак мала дитина. Тепер јого надіја, шчо, јак виходив на заробітки, шче тільки мріласьа, — стала виразніше виступати перед очима: ј огород, з садком, і нова тепла хата мов уже лежали в јого в кешені… Воно б таке, шчо ј до дому — жінки пошукати, та зіма застукала.

— Јакі тут у вас заробітки зімоју? — питав він знајемих херсонців.

— Очерети косити, — рајіли ті.

Пішов Грицько очерети косити.

— Все ж таки, хоч на ті гроші проживу та одьагнусьа, а весна настане — зараз і потьагну в Піски!

Минула зіма; наступила весна. Знову закипіла робота то на пристані, то в полі.

Залишив Грицько думку вернутись по весні до-дому: одіклав на осінь. „А, може, тим часом надіјде хто з својіх, то тоді вже разом!“

Грицько не помиливсьа: пријшли весноју пісчане; роспитујуть — јак, шчо, до чого; росказујуть за Піски — хто оженивсьа, хто заміж пішов, хто вмер; росказујуть, јак трохи крепакам позначилосьа неволі, јакі податки…

— А Чіпка, — јак зажив, коли б ти знав, Грицьку! хвальатьсьа јому.

— А шче не одруживсьа?

— Шче. Та дурниј буде, јак не оженитьсьа… Мати шчо-дньа гризе голову; так усе одкладаје, та ј одкладаје: не маје каже по мені пари!

Грицько ј тому радиј.

— Ми з ним пасли вівці. Він парень добриј, та тільки чудниј собі. А тепер, кажете, зажив? От, і добре!

Витрудив Грицько руки ту весну, ј те літо; а в осени — вернувсьа з својіми в Піски.

Јак тільки пријшов, зараз кинувсьа вишукувати грунту. Тоді јіх не труднаціја була купити; козаки, почувши за Кубанські пустоші, шчо казна оддавала виселеньцьам, шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив величезниј огород з новоју хатоју, з повітками, погребом, колодьазем. За все те шчось півтори сотні, чи шчо.

Купивши грунт, почув себе Грицько зараз инчим, — не мов на аршин виріс, на корх потовшчав. І льуде заговорили в селі: „От парубок! от хазьајін!“ Батьки та матері гострили на јого зуби, јак на користного жениха, — особливо убогші. Та Грицько тепер зовсім инчими очима дививсьа на льудеј! до богачів горнувсьа, а на голоту дививсьа з горда.

Між парубками він поводивсьа з висока. Јак же лучалосьа јому вијти на улицьу, або піти куди на вечерниці, — він зараз пускав јім ману в вічі. Де, мов, ви бували? шчо видали? Шчо ви знајете?… Ось, јак ја був… отам і там!… Та иноді почне верзти таке, јак тој москаль, шчо вернувсьа в рідне село по білету. Хлопці слухајуть, уха розвішавши, роти пороззівльавши. А він — таке плете, шчо ј на голову не налізе! Правда, дівчата, постерігши від разу такі бальаси, по својіј жартовливіј натурі, часом і геть-то сміјалисьа з јого, пришивали квітки јому прильудно, а про те на самоті кожна думала: — От би за Грицьком бути! Хата је, огород је, та ј грошеньата, мабуть, водьатьсьа… не треба б на першиј раз дуже ј працьувати… От би добре!“

Оже Грицько, хвастајучи својеју бувалостьу, пишајучись својіми достатками, сам тепер думав не про убожество. Јому бажалосьа до свого добра приточити шче ј жінчине, шчо б вијшло одно, та велике! Отак поміркувавши сам з собоју, — засилаје він старостів до најбогатчого козака Лози, котриј шчо року посилаје в дорогу паровиць по десьать за сільльу та за рибоју. Так же ј Лоза Грицьковојі натури. Він думав мати зьатем не простого козака, не такого, шчо колись у драних штаниньатах за вівцьами бігав.

— Шче моја дочка не багато хліба перејіла, сидьачи дома, — одказав Лоза старостам.

Це трохи збило пиху Грицькові, осадило јого на низ. Він притих, присмирів, навіть зајшов јакось до Чіпки, котрим почав був гордувати, — та не застав дома.

Оселивсьа Грицько на зіму в чужіј сімјі, в котројі купив город з уговором, шчо вони житимуть до весни у проданіј хаті. Пристав у сусіди, хоч і в својіј хаті, та ј почав роздумувати: јаку собі жінку брати. Хочетьсьа ј багачки; хочетьсьа, шчо б була ј уродлива. Довго він міркував собі, перебрав у думці всіх дівчат на селі, — та сам не счувсьа: јак і коли закохавсьа в сусідчину најмичку — веселу, моторну ј робочу дівчину, хоч і невелику красульу.

Христьа — так јіјі звали — зосталасьа малоју післьа батька-матері. Родичі, шчо можна було, рознесли; — осталосьа тільки днів на пјать польа, та ј тим орудував дьадько, у котрого сперша вона ј жила. Јак підньалась на ноги, — бачить: скільки не роби на дьадька, нічого собі не придбајеш. Так вона кинула дьадька, а сама пішла в најми. Перепелиха, заможна козачка вдова, шчо жила не далеко од Грицьковојі хати, наньала Христьу. Зажила вона в Перепелихи, јак у себе дома. Перепелиха була вже стара льудина, добра, жалісна. Вона жила великоју сімјеју, — з дочками, сиротами-внуками, за котрими треба було пригльанути, нагодувати, напојіти. Христьа — молода, весела, шчебетуха, працьовита дівчина; — дьадина шче змалку не давала ногам та рукам јіјі одпочинку, призвичајіла до роботи. Хазьајка вподобала најмичку; најмичка — хазьајку. З боку дивльачись — Христьа не најмичка, а дочка рідна.

Так оцьа то Христьа, низенька, чорньавенька, не дуже хорошојі вроди дівчина, јакось не нароком запала Грицькові в серце. Забув Грицько про великиј посаг, јакиј думав затьагти за жінкоју; годі думати про јакусь незвичајну красу, — давај лицьатисьа та женихатисьа з Христеју… Не довго ј тьаглисьа јіх льубошчі: післьа водохрестьа заслав Грицько старостів до Христі, а через тиждень наші молоді ј побралисьа.

На весну одібрав Грицько в дьадька Христину земльу; купив парку биків та корівчину за остатні гроші, јакі заробив, плоти розбирајучи, очерети бјучи, та ј став тују земльу орати, спрьагшись з таким же, јак і він, не багатим козаком — сусідом. Зажив Грицько тихим пахарським житьтьам, — хоч не таким, јаке јому за парубоства думка висновувала, а все таки гаразд, — так јак і льуде.

З жінкоју Грицько жив мирно, льубјазно: ні лајки, ні сварки не чула јіх простора, весела хата. В будні — обоје вони працьували; в свьато — ходили вкупі до церкви; по обіді — спочивали, або куди в гостину ходили, або в себе гостеј пријмали… І стали вони між льудьми поважними хазьајінами, чесними, робочими льудьми, добрими сусідами, на вдивовижу пароју…

— От, з кого беріть, дітки, примір, јак у миру жити! — не одна, не дві матірки радили својім дочкам з зьатьами, або синам з невістками: — з Грицька та Христі… Він зоставсьа сиротоју, і вона сиротоју. — А шчо з них вијшло? Чесноју працеју он-скільки надбали! Чесно вони ј поживуть јого… у миру, та в ладу, јак брат з сестроју… ніхто з них і не замутить… Одна в них думка, одна рада… Отак, дітки, треба на світі жити!

VIII

Велике село Піски. Роскинулось, розльаглосьа і вздовш, і вшир, і впоперек, на рівніј низені, в балці, а перед самим селом мов хто борошна насипав — білого піску серед чорнојі землі. Так — наче хто білиј килимок прослав, шчо б витерати ноги, вступајучи в село. Посеред села стојіть невеличка старенька церковцьа, трохи перехилиласьа на один бік і вросла в земльу. Не тільки покрівльа, де-где ј ребра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на невисокім згірку, величезниј палац світить дверима-вікнами… І палац уже видно давніј, та шче ј запушчениј. Стіни пооблупувані — де-где вивальујетьсьа цегла; покрівльа поржавіла; у вікнах шибок не долічишсьа. Мабуть ніхто не живе в тому палацу, бо ј двір непрочишчениј — заріс густоју муравоју. Тільки дві протоптані узенькі стежечки тьагнутьсьа через увесь двір до двох невеличких будинків — по один і по другиј бік палацу. Все те осунулось, опустилосьа… Так вигльадали Піски перед волеју.

А літ за півтори сотні не тільки цього палацу, а ј самих Пісок і сліду не було. Там стојало невеличке сельце, чи то пак — невеличкі хуторці розсипались по балці, јак стоги сіна зімоју по степу. Мазанок було всього, може, хат з пјать, а то все — земльанки при саміј землі, јак могилки повіддималисьа. Тільки один димарь нагадував, шчо то не берлога звірьача, а льудська осельа, шчо оберегала льудеј од звіра ј од лихојі години. — Земльанка була з присінок, схожих на рів, та хати — льоху. У хаті була піч, де можна зварити јісти та погрітисьа; одним одно віконечко — мале, јак оддушина в бджольаниках, вигльадало з боку на шльах. Не далеко від земльанки стојали кружком верби, мов зачаровані дівчата, а посередені — чорніла јама, обставлена очеретом. То — копанка дльа води. Огорожі — ніјакојі. То тепер тільки стали городи обгорожувати, а тоді — ніхто цього ј у думці не мав. Зајвојі землі лежало неозорно перед тобоју ј за тобоју… Приходь, заори, скільки хоч — ніхто тобі ј слова не скаже. Хиба тільки сусідніј пан полковник або сотник подумаје: „Ловись, мов, рибко, мала ј велика!“ Поки там пан налагодитьсьа сплести невода, рибка собі в затишку плодитьсьа, прибуваје виростаје… Серед пустих степів красујутьсьа, јак квітники, веселі хутори, присілки, села; де-где вже, посеред села, ј церков біліліје, — шче здалека горить хрест на сонці…

Так уродилосьа багато сел і хуторів кругом Гетманського. Де був колись бір, — стало велике село Бірки; серед јарів та бајраків, мов з землі виросли, Бајраки — малі ј великі; там, де колись, на лошчині, вовки вили та лисиці нори рили, — красујетьсьа село Вовча Долина. Тоді заснувалисьа ј Піски.

Оже, јак не давно Піски настали, шчо вже почала вивітрьуватись і льудська памјать про јіх основу, — та льудська памјать не сховала того: коли ј јак оселивсьа в них захожиј січовик Мирін Гудзь. Заховала тільки льудська спомка, шчо цеј Мирін був уже не молодиј чоловік, коренастиј, з довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем, та шчо він шче довго післьа того, јак оселивсьа, не кидав свого запорозького звичају — војуваньньа. „Војував, казав він, з Льашнеју, војував з Башеју, војував з Татарвоју, — а тепер војуватиму з звірем!“ І дивись: скинув рушницьу на плече, та ј потьаг подовш польа — скільки оком згльанеш… Немаје день, немаје два; иноді ј на третіј не видно. А там — гльань! і несе шкур пјать або шість вовчих.

Отак Мирін доки војував, доки бивсьа, рубавсьа, поки ј сам не набіг на свого звіра, шчо ј јого звојував. І ніхто другиј звір тој, јак Марина Зајцівна, — з Пісчанських таки хуторів козача дочка.

Јшов јакось раз Мирін з польуваньньа до дому. Сонце стојало на вечірньому прузі, а шче јак огнем пекло. Вітер подихав гарьачиј, гарьачиј… „Дохожу ја, каже Мирін, до Зајцевого хутора — виморениј, змочениј потом. Пити — аж душа горить. Коли — зирк! — вискочила ласочка з земльанојі нори з відерцем в руках, — та скік у кружало верб, до копанки! Јак забачив ја відро, то в мене аж закіпіло в середині. Піду, думају, напјусьа води холоднојі… Јду. А дівчина нахилилась над копанкоју, бере воду, та стиха співаје… Та таким же то льубим голосом, таким важким співом, — аж за серце хапа!… Підхожу ја… — Дівчино! кажу, дај лиш води напитисьа! — Вона гльанула на мене — льубесенько так… та ј співати годі… А мені вже тоді ј пити перехотілосьа… В јіјі чорних, блискучих очіх втопиласьа моја згага! Подаје вона мені відро, нахиливсьа ја… „А, бодај тебе, кажу, з такоју водоју… јака мутна та нечиста!“ Та вже хотів був напитисьа… Вона — хвіть відро… води — јак не було, — тільки кальужка на землі стала. — „Стривајте, стривајте: ја друге витьагну!“ — Та за відро, та до копанки. Прихилилась, витьагла. Та вже ж і вода! холодна, та чиста, јак сльоза. Напивсьа — трохи не цілісеньке відро видув і подьакував, — та ј пішов… Прихожу до дому. Шчо за знак?… з ума не сходить моја дівчина: так перед очима ј вертитьсьа… Шчо за нечиста мати? думају. От тобі ј напивсьа води!… Переходить день, — все одно, шчо вчора. Минаје другиј, — не забувајетьсьа… Піду на польуваньньа, — вона мені, наче мара, зза бурјанів привиджујетьсьа!! Раз на вовка хука дав; у друге схибив; за третім разом зарьад у пеньок всадив… Овва! зовсім здурів…“

— Так воно ж, бачу, тільки на Січи добре козакувати; а на зајманшчині — хліб робити! — Сказав сам собі, — та, діждавши неділі, ј пішов до Зајцьа на хутір. Росказују јому своју пригоду, та разом, ніби шуткујучи, ј дочку сватају. Гомонимо собі в двох… Кликнув Зајець Марину, — старојі не було, за рік перед тим умерла. Отак і так, — каже дочці: „сватаје тебе Мирін. Чи підеш?“ А вона — звісно, молода, соромјазна: — Не знају, — одказује… „А хто ж зна?“ питаје батько. — Мовчить вона. Так ми з Зајцем у двох випили доброго могоричу, — та ј справу зробили. Узьав він — поблагословив нас. А через тиждень, у недільу, пішли ми до попа на Побиванку, та ј повінчалисьа…

З того часу заржавіла січова рушницьа, злігсьа порох, розгубилосьа креміньньа. Став Мирін Гудзь поле орати, та хліб сіјати, а Марина — сина Јвана колихати…

Серед широких та розлогих степів, на вільнім просторі, вирошчував Івась своју молоду силу. Кров батьківська, січова, шче змалку обізваласьа в жилах малојі дитини. Најльубішчоју забавкоју було јому будувати та розорьати земльанки, вали, окопи, шаньці… Чујучи од батька страшні приповісти про віјни та походи на Туреччину, на Татарву, на панів Льахів, — Івась перекладав усе те в дитьачі играшки. Оце зробить окіп, та ј давај јого розвертати, — буцім з боју бере… Батько дивитьсьа, сміјетьсьа. Льубо старому рубаці згадати на својіј дитині својі молоді літа! Він було Івасьа ј підохочује: А ну-ну, синку! учисьа змалу: на старість — јак нахідка буде!

За те мати не дуже втішаласьа тими страшними играшками. Івась у нејі був одним один. Јіј тьажко ј страшно було подумати, шчо, јак виросте јіјі одинчик, а тут — не дај, господи! схопитьсьа јака заверьуха з Башеју або з Татарвоју, та замчить јіјі јасного сокола бо-зна за јакиј крај світа, — вона јого, може, більше ј не побачить… Там десь, в чужіј стороні, серед крівавојі віјни, зложе він своју козацьку головоньку; мати не закрије очеј својіј рідніј дитині: јіх хижі орли з граками повикльовујуть, голодні вовки-сироманьці порозносьать жовті кості… Хіба тільки зозулька, невтішна вістовницьа — принесе звісточку, шчо јіјі син бідолашниј поліг серед чистого польа!… Важко матері, таке згадујучи: гірко та сумно на душі, больаче в серці — так, наче хто шматочок одриваје од јого… І Марина падала на вкольушки, молила матір божу, шчо б велика заступницьа наслала мир на јіјі рідну сторону ј захистила від напасти! Жахајучись тијі страшнојі хуртовини, јака тоді часто ј густо підіјмаласьа, матирине серце бојалосьа, шчо б Івась у играшках бува не привчивсьа до нејі. І, коли батько ті играшки підхвальував, Марина гримала на батька ј на сина, шчо збив таку кептьугу коло земльанки.

А в вечері, јак не спитьсьа Івасеві, візьме мати јого русьаву головоньку в својі руки, цілује, милује, ј стиха, льубим голосом, мальује јому картину инчого житьтьа… житьтьа тихого хліборобського побиту… літньојі праці на својіј добріј ниві, зімньојі лежні в тепліј хаті, шчо јак повна чаша; серед малих діток, шчо одно говоре, друге белькоче, а третье в колисці мугиче; серед добрих сусід, шчо, — не дај, боже, хвороби, — ј одвідајуть і провідајуть… не то, шчо січове товариство, котре всьуди несе смерть за собоју!

Івась післьа того хиливсьа на матирину руч. На другиј день уже він не рив ровів, не копав шаньців, не висипав окопів і не брав јіх з боју; а ходив собі по вгороду або по польу, та весело виспівував.

Такі речі разом вривалисьа в Івасеву голову. Дитина сама не знала: шчо робити, кого слухати. Оце батько роскаже про најізди на Туреччину. На другиј день Івась і војује з неју. А тут мати, у вечері, својім пестивим голосом нашепче дитині про льубов до всього живого. Івась кидаје својі бојішча та рујнованьньа; льубујетьсьа красоју світовоју, квітучими рослинами, живлом усьаким, — пестить козачків, сонечко, коників; слухаје дзвінку жајворонкову пісньу… Гльане батько на дитину: тој Івась, та не тој! — не висипаје окопів, не рије шаньців, не бере јіх бојем…

— А шчо ж ти, Јване, не береш свого Берестечка? питаје батько.

— Не хочу!

— Чому?

— Мати не вельать…

— Чому?

— Кажуть: грішка змалечку привчатись, јак з льудьми битись… Треба з ними в миру жити!

— Бреше мати! То з добрими, то ј в миру; а з лихими, — коли јіх не вкладеш, то вони тебе вложать…

Оже важчим здајетьсьа Івасеві тихе, льубьазне матирине слово, ніж суворе та грубе батькове. Так шчо, јак повернуло Јвасеві на шіснадцьатиј рік, то він зовсім покинув играшки в бојі — та став ходити більа волів, додивльатисьа до плуга, до борони. Спершу ј це все було хлопцеві за играшку; а далі — увіјшло в јого шчоденні звичајі, близько припало до серцьа. Став він уже більше нудьгувати тоді, коли підласиј, або сіриј віл захворіје, — ніж од приповістки батьковојі за татарськиј набіг…

Мати раділа. Та ј батько — не то, шчо б легко було јого січовому серцьу дивитись, јак замерала в синові лицарська вдача, а все ж і батько не дуже горьував від того… Кругом усе старе лицарство роставало. Не стало рівности, — не стало братства. Козацька старшина, шчо колись, вибирајучи, на јіјі голови грудьдьам кидали, шчо б не зазнаваласьа, — позадерала тепер голови в гору, а прості козачі до самојі землі понагинала… Дрьапіжники, сутьажники, всьакі віјскові товариші, роскинули својі тенети — і, јак зајців, ловили в них просту темноту. Не стало вже ј гетьмана. Та ј на ві-шчо він тоді, кому він тоді здавсьа?! Кругом Украјіну облегло панство, позалазило в саме серце — і, јак те гајвороньньа, шматувало јіјі полумертвиј труп… Зажурились наші левенці — та вже було пізно! Та сама земльа, котру вони довгими списами скородили, својіми кістками засівали, обороньајучись од льутих ворогів, — стала дльа них ворогом, од котрого приходилось тікати… Підньавсьа струс, біганина… З одного місцьа переходили льуде на друге, шукајучи волі, бажајучи панів здихатись — не чужих, а својіх уже кревних панів! Од панів тікали в козаки, давали віјськовим дрьапіжкам басаринки, шчо б записали в „компут козачиј;“ а козаки не врьади-годи шукали ласки в панів — бігали од козацькојі старшини, просилисьа „під протекціју…“ А пан і старшина — јак брати рідні! Ворон ворону ока не викльује. А часто — сам пан, сам і старшина… Хто сам собі ворог?

Правда, пісчане були шче вільні. Та шчо з того — коли приходилось дожидати, шчо от-от і јіх залигајуть… А кругом невольа, кругом сум льудськиј, — нікому порадоньки дати. Підньались були за Дніпром гајдамаки, та ј ті повернулись у розбишаки, а не в справжніх лицарів… А тут уже чутка: Текельа на Січі попоравсьа!! Ростеклосьа товариство, — хто куди. Одні — в земльу; другі — до Турка; а треті — на Вкрајіну, до плуга. Придибало јіх шчось два чи три ј у Піски, — та незабаром і померли. Тільки ј памјатки, шчо церков почали будувати…

Все це переживав стариј Мирін, за плугом ходьачи; все це переболіло јого гарьаче серце, коло хозьајства нудьачись… Зоставсьа Мирін сам собі, јак палець. Јак дуб серед осичок в лісі, так він серед пісчанськојі громади. Один одинцем! І син — јого кревнаја дитина — цуравсьа батьківського духу!! Сумне ј недоладнье пријшлосьа січовикові волочити житьтьа на старість… І скрізь вороги, — і ворогів не маје, бо льуде пониділи: ніхто не хоче прьамо мірьатись силоју! Всьуди тихо, хоч умирај… А шче козача вдача гучно одкликаласьа в старому серці; рука шукала потьагатисьа з ворогом… Так же ј ворога, окрім свого хатнього, не маје… Сумно ј глухо!

— Пустіје, глухне наш крај! Не забаром і заплісніје серед такојі каламути! казав иноді Мирін, згадујучи давнье.

— І порьадки јакі тепер настали!?… Шчо воно за порьадки?.. Свіј свого в невольу правторить… Старшина козацтво в нивець повернула… Усі землі посіла… Не даром у пісні співајуть: „Ој дуки ви, дуки, позабирали ви наші степи ј луки!…“ А тепер на них чужими руками роботизну справльајуть… Ој, не так колись було в нас у Січі — у нашому козацькому крајі! Усі рівні, усі вільні… Сьогодні ти отаман, а завтра — ја! А землі, — скільки хоч… Ори, сіј, де льубішу місцину вибереш… Сказано: вольа… А тепер?… тепер шчо?… Скажіть мені: до чого це јдетьсьа?! Ні! немаје добра… немаје, — та вже, мабудь, јого ніколи ј не буде! — додасть, јак гвіздком прибје, та ј замовкне.

Льуде слухајуть, похньупившись. Инчі — потилицьу скребуть…

Трохи згодом, оддихавши, Мирін знову розчинаје… З льахами-панами ми билисьа, рубалисьа, вставали, јак один чоловік… На ві-шчо? На те хіба, шчо б нас нашоју ж старшиноју побито, у невольу повернено?! Це на те ј вијшло: нашим салом та по нашіј шкурі! Ну, ј носіть јіјі, здорові, поки шче ціла… поки не здеруть… А через ві-шчо все? Усе через те, шчо кожен сам про себе дбаје… Братове лихо — чуже лихо! Немаје једности, — чорт маје ј волі! А јак-би гуртом забрали коси, та шарконули всьу кропиву… От би — так! Чого дивитись? Косіть, кажу! Косіть, а то гірше буде!…

Отак не раз і не два вигукује було, роспалившись, пјаненькиј Мирін својім сусідам, јак посходьатьсьа де на гульанку, під недільу, або під свьато.

Пісчане слухајуть, міркујуть… Де хто з давніших хліборобів і заспорить з Мироном: јак і в старину добра та ладу не було, а були тільки бучі, колотнеча, та свавольа.

— Шчо ми тоді од Льашні та од Татарви наруги приньали! Шчо ми терпіли від Турка, та від Москальа!… Та часом і свіј брат Запорожець, јак було вберетьсьа в хату, то ј ладаном не викуриш… Розор був!

— А тепер? а тепер?? — кричить Мирін.

— А тепер — шчо? Тепер, спасибі богові, хоч тихо… У нас і хліб је, ј скотинка прибуваје, ј захист безпешниј… Живемо, јак і льуде.

— Живете? кричить Мирін. — Нидіјете, а не живете! цвітете… Та постојте, постојте трохи! Буде ј вам те, шчо Ведмідівцьам! Попомнуть і вам боки, јак Подільцьам!… Тоді знатимете: чи живете, чи ні! Побачите… Видно вже — відкіль вітер віје…

— Поки хвалько нахвалитьсьа — будько набудетьсьа!

— Бевзні! нікчемники!… пенькі головаті!! — Закричить на остатку Мирін, та ј затихне…

Ті, шчо недавно виселились з відкіль-небудь до вільнох Пісок, потьагнуть руку за Мироном. Почнуть на всі боки кастити теперішні порьадки, а најбільше панів. Стануть росказувати, јак у Гетманському не тільки пан полковник над льудьми знушчавсьа, а јак пані полковницьа черевиками зуби ј очі вибивала; јак по цілому тижньу в колодках морила сердешних дівчат; јак јім коси різала, голову дьогтем мазала ј пірьам натикала; јак ніхто ні женивсьа, ні заміж не јшов, не заплативши куниці…

— То воно ј правду каже дьадько Мирін, — процідить хто небудь крізь зуби, — Воно б то ј викосити… та нікому!

Мирін сидить, насупивши брови, червониј, јак жар, — мовчить. Видно тільки, јак у јого груди то підіјмајутьсьа, то опускајутьсьа, та јак иноді, з під густих брів, блискаје блискавка…

Отак поспорьать, покричать; одні поблагословльать, другі проклинуть тодішні порьадки, та ј розіјдутьсьа. А на завтре — ј ті ј другі знову за шчо-денну хліборобську працьу.

— Хто таки нас зајме?… Вже коли за гетьманів не заньали, то тепер — бајдуже!

І порплитьсьа кожен собі в господі, јак курка на гнізді. Вимошчује, підмошчује, смиче, обсмикује, курчат висижује… Ростуть Піски — ј багатіјуть. Пе врьади-годи — дивись: ні відсіль, ні відтіль, та ј вирветьсьа јакиј захожиј: або з новојі Січі, з-під Турка (бо там віра турецька, земльа бусурменська!) або зза Дніпра, від Льахів, — та все на вільні степи, все на вільні степи…

Зопне курінь, викопаје земльанку, візьме жінку, та ј заживе тихим хліборобом. Гльань: земльанка по земльанці, мазанка по мазанці — з невеличких хутірців, набралосьа хаток на ціле село, з улицьами, з городами, з садками, з левадами! Спасибі запорожцьам, і церков своја. Не треба вже до чужого попа јти ні дитини христити, ні шльуб брати.

Уже Јвасеві за двадцьать років минуло. Парубок літніј, — час би вже ј про жінку подумати. Также батько не хоче про невістку ј слухати. „Молодиј шче! “ було каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирін, аби згадали про невістку, каже: „ Шче молоко не обсохло коло губів!“ Усе шче, мов чогось дожидав стариј: не рајів синові женитись. Тільки тоді вже, јак почув Мирін, шчо зрујновали Очаків, кликнув Марину (синові стариј січовик соромивсьа про це нагадувати), та ј каже:

— Нічого вже тепер дожидати… Годі! Не так уже поцвіло все — хліборобським ледарством припало… Не козакувати ні нам, ні дітьам нашим… Не треба нас!! Минулосьа козаче царство, настало хліборобське господарство… Пора ј синові хазьајіном стати… Час јому пошукати дружини, — своје кубло звести!

А мати давно вже ј дівчину нагльаділа. У заможного козака Кабанцьа була одним одна дочка Мотрьа. Уродлива, моторна дівчина; працьовита ј невсипушча хазьајка. Мати синові: так, і так — оте ј те казав батько. У Јвасьа аж усміх пробіг по лицьу. — Раје мати синові Мотрьу. А в сина давно вже серце ин-јак тіпајетьсьа, јак де зострінетьсьа з Мотреју.

Порадились отак; поблагословив батько з матірју свьатим хлібом Івана; важко здихнув стариј; мати заплакала — ј вирьадили старостів до Кабанцьа.

Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину ј рід Маринин. Все льуде роботьашчі, не волоцьуги, не пјаниці. Чого шче?

— Јак знајеш, дочко! — каже Мотрі.

А Мотрьа стојіть коло печі, та в запічку колупаје… Почервоніла, розгоріласьа, — шче крашча стала, ніж була.

— Јак мати скажуть… одмовльаје батькові.

— А шчо, стара? Кабанець својіј жінці: — кажи шче ти!

— Та шчо ж мені казати? Марина жінка добра… Мирін трошки крутенькиј… Та хиба ж јіј з Мироном жити?… А Јван парубок — хоч куди!

— Ну, то ј будьмо сватами! — одказав Кабанець старостам.

Повјазали молодим руки, поблагословили јіх свьатим хлібом з сільльу. Вернувсьа Јван з великоју радістьу: принесли старости обмінениј хліб в батькову хату.

Через два тижні повінчали молодих.

Зажив Іван Гудзь з својеју молодоју дружиноју тихо, та мирно, льубјазно — спокіјним хліборобським житьтьам. Земльу оре, добро складаје. Мотрьа порьадкује з тешчеју в хаті. Живуть, — јак мед пјуть… А тут уже ј дітки пустилисьа. Породила Мотрьа за три роки трьох синів, јак соколів. Је бабі на старість утіха ј забавка! А хлопјата справді вдалисьа — нівроку: один Максим, другиј Василь, а третіј Онисько — здорові, червоношчокі, повні! Раділо серце батькове та материне, на јіх дивльачись, раділа ј стара Марина, гојдајучи онуків… Один тільки Мирін на все чогось понуро дививсьа… Одначе ј він частенько садовив на коліна до себе старшенького онука, Максима, — ј, поки дитина забавльаласьа јого здоровенними сивими усами, він јому росказував грізні приповісти про давні чвари…

Пријшлисьа цікавому хлопцеві до вподоби дідови перекази, страшні, а иноді ј смішні; польубились јому дідови вичити — розумні, правдиві, добрі… І Максим польубив старого діда більше батька ј матері. Уподобав і дід свого розумного ј моторного онука. На крајнім порозі житьтьа оддав стариј своје, літами та негодами побите, серце маліј дитині! Старість побраталась з малістьтьу; малість прилипла до старости. Жили одним житьтьам; тішилисьа одніјеју втіхоју; сумовали одним сумом… Стариј січовик натхнув своју душу в молодісеньку душу онука!

IX

Та не довго пријшлосьа Миронові втішатись својім малим онуком; не довго ј онукові — дослухатись до дідових переказів! Житьтьа круто повернуло својім важким колесом — та ј закрутило Піски… в невольу!

Јіхала недольа до Льахів у гості, та завернула в Піски. Пронесласьа, јак грім грьанув, чутка: пісчан оддали генералові! Під тој сам час льахи закујовдились. Затіпалось розшматоване тіло Речі Посполітојі, јак тіпајетьсьа индик післьа того, јак голова одрубана. Јак не рвавсьа, јак не кидавсьа гарьачиј Костьушко, шчо б розбудити чоловічу душу в панському тілі, — нічого не вдіјав… Він прокльав тоді вельможне шльахетство, шчо довело отчину до смерти, натикавсьа з горьа на своју смерть, шверганув геть від себе, јак більше непотрібну, гостру шабльу — ј закричав не својім голосом: „Капут Польшчі!…“ Одгукнувсьа тој крик далеко, далеко — аж у самих Пісках… Досталисьа Піски панові Польському…

Шчо ж то за пан? Хто він? де він узьавсьа?....

Кажуть би то, шчо то був не багатиј шльахтич — з тијі „голопузојі шльахти,“ котра в Польшчі за пануваньньа магнатів, кишіла по јіх дворах, пила јіх меди, вина, оковиту, јіла хліб, надбаниј „хлопством,“ танцьувала під панську музику, вибирала вельможного магната — свого патрона — в урьад, у сејмові посли, јіздила з ним по сејмиках та сејмах, кричала, коли хотів јіјі владика: згода! а під час, готова була за свого хлібодара витьагати з пихов гострі шаблі — ј розливати братерську кров… Гультьајі, свавольники, дармојіди, вони иноді зражували пана, перебігали до другого, котриј більше викочував јім пјаного трунку, котриј роскидав јім, зароблені хлопськими руками, гроші… Магнат льутивсьа, розсупоньував своју калитку, кидав пјаніј зграјі золоті червінці, переманьував ними шчирих прислужників від третього магната, заводивсьа з тим, шчо переманив јого слуг, бажав помститисьа… і знову розливаласьа, шуміла річка братерськојі крові… Та так не раз, не два, — таке житьтьа тьаглосьа цілі віки шльахетського пануваньньа, аж поки Польшча впала, розшатана руками свого безпутного вельможного шльахетства… Магнатам же — бајдуже!… У них було землі немірьано: були хутори, села, навіть цілі городи́ — не десьатки, а сотні тисьач льуду, з здоровими до праці руками, котрі, наче сам бог, розгнівавшись, присудив трудити на одного вельможного дармојіда… Магнатам було — бајдуже! За те урваласьа нитка „голопузим“… То було в пана в дворі — ј ситиј він, і пјаниј; а тепер — не треба вже панові конниці, пікінерів, жовнірства: він тепер роскошује в Парижі, в Римі, в Бадені… Шчо ж було робити тим голодним ротам, котрі призвичајені до гульанок, до сваволі, а не до праці?… Чим јого ј де јого годуватисьа ј обуватисьа?… „Голопузі“ сипнули по всіх усьудах… Поробились окономами, управительами, поссесорами невеличких мајетків, а де-јакі побрались на службу до сильного — колись ворога, а тепер владики — Москальа! Подрибзав піхтуроју ј пан Польськиј з бистројі Стирі аж до самојі холоднојі Неви… Заліз у јакијсь полк, терсьа по передніх увельмож, поки таки дотерсьа до генерала ј до Пісок!

Не вспіли пісчане одуматись, јак пријіздить сам вельможниј у Піски — та шче ј не сам, а з јакимсь жидком — обтіпаним, обсмиканим, у довгополому, зајолзаному балахоні, в јармульці на голові, в патинках на ногах… Хто з роду не бачив жида, не знав на кого більше дивитисьа: чи на генерала, чи на јого жида, шчо ходив за ним слідом, — мов пришитиј до генеральських хвостиків…

Генерал прочумав пісчан першиј.

— Тепер уже ви не козаки, — сказав він, зібравши громаду. — Годі вам гајдамацтво плодити! Тепер ви мојі… За мојі шчирі послуги, сама царицьа пожаловала мені Піски.

— Јак це? шчо це?… з јакојі це речі??… Загула громада, јак гуде море перед буреју.

Мирін одрізнивсьа од громадьан. Виступив з лави, підіјшов до генерала.

— То це, каже, так?! Це вже ј до нас руки простьагајете?… Уже ј на вільні степи пора?… Помагај-бі!… А хиба там забули, јакиј уговор мали? га? забули??…

Генерал трохи подавсьа назад — пильно дививсьа на Мирона; з за генеральськојі спини вигльадала перельакана жидівська пика, з пејсами… Льуде поторопіли… Тихо… ніхто ні пари з уст… Генерал чув, јак тіпапалось серце в Мирона…

А Мирін проказав ото генералові, та до громадьан:

— А шчо, льуде добрі? Не ја вам казав? Не ја вам пророкував?… Од же — радьте тепер!

Сельане, јак жуки, загули… „Не діжде! До віку не діжде!… Шчо б ми робили?… Шчо б ми јому служили?… Не діждеш, льаше!!“

Генерал не витерпів. — Молчать! — закричав він, шче ј ногоју тупнув.

Жуки притихли… Посунулись назад трохи… Мирона не видно… Мирін під шарпанину десь дівсьа…

А генерал, мов по команді, викрикује: — Земльа моја!… ј ви мојі!… і все моје!!…

— Брехали твого батька сини, та ј ти з ними! — хтось јому з середини…

Јак хто приском кинув на вельможогон! Підскочив до лави; зацідив по уху переднього, тој аж стовбула став; закричав на звозчика; пхнув у повозку жида, шчо вже давно вертівсьа коло повозки; вскочив сам — і тільки курьава встала…

Крајніј підвівсьа, покректав, підньав з землі шапку, почухав за ухом і обізвавсьа до товариша:

— Оце так!… Оце поздоровкавсьа!!…

— Чом ти јому зубів не полічив? загомоніли кругом, з усіх боків.

— Еге… чом!… Коли він — біси јого батькові, — невздрів звідкільа ј вихопивсьа!…

— Чому ж ти јого хоч на повозку не підсадив? — жартује хтось з середини.

— Тому, шчо за твојеју спиноју не ховавсьа! — одказав з обидоју крајніј.

— За те ж він тебе ј охрестив, шчо ти наперед лізеш!

— Охрестив!!… о-го-го… го-о, го-о!… То справді охрестив!!… регоче громада.

З того часу крајнього прозвали Хрешчеником: Хрешченик, та ј Хрешченик.

— Та буде вам! годі! — гукав чоловік з чорними усами, а з сивоју, јак лунь, головоју. Знајшли коли реготатисьа!… Кажіть крашче: шчо робити? Регіт стих. Громада загомоніла:

— Та ми ј до Кијіва… ми ј у столицьу… ми до самојі цариці!… Шчо це за напасть? Де цьа пројава вирескалась?…

Приходьать до Мирона радитись: шчо робити, јак би крашче…

— Чи не појіхали б ви, Мироне, в столицьу розвідати… Шчо це за причепа така звідтільа вирвалась? Чи не перепросили б там кого?…

— Шчо б ја јіздив? Шчо б ја просив?? — закричав Мирін не својім голосом. — Та крашче ја всьу своју сімју під Турка виведу! Легше в бусурманськіј землі зогнити, — ніж у себе дома, в панськіј неволі, пропасти…

Громада пішла від Мирона ні з чим — міркујучи та сумујучи…

Зажуривсьа ј стариј січовик. Не јість, не спить… — „Син… онуки… своја кров… своје добро… земльа… худоба… все, все в неволі!…“ Так шептав стариј, по двору ходьачи. Не знаје, де місце знајти! Коли це — одного вечера, пропав стариј. Немаје ночувати; не приходить у ранці; не јде обідати; не вертаје ј на вечір… „Де він? Де стариј січовик Мирін Гудзь?… Чи не бачили? чи не чули?…“ — Ніхто ні чув, ні бачив. — Переходить день; минаје другиј, третіј… јак крізь земльу проваливсьа! Марина плаче. Син сумује. Невістка јак з хреста зньата. Діти ј ті притихли, мов јіх і в хаті немаје…

А генерал тим часом не сидить, зложивши руки, не дожидаје, поки пісчанська громада самохіть підставить під јармо шију: „Ори, мов, вельможниј пане!“ Генерал знаје, шчо вола треба добре призвичајіти, шчо б, коли скажеш: „шиј!“ — він шију підставив… А поки-то він обходитьсьа, — треба јого силоју неволити… Генерал своје робить…

То немочниј дбаје за силу, а генералові — шчо? Покотив у Гетьманське; росказав, јакиј „бунт“ підньали пісчане; јак невважно приньали царицину милость; обізвав јіх за це бидлом, гадьуками, — ньех јіх дзьабли вьезмон!… А на другиј день знову пријіхав у Піски, — та тільки вже не вдвох з жидом. Шче ледви зорьа зајмаласьа, в Піски вступала москалів рота. Налетіла Москва на Піски, јак сарана на зелене поле, — та ј кинулась усе жерти, все трошчити…

Пісчане такого не сподівалисьа. Поторопіли, — сами не знали, шчо почати… Повиходили з хат; збились у купу, јак отара під дошч, коло церкви; послали за батьушкоју, шчо б одправив молебень. Батьушка побојавсьа, — не пішов. Трохи по троху пісчане закричали, загвалтували, шчо вони льашкові до віку не покорьатьсьа, шчо від льахів діди та батьки јіх тікали сьуди на слободи, а тепер льашків сьуди насилајуть панувати! Може б шче довго гвалтували, коли б прикладами ротів не заціпили…

Порозгоньали јік по домівках. Јак схарапужена отара, — кинулись вони в-ростич… хто куди! Де-хто в другі села; инчі в ліси та болота; а де-јакі аж на піч позалазили… Такиј сум, наче на село божа кара впала, або татарва најшла… На дворі більше жінок видно; а чоловіки, јакі були дома, бојалисьа з хати ј носа виткнути. Кожен сидів, — јак тој кріт у норі…

Такиј переполох — генералові на руку ковінька. Він ходив з хати в хату — робив усьому својому добру перепись. Лејба на пальчиках тихо слідкував за паном, јак вірниј собака за стрільцем. На ніч појідуть у Гетьманське; а на ранок — знову в Пісках. Пише, та ј пише…

Поки генерал переписував своје добро, справивсьа ј Мирін.

Тижнів там через два, чи шчо, вернувсьа він до дому — засмалениј сонцем, увесь прибитиј пилом.

— Не журись, сину! скрикнув стариј, увіјшовши в хату, забув і поздоровкатьсьа. — Ось тобі — на! Поки світа сонцьа, козаком будеш… А ті, шчо не слухали мене, дурного, — хај тепер, јак сами знајуть! — Та ј віддав синові до рук бумагу.

Мов сонце вступило в хату. Такі всі раді, веселі… І Мирін вернувсьа, ј вольу приніс! Тепер јіх ніхто не присилује ні паншчиноју, ні чиншем…

Јак же довідались про бумагу пісчане, — давај у вечері, крадькома, до Мирона бігати:

— А шчо?… А јак?…

— А так — јак бачите! каже Мирін. — Хто записаниј „в компут,“ — тој до віку вільниј, і сімја јого, нашчадки јого на віки вільні; а хто не записаниј, — тому генераловим бути!…

Јак почули таке пісчане… батечки! Шчо б јого дати, јак би јого зробити, шчо б тільки записаним бути?.... На льудіх і смерть красна. А то — јак таки: одного села льуде, однаково жили, вкупі хліб-сіль ділили, вкупі робили..! а тепер: одні — вільні; другі — невільні!!! Одні записані в јакись „компут;“ другі записані (не даром він писав!)… за генералом!… Хто ж туди записаниј? хто сьуди?… Хто розбере?… Біда та ј годі!

Генерал розібрав. Не дурно ж він терсьа шчось з місьаць у Гетманському — оббивав у старшини пороги; не даром својіми ногами обходив кожну хатку в Пісках…

Шчо це за знак: то пісчан розгонили, а це віјт по селу біга — загадује на завтра усім хазьајінам до церкви збіратись? „Уже впјать јакась новина! “ міркујуть пісчане. А про те посходились.

Рано шче. Сонце тільки шчо схопилосьа, та таке пекуче, сердите, мов хто не дав јому виспатись. Аж душно пісчанам… Стојать вони на цвинтарі, гомоньать… Коли, трохи згодом, на шльаху шчось закуріло… зателенькав голосниј дзвінок… Серце в кожного на хвилинку стало, а далі — дужче затіпалось… Попритихали всі; послали очі на шльах… „Тпру-у!“ Коні спинились коло брами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто пријіхав, і кожен посувавсьа вперед својіми очима побачити.

З повозки вискочив генерал, јак слід генералові: в мундирі, в палетах, срібниј појас з кінцьами стьагував тонкиј перехват. За генералом виліз з повозки јакијсь панок — низенькиј, старенькиј, згорблениј трохи; а за панком — Лејба, генеральськиј жид. Москалі вистројілись недалеко за цвинтарем, на вигоні. Генерал перш усього підіјшов до них, поздоровавсьа. Москалі јому закгелкали, мов индики. Далі — послали Лејбу за батьушкоју — молебень служити… Батьушка, — јак з землі виріс. Одправили ј молебень. Тоді старенькиј панок, шчо з генералом пријіхав, давај пісчанам вичитувати: за јакі ј за јакі послуги „пожалували“ јіх генералові, — та хто з них записаниј в „козачиј компут,“ а хто в генеральськиј „рејестр.“ Кожного хазьајіна вичитував та викрикував… і не помиливсьа! Козаків — тільки жменька; а генералових — повнісенькі Піски!

Јак піднімуть тоді генералові баталіју!… Де тој і страх дівсьа?!

— Ми все, все покидајемо!… до чиста все!… грунти, ј хати, ј худобу… підемо шукати инчого крају… крашчојі сторони… волі!!

Гвалт, лемент такиј — аж у дзвіниці гуде.

Козаки тим часом стали одрізньатись. Повиходили з гурту, та ј потьагли до дому, жінкам хвалитись, шчо јіх тепер ніхто не зајме, бо вони ј діти јіх до віку вільні.

Зосталисьа на цвинтарі одні генералови. Довго вони гвалтували, кричали, шчо от зараз же таки все покидајуть, та ј підуть… Генерал давај јіх утішати, шчо тепер вони јому не потрібні, — шчо він јіх не буде насильноју роботоју морити, — на паншчину ганьати…

— Ви мені давајте отого ј того, по скільки там, та платіть чинш за земльу, а там — живіть собі, јак сами знајете. Мені з вами не жити: моје місце в столиці… Шчо слід, оддавајте Лејбі: він у мене на хазьајстві зостајетьсьа…

— Служилем, јаснівельможнему пану, увірвав Лејба, перегинајучись, з малих льат, і бенде служіць до коньца мекго жіцьа.

— Вьем, Леібо, вьем! ти јестесь шльахетни жид, — одказав генерал.

— Так пристајете? — обернувсьа знову до громади.

— Шчо б ми платили за своју земльу?… Шчо б ми давали?… За ві-шчо?! Ні зроду віку! закричала громада.

— Јак знајете… Коли не хочете платити, ја вас пожену на паншчину… Дају вам день — подумати: шчо дльа вас зручніше… Чујете? Післьа завтрього, шчо б ја знав!

Та ј појіхав собі. На цвинтарі підньавсьа гвалт шче більшиј…

Усі викрикували, шчо покидајуть… З тим і розіјшлисьа.

Правда, де јакі, горьачіші, — душ, може з десьать — позаберали торби на плечі, та ј потьагли шукати вільнојі сторони… А решта — зосталасьа. Куди јого? јак јого? Воно б то ј тьагу дати, пјатами накивати, — та јак гльануть вони на својі хатки, садочками закрашені, на својі засіјані польа, што зеленіјуть на вкруги села; јак згадајуть, — јак більа них, мов більа дитини, својі руки ходили; јак здумајуть прошчатись з старим гніздом, де, — мовльав, — і вилупивсьа ј вигодувавсьа, зріс і посивів, — з батьківськими могилами… Шкода јім стане ріднојі сторони; страшно невідомојі, темнојі јак ніч, будушчини… Та ј зосталисьа — до слушного часу!

Пријіздить генерал.

— А шчо? јак?

— Та ми вже вам, пане, дамо, чого там треба, — тільки не зачіпајте нас!

— Добре, хлопці! добре! Так би давно… Покірливе тельатко дві матки ссе. От вам на могорич! — Виньав золотого, подав крајньому.

Лејба крутивсьа коло пана, не знав з јакого боку підступити. Генерал помітив.

— Шчо тобі, Лејбо, треба? питаје.

— Ньех јаснівельможни пан бендзье ласкав, — жеби хлопі нье једнеј кгоральні нье будовалі, ні теж жаднеј карчми нье тржималі!

— Та шче, слухајте — ось шчо. Шчо б ніхто з вас більше ні горілки не курив, ні шинкував! Ви мојі — ј шинок буде міј. Ось вам Лејба ј горілки накурить.

Пісчане почухали потилиці. Вони догадалисьа, шчо це тільки почалось — ось шчо!!!

Попрошчавсьа генерал з ними. Сідајучи в візок, гукнув: — „Гльадіть… бережіть мені Лејбу!“ — Та тільки јого пісчане ј бачили.

Лејба зоставсьа на хазьајстві. Через місьаць прикотила в Піски велика-велика буда, — пісчане зроду такојі не бачили; а в тіј буді — Лејбова жінка ј жидиньат з десьатеро — одно одного менше… Генерал одібрав Лејбі, на крај села, гульашче місце; за літо зопјав Лејба на високих стовпах будиночок — і став шинкувати. Пішло все по старому, та по давньому. Козаки ј генералові жили собі в миру, спокіјно, тихо; орали земльу, засівали, жали, косили, молотили; збірали добро, худобу; діток плодили — рід ширили… Пријшло в Піски шче кільки душ захожих, та ј оселилось між сельанами. Генералови давали Лејбі, — чи то пак — генералові — одсипного трохи, платили невеличкиј чинш, — та сами собі ј порьадковали, јак знали.

Звикли пісчане до Лејби. Привик Лејба до пісчан. Стали вони до Лејби в шинок ходити, — могоричу пити. Козачі шинки обминали, бо в Лејби горілка дешевша… Став Лејба нужниј чоловік на селі!

І Лејба — нівроку! З довгополого, засмальцьованого, демикутонового балахону, убравсьа Лејба в чорниј ластиковиј; і Сурка Лејбова ходила не такоју зајолзаноју, јак пријіхала; і Лејбови діти — не такі миршаві та шолудиві… Је в Лејби, — не знать де він і взьав јіјі, — ј коза з козиньатком; більа Лејбовојі корови ходить уже најмичка Гапка; завів Леіба ј пару шкапіјок… Зажив Лејба з пісчанами… сказив би: јак у Христа за пазухоју, — коли б Лејба в Христа вірував… А то Лејба — „невіра;“ Лејбови предки над Христом знушчались… Було иноді за те Лејбі, јак підопјуть пісчане! Та не так Лејбі, јак Лејбовим дітьам… Не раз гвалтував Лејба, шчо хлопці јого дітьам повиривали пејсики, понамазували салом губи, шчо, — аби де встріли, — зараз і насьадуть, јак шуліка курчат!

Та сількось! Пејсики знову одростали; сало на губах обмивала Сурка, — жиденьата росли, гладчали, стали аж вилискуватись, јак ситі поросьата, котрими јіх дражнили хлопці… Гаразд Лејбі!

Не погано ј пісчанам. Піски підньалисьа, розкоренилисьа, розрослисьа! Весело кидались у вічі серед широкополого степу квітучі огороди, з вишневими садочками. Чорні, понурі земльанки час од часу все злазили. На-томість, поміж зеленоју гушчавиноју кольучих груш, плакучих верб, темно-зеленојі вишнини, біліли чепурні мазанки, з трьома вікнами, з підведеноју червоноју глиноју приспоју, в середені — з присінками, з хижоју, а часом і з кімнатоју. І тини скрізь калачиком позаплетані, де-где ј з острішком; і ворота — там і там дошчані; а коло воріт, мов сторожі, вигльадали на шльах довгошијі журавлі…

Миронові нічого того не довелось бачити. Јак косоју, скосила јого думка про невольу. Захирів стариј, згорбивсьа, скарльучивсьа… та ј умер останніј січовик без одного року ста літ…

X

Біда, кажуть, не сама ходить, а з дітками. Першиј раз вона затесалась у Піски з генералом. А так — років, може, через десьаток — јак з неба впала серед Пісок вістка, шчо генерал умер, а генеральша јіде з сином на село жити.

Пісчане спершу не вірили. Чого вона сьуди пријіде? Шчо вона тут забула? Чого тут не бачила?… Та тоді тільки поньали віри, та ј то шче не зовсім, јак понајіздили в Піски бородаті кацапи. Генеральша, перш ніж сама пријіхала, заздалегідь понасилала з батьківшчини приказчиків. Лејба тоді, одпасшись на панському добрі, пішов на підніжниј корм…

Понајіздили нові приказчики, та зараз кинулись одбирати місце дльа панських покојів. Дивились, обдивльались, мірьали, розмірьали, — те звеліли Блішченкові та Мотузці виселитись аж на вигін. Ті, јак почули, — руками ј ногами! Та трохи не положили головами… Так вони мусили все своје добро покидати, кинули сімју, та ј змандрували…

Јак побачили таке пісчане, та ј зажурилисьа. Встала перед јіх очима јіх будушча дольа — сумна, заплакана, без волі, без радости… з батогом у руках!

Дожидати страшного страшніјше, ніж јого переживати. Шчо буде? Шчо завтра буде?… Кожен думав льагајучи. А тим часом, на сьогодні роботи було доволі; кацапи роскидали Блішченкуву та Мотузчину хату… На завтра заложили на томість палац. Десь понабували ј дерева: такого понавертали, шчо пісчане аж жахалисьа… На післьа завтрього загадали чоловікам теје де рево обтісувати. Забрали чоловіки сокири, — пішли обтісувати… Не забаром і вродились, јак з землі виросли, великі рублені палати, аж у дванадцьать горниць, з погрібами під низом, з бльашаноју покрівлеју. Дивувались пісчане, шчо така озіја стојіть серед села, оторочиласьа јіх низенькими хаточками. А палац справді вигльадав далеко крашче, ніж пісчанська невеличка церковцьа.

Оже вони шче більше — не то здивувалисьа, не то перельакалисьа, јак у вечері бородатиј приказчик ходив від хати до хати — загадував, шчо б на завтра жінки були тој палац мазати.

— Ој, горенько! шчо ж то тепер буде?… питали кріз сльози чоловіків жінки.

— Не шчо… Треба јти, шчо б не було, бува, того, шчо Мотузці… рајіли чоловіки.

На завтра рано-рано, чуть зорьа, жінки, заливајучись слізьми, прошчалисьа з дітками, мов виходили в далеку дорогу, — першиј раз потьагли на паншчину…

Швидко тој палац і обмазали. А кацапи, тим часом, будовали кухні, комори, сарајі, станьу. Не тільки треба панам десь жити, — треба десь чельадь містити, провізіју складати, конеј ставити… Треба поспішати, шчо б довгобородому Потаповичу превосходительна ј спасибі сказала!

Та ј ганьавсьа ж Потапович за тим спасибі! Кидавсьа сьуди ј туди; сам бігав за тим і за другим; скрізь устрьавав; всьуди вештавсьа, придивльавсьа: над робітниками крьучкоју висів… Здајетьсьа, пісчане не дбали так за својім добром, јак Потапович за генеральським. Таке јому смашне те генеральське спасибі!!

Шче генеральша в дорозі, а вже Потапович цілі Піски зганьаје: муштрује „хохліков,“ јак треба „кгаспажу“, зустрічати.

Аж ось, — і сама пријіхала…

Збіглись пісчане, — козаки ј генералови — дивитись на нејі, мов на јаке диво. Кацапи порьадкували. Козаків геть попрогонили. А генералових — чоловіків вистројіли в одну лаву; жінок — у другу; парубків — у третьу; дівчат — у четверту, а малих діток — у пјату. Сивих дідів вислали на зустріч з хлібом-сільльу… „Ось, мов, вельможна — усе твоје добро припадаје…“ Потапович так і вчив, шчо б сказали:…„припадаје до твојіх превосходительних ніг!“

Вијшли діди сиві без шапок, з хлібом-сільльу… Так батько та мати стрічајуть молодих, јак ті вертајутьсьа з церкви. Генеральша за дорогу дуже втомиласьа, — сказала, шчо недужа, не приньала ні хліба, ні солі… навіть не гльанула на кумедіју… Так і пішов набіј за даром! — Пісчане тільки забачили своју „молоду“ з заду — високу, суху, јак вјалу тараньу, — коли вона вилазила з пишного ридвану, та сунула в горниці, зльагајучи на руки двох хороше зодьагнених дівок…

Діти — два хлопчики: старшенькому літ, може, дванадцьать, а меньшому з десьать, — повискакували за матерьју з ридвану, та ј побігли між народ. Не гльанули вони на дідів; минули чоловіків, жінок, парубків… Панські оченьата зразу забігали по цвітучому садочку різних квіток, шчо вигльадали зза чорньавих дівочих голів…

Огльадівши дівчат, перебігли вони до хлопјачојі лави. Хлопјата стојали без шапок, з низенько постриженими головами, з невеличкими оселедцьами. Паничі запитали: шчо то, полапали рученьатами, поскубли злегенька. Нарізно од пісчан, не подалеку, стојали кацапи — у червоних сорочках, у широких бородах — і сміјалисьа з паничівськојі вигадки.

— Вішь, Афоньа, — на што јефті хохлікі!… Знатна, барьа, дьері!… А ну, вот таво хахльонка!

— Какова? пита старшенькиј, погльадајучи то на хлопьат, то на кацапів.

— А вот таво, — чумазаво!

Панич узьав за оселедчик чорноголового хлопцьа, шчо стојав з крају. Тој, јак јаструб, вирвавсьа.

— За шчо ти скубессьа? Дивись — јакиј!!

— Ти… ти… и! заричали на јого бородаті заступники, сціпивши кулаки ј зуби!

Старенька, згорблена бабусьа, повјазана білоју хусткоју з наміткоју, висунулась зза других жінок. Бліда, јак крејда, вона крізь сльози ледве промовила:

— За ві-шчо ж ви, паниченьки, знушчајетесь з хлопјат!… А грішка!

Паничі весело зареготались, та ј побігли в горниці.

Не забаром пријшов приказ росходитись: бариньа з дороги спочивати хочуть! Лави перемішалисьа… Потьагли пісчане по домівках, носи повісивши, понесли неодрадні думки в похньупених головах, невеселе почуваньньа в серці…

Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе — само пријде. — На другиј же таки день пријшла загадка: зносити Омелькову ј Стецькову хату, шчо прильагали городами до панського двору: нігде було садка заводити! — Знесли хату Омелькову ј Стецькову, насадили садок, ставок викопали ј риби напустили. — Трохи з годом — улицьа вузька. Треба розширити, — треба врізати льудських городів! — Урізали ј городів, — рошчистили не вулицьу, а мајдан… — Упјать велено: позносити насупроти палацу всі хатки, бо за тими кривобокими хатками немаје ніјакого виду з панських вікон! — Позносили ј супротивні хатки, — насадили перед двором високих та тонких тополь…

Отак шчо день — усе новиј, та ј новиј приказ, нова, та ј нова вигадка! Шчо дньа камінець по камінчику вибивали з льудськојі волі. Кожен час вкорочувавсьа уривок, на котрім були пісчане привјазані до генеральші, — поки не вкоротили так, шчо вже можна було безпешно за чуба брати!…

Пісчане довго не подавалисьа, а все таки генеральськојі сили не подужали. Тоді вони кинулись до того, до чого кидајетьсьа немочниј. Вони нальагли на ноги, — давај тікати! Зніметьсьа оце чоловік; мајне на вільні степи Катеринославські або Херсонські, або ј на Дін; оселитьсьа, де знаје; а через рік жінку з дітками викраде — переведе туди. Багато тоді накивало пјатами ј одиноких і цілими сімјами… Тоді ј поговірку зложили: мандрівочка — наша тіточка!

Такі шчо-денні, безперестанні, мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона всім ј усьуди жаліласьа на невдьачність „хахлацкава мужічьја,“ на јого грубу, звірьачу натуру. Де ж пак? Прокльаті „хахли,“ гречкосіјі, не хотіли пахати ланів милостивојі, великороднојі, паніјі Польськојі, по батьушці — Дьуригинојі!! У нејі в Бородајеві все народ „руськиј“ — ј тој слухав; а ці „мазепи“ — тікали!!!

А ј не трохи ж то треба, шчо б јіјі наповнити! Сімејка в генеральші, — аби, господи! З неју пријіхало два сини, — опецкуваті, швидкі, јак молошні тельата. Через рік синів генеральша одвезла в науку, а з науки вернулась старша дочка.

— Еј! Кто там? — гукнула генеральша.

У порога, јак стовп, стојав лакеј, у чорному сертуці, у манишці з брижами, при часах.

— Пазвать Патапіча! приказала глухим голосом, з протьагом.

Лакеј вијшов. Незабаром Потапович увіјшов.

— Слушај, Патапіч! Вьерье Сьемјоновнье нужна кгорнішнују.

— Вьестіма, нужна, — прогув густим басом Потапович.

— Вибьері красівују дьевушку…

— Как прікажьетье, ваше превсходітство!

— Маладују… льет едак — шьестьнадцаті… Толька паскарьеје!

— Слушају-с.

— Завтра, што-лі…

— Слушају-с.

— Ну, ступај!

Потапович вијшов.

А в ранці рано — Кирило Очкур, з жінкоју, з малими дітками, проводили до двору, јак до гробу, старшу дочку Ганну, — вродливу, хорошу дівчину.

На другиј рік пријіздить друга дочка; на третіј — третьа…

Хто ж буде вичісувати, заплітати јіх довгі чорні коси?

Хто стьагатиме дівоцькі корсети? Хто буде вишивати спідниці, комірчики, рукавці?…

Не минула панського хліба Омелькова дочка Олесьа; ходила за менчоју баришнеју невеличка дівчина, — сирота Ульана, дочка того самого Хрешченика, шчо генерал, — нехај царстује! похрестив… В дівочіј за пјальцьами сиділи Стеха, Марусьа; ткала килими Гапка. — На другім кінці палацу, у лакејськіј, нудили світом без роботи Петро, Вареників син, та Јван Шкльар; а перед самоју залоју, на стільчику, у ліврејі з золотими позументами, Степан Пугач, — молодиј, вродливиј камердинер генеральші. А в кухньах — скільки!!

Треба подумати, — чим ту јурбу голодних ротів нагодувати; треба ж јіх і зодьагти чимсь… А своја сімја? Три дочки — јак голубочки!! Простому чоловікові треба розумом роскинути, шчоб дочці скриньу придбати. А шчо ж то за дума морочила генеральшину голову, шчо б надбати аж трьом генеральським дочкам? Та чи одна в матері думка! Не держати ж дочок на висадки: треба ј про зьатів подумати. Дівчата — не розсада, шчо б јіх ховати геть од світу. Дівчатам треба світу, — багато світу… Треба, шчо б јіх побачили; треба, шчо б і вони бачили… Треба, шчо б було чим згадати молодиј дівоцькиј вік!

Заклекотав генеральськиј палац… Музика, аж струни рве, — граје; у вікнах світла-світла: — здалека здајетьсьа: горить у середині палац! Саме великиј најізд… Ціле чорне подвірја каретами, кальасками та повозками заставлено; під каретами, позасвічувавши лихтарі, грајуть кучері в хвильки, у трилисника, або в джкгута; у стані хрумајуть коні смашне степове сіно.

А в горницьах гостеј — нігде просунутись! Најіхали з Гетьманського гусари; завернув стариј Кривинськиј з цілоју меткоју старих дочок; не забула ј Шведчиха — і вона тут, з својеју дочкоју кралеју; а коло нејі вертитьсьа сотниченко Сајенко, — молодиј, чорньавиј, веселиј, танцьуристиј; тут же ј гетьманського колись полковника Крьажа — син Павло — похожаје з сином полковника Кармазином, шчо пријіхав на бенькет з молодоју жінкоју аж з самого Ромна… Не тільки з Гетьманського, најіздили иноді до генеральші гості і з сусідніх повітів.

Генеральша — привітна хозьајка-хлібосолка. Кожному скаже ласкаве слово; до одного обернетьсьа з усміхом; до другого — з повагоју: кожному годить; коло кожного ходить… Гостьам — привільльа! Хто в карти граје; хто дивитьсьа; инчі балакајуть то се, то те; там зібралась купка — росказује, јакі тепер ледацьуги крепаки поробилисьа; уверне ј генеральша своје слово про својіх „мазеп…“ А в гостинніј — паніјки скреготьать, јак ті сороки: без сорома кожного на зубах перетирајуть… У залу двері розчинені; у них натовпилась ціла јурба теж паніјок, — ніјак пројти… Підмічајучи, хто коло јакојі дівчини залицајетьсьа, моторні цокотухи шепочуть одна другіј својі думки про льубошчі, надіјі — про шльуби. А в залі — розвернулись танці на всі боки, — аж поміст ходором ходить. Тільки — круть та верть, круть та верть! Гусари не даром најіхали. — По таньцьах — туди вже к світу, јак прокричать другі півні, — вечерьа. Світом тільки розјізжајутьсьа…

Та так справльајуть не одні менини (а ј тож то чотирі рази на рік!): справльајуть на різдво бенькет; бенькетујуть на масниці; на великодних свьатках. Це великі, прохані, бенькети. А так гості — не минаје дньа, шчо б за столом не сиділо душ три, або чотирі чужих.

Весело, роскішно жила генеральша. Не сумували ј генеральські дочки, — бо ніколи було. Та ј чого јого журитисьа панночці, — молодіј, не поганіј, з великороднојі сімјі, та ј не з порожніми руками?

Правда, чи порожні в генеральських дочок руки, чи не порожні, — про те сами вони ніколи ні думали, ні гадали. За них думала мати, а справджували јіјі думку бородајевці, та пісчане… Бородајевці привозили јіј по два рази на рік „оброки,“ а пісчане, јак ті воли, робили на нејі по чотирі дні в тиждень, — та зносили в двір куреј, гусеј, јајцьа… Чому не гульати?!

Гуло отак генеральське подвірја шчось, мабудь, років з пјать. У старшојі дочки почали вже в куточках коло очеј складатись ледве примітні брижики, похмурнішав трохи вид… Коли це — пријіхав здалека, аж Бородајева, сусіда-панок, та ј оженивсьа на старшіј. Одгульали весільльа. Піски з роду-віку ні бачили, ні чули такого весільльа! Палац аж ревів, аж стогнав…

Почин, кажуть, великиј чоловік. Јак побачили гусари, шчо з перед носа таке добро впливаје, та шче дужче зачастили в Піски. Через пів-року оддали другу дочку — за старого гусарського полковника. Осталасьа на утіху матері сама менча. Так же ј утіхи з нејі — ніјакојі! Менчојі дочки генеральша не дольубльувала. Не раз, було, гримаје на нејі, сваритьсьа, ј зодьагала јіјі бідніше, ніж старших. Росказували, шчо менча дочка прогнівила матір: у себе в хаті раз переховала горничну Ульану, котра — капосна дівчина! тільки те ј робила, шчо сердила генеральшу. Скаже грубо; гльане јакось дуже вільно, — мов дивитьсьа в вічі својіј рівні. „Јака сама, — така в тебе ј горнишна!“ докорьаје було, розгнівавшись на дочку, генеральша. А дочка — на лихо собі — гарьача вдаласьа: ніколи було не змовчить. Піде в них спірка, та змажка… Не раз материне серце шчиміло від јіјі гіркого слова.

Јак на теж: устрьав за менчоју дочкоју „чумазиј хахол,“ — отој самиј хорошиј сотниченко Сајенко. Устрьав, та ј устрьав!

— Слушај, Дуньа, чого він до нас јіздить? ја вже сьогодньа јому ј руки не подала, — каже раз мати, вирьадивши Сајенка.

— Не звичајно зробили… Сајенко — чоловік, јак слід…

— Хто? Чумазиј хахол?!

— То шчо, шчо хахол, доказује дочка: — хіба хахли не льуде?

— Мазепи! обливаньці,… а не льуде!

— Та хто там був: чи јого купали, чи обливали, — заступајетьсьа дочка.

— Гльади — справді: чи ти бува не вльапалась у того жучка, шчо так заступајешсьа?

— А хоч би ј так… Чим не чоловік?

— Шчо це з тобоју?! чи він тобі рівньа? Твого батька сама царицьа вітала, пријмала, Пісками жалувала!… А він — шчо? Може, јого батько в гајдамаках був!… Харциза! дігтьар!! П-ху-у!

— Јаке мені діло до јого батька, — одказувала дочка, вже јдучи до себе в хатину.

Через день Сајенко знову в Пісках.

„І стида ј сорома не маје, ј чести! Ја јому спину показују, а він шчо-дньа… Сказано: — з хама не буде пана!“ — каже розгнівана генеральша.

Оже хам таки свого дојіздивсьа. Раз дочка призналась матері, шчо вона хама покохала, а хам јіјі покохав, і обоје разом просьать у матері „благословеніја“.

— З ким? з ким??… закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув јіјі. — З дігтьарем?!! Та рука б мені одсохла!

— Ну, јак знајете… Не хочете, — ми ј так поберемосьа… Бог з вами: ви не моја мати, ја — не ваша дочка!

Јак почула таке генеральша, јак зальјетьсьа сльозами…

— Чи ја ж гадала, чи ја дожидала, шчо б моја рідна дитина, так моје серце вразила?!

Шчось з місьаць ішла баталіја. А далі — бачить генеральша, шчо дочки не переможеш, — шче, не дај господи, всьому роду наробить сорому, — взьала та ј поблагословила…

Весільльа не справльали: генеральша не здужала…

Повіз Сајенко своју молоду жінку до себе в Китајку, — та не повіз посага…

Зосталасьа генеральша сама собі на хазьајстві. Недавно була сімја велика, було так весело, гарно; а тепер — нікому ні розважити, ні розігнати суму. Старша дочка — десь далеко в Московшчині; середньа — тьагајетьсьа по всіх усьудах за полком, а менча — хоч і недалеко, так же крашче јіјі не бачити! Не так јіјі, јак јіјі „мазепи“, без котрого вона ступньа не ступить. Генеральша до віку не простила дігтьареві того, јак він осміливсьа зневажити „честь“ јіјі старинного роду, — побратись з јіјі дочкоју!

Довелосьа генеральші на старости літ самотоју світом нудити. А ј старість же јіјі вподобала! То була суха; а то шче дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова — сивим сріблом блишчала…

Будинок великиј, — а нікого нема! Јдеш на однім кінці, — на другім ступні одгукујутьсьа… Аж сум бере! Обньав сум та нудьга ј генеральшину голову. Від суму ј генеральські голови не заховајутьсьа. Сама не знаје вельможна — шчо робити. Хоч би чим трохи одвести своју самотньу думу, погріти одиноке серце. Старе серце завжде шукаје, — де б јого погрітисьа, кому б јого посвітити на прошчаньньа својім погаслим світлом… Генеральша до льудеј давно охолола. Льуде сами шукајуть тепла та світла. Де світло, там і тепло. А тепер у старім серці на макове зерно… Кому ж јого оддати?

Генеральша не довго задумувалась: взьала, та ј оддала јого котам… Лакејі ј горнишні скрізь ходили по селу, та зносили в горниці хвостатих мишодавів. Генеральша вибрала, јаких сама знала. Завелось у палацу ціле котьаче царство: коти, ј кішки ј кошеньата. Дльа послуги царству, генеральша нарошне взьала в двір бездітну вдову Мокрину.

Мокрина за ними дивитьсьа; Мокрина јіх завжде годује, вичісује, стеле јім постіль… То вони за Мокриноју слідом. Іде јакось раз Мокрина, а за неју кошеньатко. Вона ј не догльаділа — придавила јакось дверима. Котьатко запишчало. Генеральша, јак почула, — наче јіј пальцьа одрубали! На другиј день котьатко здохло. Шчо-ж, — так те Мокрині ј минулосьа? Так јіј те ј подарувати?… Генеральша була не з тих, шчо посердьатьсьа та ј забудуть. Не подарувала ј Мокрині котьачојі смерти. На другиј день, Мокрина серед села, прильудно, цілиј день мазала панські кухні з-окола, а на шијі в Мокрини — за јіјі шчирі послуги — на червоніј стьожечці, теліпалосьа здохле котьатко!!

Та доставалось тоді не одніј Мокрині, ј не за одні котьатка. Буто всім добре! Дочку, кажуть, дај, та ј за дочкоју оддај. Повидавала генеральша дочок: за старшоју далекиј Бородајів оддала — нікому „оброків“ тепер платити; за середньоју уплили ті „оброки,“ шчо наскладала давнішче; тільки одна „мазепиха“ не поживиласьа… А все ж таки, шчо генеральша придбала, те ј уплило за дочками. Треба — значить — знову складати, своје убожество полатати. Пісчане робльать тільки чотирі дні на тиждень. Шчо б уже јім і пјатиј день робити?! Загадали пјатиј… Пісчане послухали: пішли на паншчину ј на пјатиј день… сподівалисьа незабаром шче ј шостого… Шостиј загајівсьа. Шостого генеральша не вспіла накинути…

— Через цьу Ульку житьтьа мені нема! Шчо не зробить, — все не по-льудськиј; шчо не скаже, — то збреше!

Так не врьади-годи жаліласьа генеральша својім сусідам на горнишну Ульану, шчо з малојі дівчинки, на панськім хлібі, викохалась у справжньу дівку — білолицьу, чорньаву, з повними веселими очима, співуху невсипушчу.

Подруги в Ульані души не чули. Льубили Ульану в дворі ј за двором, старе ј мале. Льубили в Ульані шчиру душу, добре серце, а најбільше — веселу натуру. Хто кого покохаје, — Ульана перша знаје; зажуривсьа хто, — Ульана розважить… Ульана не знаје горьа! Вона справді ніколи не журиласьа; а може ј журиласьа, та ніхто того ні знав, ні бачив. Бачили Ульану, — весела; чули Ульану, — співаје; слухали, — јакі Ульана вигадки вигадује, квітки пришиваје… Сказано: не журь-дівка!

Одно тілько лишенько: немаје генеральші житьтьа через дівку Ульану! Не доспала превосходительна. „Чи то можна заснути за тіјеју зіпакоју?“ А Ульани цілиј ранок і в горницьах не було: в кухні льудеј смішила, поки генеральша спить. — Не дошила Стеха урочнојі роботи — рукавчиків. Ульана винна… Вона својіми реготами та теревеньами не даје дівчатам діла робити! — Не швидко прибіг лакеј на генеральшин клик. Не де ж він був — јак не лупив зуби з Ульаноју!! Сказано: не маје житьтьа генеральші через ту Ульану!!

Одного дньа, — чује генеральша, — у дівочіј тихо. „Мабудь, уже кудись мајнула, побігајка!“ подумала генеральша, та ј вијшла довідатись. Ульани в дівочіј не було.

— Де Улька? питаје дівчат.

— Пішла, кажуть, у кухньу води напитись.

— Позвать!

Приходить Ульана.

— Де ти була?… загльадајучи в вічі, питаје генеральша ј на кожному слові придавльује.

„Поганиј знак!“ подумали дівчата.

— В кухньу ходила… води пити… одказује Ульана.

— Хіба тут тобі води немаје? — показује на грахвин з водоју…

— Це вже давньа… Ја ходила свіжојі напитись, — каже Ульана.

— Свіжојі?… Брешеш!… Ти з бахурами зньухалась… Ти з Стьопкоју… Стьопка! Стьопка! — гукнула генеральша.

Через увесь будинок, мов несамовитиј, летів камердинер Стьопка. (Генеральша вподобала Стьопку за те, шчо він моторниј і красивиј з себе. На великдень одного Стьопку підпускала до руки похристосатись… Гапка-ткальа слибезувала в кухні, шчо очевидьачки бачила, јак генеральша гладила Стьопку по підборідьдьу својеју сухоју, кістльавоју рукоју… Чи правду Гапка казала, чи видумала, — ніхто не скаже. Льудім, а надто горнишним, ротів не позавјазујеш!)

— Ти де був? — стріла Стьопку генеральша ј прьамо гльанула јому в вічі.

— У лакејскіј.

— Брешеш! Ти був у кухні… Признавајсьа: був у кухні?

— Був, каже Стьопка.

— Бач, ш....! бач!… Не ја ж казала… Аж так і је!! Так ти здумала бариньу обдурьувати? Так ти злигалась з лакејами?… з Стьопкоју??… Так ти в мојім генеральськім домі осмілилась бахурів позаводити??! Постој же!

— Петре! Јване!

Лакејі, јак опечені, один одного штовхајучи, кинулись на генеральшин крик.

— Принесіть березки! — сказала генеральша поважно, тихо, мов звеліла хустку або води подати, — тільки очима засвітила хижо…

Лакејі побігли назад. Дівчата нижче попригинались до пјальців. У тіј тихіј говірці јім почуласьа грізна бурьа. Усе притихло, притајілосьа. Так затихаје чорна хмара перед тим, јак маје грім загуркати. У хаті зробилось душно, важко, мов стельа в низ опустиласьа ј нагнічувала дівчатам голови. Ні одна з них не ворушиласьа… Јім страшно було подумати: шчо, — не дај боже, јак стрінутьсьа јіх, мутні від страху та жальу, очі з јіјі очима?! Вони бојались гльанути ј на Ульану… шчо б не скрикнути!

А Ульана стојала по один бік хати, коло одних двереј… Лицьа на ніј не знать! По другиј бік хати, коло других двереј — Стьопка… Він јакось смутно дививсьа в низ, на поміст, — мов забув: де він, шчо він, — забув і про генеральшу, і про Ульану: думав шчось друге… своје… А посеред хати, між двома винуватими, стојала генеральша. Випрьамилась — висока, суха, мура, аж зелена; а очі — јак у јіјі льубимчиків — жовті-жовті… Вона ними грізно поводила то на Стьопку, то на Ульану.

Вернулисьа лакејі, з пучками в руках…

— А нуте, провчить јіјі… шчо б знала, јак бариньу обдурьу…

— Паніјко! голубонько!! — Не дала договорити Ульана — і кинулась в ноги.

— Прочь!

— Не буду!… Ја не бачилась з Стьопкоју… Ој, не бу-ду!… Ја не була в кухні… Ра-ту-уј-те!… Ја бігала до дьадини… Ој, ра-ту-у-ујте!!… Ра-ту-у-у-ј… хто в бога вірује!!!

Дівчата шче нижче, до самого шитва, понагинали голови.

На пјальці закапали сльози…

Стьопка — за двері…

На силу підвели Ульану…

До Стьопки — јак јого лизь злизав. Шчо вже було Петрові та Јванові, шчо випустили Стьопку! Пропав Стьопка, јак у воду впав… Нема, та ј нема, та ј по сеј день нема!

Перетревожилась генеральша. Де Стьопка? Де він дівсьа?… Чого він утік? Чому він, дурниј, не схотів обновити старојі на нову шкуру?! А все не через кого, јак через нејі… через ту дівку Ульану! Сказано: не дасть Ульана генеральші віку дожити!

Знемогласьа генеральша… У вечері спать льагла, стревожена, — не попрошчалась навіт і з котами; у ночі посилали Дмитра кучера в Гетьманське за лікаром; вранці верховиј бігав у Китајку до „мазепихи!…“ Біда! А на третіј день товстопузиј Потапович сам підтьупцем пер до отцьа Јухима, шчо б збірав „собор“ — робити маслосвьатіје… Пособорували генеральшу в обідньу годину, а на ранок і по душі прозвонили…

Дојіхала таки јіјі дівка Ульана!!

Не вспіли генеральшу поховати, јак пријіхав з полку старшиј панич — тепер уже јакијсь там поруччик, чи шчо. Тонкиј, цибатиј, јак журавель, з рижуватим, шорстким, јак на ведмеді, волосьсьам, з великим лобом, — хоч кошеньат биј, з великими, розумними, сірими очима, з товстоју, у низ одвислоју, губоју… Јак вилита мати!

Осівсьа Василь Семенович на батьківськім добрі. Перш усього звелів роспудити котьаче царство. Годі јому роскошувати! Старих котів з кішками роздавали пісчанам, мов гостиньці од нового пана; а кошеньатами, јаких льуде не брали, велено в ставку рибу погодувати. Сказано — зроблено. — Потім того одпустили за двір Петра лакеја: паничеві буде одного Јвана. — Дівчат Василь Семенович не роспускав чомусь. Не рідко було сам у дівочу зајде, жартује з дівчатками. Тим тільки було ј душу одводить, шчо ходить з рушницеју, та — коли там — з дівчатами побалакаје. Најбільше јому подобалась Ульана. Весела, співуча, вона не давала журитись молодому паничеві.

— Десь у тебе, Улінько, соловеј в голосі гніздо звив! — хвалить Василь Семенович јіјі голос.

— А може — синицьа, жартује Ульана.

— Ти сама — синицьа! — одказује панич — і злегенька здавить јіјі за носа пальцьами.

Ульана зардіјетьсьа, јак макова квітка.

Роскіш дівчатам за молодим паном. То було — страшно лишнього слова сказати, бојалисьа лишніј ступень ступити од урочнојі роботи. А тепер — робота лежить, а дівчата своје справльајуть… Реготи, співи — аж будинок розльагајетьсьа! Ульана всім верховодить. Паничеві за носа оддьачила: стала јого за носа водити… Шчо Ульана схоче, — панич не встојіть!

Отак шчось тьаглосьа з півроку. Коли це — одного вечера, велить панич Іванові складати, шчо нужнішче, в чемодани — завтра кудись далеко јіхати.

Вранці рано, чуть світова зорьа зајмаласьа, підньалась у палацу біганина. То збірали в чемодани збіжьжьа Васильа Семеновича. Поки встало сонце, усе вже було готове.

Прокинувсьа ј Василь Семенович. Напивсьа чају; покликав до себе дівку Ульану; сказав јіј, шчо — може — він більше не вернетьсьа; обішчав за јіјі шчирі послуги ніколи не забути; дозволив јіј покинути палац, жити, де сама знаје; дав на нове хазьајство 50 карбованців грошеј; подарував усе јіјі, јаке мала, убраньньа; поцілував навіт на прошчаньньа в лоб, јак цілујуть мертвого друга… та ј був такиј!

Вијшла Ульана од панича, з червоними, заплаканими, очима. Того ж самого дньа, забрала вона, јакі подарував панич, манатки; попрошчаласьа з подругами, котрі јіјі з плачем провожали аж до јіјі дьадини, де вона ј оселиласьа. Через місьаць — гульали весільльа. Ульана јшла заміж за Петра Вареника — того самого колись лакеја, шчо нашив јіј нову шкуру. А через три місьаці — послав бог Петрові сина Јвана!

Поки все це діјалось, Пісками правив Потапович. Шче ніколи пісчане не зазнали такого лиха, јак тоді, коли ними правила тілиста рука товстопузого Потаповича. Не одному вона виправила шчелепи; не в одного вилушчила зуби; не одніј молодиці попідсиньувала очі… Важкиј був на руку Потапович, та дужиј!

Через рік вернувсьа Василь Семенович з молодоју жінкоју. Незабаром і брат јого, Степан, пријіхав — теж охвицер, і теж з молодоју жінкоју. Взьали вони, та ј поділили між собоју „пісчанськиј кльуч“. Одному — по сеј бік Чортополоху; другому — по тој бік. Вовча Долина, Бајраки, Побиванка — досталисьа менчому; а Піски, Гајдамаківка, та Красногорськиј хутір — старшому.

Пісчанам спершу наче б то ј поводи попустили. Пан навіть, на новім хазьајстві, подарував на сімју по дньу польа. За те, трохи згодом прикрутив јіх так, шчо ні коли було ј того польа пахати.

Потапович став уже не вгодниј. Він викупивсьа на вольу ј завів над Ромоданом трахтирь. А молода бариньа, замість старого, виписала з свого села нового приказчика — Карпа Дровиченка. Карпо — свіј чоловік; а пісчане шче ј доси не можуть без прокльонів згадати Карпа.

— Уже Потапович був! кажуть пісчане: — зуби тобі повибиваје, очі попідсиньује, шчелепи зверне… а все таки великојі шкоди не зробить! А цеј — иржа, а не чоловік! Уже јак у кого встрьане, јак ујістьсьа: точить-точить, поки таки на-скрізь не проточить!

Так јого пісчане ј прозвали Иржоју. І справді — Иржа наточив і собі не трохи, ј панові… Він підбив Васильа Семеновича на шостиј день, і поле назад одібрав.

— Розпились… зовсім розледачіли! З паншчини все таки не піде в шинок…

Пісчане справді роспились, розледачіли. Забули навіть в мандри бігати. Јак було хто втече, то це таке диво — на півроку розмови! Невольа, јак тој чад, задурманила льудім голови. Уже вони ј не сумували — наче так тому ј треба! Стали тільки по шинках киснути… Коли не на паншчині, то в корчмі. Иржа не одного вже купав і в березині від запоју… не помагаје!

Зубожало село… Обшарпане, обтіпане… Тільки козачі хатки ј біліјуть.

Стали прокидатись де-где ј злодіјачки — новина в Пісках! Перше колись ніколи ні в кого ј двері не запіралисьа; а тепер — і на засові страшно. Доставалосьа иноді ј панським коморам…

Бачить Василь Семенович, шчо в Пісчах не переливки, — шчо коли небудь вберутьсьа прокльаті пјаньуги, та ј з душеју не випустьать, — та сказав будувати новиј палац на Красногорськім хуторі, та ј перебравсьа туди жити. Стали тоді величати хутір — Красногоркоју.

Хто з гетьманців не знаје Красногорки?? Хто не знаје „Мекки,“ куди збіралось з цілого повіту паньство, јак на Магометову могилу бусурмане з цілого світу?… Не в одному Гетманському знајуть Мекку, знајуть јіјі ј по за Гетманським… Та јак же јіјі не знати, коли там живе такиј чоловік, јак Василь Семенович — голова в роді панів Польських?!

А рід же то роскоренивсьа — великиј та дужиј! На новім хазьајстві в Васильа Семеновича сімејка, јак кукіль, покотиласьа. Шчо року, та ј дитинка. Шкода тільки — всього один одним синок за десьать років, а то все дочки — аж шість дочок.

Та вже ж і синок у Васильа Семеновича, — сказано: јак би таки розум, — батько, јак дві каплі води. Такиј з лицьа, такиј з стану, така врода, така ј натура. Батько, јак був шче хлопцем, льубив лапати за оселедчик чумазого. Синок, јак зіпјавсьа на ноги, льубив і собі лапати… А так јак пісчане вже оселедців не носили, — то ј за мньаке тіло можна полапати…

Василь Семенович чоловік твердиј на слово. Сказав Ульані — не забуду — ј не забув! Јак підріс јіјі Јвась, Василь Семенович звелів узьати јого до панича у горниці. Так же ј ледашчо Ульанин син, а Чіпчин батько… Ні роботи з јого, ні послуги ніјакојі — одна шкода! Натерпівсьа від јого синок Васильа Семеновича… поки запекла душа не потьагла в мандри… Так молоденькиј панич і не долапавсьа: чи тверде, чи мньаке в нејі тіло. Правда, не забаром кудись і самого панича одправили вчитись.

Не такі дочки в Васильа Семеновича… јакісь циганки повдавалисьа! З чорними очима, з довгими, јак кендьухи, носами, з циганським, кучерьавим волосьсьам, а чорні ж то, чорні, јак у сажу вимазані! Нестеменно-плашчуваті циганки… За те в Степана Семеновича дочки — кожну хоть у рьамцьа вправ! А про те — ј плашчуватим, і в рьамцьах треба женихів… аж цілиј десьаток женихів!

Бажали б пани Польські повидавати својіх дочок за багатирів і з роду знатного… Так де ж ти набереш стільки багатих та знатних женихів? А в Гетманському — јак на те: всього тільки три значних роди на цілиј повіт. Один рід — Гетманськиј, ніколи не жив у себе дома: в столиці родивсьа, хрестивсьа, виріс, там і жив. Другиј рід — багатиј рід козачки Шведихи — Шведових баби, шчо зуміла провести онуків з простого козачого роду села Свинок, аж у самиј дворець. А третіј рід — Польських.

Два коти в однім мішку не помирьатьсьа. Не помирилисьа ј Шведова з Польськими. Василь Семенович хвастаје було, шчо јого батько в дворці був, јак свіј чоловік; а Петро Степанович Шведов сам камергер, сам покоштував того дива; то, бувало, хоч нічого ј не скаже на ті хвастошчі, — так же гльане скоса так, мов скаже: „А ти шчо, голубчику?!…“ Василь Семенович потупить тільки очі… Отак ні за шчо, зза панськојі пихи, ј ворогувати стали. А воно б і гаразд: у Петра Степановича — сини, у Васильа Семеновича — дочки… Та ба. Така ворожнеча підньалась… криј, господи!

Літа јдуть… Дочки ростуть… хоч на базар виводь! Хоч би тобі хто на сміх здумав у себе в хаті завести плашчувату циганку! А то ж — нікогісінько! Степана Семеновича дочки — дарма, шчо молодчі — вже јому ј онуків подарували; а циганки — сидьать у батька, јак під шатром… Нічого робити: давај Василь Семенович закликати до себе не багатих і не великородних паничів, аби тільки з дворьанського кодла; — давај на них накидати својіх плашчуватих… Поробились зьатьами Совинські, Кривинські, Березьки, Митілі… Скрізь, по цілому повіту, позаводились хутори плашчуватих циган. Діјшло до того, шчо ј у Гетьманському ј кругом Гетьманського, пани — родичі, та ј родичі. Розкоренивсьа ј рід Сајенків, — жіноче кодло панів Польських, — усе таки своја кров.

Усе то були животи, котрі притьмом бажали јісти ј пити, — аж роти пороззівльали. То була здавна, шче за Гетьманшчини, голодна, ненажерлива сарана, котра налетіла з Польшчі на вільні степи роскошнојі Украјіни… Жерти, трошчити — одна в нејі здавна думка… Звикши підбирати крихти з панського столу, вилизувати тарілки післьа смашних панських страв, — вона передала ј потомкам нахлібницькі звичајі, ј страшенну жагу до всього смашного, солодкого… Својіми руками вона нічого не заробльала, — бо шльахетські руки здались на шчо инче — до гостројі шаблі, до легкојі послуги чи корольу, чи магнату… Потомки „голопузих“ усмоктали з материним молоком про це думку… Було јіх у віјську сила, — најбільше там вони ј починали своју службу. А вертајучись до-дому, — бо віјськова служба раз — не легка, а в друге — ј не безпешна, — осідались на батьківських грунтах — і роззівльали роти… Хотілосьа јісти, ј пити, ј хороше походити… З чого ж јого? Де јого взьати, шчо б својіх панських ручок не покальати?

От, вони ј поробились зьатьами заможних панів… Прьамо сказати: попродались, сподівајучись за те нагороди.

Пани не випускали својіх дочок з дому голих і босих. Та ј тільки ж то, шчо манатки давали, та по півсотні душ на завід. Шчо ти з такоју жменькоју льудеј зробиш? Не пријматисьа ж справді зьатьам панів Польських самим за плуга: — дворьанинові соромно було својі руки коло землі трудити; не копатисьа ж у грьадках і дочкам великих панів, котрі за молоду јіх кохали в багатстві, у роскошах… Шчо ж јого казати?

З половини двадцьатих по шестидесьаті роки був у нас золотиј вік панського пануваньньа. Пани не тільки панували над хуторами та селами, над родовими ј неродовими мајетностьами, — не тільки переорьували широкі ј довгі лани сельанами та хуторьанами, иноді јіх міньајучи на довгоногих хортів: панськиј дух вітав скрізь і всьуди: і в городі, і в повіті, і в губерніјі. Усім і усьуди заправльали пани. З панів вибірали комисарів; потім того, з них переробльували капитан-справників, а далі — просто справників; панськиј виборниј був судьдьа ј підсудки…

А головоју цілого повіту бував те ж таки виборниј дворьанами маршал, пізніше — предводитель дворьанства… Сказано: јак је, цілиј повітовиј урьад, окрім казначеја (скарбника), окружного, почмејстера, стрьапчого („царевого ока!“), та станових, — був панськиј виборниј… Лахва була!!

Тоді саме настало царьуваньньа ј панів Польських у Гетьманському. Худоба ростеклась на всі боки, по всьому повіту. Дочки не принесуть, а ј шчо је, то рознесуть. Увірвали трохи добра ј у Васильа Семеновича, — та ні сами не забагатіли, — тільки јого ззубожили. Шчо ж јого вбогим робити? Треба на шчось жити… Треба роздобувати ј добра! на поживу, ј чести — дльа піддержки славного роду… Нігде дітись: треба в службу јти… Треба, — то ј треба…

І пішли!

Заверховодили пани Польські в Гетьманському, јак у себе на царстві. Василь Семенович — царьок; јого родичі — царські слуги; а цілиј повіт, з панами ј мужиками, — піддані. Василь Семенович у себе ј пријоми царські уставив. Хто б з панів не пријіхав в повіт, кого б з чиновників не прислано, — не јідь на своје добро, не пријмајсьа за своје діло, не поклонившись Красногорському владиці…

І всьак јіздив, кланьавсьа… А шчо вже ј казати — в установлені дні… Јіздили на різдво; јіздили поздоровльати „з новим роком, з новим шчастьам, і з Васильльам,“ у четвер на масниці там оладки јіли; на другиј день великодньа — паску… Кожен знав, шчо в ці дні нігде більше не можна бути, јак у Красногорці. Шчо б там не було, — а бути треба! Жінка в постіль зльагла, дитинка ледве дише, — не можна: треба јіхати! На різдво иноді таке мете, шчо ј світа божого не видно, на масниці, або на великодних свьатках така кальука, шчо ні пројти, ні пројіхати, иноді дошч, јак з відра лије… У Васильа Семеновича день, — треба бути!!

Цілиј повітовиј урьад плівсьа в Мекку. Кожен підслужувавсьа, піддобрьувавсьа, запобігав ласки, доброго слова, хоч погльаду привітного… Кого було Василь Семенович „подарује“ ласкоју, — тој не мов виросте… Другі дивльатьсьа, завидујуть; виріс чоловік од одного слова! А на кого Василь Семенович гнів положить, — прьамо, хоч в ополонку… І ті, шчо були пријательами, одвертајутьсьа…

За теж і правив паньуга Гетьманським, јак својеју батьківшчиноју. Шчо було скаже, — так тому ј бути. Јак згадаје, — так і станетьсьа. Јому тільки одному годили ј служили, — та шче хіба орандарьу јого, Лејбі Оврамовичу — зьатеві старого Лејби, генеральського приказчика.

Та јак же јого ј не служити? Својі слуги, својі ј прислужники! Нехај би хто сказав слово на-сторч, — тільки б і місце бачив! Пішло в Гетьманському так, шчо ніхто місцьа не знаходив в урьаді, без волі Васильа Семеновича…

Сам — предводитель; родичі — урьадники: справник, судьдьа, підсудки — все те зьаті, родичі зьатів, племенники… Јак квочка курчьат збіраје під крила, так Василь Семенович прибрав до својіх лап цілиј повіт…

XI

Післьа смерти Мирона ј Марини, лиха дольа, заченивши крајком слізми змоченого крила житьтьа Јванове та Мотрине, мајнула на инчі хати з більшими недостачами, злидньами — на крепацькі хати порізнених льудеј… Козачі кубла обгорнуло тихе хліборобське шчастьа. Настали роки коханьньа в полі та в худобі, складаньньа всьакого прибутку, тьажкојі господарськојі праці дома ј на полі, — та втіха дітками, — кого благословив господь…

Іван, — шче дитиноју напрьамованиј по хліборобськіј дорозі, — так јіјі ј державсьа. Орав поле, сіјав, косив, жав, молотив, складав зерно — те на посів, те на поживу, те на продаж, або в горлаті јами — на голодні годи. Мотрьа, — жінка хорошого господарського роду, — теж допомогала Јванові в јого праці.

З весни Јван шчо-дньа в полі — то оре, то засіваје јариноју. З-ранку појіде, пізно в вечері вертајетьсьа. Так до самојі паски. Одсвьаткујуть великдень, — косовицьа. Тут уже ј Мотрі робота, — громадіньньа. Далі настајуть жнива. Ціле літо, јак муха в окропі, викрутьатьсьа обоје, рано встајучи, пізно льагајучи. Післьа жнив, Іванові — возовицьа; далі — оранка на зімину; шче далі — сіјба; а там уже в осінь — молотіньньа заробленого хліба. Мотрі на осінь ніби легшаје трохи: хатньа робота — спочивок, а на дворі — прихватком тіпаје плоскінь, або матірку; скрипить терлицьа під повіткоју… А там уже ј зіма — замети навертаје… Приходить вона в село страшноју хуртовиноју, приводить за собоју својіх діток, — хизи ј охизи, та тріскучі морози… Льуде аж перельакалисьа. Давај матки плести; ну, запинати вікна ј двері, шчо б не персьа мороз у хату… Одначе ј зімоју — не сидньа, згорнувши руки. Жінкам — своје діло, чоловікам — теж своје. У хаті — Мотрьа обід або вечерьу варить, дітеј пантрује ј годује; а в вечері, при каганьці, прьаде кужіль, або шчо голкоју шије; на дворі — ходить коло корови: напуваје јіјі ситним піјлом, з висівками або мньакиноју; рано ј вечір — дојіть. Іван — коло худоби порајетьсьа: скотові ј вівцьам підкладаје в јасла просьанојі або гречанојі соломи, двічі на день до водопоју гонить, сам вичишчаје двічі на тиждень загороду… Нема роботи більа товару, — лаштује під повіткоју шчо потрібніше до весньанојі справи. А в вечері — плете рукавиці, бавитьсьа з дітками, — шуткује, учить молитись, спати јіх ложить, або сам лежить на печі в низ черевом — паритьсьа.

А в недільу, або в свьато, Іван з Мотреју підуть до церкви; иноді, јак не дуже холодно, позабирајуть і хлопців з собоју. Пријшовши з церкви, обідајуть ласіше, ніж у будень; післьа обіду — спочивок. Спочивши трохи, коли годинка, підуть вони куди-небудь до сусід у гостину, або ж у себе гостеј пријмајуть. А в вечері — треба Јванові коло худібки поратись, — треба јіјі напувати, на ніч паші підкладати; Мотрі — вечерьу варити, діток спати ложити…

Так — і зіма мине; на весну красне сонце заграје… І знову в поле, та в поле… знову торішньа робота… знову торішні клопоти… Та так не один, не два роки: так ціле житьтьа, цілиј вік… Робиш, шчо-б було јісти; јіси, шчо б здужав робити. Отака-то весела хліборобська дольа!…

Оже хто до нејі призвичајівсьа, тому вона здајетьсьа веселоју ј красноју… Наші хутори, села, а часом і повітові городи, обложившись родьучими польами та ланами, другојі долі не знајуть. А про те — живуть цілі довгі-предовгі віки, копајутьсьа в ситніј землі, — мов поприростали до нејі… Јака земльа, такі ј льуде. Вона сита, — ј вони ситі; вона голодна, — ј вони роти пороззівльали… Сельанин без польа — старець без рук і без ніг. Поле јого годује; поле јого втішаје; на полі він виростаје; на полі часом і вмираје… Поле — мов воздух: нічим би духати, јак би зоставсьа без јого!

Важка хліборобська працьа; а шче важче тому, хто јіјі не знаје, або не вподобаје. Тим до нејі шче змалечку привчајуть сельане дітеј, шчо б вона здавалась ні нудноју, ні тьажкоју. Діти на селі — поміч. Аби зіпјалось на ноги, — зараз у поле: хај змалку привикаје до свого побиту!

У такому побуті бажали Јван з Мотреју својіх діток зростити — вигодувати. Підньались трохи хлопці, — треба јіх до діла призвичајіти. — От, і почалось завжденне, на першиј раз дльа дітвори льубе, призвичајуваньньа. Перше-на-перше — скотинку пасти, товару догльадати… Тут не треба ні сили, ні умілости: дивись тільки за худобоју, пильнуј свого легкого діла! Далі — поганьати… Геј, та цоб, та цабе! — от і всьа невеличка наука погонича…

Хлопці до всього того кидались з гарьачим запалом, а најшчирше бравсьа Максим. Він цілу ніч не буде спати, аби јому најраніш устати, братів побудити в поле. За те ж јому најскоріше ј надолужило. Двічі, тричі зробив шчо — уже јому ј не хочетьсьа, — уже јому новинку подавај. Та ні заставити, ні застрахати! Таку неспокіјну натуру викохав стариј дід, на-лихо Јванові, і загартував јіјі својіми страшними переказами про невмируче завзьатьтьа, та својіми сердитими закидами про те, јак тепер на світі сталосьа… Січові оповістки про запорозьку вдачу, про запорозьку вольу, западали в гарьаче серце онукове… Јак у гніздечку, так у Максимовім сердечку, виплодилась вольа, про јаку дід переказував; поривала хлопцьа до сваволі, до невпокоју, — кидала од одного до другого, — пекла ненавистьу до всього, шчо гнітило або перечило, не давало робити, јак нам хочетьсьа, јак нам здумајетьсьа… Живі картини з позадавнього-давна виступали в хлопјачіј голові: — Максимові хотілось самому битись, рубатись, розгардіјашити… З ким же јого?… де јого?!… Пішла ходором думка за думкоју.

Ось зза села підньаласьа страшенна кушпела. Вихор підхопив јіјі високо-високо — і мчав прьамо на село… Максим побачив — і згадав дідову оповістку про бојішче з татарвоју… То не кушпела кушпотить, то татарва мчитьсьа на наших!… Крик, зик, галас несетьсьа разом з кушпелоју… „Стіјте, братцьа! кричить отаман на наших. Ви, середні, ні з місцьа, а ви, бокові — у објізд на Сокільні Бајраки… Зальажете там, — мов не живі, а-ні чичирк… — аж поки голосна гаківницьа не промовить: пора!…“ Хлопці помчались, тільки хвостами коні машуть… А крик та галас все ближча, та ближча. Ось уже ј татарськиј баша, на сам перед јіде, з голоју шаблеју наближајетьсьа… Наші схибнулись, — далі… Татарьуш на вздогін… Крик, галас, шарпанина… Ось блиснула блискавицьа, гуконула гаківницьа, — полетів татарськиј баша з коньа сторчака бритоју макотиреју… „Бијте!… рубајте…“ іде лемент з крају до крају. Аж-ось, і з боку курьава, мов чорна хмара, підньаласьа: то наші з-під Бајраків поспішајуть на виручку… Летьать — аж земльа стогне. У Максима аж дух захопило: заграла гарьача кров, розбуджена такими думками, — Максим помчавсьа ј собі за лавоју славних лицарів… Аж кура встаје шльахом, аж ідуть вильаски од боју босих ніг по твердіј землі… От і мајдан. Максим, јак кінь, басује: то мов схарапудившись, у бік шарахне; то, јак молоде тельа, піде скоком та вибриком… Льаскаје батогом, свистить, гукаје… Молодиј крик, розльагајетьсьа на вкруги — ј деренчить по вікнах генеральського будинку…

Бачить Максим — у воротіх заманьачила страшенна постать заводського бугаја. Не мов јаке страховишче, з зложеноју в зморшки шијеју, уставленоју в земльу головоју з рогами, з налитими кровју очима, — висунуло воно з генеральського двору — ј пішло повагом, хижо ревучи та завивајучи… Під ногами страховишча двигтіла земльа: дикі заводи реву розльагались по околиці… Максимів голос здававсьа цвіріньканьньам горобчика проти страшного бугајевого реву… Оже Максим не зльакавсьа. Забув і про бојішче з татарвоју, кинувсьа на незбиту дорогу, набрав грудьдьа повну пазуху — ј помчавсьа насупроти бугаја, ревучи ј передражньујучи страшну звірину… Бугај став, підвів голову, ніби думав розгльадіти, шчо воно, — та знову круто повернув шију, ј нагнув голову до самојі землі, — хотів копирснути рогом, шчо б страху завдати, — та від жиру не нагнувсьа. Тільки зо-зла гребнув страшенно ногоју — ј геть далеко відкинув земльу від себе. Максим пошпурив грудку. Метка рука јак-раз піјмала серед крутого лоба: грудка розбилась — і пил засипав бугајеві очі. З нечевја страховишче жахнулосьа… Залупало червоними очима… підвело голову, гльануло на свого ворога — та аж потемніло… Круто схиливши в низ голову, воно пішло на супроти Максима. Максим не зльакавсьа ј тут; грудьдьа залітало, јак ті кулі — одно перед другим… Воно несло бугајеві гостинці то в лоб, то в ніс, то в боки… Страховишче — нічого того не чуло: воно навіть не чуло землі під собоју… Завивајучи, воно јшло прьамо на Максима — де-далі скорше, та скорше…

— Еј, еј! — желіпнуло шчось з генеральського двору: — тікај, хлопче, біда буде!

Јак опечениј, крутнувсьа Максим — і вітром помчавсьа вподовш мајдану. Бугај — за ним. Страшно було дивитисьа, јак таке страховишче, наставивши роги, неслось з усього свого страшного прожогу, за невеличким хлопчиком, шчо, јак горошинка, котивсьа поперед јого… От-от бугај настигне; от-от простроме рогом наскрізь Максимову спину… Аж ось і тин від генеральського двору… нікуди бігти… пропав Максим!… Ні, не пропав! Він, јак собака, плигнув на тин, а з тину — в бурјан… Скочив і бугај на тин, — та на кілку ј застрьав… Линула кров з пробитого боку… Страховишче заколихалось, ревнуло не својім голосом, рвонулось з усіјі мочі… Тин упав, — упав разом з тином і бугај до долу, — і так болізно зарів, шчо аж слухати страшно… Кілок пројшов подовш всього живота, вимотав геть кишки з середини… Підньавсьа крик льудськиј, збігласьа дворньа… Шатанина-мотанина!…

— Шчо ж оце ти наробив?! — питаје Максима один з двораків, показујучи на бугаја, шчо ледве-ледве дихав-соп…

Максим сміјавсьа.

— Чого ти зуби скалиш, сучиј сину? ходім, ја тебе до паніјі поведу.

Јак з цепу зірвавсьа Максим, — так помчавсьа до дому.

Досталосьа б Іванові од генеральші за того бугаја, јак би було крепаки не покрили Максима. А то сказали, шчо бугај погнавсьа за собакоју, та ј пробивсьа. Тільки всього — Максима вибив батько. Та шчо та біјка? Переплакав Максим, — та ј знову за своје…

Душа јого прохала волі; молоді сили — простору. Сумно було Максимові серед широкого, пустого степу, серед пооранојі рільлі, тісно в тихіј батьківськіј хаті, тьажко між мовчазноју скотиноју, котру јому, јак старшому, першому довелось пасти… І хлопець видумував шкодливі игри: то тельат льакав, то привјазував јім до хвоста дрьучки — ј заливавсьа заливним реготом, јак тельата дрочилисьа. Часто ј густо батько јого маніжив за це; оже нічим не зміг переломити шкодливого, веселого норову Максимового. Оце, було, вибје јого батько; а через годину — вже Максим на улиці з хлопцьами навкулачки бјетьсьа, або братів за чуби таскаје, або запрьаже јіх у кгринджольата, — јак зімоју, сьаде сам за пана — ј батогом поганьаје… поки не вшкварне так, шчо реви на всьу улицьу…

Палкиј, јак порох, сміливиј, јак голодниј вовк, — він усіх побивав, над усім верховодив… А насміјатисьа над ким, украсти, одньати шчо, — јому дај! Генеральша ніколи не јіла овошчеј з свого молодого садка; він усе пообносить, усе викраде, не дивльачись, ні на собак, ні на сторожів. Раз јого застукали на јаблуні. Шчо ж — він зльакавсьа? Сторожі до јого, а він јак почав на них штурльати јаблуками, — так ті назад… Тоді він скочив на земльу; јак вітер, помчавсьа садком; јак собака, перескакував через тини — ј скривсьа в чисте поле…

Јак же дішов до літ, та вбравсьа в силу, — біда з ним, та ј годі: Високого зросту, станкиј, бравиј, широкоплечиј, јак з заліза збитиј, а до того шче ј меткиј, јак зајець, співун-реготун… Хорошиј з лицьа — повновидиј, румјанець на всьу шчоку, з чорними, веселими очима, з чорним лискучим усом, — він був першиј красень на селі… Всьа молодіж льубила Максима за јого вдачу, за веселиј, безбојазниј норов, — усі јому корилисьа… Хто напереді ставник несе, јак ідуть весноју свьатити парубоцьку криницьу? Максим несе. — Хто на Гудзевіј улиці отаманује, улицеју водить? — Не кому, јак не Максимові… Кому насміјатись над ким? — У Максима јазик, јак гостра бритва… Хто заніс Луценкови ворота ј почепив на самім версі столітнього дуба? Хто в Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота?… Не хто, — јак не Максим… Чијіх рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?… Не втекла Максимових рук! — Хто пустив погану славу на багатирку Шрамченкову дочку? У кого ж јазик довшиј, јак не в Максима! Сам устрьане, зведе дівчину, — сам потім першиј і насміхајетьсьа… Не одна јіх і не дві наробило стида-сорому батькові ј матері: не одну матір, не одного батька, на донинім весільлі, в хомутах через село водили… Не одна ј не дві матірки плакало на Махамеда, јак јого прозвали старі баби. Не один парубок або ј чоловік, покоштувавши, на кулачках, Махомедового „безміна“, — похиріје-похиріје, та через півроку ј на тој світ переступить… А горілку пити, гульати — Махамед усім пјаньугам привід даје! Позаливајуть очі, — та шкоду, капости льудім робльать…

Стали льуде жалітисьа батькові, шчо Махамед синів јіх розпојује; стали радити, шчо б здержував сина. Та шчо батько вдіје з таким велетнем? Ні батькова грізьба, ні материна умова — нічого не подіјуть з таким гульвісоју, шибеником…

— Дај, одружу! дума Јван, і радитьсьа з Мотреју. Знајшли ј молоду; умовили јакось Максима — пішов з старостами. Так шчо ж? На заручинах Максим так нализавсьа, шчо трохи-трохи не побив свого нареченного тестьа.

— Господь з вами, з вашим молодим таким! — каже тоді батько старостам. — Хоч-би мені пријшлосьа голодноју смертьу помірати, та сказано: јак віддаси Мелашку за Максима, то живиј будеш, — то ј тоді б не згодивсьа!

Вернулись льуде з гарбузом; росказали батькові-матері.

— Побила мене лиха година та нешчаслива з такоју дитиноју! кричить батько.

— Ти нас, сину, на старість у славу ввів… нашого недовгого віку не жалујеш, — плаче мати.

А Максим, — јак ногу вломив: з хати та на вулицьу, а там — у шинок до жида… Так розледачів, розібравсьа розпивсьа, шчо сказано: ні до чого! Знај у шинку клене… Аж запух, јак тој бугај, шчо-дньа очі заливајучи… Зовсім пустивсьа берега: шчо дома не зарве, — зараз у шинок! Пје, гульаје; з жида насміхајетьсьа, з крепаками панібратајетьсьа, жалкими докорами јіх коле, шчо робльать на панів, навчаје не слухатись јіх приказів, — мандрувати. На капости чоловік здавсьа, та ј годі!

Сама генеральша знала Махамеда. І так јого зненавиділа, шчо јак приходилось пројіздити або проходити поуз јого, то вона завжде одверталасьа ј спльовувала. Јак же почула, шчо він крепаків бунтује, то жаліласьа комисарові. Коли б був Максим на тој час не постерігсьа, — не змандрував кудись з Пісок, — шчось на тиждень, чи ј більше, — то мабудь би не минути јому ј тьурьми, а може ј самојі Сібірі… Та шчо јому Сібір? — Нічого!

Мучивсьа отак з ним батько, мучивсьа, та — заплакавши — ј каже Мотрі: Ні, вже — нічого з харцизоју не вдіју! Ні тихе слово, ні прозьба, ні лајка, — ні шчо не помогаје… Не маје сили мені з ним битись… Хај же јде в москалі! Нехај јого в службі попомуштрујуть, — може, витруть ту јушку, шчо набравсьа дома!… Хај јого другі вчать: ја з ним нічого не врају!…

Мотрьа в сльози. Жалко матері својејі дитини. Уже јакиј там він не лихиј, јакиј не недобриј, — а все ж таки своја кров… Мотрьа плакала гіркими; а прохати Івана не посміла: вона догадаласьа, шчо то останьнье слово батькового горьа. Тут уже ніјаке проханьньа не поможе!

А Максим јак почув, то ні скрививсьа, ні поморшчивсьа. Так таки зразу згодивсьа — та ј пішов до пријому, виспівујучи та вигукујучи.

Тоді саме в столиці велике діло скојілось. Стариј царь умер, а зосталосьа два брати. Старшому ж не можна чомусь було царством правити, — осівсьа на предківськім столі менчиј. Оже це не обіјшлосьа мирно. Тоді саме царська гвардіја з масонами забунтовала… Багато тоді льагло правих і винуватих, поки тој бунт замирили… Јак затихло, — то новиј царь, роспудивши стару гвардіју, звелів нову набірати. Та шчо б був — один у один: високиј, станкиј, показниј… Максим јак раз підіјшов під міру. Јак випускали јого з пријому, то не кричали ј „лоб!“ А јакијсь усатиј охвицер закричав: „У гвардіу јого! у гвардіју!“ — Максим, јак почув, — аж засміјавсьа… та прожогом у двері. Тут він трохи не вдаривсьа лобом об јакогось бідолашного некрутика. Не довго думавши, він јого стусонув коліном під бік, — закричав: „Сторонись, крупа! гвардіјенець јдьоть!… Тој поточивсьа, трохи не впав…

Не вспів Максим одьагтись, јак јого погнало три јакихсь москалі в некруцьку схованку, і заперли на замок. Хатка невеличка, вікна з залізними штибами, јак у тьурмі, а льудеј — повно… Тој сидить, — плаче; тој хоч не плаче, — журитьсьа; там купка регочетьсьа з јакојісь вигадки…

— Пријміть, братьцьа, ј мене! каже Максим до тих, шчо регочуть.

— Іди… додаси ј свого слова.

— За шчо це нас, братьцьа, позапирали в цьу тісну хурдигу? питаје Максим, огльадајучи чорні, јак сажа, стіни некруцькојі.

— А шчо б не втік! — одказав хтось.

— Та киј јого біс думав тікати… І довго вони так держатимуть?

— Та хто јого зна… Кажуть би то, шчо три дні…

— Погано! хоч би сьуди горілки, — то воно б јакось весіліше.

— А сірівцьу з дохлими пацьуками не хоч?

— Пиј сам, коли подобајетьсьа!

Далі Максим уже орудував бесідоју: точив бальаси та бальандраси; росказував про својі сельскі походи; смішив усіх і реготавсьа сам…

Товариськиј чоловік, — нічого казати! У ночі тільки сумно чогось јому зробилосьа, јак став викрикувать часовој: „Слушај!“

Через три дні јіх справді випушчено ј дозволено піти попрошчатись з родиноју, шчо поназјізжалась до пријому, јак на јармарок… Плач, голосіньньа, — мов мертвих вирьажајуть до гробу. Там стара мати заливајетьсьа гірькими сльозами, обнімајучи бриту голову синову; тут молода молодицьа, з дитинкоју на руках, голосить на весь мајдан, одніјеју рукоју схопивши за шију молодого чоловіка; а ось сестра з братом розмовльаје, сльозами доливајучи горе… От, і старі діди посхильали голови; от брати розмовльајуть, понурившись… А там знову батьки, матері… Між ними ј Мотрьа, јак з хреста зньата, а коло нејі сини — Василь та Онисько… Ходьать вони в трьох од воза до воза, роспитујуть некрут — чи не бачили де Максима? — Ні, не бачили… Вијшли з некруцькојі разом, а де він дівсьа — ніхто не знаје… А Максим, јак тільки випустили з некруцькојі, зараз потьаг з москальами до шинку… Другі прошчалисьа з родом, а він водить за собоју јурбу москалів — і побратавсьа вже! та здоровкајетьсьа з шкльанним богом… Так Мотрьа ј појіхала з синами, не бачившись з Максимом…

Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко… Льуде знову поназјіздились прошчатисьа, може, вже в останьнье з својіми бідолашними синами, чоловіками, братами… То не глибока річка клекоче, прорвавши гребльу, то гудуть сельане, прошчајучись з некрутами… То не ховајуть мертвих, — то льуде тужать за живими родичами… І Мотрьа між ними… Згорбилась, скривилась, заплакана, стојіть вона, опустивши на груди голову, а коло нејі Василь з Ониськом — і Максим… Видно, материн жаль уразив і јого безжурне серце: стојіть він більа матері, похньупившись… Аж ось — затуркотів барабан; москалі скомандували в лаву стројітись. Підньалась шатанина… Скрізь затужили, заголосили… Стали прошчатисьа. Максим підступив до матері…

— Прошчајте, мамо!… не згадујте лихом…

— Прошчај, сину!… прошчај, моја дитино!… Ша… ша-нуј… се-бе…

Мотрьа обхопила јого шију обома руками, та так і повисла, — за сльозами світа не бачучи…

— Та годі вам, мамо!… Не журітьсьа: ја не пропаду! — Він висвободивсьа з закльаклих рук старојі матері, — давај прошчатись з братами.

От, уже построіли некрут у лави: один за одним, один за одним. Знову затуркотав барабан; старші скомандували…

— Прошчајте!…

— Оставајтесь здорові!…

— Хај вам бог помогаје!…

— Шчасливо!…

— Прошчајте, мамо!… казав Максим, проходьачи поуз матір.

— Постој, сину!…

Мотрьа підскочила, сунула Максимові в руку грошеј…

— Спасибі, мамо!… сказав Максим, і гроші, на ходу, заховав у кишеньу. Прошчајте… подьакујте батькові, шчо в москалі віддав!…

— Ша-нуј…сьа… про… шчај… си…

Мотрьа не договорила. Та ј Максим не чув: він був уже далеко…

Вернулисьа сельане до дому. Вернуласьа ј Мотрьа з синами — заплакана, убита горем… Іван ходив по хаті хмуриј, јак осіньньа темна ніч. Він ні на одного сина не гльанув, не обізвавсьа. А јак вони пішли з хати, тоді до Мотрі:

— Ну шчо… пішов?

— Провела…, каже Мотрьа, заливајучись сльозами.

— Шчо ж він?…

— Нічого…

— А оддала?…

— Оддала…

— Шчо ж?…

— Казав: подьакујте батькові, шчо в москалі оддав!…

— Нехај він дьакује својему дурному розумові, — сказав Іван, та ј замовк.

Не стало Максима — затихла буча та лајка в Івановіј хаті, не чуть ніјакојі ј шкоди в Пісках. Не стало ватажка, — товариство не мов роскотилось по світу. Хоч воно тут же таки ј було, — тільки пішло инчим шльахом, зажило другим житьтьам. Одні повмерали; другі поженились, хазьајінами стали, дітеј годујуть…

Іван в останнье згадував Максима в тој день, јак Мотрьа з проводів вернуласьа. З того часу — сам ніколи ј не згадаје, ј сердитьсьа було, јак хто другиј нагадаје.

— У мене немаје третього сина — ј не було ніколи! казав він. — Та вже, післьа того, за цілиј день або вечір, ні до кого ј слова не обзивавсьа. Думки, — видно, — не одженеш від себе!

Одна Мотрьа шчо-неділі, шчо-свьата, ходила до церкви — та подавала јак не шага, то копіјку — на часточку за здоровја Максима. Оддавши своју вбогу лепту, падала Мотрьа перед пречистоју на коліна ј молила јіјі тихим-гарьачим словом, шчо б вона берегла јіјі дитину од лихојі години, шчо б направила јого на добриј розум.

Брати трохи посумували за Максимом, а далі ј забули. Житьтьа пішло собі тихоју ходоју, приносьачи то одраду, то тугу, та все стирајучи спомин про Максима.

А тут пішли в Івановіј хаті клопоти за клопотами.

Там Васильа одружили ј одрізнили; тут Мотрьа переставилась… Іван, побачивши, шчо ј јому, мабуть, не забаром за Мотреју, — одружив Ониська; поділив синів, зоставивши своју хату та дві десьатини польа — москалеві, коли одкликнетьсьа… Швидко післьа того Јван і сам поліг. Онисько оселивсьа в батьківськіј хаті — догльадати москалевојі худоби.

І стала та худоба кісткоју в горлі, јак в одного брата, так і в другого. Підньаласьа зза нејі спірка та ворожнеча між братами. Менчиј правив худобоју, јак хазьајін, забірав усьу користь собі; а старшиј, думајучи, шчо москальа вже на світі не маје, — загризавсьа з братом.

— Хіба він мені брат? — каже бувало Василь. — Јакиј він брат мені? Захопив у својі лабети все добро, та ј брат! Москальа вже ј кісточки досі немаје… Чому ж він не подільаје добра?… Ти мені десьатину польа дај, та пів-хати… Або — мені твојејі хати не треба: у мене своја хата је… Оддај мені земльу, — хај тобі хата!… Або заплати моју половину… А то — все сам… Собака він, а не брат!

Онисько собі не дьакује Василеві. Не раз і за чуби бралисьа. Јак-би льуде не розлили, — то, може б, обидва без голови осталисьа на батьківськім добрі… Стали вони тьажкими ворогами. Кожен кожному робив перешкоди, кожен кожного судив між льудьми. А льуде — позвикали вже до такојі братньојі ворожнечі, — хіба вже дуже счепльатьсьа, — тоді тільки розводили.

Ворогували отак дома, ворогували, — та хтось порајів судитисьа. Појіхав Василь до секретарьа Чижика, повіз три мішки пшениці і десьать рублів грошеј. Завів тьаганину. Појіхав і Онисько до Чижика, повіз і собі три мішки борошна, та ј грошеј не меньше… Давај судитисьа! Тьагались вони, тьагались, вимотували з јіх грошеньата, вимотували… Діјшло до того, шчо јак Василь збіднів, так і Онисько знишчив, — а тільки ј того, шчо дозналисьа: Максим живиј і вже старшим јакимсь над москальами. Тоді брати перестали ворогувати, помирилисьа. Василь заспокојівсьа својеју худобоју, а Онисько жив безпешно в москалевіј хаті ј володів јого землеју.

XII

Погнали некрут з рідного крају аж у московшчину. Гнали јіх цілоју јурбоју. І јакиј же невеселиј здавсьа јім тој довгиј перегін! Шчо б хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то різні пригоди з житьтьа пригадували, то про давні бојі переказували, сподівајучись незабаром собі стрітись у чистому полі з ворожоју силоју… Максимові спали на думку дідови приповісти; він подільавсьа ними з товариством, а в самого аж душа закипала…

— Ој, та ј знатимуть же мене вражі вороги! думав він сам собі, качајучись у ночі на долівці коло својіх товаришів, котрі, виморившись, мертвим сном спали. І виплітали јого думки в темніј темрьаві страшну картину січі… Гук, крик, біј; дим застилаје все поле — аж очі ріже, огонь, јак з пекла, то з того, то з друтого боку; брьажчать шаблі; гуркајуть гармати; пальать гаківниці; брьазкајуть спіси; тупотьать коні… Татарва мчитьсьа, јак скажена… „Ага? ворожі татарьуги!“ кричить він у слід јім — і пускајетьсьа на вздогін својім баским, бистроногим вороньком… Шабльа заблишчала — голова татарська покотиласьа; кінь настоптав копитом — голова луснула, јак стиглиј кавун… У Максима аж дух у грудіх сперло. — Господи! коли б швидче!…

На ранок уставши, знову јіх гнали. І знову вони јшли, то пісень співајучи, то задивльајучись на несвідомі місцьа, котрі приходилось переходити. Багато вони тих міст уже поминули, а шче більше, — кажуть, — на переді зосталосьа!

Довго вони јшли все својім крајем, між својім льрдом, — вже јім аж обридло.

— Чи далеко шче та Московшчина? питали вони один одного…

— Та шче підтопчем ноги, — одказували другі, догадујучись: не близько, мов!

Поминувши својі степи, з невеличкими хуторами, шчо, јак квітнички, весело кидались у вічі, — својі великі села, з кривими вулицьами, з білими хаточками, з вишневими садочками, — својі городи, схожі на села, — увіјшли вони в лісниј крај. Перед ними ј за ними стојали страшні бори сосни, јалини та осичини. Ішли вони день, ішли другиј… ліс, та ј ліс!

— Оце ј Московшчина починајетьсьа, сказав хтось.

— Оце?!… Та ј не весела ж јака вона!… все ліси та бори, куди оком не скинь… тільки небо крізь верховину мріје…

Сумно стало Максимові серед лісу; жаль јому стало својіх степів безкрајіх, свого неба високого: тут за лісом було тісно, душно, а небо здавалосьа низьким, похмурим. І справді воно було низьке ј похмуре: јшлосьа вже до осени, — темні хмари — аж чорнуваті — снували по небу; перепадали часті дошчі.

Пројшли верстов з пјатьдесьат чи з шістьдесьат лісом — ні хатинки, ні льудинки!…

— Де ж тут хутори, села, городи? Хіба тут і льудеј немаје?… толкујутьсьа сами між собоју.

— Та тут либонь один тільки город Москва ј је, та ј тој аж на самому крајі Московшчини, — одказав хтось.

Усі похмуріли, зажурилисьа: јшли мовчки, повісивши голови. Пројшли шче верстов з десьать або ј більше; вијшли на узлісьсьа… З під тесовојі стріхи јакојісь чорнојі будівлі показавсьа димок… Очі напрьамились на јого.

— Шчо то? Кузні? — пита Максим.

— Село, — одказав јому старшиј москаль, шчо вів јіх.

— То це кузні у царині?

— Нье, то — ізби.

— Шчо то за јізби?

— Хати, по твојему, хахол!

Максим зареготавсьа…

— Побиј вас лиха година, бісові льуде, з вашими хатами! каже він, регочучись, до својіх. — У нас кузні чистішчі, ніж у них хати. А шче вихвальајутьсьа својеју стороноју?! Ну, вже сторона!… Не приводь, господи, бачити ніколи такојі другојі!

Увіјшли в село, або крашче — в одну довжелезну вулицьу, котра ј була ціле село. Аж дивно! Одним одна вулицьа, парканами одгорожена з одного ј з другого боку; а на вулицьу вигльадали без вікон хати — чорні, јак коморі, закурені димом… Де-де забованіли ј льуде — в личаках, у довгополих балахонах, з бородами.

— То це кацапи! скрикнув Максим, почувши јіх мову.

— Та кацапи ж… Оце ј је тобі спражньа кацапшчина! — одказували другі, ј собі дивујучись на јіјі прохвалену красу.

От, розвели јіх по квартирьах. Максим — аж спльовував… Таркани, прусаки, стоноги снували скрізь по стінах, та було јіх і в страві, ј квасі. У хаті — невиметено; смітник по коліна; несло од нього чимсь смердьучим: під сволоком, де на јого стороні зајві горшки ховајуть, — тут були замість ліжка лави… Світили в хаті не смальцем або оліјеју, а јакимись тонкими лучинами… Дим з печі валив прьамо на хату, — бо хата без димарьа, — давив у горлі, різав очі… Максим не поліз на „палаті“; страшно јому було прильагти і в тіј багньуці, шчо на долівці. — Він за цілу ніч не прильагав: з хати ходив на двір; з надвору — в хату; смоктав льульку (бо хазьајін прохав, шчо б не курив у хаті), та лајав кацапів і кацапшчину… Тут він у перше побачив, јакиј кацап у себе дома.

— Через те ж вони, бісови ведмеді, і јдуть до нас хліба заробльати, шчо јім тут не медьано серед оцих борів та пушч соснових! думав він.

Ранком — знову погнали јіх далі.

Чим далі јшли, тим не крашче, а гірше. Поминали вони шче таких же сел, може, з десьаток; минули ј город один… Церков біліло аж шість, чи сім, а то все чорніло сіро-чорним цвітом… За городом тільки јакась хвабрика муріла, бо до цегли не так дим приставав, а, може, була шче недавно вимурована… Засумували наші некрутики! А до того попідбивалисьа так, шчо молили бога, коли б уже швидче доставитись на місце, — хај воно в десьатеро буде гірше того, шчо бачили: — аби спочити. Ішли вже два тижні ј два дні…

Аж ось, пројшовши шче днів з пјать, сказано јім, шчо вже не далеко те місце, куди јіх гнали. Ліси, шчо далі, все рідчали, та рідчали: почалосьа нивја — не нивја, а так поле з пеньками (видно, не дуже давно ј там ліс був); а з далека заманьачило јім шчось високе — то там, то там… підіјшли ближче — побачили верховини церков — і з золотими баньами, ј з блакитними, а најчастішче — по зеленому польу золоті зірочки… Шче трохи — вітер доносив до них заводи дзвонів, гвалт, крик… Серце в кожного радісно забилосьа. Ось-ось таки спочинуть!

Велике місце з својіми церквами високими, з својіми палацами довгими та широкими, з камньаними крамницьами, роскинулось на невеличкім згірку. Внизу, посеред города, текла річка — широка ј глибока; багато по ніј снувало барок, плотів, пароходів; коло річки ј на вулицьах — гармидер, крик, тіснота, јак на јармарку…

Багатство міське некрутів здивувало. Там — ціла вулицьа камјаних крамниць, де видимо-не-видимо понапихано всьакого краму. У крамницьах, за прилавками, сиділи бородаті кацапи-купці, і закликали прохожих, разом викрикујучи, јакі в них товари. От — базари з усьакими најідками, напитками. „От-би це в Піски перенести!“ не втерпів Максим… А це — величезні хороми з такими вікнами, шчо всього тебе з ніг до голови видно, јак у дзеркалі… Улиці широкі, рівні, каменем убиті…

— Бач, бісови кацапи! подумав Максим: јакі в себе городи позаводили, а села більше на загороди схожі, ніж на льудське житво?! Все, шчо було на селах најкрашчого, мабуть постьагали сьуди…

Привели јіх до камјаниці — довгојі-довгојі, облупанојі, чорнојі. Постројіли в лаву перед камјаницеју. А з нејі повиходило панства-панства — і в палетах, і без палетів… Ходило те панство поміж јіх рьадами, обдивльалосьа…

— Ај да маладьец какој! — промовив один до Максима.

— Собі такиј вдајсьа! — одрубав Максим.

Усі зареготалисьа. Панок грізно гльанув на Максима ј пішов далі.

— В казарми! хтось гукнув зпереду.

Повели јіх у казарми.

Хати були великі, просторі, тільки темні та чорні; по стінах цвіла плісньавка; потьоки збігали до долу… Посеред хат стојали довгі столи в три рьади: то нари, дльа спаньньа… На долівці — смітьтьа по боки. У хаті стојав, мов чад; смерділо, јак з помијниці.

— Тут, видно, чорти жили, а не льуде! промовив Максим, увіјшовши.

Усі сумували, журилисьа, повкладавшись спати на довгих столах. Од натоми ні рук, ні ніг не чули, а спати довго не спали… Усе јім здавалосьа, шчо це вони в тьурмі, в неволі… Шчо, јак-би побачили родичі, де вони кочујуть? Мабуть би одцуралисьа на віки… Були такі, шчо плакали, згадавши про домівку… Не легко було ј Максимові; оже він не плакав, а насміхавсьа над усим… і над кацапами, ј над својіми, ј над собоју… Је такі льуде, шчо најважчу тугу виливајуть сміхом, жартами. Про них завжде кажуть, шчо вони ніколи горьа не знајуть; зовуть јіх за те — шчасливими. Отаким шчасливим і Максим удавсьа.

Ранком вивели јіх з казарми на двір; розставили лавами: вишчиј з вишчим, нижчиј з нижчим… Знову јіх обдивльалисьа, розставльали, переставльали, јак було треба, наказујучи, шчо б не забували хто більа кого стојіть. Попорьадкувавши, одпустили јіх передихнути, бо завтра вже на ученьньа.

Замість передишки, некрути одпрохалисьа в старших москалів — город подивитисьа. Ті одпустили. Проблукали наші новобранці цілісенькиј день по городу; набродилисьа ј надивилисьа до утоми, — так шчо, вернувшись, зараз же польагали спати, та ј поснули, јак побиті. Нові дива, котрі вони бачили в городі, прогнали вчорашньу думку про домівку.

Тільки шчо стало на світ благословитисьа, затуркотів барабан. Підньаласьа шатанина. Кожен схопльувавсьа з постелі; на швидку вмивавсьа; натьагав одежинку ј виходив на широке дворишче — зараз же за казармоју. На „плацу“ розставили јіх невеличкими купками, приставили до кожнојі по старшому, — та ј давај учити: јак ходити, стојати, јак руки держати, коли ј шчо казати. Неслухньаних били; а все таки вчили: учили, шчо б бити; били, шчо б учити… Так день у день, день у день… „І на шчо це воно? кому вона здаласьа оцьа муштра?… дльа чого?…“ думали вони, вертајучись з ученьньа. Здаваласьа вона јім гірше каторжнојі роботи.

Одже Максимові було все це за играшку. Скоро він вивчивсьа добре „носки“ витьагувати, марширувати, стрибати, по московськіј викрикувати… Так мов стариј москаль! Старі москалі дивувалисьа јого дотепности, та вихвальували перед молодчими некрутами.

Трохи згодом, напјали на јого мундирь, муниціју — ранець, каску, притупеју, — дали шенельу ј ружжину. Јак убравсьа Максим, — москаль москалем. Рідна б мати не пізнала! Меткиј, поворотніј, — на всі боки москаль!

В ранці рано піде на ученьньа; промуштрујуть јіх — геть уже сонечко підобјетьсьа. Ведуть снідати каші з салом; а того сала — ј духу нема. Перепочинуть трохи, — знову на збір: обідати. Пообідајуть. Сонце вже повернуло з полудньа. Барабан туркоче, — знову на ученьньа. Муштрујутьсьа вже аж до пізнього вечора… Минајуть місьаці, рік… Одно, та ј одно.

— А, биј тебе сила божа! думаје Максим. Хоч-би вже повели куди инде… або ворог вирескавсьа!… А то — муштра, та ј муштра! Та хоч-би різна; а то: јак сьогодньа, так і завтра, ј позавтрому… Витьагај ногу, кричи: „раз!… два!…“ Скидај ружжо на плече; скидај з плеча; прицільајсьа разів сто на день… а хоч-би тобі раз сказали вистрелити!… Ја думав: шчо̀ в тих москальах? аж воно — одна тобі муштра… на ученьні ј на смотру, ј на параді під церквоју… Уже так затвердив, — јак својі пјать пальців… Ні, муштрујсьа! Доведетьсьа од нудьги пропасти…

От, і давај Максим своју нудьгу розгонити: став горілку, јак воду, дудлити… Москалі підхвальували јого за те, шчо „чисто“ пје; иноді ј у шинок водили, — бо в самого Максима не було ј шельага за душеју… Ті гроші, шчо мати передала, давно пропив…

Раз побивсьа Максим на-взаклад, шчо випје кварту ј не буде пјаниј. Заклад на пјать карбованців. Товариші розньали руки. Дали кварту горілки. Максим јак приложив до губів, — тільки на три ковтки ј стала. І хоч-би скрививсьа, поморшчивсьа! Тільки, мов, очі заблишчали, та повеселішав трохи. Супротивник виньав пјать карбованців, — даје јому.

— На біса мені гроші? крикнув Максим. — Катај, братцьа, на всі!!

Пропили ті пјать карбованців, попилисьа пјані, јак земльа, — на силу рачки до казарми поприлазили. А тут — јак на те — була в ночі перевірка. Не долічилисьа шчось пјати чи шчо. Виходьать ранком на двір, — аж вони рачкујуть по дворишчу. Забрали јіх, позаперали в темну. Сумујуть вони.

— Не сумујте, братцьа! — утішаје Максим. Сім бід — один одвіт! Ја вас визвольу.

— Јак же ти нас визволиш?

— А так: кажіть, шчо ја напојів.

— Ну, то шчо?

— Ну, то ј нічого. Там уже моје діло…

Коли це — кличуть јіх до ротного. Ротниј так і накинувсьа на них звіром. Стојать москалі, та одно твердьать: „винуваті!“ „винуваті!“ А Максим стојав-стојав, слухав-слухав, та ј виступив у перед. Јого ротниј уподобав за јого моторність.

— Ја, каже він, усьому виноју, ваше б—родіје! Ја јіх напојів… От, уже скільки тут, а не зібравсьа подьакувати јім за науку. А це — вибрав нічку, та ј то не гаразд. Бијте мене, ваше б—родіје, скільки хочете: ја всьому виноју… Не наказујте тільки мојіх товаришів, учителів!

Це ротному сподобалось. Помньакшав зразу, шче пополајав, побатькував трохи, та ј прогнав: „Нье смьеть мнье! другој раз… засьеку!“

Вијшли од ротного, сміјутьсьа; дьакујуть Максимові, шчо, коли б не він, дуже б солоно пријшлосьа…

Післьа того, Максим став душеју москалів. Моторниј, сміливиј, він скрізь давав усьому привід; оступавсьа за товаришів, коли ті де на гульанках заводили сварку; говіркиј — він завжде вибріхувавсьа перед начальством, јак де попадалось товариство… Бувши на всьому казенному, не мајучи великојі недостачі в одежі, — він не жалував нічого свого. Лучалосьа шчо небудь роздобути, — все те јшло на гурт, на товариські пропојі…

Товаришчі душі в јому не чули. Коли лучалосьа јому јаке лихо, — вони завжде гуртом јого виручали. Чи ододбіжить бува льульку в сварці, а грошеј на нову кат-ма, — вони складалисьа по шагу там, чи по копіјці — ј купували; чи порвалосьа шчо з одежі, при біјці, до останку, — вони јому вислужену ј залежану в јакого бережливого брали ј давали… Повага ј шаноба Максимові!

Привик Максим до такого житьтьа. Ні, думав він: московшчина далеко крашча, ніж рідна сторона! Шчо там? степ та ј степ, плуги та борони та вітер по степу; а льуде — кожен сам собі… А тут, — чого душа забажала, — все је; а товариші — брати рідні: за ними, јак у бога за дверьми: — ј поможуть, і виручать… з ними крашче, ніж з батьком та матірју!“

Максим, јак там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки јого мучило, одно здавалосьа гірше печенојі редьки, становилосьа руба в горлі. Це — житьтьа в казармі воньучіј та воньуча јіжа. Хліб тој — чорнішиј землі, з остьуками, — та шче до того, јак згадаје Максим, гльадьучи на јого, шчо він у шаплику ногами мішаниј, — то аж занудить… Капуста, — до носа не приводь; каша — з рота верне…

— За все у вас добре, хвалитьсьа раз Максим кацапам-товаришам, — одно скверно: јісти нічого!

— Підожди! одказујуть, діждемо неділі — будемо прохатись на пракармльеніје. Коли б тільки нам хвідхвебельа задобрити, а то б — усе було гаразд!

— Куди на прокормленіје? пита Максим.

— Да по міру прајтісь. Авось атишчітсьа добриј чьелаек… даст својі заплати солдатскіја дири заплатать!

Максимові стало ніјаково. Одначе він на те нічого не одказав.

Діждали неділі. Тільки шчо почало на світ благословитисьа, — прибігајуть товариші.

— Брат! а брат! — будьать.

— Ну?

— Вставај, падьом к ротному.

— Чого?

— Как чаво? развье забил?

Максим устав. За ним прокинулись де-јакі другі; почалась товариська розмова.

— Ну, что фельдфебель? пита один.

— Сабака!

— Как?

— Да так… двадцать пьать садрал! Звьерь, брат, настајашчіј звьерь! Гаваріт: калі дадітье, братци, чьетвьертнују, — скажу ротному; а нье дадітье, — нье смьеј і рта разінуть…

— Старава, брат, варобја на мьакінье нье ізловішь! Он, братци, знајет досканальна всьу јефту механіку, — вијасньав один з нар, посмоктујучи льульку і спльовујучи на стельу.

— Да вьедь пајмі ти, Мітріч: так вьедь безбожна драть! Ето вьедь с сваво брата, а нье с чужова.

— Паді. Станьет он разбірать: гдье свој, гдье чужој… Јему — дај!…

— Ну, і нье звьерь-лі?… Звьерь і јесть!

Отак розмовльали москалі, поки Максим умивсьа, убравсьа. Пішли вони в трьох до хвідхвебельа. Тој зараз же повів јіх до ротного.

— Ну, што, Фьедасьејіч? пита ротниј. Всьо благополучна?

— Всьо, ваше б—родіје? Толька адно худо…

— Што?

— Ребьатам, ваше б—родіје, худо…

— Чьем?

— Јесть ньечево, ваше б—родіје. Просьатсьа на пракармльеніје.

— Куда?… зачьем? скрикнув ротниј. — Ја јім дам пракармльеніје!

— Јесть ньечево, ваше б—родіје, — одно јому хвідхвебель. — Гаварьат: памрьом с голоду…

— Што ти врьош, стариј хрьен?… Как јесть ньечево?… Вьерно уж успьел садрать?…

— Нікак ньет-с, ваше б—родіје! Гаварьат: четвертују часть за позвольеніје!

Ротниј замовк; крутив уса.

— Кто ідьот? спитав, помовчавши трохи. —

— Да вот: Іванов, Јевпраксьејев, да хахол — Максім. — Поді сьуда, ребјата! гукнув він крізь двері в сіни!

Ребјата увіјшли в хату, стали, витьаглисьа в струночку, — јак верстви на шльаху. Ротниј зараз до Максима, (льубив таки „хохлика“):

— Што, брат, Максім — худа жіть?

— Худо, ваше благородіје: јісти нічого!…

— На пракармльеніје хотітье?

— Точно так, ваше б—родіје, — забелькотали разом москалі.

— Развье пазволіть, Федосьејіч?… питаје ротниј, скоса погльадајучи на хвідхвебельа. — Пазволіть льегко… Ну, а как пападьотьесь?

— Нікак ньет, ваше б—родіје, — знову забелькотали всі в один голос.

Ротниј подумав шче.

— Ну, пазвольају… Только сматрітье: пападьотьесь, — засьеку! Слишь?…

— Слушајем, ваше б—родіје!

— Ну, с богом, братци… марш!

— Благадарім пакорно, ваше б—родіје! — викрикнули москалі на прошчаньньа, ј вијшли за двері.

Скоро всьа рота заворушиласьа. Оступили кругом заробітчан; роспитујуть, куди ті јдуть, одні рајать — в одно місце, другі — в друге. Гудуть, мов бджоли в уліку… А заробітчане раді такі! Думка: хоч тиждень у смак поживльатьсьа: попојідьать мньаса, а не гнилу капусту та хліб з остьуками; побудуть на волі, а не в казармі воньучіј.

— Не худо би, братци, — каже хтось, — пајті по купцам с образками.

— А што?… Право, братци, не худо! — промовили заробітчане.

Побалакали отак, порадились, зібрались, — пішли. Над вечір з півсотні рублів несуть! Рота радіје, јуртујетьсьа… Присудили зараз віддати двадцьать пјать Федосьејічу, а останьні — віддали до схову старому унтерові.

Швидко заробітчане знову пішли, а рота, сподівајучись на добру поживу, загульала. У кого зосталасьа јака копіјка про чорниј день, — тој і ту витрушував. Сложились гуртом, купили горілки; набражились, јак вачі; — співајуть, лајутьсьа, згадујуть тогорічні пригоди, својі заробітки, утрати… Горілка порозвјазувала јазики. Тој журитьсьа в голос за својіми: јак там жінка, діти? Тој росказује про зрадливу дівчину, — јак він јіј пацьорки обірвав; тој хвалитьсьа коханьньам својејі… Кожен — својім!

Сонце вже спускалосьа, јак вијшли заробітчане з города в чисте поле. Пројшли верстов з пјать… Перед ними сосновиј бір стојав, јак чорна стіна, за ними місто гвалтувало, — невгавучиј крик та гомін доносивсьа до них… Заробітчане все јшли, та јшли… Уже ј захід сонцьа став жовтіти та блідніти, ніч насовувала на земльу; јасні зорі виблискували в темному небі; мороз дужчав; дорога рипіла під ступньами…

Заробітчане јшли мовчки. Не доходьачи до лісу, почули вони жалібниј скрип полозків об мерзлу дорогу; важку ступньу кінську ј цмоканьньа льудського голосу; незабаром показалисьа ј сані, повно навантажені. Зверху сидів здоровенниј чоловік, у бороді, зодьагнениј по кацапському.

— Стој! крикнув один з москалів. — Іванов перебіг шльах, і вхопив коньа за удила. Кінь став.

У Максима мороз побіг по-за спиноју… „Шчо ж це воно буде?“ думав він, — та ј одіјшов у бік, подивитисьа. Другиј москаль, Јевпраксіјев, підступив до купцьа.

— Здарово купьец! А што, брат, за тавар вьезьош?

— А ти — што? Што ти, што ја тьебье стану отвьет давать?… Паді прочь!… Та ј устаје з санеј.

— Глаза імьејеш, — сам відіш! одказав Јевпраксьејев.

— Да віжу, что — салдат… Но чево тьебье нужна?

— А вот чево, купьец; вот ти тавар вьезьош; а у тьебьа јево і без јефтаво многа…

— Ну—у?…

— Да ти лошадь понукај, а не мьеньа!… Так вот відіш-лі: у тьебьа тавару многа, а у салдата — нічево… у салдата, — сам знајеш, — і душа казьоннаја… Пажьертвуј, што твоја мілость, на салдатскоје жітьјо-битьјо!

— А ти откьельева — такој?

— Да ушь откьельева, — не тьебье знать… Ми просім… Дашь, — за твајо здоровје випјет брат-салдат, а нье дашь, — нье надо… правалівај!

— Правалівај? Ішь ти какој востриј! А ти би так і сказал… а то, вішь, лошадь астанавлівајет, словно вор какој…

— Да вьедь тьебја, барада, нье астанові, — обізвавсьа сперед коньа Іванов, — ти нашево брата і слушать не станьеш… вот что!

— Дашь? спрашівају, — приставав Јевпраксіјев.

— Во-на! одмовив купець, показујучи кулака.

— Ну, бог с табој! Пусті јево, брат, — промовив до Іванова Јевпраксіјев.

Тој пустив коньа. Підіјшов до них і Максим, та разом і потьагли лісом. Купець пильно дививсьа в слід јім і шчось думав. А це јак скрикне:

— Е-еј, ти? слишь?… как тьебьа?…

— А што? питаје Јевпраксіјев, повернувшись до купцьа.

— Вазвратісь!

— Да чьаво? појезжај себье!

— Возвратісь, гаварьу!

Москалі гуртом вернулисьа.

— Вот вам, братци, красньенькаја… вспамьанітье раба божіја Парамонта, — промовив купець, подајучи до рук десьатирубльову бумажку.

— Спасібо, купьец. Нье забудьем. Парамонта, гаварішь?

— Парамонта, братци! Парамонта!

— Ну, прашчај. Счастліваго путі!

— Прашчајтье, братци. А дальече ідьотье?

— Да на сьола.

— На пабивку?

— На пабивку.

— Памагі вам бог!

— Спасіба. Прашчај, батьушка!

Розіјшлисьа. Купець појіхав у город; москалі пішли далі шльахом. Максим дивувавсьа. „Узьав би ти в нашіј стороні! — думав він. — Мабуть би, чорта спік…“

— А добриј, братцьа, купець, — обернувсьа він з словом до товаришів.

— Што, брат!… Купьец, брат — свој чьелаек. Он сам знајет нужду салдатскују, — всьегда пасобіт… Во — барін, брат! О, то востриј шельма! У таво просьбој нье вазьмьошь: дух развье вишібі… ну, тогда так!

Отак, розмовльајучи між собоју, јшли заробітчане бором. Уже до півночі добіралосьа, јак вони входили в село, та прьамо до шинку. Там шче світилосьа. Чутно було: — пјаними голосами тоненько бородачі виводили „лучинушку.“

Заробітчане ввіјшли в шинок; поскидали з плечеј клунки; посідали в рьад на лаві.

— А дај-ка, хазьајін, трі касушкі служіламу брату… јево косточкі разагрьеть! промовив Іванов до шинкарьа.

— А на што ја дам?

— Как на што?

— А на то: дьеньгі јесть?

— На што тье дьеньгі?… Развье ти с міру нье надрал?… Ньебось — нікаво в кабакье нье било!…

— Ну, дак што?… билі… спасіба, заходьат добрије льуді!

— А то… ані вот і вньеслі свају копьејечку на салдатскују дольу, — обізвавсьа Јевпраксіјев.

— Как би не так? Дьержі карман!

— Да ужь вьерна!

— Да, вьерна… Только вот тьепьер народ, что-то забаловалсьа: водки мало пьјот.

— Ну, нье врі!

— Как-же? Стану тье врать…

— Ну-у! давај… полна тье!

— Да што ти?… Давај дьеньгі, — вот тье і сказ; У мьеньа, вішь, водка нье сваја — купльенаја.

— А мнье то што за дьело, что купльенаја. Ти с міру надьерьошь… А салдату гдье взьать? Ти знајеш: салдат — казьонниј чьелаек…

— Філіпіч! а, Філіпіч! кричить на шинкарьа один з пјаних кацапів: — дај ушь ім… право-дьело, — дај! Льубльу салдата… Салдат, брат, казьонној челаек… Нье ровьен час, завтра всье пајдьом… Вон, сказивајут Турка-шельма царьа батьушкі нье слушајет… Дај!

— А ти, што-лі, мнье заплотішь?

— Будьет, — заплачу… Дај!

— Как-же? С тьебја твојіх не видьерешь, а ти јешчо і за другіх!

— Да што ти — нье вьерішь на слово доброму чьелаеку? барада ти казлінаја! крикнув Јевпраксіјев — і сунувсьа до бороди.

— Да ти баради нье трожь! — одказав, одпихајучи јого руку, шинкарь. Сам би насіл, да — ньебось — сбрілі…

— Стал би ја твајім казліним атродьјем свајо благародноје ліцо марать?!

— Да ти то што такоје?

— Развье нье відішь? мірајед ти едакој! Развье нье відішь: кто ја?

— Да відно, что салдат. Ну а што?

— Как: ну?… Ти знајешь, что такоје салдат? Салдат за тьебја, дурака, грудь свају под непріјатьельскіја пулі подставльајет… крофь свају пралівајет… Вот што — салдат!

Такі слова розжалобили всьу пјану бесіду.

— Тьерьоха? а, Тьерьоха! А правду, вьедь, салдат гаваріт… У-ух! какују правду… Салдат — ето, брат, — бьеда! Салдат… ето, брат, казьонниј чьелаек, слуга царскіј… Ето нье то, что ми с табој! Он, брат, свају грудь под ньепріјатьельскіја пулі подставльајет, кровь за нас пролівајет…!

Тьерьоха, јак видно, лизнув уже ј геть-то, бо посовілими очима мутно тільки дививсьа на свого товариша, хитајучи з боку на бік головоју, а слова не здужав вимовити…

Другі кацапи ј собі підньали голос за москалів: давај шинкарьа лајати, ганьбити; страхали, шчо більше в јого ј чарки горілки не випјуть. Шинкарь стојав за стојкоју, мов не до јого річ, — тільки почервонів, та знај оддимавсьа, та гладив рукоју своју широку та густу бороду.

— Да што, братци, на јево сматрьеть? крикнув Јевпраксіјев до пјаниць. — Ташчі, калі так, цьелоје вьедро! — Та ј кинувсьа за перегородку до бочки.

— Толька тронь… убју! заричав, сціпивши зуби, шинкарь — і вхопив здоровенниј обрубок у руки, замахнувсьа… Пјаниці підскочили, вихопили з рук обрубок.

— Дак ти јешчо на жізнь мају посьагајеш, барада ти казлінаја?! закричав Јевпраксіјев, уплутавши пјатерньу в шинкарську бороду… Шинькарь у крик.

— Валі, братци, јево! валі! Вот ја јему задам салдатскіх тьесаков, что би он знал, мірајед едакој, как вас, братци, абдірать, да как с салдатом абходітьсьа… Валі!

Кацапи разом кинулись. Та ј шинкарь, видно, при силі був, бо тільки струхнувсьа, — так усі ј одскочили, јак груші. Шинкарь кинувсьа на москальа, збив з ніг і насів, јак шуліка курча.

Жаль проньав Максима, јак він побачив, шчо свого бјуть.

Одним замахом кулака повалив він шинкарьа на земльу, взьавши між ноги јого голову. Тим часом підскочив другиј москаль — і давај почишчати тесаком. Шинкарь не кричав, не пручавсьа, а тільки стогнав. — Оддубасили добре, пустили. Шинкарь плакав, лајавсьа…

— А что — тьепьерь дашь по касушкье? питаје знову москаль.

— Бьері… пусть тье удавіт! кріз сльози промовив шинкарь і пішов собі в другу хату.

Пјаниці сміјалисьа. Москалі випили по косушці, зајіли хлібом.

— Ну, тьепьер нам нье времьа… Нада на работу паспьешать… Прашчајтье, чьеснаја кампаніја! Прашчај і ти, дьадьа… Нье сьердісь, да впьерьод умньеје будь! промовили москалі до шинкарьа, поклонилисьа чесніј компаніјі — і вијшли з хати.

За ними де-јакі з пјаниць. Одного москалі завербували з собоју — ј потьагли на-ніч до јого, роспитујучи: хто тут на селі багатирь, і јак хто поводитьсьа з льудьми.

На ранок — чутно: то того, то другого обікрадено. Шинкарь, чухајучись, і своју пригоду росказав. Покликали старосту, кинулись за москальами… та јіх уже ј слід замело! У другому селі спродували те, шчо добули в цьому.

Прошвендьали заробітчане цілиј тиждень. Вернулисьа в город, несучи з собоју чималу силу грошеј. Шчо слід, оддали ротному, а на останьні загульали.

Такі походи хоча спершу ј будили јакось сум і острах у душі Максимовіј неправдоју, крадіжкоју, рабунком, а не чесним заробітком; — оже при такому товаристві, при гульні, та вихвалках одного перед другим својеју силоју, својеју вдатністьу, — стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про нејі. Усе ж таки, дльа јого непосидьачојі натури, це була робота, з котројі одному виходила користь, другому — шкода… Не те, шчо нудна шчо-денна муштра, котра — јак думав Максим — нікого не знобить, ні гріје! І він цілком оддавсьа тіј роботі… Ні один случај не обходивсьа без јого. Тут він виказував своју силу ј свіј розум. Иноді ј геть-то круто пријшлосьа, јак би не він!

За те јого рівні льубили, јак товариша, котриј нікому не попустить свого брата в образу; старші льубили, јак добру діјну корову; а начальство льубило, јак на все здатного, моторного москальа, котрого не встид послати в ординарці ј на смотру перед шче вишчим начальством показати. Не забаром Максима зробили унтер-охвицером.

XIII

Шчо можна льалі, того не можна мамі. Шчо можна простому москалеві, того, — борони боже, старшому. Тепер Максимові не можна вже ні гульати, јак колись, бо начальство старших частіше бачить; — ні на „прокормленіје“ попрохатись, бо старших не пускали… Старші держали себе геть-далеко од простих москалів, шчо б ті не зазнавалисьа; докорьали јіх за всьакі провини; били, нехтували. За те јіх прості москалі ненавиділи. Не жили старші в миру ј між собоју: кожному бажалосьа вискочити перед начальством, показати себе за најкрашчого. Через це кожен на кожного клепав, наговорьував, всьак підставльав ногу другому. Не стало братерства, не стало товариства — і кожен думав тільки про себе, наровив тільки дльа себе, — аби самому добре!…

Перевернуло старшинуваньньа ј Максима. Спершу він був запишавсьа, почав гордувати нижчими себе, а најбільше — својіми земльаками; став јіх ганити, а часом і зуботичину давати, шчо б похньупиј „хахол“ держав рівніше голову; иноді по руці або по нозі тесаком увірве, шчо не так ружжом кидаје, не так носки витьагаје… Учні терпіли. Хоч у душі ј проклинали Максима, а про те слухали, — духу јого бојалисьа… На те служба!

Оже ні похвальба старших, ні покора нижчих не вдовольньали Максима. Стало јому те старшинуваньньа гірше полиньу… Ні с ким душі одвести; ні до кого по братерські забалакати; ні на чому својејі сили показати… А вона так і рветьсьа на вольу… та волі ні в чому не було!

Наткнувсьа јакось раз Максим на граматку. Накинувсьа він на нејі, јак на свого ворога; пригорнувсьа — јак до матінки — почав учитись. Нудно ј трудно було заучувати ази та буки. Та шчо ж робити? — учив. Јак пројшов усьу азбуку, — аж повеселів: діло пішло спірніше. Він бачив, јак з літер складалисьа слова: і дивувавсьа дуже. Почав уже читати! І тут біда! Нігде не запопаде такојі книжки, шчо б до душі припала. Перечитав він псалтирь, часловець, перечитав житіје јакогось свьатого… Раз — уторопав тільки через десьате-пјате, а в друге — такі книжки јого не вдовільнили. Молода душа, гарьаче серце, викохані на живих грізних дідових переказах про Січ, про бојі, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова, про такі самі бојі та чвари, а не чернечого смиреномудріја. Максим јого не розумів — і куди з більшоју охотоју слухав иноді побрехеньку јакого-небудь сідоусого москальа про походи з „світлішим кньазем Суворовим,“ або про давні московські виходеньки! Надокучила јому ј граматка, јак нікчемна річ. Јому хотілосьа гульати, битисьа, рубатисьа… Јак на те ж: кругом було тихо, нігде ні-шчо ні шерхне.

Шчо јого робити? Волеју-неволеју приходитьсьа миритись з својеју долеју, з таким нудним житьтьам… Максим помиривсьа… почав тільки про одного себе думати, за одного ј дльа одного себе дбати. Јак грамотниј, він усіх рівних підвертав під себе, — першим лічивсьа в начальства. А з простими москальами не добре поводивсьа: не тілько зобіжав јіх, јак другі, а также јак і всі старші, почав обрізувати та обкрајувати ті злиденні московські достачі, јакі давалисьа… А шчо б чим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавівсьа јакојусь повіјницеју, та ј гульав иноді з неју…

Ішов 1848 рік. Заворушились Італьјанці, Французи: за ними підньались Німці… Обхопив вільнольубивиј дух Чехів, Цесарців з Льахами… Скрізь червоніла пожежа вольного духу… Поки ж те зарево було з далека видно, — сількось! Аж — ось палаје огонь у сусіда на саміј грьаниці… не дај боже, віхоть перекине ј на нашу сторону!… Шчо тоді?… „До збројі! до збројі!“ загукали наші… „До збројі, — боронити Цісарьа од јого бунтовливих підданих!“ Узбројіли наші ј — погнали полки за полками обороньати Австріјака од Венгра, — тушити пожежу, котра то там, то там прокидаласьа по Цісаршчині… Пішов і Максим, повів свого звода. Тут јому вперше довелось побачити бојову смерть својіми очима… Раз, серед кровавого боју, де крик, гам, дим, ріки крові, де те, шчо јшло в гору, мішалосьа з тим, шчо ховалосьа в земльу, — Максимові трохи не довелосьа своју голову зложити… Напали на јіх трьох — цілих десьать; сікли, рубали… Вони не подавалисьа… Коли це де не візьмись, — підскочило з заду три својіх… јак рубонуть Венгерців, — то один тільки втік, а девјать на капусту посікли… Подьакував Максим незнакомим москальам-товаришам, шчо виручили з видимојі смерти, та ј знову побіг рубатисьа…

А то — вдруге, вже він виручив… трьох москалів і знамено… День був палкиј — гарьачиј, а до того соньашного жару піддавали шче ј гармати свого — то з одного, то з другого боку. Наші стојали на однім згірку, а Венгри навпроти, на другім. Палили з гармат, палили, — нічого не бере! Тоді сказали нашим „батареју взьати…“ Піхота кинулась бігом… Ворог обсипав јіјі картечним грьадом — оже піхота добігла… Узьали наші батареју, та вже хотіли назад вертатисьа… Коли — зирк! гон, може за двоје, в бік счепиласьа купка, рубајетьсьа… А посеред купки, — видно, — знамено: то опускајетьсьа в низ корогва, то знову піднімајетьсьа в гору. Максим стојав з крају. Јак побачив, — та не дожидајучись приказу, јак крикне: — Звод, за мноју! — Повіјавсьа звід за Максимом. Підбігајуть з близька — аж то наші з венграми за знамено різанину справльајуть. Јак кинетьсьа Максим на ворогів… Так хиба лев кидајетьсьа на охотника! Ті бачуть — не переливки, — та в ростич… А Максим тоді: „Палі!“ Москалі приложилисьа: бух! бух! бу-ух!… Один поточивсьа, два стовбула стало… Максим приціливсьа: бух! — венгерськиј охвицер заорав носом — і не скрикнув, і не тіпнувсьа… Ні душечки не зоставили ворогів. Тоді до својіх. Посеред кальужі свіжојі крові, лежало чоловіка з пјать; а оборонили тільки трьох, та знамено. Максим гльанув на живих — порубані, покарбовані; тоді гльанув — на мертвих… і затрусивсьа… Посеред купи лежав, објушениј кровју, тој самиј чорненькиј москаль, шчо оборонив Максима од смерти, — лежав, тіпавсьа, шче живиј… „Ој, лишечко!…“ кричав недобиток: „Ој, ратујте!… Мотре! Хівре!… Ој, ратујте… Простіть мене!…“ І захарчавши, спустив дух…

— Хто то? питаје Максим недорубків, шчо один був без уха, другиј без пальців, а в третього з плеча кров јушила.

— Знамьеносьец… хохол Хрушчов, одказав безпалько…

— Ну, пушчај јево!… Брось, Захаріч!… Паньесьом знамьа, каже безухиј.

— Паньесьом…

І всі пішли. — Повів і Максим назад свого звода. Огльанутьсьа — аж немаје јіх Федосьејіча, хвідхвебельа. Де він?… Там, мабуть, де ј другі… Сказали ротному; тој полковникові. Неможна під такиј гарьачиј час роті без хвідхвебельа бути! Кого ж јого? Хто більше зарубав, хто кидавсьа в саме пекло?… А хто ж, јак не Максим? Він і знамено одборонив. Буть Максимові хвідхвебельом! — Став він хвідхвебелем. Незабаром јому за знамено Георгіја почепили. А тут і віјна — шабаш! Вертајмосьа до-дому!

Вернулисьа.

Більше старшинуваньньа шче дужче гнітило Максима. Тепер уже треба бути кожну годину готовим, сподіватисьа, шчо ось-ось кликнуть до ротного, або ј до полковника. Треба стерегтисьа, шчо б не чутно часом горілки…

Покинув Максим зовсім пити; розпльувавсьа з својеју дівчиноју; став тільки шче дужче про себе дбати. Воно ј добре. Тепер зручніше глибче пјатерньу запустити московські достачі: не звод јакиј там, а ціла рота на руках! З миру по нитці — голому сорочка. Максим зарубав собі на умі, шчо це мудріше правило на світі, — та ј став по јому жити. Ні шчо не проходило мимо јого рук, шчо б він не одколупнув хоч трошки на своју дольу; ні шчо не перепускалось через јого руки, шчо б він не вигадав остачі дльа себе.

Назбірав він і грошеј, і одежі… На ві-шчо? Сам не знаје, де јого подіти, куди приткнути. Хоч-би сімја, — тоді инча річ! А то — сам, јак палець… „Сімја? подумав Максим: — добре б тепер діло сімју мати: знав-би, на кого працьују, було б кому покинути… Та ј душу б можна одвести…

Часто Максим, загадајучись над својім бурлацьким житьтьам, отак думав. Одно лихо: ніјак собі пари не знајде. Кацапки јому не сподобались. Більаві, хоч иноді ј хороші, вони завжде здавалисьа Максимові не моторними, не поворотними: сказано, јак колода — ні пригорнути, ні поцілувати не зугарна! Жалував він тепер за својіми Марусьами, Горпинами, Пріськами, Мелашками — часом і геть-то чорньавими та палкими дівчатами, котрих він за-молоду так безжалісно з ума зводив…

— Прокльата сторона! думав він. Хоч-би швидче вирватись до-дому, — шчо б хоч пару најти… а то доведетьсьа тут і посивіти!

На јого втіху, пара себе довго не заставила ждати.

На самому крајі того самого городу, де вони жили казармами, на великому роспутьті, куди завжде звозили гніј, нечисть, викидали всьаку падаль, — стојала одним одна хатка, јак кажуть, на курьачіј ніжці. Стіни попрогнивали, вивальувалисьа, — порохньа сипаласьа з голих колод; а по весні текла всьака нечисть — слизотіла ј пінила; вікна побиті, ганчірками позатикані; верха зовсім не було; осельа на половину геть-чисто зогнила… Рујіна, а не хата! Кругом — пустирь, гнојішче. Один бог знаје, скілька та хата переховала всьакого темного ј лихого льуду, шчо ховавсьа в ціј берлозі сам і переховував легкоју працеју зароблене добро…

Жив тепер у тіј хаті јакијсь москаль з својеју невінчанноју половиноју. Москаль та јого половина тільки ј знали, шчо лајалисьа та билисьа, пили та гульали, переховували всьаких блудьаг, переводили крадіжку.

Чи на добро, чи на лихо, росло в тіј хатці невеличке дівчатко — Јавдошка, шчо најшласьа через рік післьа того, јак косоока Меланіја зіјшласьа з кривоногим Тьерьохоју. Росло воно само собі, без усьакого призору, без турбот та клопоту батька-матері, не мов воно було не јіх дитина. Чи јіло воно чи голодне ј холодне було, — бајдуже јім! Поки ж Јавдошка була малоју, то знај голосила на всьу хату, коли хотіла, а підньаласьа на ноги, — стала по дворах ходити, прохати христа-ради… Шчо, ради душі спасеніја, клали льуде в протьагнену дитьачу ручку, — все воно несло до себе в нору. Гроші зараз же пропивалисьа, пројідалисьа, а одежинка надьагаласьа на старе рамја ј носиласьа без перемінки, поки сама не опадала страпјам та гнотьтьам…

Швендьаньньа з-малку по дворах, простьаганьньа христа-ради руки по під віконьньу, — привчили дівчину не до праці, а до біганини, до невповаги на чуже добро, часом тьажкоју працеју чесно зароблене. А до того — ј примір перед очима! Дівча шчо ночі бачило јакихсь льудеј, котрі приносили до батька-матері всьаке добро, та оддавали скритно до схову. Воно ј само привчалосьа до того… стало піднімати все, шчо тільки лежало не пригльанене…

Раз јакось, простьагајучи од хати до хати христа-ради руку, помітила Јавдошка в одному дворі, на верьовці розвішані, два здоровенних платки. Не довго думавши, вона потьагла јіх, сховала під јупочку, та ј однесла до-дому. Батько та мати ј не спитали: де вона взьала јіх; а почали јіјі по головці гладити, звати „умницеју“ — ј дали трошки горілки випити. Јавдошці вона подобалась. Післьа нејі стало тепло ј весело… З того часу дівчинка не пропускала вже ніколи такого случају: через јого вона пријмала ласку од батька-матері, ј горілку…

З року на рік, підростајучи та розумнішајучи, робиласьа Јавдошка все хижіше, та хижіше; до горілки привчиласьа, јак до води. Батько-мати тепер уже не цуралисьа дочки, јак спершу: вони јіјі прихильали до послуху то сим, то тим, а најбільше горілкоју. Вони бачили в својіј дочці добру помішницьу — ј раділи, шчо знајшли таку поміч…

Јак минуло јіј пјатнадцьать літ, вони шче шчось запримітили… Кинулись јім у вічі тонкі на шнурочку брови, блискучі, хоч і сірі, очі, ј волосьсьа, јак льон, личко більаве ј, јак рожа, румјане… Запала јім у памјатку јіјі краса, урода дівоча… Вони порадились — не пропустити даремно, не взьавши свого…

Порајілись… Вимили, вичесали јіјі, обули, одьагли в нову одежинку, јак панночку, ј одніјејі темнојі ночі, одвела јіјі сама мати в місто, до великого будинку.  .  .  .  .  .  .

Пустиласьа дівчина, јак собака з ожереду: шчо-дньа, шчо-ночі гульаје! Тут знајшовсьа охвицер јакијсь; узьав јіјі з сиројі, холоднојі хати перевів у свіј теплиј, јасниј будинок. Прожила там Јавдоха з півроку, в теплі та на добрі, та в роскошах купаласьа; та несита јіјі натура невдовольниласьа тим: покрала вона срібло та золото в охвицера… Прогнав јіјі охвицер, обідравши јак білочку. Одначе вона не довго тужила: не забаром знајшовсьа другиј. Обікравши ј того, вона вже сама втекла. — По тім того, ні до кого вже не переходила жити, а стала сама до себе пријмати — хто більшу плату давав… Знајучи красі својіј ціну, вона торгувала неју, јак жид крамом, не пропускајучи случају зірвати најбільше, а то — ј підголити… Слава про злодіјкувату Јавдошку одбила хіть у панства та охвицерства зајіздити до нејі. Грошики, шчо придбала, пішли на роскішні убори, на дорогі најідки та напитки… А тут — лихо! почала вже ј краса осовуватись, спадати… Треба шчось казати з собоју! Треба заздалегідь десь захисту шукати, притулку дльа себе… Про батька-матір вона давно забула: — не знала, — чи ј жили вони на світі… Живучи сама собоју, вона розгадала, шчо через них втерьала.

На тој час зустрів јіјі Максим. З својім норовом веселим та безжурим, при својіј, хоч уже ј помјатіј, а шче хорошіј красі, — Јавдошка запала јому в око, вразила в серце. Максим почав лабузнитись. Јавдоха, помітивши це, та роспитавши, шчо Максим між москальами не останньа спицьа в колесі, — давај на јого шче дужче нальагати. То дивись: словом укольне; то мовчаньньам дојме; то приголубить јого коло себе; то знову одіпхне јого — гульанками з другими…

Максим біснувавсьа, а про те шче дужче закохувавсьа. Часом вона розжалобльувала јого розмовоју про своје безталаньньа, про својі недостачі. Максим нанесе јіј на другу ніч того ј другого; дарује, жалује.

Не обіјшлосьа без того, шчо б і вона не задумувалась про Максима. Карі јого очі загльанули і јіј в серце; чорниј ус здававсьа таким хорошим; постать — бравоју, дужоју; та Максим чоловік і не без достатків, не без копіјчини…

Зіјшлисьа вони, прожили рік, другиј; звикли між собоју, јак чоловік та жінка. Дітеј не було. Журби ј турботи не знали… Тільки те ј робили, шчо пили та гульали, нишком та тишком, шчо б бува начальство Максимове не дозналосьа.

Тоді саме перегнали јіх полк з одного міста в друге. Пішов Максим — та ј засумував. Зосталась Јавдоха — ј те ж сумувала. Через місьаць подаје јіј Максим низенькиј поклін, цілује јіјі в „сахарні уста“ та в „білосніжну грудь,“ посилаје грошеј, просить, шчо б пријіхала: коли хоче, то вони ј повінчајутьсьа. Тоді вже розлучить јіх „мать сира-земльа.“

Јавдоха зібрала својі манатки, појіхала. Швидко вони ј побралисьа.

Вијшла з Јавдохи справжньа московка. Не страшні јіј ні походи, не переходи; завжде моторна, весела, до гульанок удатна. Шчо б не даром жити, не марно тратити час, вона взьалась то сим, то тим перепродувати. Накупить рублів на десьать усьакого краму, та ј перепродује москальам. А часом јакиј-небудь молоденькиј москалик підніме шчо ј чуже, однесе до тітки Јавдохи. Јавдоха пријме москалика ј подарунок… Правда, иноді ј доставалосьа јіј од Максима за ті подарунки: не раз і не два ходила вона з підсиненими очима. Та — бај-дуже! Москалі це добре знали, а все таки лабузнились до Јавдохи, а Јавдоха справльала з ними сміхи та реготи… Московка — московкоју: јіјі побјуть, а вона ні гадки!

Отак прожили вони шчось років з десьаток. Максим постарів; постаріла ј Јавдоха — краса јіјі спала, помарніла, оцвіла… Уже тепер не так і молоді москалики горнулисьа… Рада-не рада, треба було схаменутисьа. До всього того, десьать літ безпутнього житьтьа витьагли всі грошеньата, шчо Максим наскладав до паруваньньа. Треба було на-далі подумати… Оханулась Јавдоха, а через рік гојдала невеличку дівчинку Гальу.

Гальа зразу все переломила. Гульанки одлетіли; жарти — те ж: виступили наперед клопоти та жаль за марно потраченим добром. Маленька Гальа спарувала Максима з Јавдохоју вже на віки, звјазала міцно јіх думки до купи, підбивала на одно діло. Максим бажав дочку виростити в багатстві та роскоші; бажала ј Јавдоха того самого… Вона думала, шчо багаство та роскіш заховајуть дитьа јіјі від такојі лихојі долі, јака јіј судиласьа… І обоје вони клопоталисьа об однім — над поживоју, та наживоју… Чи сьак, чи так, а нажитись треба!

Знову Максим з Јавдохоју, хоч і инакше, приньалисьа за діло молодих літ. Максим — за „пракармльеніје:“ Јавдоха — за крадіжку. Максим, докладујучи ротному, шчо москалі просьатьсьа „на побивку,“ — брав з них своје так, јак і покојниј Федосьејіч. А јак верталисьа москалі з „прокормленіја,“ — вони заносили до Јавдохи накрадене, награблене добро, а вона вже сама знаходила јому јарміс… За те тітці Јавдосі, јак сховачу ј переводчику, доставалосьа половина всього…

Так јіх захопила „чиста“. Та — ба! Чистојі Максимові не дали. У тој саме рік почаласьа Кримська віјна з Турками. Погнали Максима під Сілістріју, а потім перевели в Крим. Јавдоха з маленькоју Галеју ј собі повіјала за полком, все таки не кидајучи свого краму. Тут вона таки добре заробила, бо не одні прості москалі купували в нејі всьачину; купували ј небагаті охвицери. Зовсім би добре, коли б не страшно, шчо от-от Максим зложе своју голову, одтинајучи другим. Оже страх јіјі не справдивсьа. Максим тепер уже знав ціну житьтьу, — не кидавсьа так, јак за-молоду в саме, мовльав, пекло. Тільки всього, шчо јого в руку штиком кольнув јакијсь француз. Максим зрадів, та зараз у лазарет… Пошепотав там з лікарем: — Не годитьсьа, кажуть, у службу: в чисту јого! — Максим полежав шче з місьаць; дали јому „чисту;“ почепили шче нову медаль, та ј випустили на всі чотирі сторони. Максим забрав жінку з дочкоју, та ј потьаг на рідну сторону відшукувати батьківшчини.

Вертајучись до-дому через тридцьать літ, він думав застати Піски такими ж самими Пісками, јакими кинув. Через те ј рајівсьа з жінкоју, прибувши до-дому, спродати батьківшчину, оселитись де в багатому, льуднішому місці, да ј пристројітись до торгу на ті гроші, шчо придбала Јавдоха. Коли пријіхав — і здивувавсьа. Не ті Піски, та ј годі! Ніде ні однојі земльанки, — скрізь мазанки; село велике, широке, довге, а кругом крај веселиј, льудниј, — хоч і не багатиј… „Значить, більше поживи дльа грошовитого!“ подумав Максим.

— Ні, жінко, каже Јавдосі: мабуть, уже кістки зложемо на мојіј стороні… Бач, јакиј гарниј крај!

Јавдоха ј сама те бачила. Оселивсьа Максим у батьківськіј хаті.

Јавдоха крамарувала дома. Максим по јармарках јіздив, купивши коньаку. Жили собі тихо та мирно, вирошчували-пестили дочку Гальу, та в торгу кохалисьа. Через рік батьківську хату перекинули, збудували нову, — простору ј јасну, з світлицеју, з кімнатоју під пројізжих.

Дивујутьсьа пісчане, шчо московська служба з льудьми діје, јакими јіх робить! Ішов Максим у москалі розбишакоју, волоцьугоју, — сказано Махамедом; а повернувсьа поважним чоловіком, з багаством, з заслугами… Прості льуде з заздрістьу дивльатьсьа на Максима Јвановича, поважајуть, шанујуть, хоч Максим Іванович геть-високо дере голову проти „нетесаного мужичьја.“ Батьушка, волосні завертајуть до јого „чајку“ попити, та пропустити чарочку — другу тіјејі „живиці-водиці“; сам становиј Ларченко, коли не јіде через Піски, завжде завертаје до Максима в двір.

Отак прожив він шчось років три, чи чотирі в Пісках. А це зразу — спродав дворишче, будинок, забравсьа, та ј виселивсьа на хутір, на батьківську земльу.

Піп, волосні так жалкујуть: — Не кидајте нас, Максим Іванович, — не сиротіть наших Пісок!

— Там мені, одказује, буде крашче, вільніше… Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пројде поуз дворипшче, шчо б не позавидував…

На хуторі зараз же на перше літо двинув будинок, мов панські хороми, а не мужича або москалева хата. На друге літо — обзавівсьа тројаном конеј; вибудував станьу, коморі рублені; обплівсьа височезноју густоју лісоју з острішком і з такими, јак по трахтирах, воротами. Коли чутка, — буцім хоче постојалиј одкрити…

Пісчане зовсім роти пороззівльали. Одні догадувались, шчо Максим, видно, в службі грошеј заслужив; другі казали, шчо, мабуть, чи не в Туреччині де пожививсьа, — може, уклав јакого багатого, та собі гроші забрав; а треті мовили, шчо за жінкоју взьав.

Оже ніхто ні знав, ні бачив, јак Максим жив на хуторі. Јак виселивсьа з Пісок, то ні до јого ніхто, ні він ні до кого: так мов умер! Јак би не доводилось пісчанам бачити јого по јармарках, то певно ніхто б не знав, чи је він на світі, чи вже не маје… А то з јармарків було привозьать новину про Максима: вибудував, мов, оте ј те, а намірьајетьсьа — кажуть — будувати шче ј те! Отак переказували льуде те, шчо чули, а сами, на својі очі, ніхто не бачив… Знали тільки, шчо в јого все було на запорі — позапіране, позамикане…

— Москаль хвортецьу собі вибудував! сміјутьсьа иноді пісчане.

XIV

Житьтьа, кажуть, зжити — не поле перејти. Житьтьа — шчо погода. Јак серед јасного літнього дньа, коли сонце аж пече, так гріје та світить, — дивись: де не взьавсьа вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари, — заклуботались вони; насупилось небо… заховалось сонце — похмурило… загуло, закрутило, закушпелило шльахом… зиркнула блискавка, загуркотав грім… грьак! трісь!… Отакечки ј тут. Оце тихо ј мирно, льубо та мило… гульк! не вспів озернутись, — јак повернуло на негоду…

У восени, тільки шчо позвозив до дому Чіпка хліб з польа ј лагодивсьа молотити, сам собі міркујучи — јак тепереньки бачитись з Галеју, — на тік до јого вскочило лихо… Стојіть він на току з ціпом, — аж приходить десьатник з волости. „Чого јому треба“ подумав Чіпка — ј прикро гльанув десьатникові в вічі.

— Ходи лиш у волость! — каже десьатник здалека.

Чіпка шче раз гльанув на десьатника; подумав трохи, — та тоді вже запитав:

— Чого?

— Не знају, — одказав десьатник. — Кличуть… јакијсь чоловік пријшов з Дону…

— Шчо за чоловік?… На ві-шчо ја јому здавсьа?…

— Не скажу, — одмовив десьатник. — Пријшов, шчось побалакав з писарем, — мене оце ј послано…

— Добре… пријду, — одказав Чіпка.

Десьатник повернувсьа — ј пішов повагом подовш улиці.

Не пішов, а побіг Чіпка в волость; не зајшов і в хату, не сказав нічого ј матері.

Не забаром післьа того, вернувсьа до дому, — та прьамісенько в хату. На тој час Мотрьа поралась коло печі.

— Отак, мамо!… обізвавсьа він.

— А шчо, сину? — питаје, не обертајучись, Мотрьа, не помітивши ні жальу в голосі, ні смутку на лиці.

— Приплентавсьа јакијсь приблуда… Каже: Луценків небіж… Хоче нашу земльу одбирати…

Мотрьа митьтьу обернуласьа, гльанула на Чіпку, — та ј отетеріла… Хоч вона ј дивиласьа, та нічого не бачила, ні розуміла.

— Каже: не оддаси, — буду позивати…

Мотрьа поблідла — ј ледве вимовила: — Јакиј небіж… звідкільа?…

— Кажу ж: з Дону! — одмовив Чіпка.

— З Дону?! јакось бојазко запитала Мотрьа, — та ј опустилась на лаву…

Одно невеличке слівце „Дін,“ јак молотком, ударило јіјі в голову. Памјать у нејі зразу прокинулась — і нагадала, шчо вже раз пријшла була по нејі лиха година з Дону, котра перевернула все јіјі житьтьа, та ј кинула бідувати на старість… „Чи не нова, бува, пријшла знову з того Дону?“ думала Мотрьа, гльадьучи на сина, — хоч нічого ј не бачила, бо в вічьчьу в нејі почорніло, затуманилось…

Чіпка подививсь на смутну, перельакану, матір — ј оханувсьа… Він бачив, шчо јого звістка впала громом на стару материну голову.

— Не журітьсьа, мамо!… не льакајтесь! — став він заспокојувать матір. Хај позиваје… Нам громада присудила земльу… Бајдуже! Ніхто тепер не вирве з мојіх рук…

— А клопоти… а тьаганина… проказала Мотрьа задумујучись.

— Сількись… А землі не дам! Зубами держатиму, — не пушчу!

— Оступајсь, сину, за своје добро… У нас же тільки ј багаства, шчо земльа та… Скільки ја попоходила, скільки ја попоносила, поки тоді оддали!… згадувала Мотрьа, јак вона добувала ту земльу.

— Кажу: не журітьсьа! — одказав Чіпка, ј пішов з хати на тік молотити.

Мотрьа посиділа шче трохи на лаві; шче перекинула в својіј голові одну думку за другоју… може б шче сиділа та думала, јак би не засичав окріп у печі, сбігајучи кльучем на черінь… Тоді Мотрьа встала, сунула окріп — і знову стала поратись коло печі, јак і до того поралась.

Побалакали вони в тој день за земльу за обідом; побалакали за вечереју ј довго балакали, польагавши в вечері спати — ј забулись обоје… Іде житьтьа в них протертоју стежкоју: јак сьогодні, так завтра: јак завтра, так і по завтрьому… Мотрьа коло печі, та в хаті, або за корівчиноју ходить… Чіпка — на току, коло хліба порајетьсьа: молотить, та віје, та околот вјаже…

Коли так — тижнів, може, через два післьа того, јак кликали Чіпку в волость, — знову прибігаје десьатник, загадује знову јти в волость та вже не самому Чіпці, а з Мотреју. Чіпка не послухав: матері сказав сидіти дома а сам мершчіј почемчекував.

Не вспів він ступити на поріг у волості, не вспів сказати: „добриј день“ — јак писарь до јого з бумагоју: — Ось з суду бумага за вашу земльу!… Велено одібрати в вас, і оддати Луценковому небожеві…

Чіпка — сам не свіј. Дивитьсьа то на писарьа, то на бумагу: чи бумага бреше, чи писарь?

— Јак же це? — питаје в писарьа. — Адже тоді громада присудила нам земльу…

— Присудить — присудила, каже писарь, — та, бач, парубче, је ј над громадоју старші. Громада присудила, а суд — одсудив!

— То це так і оддать земльу??!

— А вже-ж.

— Та ні, не буде цього!

Більше нічого не сказав Чіпка, не поклонивсьа навіт старшині волосніј, а повернувсьа — ј пішов, похньупившись, до-дому…

— А шчо тепер, мамо, робити? — Запитав матері, ледве одхиливши хатні двері.

— Шчо, сину?

— Пропала земльа!

— Јак пропала?

— Кажуть: суд одсудив…

Не мов хто гостриј ніж вгородив у серце старіј Мотрі. Јак сиділа вона на лаві, на гребені, виводьачи тонку нитку, — так і прикипіла на днишчі: заколіло веретено в одніј руці, а волокно в пучці — в другіј…

— Крашче б мені, сину, в домовині лежати, ніж таку чутку чути! ледве вимовила Мотрьа крізь сльози…

А Чіпка — не чув, не дослухавсьа до јіјі слів. Він землі під собоју не чује. Мірьаје він хату — то вздовш, то в-поперек, бје об поли руками, ніби сам собі приговорьује:

— Та ні, не буде сього!… Брешуть вони… Ја вас знају… знају бісових сутьаг!… Підсипав писареві блудьага… ј је земльа!… Та ні!… Мене сим не підведеш… Ја сам своје знају… допитајусь свого… Хоч от-по сьу (черкнув по горльанці рукоју), — а землі не дам!…

Порівньавшись з матірју, став, узьавсьа в боки, гльанув на нејі…

— Вијмајте гроші, јак је! гукнув з-опалу.

— Јакі гроші? — здивуваласьа Мотрьа.

— Јакі је, всі вијмајте… в город піду — позиватись.

— Де ж у нас гроші? Хіба ті пјать рублів, шчо за овечат вторгували… Там у скринці в сувојі заховані… Візьми, коли треба.

— Підіть принесіть, ја не знају де.

Мотрьа, стогнучи, встала, відхилила скриньу, довгенько риласьа, поки знајшла гроші.

— На, — сказала вона Чіпці, подајучи гроші правоју рукоју, а лівоју зачиньајучи скриньу.

Чіпка взьав гроші, подумав, повертів у руках синьу бумажку, заховав јіјі в кесет з тьутьуном, пхнув у кешеньу, зітхнув — і взьавсьа за шапку.

— Прошчајте ж, мамо! сьогодні мене не ждіть, — хіба аж завтра вернусьа в вечері.

— Шчасливо, сину. — Ти б узьав хоч хліба на дорогу.

Чіпка не чув: він уже зачиньав за собоју хатні двері.

Зосталасьа Мотрьа сама-сама, јак палець, з својеју нерозваженоју думкоју… Сіла вона на гребені, не счуласьа сама, јак узьала веретено; смикнула кужельу пасмо, вивела нитку… В голові — полізла всьачина, завернула в давнье… У памјаті — прокинулись ті давні часи, јак на чужім полі на льудеј жала, з снопа заробльала, — јак пјать снопів льудьам нажни, а собі шостиј одверни… јак за цілиј довгиј літніј день, од світовојі зорі до вечірньојі спини не розгинајучи, тільки двадцьать снопів і заробила!… А шче ж јіх треба ј звозити, ј змолотити!! А тут — кругом лиха година обльагла: на хаті осельа попрогнивала — крізь стельу капаје, стіни осінні дошчі обшмарували — голими ребрами хата світить… А вже ј зіма не за горами… І холод… і голод… Пополотніла Мотрьа; ввірвала нитку… Покотились з очеј сльози — јак горох, закапали аж на долівку…

Чіпка тільки вијшов з двору, так і наліг на својі ноги. Лихо јого мчало в город: јому хотілосьа перелетіти туди. Шльах у Гетманське лежав поз јого земльу, мимо московського хутора. Та не дививсьа тепер Чіпка ні на чорно-жовту стерньу на полі, ні на білиј верх, шчо один тільки ј вигльадав зза високого паркану москалевого двору. Чіпка чесав шльахом, заклопотаниј одноју думкоју — про земльу… „І шчо ја без землі? — вертілосьа в јого похньупеніј голові. — Льудськиј попихач… најмит… Без землі — нема волі… Земльа тебе годује… земльа хазьајіном робить… А без землі — все пропало… ј моја надіја пропала…“

— Шчо б ви сами пропали, прокльаті! — сам не счувсьа, јак зірвались слова з јазика.

— Кому-то ти добра такого жичеш? — льубенько обізвалась Гальа до јого, на хвірточці стоја.

Вона вже давно јого нагльаділа, — тільки він не примічав јіјі.

Не сподівана стріча — јак обварила Чіпку. Він підвів голову, подививсьа — де він, гльанув на Гальу — і не міг слова вимовати… Гальа стојала — ј собі дивиласьа на јого, ніби з усмішкоју, — ніби раділа, шчо так несподівано захопила Чіпку, шчо він змішавсьа…

— А бач: перельакавсьа ј ти!… а шче парубок!! зацокотала вона.

Чіпка сердито зиркнув не нејі — ј наче здув веселу усмішку з јіјі веселого личка.

— Лихим льудім, Гальу…, — понижајучи голос, ледве одмовив Чіпка на перше питаньньа, та ј повернув до хвіртки.

Гальа собі повернуласьа, скочила в двір, зашчепнула хвіртку — ј тільки чутно — закопотіла двором.

— І вона втекла!… гірко вимовив Чіпка: — не підождала… не побалакала…

Погльанув він на ворота, на хвіртку — мов би погльадом зніс јіх; похитав журливо головоју; повернувсьа — ј знову почесав далі…

Сонце вже стојало на вечірньому прузі, јак підходив Чіпка до Гетьманського. Череда з польа пустиласьа до дому: корови поспішали побачитись з тельатами, ј заздалегоди подавали про себе вістку протьажним ревом. Череда нагнала отару — ј перемішаласьа… Овечки бекали та мекали, розскакувались на всі боки — ј піднімали з шльаху страшенну пильугу… Вона стојала сірим стовпом, навпроти сонцьа здаваласьа червоно-димчата. Вона закривала собоју город, — тільки ј видно було зза јіјі густого пологу — горіла на сонці золота баньа на церкві…

Чіпка ні до чого не додивльавсьа. Він ішов собі, похньупившись, тихо, ногу за ногоју посилајучи. Не близькиј світ Гетманське. Набив добре ноги, натомив думками голову; втомивсьа трохи. Јому задумалось спочити: він став міркувати: де јого на ніч притулитисьа? — Аж ось і город…

У царині нагльадів Чіпка низенького, натоптуваного чоловіка, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими усами. Не плечіх у јого на-опашки була накинута сіра московська шенельа, унизана блискучими кгудзиками, з зеленими нашивками на комірі. Москаль-не москаль, а службоју пахне. Стојав він серед двору, без воріт, і, прикривши рукоју від сонцьа очі, погльадав на Чіпку. Тој повернув до двору. — Чоловік побачив — і собі відіјшов до немазанојі хати. Напјавши на лікті шенельу, він став коло одного стовпа од воріт, підпер јого одним плечем — і обернувсьа до Чіпки:

— А шчо скажеш? Чи не по ділу?…

„Сам бог насилаје,“ подумав Чіпка здіјмајучи шапку.

— Скажіть, будь-ласка: чи ви не знајете — де тут живе секретарь Чижик?

У чоловіка аж обидва уси затіпались; таранкувате лице мов шче дужче порьабіло.

— Чого тобі до секретарьа? сам себе здержујучи, пита чоловік. — Секретарь таких, јак ти, не пријмаје… А коли чого треба, — то ј ја тобі напишу… Шчо в тебе за діло? — приставав він до Чіпки.

— Та діло, бачте, ось јаке…

І давај Чіпка викладати своју пригоду.

— Так… еге… треба справки наводити… копіјі брати… понуро дивльачись, јак великиј дока в сьому ділі, одрубував чоловік. — Треба прошеніје… еге… так-так… Так і напишемо… А гроші ж у тебе је? — спитав він, і гльанув прьамо в вічі Чіпці.

— А багато на те треба? — вивірьа Чіпка.

— Та рублів пјать на першиј раз треба… А там — побачимо, шчо буде: чи можна вести діло, чи, може, напльувати…

Чіпка стојав — і роздумував: чи не бреше він? он, на јому јака лиха одежинка! Може хоче видурити гроші… Бач: пјать рублів, шчо б тільки дознатисьа… всі гроші на те тільки, шчо б знати: чи можна вести діло, чи не можна?… Ото здирство!…

— Ну, так ходім до хати…

— Ні… замјавсьа Чіпка: — прошчавајте…

— Слухај!… постој!… Чув?… постој!

Чіпка став.

— Знајеш шчо? — ја тобі за три карбованці напишу…

— Не хочу, спасибі вам, — та ј іде далі.

— Постој! постој! спиньа јого чоловік. — Јак ти прозивајешсьа?

— Варениченко.

— Ти козак, чи хто?

— Міј батько москаль.

— Ага… От, бач, і на бумагу не треба, — на простіј напишу… Хоч? за рубльа напишу! Ніхто тобі за рубльа не напише, а ја напишу…

— Та бог з вами! — одгрібавсьа Чіпка, не рад, шчо ј зачепив таку причепу.

— Ти думајеш, ја тебе одурьују?… Ні, шче Василь Порох нікого не обдурьував… Ти чув про Пороха? Через Пороха ј секретареві твојему не раз доставалосьа!

Чіпка справді чув про Пороха: пісчане хвалилисьа, шчо Порох не раз писав прошеніје, кому треба. Чіпка задержавсьа — ј шче раз обдививсьа Пороха.

— Ну, от же тобі за твоју нејмовірність, — пристаје Порох, узьавшись у боки: — шчо б ти на другиј раз знав Пороха, дурно тобі напишу!

— „Чи јти, чи ні?“ подумав Чіпка.

— Слухај, ходім!

Чіпка повернув за Порохом у двір.

— Ја це тільки тобі дурно пишу, — проказував Порох, ідучи вперед, — перше зроду пишу дурно! За те ти мені хоч могоричу купи.

— Добре, одказав Чіпка.

— То он, — дивись, — пльашка над хатоју висить, — показав Порох через дорогу: то — шинок… Піди могоричу принеси!

Чіпка повернув до шинку; Порох пішов у хату. Незабаром Чіпка вернувсьа з пльашкоју горілки в руках. Порох стрів јого на порозі, ввів у хату.

Хата вдарила Чіпці в вічі својеју неохајністьу. Стіни пооблуповані, чорні, аж поцвіли; долівка була колись на помості, тепер тільки недоколоті під стінами дошки про те нагадували; посеред хати вибојі, повні смітьтьа; вікна темні, аж чорнувато-зелені, пропускали в хату јакијсь темниј світ. Гидко, не привітно! У самому кутку, на покуті, стојав невеличкиј стіл з двох дошок, на палець одна од другојі…

— Здорови в хату! привітавсь Чіпка.

— Здоров, здоров, весело задриботав Порох. — Сідај! — і ткнув пальцем на триніжок, шчо стојав коло столу, а сам мотнувсьа до груби.

У хаті була панська груба. Порох одчинив дверці, виньав звідти чарку ј крајець черствого хліба, покальаного в попіл.

— Оце приходитьсьа ховатись од прокльатојі сарани з свьатим хлібом! задриботав Порох. — Јак та прожра жре! не заховај тільки… Засох трохи, та сількось… Покальавсьа… І почав хліб обдувати та обтерати.

— А деж горілка? обернувсьа до Чіпки.

Чіпка підвівсьа, шчо б достати: він поставив пльашку в кутку коло порога.

— Сиди, сиди! — зашчебетав Порох, нагльадівши горілку, — ја сам! ја сам!

Узьав він пльашку, налив чарку, вилив у рот, кутульав, кутульав, розводивши јакось чудно очима, — ковтнув, попльамкав; знову налив чарку, і знову вилив у рот, закутульав, ковтнув…

— Хто се давав? — спитав післьа другојі.

— Жидівка.

— То-то, чортова душа — поганојі дала!… От, гаспидська Ривка! Шчо таки Оврам совісніше, а шчо вже Ривка… Ось покоштуј!

— Ні, не хочу.

— Чому? не пјеш?

— Та таки ј не пив досі…

— То не знајеш, јака ј на смак?

— Не знају.

— Дурниј же ти! Нічого доброго не знајеш. Знај, шчо тільки ј добра на світі, шчо горілка. Скільки б без нејі льудеј вішалось! А так… На, пиј! крикнув на Чіпку ј подав јому чарку.

Чіпка давно чув, буцім горілка робить полегкість. Тепер ось і Порох розхвальује, а тут шче ј досада з самого ранку за серце ссе… в тілі трохи холод чујетьсьа… Усе це разом намоглосьа на Чіпку: випиј, та ј випиј! Нічого робить, — треба спробувати… Узьав Чіпка, випив… Горілка запекла, зашчипала в роті, трохи не похлинувсьа, аж закашльавсьа.

— Таки видно, шчо ти не вміјеш пити! каже Порох. — Ось јак треба пити! — і знову вихилив чарку в рот, і ковтнув, јак воду. Потім того, одломив шматочок хліба, почав зајідати…

Чіпка собі взьавсьа за хліб. Хліб — јак сухарь сухиј, насилу кутульав јого Чіпка.

— Зовсім ти нікуди кчемниј! каже Порох: — ні пити, ні јісти.

— Та јак јого отаке гірке пити? — зверта Чіпка на горілку.

— То тільки так здајетьсьа… Ось підожди трохи, пројме — сам попросиш!

Чіпка справді почув — спершу наче хто гарьачим залізом припік јого в середині: запекло коло серцьа, та ј розіјшлосьа по всьому животу… Далі — тој огонь затух, — запекла згага; јісти схотілосьа… Здајетьсьа, вола б ззів… і черствиј хліб здававсьа смашним! Трохи згодом — мов шчось у вічі вступило… заграло в голові… повеселішало на серці… Темні думки стали пројасньатись… стала прокидатись віра… узьало завзьатьтьа… „То все брехньа! думајетьсьа јому. — Хај карбованцьа прохожу, хај двох, або ј усі пјать… а земльа все таки моја! Брешеш, вражиј чоловіче, земльа моја…“ І так стало Чіпці весело, не мов справді земльа вже јого, і він вертајетьсьа до-дому забезпечениј…

— А чи дорого се діло стојатиме? — пита він у Пороха.

— Јаке діло? — Коли дуже закручуване, — дорогше; а коли ні, — не дорого, — одказав Порох.

— А моје діло?…

— Ось тривај лиш, — шче по одніј випјемо, — та тоді вже ј за діло.

Тільки шчо Порох став наливати чарку, двері прожогом розчинилисьа ј у хату вскочила жінка — не жінка, дівка — не дівка: голова не покрита, јак у дівки, а коси заборсані в мичку, не мов жінка збіраласьа сховати јіх під очіпок, та завјазала на тімјі, а вони ј розсипались… Сама — не стара шче, висока, суха, худа, шчоки усмоктались у середину, вид болізниј, жовтиј, — тільки одні очі — чорні, јак терен, блишчали јакимсь божевільним світом…

— Уже пје… уже пје! шчо б тебе кров гарьача спила!… скрикнула вона таким насамовитим голосом — аж у Пороха руки затіпались… Јісти ні крихти нема, дітвора плаче, а він, чортів бугај, горілку дудлить!…

— Іди собі! іди, јди, — зајдикав Порох. — Мені ніколи. Ја зараз чоловікові писатиму прошеніје… јди собі!

— Шчо б тебе писачка списала, прокльатиј! Мені житьтьа через тебе нема…

— Хто ж тебе держить? Ја тобі давно кажу: чим клопотати мене з својіми дітьми, — ішла б собі, куди сама знала… Так, бач, шкода москальа кидати!

— Аже ж шкода!… — і јакось страшно засвітила очима. Погльад јіјі упав на крајець хліба. Вона затіпалась і, јак та звірьука, кинулась до столу — аж Чіпка подавсьа в бік.

— Бач, прокльатиј! казав — хліба нема, аж ось скільки переховував.

— Ну, бери, бери… та јди собі! одказав Порох, ховајучись з пльашкоју.

Вона страшно провела очима — і повагом вијшла з хати.

— Хто се? запитав Чіпка.

— Шмат… не доказав Порох, а трохи згодом, одмовив: — сестра… Не всі, бач, дома — божевільна… Божевільна, а дітеј плодить, — та ј живуть, прокльаті, на моју голову!…

Чіпці так стало шкода божевільнојі сестри Пороха, јіјі малих діток!… „Може, вони голодні і холодні,“ думав він. — „От, јак би багаство, — чи діјшла б вона до сього?… Јак-би то багаство… А то — от, останьньу земльу одбирајуть…“ Знов повернула јого думка на земльу — ј почала перед ним својі виводи виводити…

— А шчо ж: будемо прошеніје писати, — перебив Порох.

Чіпка кинувсьа.

Порох побравсьа знову в грубу; витьаг звідти недогарок шабашковојі свічки, каламарь з помаднојі баночки, перо; поставив усе це на столі, а сам вијшов з хати. Незабаром вернувсьа з папіром у руках, з окульарами. Перше всього — заправив свічку в росколону пльашку.

— Јак потемніје, то запалимо, шчо б не шукатьсьа, — сказав він. А тепер пусти мене на своје місце, а сам сьадь на лаву, або-шчо.

Чіпка пересів на другиј триніжок. Порох присунув свіј триніжок до столу, розложив папір і, осідлавши носа окульарами, почав писати. У хаті стојало тихо-тихо, — тільки коли-не-коли јакось сердито одгаркувавсьа Порох, та чутно було скрип пера, або одрубні вимови Пороха — то: „так“, то „ага…“ „еге…“ „добре…“ „ну, а далі?…“ І далі Порох, подумавши трохи, знову писав, аж стіл ходив ходором, знову одгаркувавсьа, агакав, та егекав… Вечірнье сонце, сідајучи за хмари, кинуло червону стьажку крізь мутну шибку — ј обдало червоним світом круглу лису Порохову голову, перерізало на двоје білиј папір, і довгоју ј широкоју попругоју льагло через усьу хату, а заховалосьа крајком аж десь за грубоју… Облита світом, і без того червона голова, Порохова, тепер стала зовсім червоно-гарьачоју… Чіпці здавалосьа: крівава голова писала кріваву жалобу…

Порох кончив, положив перо; взьав папір у руки: підіјшов до вікна.

— Слухај: чи так буде? — і став читати.

— Шчо, так? запитав знову, перечитавши.

— Так, одказав Чіпка, не знајучи сам — чи так, чи ні.

— Ну, оце ж тобі ј прозьба. Тепер — коли до прозьби випили, то ј післьа прозьби не завадить.

— Добре, згожујетьсьа Чіпка. — На шчастьа значить?

— Еге ж, сказав Порох; покректав, потьагсьа, ј випив одну за другоју аж дві чарки.

Підніс Чіпці. Випив і тој — і став спльовувати. Сонце вже зовсім сіло; в хаті стало темно; Порох свічки не засвічував, а ходив, мовчки, з одного кінцьа хати в другиј. Чіпці стало ніјаково.

— Ти в нас заночујеш, а завтра ј у суд, сказав Поророх, та ј замовк.

Важко стало в хаті. Чіпка сидів на триніжку. Порох тиньавсьа з кутка в куток. Обидва мовчали. Шчо б перервати німоту, Чіпка запитав:

— І се ви так живете?

— Отак, јак бач. Тільки ј того, шчо хата своја.

— Не смашно…

— Та јак випјемо, то воно ј посолодча трохи; а без того — через добрих льудеј давно б висіли на трьамку — сказав Порох, і знову ковтнув чарку.

— Усім, значить, добре… обізвавсь Чіпка.

— А ти думав — ні?… У кожного — не без того… Ти знајеш Польського?… пита Порох, зупинившись навпроти Чіпки.

— Котрого?

— Того, шчо ј у вас панује, — шчо в Красногорці живе.

— То шчо?

— Не то-шчо… А отој мене дојів, тој мене в земльу втоптав! — і Порох знову заходив по хаті. — Јак став предводителем, — так і нема мені житьтьа… Јабедник! Јабедник — та ј нема мені добра… А до јого мені добре було… Служив… Цеј будинок, бач, похиливсьа тепер… а колись?… Колись у јому бенькетовали… музики грали… сам комисар гульав тут… А тепер.. нужда та злидні!… А все — він!

— Шчо ж він вам заподіјав? пита Чіпка.

— Јак шчо? З служби вижив… јабедником зробив… он шчо! Та ні! Не так легко Васильа Пороха зробити јабедником… Не така в Васильа Пороха голова! Заслав брата на Сибір, — бо брат дурниј… Племінничок звів з ума сестру, — сестра божевільна… А Василь — ні!… не вгризеш! Василь колись вертів цілим повітом… у Васильа всі були в руках — і комисар, і судьдьа, сам предводитель… аж поки він не вліз у предводителі… Уліз, — та ј ну своју панську пиху показувати. Шчо ти мені з својеју пихоју, коли ја за всіх робльу?… Пльувати на нејі! Так, бач, ні… По јого — хоч нічого не роби, тільки јому зваж… јому лижи… Не такиј Василь Порох, шчо б лизавсьа… Хај другі лижуть, а Василь не лизатиме… Він јак лизне, то ј лизь вас злиже!… Ну?… вижити Пороха! Порох не хоче коритись!… Порох не лиже… Сказав судьді, а судьдьа не хто, јак рідниј братік… Та хіба один судьда?… і підсудки — родичі… і справник родич… усі одного заводу, одного кодла… Де ж там правда візьметьсьа?… Сказано: вижити… Ну ј вижили… Не трудно вижити, — та трудно розквитатись… Сількись… Шчо мені служба? Напльувать на нејі!… А ја таки вам дозольу… Ја завјажу кішці хвоста, — хај розвјазујуть! Он по опеці одного братчика довів, шчо під суд оддали… Скрутили, правда, діло… виплутавсьа… Хај, кажу. Се мені хліб… Ја знов писатиму… І про вибори, јак вони зјізжались та змовльались, напишу… ј за те напишу, шчо всі куми та побратими… Все обпишу… Ја јіх на чисту воду виведу. На те ја — јабедь! Макуха сидить уже під судом, — оддам шче ј порадника вашого Чижика… Хіба здохну, шчо б јого не оддав!… Ја знају, јак Чижик за Савинських діло скрутив… Савинськиј дівку встрелив… Вијшов післьа обіду в садок. Дівчата рвали јагоди… А ну, каже, јака скоче з вишні?… Та — бух! — Так одна опукоју до долу… та сама, шчо не піддаласьа… Шчо ж?… Зараз до Васильа Семеновича… Тој за Чижиком… Ну, звісно, ј Чижикові перепало десьатин з двадцьать польа… Чижик і скрутив діло, — очевидьачки скрутив… За те Совинськиј на дочці Польського оженивсьа… взьав плашчувату циганку, з таким носом, јак сокира… І покрили… Льудську кров покрили… Та ні! на ві-шчо Василь Порох живиј?.... він вас розкрије… Кров — не вода… Василь Порох сам у јаму льаже, — та ј звідтіль кричатиме, шчо Совинськиј дівчину вбив!… Душогубці!…

Страшно јакось, гучно роздавалисьа в темніј хаті Порохови речі, ніби справді — хто з глибокојі јами гукав про панські злі вчинки… Чіпка слухав ту обрубу бесіду, серце закипало в јого…

— Так воно скрізь добре?… промовив він: — усьуди правда!!

— А ти шукајеш правди? — суворо запитав Порох. — Тільки ј правди, поки повна пльашка; а коли порожньа, то ј брехньа!… А ну, лишень, підкрепимосьа…

І він самотужки потьаг з пльашки, тільки булькотало в горлі.

Чіпка не схотів пити. У јого ј без того грало вже в голові. Порохови речі глибоко запали в серце… Перед очима встала всьа неправда… „Він — старшиј, а кругом јого — менчі, все родичі… Сказав слово — і все схилилосьа перед ним… Пан над мужиками, пан і над панами! Немаје ні в чім перепону, не знаје ніјакојі заборони… Де ж тут візьметьсьа таја правда?… Прокинулась у Чіпчинім серці недовіра в правду; обізвалась вона в душі јого тьажким сумом… Він сидів, схиливши на руку голову, — не чув, јак рипнули двері.

— А ви поночі сидите? — шчось спитало жіночим голосом — і знову зачинило двері.

Трохи згодом, у хату ввіјшла сестра Порохова з каганцем у руках. Світ ударив прьамо Чіпці в вічі. Перед ним, јак мара та, стојала роспатлана жінка — ј живцем нагадувала јому про льудську неправду…

— Тут будемо вечерьати, чи там? — питала вона, не випускајучи каганцьа з рук.

— Там мабуть… Там, Галочко, — одказав Порох.

Чіпка аж затіпавсьа, почувши таке меньньа…

— Ходім же јісти! — гукнули вона, ј пішла вперед.

Порох і Чіпка пішли за неју. Увіјшли в кухньу. Вона була шче чорніша, ніж кімната, де сидів Чіпка. За кухнеју чорніли шче двері — в третьу хату. Шчо там було — не видко, тільки зза двереј вигльадало дві кострубаті дитьачі голови. „То, видно, јіјі діти,“ подумав Чіпка.

Серед хати сіли вечерьати. На перевернутім уверх денцем горньаті блишчав каганець і присвічував у миску. Жінка всипала галушки. До вечері всі випили по чарці, — випила ј сестра Порохова, ј не скривиласьа. Чіпка покоштував галушку, — гливка, јак кглеј, та шче ј на зубах трішчить. Давај він сьорбати одну шчербу. Коли б не так хотілось јісти, він би ј не покоштував такојі вечері.

— Мамо! дај і нам галуски… і ми хочемо галуски, — обізваласьа зза двереј дитина.

— Ви!… гукнув на јіх Порох.

Діти поховалисьа.

— Луципір! — зиркнула Галька: — сам напивсьа, налопавсьа, а дітім — то ј нема?!…

— Чому ви справді дітім не дајете? — обізвавсьа Чіпка до нејі.

Вона встала мовчки; достала недобитиј полумисок; всипала в јого галушок і поставила коло порога. Зза двереј висунулось двоје дітеј — чорні, замурзані, в јакихсь ганчірках, замість сорочок, котрі вони јакось соромливо позводили на грудіх чорними рученьатами, — бо застібок не було… Впали вони опукоју над черепком, запустили в јушку својі рученьата, витьагли по гарьачіј галушці, засичали, захукали, — ј стали жувати, цмокати… Чіпці стало аж гидко. Мабуть, не льубо було ј Порохові, бо він знову закричав на них. Діти з-під-лоба зиркнули на јого, ј налагодились шарахнути за двері.

— Не кричи, пјанице! — гукнула Галька не јого.

— Сидіть! — обернулась до дітеј.

Чіпці вже не јілосьа. Дојів Порох останьньу галушку, встав. Подьакував Чіпка Порохові ј Гальці.

— Іди ж тепер, та льагај спати! обізвавсьа Порох до Чіпки.

Вијшли вони разом з кухні. Чіпка покурив у сіньах льульки, пішов у хату, а Порох ходив шче довго по двору, смоктав льульку та спльовував…

Лежить Чіпка в хаті на долівці, не спить, качајетьсьа. Душно јому, варко; по жилах бігаје кров; гарьаче полумја пашить з рота; а в голові — одна думка ганьајетьсьа за другоју… То јому привиджујетьсьа вдача: земльа знову јого, він такиј радиј, і мати рада: не попустив свого! І Гальа јому льубенько ввижајетьсьа… Шчо не кажи, а Гальа дівчина гарна! От, јакби така жінка… Радіје Чіпка від однијі згадки… Аж-ось повіјало холодним вітром з другого боку… Нема землі!… проходивсьа дурно… марно втративсьа… Мати плаче — це јіј, старіј, знову пријдетьсьа на чужім полі тиньатись… А самому јак?… Пропало все!… То знову він хазьајін… іде поруч з Галеју… Вона јому льубо гльанула в вічі; усміхнуласьа… А лихиј ворог позавидував јому, — отньав земльу, закрив својеју нечистоју рукоју јіјі милиј образ… Шчо ж тепер јому зосталосьа?… Висовујетьсьа, мов з туману, пјана Порохова постать, а за неју — світить страшними очима божевільна Галька; просовујуть до јого рученьата голі чорномазі діти — страшні, сухі; тремтьать од холоду… І встаје перед ним льудська неправда… Бачить він: вона, јак павутина, заснувала цілиј світ, — ніхто не виплутајетьсьа з јіјі тонких тенет… Правда, один рвонувсьа — ј вирвавсьа… та јак? руки ј ноги назад скручені… ні сісти, ні встати: стіј, јак на кару виведениј!… „Господи, боже! де ж твоја правда?…“ шепче Чіпка. „Де јіјі шукати?…“ Аж-ось, здајетьсьа јому, павутина ј јого основује, — от-от — і він в тенетах! Він рванувсьа, кинувсьа… Хочетьсьа јому забутисьа, заснути, перевернувсьа він з боку на бік… Сон — јак відьми вкрали!…

Хтось рипнув дверима, ввіјшов у хату.

— Се ви, дьадьку? — питаје Чіпка.

— Ја, одказав Порох. А ти шче ј досі не спиш? — Спитав јого, ј побравсьа до свого лігва, по другиј бік хати. Не пројшло десьати хвилин, Порох захарчав.

„Шчасливиј він!“ — подумав Чіпка. — Таке лихо, а спить безпешно…

XV

Уранці встав Чіпка з досадоју в серці, з дурманом у голові. Узьав прозьбу, поклонивсь Порохові, пішов у суд. Шче було дуже рано: нікого з судовиків не було в суді; тільки один сторож підмітав скрізь по хатах пороскидані шматочки нікчемного папіру, ј цілу коробку јого, разом з смітьтьам, висипав у грубу…

— Та ј ранніј же! — сказав він, побачивши Чіпку. — Підожди лишень… Шче нікого нема…

Чіпка сів на рундуці. Післьа недоспанојі ночі, післьа згаги, осіньньа ранкова прохолода здаваласьа јому такоју хорошоју — ніби оживила јого… Голова потроху одходила; веселіші думки прокидалисьа… Вранішне сонце обливало јого мньаким світом, пестило јого вид, очі, нагонило сонне забутьтьа… Чіпка захитавсьа — задрімав. Јого розбудив јакијсь гомін. Розпльушчивши очі, він побачив, — ціла купа льудеј увалила в двір. В одного зза пазухи вигльадав крајок папіру; в другого на грудіх — наче горб виріс: то оддимавсьа цілиј хліб, узьатиј з дому на цілиј день; у третього за плечима торбина… Кожен шчось росказував другому; инчиј розмахував руками: всьакого клопотало своје діло… Чіпка сидів мовчки; навіть не дослухавсьа до льудського гомону: в јого гомоніло своје лихо… Јакось не знарошне погльад јого впав на одного чоловіка. На-різно стојав він під забором — зажурениј, похньупениј. Другі посідали, сміјались, балакали… А він стојав мовчки, јак одшиблениј, і, здајетьсьа, нічого ні чув, ні бачив… Чіпка подумав: мабуть, не аби јаке діло і в цього!…

Аж-ось — хтось крикнув: „Секретарь! Секретарь іде!“ Усі повставали, насторошились. Підвівсьа ј Чіпка. У воротіх показавсьа сухиј, перегнутиј у троје, панок, з зеленим коміром, з блискучими кгудзиками… Чіпка гльанув на јого. Борода јому була гладко виголена; јак та сокирка, видалась вона в перед, ховајучи в прогалині між довгим носом і собоју запалиј рот, з сухими тоненькими губами; голова трохи подалась назад; довга шија випјалась так јак у вола, коли јого в јармо запрьагајуть; на грудіх одтопірились верхні крајі хворменного сертука, застебнутого в низу на два кгудзики — ј робили ніби горб, а на спині був справжніј горб — аж до самих плечеј до тонкого, перегнутого, стану… „Ну, ј цього перегнуло!“ подумав Чіпка.

Секретарь Чижик, — то був він самиј, — увіјшов у двір, обпірајучись не довгиј ціпок, — јак обпірајутьсьа старі. Льуде поздіјмали шапки. Він озирнув усіх својім мишачим погльадом — і підступив до льудеј.

— І ви до нас, Осип Хведорович? осміхнувшись, промовив до одного, видно, полупанка, шчо стојав тут же таки між народом.

Тој поклонивсьа, росказав своје діло. Секретарь підступив до другого, до третього — до всіх по черзі. Знакомих величав на меньньа; незнакомих прьамо запитував: „А чого?“ Діјшов і до Чіпки:

— Ти чого?

— З прошеніјем.

— Об чім?

Чіпка подав до рук прошеніје. Секретарь шморгнув носом; витьаг лівоју зза пазухи, з червоними розводами, чорну хустку; обтерсьа ј став потихеньку читати прошеніје…

— Нічого не буде! — віддајучи назад прошеніје, одказав він, навіть не гльадьа на Чіпку.

— Јак? здивувавсьа тој.

— Так… документів нема!

— Та нам же громада цьу земльу одсудила…

— То шчо, шчо громада?…

— А в јого хиба је? — запитав Чіпка про свого супротивника.

Секретарь гльанув, јак пјатака дав, і знову шморгнув носом.

— Підожди, — сказав він Чіпці, јдучи в хату.

Жде Чіпка годину, жде дві, жде вже ј три… Бачить він: льуде то приходьать, то виходьать з суда, а јого все не кличуть… Бере јого нетерпльачка; нудитьсьа він… Коли це — виходить сторож:

— Іди до секретарьа! сказав — і повів Чіпку аж через три хаті, де сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без діла.

— О-о! вже повів… чује муха, де струп! — сміјалисьа вони в слід Чіпці.

Чіпка ввіјшов у невеличку хатку, де сидів секретарь, обложениј кругом ділами. Сторож вијшов — і прихилив двері. Оставсьа Чіпка з секретарем віч на віч.

— Ага! — гльанувши на Чіпку, сказав секретарь, та ј знову впјав очі в діло.

Чіпка стојав у порога; мовчав.

— То тобі Порох прозьбу писав! — не дивльачись у вічі, спитав знову секретарь, нахилившись над ділом — і шчось черконувши пером.

— Порох.

Мовчанка. Чіпці аж важко стало…

— А шчо дав?

— Нічого не дав.

Секретарь нејмовірно гльанув на Чіпку.

— Знајеш шчо?… почав він — і запнувсьа. — Јак пјатьдесьат рублів, — то ј діло можна поправити…

— Х-хе!… хекнув Чіпка, не то усміхајучись, не то дивујучись.

— Чого то хекајеш?

Чіпка мовчав.

— Аде ж та правда, коли так?! — у голос подумав він.

Секретарь змірьав јого з голови до ніг својім мишачим погльадом, котриј, здавалось, казав: — Ој јакиј же ти молодиј та зелениј!

Чіпка гльанув на секретарьа: очима вони стрілись. Мишачиј погльад не видержав палкого та гострого — і, в одну мить, перебіг на діло.

Знову мовчанка.

— Ну, чого ж ти стојіш?… І мене не держи, ј себе…

— Рука б мені одсохла от по сьу!… скрикнув Чіпка, показујучи на локіть правојі руки, — та ј повернув з хати, не доказавши.

— Ов-ва!! — гукнув секретарь у слід јому. — Гарьачиј јакиј… Гльади лиш, шчо б не опіксьа! — докінчив він, ідучи за Чіпкоју.

Судовики спершу витрішчились на секретарьа; потім провели очима Чіпку.

Чіпка гордо ј швидко јшов через хату. Він бачив, јак усміхались судовики, перегльадајучись між собоју ј показујучи очима на секретарьа.

— Сутьажишче! — бовкнув Чіпка в голос, вијшовши на двір. Кров прилила јому в голову; серце затіпалось; на виду зблід, а очі світили, јак у вовка. Льуде, гльадьа јого, розступилисьа; давали јому дорогу… Він потьаг на прьамки до Пороха.

— А шчо? зустрів јого Порох.

Чіпка шче хижіше засвітив очима.

— Прокльатиј!… каторжниј!… не даром јого в три погибелі скрутило…

— Јак саме?

— Хоче пјатьдесьат карбованців… За моју земльу пјатьдесьат карбованців!! Х-хе!!! І кари на вас немаје…

— Отак воно завжде. Ти думајеш, јак воно робитьсьа?… підогріваје Порох. — Не підмажеш, — не појідеш… Суха ложка рот дере… ка-хи!… ка-хи!… Бач, јак дере в горлі… Хоч-би промочити…

— А горілка је? — јакось понуро спитав Чіпка.

— Киј біс, хоч би капелька… порожньа пльашка… Бач! — І Порох показав над вікном порожньу пльашку.

Чіпка, мовчки, витьаг з кешені карбованцьа, — кинув на стіл, а сам заходив з кутка в куток по хаті — хмуриј, јак ніч; німиј; јак домовина.

Порох обома руками схопив карбованцьа — та шморг з хати! Не забаром вернувсьа з веселим погльадом і веселоју всмішкоју на виду, а в руках — з повноју пльашкоју, солоноју рибоју — талавиркоју ј невеличкоју пальаницеју…

— Не журись! — сказав він Чіпці: повна пльашка… Випјемо! підсолодивши голос і на Чіпку гльадьучи, каже він. — Добре, шчо чортьака виніс кудись Гальку… Випјемо! га?…

Чіпка мовчав.

— Будьмо здорові! — обернувсьа до јого Порох — і перехилив у рот чарку горілки.

— На-здоровја…

— А нашим ворогам на пропасть! додав Порох, підносьачи Чіпці повну чарку.

Чіпка випив і собі.

— Шчо, посолодчало?

— Киј біс!

— Випиј шче — посолодчаје…

Підносить Чіпці чарку… Посоловіло в-вічьчьу; вдарило в голову… Він заходив по хаті; роспустив јазик; дав вольу серцьу, — став батькувати, лајатись… Порох, зајідајучи талавиркоју, підогрівав словами…

Випили шче, шче… Очі в Чіпки налилисьа кровју, в чоловічках засвітили огні… Коло серцьа — немаје ні міри, ні ваги тому, шчо там діјетьсьа!… Горілка змішаласьа з страшноју злістьу — ј запалила серце… Аж знемігсьа Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руки голову, — заснув…

Порох шче довго солонцьував талавиркоју, обсмоктував кожну кісточку, кожен шматочок; та випивав по повніј… аж поки не стало ні риби, ні пальаниці, а горілка — тільки на денці… Тоді він устав, заховав у грубу пльашку, на прошчаньньа, нахильці, випивши ј останьньу горілку — ј став ходити по хаті… Довго він ходив коло Чіпки, прихильавсьа, прислухавсьа, торкав јого, будив… Чіпка спить. Тоді Порох тихенько просунув руку до Чіпки в кешеньу; витьаг кесет з тьутьуном та грішми — ј радіјучи, мершчіј вибіг на вспиньатках з хати…

Чіпка проспав до обідньојі пори. Прокинувсьа, підвівсьа… В голові — дурман, у грудіх — згага… Давај він пригадувати… Перше всього јому на думку спала зігнута в три погибелі постать Чижика: — гнучка, холодна, јак гадьука… Чіпка махнув рукоју; најшов шапку; надів на голову ј вијшов з хати. На дворі ходив з льулькоју в зубах, пјаненькиј Порох, і всміхавсьа.

— Прошчајте!

— Куди?

— До-дому.

— Шчасливо…

Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, шче дужче помучене серце… Тепер уже не жевріла в душі надіја, не піднімала в гору јого духу, не гнала вперед, јак у город. Одна неправда та втрата, — втрата всього најмилішого, најльубішого — пекла јого серце… Він ішов, ледве здіјмајучи ноги.

Над вечір доволіксьа до Максимового хутора, до својејі землі… Јого обдало холодом, — потім — обсипало жаром… Порівньавшись з хутором, він спинивсьа… „Не чуть, нема… все пропало!… Шче вчора бачив… шче вчора… Мабуть, і вона зна… Карај же вас смерть нагла, прокльаті!…“ Він придав ходи в ноги.

Поминув своју земльу, навіть не гльанув на нејі… Далі та далі… Уже сонце зовсім сіло. Уже смеркло, јак діјшов він до Пісок. З неба блишчали јасні зорі; по селу — то там, то там світилосьа в невеличкі віконцьа світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі — здавалосьа горіла хата з середини… Ось і јого двір. Кругом тихо; в хаті темно; не світитьсьа… „Мабуть мати спить,“ — подумав він. „Нехај же спить!…“

І повернув до шинку.

— Сип горілки, Галько! гукнув на жидівку.

— Сцо це воно буде?!… усміхнулась жидівка на Чіпку гльадьучи.

Він прьамо побравсьа за стіл, на покутьа.

— Не питај… давај швидче!

— Не крици, не зльакаласьа… Дивись… скільки з хоц?

— Та сип, шчо хоч, гаспидське кодло!

— Ци ти не здурів бува?… Ну?… Сип… Давај попереду гросі!

Чіпка полапав у кешені: ні кесета ні грошеј… Він скинув свиту:

— На! та давај швидче! — ј швиргонув через стіл свиту.

— Счо мені з твојејі свитки?… Вона мені не потрібна…

Один з чоловіків, шчо сиділи в шинку, та мовчки дивилисьа, шчо це робитьсьа з Чіпкоју, — підвівсьа з лави, підньав з долу свиту, стрьахнув, повернув у руках на всі боки.

— Сип, Галько! каже. — Ја за свиту карбованцьа ложу…

— Сцо ти карбованцьа! — закричала жидівка, виривајучи з рук свиту. Цого ти місајессьа не в своје діло! Вона твоја?… Він заставльа…

— Так чого ж ти јерепенишсьа? Каже парубок: сип! Ну ј сип…

— Сип… сип… запорошчала жидівка. — Скілько з сипати?…

— Та давај, шчо б тобі дихати не дало, прокльата душа… Сип! гукнув Чіпка на всьу хату ј ударив кулаком по столу — аж вікна здвигнули.

— Ну цетвертину всипльу…

Жидівка мотнула з свитоју в другу кімнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четвертиноју горілки, поставила јіјі перед Чіпкоју, та ј знову пішла до себе. Вона була сердита, шчо так дорого досталасьа јіј свита.

Випив Чіпка одну чарку, випив другу, випив і третьу. Дзенькало в голові, посоловіло в вічьу. Льуде мовчки дивились; одначе ніхто не зваживсьа першиј забалакати.

Коли це — ввіјшов у хату Јаким Кабанець.

— А шчо це Чіпка? І ти вже?… обізвавсьа. — Випјемо, значить?…

— Випјемо, — понуро одказав Чіпка. А далі сміліше: випјемо! — А це вже гукнув на всьу хату: — Випјемо, дьадьку, так, шчо б аж мозок у лобі закрутивсьа!

Та — грьак! по столу кулаком… Забрьажчали пльашки ј чарки, трохи не попадали до-долу…

Тут уже ј другі примовились. Слово по слову, чарка по чарці, — полиласьа з ротів розмова, а в роти — горілка… Підоспіли шче льудці. Пријшов стариј Кулик, шчо один на все село носив шче оселедець. То був уже стариј дід, кремезниј шче нівроку… Јого скрізь по селу знали, јак чоловіка письменного: він завжде було на криласі співаје, посеред церкви апостола читаје… А на јазик собі вдавсьа — балакучиј, а надто за чаркоју… Та льубив таки ј випити. Бувало, в недільу, післьа обіда, пријде в шинок, та ј почне теревені точити, — та все по письменному, по церковному… Зіјдутьсьа в шинок льудці розважитись, з льудьми посидіти, побалакати: візьмуть півкварти, кварту, шчо б було чим горло промочувати — ј діда не минуть. Тоді він хоч до світа вже сидіти та брехати, аби слухали. Иноді було насмішить беседу — аж за животи берутьсьа; не врьади-годи ј з јого покепкујуть, — з јого сивого оселедцьа, шчо аж за ухом закрутивсьа; а все таки чаркоју не минали ніколи… І Кулик шчо свьато в шинку.

Придибав він і тепер. За ним — другі, треті. Засіли кругом столу коло Чіпчинојі горілки; пјуть собі; потьакајуть; льульки цмольать. Најбільше там було дворових. Випушчені на вольу, јак птицьа, без оселі, без землі, без притулку, — вони шукали собі оселі по шинках, шчо б швидче скоротати ті тьажкі два роки, котрі вони повинні були одробити. Шче по панських дворах вони позвикали в горільці киснути, јіјі пјаним хмелем підсоложувати своје гірке житьтьа: не покинути ж було својејі втіхи тепер? — І вони мершчіј кидали панські двори, та ходили від шинку до шинку. Коли не було за шчо випити, піджидали, — може хто піднесе чарку-другу. Шинкове панібратство завжде знајдетьсьа. Поприходили вони тепер, — Чіпка не обминув і јіх чаркоју…

Јак підпили вже, то тој заспівав з пјаних очеј, тој бідкавсьа, куди јого пристати, јак з паном розвјажетьсьа… А Чіпка не дослухајетьсьа. В одніј сорочці, розхрістаниј, одно кружаје та ј кружаје, кричить, батькује, по столу кулаком гамсемить, јак навіжениј…

— Шчо це воно за знак, Чіпко? — питаје јого Кабанець, коли Чіпка знемігсьа трохи: — ти ж, мов, до сього дива не теје?…

— Не вживав?… Ні!… А тепер буду…

— Чого ж це так?

— Бо нігде немаје правди… немаје добра… ј земльа пропала! — Ну, ј гульај!

— Та де ж твоја земльа діласьа?…

— Де?… взьали… отньали гаспидські пјавки… пропала!… А земльа пропала, — все пропало…

— Так, так, — підхопили двораки: без землі — шчо?… Без землі — житьтьа нема!

— Риба без води, а чоловік без землі — гине, — увернув Кулик по письменному.

— Еге ж, еге… А коли так — пиј, поки пјетьсьа; гульај, поки гульајетьсьа! Без землі… все по-боку! На шчо воно? На ві шчо тепер корова, кобила, вівці?… Га?… На ві-шчо?… Гульај, душа без кунтуша! — Та — бух! по столу кулаком…

Стіл заходив ходором; чарки ј пльашки заторохтали, одна чарка навіт упала до-долу, під стіл, — та ніхто не поліз јіјі доставати: всі задивились на Чіпку… А він знову за своје:

— Дьадьку Јакове! Ніхто не зна… о-ох!… ніхто не зна… Прокльаті! Пјатьдесьат рублів хотіли за земльу… Не в землі сила, не в землі вона була… ні!… Земльа — шчо?… Земльа!… Хліб родить, јак коло нејі походиш; хазьајіном робить… Сказано: земльа! А без землі — все пропало… все!… — Чіпка придавив на останьньому слові, повів грізно по хаті очима, заскриготав зубами, положив на стіл руки, схилив на них голову — та ј притих…

Льуде дивувалисьа, погльадајучи на Чіпку, — дивувалисьа јого непевним речам, а про те — пили јого горілку, поки до каплі вихилили. Тоді де-хто давај рушати…

— А ну, Микито: час до дому! каже, ледве стојачи на ногах, один крепак до другого, шчо сидів та слухав, јак Кулик росказував про Јосипа, запроданого братами… — Чув, Микито! рушај?

— Підожди трохи, — одказује Микита.

— Чого?… Ходім, кажу, а то покину!… Іј-богу, покину!… То ј зостанешсьа з отим оселедьком рови лічити, — дарма шчо він по письменному балакаје…

А Кулик гльанув на крепака, похитав головоју — ј залепетав:

— Ашче, ашче… једа… јегда… бо… созда мир… Сатанајіл заздри… Согріши Адам з Јевоју… нехај царствује!… Льудіје! од слуха зла не убојімсьа…

Максим прислухавсьа. Оже, јак почув, шчо це вже річ не про Јосипа, — устав, вијшов за сусідом з хати… Хто тверезіјшиј, собі став за шапку братись. А зосталисьа самі пјаниці. Тој харчав, звалившись під лавкоју; тој сидів, обпершись спиноју об косьак вікна, та здригував — змерз! а де-хто виводив не својім голосом јакусь пјаницьку пісньу — чи про „журбу впрьамују,“ чи про неслухньану „дольу…“

Аж перед світом приплівсьа Чіпка до дому, ледве на ногах стојучи — пјаниј-пјаниј, пјаніјшиј землі…

Јак гльанула Мотрьа на јого, то ј перельакаласьа…

— Шчо це, сину?!… на јаких це радошчах?…

Чіпка сів на лаві, схилив голову…

— Де це твоја свитка, шапка?… Заходив, кажеш, не тільки гроші, та ј те…

— Свитка?… шапка?… Нема!… На шчо вона?… На ві-шчо все, коли… у-у… у… Завив на всьу хату, мотнув роскудланоју головоју, засвітив повними сліз очима…

Материне серце мов хто в жмені здавив… Давај вона јого умовльати:

— На ві-шчо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа зживајеш!… Пльунь ти на ту земльу!… Шчо ж робити? Жили ж без землі кілька літ, та хліб јіли… ј тепер не сидітимемо без јого… Ти тоді малиј був; сама пучками та ручками заробльала, — та не померли з голоду… А тепер — не те, шчо тоді!… Тепер і ти заробиш, і ја допоможу… Шчо ж робити? На все јого свьатаја вольа!

— Ет, толкуј!… Немаје тепер у мене нічого — а ні-ні!… Шчо тепер ја?… Льудськиј попихач, најмит?… Пропало… все пропало! І добро ј душа пропала… бо немаје правди на світі… немаје між льудьми… Тепер моје шчастьа — ось-ось було, та… вплило!… Чіпка розвів руками — ј задумавсьа…

— А все льуде, все льуде… Вони в мене ј батька одньали, льудојіди; вони мене шче змалку ненавідили: — з играшок прогонили, ішли поуз хату, обхришчувались… Ја малим був, а все бачив… За чортеньа шчитали… Ја чорт… е-е… Ја — чорт… над чортами чорт!… А баба вчила мене льудеј прошчати, а дід — льубити… Дурні! дурні! не стојали вони слова доброго… Јіх мучити… му… мурр…

Та — пуць! на земльу… Так і захарчав.

Мотрьа встала, витьагла з під себе рьаднину, вкрила неју Чіпку, перехрестила јого, сама перехерстилась, льагла на голому полу, та сон уже не јшов јіј на думку… Стојали перед неју давні лихі роки, пригадала вона своју кроваву працьу; перескочила јіјі гадка на свого чоловіка-москальа… Де він?… шчо з ним сталосьа?… Може, роспивсьа, розволочивсьа, та так де-небудь під шинком богу ј душу віддав… Гльанула на сина, шчо, јак тој сніп, лежав на долівці — харчав, і стиха прошептала: „Господи! схорони јого ј заступи!“

Прокинувсьа Чіпка — вже геть підбилосьа сонце. Голова крутитьсьа; коло серцьа пече — мов гадина смокче кров з јого… Походив він, походив по хаті; не гльанув навіть матері в вічі; — вијшов, ніби до худоби, та ј потьаг — не в загороду а прьамісінько до Гальки… На третіј день — знову на ослоні в шинку. На четвертиј — там јого сонце праведне стрітило, там і ніч темна привітала…

XVI

Пјучи та гульајучи, підобрав собі Чіпка трьох товаришів шчирих: Лушньа, Матньа та Пацьук, — одна думка, одна гадка. Всі вони однакових літ: не то шчо б старі, не то — ј молоді, — вже підтоптані парубки.

Лушньа був широкоплечиј парнишче, високиј, бравиј, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима… Вони так і говорили в јого!… Та здајетьсьа на јому ј шкура говорила, — такиј балакучиј.

Пацьук собі худошчавиј, низенькиј, мишастиј, — спражніј пацьук, такиј і прудкиј; говіркиј, співучиј, — на селі першиј співака.

Матньа одрізньавсьа од усього товариства ј норовом, і околом. Јакиј завтовшки, такиј завбільшки; неповоротниј, неохајниј. Голова величезна; обличьчьа татарське, кругле јак гарбуз; ноги короткі та товсті, јак стовпці. Не льубив він ні балакати, ні співати, а льубив на світі одну тільки горілку: дудлив јіјі, јак воду, ј у тому покладав усьу своју втіху.

Були вони всі три панські, ј повиростали по панських дворах. Лушньа був пана Совинського, а Пацьук та Матньа — пана Польського, того самого, шчо ј Чіпчин батько.

Матньа та Пацьук узьаті в двір шче малими підлітками: першиј — від плуга, другиј — від овець. Гірко јім було роставатись з батьком, матірју, братами, та сестрами, та товаришами, такими ж хлопцьами, јак і вони; тьажко кидати рідне дворишче, де јім знакомі були всі закутки, де јіх родила ј пестила мати; зелені степи, де вони викохували хлопјачі сили; гірко було кидати, јаке не је, своје, а јти до чужого, до панського… Та шчо ти вдіјеш супроти панськојі волі? Панові треба… на те в јого ј крепаки, шчо треба! — Јак не плакали, јак не благали матері пана, — викладали јому, шчо білоголові сини јіх, јак старшенькі, једина поміч у трудніј праці, — та не помогли ні сльози, ні викладки… Пан шче розгнівавсьа, шчо јого панську голову јакісь сельські жінки клопочуть такоју дурницеју… Та ј звелів попрогонити матірок з двору. — Пішли матірки, понесли невимовлені прокльони на устах, гіркиј жаль у серці… А сини јіх зосталисьа в дворі підпасачами: один — коло скоту, другиј — коло овець.

Лушньа родивсьа ј виростав у панському дворі. Умер стариј Лушньа, шчо жив на Вовчіј Долині, на хуторі; покинув дочку-дівку на світі. — Одним одна робоча сила в сімјі, бо мати вмерла, а сироти, јак кукіль, зосталисьа… Јак на те, панові заманулось покојівки. Јіјі ото ј узьали до панських покојів, — бо, на лихо собі, ј не погана була. На јіјі ж місце перевели на хутір сімју з двору. Спершу плакала дівка, та бојалась усього, а најбільш — јак би догодити старому панові. Та видно, догодила таки, бо через рік з дівки стала молодицеју, породивши білолицього, чорноголового хлопцьа Тимошку. — Јак підньавсьа Тимошка на ноги, став розбірати всьачину; то јого взьато за лакејчука до молодого пана, — старого тоді вже не було на світі, чистити та набивати тьутьуном льульку, подавати води, а більше всього стојати в кутку передньојі, коло двереј кабинету, на случај јакого приказу. Всього натерпілосьа хлопја. Иноді, довго стојачи, на ногах засипало, падало до долу. Пан тоді не то, шчо б одсилав спати, — ні: вибивши добре, шчо б не був такиј сонливиј, становив на вкольушки на всьу ніч. А иноді, шчо б не задрімав бува ј на вкольушках, підсипав гречки під голі коліна… Було ј так, шчо пан, не знаходьачи довго чого-небудь з својіх, розставлених по столу цьацьок, — до хлопцьа, та бив за те, шчо тој ніби покрав, тоді јак, роздивившись гаразд, — цьацьки або стојали, або лежали тут же перед носом… Набачивши, знову бив за те вже, шчо хоч не вкрав, то замірьавсьа вкрасти, бо попереставльав усе… Гірко пријшлосьа хлопцеві таке житьтьа, злість накипіла в молодому серці. Коли не вкраду, то бјуть — дума сам собі — за те, шчо посьагају вкрасти: то хај же крашче бјуть за те, шчо краду! І через рік, через два, з малојі ту добројі дитини зробивсьа јакијсь лихиј злодіјачка, котрому нічого вкрасти все, шчо тільки близько лежало коло јого, ј божитись-присьагатись, шчо він і сном, і духом не знаје, јак воно опинилось у јого в кешені… Може хто другиј підкинув, шчо б тільки јого вибили, — виправльавсьа він. Тимошку знову за це били, тьажко били; та біјкоју нічого не взьали. — Підріс він, — став шче хижішим, шче запеклішим. Украде, бувало, јакиј пустьачок, та ј підкине другому, шчо б від себе очі одвести; а добре шчо вкраде, то так заховаје сам, шчо не знајдуть. А огльанутьсьа, стануть допитуватись, — він шче ј виказује: оттој, мов, або отта вкрала! Безневинних бјуть, а він собі нишком крадіжку поживе, та ј сміјетьсьа потајне…

Злодіјкувате житьтьа не по душі самому запеклому злодіјеві. І в такого иноді бувајуть часи, шчо оступльать јого добрі думки — мучать јого, розривајуть… Льудська совість не замираје в саміј запекліј душі. Не замерла вона ј у душі Тимохвіја Лушні. Бували такі години, коли він, згадујучи својі вчинки та безпутнье житьтьа, сам собі думав: „А може ж воно ј гріх так робити?… Може, за все те оддьачитьсьа — хоч не на сім, то на тім світі!…“

Страшно јому стало, ј разом тьажко, соромно. Тоді він, шчо б хоч трохи розважитись, шчо б погасити промінь огоньу в мученіј душі — прихиливсьа до шкльанного бога; привчивсьа горілочку вживати… Помітили раз јого пјаним, — вибили добре на коньушні, прогнали з горниць, наставили кучером. Це було літ за двоје перед волеју. Јому було тоді літ двадцьать.

На стані — вільніше трохи, ніж у горницьах. Там — шчо не зробив, пан бачить, бо з својіх очеј не спускаје; а тут — хоч і бачать панські коні, та нікому не скажуть… Передньојі покинути не можна; а з стані — коли не в день, то в ночі вирвешсьа… Лушньа встрьав у шинки… Там він зазнавсьа з Матнеју ј Пацьуком…

Ці — теж повиростали в неволі. Хоча вільні степи та широке поле, де вони в літку скот пасли, одводили трохи јіх замліли душі: за те зімньа пора нальагала на јіх плечі важкоју вагоју ј давила обох… до горілки! Поробилисьа вони пјаницьами; волоцьугами, злодьугами… У шинку побраталисьа з Лушнеју. Побраталисьа ј тајемна крадіжка, схови та перехови, та нічні пропојі накраденого, стали јіх товариськоју роботоју…

Мучились-мучились пани з ними, та не діждавши ј тих двох років, шчо крепаки повинні були одробити післьа волі (а роки ті здалисьа довгі-довгі, тьаглисьа віками!) — повиганьали јіх з двору на всі чотирі…

Не мајучи ні землі, ні оселі, ні пристановишча — ні під собоју, ні за собоју, ні перед собоју, — јак вільна птицьа в полі, јак дикіј звір у борі, — хлопці розбрелисьа по селу… Де јого пристати? де голову приклонити, заховатись часом від лихојі години?… Шче під будень сьак-так: де-небудь на роботі: — в жидів дрова рубати, в льудеј молотити, віјати, косити.... А јак вечір настане, або свьато, або зоставсьа хто јакиј день без роботи.... Хоч під гребльу!… Ніде притулку не маје, — нігде пристати спочити. У селі дві місцини не куповані. Одна — вулицьа, друга — шинок… Тільки на вулиці не безпешно. Льажеш під тином спочити, — собаки стьагнуть; посеред улиці — најіде хто, а хоч не најіде — волосні піднімуть, запруть у чорну, подумавши, шчо пјаниј… Зоставсьа — шинок… І за шију не льје, ј тепло, ј льудно… Је де, хоч не роскішно, спочити — під лавкоју; је з ким розважитись, — побалакати, заспівати, випити… Став і нашим хлопцьам шинок — рідним батьком, горілка — матірју… В шинку вони мали собі захист, притулок; чарка горілки — стала јім порадоју ј одрадоју… Шинок ніколи не пустује: то тој, то другиј… І наші хлопці там! Јак перепаде чарка горілки — за упокој раба божого, за здоровја нарожденного, або ј так по пригоді, — то ј добре! Веселиі, співајуть вони, коли співајуть ті, шчо частујуть, а плачуть, — коли вони плачуть… Јак же випадав коли такиј нешчасниј день, шчо ні роботи, ні в шинку нікого, — а в самого ні крихти хліба, ні шага грошеј — јісти, аж шкура болить, випити — аж за серце ссе… не гріх тоді ј підньати, шчо легко лежить!…

З оцими-то злодіјкуватими ледацьугами, гультіпаками зпізнавсьа Чіпка. Тиньајучись з шинку до шинку, — стрів він јіх раз, у-друге… јак частував кожного, хто підвертавсьа під руку; вони зараз же таки ј втерлисьа до јого в товариство. Пили на јого кошт; гульали за јого добро; росказували јому своје бідолашне житьтьа, про своју гірку дольу, — привернули јого жалісне, тепер затројужене нешчастьам, серце, — ј потоваришували… Цілиј день пјуть та гульајуть по шинках, гульајуть иноді ј за північ, а перед світом ідуть до Чіпки висипльатись. Виспльутьсьа, викачајутьсьа, візьмуть з собоју Чіпку, та з добра јого шчо-небудь, — та знову в шинок… Так кожнісінького дньа.

Мотрьа сперше дивиласьа на таке безпутнье житьтьа, та плакала, та вговорьувала Чіпку; потім того — лајала, ганьбила; а далі — бігала в себе по в городу, по вулиці, та кричала-репетувала:

— Ој, лишенько! пропала ж ја тепер… погине моја бідна головонька… Тепер же мені все одно, шчо з мосту та в воду…

Стрівајуть льуде, жалкујуть, роспитујуть…

— Та јак же? јак же?… росказује кожному, з плачем, Мотрьа: льубиј та милиј був, а то ж зразу!… на тобі, та цить! Не переживу ж ја цього, не зможу… Свитку пропив, одежу всьу — в одніј сорочці, јак харциза, јак махамед јакиј!… Уже третьу вівцьу пропиваје.. Та ј товариство підобрав під пару, — волоцьуг усього світа… Боже міј! шчо ж тепер робити мені, бідніј?…

— Ви б јого вмовльали; ви б јого словами ганьбили, — радили льуде Мотрі…

— Чи ја ж не вмовльала, чи ја не благала?!… плаче Мотрьа. — Та ја ж јому не словами, — ја јому сльозами виливају… гіркими докорами очі вибивају… Та шчо з того?… Сказано: јак об стіну горохом!…

— То ви б у волость… Хај јого з тиждень подержать у холодніј! витверезитьсьа — опамјатајетьсьа; а то јому памороки забило…

Послухала Мотрьа льудськојі ради, — пожаліласьа в волость. Узьали Чіпку пјаного, силоміць посадили в чорну. — Не счувсьа, јак і заснув…

Над вечір, огльанутьсьа товариші, — нема між ними Чіпки. У вечері пішли, — та јак чорна була лихенька вже, — вони јіјі продрали — ј випустили невольника.

Іде Чіпка до дому… У голові — хміль; на серці — зло… А тут шче з заду јде Лушньа, примовльаје:

— Јака вона тобі мати? жалітисьа на сина?! Хто назве јіјі післьа сього матірју? Садовіть, мовльав, сина в чорну: через јого мені житьтьа немаје!… Де се воно таке на світі видано?!…

Не јде Чіпка — летить до дому; не дише — огнем паше — і, јак скажениј бик, налітаје на хату… Брьаз! — одно!… Дзень! — друге… Посипалось — третье… Грьук! ногоју в двері… Полетіли ј двері в сіни.

Мотрьа з перельаку залізла на печі аж у куток. Убіг Чіпка в хату, кричить:

— Де вона?… де стара відьма?… Чи не заміж бува забажала?… Може бахурів навести заманулосьа?… То шчо б син не перечив, — у чорну јого!…

Уразили такі гадьучі слова материне серце. Јак підстрелена горлицьа тіпајетьсьа-бјетьсьа, тихо туркоче ј стогне: так мати затіпалась на печі в куточку, та стиха, гірко промовила до сина:

— Побіјсьа, Чіпко, бога! Подумај, шчо це ти кажеш?!… Мені світ не милиј, мені… Не доказала, залиласьа гіркими сльозами.

— А мені?… Мені — ти думајеш — легко воно живетьсьа?! У мене, може, серце від больу јак не розірветьсьа!… јакијсь ирод у јому, мов свердлом, крутить… Так шче мені — на?!…

— На шчо ж ти пјеш, сину?… Чи воно тобі легшаје!… Слухај отих братчиків, шчо понаводив з собоју, то вони тебе підведуть!… вони будуть, поки в тебе буде; а јак не стане, то де ј дінутьсьа…

— Не бреши, стара! — перебив јіјі Петро Пацьук.

— Хај же ти, молодчиј, будеш брехати, а мені, старіј, не приходитьсьа!…

— І шчо то воно за мати, коли јде на сина жалітисьа? — піддаје Лушньа огньу Чіпці. — Хиба то је мати?! Јакиј добриј чоловік скаже пушне слово про нејі?!… Не те, шчо б покрити сина… Чи бачила шчо, кажи: не бачила; чи чула, — не чула!… Ні! вона зараз: ось, мов, јакиј міј син… Беріть јого, льуде добрі, та садовіть у чорну!… Јака ж вона мати?!…

— Бач, шчо кажуть льуде?! гука Чіпка. — Чујеш… Шчо кажуть?…

— Льуде?!?… сумно, гірко, з плачем, промовила Мотрьа, — та більше не змогла ј слова вимовити: умивајучись сльозами, замовкла…

Довго шче Чіпка гукав, довго кричав, та витьагши з скрині материну нову білу свиту, мајнув з товариством до Гальки.

Стојала вже пізньа осінньа пора. Холодниј вітер вривавсьа в побиті шибки, ј навпростець віјав у розчинені двері, шчо покинув за собоју Чіпка. Мотрі зробилось холодно… Устала вона з печі, шчо б хоч двері зачинити. Гльане — в хаті, јак у пустці: стіл перекинутиј, горшки побиті, скриньа розчинена… Кинулась Мотрьа до скрині, — та ј охолола… Там усе перевернено, перекидано, порито — ј свити немаје… Мотрьа так і впала на скриньу!

— Боже ж міј, боже! скільки ја літ працьувала, скільки нічок не досипала, думок передумала, здоровја вкоротила, поки сього добра наскладала!… А тепер — рідна дитина все по шинках розносила!…

Сльози в три ручіјі льјутьсьа; жаль та досада давить одурене матирене серце… На силу підвеласьа з скрині.

— Боже! Великиј заступниче! — замолиласьа, здіјмајучи руки до бога: једина надіја, једина утіха, — та ј та мене одурила!… Побиј же јого свьата твоја сила, — де він ступнем ступить, куди він лицем повернетьсьа, коли він так зневажив матір стару! Дај јому, господи, діждати такојі шани та чести від својіх діток…

Та звьазавши останнье своје збіжьжьачко в клуночок, перекинула через плече, перехрестиласьа — ј пішла до сусіди, старојі баби-пупорізки, шчо жила не далеко від јіх дворишча.

Немаје тоді Чіпці впину, немаје заборони, — бо ј у хаті нікого немаје… Так, з побитими вікнами, стојала вона на крај села пусткоју. — А Чіпка — одно гульаје, з шинку до шинку сновікгаје, та знај тьагне з господи все, шчо тільки на очі навернетьсьа. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиньу, навіть усьу одежу. Зосталосьа тільки те, шчо на јому: латана свитка, драні штани, та одним одна сорочка, — чорна, јак у дьоготь вимочена. Босиј; голиј, без шапки, ходить він по селу від шинку до шинку, день у день, ніч у ніч: а перед світом, јак домовик, іде в своју пустку… Нічого нема!… Тілько ј зосталосьа, шчо в току стіжки недомолоченого хліба…

— На шчо то в тебе хліб гніје в стіжках? — раз питаје јого Лушньа. Продај јого жидам: усе ж гроші! А то так і пропаде!…

— А справді, промовив Чіпка.

На другиј день кинулись хлопці вишукувати купцьа. Чіпка шукав свого чоловіка, та не знајшов. Лушньа з Пацьуком метнулись по жидах. Најшли купцьа швидко ј повели на в город, де ходив Чіпка коло стіжків.

— Чіпко! гукнув Лушньа шче за двором: — купцьа ведемо.

— Жида?

— Еге-ж.

— Жидові не продам!

— Тьу-тьу!… Чому? Јакиј чорт не купив, то купив, аби гроші дав.

— Оже ја жидові не продам…

Жид пішов на вкруги стіжків обдивльатись. Висмикује колоски з середини, виминаје на долоні, роздивльајетьсьа.

— А по цому буде! — питаје тоді.

— По карбованцьу даси? каже Лушньа.

Чіпка стојав одсторонь коло одного стіжка, та в земльу дививсьа, міркував шчось.

— Ој, веј! за цеј гніј? — скрикнув жид.

— А по чому ж ти думав?

— По копі з сагом… більсе не мозна дати…

— Іди ти к бісовому батькові — одрубав Чіпка, та ј пішов сам до хати.

Лушньа та Пацьук зосталисьа на току з жидом.

— Це, Овраме, — каже Лушньа: за таку ціну ти ніде не купиш.

— Це не такиј хліб, Овраме, јак ти думајеш, — увернув Пацьук: — це хліб хазьајськиј. Ми це знајемо. Ми знајемо, јак він сіјавсьа, јак і складавсьа… Тут хіба зверху трохи затекло, а то тобі — јак порох сухе… Ось дивись! — Та ј висмикнув з середини стога жменьу жита.

Жито було справді добре: колоски товсті, довгі, повні сухого зерна.

— Ось на, подивись — јаке жито.

Жид хоч сам уже вименав колоски ј роздививсьа певно добре, шчо то за жито; а про те шче взьав колосок у жменьу, вимньав і розгльадав зерно. Лице јого нічого не виказували — ні похвали, ні огуди: тільки ледве примітні искорки зажевріли на одну хвилину в јого чорних очіх, та ј ті потухли… Він почухав бороду.

— Не скупись, Овраме, — пристаје Лушньа: — ми тобі јого ј вимолотимо, до розуму доведемо.

— Ну, сцо з, не скуписьа? За вісцо јого більсе давати?!

— Јак за ві-шчо? — за хліб! Гльань: јак одно тобі зерно. Чисте, повне… не молоте б јів! — Лушньа справді взьав кілько зерен у рот — і жував.

— Та сцо з по карбованцьу?!…

— Та ні, не по карбованцьу, — одказује Лушньа: — він дешевше віддасть.

— Де з хазьајін? Цому він не јде торгуватись?

— Він у хату пішов… мабуть, води напитись. Побіжи лишень, Петре, та кликни!

— Чіпко! Чіпко̀-о̀! — гукнув Пацьук, до хати ідучи.

— Чого? — подаје голос Чіпка з хати.

— Іди ж кінчать, чи шчо.

— Ја сказав: жидові не продам.

— Чому?

Чіпка не обізвавсьа. Пацьук підождав трохи. Чіпка не виходив з хати.

— Ідіть сьуди, до хати! — гукнув Пацьук на Лушньу з жидом.

Ті рушили, ведучи все таки розмову про жито.

— Ні, ти, Овраме не скуписьа, — каже Лушньа. Хліб, ја тобі скажу, такиј, шчо — от ми скільки молотили, а не бачили такого на селі!

— Та сцо хліб? Хліб, — јак скрізь хліб.

— Та ні! То не з тијі землі. Це тобі хліб з цілини, та шче такојі цілини, шчо років з десьать ні рала, ні плуга не бачила… Це з ситојі землі хліб, — розпинавсьа Лушньа.

Тут вони саме діјшли до хати.

Чіпка сидів собі в хаті, мовчки, наче зажуривсьа. Јак шче не приходили товариші з жидом, він обдивльавсьа, тьажкоју працеју наскладані стіжки. Чорні з окола, вони уразили јого серце, перемчали јого думки в тој недавніј час, коли він — шче весноју — назирав оцеј самиј хліб зеленим, јак рута, бујним, јак дерево, — коли зустрівсьа з Галеју, — балакав, жартував з неју… Коли він жав јого, рано встајучи, пізно льагајучи; — вјазав у снопи; складав у копи; возив; складав на току, почувајучи себе хазьајіном, — голубльачи в серці надіју в двох се добро поживати… Тепер та надіја почорніла, јак і јого колись зелене та золоте жито… Брови в јого насупились; коло серцьа, мов чорна гадина, обвивсьа жаль…

— Ні, не продам! хај крашче зогније на мојіх очіх… а не продам! — думав він.

На тој час Лушньа з жидом напрьамились у хату. Чіпка вискочив на поріг, та јак одрубав, — грізно промовив:

— На шчо ви јого ведете сьуди? — Хліба ја не продам!

Усі здивувалисьа, аж поторопіли.

— То коли не продаси, — закгвалтував жид: — на сцо з було мене водити? Мені ніколи, в мено сце он-скільки діла, а вони водьать!… Та ј побіг з двору.

Чіпка заховавсьа знову в хату; Лушньа ј Пацьук, похньупивши голови, за ним увіјшли.

— Чи ти не здурів, Чіпко? — трохи перегодьа, питаје Лушньа. — Такого дорогого купцьа, та відослати… Кому ж ти хліб збудеш?

— Ја сказав, шчо не продају!

— А шчо-ж? Хіба крашче, јак він у тебе зогніје… Га?… Лежить собака на сіні…

Чіпка грізно зиркнув на јого. Лушньа затих. На тој час у хату вскочив Матньа.

— Га-га, братцьа! Је! гульај — кричав він, держачи обома руками пльашку з горілкоју.

— Де ти запопав? зрадів Пацьук.

— Знајшов, братцьа!

— Де?

— В шинку…

— Јак же ти?

— А так… Матньа показав руками јак він схопив пльашку.

Розмова повернула на инчиј шльах.

— Та јак же ти — чи вкрав, чи одньав? — допитувавсьа Пацьук.

— Не питај, — јак, а питај, — чи добра! каже Матньа, частујучи Пацьука.

Тој похвалив. Матньа до Чіпки.

— Ось на, братіку, покуштуј! Ось-на! Сказано: губи злипајутьсьа, така добра!

Чіпка випив. Випив і Лушньа. Горілка розвјазала јазики — почались кази, та перекази…

Лушньа знову пристаје до Чіпки: чом, та ј чом хліба не продајеш?

— Не продам ја жидові, — одказује Чіпка.

— Та кому ж ти продаси јого?

— Нікому!

— А шкода! Зогніје так ні за цапову душу… ј чарки горілки не випјемо! Продај, кажу. Продај, брате! Та знајеш, — јак загульајемо.

— Не хочетьсьа, братцьа! Коли б ти знав, Тимохвіју, јак не хочетьсьа!… верзе Чіпка вже на підпитку.

— А на шчо ж воно?… Одно ж — зогніје!…

— Ну, так стіјте: піду завтра до Грицька… Коли јому не продам, то хоч так віддам…

— Тьу-тьу! Та ти крашче мені так віддај, — каже Лушньа. Ја знају, јак поверну. А Грицько — шчо? Звісно — багатирь: візьме собі, поживе, ј спасибі не скаже…

— Другому нікому не продам… не годитьсьа!

Далеко за північ товариство підбивало Чіпку кому продати хліб, то продати, а даром Грицькові не давати. Чіпка не згожувавсьа.

— Ја з ним товаришував: ја з ним, шче малими хлопцьами, вкупі овець пасли… Хај јому на нове хазьајство. Нехај хоч він чесно поживе моју працьу, коли так судилосьа!

XVII

На другиј день, рано в-ранці Чіпка пішов до Грицька. Нова хата, біла, чепурна, привітно вигльадала зза обголених лихоју осінньоју негодоју груш, та рьадка прутньастих верб. Двір був просториј, чистиј, оплетениј; ззаду, на току, стојали ожереди соломи; з лівого боку чорніли грьадки та невелечкиј молодиј вишник; з правого — хлівець, загорода та погріб. Коло воріт, над перелазом, білів новоју цьамриноју колодьазь, — вигльадав на шльах новим високим журавлем…

Чіпка вступив у двір. Велика, чорна, кудлата собака кинулась на јого з-під загороди. Чіпка подавсьа назад до ліси, став випручувати хворостину. На собачу брехньу вибігла з хати молода, јак дівчина, молодицьа — низенька, чепурненька, та ј почала гукати на собаку. Собака одбіг на в город — та скавучав. Чіпка підіјшов до молодиці, привітавсьа.

— Добридень!

— Здорови були.

— Шчо, Грицько дома?…

— Ні, нема…

— А де ж?

— У пивниці.

— І давно там став?

— Ні, недавно… На тім, бачцьа, тижні… Ні, аж на третім… Пријіхав жид, та ј наньав.

— А коли він дома буваје?

— У пјатницьу на ніч завжде буваје… А це шчось за знак — учора не було. Сьогодні повинен бути, — А він вам на-шчо?

— Та треба… Хочу јому хліб продати.

— Не знају, — каже вона, задумавшись. — Надіјдіть трохи пізніше, туди к обіду: може, він звернетьсьа…

— Добре. — Прошчавајте!

— Ідіть здорови.

Чіпка пішов шльахом до дому; молодицьа — в хату.

Грицька справді не було дома. В осени, упоравшись з хлібом, він порадивсьа з Христеју, та ј став до пивниці. Оже тепер уже він робив без того запалу, з јаким кидавсь до діла торік. Він уже свого доскочив. Чого ж јому з шкури вилазити? А коли жид даје добру плату; то шчо б сидьачого татари не взьали та на печі не лежать, — чому того тижньа ј не поробити, повагом, та роздумујучи, та розгльадајучи, на всі боки?!

Не минуло ј години, јак Чіпка пішов, — Грицько пријіхав.

— Чому це тебе вчора наніч не було? — стріла јого Христьа.

— Та тут таке трапилось: не мені б казати, не тобі слухати! — одмовльав Грицько.

— Шчо ж там таке? лихе шчо?

— Та шчо б дуже лихе, то дьака богові — ні!… Та ј доброго мало…

— Та шчо ж там справді таке? Кажи швидче! — пристаје зльакана Христьа.

— Жида Оврама обікрадено… Та це нас держали аж до сьогодні…

— Ја думала — шчо̀ там?!! — Хто ж јого обікрав?

— Бог јого знаје… Јакісь, каже, замурдовані льуде… Понадівали машкари, повјазали гаразденько всіх, та ј забрали, шчо знајшли.

— Шчо ж воно за льуде?

— Він думаје на москалів, бо по московські балакали… А шкода, коли хоч, Оврама!

— От, велика шкода — жида! Однак з нас надрав…

— Ні, Христе: жид жидові не рівньа. Другиј жид, то таки навсправшки жидьуга; а Оврам — ја тобі скажу — добриј чоловік, хоч і жид… Нічого бога гнівити: він тобі ј запоможе, коли там подушне, нужда јака… Звісно, своје візьме — не грошима, так роботоју… І тепер у јого на пивниці трохи не всі — за одробіток… Добриј жид! Усі јого тамтешні льуде шкодујуть…

— Усі вони добрі, јак спльать; а тільки роспльушчить очі, то так і наровить — јак би в тебе шчо видурити, јак-би тебе так заборсати, шчо б з јого лап не вирвавсьа… Дасть карбованцьа, двох, а одроби јому на десьать… Всі вони одним миром мазані! — Бач! А ја тобі ј забула хвалитись: до тебе Чіпка приходив.

— Јакиј Чіпка?

— А тој… шчо, јак навіжениј, ганьаје по селу…

— Ага!… Чого ж це?

— Та каже: чи не купив би ти хліба?

— Јакого хліба? — пита, роздумујучись, Грицько.

— Не знају… Каже хліб продати… А ја стоју собі та думају: јакиј це він хліб продаје, ј на ві-шчо тобі хліб куповати, коли — спасибі богу — і свіј шче потроху тьагнетьсьа…

— Шчо ж ти јому одказала?

— Шчо ж ја јому одказала? Сказала, шчо б зајшов пізніше, јак ти дома будеш…

— Ну, а він тобі — шчо?

— Каже: зајду, — та ј пішов з двору.

— Гм, — мугикнув Грицько. — От, дівітьсьа, коли не здурів парубок… З кругу спивсьа!

Розмова про Чіпку на цім обірваласьа. Грицько став роспитувати — чи все гаразд у господі, шчо робила Христьа, чи здужала, чи ні?… Христьа одказувала — і собі роспитувала Грицька: шчо јім казали, про ві-шчо роспитували, јак задержали? — Перегодьа трохи, Христьа питаје чоловіка:

— Чи не час уже обідати? Ти з дороги — виморивсьа, виголодавсьа… пообідајеш, спочинеш…

— Та таки ј справді виголодавсьа. Хліба не стало, випросив був крајець у чоловіка, та перехопив трохи… А тепер — не мов би ј теје…

Собача брехньа перервала јіх річ. Христьа гльанула в вікно.

— От, і Чіпка јде…

Грицько собі гльанув.

— Та ј обірваниј та обшматованиј јакиј, господи!

— Може б сказати, шчо тебе немаје дома, поки пообідајемо? — дивльачись на Грицька, питаје Христьа.

— Ні, хај… чоловікові в третье не забиватись… Ти знајеш: ми з ним колись товаришували, јак шче в двох вівці пасли… Чудниј трохи… а добриј був друзьака… А тепер — гльань: шчо̀ з ним сталосьа?!…

Чіпка скрипнув дверима, увіјшов у сіни; собака аж за одвірки гризе, так валује. Христьа одчинила хатні двері.

— Та ј собака ж у вас! — обізвавсьа до нејі Чіпка. З порожніми руками не сикајсьа!… Здорови були!

— Здорови… Ідіть у хату: ја вже сама закручу завертку, бо вона в нас так туго ходить, шчо јак хто другиј, то ј не закрутить…

Христьа кинулась до надвірніх двереј, одчинила јіх, гукнула на собаку, потім — зачинила ј закрутила заверткоју.

— Шчо Грицько — вернувсьа? питаје Чіпка, дожидајучи поки Христьа поралась більа двереј.

— Вернувсьа. — Чому ж ви не јдете в хату? Ідіть!

Чіпка не сміливо вступив у хату, та ј став коло порога. Јому јакось і соромно стало, ј страшно… Грицько привітавсьа першиј:

— Здоров, Чіпко!

— Здоров, Грицьку! Здоров брате… Чи бач, јак ти перемінивсьа!… Јак одруживсьа, то ј не пізнати тебе!

— Чим же ја перемінивсьа?

— Усім… заріс, постарів…

— От, шче вигадајте! — зашчебетала Христьа. — Де ж таки він стариј!… То — він не поголивсьа… то так воно здајетьсьа…

— А може… Та ні: ја таки тебе, Грицьку, молодчим бачив…

— Це так мене зостаріла молода жінка — сміјетьсьа Грицько.

— Тільки б і старости… усміхајучись, каже Чіпка.

— Та ј ти, Чіпко, перемінивсьа… на себе не схожиј… Чого це ти так занепав?

— Лихо, брате!… — зітхнувши, одказав Чіпка ј сів поруч з Грицьком коло столу. — Кого те лихо до добра доведе?

— Шчо ж тобі за лихо таке?…

— Багато, Грицьку, росказувати… шче раз зітхнувши, одмовив Чіпка ј скорим погльадом окинув хату.

Простора хатина, чепурно вибілена, тепла та јасна, тиха та шчасна, віјнула на јого јакимсь теплим духом… Јому так стало легко, мов стіни до јого лиха прихильалисьа… На серці в јого стало так льубјазно; думки јого порернулисьа назад — і перенесли јого разом на степ; намальували јому староју немочју скаліченого діда Уласа, швидкого Грицька, шчо на барані јіздив; кинули јого на верби горобеньат драти… Жив-жив! жив-жив!… наче хто молотками, гамселив цима словами в виски јому… Він болізно всміхнувсьа… Гльанув на Христьу… І понесли јого думки на поле, між зелені жита, де він перше зустрівсьа з Галеју… Жаль јому стало свого бувалого житьтьа, котре пестило јого надіјі, јому заманулосьа кому-небудь јіх одкрити, з ким поділитисьа… На очі навернулисьа, — чув він, — сльози; він бојавсьа, шчо б не бризнули, — та водив очима то на Грицька, то на Христьу… І здалисьа вони јому такими шчасливими, такими добрими, привітними, шчо — він не счувсьа, — де дівсьа јого страх перед ними, сором за своје безпутьтьа… Јому забажалосьа шчиро, від серцьа, побалакати з ними, јак з рідними. Звісивши на груди голову, в земльу потупивши очі, він став навертати на себе розмову.

— Багато, кажу, — почав він, — росказувати… ј за день усього не перекажеш… Лихо, сказано, јак до кого причепитьсьа, — не одскіпајешсьа!…

— Хто ж винуватиј у вашому лихові? — обізваласьа, гльадьучи на јого, Христьа. Мабуть, чи не сами најбільше?…

Докір цеј хоч і вколов з першого разу Чіпку; оже він ні зморшкоју, ні погльадом не вијавив того. Јому аж подобалось питаньньа, так прьамо вимовлине жіночими устами.

— Та трохи ј сам винен, — одмовав він, задумујучись. — А то таки ј льуде…

— Чим же льуде винні? — сповідаје Христьа.

Чіпка поворухнувсьа. Видко, він не ждав такојі сповіді. Помовчав трохи, — та все в низ дививсьа, ніби роздумував: чи казати, чи ні? — А далі — туго, не мов слова до јазика поприлипали, а він јіх одривав з великим болем — промовив:

— Неправдоју својеју!…

Грицько побачив, з јаким болем та жалем промовив Чіпка оці два слова, — скинув очима на Христьу:

— Ось годі тобі базікати! — обізвавсьа до нејі: — готуј лиш крашче обідати, та пообідајемо всі разом. — Ти, Чіпко, шче не обідав?

— Та ја вже, — бог јого знаје, — коли ј страву бачив, — з жалем признавсьа Чіпка.

Мова јого вразила жалошчами Грицька ј Христьу, — та ј з себе він був такиј јакијсь, шчо, — хоч не хоч, — пожаліјеш… Грицько мершчіј посунувсьа за стіл, на покутьа, та запрохував Чіпку сунутись ближче до јого. Христьа метнулась до хліба, до мисок, до печі. Швиденько насипала боршчу, поставила серед столу; достала ложки з мисника, пороскладала перед кожним, — та вже мала була сама сідати на ослоні до столу, — јак Грицько промовив:

— Чи це б то так на суху ј сідати?… Воно, мабуть, жінко, в нас у хижці ј горілка је… Ми так давно бачились з Чіпкоју, шчо годилось би ј випити. Ось давај лиш по чарупині… Та мене, правду кажучи, наче шчось ломить, тре… Чи не покине бува?…

Христьа вијшла до хижі, незабаром унесла пльашку з горілкоју, поставила на столі, ј сама сіла.

— Наливај, жінко!

Христьа налила. Грицько взьав чарку в руки та, обертајучись до Чіпки, промовив:

— Пошли ж нам, боже, всього, чого ми тільки бажајемо!

— Дај, боже! — одказује Чіпка.

— Потім Христьа знову налила чарку, а Грицько підсунув јіјі до Чіпки. Випив і Чіпка.

Тоді вже сам Грицько налив півчарки, посунув до Христі, примовльајучи:

— Випиј же ј ти, жінко!

Христьа взьала чарку в руки, пригубила, кивнула головоју — ј почала јісти боршч.

Приньались до боршчу ј чоловіки. Чіпці здалосьа, шчо він зроду не пив такојі добројі горілки, не јів такого смашного боршчу. — Појіли боршч, Христьа достала локшину на молоці… Чіпка — јак три дні не јів… Усе јому здавалосьа таким добрим, смашним; сами хазьајіни — такими шчирими, привітними льудьми, шчо він аж повеселішав трохи… З лицьа спала в јого дума; на лобі росправились зморшки, шчо јак ті хвилі — то набігали, то збігали; він радісно засвітив својіми розумними темними очима — ј став сповідатись…

— Так ви, паніматко, — обернувсьа він з словами до Христі, — хочете знати: чим льуде винні в мојім безголовјі? — Усім винні! Од самого малого, непримітного, до самого великого, најбільшого… Ви тільки погльаньте: јак вони між собоју живуть?… Чи так, јак льуде, јак брати, јак бог приказав жити?… Еге ж! Вони б мали і один одного в лозці води втопити, з лицьа землі змести!…

Грицько всміхнувсьа…

— Ну, шчо тобі до того, Чіпко? скажи мені, бога ради?… Адже тобі від того ні знобить, ні гріје…

— Јак не знобить? А правда де? Де та правда, по котріј нам велено жити? де вона діласьа? хто јіјі вкрав у нас? — гарьачивсьа Чіпка. Куди вона забігла?… га?…

— А нема правди, — одказав Грицько, — то живи так, јак і всі живуть…

— А јак не дајуть жити? Шчо тоді?

— То все мана тільки!

— Ој, Грицьку! ој, братіку! не кажи так… важко мені, пече мене таке слово…

— Не знать шчо вигадујеш, Чіпко! не знати об чому турбујешсьа!… Не такиј тепер вік настав, не такі льуде народилисьа…

— Шчо ж мені робити! коли ја не можу з ними зжитисьа? Чим же ја винуватиј?… Ја шче ј так терпльу… Ти тільки послухај, јака в льудеј правда. — Ти знав моју земльу?

— Знав…

— Ти чув, шчо јіјі одібрали в мене… знајеш?… ту саму земльу, про јаку сама громада сказала: це твоја земльа, Чіпко, володіј неју! А тепер знајшлисьа такі метці, шчо ј громадську вольу поламали… Узьали, та ј одсудили моју земльу, бог јого знаје ј кому, бог знаје на шчо… На те, мабуть, шчо б перевів јіјі на гроші та ј повіјав туди, звідкільа ј привіјавсьа… І јак — спитајеш — він одібрав ту земльу?… Підсипав судовикам… от і рішенець: не твоја земльа, Чіпко! То була твоја, а тепер — не твоја!…

— Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? пита Грицько. — Він, кажуть, иноді помага.

— Ходив. Поміг… Јак пјатьдесьат карбованців, то ј поможу!

— Шчо ж ти?

— Де ж ја візьму јіх?… Отака-то в світі правда! Один пријшов, підсипав, — і одсудив; а дај ти пјатьдесьат карбованців, — тобі одсудьать… А јак би була правда, то цього б не було… земльа б зосталасьа в мене… А коли б земльа була в мене, — ја б ніколи не став таким, јаким ви мене бачите… Хіба ја не знају, хіба ја не чују, шчо про мене кажуть і думајуть?… Знају… добре знају!… Та хај кажуть, хај думајуть… кожному вільно, шчо хоче казати ј думати!… Тільки не кожному дано знати… загльанути в чужу душу, зрозуміти, шчо там і до чого, подивитись у чуже серце… Гльаньте в јого правдивим оком, — то ј побачите: шчо там діјетьсьа, шчо там витворьајетьсьа, — јакі иноді тьажкі муки гнітьать јого, јаке лихо розриваје… На те в них кебети кат-ма!… не дано јім!… От — і волоцьуга ја, ј пјаницьа, ј гультіпака… А ја — може, крашчиј від них… та лиха дольа моја!… Кажу вам, багато казати, а трохи слухати… Хај ја гульвіса, бо мојі руки до роботи не здіјмајутьсьа; хај ја пјаницьа, бо в горільці тільки мені душу одвести… На чому ја јіјі одведу, — скажіть ви мені?…

Річ Чіпчина, јак вода, ринула.

Грицько з Христеју слухали та ззиралисьа, а Христьа коли-не-коли зітхала тихо та глибоко…

Пообідали. Чіпка подьакував богові ј хазьајінам.

— Знајеш шчо, Грицьку?

— А шчо?

— Чого це ја до тебе пријшов…

— Скажи.

— Пријшов… чи не купив би ти в мене того хліба, шчо зоставсьа в току? Уже ја јого сам до розуму не доведу; жидові продавати не хочетьсьа… Купи ти, брате!

— На ві-шчо він мені здавсьа, Чіпко? — Ја з својім уже впоравсьа, бачу — буде з мене…

— А може в Чіпки добриј хліб, то на посів би зоставили, — јакось льубенько промовила Христьа.

— Та ј грошеј у мене тепер кат-ма, — бідкајетьсьа Грицько.

— То віддаси, коли будуть, — на те јому Чіпка. Не хочетьсьа мені својејі праці в жидівські руки попускати… Знехтује прокльата жидова, на горілку пережене… А ти, јак хазьајін — знају — до ума доведеш…

— Ні, Чіпко, не купльу: не треба мені!

Чіпка задумавсьа; очі потускніли; він потупив јіх у низ… Оже швидко журлива думка промајнула; очі знову заискрили — і він наче зрадівши, твердо промовив:

— Ну, коли ж не купиш, то — так візьми!

— На шчо ја в тебе візьму јого? Ось розсуди гаразд… У тебе тільки один хліб і зоставсьа; а ја — слава богу — не терпльу шче нужди…

— То пропаде ж, Грицьку! пропју… Візьми, брате: пожаліј мојејі праці! Ти чоловік добриј, — ја тебе з малку знају… Памјатајеш, јак горобеньат драли? Памјатајеш — діда?… Візьми! Ја тебе льубльу, ј твоју жінку льубльу… Увіјшов ја до вас у хату — јак у рај уступив… Ви мене привитали, јак рідні; моје серце, моју душу одігріли… Візьми, Грицьку! прошу ја тебе…

— Про мене…, одказав, мов не хотьа, Грицько. — Коли вже тобі так хочетьсьа, то ј заберу. — Тільки — знајеш шчо, Чіпко? У тебе мати стараја, а ти јіјі так зневажив… у чужих льудеј хліб заробльаје, сердешна…

— Мати… мати… забубонів Чіпка, ј насупив брови. За матір не кажи… Хто јого знаје, хто з нас більш винуватиј…

Грицьків докір дуже вразив Чіпку. Він замовк, потупив очі в земльу, мов бојавсьа на Грицька гльанути: подумав трохи, та швидче попрошчавсьа ј вијшов з хати.

— Так ти завтра, гульанками, ј забереш, Грицьку? спитав уже зза двереј.

— Добре. А може шче ј сьогодньа надјіду, — коли справа справна…

Чіпка пішов. Грицько підославши свитку в голови, ліг на лаві спочити. Христьа поперемивала посуду, поприбірала; сіла на полу, коло печі, за гребінь прьасти мичку. У хаті було тихо-тихо, аж, мов, важко, — тільки чутно було — јак веретено сьурчало, та коли-не-коли Христьа легенько зітхала… Христьа думала про сьогоднішньу розмову з Чіпкоју. Думки обступили јіјі, повили, јак сиві тумани земльу… Вона оддалась јім на вольу: робіть, мов, шчо знајете; несіть, куди хочете!… І здававсьа јіј Чіпка не таким гультіпакоју та волоцьугоју, јаким јого льуде взивали, јаким сама вона јого шчитала до сього дньа… Скривджене з самого малку јіјі сирітське серце, догадалосьа, шчо Чіпка — не такиј… Не гультіпака — лихиј чоловік; гультіпака — зло льудське, неправда льудська! казало јіј серце… У Чіпки ј серце добріше, ј душа чесніша… А шчо він пје?… То јого лихо пје… Не даром він хваливсьа ним!… Та јак же јого ј не пити, живучи між такими льудьми? кожен тільки ј дума: јак би мені, та мені, — јак би кого обідрати, ошукати?… Брати рідні, сестри — перші вороги між собоју…

— А правду казав Чіпка, — промовила вона в голос, аж Грицько від дрімоти прокинувсьа.

— Јаку правду? — позіхнувши, питаје він.

— Шчо немаје між льудьми правди, — шчо живуть вони не по закону!

— Толкуј! дурниј, спившись з кругу, верзе не знать шчо, а вона тому ј віри діјмаје…

— Јак же не діјмати, коли воно так і је?

— Јак так?

— А так! От, хоч би ј ја… Јак би льуде по правді жили, — чи терпіла б ја, зоставшись сиротоју, те горе та нужду, шчо пријшлось витерпіти? Чи роскотилось би добро сирітське? Коли б вони по правді, а не по кривді жили; то всього б того приберегли, не попустили б, шчо б сирота скиталасьа по льудіх, не завдали б јіјі у најми, де б, може не стрівшись з тобоју, ј вік завікувала…

— Своја сорочка ближче до тіла…

— Ото ж то ј је!… Усе — коли б собі, та собі; а про сиріт та базталанних — ні гадки!… Хај сироти гинуть…

— Хто ж тобі стане дурно чуже добро догльадати? запитав Грицько.

Христьу — јак хто голкоју укольнув… Зльаканим погльадом вона гльанула на јого: вона ніколи не ждала такого від Грицька…

— Не вже ж би ј ти так зробив? не спускајучи очеј з јого, вона прьамо запитала.

Грицько оханувсьа — ј подумавши, одказав:

— То шчо ж, шчо ја б не зробив? — другі б зробили! — Та чого це ти так прискипалась до мене? — перемінивши свіј ласкавиј голос, уже він запитав Христі, та ј собі гостро гльанув на нејі.

Христьа сиділа на днишчі бліда, сумна, та, скривившись, дивиласьа прьамо јому в вічі. Голова јіјі схилиласьа трохи на бік; нитка в одніј руці, а починок у другіј — заколіли… По виду можна було бачити, шчо вона хоч і дивиласьа на Грицька, дивиласьа прьамо јому в вічі, — та нічого не бачила: думка јіјі десь далеко-далеко носила…

Грицько помітив; серце в јого јакось болізно тьохнуло…

— Христе! гукнув він.

Христьа кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила јого доставати…

— Шчо це з тобоју? Чи не закохалась бува в Чіпчини голі пјати?…

Чи від того, шчо вона нахилиласьа, чи може ј від того, шчо митке Грицькове слово влучило прьамо јіј у серце, ј погнало кров у голову, — тільки зблідле до того лице Христине зразу покрилосьа червоним заревом…

— Ох… јак ти мене зльакав, — хај јому цур!… переводьачи дух, усміхајучись, веселенько обізваласьа вона до Грицька, шчо б покрити усміхом свіј недавніј смуток.

Грицько пильно подививсьа на нејі. Краска з лицьа вже одіјшла, — тільки притајене легеньке зітханьньа, та јакијсь бојазькиј, соромливиј погльад з блискучих очеј, нагадували, шчо, може, Грицько ј правду сказав… Одначе Грицько не обзивавсьа. Спустивши з лави ноги, він почав у кешені шукати льульки. Налапавши ј витьагши льульку, довго він довбавсьа в ніј про̀тичкоју, потьагајучись та позіхајучи; потім вибивав об лаву згарь…

— Піти лишень покурити, — мнучи тьутьун у жмені ј держачи в зубах льульку, каже він, — та подивитисьа на віз… чи добрі осі? Бо завтра, справді гульанками, може, хліб перевезу…

Грицько пішов з хати. Христьа зосталась сама. Вона аж плечима здвигнула.

— Шчо це справді зі мноју сталосьа?! сама себе запитала, — та трохи перегодьа ј затьагла сумну та журливу пісньу на всьу хату… У голосі јіјі почулисьа сльози, журба; повивали вони хату ј Христьу; вона голосом виводила свіј сум тьажкиј, — а рукоју — нитку за ниткоју…

У недільу, тільки шчо вијшли з церкви та пообідали, нараз Грицько запріг својіх пару биків, випрохав у сусіди шче пару, — та двома парами ј појіхав до Чіпки.

Пуста городина, лихиј тин, криві ворота, не обмазана хата, з побитими вікнами, — непријазно кинулись у вічі ј образили Грицькову хазьајливу натуру… Він з докором і разом з жалем дививсьа на Чіпчине добро…

— Господи, боже! доживетьсьа ж чоловік от до сього?! А все — своја вольа…

Грицько став коло хати. Двері були зачинені ј зашчепнені. Він подививсьа кругом хати, гльанув на тік — нігде нікого не видно, тільки стіжки чорніли в току. Грицько підіјшов під вікно, загльанув у розбиту шибку. На полу лежало три чоловіки, спали; на лаві Чіпка — четвертиј.

— Чіпко! Чіпко! — гукнув Грицько.

— А хто там? — першиј прокинувшись, питаје Лушньа.

— Збудіть мені, будь-ласка, Чіпку.

— На шчо тобі? пита, потьагајучись Лушньа.

— Та ја до јого за хлібом пријіхав.

Лушньа штовхвув ногоју Чіпку.

— Чіпко!

— Чого?

— Чоловік за хлібом пријіхав.

— Ага-а, — промовив Чіпка ј хутко скочив на ноги. — Здоров, Грицьку!

— Здоров… То це ти так кочујеш?!

— Отак, јак бач.

— Чому ж ти хоч вікон не повставльајеш? холоди находьать…

— Доброго молодцьа кров гріје, — одмовив за Чіпку Лушньа.

Чіпка вијшов у сіни одчинити двері. Лушньа став будити товариство.

— Уставајте; братцьа, грошеј лічити!

— Јаких грошеј?

— Чіпка продав хліб.

— Кому продав?

— Чупруненкові Грицькові…

— А дорого?

— Не знају.

Пацьук та Матньа попідводились, терли з просоньньа очі, позіхали.

— Ја, мабуть, не доспав, — каже Матньа, — бо голова шчось болить. І знову ліг.

— Тим тебе ј обдуло, јак бокла, — докорьав Лушньа.

На тој час Чіпка вернувсьа в хату.

— Ходім, братцьа, — поможемо чоловікові хліб набірати, — каже до товаришів.

— Ходімо. Чув, Јакиме? — Вставај, та ходім! — гукнув Лушньа. За те в вечері — он-јак погульајемо!!

Пацьук зараз послухав, а Матньа підвівсьа, давај знову протирати очі та потьагатись. А далі — ј він, нехотьа, встав; усі разом потьагли до стогів.

Два подаје, два на вози складаје. Навантажили обидва вози, придавили рублем, ушнурували, јак слід, похазьајськи. Појіхав Грицько.

— А за шчо продав, Чіпко? питаје Лушньа.

— Ні за шчо.

— Јак ні за шчо? усі разом скрикнули.

— Так… подарував…

Товариство замовкло, посхильало голови.

— Оттуди к лихиј годині! — сумно промовив першиј Лушньа.

— А жид, бач, купував, — не продав, — і собі процідив сумно кріз зуби Пацьук.

— Бо жид! — гостро одрубав Чіпка.

— От, тобі ј раз!.. от і погульајемо… чортового батька!… чухајучи потилицьу, блеје Матньа. — Крашче б було мене не будити, хлопці… А то — тільки сон перервали…

— Жид — та давав по тројаку од копи, — знову Лушньа; а це ј свіј чоловік, та на дурницьу звик!… Оттаке!

— Таке, јак бач! коле Пацьук.

— А-а-а… позіха, потьагајучись, Матньа: і на ві-шчо було будити?!…

Чіпка зиркнув на товариство очима, поблід на виду…

— Ви на мене, братцьа, јак ја бачу, гнівајетесь, сам себе здержујучи, обізвавсьа він до товаришів. — Так треба було… От, вам і все! Жидьузі ја не продав ні за јакі гроші, а товаришові — так віддав…

— А ми ж у тебе шчо? каже Лушньа, попустивши поводи серцеві… Хиба вже ми ј не товариші?… Чому ж ти нам не віддав? Ми б сами јого продали…

— Жидові?…

— Та там би побачили — кому…

— Чоловік, — тьагне Чіпка далі, — чесно поживе, добрим словом згадаје… А жид — шчо?

— А тепло ж буде від того доброго слова? шчипаје Пацьук.

— Тепло! — вже грізно одрубав Чіпка, а далі, нижче спускајучи голос каже: — Ја знају, шчо моја працьа не пропаде марно, а доведе јіјі добриј чоловік до розуму…

— Оттуди к лихиј годині!… Оце так!… От, тобі ј погульали!… одно бубонить Матньа, присівши на вкольушки, та взьавшись руками за шчоки.

— Не ждали ми, Чіпко від тебе такого! дошкульа Лушньа.

— Јакого?

— Такого, јак ти зробив… Пропало добро!…

Усі поприсідали на току, та, јак хижі вовки, очіма світили. Один Чіпка стојав, обернувшись спиноју, об недобратиј стіг, — та сумно позирав то на товаришів, то на цілі стіжки, то на шльах, — чи не јіде Грицько.

— Аж — ось Грицько вже справивсьа: пријіхав у друге.

— Отак-то ти нас обвів, дьадьку? обізвавсьа до јого Лушньа.

— Јак?

— На дурницьу, — кажеш, — хліб возиш?

— На дурницьу? Гм… Дарованому коневі в зуби не дивльатьсьа…

— То ти нас хоч молотити візьми — по карбованцьу од копи, — шуткује Пацьук.

Усі засміјалисьа; Грицько ј собі; один Чіпка мовчав…

— Годі, братцьа, не знать шчо торочити, — обернувсьа він до товариства: — нуте лишень чоловікові поможемо хліб добірати, бо час не стојіть!…

— Нехај же сам і забіра, коли поцінно купив, — каже з докором Лушньа.

— Тимохвіју! грізно гльанувши, гукнув Чіпка. — Або до роботи, або з двору! Ја прохати не стану…

Лушньа зітхнув, а все таки підвівсьа, поліз на стіг; другі, гльадьа на јого, ј собі приньались за діло… Одначе робота в руках не горіла, јак спершу. Оже сьак-так понакладали вози, забендьугували, ушнурували. Повіз Грицько до дому. Лушньа пішов за ним слідом.

— Дьадьку!

— А-гов?…

— Ви вже нам хоч за поміч перекиньте шчо… Не вже ж ми дурно працьували?… аж спина болить.

— Шчо ж ја вам перекину?

— Та хоч карбованців пјать…

— А де ж ті пјать карбованців — на смітнику знајдеш?

— А хліба хіба трохи? Адже кіп більше тридцьатка буде…

Грицько мовчав.

— Ну, хоч три карбованці на нас трьох! Хај уже Чіпка подарував, — јого вольа…

— Добре… Нехај же, ја втретье вернусьа, то ј привезу. Тільки прохатиму вас — помогти молотити.

— Молотити? весело скрикнув Лушньа. — Добре! Шчо там нам јого молотити? Аби господь дав годинку, то ми јого в чотирьох за день зобјемо!

— То ја шче ј могоричу поставльу, — домовльаје Грицько.

— Добре, дьадьку!… Добре!

Грицько појіхав; Лушньа вернувсьа до гурту веселиј. З радошчів він штовхнув Матньу, котриј прослав під стіжком кілька снопів, ліг, укривсьа теж снопом, та збіравсьа вже заснути.

— Не штовхајсьа! тут і так бік болить за хлібом, — одмовив Матньа.

— Не біјсь! не візьме лиха година бока, — хіба може від горілки прогније, — каже Пацьук.

— Од тијі, шчо за хліб випјемо?

— Може, ј від тијі! вставив Лушньа.

Чіпка не дослухавсьа до јіх розмови. Він ходив собі по за стогами, та підгрібав, шчо набили перекладајучи хліб на вози.

Лушньа моргнув на товариство: не журітьсьа, мов!

— Погульајемо? запитали ті стиха.

Лушньа мотнув головоју: еге ж мов!

— А скільки? пита Матньа.

— Три карбованці.

— Мало, каже Пацьук.

— З червивојі собаки шчо урвати, то урвати — хоч клочок шерсти… утішаје Лушньа.

Вернувсьа Грицько в третье, привіз гроші, забрав останніј хліб.

Јак наложили вози, Лушньа ј каже:

— Ну, тепер, дьадьку Грицьку, хоч і могоричу!

— Та ходімо вже: забіжимо до Гальки, випјемо по осьмушці.

Пішли. Кликнув Грицько ј Чіпку. Пішов і тој за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушці другім, та ј повіз собі хліб до дому, розігрітиј — не так горілкоју, јак подарунком.

Товариство засіло на цілу ніч…

XVIII

Мотрьа зовсім оселиласьа в „довгопјатојі баби.“ Брала льудім прьасти то кужіль, то вовну, — та з того тільки ј жила.

Тьажко јіј робилосьа на душі, гірко на серці, јак подумаје, шчо на старості літ пријшлосьа најмичкувати в льудеј. І хата своја, ј достатки — хоч јакі там, не јакі, були; а все б таки жити можна… А пријшлосьа в чужіј хаті льудім годити, льудеј слухати.. Шче день сьаким-таким боком перебуде; а настане ніч, — думки, јак за подушне, оступльать… Мотрьа иноді цілу ніч виплаче. Шкода јіј Чіпки… Кохала ж, ростила; довгих зімніх, коротких літніх нічок не досипльала; — рано вставала, пізно льагала… Не за дльа кого ж? за дльа јого… А він?…

Спливе јіј на думку та прокльата ніч, коли він пјаниј зневажив јіјі, матір, тьажкими докорами… Стаје руба шматок хліба в горлі, јак вона згадаје про це, сідајучи јісти. Змочить Мотрьа всьу подушку, јак здумаје в ночі… „Крашче б ја тебе, сину, не зродила, або зродивши, взьала за ноги та об пень головоју, — ніж тепер від тебе таку зневагу пријмати!… Безталанна та хвилина, коли ја зачала тебе; прокльата та радість, јакоју ја раділа, чујучи, шчо шчось ворушитьсьа під серцем… Боже! чи ја тебе не молила? чи ја перед тобоју переступила?… За шчо ж мені така кара, така невповага від ріднојі дитини?!…“

— І чого ти так убивајешсьа, Мотре? вговорьује јіјі баба. Хај би шчо добре, а то таке ледашчо! Он, сьогодні… не мов дідько носив јого по чужих городах — без шапки, босиј, ув одніј сорочці, та ј та розхрістана, јак у харцизьаки… Остапіјчиних дітеј на смерть перельакав. Гралисьа собі в дворі. На тој час јого лиха година несла. Біжить, кажуть, јак скажена собака, через город… Діти в крик; він — за ними… Ухопив маленьку дівчинку Парасьу, — четвертиј годок пішов, — та ј несе… На ві-шчо вже він јіјі взьав? Один бог відаје… Сказано: з кругу спивсьа! Уже в јого в очіх і чоловічки до гори ногами попереверталисьа… Ја таки ј сама бачила, шчо він по вулиці бігав. Та ј бајдуже! Кат, тебе, думају, бери: бігај, поки на своје набіжиш! Та ј іду собі… Минула вже Остапіјчину хату. Коли чују — хтось біжить за мноју, та гукаје: „ба-бо! ба-бо-о! — Чого се ти, галочко? питају. — Вона в плач, та так просить: „Будь ласка, бабусьу, ради самого бога — ја вже вам се ј те, вернітьсьа в хату та поможіть мојіј Парасочці!“ — Шчо ж там з неју? — „Та, боже міј! з плачем каже: отој шибеник, ота пјаницьа — шчо б јому ні житьтьа, ні добра! на смерть дитину перельакав… Біг через двір, та ј ухопив на руки… чи занести куди хотів, чи шчо… Ја не знају: чому јого на цеп не припнуть?…“ Ја послухала, пішла. Ухожу — коли дитина лежить на полу, — та так вјетьсьа, так бјетьсьа, та кричить, не мов на јому — не доводь, господи! родимець… Перехрестила ја јого, пошептала, — одіјшло трохи… Та тоді ј переполох вилила. І таки нестемісенько він вијшов — так і виливсьа з воску!… — Та чи ја б за таким плакала та побиваласьа? Ја б јого ј з думки викинула…

— Јак же мені не плакати, јак не побиватисьа, слухајучи таке за јого? Хај би јіх у мене десьатеро, то одно в одно не вдајетьсьа; а то ж він у мене один, јак порошина в оці! Ја јого кохала, ростила, здоровја стратила, надіјі покладала… А тепер — саміј пријшлосьа по чужих льудьах хильатисьа… Хіба ж воно легко? Та шчо ј льуде скажуть: Јака, скажуть, то мати, шчо допустила сина до того, не заборонила јому?… Боже міј, одного тільки в тебе прошу: одніјі смерти мольу! Нашли јіјі швидче… Чого вона по добрих льудіх ходить, — чом до мене не пријде?… Закриласьа б ја плечима ј очима, — хај шчо хоче робить. Мојі очі не бачили б, уха не чули…

— І-і! бо-зна шчо ти, Мотре, вигадујеш! Шчо льуде скажуть? Нехај, шчо хочуть, те ј говорьать… Чорта јому даси, коли воно таке вдалосьа! Чи ходила б ти по чужих хатах, јак-би він добриј був?…

Не витримала Мотрьа довгојі розмови: сиділа собі, та плакала нерозважними, дрібними сльозами…

А Чіпка — наче собі діло вигадав — кожнісенькиј день гульа та ј гульа… Зовсім пустивсьа берега… Допивсьа до того, шчо ні з-надвору, ні в хаті — нічого… Аж задувсьа від гульні та недоспаних ночеј…

Поки хозьајствечко було, — було за шчо пити; а јак забрав Грицько жито до себе; то хоч шчо хоч — жидівка без грошеј і осьмушки не даје. „Давај гроші!“ та ј усе.

„Гроші,“ дума Чіпка сам собі, лежачи в хаті. Згага пекла јого, јак свічкоју; похмільльа јого мучило. „Гроші… Јак би то гроші. Не качавсьа б ја, јак тепер качајусьа, місцьа не знајду; не гульав би так… оддав би ј земльу, ј усе — за гроші… Коли б гроші! Брьазнув би тільки — так би все ј уродилосьа… ј вона моја! А то…

І звернули јого думки в бувале, недавнье. Розвернулосьа перед ним зелене поле; ходить він по јому, обдивльајетьсьа; радіје, шчо так добре зіјшло, росте, зеленіје, цвіте… А тут і Гальа зньаласьа перепелкоју зза високого жита… Розрьажена, јак пава; легенька, јак метелик; веселенька, јак уранішне сонце… Льубо јого очім дивитись на нејі, јак вона усміхајетьсьа до јого својіми повними рожевими устами, — јак вона гладить јого веселими чорними оксамитними очима… Шчасливиј він!… А тепер! Серед пустки неметенојі, в смітті, в багньуці, вальајетьсьа — обірваниј, обшарпаниј, јак волоцьуга, јак харциза јакиј… А до цього шчо витворьав?! Де діласьа кобила, вівці, корова? Де одежа, шчо мати справила? де діласьа мати?… куди вона пішла? де приклонила сиву голову?!… — Сиротоју стојіть над шльахом хата, з побитими вікнами — не топлена, не обшпарована, чорна, полупана… А вже холоди заходьать; мороз у хату претьсьа… І холодно, ј голодно!… Згага хмельу запекла јому серце…

— О-о-о… ја — каторжниј! прокльатиј!… шчо ја наробив собі?!… Він зо зла упјавсьа руками в своју нечесану куштру. Посипалось волосьсьа; заискрили очі… Він прикусив зубами губи — аж кров виступила…

Осіннье сонце сідало в хмари. Прошчајучись з землеју, заливало хмари ј земльу огньаним світом. Јак кров, червонів захід сонцьа ј загльадав својіми червоними очима кріз побиті шибки в Чіпчину хату… Чіпка качавсьа на соломі по долівці.

На ту пору в хату увіјшли товариші. Јак гльанув Лушньа на Чіпку, так і покотивсьа зо сміху. Пацьук та Матньа стојать у порога, та тільки дивујутьсьа.

— Чіпко! гукнув Лушньа. Чи ти, бува, не збожеволів? Јакого ти бісового батька качајешсьа та рвеш на голові волоссьа?

Не сподіваниј регіт схаменув Чіпку.

— Братіку! мовить, јак дитина… хоч чарочку… хоч капельку, бо пропаду! Пече мене… давить… пити мені… пити!

— На, та пиј, дурньу! гукаје Лушньа, подајучи јому пльашку горілки, в кварту міри.

Аж затіпавсьа Чіпка, ухопивши обіруч пльашку. Приложив він јіјі до својіх попалених смагоју, замазаних кровју, губів — та дудлив нахильці, јак воду.

Матньа побачив, та ј собі затрусивсьа… Кинувсьа на Чіпку, та ну однімати.

— Ну, тебе к лихіј матері! От, дивись: ні капельки не кине, луціпер!

Та за пльашку… Чіпка не пускаје, та молить:

— Шче, братіку! шче… шче… хоч трошечки… Хоч капельку!… душу проквасити…

— Та ну тебе к бісу!… От, опіјака!…

Та вирвавши пльашку, припав до нејі, мов пјавка до тіла… Матньа не вмів кидати горілки другим. Чи давали чарку, — він ковтав јіјі до капельки; чи осьмушку, — він заливав неју горло, не оддихајучи; чи півкварти, кварту, — він тьаг, поки оставаласьа порожньа посудина…

Уже Лушньа з Пацьуком кинулись на Матньу, та на силу одньали, трохи пльашки не розбили… Счинивсьа регіт, крик… Сонце зовсім сіло; насувала на земльу ніч, закутана в чорні хмари, ј усе робила темним… А вони, в темніј хаті, јак виходці з того світу, світьать пјаними очима, кричать, регочутьсьа…

Забрала Чіпку горілка; кров ударила в голову, від пекучојі згаги одіјшло јого серце. Веселиј підводитьсьа він, гукаје:

— До шинку, братцьа! до жида!

— Шкода до жида… Жид не повіре! на те јому Лушньа.

— Јак — свиньаче ухо — не повіре? Јак ја јому всьу своју худобу пропив, то ј нічого?! А јого, иродового сина, осьмушка горілки вдавить?…

— Та вже чи вдавить, чи ні, а не повірить! глухо, з протьагом каже Пацьук… Уже крашче підньати, де легко лежить…

— Украсти? грізно запитав Чіпка ј скоса гльанув на Пацьука; а далі повів очима на Лушньу з Матнеју, ніби очима допитувавсьа в них — чи вкрасти можна?

Лушньа не загајівсьа:

— А тож! — одказује. — Чим усилковуватись та просита парха; то вже крашче својіми руками добути, та погрітисьа…

— Та ј справді, шчо погрітись, — підхопив Матньа; а то опухнем з холоду…

Чіпка стојав, јак зачумлениј… Думки јого ходором заходили. „Украсти?… думав він. — Добре діло вкрасти… Пријшов, узьав чуже — і је в тебе… Чого шче?… Одно тільки… Там огльанутьсьа, кинутьсьа шукати злодіја… проклинатимуть… От, і в мене земльу вкрали… вкрали моје шчастьа, моју дольу… шчо б вони не діждали сонцьа праведного побачити!… О-ох!… Прокльаті!… — Та јак гукне на всьу хату:

— Гајда, братцьа! разом погульајемо… Може жидьуга повірить, а може знајдетьсьа добриј чоловік — почастује… У-ух!… тьажко мені… гульать хочетьсьа… хочетьсьа битись, боротись… гу-у-у!…

І давај махати, стуливши кулак, рукоју кругом себе, повертајучись то в ту, то в другу сторону — на всі боки… Товариство порозскакувалось по кутках, шчо б часом не достав Чіпка.

— Та ну тебе к нечистіј матері!… скрикнув Лушньа, јак увірвав јого по плечі Чіпка… Мов безміном удрав. Вијшов би на двір, та об причілок і гамсилив, скільки здужав!…

— Бережись, — кричить Чіпка, — укладу! Јак муху роздавльу… Та, повертајучись на одніј нозі, — одно руками махаје, јак вітрьак крилами…

Товариші зморгнулись; — разом кинулись на јого. Тој за руки, тој за ноги, а тој за поперек, — насилу положили на долівку. З побитих вікон вирвавсьа несамовитиј регіт, гармидер — і розіславсьа по глухому подвірју… Розбуджені собаки стали валувати.

— Чи ми шче довго отут серед ночі сидітимемо? — јак стих трохи регіт, питаје Лушньа. — Ходім уже куди-небудь, чи шчо?

— Еге ж, еге! одказали Пацьук з Матнеју разом.

— А знајеш, Тимохвіју, куди ходім? перегодьа трохи, веде річ Пацьук. До пана!… Він чоловік добриј, хоч і пан: надільав нас не раз то сим, то тим, поки шче в дворі були… Не вже тепер пошкодује? А коморі тепер у јого, в зіму, повні…

— Гльади лиш, шчо б на бантині не завис! призро гльанувши на Пацьука, увернув Чіпка.

— Чого?… Та ја там усі входи ј виходи знају, — одмовльа тој.

— Там коморі лихенькі — кріз зуби процідив Лушньа: за ніч можна полагодить…

Може на јаку кварту перепаде від жида, — кінчаје Матньа.

У хаті затихло. Сидьачи коло Чіпки на підогнених ногах, усі мовчали. Чіпка, вибившись з сили, лежав, јак соломи куль, важко дихав… Тільки јого сап розбуджував сонну темрьаву, шчо насупилась над землеју. А на думку навернувсьа Порох з својім переказом. Устала перед ним ціла панська облава на правду. „А справді, дума Чіпка… Он вони шчо робльать!… То јім і можна?… Чому ж нам не можна?… Гидко тільки… Злодьуга, скажуть. Господи! де ж твоја правда?…

— Чіпко? знову обізвавсьа Лушньа.

— Чого?

— Ходім.

— Куди?

— До пана.

— Чого?

— У гості.

— Добре…

На дворі стојала темна ніч; густі хмари замазали небо — ні місьацьа не видко, ні зорі не блишчать… Темниј морок спустивсьа на земльу — ј тут нічого не видно, хоч стрель у вічі… Кругом така тиша, јак у вусі: ні льудина не загомоне, ні собака не гавкне… хіба тільки трісне суха дровиньачка під важкими ступньами товариства.

Пројшли вони улицьу, другу; посеред села, на третіј, одрізнивсьа від них Лушньа.

— Стіјте тут! — промовив тихо.

Усі стали. Один Чіпка без тьамку поволік ноги далі. Лушньа прьамо підіјшов до хати. То був жидівськиј шинок. Видно жид уже спав, бо нігде не блишчало світло. Лушньа постукав у вікно.

— Гершку! Гершку! відчини!…

— А хто там такиј? хтось обізвавсьа з хати.

— Својі… відчини!

— Јакі својі такојі пори? цого тобі треба? — уже гаразд чутно було жидівськиј голос.

— Хоч пшениці купити?

— Јакојі пшениці? — швидко одказав Гершко, ј одсунув кватирку. Під вікно підступили Пацьук з Матнеју.

— Хто з ви? звідкільа пшеницьа? — питаје жид, побачивши коло вікна: — три чоловіки стојіть.

— Та звідки б не була, — на шчо тобі? Ти кажи, шчо даси за мішок?

— А-а-а… це ти, Тимохвіју! іди з у хату. А то сце хто з тобоју?

— Својі.

— Ну, то ј ідіть у хату, — тут побалакајемо.

Лушньа огльанувсьа, — не видно Чіпки.

— А де ж Чіпка? — питаје.

— Он, јак марьука, пішов, — каже Матньа, показујучи на темну пльаму, шчо чорніла, колихаласьа в темрьаві.

— Біжи, Петре, поклич! — порьадкује Лушньа.

Пацьук побіг, догнав чорну пльаму, — вернувсьа з Чіпкоју.

Тим часом заблишчало світло в розбиту віконицьу; скрипнули хатні двері; дзенькнув засов коло надвірніх, — корчма роззьавилась — і всіх проглинула…

Не вспіли хлопці посідати, — де не вродилосьа півкварти горілки, пів-хліба, миска солоних огірків. Товариство зараз же нальагло на јіжу, на горілку… Не пројшло години, јак усе те було зметене.

— Ну… а де з та псиницьа? питаје жид.

— Та пшениці не питај, — Лушньа јому: — ми добудемо…

— Та ја знају… Сце б такиј звавиј козак, та не добув… з пекла достане!

— То̀ то ж… А ти кажи: по чому за мішок даси?

— Та сцо з? — семигривенника…

— Ах, ти свиньаче ухо! гримнув на всьу хату Чіпка. — За мішок пшениці — семигривенника?!

— Ну… сцо з, сцо за місок?… Ја все знају, јака то псеницьа… сце часом… криј бозе!…

І почав чухати рижу, довгу, клочкувату, бороду.

Чіпка широко роскрив очі ј з дивовижоју гльадів то на жида, то на товариство, не мов питав: про јаку се пшеницьу толкује жидьуга?!

— Ну, добре, — замена Лушньа: ти, Гершку, нашого не схочеш…

Виліз зза столу; — беретьсьа за шапку, лагодитьсьа з хати…

— А коли з тебе, Тимохвіју, дожидати?

— Да так… — замньавсьа: — перед світом… одказав жидові тихо.

— Ну-ну… гльади!… Бац, і півкварти випили…

— Ну, так шчо, шчо випили?

— Хіба ја заліју, ци сцо?…

— Еге ж… То перед світом дожидај. — А ну, хлопці, ходім! гукнув на товариство.

Усі повилазили зза столу, понатьагали шапки, — вијшли з хати, запаливши льульки. Ішли вони купоју, всі весело розмовльали. Один Чіпка мовчки потьагав льульку. — Огонь з льульки освічував товариство. Чіпка бачив, јак на виду в кожного грала јакась радість… Він позирав хижо на них очима, та думав: шчо це воно далі буде?

Лушньа помітив, — јак блиснула льулька, — хмуриј вид Чіпчин.

— Чого це ти, Чіпко, јак мила ззів? — питаје. Чого ти журишсьа?

— Хто журитьсьа? твердо одказав Чіпка.

— Хтокало…

Розмова увірваласьа. Затих гомін товариства; все кругом затихло… Сон наліг на ціле село: нігде ні льалечки, нігде ні світла: втомившись післьа деннојі праці, все затихло… Одні тільки собаки де-где не спали…

Јак проходили хлопці темними вулицьами, — позаду јіх піднімалосьа непријазне валуваньньа… Тепер вони јшли мовчки. Три вперед; Чіпка позаду нога за ногоју суне… Так ведмідь іде нехотьа за циганом: опинајетьсьа, а все таки јде… Серце шчось не добре вішчује, страх — не страх: јакесь темне почутьтьа холодить серце… Холод пронизује душу… У думці закрадајетьсьа питаньньа: куди се?.. чого се?… За ними… за товаришами?… Обдурьује сама себе думка — ј тьагне Чіпку далі та далі… Тьагнетьсьа він тихо-помалу, не мајучи волі остатись, покинуть братчиків, — тьагнетьсьа одурениј підлеслоју думкоју, забиваје в серці страшне почутьтьа…

Діјшли вони до панського дворишча. Стали. Чіпка минаје…

— Чіпко! ходім! гукнув јому Лушньа.

— Шчо?!

— Гуртом свого одбірати…

Чіпка стојав, задумавсьа…

— Ходім! доказав јакось глухо…

XIX

Хто спускавсьа на громаку з високојі гори?… Спершу не то спускатись, — у низ страшно гльанути… Јак уперше сьадеш на громака, јак подумајеш, — де тој у бога низ, — волосьа подеретьсьа в гору… А громак уже јіде в низ, усе в низ… холод пројмаје душу, на лобі піт виступаје… Дојідеш до гребіньа гори, спустишсьа прожогом у низ, — тоді вже ніколи бојатись… Дух захопльује, јакась звірьача радість пројмаје тебе, — у тебе тільки ј думки: колиб швидче, колиб швидче! Така саме думка проньала ј Чіпку, јак він, пријшовши до пана в гості, спустивсьа в коморьу з пашнеју… Попоравсьа јак знав; вирнув, — та ј наткнувсьа на сторожа… Чи пан, чи пропав?… На слизькіј дорозі більше пропадаје під такиј час… Оже Чіпка не такојі натури, шчо б, сам-на-сам, звертав кому з дороги… Не звернув він і сторожеві, а кинув харчати під комороју — ледве живого…

Спить Чіпка. Совість, задобрена горілкоју, јого не мучила; страху він зроду не знав; пшеницьу вергајучи, втомивсьа, та ј спав у себе в барлозі, наче післьа тьажкојі праці… Уже сонце встало; льуде почали снувати по селу; а сон усе не випускаје јого з својіх цупких рук, — ранком шче, мов міснішче давить… А скрізь по селу, јак у дзвони дзвоньать — про крадіжку, про сторожа… Заворушилисьа, загомоніли: хто? јак?

— А вже ж не хто, јак не оті харцизьаки! — гомоньать льуде, показујучи рукоју в тој бік, де Чіпчина хата. — Шчо дньа пјуть та гульајуть… за ві-шчо? Хај спершу — гульали на худобу того чортового сина, а тепер же — все чисто пропив, матір прогнав… з чого ж јого, јак не красти?

Така поголоска діјшла ј до волости… А шчо ж? може ј правда! міркујуть між собоју волосні, — та зараз кинулись до Чіпки.

Пријшли на дворишче, обіјшли навкруги горо̀д, загльанули в хлівець, у загороду — чи не приховано чого: голова навіт покорписав палицеју гніј, шчо зоставсьа післьа коньаки ј корови… ніде нічого! Повернули до хати. Хата була засунена. Поторгав голова двері, — ніхто не озивајетьсьа. Тоді підіјшов під вікно, гльанув у розбиту шибку: спить Чіпка на полу, аж хропе…

— Геј! ти! гукнув голова. Відчини! Чув? Чіпко! чи јак тебе? Відчини!

Чіпка почув крізь сон чужиј голос, поворухнувсьа на другиј бік, замурчав, та ј знову заснув.

Один з соцьких зајшов за хату, підіјшов до діравого причільного вікна, сунув Чіпку під бік палицеју. Чіпка кинувсьа.

— Киј там чорт штовхајетьсьа? питаје з просоньньа.

— Відчиньај, злодьуго! гукаје розсердившись, голова. Відчиньај, а то двері виламају… гірше буде!

— А ти шчо за птицьа? питаје Чіпка, протирајучи очі. Ја тебе виламају!!

— Бијте двері!… кричить голова. Вјажіть јого, злодьугу!

Уразила така мова Чіпку.

— А ну, биј-биј… чи зуби будуть цілі?

— А чому ж ти не відчиньајеш?… Гајдамака!… Ти сьу ніч крав у пана? Ти сторожа прибив, душогубе?…

— У јакого пана? јакого сторожа? — позіхајучи та потьагајучись, питаје, мов і не він, Чіпка.

— Не знајеш у јакого пана? Ти не знајеш, јакиј у нас пан?… Злодьуго! Відчиньај!… Ми тебе трусити пријшли.

— Трусить?… Добре… Трусіть… Шчо ж? иди трусить! — каже Чіпка, підводьачись.

Незабаром дзенькнув засів — у хату увіјшов голова з пјатьма чоловіками соцьких.

— Шукајте… трусіть скрізь! гукаје голова соцьким.

Чіпка підпер спиноју одвірки, стојіть мовчки, дивитьсьа, шчо далі буде. Соцькі кинулись по всіх кутках, загльадали під піч, під піл, лазили на піч, перекидали на долівці солому… ніде нічого!

— Ведіть јого у волость! — порьадкује післьа трусу голова, — та звјажіть, шчо б не втік бува!

— Ні!… цього не буде, шчо б ја давсьа звјазати… За шчо ти мене вјажеш? возвіривсьа на голову Чіпка.

Соцькі з верьовкоју до Чіпки… Запалали в јого очі.

— Геть-те, льуде добрі! крикнув він, рукоју одвівши верьовку… — За шчо ти мене вјазати хочеш, — ја тебе питају?… до голови.

— За те, шчо ти злодьуга, розбишака!… Нічнојі доби заліз у комору до пана, чоловіка прибив…

— Хто бачив?

— Усі кажуть.

— Хто всі?

— Усе село каже, шчо ти з Лушнеју, та Пацьуком, та з Матнеју. Вас тільки чотирі на все село ј је, шчо день-у-день пјете, гульајете, та розбишакујете…

— Шчо пјемо та гульајемо, то так; а шчо ми розбишаки, — брехньа!

— А за шчо ж ви пјете?

— А тобі јаке діло?… Он-бач. Добра було повна хата, а тепер одна пустка зосталасьа!…

— Та шчо з тобоју довго балакати? Вјажіть јого! Вјажіть — та ведіть у волость, та в го̀род, та в тьурму… там з тобоју побалакајуть…

— Стережітьсьа, льуде добрі, лихојі години! — Чіпка соцьким. — Не слухајте отого старого дурньа… Ја ј так піду, коли треба. Він дума, јак голова, то ј велика цьацьа?!

Голова не міг би очима јого ззів; та гльане — Чіпка јак огонь…

— Накидајте на јого арканом! кричить голова, штовхајучи соцьких… Вјажіть јого, бугаја дикого!…

— Ось ну-ну! грізно гльанувши, та зложивши кулаки, каже Чіпка. Ось попробуј… От, тобі — хрест; — голова на вјазах не всидить! За шчо ти мене вјажеш, га? Хто бачив, шчо ја крав, або вбив кого?… Коли в волость треба, — скажи… Ја сам піду… Ти думајеш — страшна мені твоја волость? Куди ж пак!! Ходім… зараз ходім!

Та вхопивши шапку, скинув на плечі драну свитину, шчо на полу була розіслана замість постелі, — першиј вијшов з хати… За ним слідом голова ј соцькі.

У волості Чіпка застав уже товариство: по них ходив писарь з другими соцькими. Зібравши всіх до купи: голова поміркував з писарем, та ј позаперали јіх у чорну — поки пријіде становиј.

Мотрьа того лихого дньа прокинулась, шче тільки стало на світ благословитись. Шче все село спало, а вона прокинулась.

— О-ох! шчось мені не спитьсьа… так погано спала, так погано! Та сни такі не добрі верзлисьа, — хвалитьсьа бабі. — На серце наче хто камінь навернув…

— Та то воно від думок! утіша јіјі баба.

Мотрьа помолиласьа богу, умиласьа ј сіла за гребінь — сумна, зажурена.

Через годину, а може через дві, — сонце вже підньалосьа, — увіјшла в хату сусіда — Хіврьа Дмитренчиха. Поздоровкалась.

— Чували новину?

— Јаку?

— Сьу ніч пана обікрадено. Шчось дуже багато забрано… ј сторожа прибито… чи ј доживе до вечора…

— Господи-боже! шепче Мотрьа, зітхнувши.

— А оце вашого, Мотре, повели в волость… або, ј не повели, а він повів… Сам у перед іде, а ззаду голова з соцькими… А він јім шчось таке вичитује, так вичитује!…

Јак почула це Мотрьа, — поблідла на виду, заткнула в мичку веретено — та мутними очима дивиласьа на Дмитренчиху: жаль, досада, ј разом страх вигльадали з јіјі жовтих очеј… А далі не видержала, — залиласьа сльозами:

— Сину ж міј, дитино моја; крашче б ја тебе в земльу својіми руками зарила, ніж отаке чути про тебе!…

— Та чого ти, Мотре, так себе мучиш? — обізваласьа баба. — Може, то шче брехньа. Мало на кого не брешуть.

Не чује Мотрьа утіхи, — плаче… Далі встала, накинула на плечі стару кожушинку — ј, згорбившись, боса, вијшла з хати.

— Куди ти, Мотре? питаје баба.

Ні слова Мотрьа, — пішла, зігнувшись, мов не до нејі річ. Тьажка печаль одбираје ј слух і мову…

Сусіда, — шче молода молодицьа — јакось болізно усміхнуласьа, згльанулась з бабоју — ј нічого не сказала… Тихо та важко стало в хаті, јак у льоху… Бабина онука Христьа, — дівка сімнадцьати літ, — низенька, не красива, чогось важко зітхала на всьу хату: — зітханьньа те так і загускло, так і окрило всіх… Голова в кожнојі схилиласьа; очі в низ потупились… Кожна шчось думала сама про себе…

— Шчо то — мати! через скільки часу, глухо промовила баба. Јіјі зневажајуть, з хати виганьајуть рідні діти; а јіј усе таки шкода!…

Ні сусіда, ні онука нічого не одмовили, тільки шче сумніші стали…

Мотрьа мајнула аж у волость. Чіпки вже не застала: посадили в чорну. Јак сова, згорбившись-скарльучившись, ходить вона крутом чорнојі; погльадаје на невеличкі, залізом перевиті, віконцьа, — та плаче-плаче… „Хоч би мені јого побачити! Хоч би мені одно слово від јого почути! Хај би ја знала: чи правда тому, шчо льуде кажуть?…“ Стала вона прохати соцького, шчо б пустив до сина. Соцькиј не пустив…

— Голова приказував — нікого не підпускати, не то шчо… аж поки не пријіде становиј…

— Ја на одну хвилину, міј голубе! молить Мотрьа.

— Не можна, матусьу: ј кльуч узьав з собоју…

Походила Мотрьа шче коло чорнојі; поплакала шче трохи; та ј пішла до-дому, сумніша ніж сьуди пријшла. Давили јіјі жалісні сльози; жаліла вона ј на голову, ј на пана, жаліла ј на соцького; — жаліла на увесь мир — на панів, шчо давльать мужиків, на мужиків, шчо прутьсьа в пани… Материне серце заклекотало прокльонами на ввесь світ! Жаль у материнім серці не маје спину, не знаје угаву…

А Чіпці з товариством — бајдуже! У чорніј завели жарти.

— От, не знали де виспатись! І тихо, ј безпешно… Спи собі, — соцькиј стереже, шчо б бува хто не вкрав…

— Јак би сьуди горілки з піввідра, — одказује Матньа, — то хоч би ј до віку сидіти… Попивав-би по троху, зајідав варениками, та спав…

— Де б же ти взьав? питаје Пацьук.

— Голова б приніс… він з льудеј надрав, а нам — оддав!

— Сподівајсьа, поки опухнеш з голоду, з холоду, — увернув Лушньа…

— А справді — холодно… От-би погрітьсьа! знову за своје Матньа.

— Гріјсьа — в тіснојі баби!

— Цур јіј!… Јак би горілка… То ј баби не треба!

— А мені јак-би дівчина, — каже Лушньа.

— То ј ја б до тебе пристав у пријми, — шуткује Пацьук.

— А, знајете, шчо, братцьа? — не слухајучи јіх розмови, каже Чіпка. — Јак тільки розвјажемось з цим ділом, — у першу ж ніч голову обшахрати… Та не так јак пана… а он-јак! Хај знаје погань, шчо він не хто небудь, а наш брат Савка — тільки шчо наздирав з бідноти, дукачем став… Тепер, бач, у пани лізе, кирпу гне…

— Добре! јіј-богу, добре! проводьать усі в один голос. — Јак липку, облупимо… та ј писарьа заврьад…

— А то — дивись пак: хотів мене вјазати! — Ја тебе, кажу, сучого сина, јак звјажу, то ј до віку не розвјажешсьа!

— Та ну-бо… так і сказав?

— Јіј-богу! А за шчо ж він мене вјазати сікајетьсьа? Ти спершу докажи, шчо ја там був, а тоді вже — ј на верьовку. Страхав тьурмоју… Побачимо — кажу — хто там першиј буде: чи безневинниј бідак, чи богатирь, шчо сирітське добро зајідаје?…

— Шчо ж він? питаје Лушньа.

— Мовчить, пуздрата собака, — мов не до јого річ…

— Ну, а роскажи нам, — обізвавсьа Пацьук: јак ти впоравсьа з сторожем… то — те ж чоловік ручиј.

Чіпка став широко росказувати, јак він поліз у коморьу, јак наткнувсьа на сторожа, јак борьукавсьа під комороју, поки тој не захарчав…

— То ти таки добре јого помньав?… пита Лушньа.

— Та знатиме, шчо в добрих руках побував… Јак насів, то тільки стогне, — вже ј не кричить, јак спершу, а тільки стогне…

— От, і пропав чоловік! каже Пацьук.

— Хај не лізе, куди не слід! — одказав Матньа за Чіпку.

— І то правда, — закінчив річ Лушньа, та ј зітхнув.

Усі замовкли. Мовчав і Чіпка. Швидко поснули.

На другиј день пријіздить становиј. Кликнули Чіпку. Становиј давај јого роспитувати.

— Знать — не знају, відать — не відају! Ја, каже, чотирі дні вже ј з хати не виходив.

Покликали других. І ті те ж саме: не знајемо, вперше чујемо!

Одвели јіх знову в чорну; знову замкнули на замок двері. Становиј појіхав, а јіх звелів шче кріпше держати, шчо б не дали бува дьорки.

Сидьать хлопці день; сидьать другиј, сидьать і третіј. Јісти јім дајуть… чого шче? Лежать собі, висипльајутьсьа, та точать один одному бальаси з бальандрасами, а иноді ј правду росказујуть, пригадујучи кожен својі пригоди. Один Матньа сумује.

— Чого ти, Јакиме, журишсьа? питајуть јого. — Та хај увесь мир зіјдетьсьа та доказује, то ј то нічого не вдіје: не були ј не знајемо нічого… от і все!

— Та не в тім, братцьа, сила, шчо кобила сива! А ось уже четвертиј день, јак горілка була в роті… аж уха попухли…

Сміх та регіт підньавсьа в чорніј від того тьажкого суму; а Јаким знову за своје:

— Сміјутьсьа?! І јакого біса јім смішно?! Хіба не правда, шчо уха попухли?… Јіј-же ти богу, поробилисьа јак вареники завбільшки… А јім смішно!!

Чіпка аж за живіт беретьсьа та регоче: — О-ох… ох!… о-ох, лихо!… уха попухли!!… Јак вареники… ха-ха-ха!… О-ох!… Дај хоч дух перевести, а то помру зо сміху! о-ох, ох!

Матньа одвернувсьа від товариства, насунув шапку на очі, ліг черевом у низ на долівці…

Цілиј тиждень просиділи хлопці в чорніј, аж поки з города не пријіхав чиновник, та не повипускав.

— Гльадіть же, хлопці, не забувајте!… гукнув Чіпка з дороги, прьамујучи з чорнојі до свого двору.

— Добре… не забудемо! — відгукујуть ті, скривајучись в улиці, шчо вела на-прьамки в шинок.

На другиј день голосила по селу чутка, шчо прошлојі ночі јакісь страшидла, в білих сорочках, у чорних бородах, з носами, јак крьучками, з одним оком у лобі, јак у песиголовців, — убрались до голови в хатину, де він спав і куди ніколи нікого не пускав; — звјазали голові руки ј ноги; накрили кожухом; забрали велику силу грошеј, — та ј були такі…

Загвалтувало село від крају до крају: пішли суди та пересуди, та поговірка… Настала робота јазикам — і дебелим чоловічим, а надто гострим та довгим жіночим…

Це, видно, господь јого караје за безневинні сльози! — јак сокироју, рубаје одна жінка серед цілојі јурби сусідок. — Просивсьа торік міј чоловік, шчо б записали в виселенці… не записав! Оце ж јому за те! Коли б шче ј писареві… Пјать карбованців зідрав… живцем зідрав… останні зідрав… Казав: запишу… на казенниј кошт вирьадьать… землі шчось десьатин з тридцьать дадуть… а тепер — так! І не записав, і гроші пропали… шчо б јому добра не було!…

Це так гомоніли одного ранку. А на другиј — чутно: писарьа ограбовано! Руки јому верьовками до ніг поскручувано; натушковано на јого зверху кожухів, подушок, — так шчо јак витьагли јого, то піт у три ручіјі льлье: а сам — мов рак печениј…

— Јак-би, каже, шче хоч з півгодини так пополежав, то задавивсьа б!

— Хто ж то такиј? питајуть јого.

А чорт јого знаје! Јакісь татари — не татари, не по нашому розмовльајуть; та сміјутьсьа вражі сини!

— Оце так!… Ну, тепер, — каже јому голова, — один одному сміјатись не будемо. Тільки мені шчось чудно: ј до тебе три, ј до мене три… До мене ж такі марьуки, шчо јак гльанув, то ј умер: а то тебе — кажеш — чи турки, чи татари… Воно тут шчось је… Ја догадујусь, шчо це воно, та мовчу, поки шчо… Ось ходім лиш до волості!

Пішли до волості; а дорогоју все шчось один одному говорили: чи то радились, шчо јого робити; чи жалілисьа, шчо јім роблено…

А льуде јіх так очима ј проводьать: та јак у дзвони дзвоньать про крадіжку… І знову всі показујуть на Чіпку з товариством.

Оже јак не питали, јак не шукали — нічого! Уже головиха з писарихоју јіздили кудись у село до циганки-воріжки. — Набрехала вона јім і про чорньавого, ј про більавого, взьала по полтиннику з кожнојі, та тільки всього… Потрусили шче раз Чіпку, — нічого не знајшли… Пропало!

Діждавши неділі, голова закликав батьушку, одслужив молебень, освјатив воду, окропивсьа — та, післьа того, вже годі ј замикатисьа…

Запалив Чіпка рај тихого шчастьа в Грицьковіј хаті, та ј покинув куритисьа…

Христьа звідала на својім віку не трохи нужди та лиха через льудську неправду… Дозолила вона јіј до самих живих печінок… Часто ј густо вона думала: чи вже льудім не можна жити правдоју?… А јак би добре було, коли б усі жили по ніј!… Чому ж вони не живуть неју… Думки Христини розбилисьа об житечні підстави, јак хвилі об камјані береги… Серце в нејі шчеміло: душа допитувалась: чи правду вона думаје?… Коли це — ні відсіль, ні відтіль — десь узьавсьа пјаницьа, харцизьака — ј загукав про те саме… Не тихим, слабим голосом, не жіноцьким хибливим почутьтьам, — а криком больачојі душі, дужоју міцьцьу зіпонув гајдамака те саме! Грицько јіјі, добриј јіјі Грицько, ніколи нічого такого не казав, не натьакав навіт… Чому?… Чіпка, шчо казав, усе те правда, свьата правда… А Грицько — мовчав… Ні! тут або шчось не так, або шчось не те… Так часто думала сама собі Христьа. — Пригадујучи гостриј погльад, сміливиј вид Чіпчин, — вона тремтіла: бојаласьа јого…

Стала Христьа зовсім инча до Грицька. Ласка, з котороју кожна жінка виходить на спірку з својім иноді ј геть-то крутим чоловіком — котроју завжде побиваје јого, — та сама ласка — јак став помічати Грицько — зробиласьа не шчироју, холодноју… Грицько помічав, јак Христьа стала, мов нехотьа, прихільатисьа до јого, не мов себе неволила.

Оце иноді заманетьсьа јому, јак молодому чоловікові, пожартувати з жінкоју. Сумно дивитьсьа на јого зачепи! Христьа јакось болізно усміхајетьсьа до јого; мов крізь сльози слова јому ронить… Грицька то в жар укине, то наче холодноју водоју обдасть.

— Шчо з тобоју сталосьа, Христе?

— Шчо ж зо мноју сталосьа?…

— Јакась чудна ти стала… не весела, не балакуча… мов чого не достаје тобі… Чи ти чого сердишсьа?

— Чого ж би ја сердилась?… на кого? скажи, бога ради! А шчо мені невесело… То не вік же дівувати! Не на те ж ми бралисьа, шчо б сміхи та жарти заводити… Треба про все подумати, та ј…

— Та ј шчо?… Грицько гльанув на нејі — ј догадавсьа. — Коли шче те буде? Де те тельа, а ти вже ј з довбнеју! закінчив усміхајучись…

— Та воно вашому братові не шчо…

— А вашому… чого журитись?…

— Того… І ја сирота, ј ти сирота, ні батька, ні матері немаје ні в кого… А під тој случај — знајеш?… Јак-би своје, то воно б і порадило, ј догльануло всього; а то — не дај, боже, чого! — Чужі ј кутки рознесуть…

Христьа заплакала.

— Ото коли зібраласьа батьків оплакувати! Нехај собі со свьатими спочивајуть, коли померли; а нам, кажу, все таки нічого журитисьа…

То була пора, коли Христьа почула себе матірју, з јіјі думками, з острахами, сумом, сльозами… Дарма Грицько утішав јіјі, дарма хотів розважити. Христьа сумувала, журиласьа, а часом сама собі гірко плакала… Одно до одного — ј журба Христина ширшала, вишчала, глибшала… Грицькова рада нічого не вдіјала.

Грицько сердивсьа, став гримати на Христьу — чого вона все журитьсьа.

Не помагало: Христьа не кидала свого суму. Тоді сам Грицько став журитисьа; став роздумувати; давај нишком помічати за Христеју… І помітив, шчо Христьа чогось ховаласьа з својіми сльозами, наче соромилась јого… Зльакане Грицькове серце догадалосьа. Оже він мовчав; бојавсьа зачіпати, бојавсьа тушити тој віхоть, шчо курів у јого в хаті… „Може, сам собі потухне, думав він; а може, сама вона зальлье јого… сльозами“. Одначе думка про це не давала Грицькові спокоју. Вона јому нагадувала, з јакоју охотоју браласьа Христьа помагати јому довести до розуму тој хліб, шчо Чіпка подарував; јак вона јого вихвальувала; јак рајіла зоставити на насіньньа „добре жито…“

Дивльачись на сумну Христьу, думка Грицькова знај верталасьа, та ј верталасьа назад, у тој лихиј день, коли Чіпка сповідавсьа в јіх хаті… Грицько не помильавсьа, шчо палка розмова Чіпчина запала глибоко в душу Христі; шчо јого грізна, а разом льуба постать, коли він кричав, світьачи очима: „А правда де? де јіјі поділи?“ кинула жарину в жалісне жіноче серце… Все те він бачив тепер својіми очима; чув својім серцем, — та бојавсьа назвати словами… Він шче тоді, в тој лихиј день, побачив шчо Чіпка справді јакијсь не абијакиј чоловік; він знав шче тоді, шчо Чіпка казав правду; він навіт згожувавсьа з ним у думці, хоч і перечив у словах… А слова ті — јак та заверьуха, вривалисьа прожогом у душу; перевертали в голові думки; разбуркували в серці почутьтьа. Грицько бачив: Чіпка хоч кого підхилить під себе — ј бојавсьа… бојавсьа за Христьу: јому нікому не хотілосьа оддати своју добру, своју льубу Христьу!… Часом темнојі, довгојі ночі Грицько не спав і на волосину: все придумував та пригадував, шчо б јого перед жінкоју вивести таке, шчо б звихнути Чіпчину правду… Думав — та не надумав; а тільки більше мучивсьа…

А ось тепер — скільки поговору! Грицько зрадів, кинувсьа на јого — та давај подільатисьа з Христеју.

— Чи ти чула, Христе, про нашого праведника? — вскочивши в хату на другиј день післьа крадіжки в пана, питаје він жінки.

— Про јакого праведника?

— А про Чіпку?… Ти чула, јак він тут за правду роспинавсьа, а он — шчо вијшло?!…

— Шчо ж таке?

— Пана обікрав… сторожа прибив… чого доброго, досі богові ј душу віддав…

— Не вже?!… дивльачись пильно на јого мутними очима, скрикнула Христьа — ј пополотніла, оторопіла.

— Јіј-богу!… Тепер у чорніј сидить… Он воно јакі льуде бувајуть! Подумај: на крадіжку, на душогубство пустивсьа?!!

— Господи! мати божа! јакиј тепер світ настав… ледве вимовила Христьа, та ј перехрестилисьа… Та хіба воно ј тоді не видно було, шчо з јого добра вже не ждати, — закінчила вона.

Грицькові це — все одно, шчо по губах медом. Післьа цього давај він шче гірше росписувати Чіпку перед Христеју, не мов самого льутого ворога, а не колишнього свого товариша.

Јак Чіпку випустили з чорнојі, Грицько першиј приніс Христі звістку, шчо, мов викрутивсьа харцизьака, вибрехавсьа! Јак стали гомоніти по селу за голову ј писарьа, Грицько упјать першиј сповістив про це Христьу — ј христом богом присьагавсьа, шчо те діло не втікло Чіпчиних рук.

— А моје серце шче тоді шчось недобре вішчувало, — одказала на јого присьагу Христьа. — Знајеш шчо, Грицьку? Чи не віддати б нам јого жита? Шче — чого доброго — коли небудь у ночі пријде, та ј заріже за жито!

— Ото, хај бог милује! — похопивсьа Грицько. — Ні, він, Христе, не такиј уже, шчо б за те, шчо сам віддав, та ј зарізати.

— А коли при нужді та пјаниј?

— Він швидче пријде правити грошеј… Отоді, јак пријде, ја јому ј віддам жито… Та ј то наврьад!

Отак собі побалакали — ј у Грицька наче од серцьа одлигло. „Ну, — сам собі міркује: тепер уже не вернетьсьа те… не так ја јого підцьукнув!“

Оже Христьа все таки не стала веселоју. Вона шче дужче хапаласьа за своју думку… „Коли ј такиј чоловік, отаке робить, — шчо ж уже другі???…“

XX

Вольа дльа чоловіка вільного — чарівниче слово, а дльа невільника — мед пјано чоло. Воно, јак дурманом, јак хмелем, затуманить усі јого думки, гадки, надіјі: усе дльа јого умерло, оглухло, — одно воно зосталосьа, одно воно тільки ј сьаје ј гріје по темному шльаху јого темного житьтьа…

Шче тільки објавили вольу, — пісчане зашуміли, јак окріп у горшку.

— Шабаш, братцьа! вольа! вольа! — загукали крепаки, кидајучи роботу та јдучи у шинок — вольу женити.

— Ні, то шче брехньа! дратували јіх козаки. Шче два роки поробіть на пана, та тоді уже ј вольа.

Підньалась спірка, змаганьньа. Лајали крепаки козаків; лајали панів; не було того на світі, кого б вони не лајали, јак свого льутого ворога… за ті два роки! Одначе налајавшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, — вернулисьа знову на роботу. Хоч јака там вже ј робота була?! Кожен норовив, јак можно меньше робити, а більше собі загарбати: јак би пана одурити.

Пани дивилисьа на ту роботу, — та охали, та зітхали, нишком-тишком сами між собоју шчось балакали… А крепаки собі тихенько один у одного питали: „чи то ж то нам заплатьать за ті два роки, шчо робимо, чи ні?“

Оже — јак не јак — добували два роки. Підскочила горьача пора: оранка, косовицьа, грабовицьа, жнива, возовицьа, молотіньньа нового хліба, — ніколи було дихнути, не то шчо…

Ішлосьа вже до Різдва. Рочисте свьато клопотало кожну сімьу својіми споконвічними клопотами. Там кололи свинеј, і несамовитиј крик јіх розносивсьа по всему селу; там клопоталисьа јіхати в місто на красні торги, продати хліба, накупити нужного про свьато — ј ладану під кутьу, ј риби — на богатиј вечір, і солі — про всьак день, а тут жінки заходилисьа коло мазаньньа, ј зрушили завсідніј спокіј житьтьа.

Одному Чіпці з товариством немаје клопоту. Сьак-так позатикав побиті шибки то ганчірками, то онучами; укине у піч гнилојі соломи, — тліје вона там собі та курить, буцім таки ј гріје… Бајдуже јім про тепло; дарма — про јіжу! Јіх гріје жидівська горілка, а јісти — жујуть хліб сухиј з сільльу — те ж від жида. А коли хто з товариства зніме з сідала в сусіда курку чи півньа, — розчиньать, спечуть, настромивши на спичку, ззідьать, — та ј ситі! Хоч і бачив Чіпка таке безпутство; часом робилосьа јому противне таке житьтьа ј таке товариство, — та зальлье очі — мовчить… Иноді јому хотілосьа ј горьачојі страви попојісти. Тоді він полізе в розвалениј погріб, назбіраје шче торішньојі ріпи, шчо де-где по кутках завальаласьа, начистить, зварить јушки, — та тільки всього!

Льуде дивилисьа на таке житьтьа, та хитали головами.

— Ні, вже: не буде добра з такого! горбатого могила виправить… Шче хоч би не товариство, то може б… Та стіјте, діждемо набору: хоч отих курокрадів заправторимо, коли јого не можна…

Ось настали ј свьатки. Радіјуть льуде, шчо діждали; гостьујуть, гульајуть то дома, то в шинку. А Чіпка з товариством і не вилазьать з јого; льудеј закликајуть, частујуть… Чоловіки, — нігде правду діти — таки ласенькі на дурницьу випити, — то ј раді такому случају, — пјуть та вихвальајуть добрих молодців… Дехто ј з молодиць, цікавих подивитись на зборишче та игришче, та шче де співи та таньці, — завернув туди… А жид, јак знав, десь і музику видрав… Музика ріже — тне; пјані чоловіки трохи на головах не ходьать, та вибивајуть гоцака коло молодиць; а ті ј собі — дивльатьсьа-дивльатьсьа, — то це одну ј візьме нетерпльача — ј пішла дрібненько бічком, бічком, не мов пливе по воді; а јака з пьаніших схопитьсьа за запаску, підніме јіјі трохи — та — гај-гај по хаті, јак шуліка за курчатами… Сміх, регіт, крик… А Чіпка знај до жида: давај те! подавај друге! неси трете! Лушньа у танцьах, јак не перерветьсьа, музику перетанцьовује; Пацьук на јазиці, јак на балабајці, вибиваје; один тільки Матньа, роздутиј, червониј, јак жар, з сонними, пјаними очима, сидить у кутку, куньаје: оце прокинетьсьа, випье, зареве, јак бугај, на всьу хату, та ј знову притихне — куньаје… Гульньа розвернуласьа на всі боки. Забули про свьато, забули про бога, забули про домівку. З ранку до вечора, з вечора до ранку одно пьуть та гульајуть. Жінки, не бачивши третіј день чоловіків у вічі, підньали такиј галас, не мов на село најшла кара божа, або пожежа половину села випалила.

— Оце, напасть господньа! оце — лихо несподіване! желіпали вони. — Такого шче з роду-віку ніколи не було!… Бог дав свьато — в церков піти, богу помолитись, а він у шинку молитвује! Бог дав свьато, шчо б дома з дітьми та з жінкоју льубо-тихо провести; а він у шинку з пјаницьами та волоцьугами гульаје! Треба хоч до батьушки піти, шчо б јаку покуту наложив на розпјаницьу з пјаниць.

Де јакі таки зньались, пішли — не до батьушки, а до матушки жалітисьа. Матушка почастувала јіх горілкоју ј обіцьала росказати, јак устане, батьушці. Молодиці вернулись до-дому; а чоловіків усе таки нема… Вони шче заполонили в ту гушчу ј дьака. Дьак цеј стариј уже був, — у піст бувало „алилујі“ не виведе, такиј стариј. А вхопивши чарку та другу тијејі живиці-дурниці, ј він побадьорнішав трохи. Де та ј сила взьаласьа, міць прибула! Співаје з молодицьами так тонко та голосно, мов молоденька дівчина. А це, випивши шче чарку, јак підбере поли в балахона, јак ухопе товсту, червонопику молодицьу, та ну гоцака садити. Тільки борода та коса мајтолаје; а він — так хальасује, так хальасује… Аж упрів, аж мило на јому льагло. Чоловіки регочутьсьа, а молодиці коло јого, шчо б шче дужче роздратувати, так увивајутьсьа, так увивајутьсьа: одна втомитьсьа, друга јіјі місце заступаје…

— Шчо ж усе танцьувати та танцьувати, — крикнула одна реготуха: јак би ви нас, дьаче, повозили шче!

— Бач, чого, сучі дочки захотіли! Бач, чого јім заманулосьа! — взьавшись у боки, каже дьак. — Шукајте санчат, повожу вже… Один тому час, шчо батько в плахті!

Де взьалисьа ј санчата. Витьагли дьака з шинку на двір, запрьагли; насідали молодиць повнісенькі санчата, шче ј зверху, дьак аж угинајетьсьа та самотужки пре, а молодиці — співајуть та вигукујуть, јак на весільлі… А це одна јак схопитьсьа, јак підбіжить до дьака:

— Нема, дьаче, місцьа! нема, дьаче місцьа! Ну, ја сьаду верхи! повози ј мене!

— Сідај, бісова! кричить дьак, перегнувши спину. Молодицьа скочила; дьак не здержав, поточивсь, впав; молодицьа зверху… Другі позскакували з санчат, та ј собі туди, — пхајутьсьа, падајуть. А чоловіки; „мала купа! мала купа! на купу! на купу!…“ Навалило молодиць стільки, шчо трохи дьака не задавили. Витьагли јого — ледве дише… Регіт, гвалт… Здуріло село!

Гульньа розвјазала јазики, розбуркала замлілі, пригнічені, душі, розкорписала ті врази, шчо глибоко крилисьа в серці… Серед гульні згадали пісчане ј за два роки…

— А шчо ж це воно, братцьа? — заводить хто з крепаків: це так — два роки робили, та ј дурно?!…

— А вже ж, дурно!

— Чого ж дурно? Адже царь дав вольу: живи, де хоч, роби, шчо знајеш…

— Ну, шчо б, бач, уже не зовсім і јіх обіјти, — ту неситу прожорь — „поробіть, мов, льуде добрі, шче два роки, — хај уже вони звикнуть за цеј час з думкоју, шчо вас не буде!“ Так јак же він дума: ми јому ці два роки дурно робили? дурно втрачалисьа?… Адже јак би ја до хазьајіна став, то рублів би сотньу заробив… А в јого јак?

— А так: робив-робив, та ј виженуть з двору в три вирви…

— Ні, чорта з два! Мені рошчот давај… он шчо! Ми знајемо ваші каверзі… Буде того, шчо над нашими дідами та батьками знушчалисьа, та з нас воду виварьували… Заплати ж мені хоч за ці два роки!

— Заплачу… наставльај кешеньу! — сміјавсьа другиј, тверезішиј.

— Чого ти сміјешсьа?… І заплатить! Піду скажу: давај рошчот, — і дасть…

— По гамалику…

— Чого по гамалику?… А в Побиванці? га, в Побиванці?… Адже дав? Хати дав; грунти дав… Затьались в одну шчуру: давај рошчот! — і дав… Брат рідниј дав; а наш би то ј ні… Еге! Јак-би ми не такі дурні… А то — сидимо собі мовчки, мов не про нас річ… Рошчот давај! в одно слово: рошчот!

— Толкуј…

— Дурньу, а не толкуј!

— Ти сам дурень… Залив очі, та сам не знајеш, шчо верзеш…

— Шчо ж ја верзу?… кажи шчо? — сучитьсьа пјаниј.

— А то… шчо јак почује хто, та шепне туди… Ти знајеш, — јака він сила?… Буде шче!

— Шчо ж мені буде? Нічого не буде, — бо правда! А ти все таки дурень…

— Не дури лишень, бо шчо б сам не здурів....

— А шчо — битимеш, може? Битимеш? Ну, биј!

— Хај тебе лиха година побје без мене! Одчепись, сатано!

— Ні, биј!… Сьакиј-такиј сину, биј!…

Та ј підставльаје лице. Супротивник одсувајетьсьа назад, наставивши обидві руки, шчо б бува з пјаних очеј не креснув зачепа… Льуде збігајутьсьа з усіх боків; оступльать, дивльатьсьа, — шчо далі буде.

— Биј, кажу......! кричить першиј, — та хвіть другого по пиці… Тој — здачі. Счепилась біјка!… Крик… гвалт… Насилу розборонили льуде, та ј ведуть знову в шинок „мирову пити“, шчо б справді не діјшло бува до того… Хто винуватиј, хто правиј? гаразд не знав ніхто… У кожного була думка, шчо добре б і рошчот одібрати; був і острах того… „А јак не дасть, та шче… не доведи, боже, шчо б гірше не вијшло!“

Одначе горілка взьала своје. Де далі, то все більше ј дужче виступила правда першого; а острах другого нехајали, јак легкодухого чоловіка… Зашуміло село, јак на-пригру бджоли: сміливиј і несміливиј збиралисьа в купи; гомоніли; радились; змагались… і ходили до жида в шинок могоричу пити…

Минула водохрестьа. Час би за роботу братись.. Та чи до роботи, коли день-у-день зберутьсьа або в шинку, або ј так де, та одно тільки ј чути: рошчот… Піјмали раз одного з Побиванки. Роспитујуть: чи дав двори? чи подарував хати?… — Дав, подарував!…

— Бач!… в один голос: значить наш дурить! — Коли ж так, — не діжде!…

На завтре, шче тільки стало сірити, зібралисьа коло волості та взьали старшину з собоју ј пішли до пана в Красногорку.

Пријшли; стали в дворі коло ганку — повнісенькиј двір, нігде голки просунути; послали просити лакеја, шчо б сказав панові; обішчали навіт „на табак“ лакејеві, коли швиденько панові скаже.

Василь Семенович шче спав і з ліжка почув шчось за гомін, за топіт. Він позвонив лакеја; роспитав, шчо то. Тој сказав. Наче хто голкоју шпигнув вельможного пана, — так він прожогом скочив з ліжка; звелів подавати мершчіј убраньньа; випив на хватку стакан чају ј, не гльадьа на те, шчо жінка, ламајучи руки, благала не виходити, вискочив з хати червониј, сердитиј…

Він догадавсьа, шчо це не даром ціла пісчанська громада присунула — та думав својеју сміливостьу зразу јіјі осадити.

— Шчо вам треба, пісчане? — сказав він хоч грізно, але здержујучись.

— До вас, пане…

— Чого?

— За грішми, пане…

— За јакими грішми? — скрикнув пан і гльанув гостро на громаду.

— Шчо два роки служили, пане…

— Дураки! Ви ж повинні були ці два роки служити…

Мовчать передні, кланьајутьсьа.

— Јак повинні? — обізвавсьа хтось з середини. За плату ж то ј служили…

— За јаку плату?… Закон велів!

— Закон? — знову викрикује з середини: — То ви сами настановили такиј закон!…

— Хто там озивајетсьа? — питаје пан. А ну, виходь сьуди, та побалакајемо…

— А чорта! давај гроші!

— Хто озивајетьсьа, сьакі-такі сини? — кричить уже на все горло пан. — Хто сміје бунтовати? — Та ј підскакује до передніх.

— Ми не бунтујемо, пане, — кажуть, кланьајучись, передні: — ми тільки пријшли просити плати…

— Јакојі плати? за шчо плати? Ја вам дам!… уже на всправшки лајавсьа пан.

— Не цвікај!… годі… не бојімосьа!… знову з середини.

— Хто там, сьакі-такі?… Давај мені того, хто озивајетьсьа! давај зараз!… Давај… а не то — ја вас усіх у тьурму запру… на Сибірь попру!

— Не дуже! не дуже! не скачи так! Ач јакиј прудкиј! давај лиш гроші!

— Кажіть: хто там озивајетьсьа?… аж разльагајетьсьа пан до передніх.

Передні мовчать; зступајутьсьа блишче один до одного, — кланьајутьсьа…

— Ага? — так ви не хочете бунтовшчика видати? не хочете?… Так ви бунтовати?… га?… Постіјте ж, — ја вас побунтују! — кричить пан, разпалившись, і з криком біжить до себе в горниці.

Громада на хвилину стихла; а потім — не мов набіраласьа духу — пројшов спершу глухиј јакијсь гомін; далі — дужчиј, дужчиј поки не перејшов у викрик…

— Шчо він нас страхаје? Дума, — зльакалисьа?… Минуло те!… Давај плату!… плату давај!! рошчот!!!

Крик, гук з усіх боків, на весь двір, довго шче не вгавав — і долітав у горниці страшним, — диким галасом. Василь Семенович поблід, јак крејда. Јого розбірала досада, злість; јому хотілось кричати, лајати, бити, — та страх брав своје… Він погнав јого в горниці, а тепер не випускав на двір… Жінка Васильа Семеновича ходила, — јак з хреста зньата… Од тревоги вони обоје мовчали; — ходили тільки з однијі кімнати у другу, та з боку нишчечком, позирали у надвірні вікна, ніби тајіли свіј страх одно перед одним…

Громада не росходилась цілиј день: вигукувала та викрикувала аж до самого вечора… Так і простојали на ногах. Тільки ніч погнала пісчан до-дому…

Васильа Семеновича ј ніч не вдержала. Перегодьа трохи післьа того, јак пішли пісчане, він звелів запрьагати коні, виносити важкиј сундук з својејі спочивальні — ј вкупі з жінкоју покотив у Гетманьске.

На другиј день — чуть зорьа — вже були на ногах справник, посередник Кривиньскиј (шчо колись, за виборів, був справником), послали гонцьа в Котолупівку по станового Ларченка, шчо б јіхав мершчіј в Піски: „бунт!“ Ларченка, јак хто по потилиці лигнув: він стојав, наче чмелениј, і јакось безтьамку дививсьа в низ својіми косими очима… На помості вимальовували јого думки розгніваного Васильа Семеновича, котриј тупаје на јого, Ларченка, ногами за те, шчо „допустив“ бунт у себе в стані… У голові станового думки коломутилисьа: то він прошчавсьа з котолупами — ј здавалось јому, шчо вони хрестилисьа, јак він вијізжав з јіх містечка; то јому пријшов на думку тој шчасливиј день, коли він раз на обіді вихвальав, јак поет, Васильа Семеновича віршами… Коні підјіхали під рундук: гајатись було ніколи. Ларченко вскочив у санчата, та, тільки духу, попер у Піски.

У пісчанськіј волості сидів уже посередник. Він пријіхав зарані, звелів скликати громаду. Громада шче тільки сходилась. Незабаром — цілі Піски збіглисьа. Хто на громаду, а хто на дивовижу.

Становиј з посередником вијшли з волості; стали на громаду гримати; далі страхати, потім батькувати; а там — підскакувати, та репетувати на все горло — аж піна з рота летіла…

Громада собі гуде: — Не застрахајеш!… Рошчот подај!… Не скачи, коса собако!… котолупе!…

Нічого не вдіјали ні становиј, ні посередник, — тільки дарма накричалисьа, та з тим і појіхали.

А пісчане слідом за ними послали в Красногірку Васильа Деркача нишком довідатись: чи дома пан? шчо чутно?

Деркач незабаром вернувсьа.

— Немаје, каже. — Учора звечера зібравсьа, та з паніјеју ј појіхав… не сказав і куди.

— Еге… значить наша правда! Не даром перельакавсьа…

— Гльадіть же! Не попускај, братцьа, свого! — викрикували пісчане, росходьачись по домівках. На диво козакам, а на злість жида, рідко хто зајшов до јого ј у шинок.

Коли це, на ранок — летить у Піски сам справник, летить стрьапчиј, летить становиј. Сказано — ціле „временне отділеніје“. Пријіхав і посередник. А незабаром, слідком за ним, вступила москалів сила… Громада збиласьа в купу, јак овечки під дошч та лиху годину. Ніхто — ні пари з уст. Тільки чутно — важке зітханьньа, та јакијсь тихиј гул… Москалі зајшли з боків — і кругом, јак кільцем, обложили громаду.

Кривинськиј, јак посередник, вијшов на-перед громади, та став допитуватись: чого вона бунтује?

— Ми не бунтујемо, добродіју… Ми свого просимо…

— Јакого свого!

— А так! за ві-шчо ж ми два роки служили?… дурно?? — хтось подаје голос з середини.

— Хто там кричить? давај сьуди! зіпонув Кривинськиј.

Громада затовпилась; шче тісніше збиласьа в купу; стали один одного за појаси брати…

— Сьуди јого давај! хто викрикује? — желіпаје посередник.

Москалі кинулись до крајнього…

— Не давај, братцьа, за шчо нас бити? за ві-шчо нас нівечити?…

Громада стала напірати на москалів; москалі на громаду. Підньавсьа крик, гвалт; счепиласьа біјка з москальами… Льуде, зачувши таку колотнечу, біжать јак на пожежу дивитись. Чоловіки — аж до самих москалів; жінки на тини поспинались — з огородів… Дід Улас — стариј, не видержав натовпу, — упав… Москалі підньали  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

Чіпка побачив. Закипіло јого серце, заболіла душа… Біга поміж козаками, метајетьсьа на всі боки: — Братцьа! кричить: — не дајмо глумитисьа над нами! Не дајмо знушчатисьа над дідом… ходім братцьа!… Тимохвіју! Петре! Јакиме! збірајте громаду до купи! Не дајмо, братцьа!…

А ті — јак побачили, шчо не переливки, — та — тільки видно — через село…

Чіпка јіх лаје, батькује, молить, просить; кидајетьсьа то в тој бік, то в другиј; то підскочить до москалів, то вертаје до својіх.

Побачив Грицька.

— Грицьку! братіку! Ти бачиш? кров безневинна льльетьсьа… Діда Уласа ледве живого підньали на вітер.. Не дајмо!…

Грицько не одказав на це ні слова, — та мершчіј від Чіпки, та в чужиј огород, та ј присів за лісоју…

Кинувсьа Чіпка до крепаків… Тут јого ј схопили.

— Ја — вільниј! — кричить Чіпка: — Ја — козак!

— А коли вільниј та козак, то не бунтуј льудеј! — зіпонув справник. — Ложіть јого!

Довго боровсьа Чіпка… Шче довше јого били....

Ні крикнув, ні застогнав! Устав — наче з хреста зньатиј. Очі червоні, налилисьа кровју, горіли, јак у звіра; на виду — блідиј-блідиј, мов післьа тьажкојі хвороби… Повів він страшними очима по всіј громаді, гльанув хижо на панство, на москалів — і підтьупцем побіг до дому  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

Обньало јого зло не льудське. Серце в јого вило; душа палала… „Прокльаті! каторжні! ні суда на вас, ні правди немаје!…“ кричав він, качајучись по полу. Тіло боліло, јак попечене. Він стискував зуби. „А вони?… вони?! Слова доброго… смітнини послідньојі не стојать! Прокльаті душі!… на вас трохи такојі муки, трохи каторги… Катувати вас, пекти, тупим ножем різати!“

Від больу він кусав собі нігті, пучки…

— „А ти, дурньу, водивсь з ними!… повірив, шчо ј вони льуде?… Волоцьуги, пјаниці, а не льуде! Вони тільки обпивали тебе, та підбивали на все лихе… У них доброго на ніготь не було… Серце јіх, јак иродове, тільки ј знало одно лихо… шчо б другого підвести, а самому на-утікача; шчо б чужими руками жар загрібати; сльозами, та кровју других себе тішити… А потім стануть на ввесь світ славити… вијдуть серед льудеј, по-серед білого дньа, скалитимуть зуби, будуть сміјатисьа… Собаки!… Сучка вас, а не мати породила… замість серцьа, зміју положила і трутоју налила… Де тільки тхне ваш дух, — там лихо та горе, кров та сльози… А ти јім повірив?!… Ти…?“ Він заскреготав на всьу хату зубами.

А це — јак скоче, та так без шапки прьамо в шинок. Полиласьа горілка, јак вода. Він дудлив јіјі на-хильці; випив з півкварти — ј не чув шчо б хоч запекла, або вдарила в голову… Јак бризка, кинута на жарину, заскварчить і зникне, — так ті ковтки горілки зразу вигарьали, вилітали пароју…

Він кинув на стіл порожньу посудину, — побіг до дому; поліз на піч. Голова заходила ходором; у виски гамселило, јак обухом; свистіло та пишчало в јого в ушіх… Він забувсьа, не мов заснув…

Гриицько, постојавши в чужому городі та надивившись вдосталь на біјку крепаків; трохи змерз, та ј поплівсьа до дому.

— Важно парьать бісових маштаків! — було јого перше слово до Христі.

— Господи! там, мабуть, на тој світ позабивали сердешних, бо крики такі доносились сьуди, не мов з могили, — відказала Христьа.

— Так јім і треба, злодіјам!

— Скажи мені: за шчо ти на јіх узливсьа так? Хіба вони ј не льуде?…

— Житьтьа через них, прокльатих, немаје! — аж скрикнув Грицько. — Нічого в хазьајстві не вдержиш за ними… Так і держи все під запором, а то — јак раз та два рознесуть!… Чи давно ја мајстрував у сарајі… Візми, дурниј, та ј застроми два свердли за лату… Хто јіх там візьме? думају. — Коли сьогодні огльажусьа, — аж і сліду не знать, де стреміли…

— Може то ј не вони взьали?

— А хто ж? Кому більше взьати? Козак тобі візьме?… На ві-шчо јому, коли він сам хазьајін?… коли в јого самого је? — А тіј голоті, панським недобиткам, шчо пропити — то пропити… Хіба воно дльа себе брало? — на пропіј!… Шчо б воно подавилосьа…

— За шчо ж јім і випити, јак не за твојі свердли — сміјетьсьа Христьа. Свого нічого немаје, все те панське…

— Та в јіх ніколи ј не буде нічого, — перебив Грицько: все пропјуть! Вони в панів позвикали тільки красти, та горілку пити, а не берегти хазьајського добра… А тут шче јім земльу ј вольу дајуть… На цеп јіх, а не на вольу!

Христі вже обридла лајка та кривда Грицькова. Вона не витерпіла.

— Јакиј-бо ти, Груцьку јіј богу! А јак-би тебе взьати в невольу?…

— Ну, то шчо? — витрішчивсьа на нејі Грицько, ображениј — чого вона заступајетьсьа за таких злодіјів, шчо в јого свердли покрали. — То крав би? га?… Хај уже б мені руки тоді повикручували!

— Одже, не вірь сам собі, Грицьку! Јак шчо-денна лајка та докори: злодьуга та пјаньуга, — то всьакого з пантелику зібје… По неволі чоловік стане пити… А јак ні за шчо, — то ј украде… Звісно, — невольа! — журливо закінчила Христьа.

— Јака јім невольа? јака невольа?… Он, пити, бунтовати… то јім невольа?!… За те ж јіх і попарили сьогодні… От, попарили!… А Чіпка, чула? јак приньалисьа за них москалі, — біжить до мене, блідиј такиј, труситьсьа… „ Братіку, Грицьку! Ходімо — оборонимо… Ходімо — не дајмо!…“ Цур тобі та пек! думају, — та від јого… Ускочив в Остапіјчин огород, захиливсьа за тином, та ј дивльусьа… А він ганьа по вигону та скликаје на оборону. Јак же піјмали јого, јак задали… буде памјатати до віку!… Пішов, — мов чмелениј…

Христьа тільки зітхнула — ј нічого не сказала.

Грицько викурив льульку коло печі ј узьавсьа за шапку.

— Куди ти? вже обід готовиј, — каже Христьа.

— Та ја тільки худобу понапувају, — одмовив він, та ј вијшов з хати.

— Не барисьа ж! гукнула на вздогін Христьа, ј кинулась готувати посуду.

XXI

І снитьсьа Чіпці — не мов сон, і ввижајетьсьа — наче бувальшчина. Снитьсьа јому ј ввижајетьсьа недавньа гульньа. Увесь шинок залитиј світлом — сьаје, аж горить; музика тне, рубаје; підбори земльу рвуть; крики, співи… стоголосе льашчаньньа… безпутьтьа скажене… А з боку насуваје темна ніч — не мов чорна хмара. А в тіј хмарі, в тіј непрогльадніј темрьаві, ледве видко, — чорніјуть паньскі комори, двір… Три тіні зігнулисьа під јакојусь вагоју — шчось несуть на плечіх… тікајуть… зникли в голому садку… Ось блиснула искорка — ј видко… два чоловіки качајутьсьа серед двору, борьукајутьсьа… Тој, шчо зверху, льутиј јак звір, шибкиј, јак вітер… Придивльајетьсьа Чіпка… “Це ж — ја… ја!… скрикује; а підо мноју сторож… то паньскиј сторож… блідиј, јак смерть; тьажко дише; болізно сова руками ј ногами… чутно — кров булькоче в јого печінках, біжить чорноју річкоју з горла, носа… Ось роскриваје очі… загоріли вони на хвилину искоркоју житьтьа… То ними світить докора? чи посилаје прокльони?… Ні, то — душа прошчајетьсьа з тілом; смерть уже застилаје очі полудоју… Чіпка затіпавсьа; кинувсьа… „О-ох!…“ застогнав з протьагом, перевернувсьа на другиј бік, — та ј знову заснув.

І знову јому верзетьсьа ј ввижајетьсьа… Ніч темна, глупа — німа та глуха. Він стојіть, а кругом јого розльагајетсьа сонне гришче: пьані чоловіки, жінки… все те мертвим сном спить, пороскидане, јак колодьачьчьа… Ось — у горі занньаласьа над ним зірка; јак свічка, палаје вона на небі — ј освічује пјане зборишче на землі… Чіпка гльанув на правиј бік… Захиталасьа темнота, затрусиласьа… ј з нејі висунулось дві тіні — страшні, бліді, з переломаними кістками, котрі так і вигльадали з тіла… Ледве шкандибајуть вони, вивертајучи ноги то на тој, то на другиј бік; хитајуть на јого головами — вказујуть руками на сонне гришче… Чіпці здалосьа, шчо то дід Улас з матірју… Він затремтів увесь, засовавсьа — ј одвернувсьа…

Трохи згодом, з лівого боку, теж захиталасьа темнота — ј з нејі виплило дві тіні. Одна — товста, пузата, червонопика; друга — зза товстојі — тонка, худа, перегнута втроје, з пером за ухом… Наближилисьа оті дві тіні, гльанули на сонне гришче, гльанули Чіпці прьамо в вічі, — та ј заридали… „Так ось де польагло наше добро, наші гроші!“ І, вхопивши одного пјаницьу сонного, вони здерли з јого одежину, та ј упьалисьа в горло зубами… Чутно стало — јак булькотала кров: то вони ссали јіјі з живого тіла… Очі јіх наливалисьа неју, горіли, світили, јак у котів…

Чіпка здригнув — і одвернувсьа…

Гльане в гору — аж там, кріз јасниј світ, затіпаласьа нова тінь. Чиста та јасна, јак літніј погожиј ранок, з веселим та льубим погльадом у темних очіх… „Шчо це?… Моја Галочко! моја голубонько сивесенька! іди до мене!…“ молить Чіпка — ј здіјмаје до гори руки. Тінь затримтіла; јасне сонце потемніло; на очіх заблишчали сльози… — „Шчо то ти наробив?!…“ учувсьа јому зльаканиј голос. — „Гльань у праву руч!“ Чіпка гльанув — і жахнувсьа… Чоловік качавсьа по двору ј не польудскіј стогнав. „Шчо ти наробив?!“ знову докорьав голос зверху. „Гльань у ліву руч!“ Чіпка нехотьа повернув очі… Дві чорні тіні ссали кров з сонних льудеј, ламали јіх кістки, викручували руки, ноги, обсмоктували кров… „Гльань у-низ…“ гуконув голос. Чіпка зирнув… Коло јого розвернулосьа сонне царство льуду: бліді обличьчьа позадиралисьа в гору; очі — повиводило з лоба; з рота — вилітала легенька смужка синього димку… Вони горіли тихо-тихо, јак вугіль тліје… „Це все ти наробив!… це все твојі вчинки!…“ гукав голос… „За ві-шчо ж ти чоловіка вбив? За шчо діток, жінку осиротив?… Чим винуватиј сторож, коли јого господарь посилаје стерегти добра, ловити злодіја?… Шчо то ти поробив з тими пьавками льудскими?… Шчо??… З ситих, повних, шчо, обпившись крови, тихо доживали віку, ти поробив знову голодних: ти видавив з них кров, котру вони за свіј довгиј вік нассали… А от, бач: шчо б знову такими стати, јак були, вони поробилисьа в стократ хижішими; прожерливішими… На голодного ј холодного, на пјаного ј тверезого, на сонного ј несонного, на сироту, на старцьа — вони кидајутьсьа, јак голодні собаки на шматок хліба… Бач, јак вони смокчуть кров з жил льудських?… Бачиш?… А то — шчо?… Льудеј опојів, горілкоју попалив… Каторжниј! розбишака!…“ Чіпка знемігсьа, склонив коліна, зложив руки, припав ниць на земльу… А голос, јак бурьа, носивсьа кругом јого — ј страшенно викрикував: „шчо ти наробив, льутиј, каторжниј?!…“ Чіпка припадав ниць, мов хотів сховатисьа… А голос тој проривавсьа в кожну кісточку, в кожну жилочку; морозив јіх жахом; пік огнем туги… Чіпка не витремав. Јак скажениј звір, шчо бојітьсьа води — труситьсьа ј льутује, забачивши јіјі, — забувши все на світі, несамовито кидајетьсьа на встрічнього ј поперечнього, — так Чіпка кинувсьа, скочив у гору… „Згинь, прокльатушча від мене! хај тебе огонь пожре, вихор рознесе-розвіје… Шчо ти мені таке?… Жінка?… сестра??… мати??… Ја тебе всього двічи чи тричі бачив на полі, де ти стрибала, јак коза… Чого ж ти сьуди лізеш?… чого ти мішајешсьа?… Ти мені вибивајеш очі тим, шчо мені самому не даје спокоју, шчо моје серце одвертаје від доброго, а підіјмаје руку на лихе?… від чого ја сам тікају — та ніјак не втечу; ховајусьа — та не заховајусьа, — та все глибче та глибче топльу своју голову в пјаніј горільці… Геть собі!… згинь!…“ Від јого гучного голосу тінь затремтіла; подаласьа в гору; вишче, вишче… Небо загоготало; затрішчало — ј запалило огнем… Горить, трішчить, ламитьсьа, падаје; кричить, лементује, молить… всі голоси зливајутьсьа в один голос — у голос невиразнојі тьажкојі туги; скрізь чутно — плач, лемент… І все те жере огонь — то својім широким, льутим полумјам, то својіми гострими јазиками — лиже… Лизне — ј тільки чорна вуглина післьа јого зачорніје; лизне шче — вуглина побіліје, роспадајетьсьа на попіл… І піднімаје јого в гору широка огньана хвильа, ј залопотавши, несе високо-високо… Огонь росходивсьа, розігравсьа… Уже він кругом охопив Чіпку; вже досьагав својіми довгими јазиками до јого тіла; цілував јого вид… Гльане Чіпка… То ж не огонь, то льудська кров хвильами хвильује… „О-о-ј!…“ скрикнув він — і несамовито кинувсьа.

Стојав уже вечір на дворі. Сонце закотилосьа за гору червоно-червоно, не мов обпилосьа тијі крові, шчо була пролита за день. Село, наморене то біјкоју, то дивовижоју, втихомирилось: нігде ні крику, ні гуку. Високі стовпи диму вилітали з верхів у небо високо-високо, наче несли туди льудські сльози, прокльони, молитви… У печіх палало полумја — вариласьа вечерьа; льудські тіні снували поуз јого — ј на хвилину — другу закрили јого собоју, не мов јакоју запоноју. Мороз дужчав; зорі грали; захід сонцьа жеврів кровјано-красноју зореју…

Скочив Чіпка — ј почув, шчо по всіх јого жилах, у кожніј кісточці, јак блискавиці, забігали огньані спички; злившись у голові до купи, вони рвали јіјі огнем… Тіло в јого горіло; в думках сон мішавсьа з бувальшчиноју; серце боліло, замерало, кипіло невимовним злом… Він вијшов на двір — хоч провітритись. Свіжиј вітрець пахнув јому в гарьаче лице; закрутив у носі — аж покотилисьа з очеј сльози… Гльанувши на західне зарево, — він зразу запльушчив очі; воно јіх різало болізно, непривітно… А на другім крајі неба, на супроти, червоніло друге зарево: то сходило повновиде козацьке сонце.

Чіпка вијшов посеред двору, ј почав обдивльатисьа. Кругом пусто ј глухо! Став він ходити від хати до току, від току до хати. На душі важко, — так важко, јак шче ніколи не було… Болі з тіла доходили до серцьа, дојмали јого; голова горіла; думки мутилисьа: ображали јого неправдивоју кароју, льакали льудьским сміхом… Він раднішиј би був просити, в ногах лазити, сльозами молити, — аби тільки забути те, шчо було! А воно стојало, јак страховишче, перед јого очима; јак те марево, мінилосьа в јого думках. То учувавсьа јому глухиј, здавлениј сміх; то, мов ненароком, гострі, јак спички, жарти в розмові; то по-всьак-часне прьаме вибиваньньа на очі… Він знемогав від муки. „Крашче б ја не родивсьа, або мене забито, — ніж отаке терпіти!…“

Душа бажала поділитисьа з ким-небудь својім лихом: серце — вилити накипілі сльози. Так же кругом — ні духа! Ламајучи руки, жалібним погльадом подививсьа Чіпка на західне зарево, та ј посунувсьа смутниј в хату… І жалко ј страшно було дивитисьа на јого сумну постать, шчо так виразно чорніла між двома заревами світу — місьачним і західнім. Наче виходець з того світу, мов грішна душа, бита својіми тьажкими переступами, зібраласьа кајатись перед богом, — та не змогла: замість молитви, уста шептали прокльони, перечитујучи својі гріхи…

А товариство — Пацьук, Лушньа, та Матньа, — јак побачило, шчо за баталіја піднімајетьсьа в Пісках, — та мершчіј ноги на плечі, та по за хатами, та по за огородами, аж у Крутиј Јар, та ј засіло в шинку в свого давнього знакомого жида Оврама… Прокружали цілісенькиј день на останні гроші, росказујучи всьакому, хто заходив у шинок, јаке світопредставленіје скојілось у Пісках… Уже смеркло.

— А шчо, братцьа, чи не навідатись нам у Піски: шчо там діјетьсьа? каже Лушньа до товаришів. — Чи не запопали бува нашого Чіпку, бо шчось він там дуже јуртувавсьа?… Тут уже тікати мершчіј, коли лихо; а він — кличе рьатувати!…

— Іди ти, коли хоч, — одказујуть јому Пацьук та Матньа: — ми тут зостанемось....

— Ні, ходім разом, — підмовльаје Лушньа: провідајемо справді Чіпку… хоч він чудниј собі, а все таки, — нігде правду діти, — хороша душа, і товариш шчириј… вже ні за шчо тебе не видасть!…

— Ја не піду, хоч мене ріжте, — каже Матньа. Шчо б справді шче москаль спіјмав, та дав чосу…

— Та ј ја зостанусьа з Јакимом, — туди ж і Пацьук.

Лушньа почухавсьа. Він знав, шчо тепер справді в Піски јти не безпешно; одначе совість јого мучила, шчо так товариша кинули…

— А шчо ж јого казати, — веде він річ далі, — коли запитаје Чіпка: де були?…

— Шчо ж јому казати? — одказује Матньа. — Нічого не казати!… Шчо він за спрос?

— Збреши шчо небудь, бо справді не гаразд… раје Пацьук. — І чому ми јого не взьали з собоју?… А тепер, може, вже ј у Пісках не маје, — москаль узьав…

Пацьукови жалошчі всіх уразили: всі мовчали, ніхто нічого…

— Ну, сидіть же ви, братцьа, — трохи згодом сказав Лушньа, — а ја піду, довідајусь…

Пішов. Вихопивсьа на гору, гльанув на широке роздольльа — ј побачив Піски, јак в тумані, залиті місьачним світлом… Між темноју тіньнју голих верб біліла боками церковка ј позирала на вкруги својім блискучим оком — золотоју банеју з хрестом; а недалеко від церкви, јак висока гора, чорнів паньскиј палац і, здавалосьа, сердито погльадав на все село… Село шче скрізь спало. Де-де блишчало по хатах світло, хоч і тихо було: льудьского гомону не чутно, доносилось тільки глухе валуваньньа собак… На дворі тихо, холодно; мороз скаженів і давив так — аж зорі пльасали; під ногами рипів сніг… Шчо б не змерзнути, Лушньа пішов швидче. Незабаром опенивсьа коло Чіпчинојі хати.

Јак та пустка, стојала вона сама собі на крај села, облупана, чорна… Тільки не повибиваті шибки горіли проти місьацьу: здалека здавалосьа, шчо в хаті світилосьа. Лушньа підіјшов ближче. І темно, ј тихо!… Јдучи поуз вікно, што виходило прьамо на поле, він загльанув — шчо там діјетьсьа? — На полу не видно нікого… Уже він хотів повернути по за хатоју до двереј, коли це (уздрилось јому) — не мов шчо мелькнуло… Він знову прихиливсьа до шибки, дививсьа в хату. У противні вікна місьаць аж бив својім світом, льагав довгими смугами через усьу хату ј ховавсьа аж під полом… Посеред хати, увесь залитиј світом, стојав на вкольушках Чіпка — моливсьа… Јого јасна тінь раз-по-раз то згиналасьа, то випрамльаласьа; на очіх блишчали сльози…

— Чіпко! гукнув Лушньа під вікном.

Чіпка скочив, і бојазко сховавсьа за піч. Лушньа зареготавсьа на все горло. Регіт јого здоровојі грудини посеред ночнојі тиши, јак грім гоготав навкруги, перекочувавсьа, брьазчав у шибки, розльагавсьа по хаті… Чіпці стало соромно, хоч крізь земльу… Јого піјмали на сльозах, — він плакав, јак мала дитина! А Лушньа регоче та ј регоче під вікнами — аж шибки двигајутьсьа…

— Чіпко! Чіпко! шчо то ти одмольујеш сльозами?… регочучись, знову Лушньа.

Чіпка пізнав голос. Сміх над јого молитвами, над јого сльозами, товариська зрада, докора — разом кинулись јому в голову, схопили за серце…

— Убју!… аж сичав він, та вхопивши макогін, босоніж з хати…

На шчастьа, Лушньа почув тихиј скрип босојі ноги, гльанув — і одскочив у бік… А Чіпка обіруч попер макогоном прьамо.

— Убју!… гукаје він шчо сили, та знову біжить за макогоном.

Лушньа — далі… Поки достав Чіпка макогона, Лушньа опинивсьа геть далеко…

— Вон, сучиј сину! Шчо б ваш дух не смердів коло мого двору! — кричить Чіпка на все горло. — Убју, тільки побачу хоч з далека…

— Чи ти, бува, не здурів? чи не збожеволів, Чіпко?… За ві-шчо ти нас лагодиссьа вбивати?… зупинувшись так, може, за гони, гукаје Лушньа.

— Ја через вас сорому набравсьа… мене через вас нівечено… Вон!… Товариша бјуть, а ви по шинках гульајете, та шче ј сміјетесь?… Це вже не первина… Тоді в пана… сами завели, сами ј покинули… А тепер — тута!… Је ви товариші, друзьаки?… Собаки, а не товариші!… Вон!! Та кинувши макогона об земльу, пішов назад у хату ј засунув за собоју двері.

Лушньа постојав-постојав, та знову підіјшов під вікно.

— Чіпко!… Чіпко̀!

Чіпка лежить на полу, мовчить.

— Оже не сердьсьа!… Ось вислухај попереду… Хіба б же ми тобі, ти думајеш, не помогли?… Та ми б радніші… Ми ото, јак побачили тебе, та разом і кинулись по улицьах скликати льудеј… Ја побіг до Сидора в кузньу молотка взьати… Коли огльанусь — аж Петро з Јакимом кричать… Дивльусьа — аж јім уже руки скручујуть десьатники… ј старшина коло них… Ја мершчіј на поміч, хотів оборонити; а вони ј мене звјазали… Подумај: шчо нам було робити?… Ми ј почали вибріхуватись, шчо буцім тікали з льаку… А старшина нас — у чорну… Оце тільки недавно випустив. Петро ж та Јаким пішли в Крутиј Јар, а ја оце зајшов за тобоју… А ти нас убивати збірајешсьа!… додавши жальу в голос, закінчив Лушньа.

— Ја вже чув таку пісньу… Ја вас добре знају! — мотнувши головоју, одказав Чіпка, спустивши трохи гніву.

— Так шчо ж — ти не віриш?… Нехај ја, де стоју, там і провальусьа! Хај мене свьата земльа пријме, коли не правда!… присьагавсьа Лушньа.

Чіпка мовчав, не озивавсьа; серце в јого одходило. Він думав: чи Лушньа каже правду, чи бреше?…

Лушньа брехав і бојавсьа не пробрехатись. Він чув, шчо Чіпка натьакнув, шчо јого бито: шчо б уже зовсім розжалобити товариша, він давај напірати на це.

— Чи вже б ми не радніші — тебе визволити?… Хіба нам не казано, јак тебе нівечили?… Та в нас серце кровју обливалосьа… Так шчо ж ти будеш робити, коли в заперті…?

— Чом же ви не рознесли чорнојі к бісовіј матері?… уже без серцьа, вступаје Чіпка в розмову.

— Еге… розвали јіјі! Коли на нас трьох постановлено сторожу аж десьати чоловіка: та все один другого не видасть: здорові јак бугајі, а високі, јак верстви.

— Де ж Петро та Јаким? забувајучи, пита Чіпка. — У чорніј зосталисьа?

— Та кажу ж — пішли в Крутиј Јар погульати, бо тут страшно… А мене оце за тобоју послали…

— Ја не піду! одрубав Чіпка.

— Та ј ја, мабуть, такиј, шчо хај собі гульајуть сами — скорчив лазарьа Лушньа.

Чіпка нічого не одказав. Обидва помовчали. Лушньа обізвавсьа першиј:

— Пусти, будь-ласка, в хату, хоч погріјусьа, бо так змерз у тіј гаспидськіј чорніј, шчо трохи душі не витрьасло, — аж печінки підкидајутьсьа… І почав цокотати зубами та здригувати, буцім справді змерз.

Чіпка повірив Лушні. Стало јому жаль товариша. Він скочив з полу, швиденько одсунув двері.

Лушньа увіјшов у хату; вніс за собоју макогін, шчо покинув Чіпка на дворі.

— Та ј у тебе в хаті, — хоч вовків гони!… привітавсьа Лушньа. — Чи немаје хоч горілки погрітисьа?

— Чорт-ма! Лізь на піч, коли хоч…

Лушньа побравсьа на піч та, не розгльадајучись, ліг мовчки. Чіпка собі ліг на полу.

Лушньа лежав та радів, шчо так діло обіјшлосьа. Турбувавсьа тільки про одно: коли б перше Чіпки побачитись з Петром та Јакимом, та наструнчити јіх, шчо б уже в один голос співали… Він справді став побојуватись Чіпки… „Коли б шче самому в брехунах не остатись, а то…“ думав він, мовчки.

Чіпка собі мовчав, хоч те ж не спав. Перед јого очима кујовдилась денна заверьуха, крутилась, вихорилась… Серед ночі, при місьаці, при тьажкім болі тіла, всі денні пригоди вставали перед ним, јак те страховишче; крутили јого, кидали то на один бік, то на другиј; не давали болі затихнути, думці забутисьа… Він лежав, јак у вогні… Душа мліла ј боліла — помстоју; серце гукало — оддьачити; розум пашив — злом…

— Тимохвіју!

— Чого?

— Ти не спиш?

— Ні, не спльу.

Чіпка замовк.

— Не знају… чи казати, чи мовчати?… не сміливо знову озвавсьа, перегодьа трохи.

— Про шчо? кажи!

— У день сьогодні ја спав… мені приснилосьа…

Чіпка вимовльав кожне слово з протьагом, мов нехотьа, з переривами: јазик казав одно, а думка вперед бігла — за другим.

— Ну?… шчо ж тобі снилосьа?…

— Ја плакав… Ја моливсьа богові… не помага!

— Та шчо ж там таке? кажи! — пристаје Лушньа.

— Ја довго думав… тьаг Чіпка слово за словом.

— Шчо ж ти думав?

— Ти бачив сьогодні льудську неправду? — јакось, мов натужившись, викрикнув Чіпка. — Бачив?…

— Хоч не бачив, то чув, — росказували, — одмовльаје Лушньа.

Та Чіпка вже не слухав тијі одмови: слова јого полилисьа, јак бистра вода, прорвавши гребльу…

— Ој!… дорогоју ціноју заплатьать вони за нејі! За ті сльози, за ту кров, шчо сьогодні безневинно пролито… будуть вони до віку мучитисьа, до суду мордуватисьа!…

— Кому ж вони заплатьать? перебиваје Лушньа.

— Мені!… мені заплатьать! гукаје Чіпка, підводьачись на руки. — Ја јім покажу, шчо мене страшно зајмати!… Поки вони мене не зајмали, ја був до них, јак усі льуде… А зробили таке зі мноју… стережітьсьа ж тепер!… начувајтесьа!…

— Шчо ж ти зробиш? Јіх скільки, а ти — один.

— Ја — один? Хіба мало таких, јак ја, јак ти, та Петро, та Јаким, без хати-оселі, без притулку-пристановишча?… Хіба трохи тиньајетьсьа по світу, де б своју голову прихилити, де б себе приткнути?!… Шчо ж ми?.. Хіба ми не льуде, шчо б нам погибати по під тиньньу голодноју смертьу? Хіба б і ми не лежали не перинах так саме, јак вони, коли б у нас такі достатки?… І ми б були такими, або шче ј крашчими!… Та лихо наше, шчо вони все прибрали до својіх рук, запрьагли нас у плуг: „ори, мов, дурниј хлопе! роби на мене! А ја лежатиму та јістиму те, шчо ти наробиш!…“ А коли оце тој орач, шчо день у день не вилазить з тьажкојі праці, замовив тільки одно слово, шчо јому треба јісти, треба ј жити, — шчо — дај же мені плату хоч за оці останні два роки, шчо робив на тебе… так вони, бач, јакојі заспівали?… „Бунтовшчики!… розбіјники!…“ За ними ј сила… Навели на нас москалів, били нас, нівечили, знушчалисьа перед усім cвітом… Так оце правда? Це вона??… Ні, Тимохвіју! Коли так… Не дајеш — ласкоју: оддаси — силоју! Насилајеш на нас усьаку наволоч; позориш нас серед білого дньа за те, шчо ми просимо сльозами; взивајеш розбишаками… Коли ж так… темна ніч покаже, — де моје, де твоје!

Лушньа слухав, дух притајівши, бојавсьа поворухнутисьа, здихнути… зовсім оторопів. Він зроду не чув, шчо б хто казав про се, та шче таким зичним голосом, з таким страшним завзьатьтьам.

А Чіпка не вгавав; він зупинивсьа тільки перевести дух.

— Чи так, Тимохвіју!

— Так, Чіпко, — ледве вимовив Лушньа.

— Од сьогодні — шабаш пити! годі гульати!… Станьмо ј ми такими, јак льуде… Знајдемо роботу, — рук не позичати… А про те — свого не забувајмо! І вони так робльать… Коли вони вміјуть під нас підіјздити, — навчімосьа ж і ми під них! Хај знајуть, нехристи, де правда! Коли је вона, — то дльа всіх хај буде рівна; коли нема, — то всім нема!

— Добре, Чіпко! јіј-богу, добре! — обізвавсьа Лушньа, так јому подобалась така рівна правда. — Ја першиј брате, радиј хоч і сьу ніч затесатись до пана, та росказати јому — де правда…

— Та не пан один, Тимохвіју, — не він один!… Усі нальагли на нашу шију… всім бажајетьсьа појіздити на јіј!… Пан, јак пан: він тільки своје діло знаје — панське!… Коли б до нас старші над панами правдиші були… і пан би був не тој! Вони б довідались, чого льуде страждуть, від кого ј від чого вони терпльать; вони б прьамо сказали панові: ні, то буде неправда, коли так зробимо!… Так же — ні! Пан — свіј брат… Пан, бач, і примаже ј замаже, бо в пана је, бо він наздирав з льудеј… А льудім де взьати?… Та ј то шче не все, Тимохвіју! І пан і старші — одна біда… Он, попи наші! Вони перед богом за нас, вони бачать кривду… та ј ті ні слова!… А кому ж, јак не јім першим замовити јого?… Жид — і тој… і тој на нас!… обдурьује нас, обпојује, вимотује з нас останнье збіжьжьа, јаке шче зосталосьа за душеју… Сам підведе, — сам і видасть!… Усі на нас, Тимохвіју, — всі!… І свіј брат-багатирь на нас… І пјаниці ми, ј злодіјі, ј волоцьуги… Јак шче ми живемо на світі, Тимохвіју?… Јак нас не подушать усі оті праведники… Здајетьсьа, само небо, јак би впало на наші плечі, — не було б таке тьажке, јак та неправда, та наруга, котру ми терпимо від кожного!… Не будьмо ж дурні, коли так!… Оце нас четверо. Годі, кажу, пити-гульати! Шчо з того, шчо ми поживилисьа в пана, та в голови з писарем? Жид і забрав усе те собі; а нам шче понабивали… Ні! Станьмо крашче такими льудьми, јак усі, — пријмемось за роботу, в день будемо працьувати… а ніч-матінка — ј научить і скаже, де наше лежить… Добре?

— Добре, Чіпко! З завтрього ја сам стају на роботу — годі волочитись! скажу Петрові ј Јакимові. Будемо гроші заробльати…

— А ја мирьусь з матірју, перевожу до себе… Скажуть льуде: оханувсьа! то ј добре… Будуть і гроші… А шчо то, брате, за сила гроші? Сказано: золото мур ламаје! Чого тільки не зробиш за гроші… Ти думајеш, мене б били, коли б ја був багатиј?… Чи отньали б були земльу в мене, јак би ја мав гроші?… Підсипав би јаризці пјатьдесьат карбованців, јак отој волоцьуга… „Не зајмај мојејі землі!… Не одбирај јіјі в мене!…“ І не заньав би… бог-зна шчо з мене тоді б вијшло… Був би ја, може, досі жонатиј; жив би хороше, тихо, з льудьми в ладу; годував би діток, јак другі — от јак Грицько… А то — мати… та рідна мати, шчо тебе на світ народила — ј та стала тобі ворогом!… Хіба воно легко то, Тимохвіју? Згадају, — серце розривајетьсьа; душа болить… А все через ту земльу… Хоч і не в землі, бач, сила… Ні!… Земльа — так собі; земльа, та ј годі!… Та через земльу ја втерьав своје шчастьа, своју дольу… втерьав… А коли б ти знав, коли б ти бачив, Тимохвіју, — шчо то за льудина така?!… Ото вона сьогодні мені ј сниласьа… Наче јанголь, јак свјата душа, літала вона над мојеју головоју…

— Хто?… не розбирајучи Чіпчиного марива, питаје Лушньа.

— Гальа!… Моја льуба… најкрашча над увесь світ…

— Јака Гальа? — питаје вдруге Лушньа.

Чіпка схименувсьа.

— Не знају, — доказав, і замовк.

— Чи не закохавсьа, бува, та ј не хвалишсьа?… допитујетьсьа Лушньа.

Чіпка не одмовив ні слова, тільки зітхнув, здержујучи дух, шчо б Лушньа не почув. Довго мовчали обидва.

— Шчо з тобоју таке: чи ти здужајеш, Чіпко?

— Нічого… Болить тільки все… Побили сучі сини до живого тіла, — јак печене болить…

— То ти б до знахарки пішов, шчо б масти јакојі дала, або зільльа.

— Загојітьсьа ј так. А сліди хоч і зостанутьсьа, — то дарма: вони будуть нагадувати, шчо б часом не забув…

Довго шче вони між собоју балакали, поки поснули. А поснули вже тоді, јак стали другі півні кричати, на темному небі примеркали зорі, — волосажар на північніј стороні догорьав і тремтів біловастим світом, а јасниј місьаць почав біліти, спускајучись на-супроти за гору.

XXII

Мотрьа та хозьајка јіјі, — довгопьата баба — шче з вечора, перед тим безталанним днем, усе чогось кволіли та жалілисьа на прокльатушчиј мороз, шчо јак у забіј забив — день у день… Вони сиділи на печі — ј то померзли. Бабина онука, дівчина, знај снувала з хати в сіни, а з сінеј в хату, та напускала холоду. Видко було, шчо јіјі обхопила јакась нетерпльача.

— Чого ти, дочко, рипајессьа дверима? — спитала јіјі баба.

Замість одмови, дівчина, може ј не дослухавшись, зашчебетала:

— Уже наші дівчата вулицьу збірајуть!… Такі дурні… јакиј холод, а вони співајуть, аж улицьа розльагајетьсьа… Јак у них і роти не позамерзајуть?

— Та то вони, видно, на досвітки јдуть, — обізваласьа Мотрьа з печі.

— Ні, таки на вулицьу. Сьогодні ј мені Пріська казала, шчо б і ја вијшла…

— Усе тепер пішло не польудьскіј! — зітхнувши, одказала Мотрьа. Јака тепер, серед зіми, вулицьа? То по літові, та по теплові…

— Та ј ја тітко, казала Прісьці… Сміјетьсьа, дурна, — та одно плешче: виходь, та ј виходь!… Сьогодні до јіх Бајрацькі хлопці пријдуть, і ковалів Василь пријде… А тој Василь Коваленко, каже, такиј гарниј, шчо по всьому світу пошукати… јак картина…

— То це, мабуть, вони јдуть на-зустріч? — каже баба. — Сказано: молоді… јім шчо? Аби погульати та поспівати.

— Та ј хлопці, — чутно, — співајуть, цокоче дівчина. Та таких гарних пісень! Наші хлопці таких і не вміјуть; — мабуть, то бајрачане…

Вона полізла з рогачем у піч, засунула горшчик, обгорнула жаром, накрила покришкоју.

— Піду на двір, та послухају, поки куліш закипить! сказала, та ј шморгнула з хати.

Мотрьа з бабоју тільки перегльанулись.

Перегодьа трохи, дівчина знову вскочила в хату, затупала голими ногами, червоними, јак у гусака, захукала в руки.

— Оце… јакиј холод, — нехај јому гаспид! Мороз прьамо, шчо з очима!… Ху! ху!… (хухукала в руки). А хлопці такојі гарнојі співајуть; а дівчата ј собі… Јак би не так холодно, та не вечерьа, то мајнула б аж туди!

— Босоніж?… озивајетьсьа Мотрьа — не то з докором, не то з радоју.

— Ні, взуласьа б…

— Так тобі вечері шкода втерьати? — сміјетьсьа баба. — Отто дівка!

— Ні, не вечері шкода, — тільки хто ж јіјі варитиме?… Та ја таки ј не хочу…

— Јак старець копіјки, — шуткује баба.

— Ні, не хочу! Бо там десь чутно ј біјку, — тільки: гуп, та гуп!… Може, то наші парубки з бајрацькими завелисьа, шчо б на чужу вулицьу не ходили?…

— То, видно, крепаки попилисьа, та не помирьатьсьа!… угадује баба.

Мотрьа важко зітхнула… — Попилисьа?… — подумала. — Хто ж јіх попојів, јак не він?… Серце в нејі зашчиміло. — Цілиј вечір була вона смутна: ні цокотаньньа веселојі дівчини, ні бабини жарти не розважали јіјі.

— Чогось мені на душі так погано, коло серцьа шчось вьетьсьа так… жаліјетьсьа бабі. І зарані льагла спати.

Не спитьсьа јіј. То думки, то кашель не дајуть заснути. Оце зведе очі, запльушчить — і роскрије: јіј верзетьсьа пјане гришче. Перевернетьсьа вона на другиј бік, уткне ниць у подушку своје лице, — кашель підступить під горло, лоскоче, душить… Вона підніметьсьа, кашльаје, схопивши голову в руки… Сидить… Кашель трохи втих, одіјшов… Думаје вона: де та смерть забариласьа? де вона ходить?… Та з смерті перенесе јіјі думка на јого, на сина… та знову на смерть… На силу перед світом заснула. І до світа не вставала.

Ранком долітало до јіх хати нестьамні крики та гуки… То одкликаласьа московська розправа.

— Господи! шчо тільки робитьсьа на вигоні! вскочивши в хату, замість привіту, прокричала сусіда. — Москалі стали кружком, обступили крепаків, — та кожного беруть, та ј бјуть… Ті кричать, просьать, мольать… А народу збіглосьа на ту біјку дивитисьа… то ј землі важко! А справник, чи јакијсь там старшиј, јак крикне на льудеј: „што ви стојіте, сьакі-такі?… вон отсьуда!“ Так усі ј полинули — хто куди попав… Хто прьамо шльахом; хто через городи, — аж тини трішчать, а вони городами та снігами так і чешуть… Сказано: страх такиј, шчо господи!…

— А мого там не бачили? — несміливо запитала Мотрьа.

— Бачили ј вашого… бігав там, та льудеј збірав: думка була рьатувати…

— Пјаниј? перебила баба.

— Бог јого знаје — чи пјаниј, чи ні. Бачила тільки, шчо до кожного приставав: не дајмо! заборонімо! Так јого москалі јак запопали…

— Та ј… де јого діли?… з льаком скрикнула Мотрьа.

— Не знају, не бачила. Казали льуде, шчо ј јого либонь бито. Та так, кажуть, немилосердно, шчо аж кров цівкоју…

Вид Мотрин, ј без того хмуриј, шче душче потемнів… Схилила вона сумно голову; потекли гіркі сльози з жовтих, мутних очеј — потекли по шчоках, по глибоких рівчаках, шчо літа, та недольа попроорьували по сухому виду…

Баба шче довго роспитувала сусіду; сусіда шче довго росказувала. Мотрьа вже не чула нічого того. Серце в нејі шчиміло, боліло; голова, јак отуманена; за сльозами вона нічого не бачила. „Бито… прильудно, принародно бито…“ думала вона, заливајучись сльозами. „До горьа, до нужди, до мого безголовја — шче ј сорому прибуло… поговору!… А скільки шче пријдетьсьа перетерпіти тајемних смішок та шуточок!.. Там у чорну вкинули: кажуть, чоловіка вбив!… хоч і не він, — та вже, коли так, то він! Голову ограбив, писарьа… Він!… І льудеј перепојів, на лихе підбив… Він!… І все він, усе він!… А тепер јого, јак јакого, — прости, господи, — душогуба, — прильудно нівечили… А воно ж: јого тіло — моје тіло! Јого бјуть, — мені больаче… Та то ж, кажуть, до живого тіла, до крові… Господи! вже јак на кого узльатьсьа льуде, — то до крају вже дојідьать, до кіньцьа догризуть! Шчо де не зробитьсьа, чого де не видержуть, — усе він, пјаницьа, розбишака!… Та вже коли б хотіли помститисьа, коли він заслужив того, — то хоч би не прильудно, не принародно!… А то ж — кожне бачило, кожне чуло… Пани… а душі льудскојі, серцьа в них немаје! Јім, коли простиј чоловік, то все одно, шчо товарьука… Лупи, биј јого прьамо рублем… не зігнетьсьа!… Боже! боже! де ж твоја правда свьатаја?…“

Вона була тепер сердита на всіх льудеј, на весь мир, на ввесь світ, — на панство, шчо јіјі сина побило… Хто јім дав право јіјі дитину безчестити?… на москалів, шчо так немилосердно по катівськіј били; на льудеј, шчо не тільки не оступалисьа, не обороньали, — а дивилисьа на те, та сміјалисьа… У кожніј льудині вона бачила тепер свого кревного ворога. У цокотанні сусіди вона чула гіркиј глум над јіјі материньским жалем, над јіјі бідноју головоју; самиј голос бабин, — стариј та покіјниј, здававсьа јіј потајними жартами над неју самоју… „Чужі… чужі… Шчо јім?… у них болить?… јім шкода?!“ думала вона, обливајучись гіркими слізьми, шчо так і плили, так і лилисьа одна за другоју. І кльала вона своју дольу; проклинала льудеј, проклинала своју кохану дитину — свого сина, котрого так жалкувала… То був болізниј лемент душі, глибока враза серцьа, — нікому невідомі, окрім матері… Тільки одна мати вміје разом кохати своју дитину ј ненавидіти; жалкувати ј проклинати; бажати бачити, чути — ј не дивитисьа, не слухати…

На другиј день прокинувсьа Чіпка, јак уже сонце підбилосьа. Окликнув Лушньу. Лушні вже не було. Діждавши, поки Чіпка заснув, він тихенько зліз з печі, вијшов з хати, та ј потьаг прьамісінько в Крутиј Јар.

— А шчо Чіпка? јак? — стріли јого товариші.

— Нічого… живиј! Усе гаразд… Гльадіть тільки: ні слова, де були. Сказав, — у чорніј сиділи…

І давај росказувати, јак јого Чіпка трохи не вбив, — јак він вибрехавсьа; росказав і про останьньу розмову з Чіпкоју; радив пристати… Пацьук од разу згодивсьа, Матньа впиравсьа.

— Стань у службу, казав він, ніколи ј чарки горілки випити…

Одначе Лушньа та Пацьук укландали ј јого пристати на Чіпчину раду. Оже він згодивсьа наньатись не в кого з хазьајів, а де небудь у жида на винниці або в броварі. Так і зробили. — Тој день перегульали а на другиј усі три пішли на Побиванку до жида, стали на винниці.

Чіпка підождав поки геть підбилосьа сонечко, одьагсьа в свитину ј пішов до баби, де жила мати. На дворі зустрів він бабу.

— Добридень, бабо!

— Добридень.

— Шчо мати — у вас?

— У мене… А шчо?

— Та нічого. Ја до матері, коли можна.

— Іди. — Чого це він?… подумала баба, ј страшно јіј стало. Вона мершчіј в хату.

— Мотре! Мотре!

— Чого?

— Син іде…

Мотрьа не одказала ні слова, — тільки затрусиласьа… То морозом јіјі осипаје, — вона біліје; то у жар укине…

— Чого він іде? — за Мотрьу спитала дівка.

— Не знају, одказала баба.

А тут і Чіпка в хату.

— Добре здоровја — вам, бабо, ј вам, мамо!

— Здоров був, Чіпко, — одказује баба.

Мотрьа одвернуласьа: сльози заслали јіј очі…

Усі мовчали. Чіпці стало ніјаково… Замньав він у руках своју шапку ј несміливо промовив:

— Ја до вас, мамо…

Мотрьа не озиваласьа. Чіпка собі замовк. У хаті зробилосьа важко, мов стельа нагнітила.

— Чого ти до мене пријшов? — не швидко вже, вимовила Мотрьа, все таки не гльадьа на Чіпку.

— Пријшов ја, мамо… перепросити вас… Дурниј ја тоді був, пјаниј… зневажив вас… зобідив кріпко… За те мене бог покарав… Простіть мені! не гнівајтесь уже на мене!…

Не видержала Мотрьа. Сльози бризнули з переповнених очеј і, јак горох, котилисьа по виду, падали на долівку… У душі разом заговорила ј одрада, ј жаль, і докора… Јіј льубо, одрадно було, шчо син покоривсьа, шчо він побачив, јакого лиха наробив собі, через своју дурну голову та ледачу вольу, шчо він повинуватив себе перед неју, перед матірју, котру образив так… І разом уставала перед неју, чорноју хмароју, синова зневага, давила, јак обценьками, материне серце; прохаласьа вилитись хоч у гірких докорах… Мотрьа, вмивајучись сльозами, стала ганьбити сина.

— Тепер, бач, і до матері?!.. тепер і до нејі, јак нікому пожаліти?… А јак тоді, — так мати сьака ј така!… Чи тобі не соромно? чи тобі не гріх?… мене на старість пустив по чужих льудіх тиньатись… шматок хліба од чужих льудеј пријмати… таке про тебе слухати?… Шчо ж мати, — ворог твіј?… Мати, јак мати!… Вона б својејі пучки врізала, та дала својіј дитині, шчо б јому було крашче! А ти зараз у гору; зараз — сьака-така!… А тепер, бач, јак поповчили, — так і матері стало треба?… Зараз до нејі?… Шчо — добра московська наука?… добра?!… Тепереньки ј покора де взьаласьа… А тоді… мати слово скаже, а ти десьатеро… мати заплаче, — а ти в бучу!… А ја тобі скажу, сину: коли б у матері була така сила, шчо б тебе провчити, јак чужі провчили, — то не скакав би ти, јак зінське шченьа, в гору, — не дорікав би гіркими словами стару матір, шчо над тобоју довгих нічок не досипльала, од свого рота одривала, та тобі давала!… не ображав би ти јіјі серцьа так!…

— Не згадујте вже того, мамо!… Простіть… забудьте! То було давно колись… Шчо ж пјаниј чоловік?… Пјаниј — дурниј… Сами знајете: не поставить свічки, а звалить!…

Мотрьа замовкла, втерала руками сльози… Баба ј собі додала ганьби та докори таким лихим вчинкам. Чіпка стојав, повісивши голову, коло порога… Мотрьа гльанула на јого — ј разом перевернула своје серце на великиј жаль.

— Мабуть, тебе, сину, там так понівичили, шчо ј кістки цілојі не оставили?… сказала вона, з жалем, дивльачись на јого блідиј, болізниј вид. — Дивись, јак на виду спав… поблід, позеленів!…

— Спина, мов попечена, болить, — жалівсьа Чіпка. — Сказано, били!…

— Бодај јіх лиха та нешчаслива година побила, јак вони так знушчајутьсьа над льудьми!…

— Чули ми, Чіпко, — вмішаласьа баба, — чули, — аж сьуди до нас крики доходили… Так, не мов мерці з домовини, — тільки: о-о-ох!… о-о-о-х!… стогнали…

— Вони, мабуть, тебе до живого побили? — знову питаје Мотрьа.

— Та је всього…

Мотрьа скривиласьа, мовчала.

— Чи ти ж хоч сорочку перемінив? чи, мабуть, у тебе ј сорочки кат-ма? — трохи з годом, питаје.

— Ні, је… та не переміньав.

— Чому ж ти не скинув?… Воно ж попристаје, поприсихаје, — поздирајеш — јатритиметьсьа… гірше буде!

— Присхне!

— О, бодај тебе! усміхнуласьа баба. — Присхне!! Сідај, чого ти стојіш!

Чіпка сів поруч з матірју. Мотрьа дивилась на јого, та трохи не плакала. Дівчина, бабина онука, стојачи коло печі спиноју до огньу, сумно погльадала то на сина, то на матір, то на своју бабу, і кусала ніготь другого пальцьа на лівіј руці…

— Де ж ми сину, житимемо? геть уже по розмові, запитује Мотрьа.

— Доживајте вже, мамо, зіми в баби; ја заплачу, шчо там баба скажуть…

— Бог з тобоју, Чіпко, з твојеју платоју! На шчо мені твоја плата? Хіба Мотрьа в мене хату переседе, чи перележе, јак перезімује?… Хај зімује. А ти, сину, розстарајсьа на гроші, та полагодиш своју хату, та по зеленіј весні, по тепліј годині, ј перејдете на нове хазьајство!

— Спасибі вам, бабо, за вашу ласку, — дьакује Чіпка кланьајучись. — Так, мабуть, ја оце ј зробльу: піду та ј најмусьа в винниці до весни…

— Не јди туди, сину, — перебила јого Мотрьа: не најмајсьа в жида — нехриста!… Вони твоје добро перевели… Стань крашче де в тік, та зароби хліба… Діждемо весни, — треба шчось јісти… А може де польа роздобудемо, — буде чим засіјати…

— Добре, мамо. Стану в току. Там у Крутојарськіј окономіјі, кажуть, багато хліба зосталосьа… Казали, шчо німець либонь најме: хто хоче, — за гроші, а то — з коробки… То ја, мабуть, стану тепер за хліб. А там, јак заробльу, — тоді ј за гроші…

— Добре… хоч і так зроби, сину.

Попрашчалисьа.

Того ж таки дньа, над вечір, Чіпка зібравсьа ј пішов у Крутиј Јар. На другиј день добув десь ціпа ј молотив у клуні, аж на сажень солома летіла в гору. Де та сила ј хіть узьаласьа! — Такиј робітник з јого, — золоті руки! Німець — і тој підхвальује Чіпку, другим на зразок ставить…

— Шіпка — карошь работај… как бідло!…

— Еге!… сміјутьсьа пісчанські козаки: шчо то московська наука! Уже ј наш верховода в Крутому Јару з ціпом… Воно таки дивне діло — лоза!… А то — господи, твоја вольа! Там у свьато підньали такиј бенькет, шчо ј землі важко; а післьа свьат — зовсім здуріли!…

Чіпка не чув нічого того, а Мотрьа, хоч і чула, та затикала вуха, проклинајучи панів, москалів і льудеј, шчо сміјалисьа… Чіпка був на роботі. Мотрьу в бабиніј хаті непосидьачка брала. Шчо дньа вона заходила в своју хату.

Скільки вона лиха в тіј хаті витерпіла, нужди, холодних та голодних днів! Скільки раз јіјі дольа зрадила, јіјі надіјі розмела, розбила, потопила в безодніј прірві гіркого житьтьа!… Сидьачи в старіј пустці, почне пригадувати Мотрьа все, шчо тільки стара памјать у голові задержала… Посумује, пожуритьсьа сама собі, заплаче та ј піде. А на другиј день знову теліпајетьсьа. Аж нудно јіј, јак вона не провідаје јакиј день својејі хатини… А в ночі — тільки ј думки: коли б уже швидче цьа льута зіма минала, сніги тали, польа зеленіли, шчо б можна було коло хати взьатись, лагодити, та переходити! Такими думками тільки ј жила.

От уже ј масницьа. Сонце геть високо піднімајетьсьа; граје на весну красну; гріје — вже волові ј повбока нагріје, јак кажуть льуде. Сніг мньакшаје, лід дірчавіје, чорніје; коло хати вже поодтавало; дітвора висипала з хати на приспу, проти сонцьа з козачками грајетьсьа… Весноју дише…

Крепаки раді такі, шчо діждали весни — першојі вільнојі весни, шчо годі на панів робити…

— До шинку, братцьа! за вольу!… за вольу!… гукали вони, прьамујучи в шинок.

Одгульали масницьу. А тут посередник пријізжаје, уставну вводити, земльу надільаје… Крепаки перельакалисьа, шчо б з землеју часом не наділив він шче чим… другоју неволеју!… Де-хто тихенько міркује, шчо земльа цьа ј је друга невольа, шчо пани за нејі плату братимуть, на паншчину гнатимуть…

— Не хочемо землі!… не треба!… До слушного часу! гуде громада, сподівајучись того слушного часу, поки земльу вернуть јім даром, без грошеј… Вони думали, шчо царь вольу дав — і земльу подарував; а то вже сами пани видумали јакусь плату… „Та вже таки колись правда з верху буде!“ думали вони — ј стали дожидати „слушного часу…“ Підньаласьа знову буча та колотнеча. Не в одних Пісках, — гукали про тој слушниј час скрізь по Вкрајіні, по всіх хуторах, селах… Одгукувавсьа крик тој по повітових городах… Сказано, — всьуди, де тільки темниј, помучениј крепак, котрого цілі віки ніхто не питавсьа нічого, котриј був волом, шчо переорьував панські лани та засівав на панськиј прибуток, — скинув з себе панськиј ланцьуг, дихнув волеју…

Не стерпіло начальство тијејі волі; почало јіјі силоју вгамовувати…

Настала москальам робота. Переходьать вони з села в село, з одніјі волости до другојі, — та прописујуть „случниј час“… Тим тільки ј служать, шчо својіх иноді братів та батьків дубасьать, вјажуть, та везуть у город, у тьурми сажајуть… А туди піјшов — јак у јаму. Коли не коли верне: тој на Сибірь пішов; тој — на каторгу!…

Чіпці тепер ніколи дослухатись до всього того. Вкупі з матірју він день у день порајетьсьа коло хати. Роскрив јіјі, оббив з окола ј з середини; трухльаве дерево викидаје, нове вставльаје — ціле; нові крокви становить; околотом вшиваје… Мотрьа з мазильницьами вовтузајетьсьа. Јіх сміхи та пісьні з самого раннього ранку розбуркујуть село, розносьатьсьа на всі Піски…

До паски вже стојала хата, јак та чепурна дівчина: рівна, висока, та біла-біла, јак сніг. І можна було бачити, јак кожного ранку ј вечора виходила з нејі старенька жінка, трохи згорблена, з веселим погльадом у очіх. Хутко вона бігла до ожереду соломи, шчо стојав на вгороді; хутко набірала повне рьадно, ј несла через силу в хату. То була Мотрьа. Аж помолодчала вона, јак перебраласьа в своју хату, на нове хазьајство…

Чіпка собі приньавсьа за јого, аж чуприна мокра. День-у-день тобі, јак у окропі кипить. Полагодив хату — давај погріб обчишчати та обробльувати; новоју лісоју усадьбу оплітати; дошчані ворота мајстрьувати. Об Миколајі на јармарку овечат купив. Треба кудись загонити. Приньавсьа за кошару.

Настала косовицьа. За отамана ходить! Придбав шчось копиць з пјатнадцать сіна. От, пополовіли жита, час уже ј жати. Стали жнива — ј серпом, јак косоју. Тільки нагинајетьсьа високе жито, колосиста пшеницьа під јого рукоју; а там гльань — уже ззаду ј сніп лежить, товстиј та чепурниј…

Радіје Мотрьа; хвалитьсьа льудім, — не нахвалитьсьа својім сином.

— От, дурів-дурів, — та таки ј збіг на своју стежку! — Тепер јого лихиј не візьме! піде собі жити… Шкода тільки, шчо не женитьсьа… чого доброго розволочитьсьа, розледачіје!

Так казали льуде! І вже не одна стара мати, мајучи дочку на порі, нишком собі думаје иноді про Чіпку, а зустріне, — вітаје гаразденько. Не одна ј дівчина зачіпаје јого својіми льубими жартами. Та глухиј і німиј Чіпка, јак до вітаньньа матінки, так і до жартів доньки. У јого шчось инче на умі, друге на серці. Иноді серед роботи, зложивши руки, він задумајетьсьа-загадајетьсьа… „Ну, шчо з того?“ забувшись, спитаје сам себе, — та мов перельакавшись свого голосу, знову за роботу…

Тим часом усьачина в них прибуваје та прибуваје… Минули ј жнива. На дворі осіньньу пахне. Стало льудім вільніше.

Упјать підньалась колотнеча… З крепаків правили викупні. Крепаки не хотіли платити. Давај јіх худібчину цінувати та спродувати… Купив Чіпка в одного корову; хотів шче коньа завести, — та не знајшов до вподоби…

Јаке житьтьа, таке ј товариство. Зажив тепер Чіпка з Грицьком душа в душу. У двох часом на роботу јдуть, у двох ј до дому вертајутьсьа. — Під недільу — або Чіпка в Грицька з матірју, або Грицько в Чіпки з Христеју. Забув Грицько ј про тој віхоть, шчо Чіпка був кинув… Та чи до того тепер Христі, коли в нејі мала дитинка на руках?…

Христьа вподобала Мотрьу. — Вона така добра, така добра, јак рідна мати! — хвалитьсьа чоловікові. І часто Христьа, під свьато приходить до Мотрі побалакати, розважитись. Мотрьа ј собі навідувала не врьади-годи Христьу. Јак же тіј треба було на цілиј день виходити на роботу з дому, Мотрьа догльадала јіјі сина Василька.

— Чому ви, матусьу, свого Чіпки не ожените? — раз запитала Христьа Мотрі.

— Хіба б же ја, дочко, не оженила јого? Казала скільки, не хоче!

— Видно в јого хтось на думці је, — та, мабуть, не посміје сказати.

— Хто јого знаје. Не каже. А мені вже обридло на јого бурлацьке житьтьа дивитись! Шчо јому, то јому б — жінка розважила… А то таки ј мені. Вже стара, підтопталасьа, — все б таки невістка перемінила. Казала јому, — вказувала на вас… — „Он“ кажу, бач, побралисьа льуде, та ј живуть шчасливо. Чому б тобі не одружитись?…“ Так і слухати не хоче… — Мотрьа важко зітхнула.

— І чому ја тепер, матусьу, не дівка, — сміјетьсьа Христьа. — От би вашому синові ј пара була!…

— І, вже, дочко! Јому, мабуть, ніјака жінка не вгодить… тим він і не женитьсьа.

Грицько ј собі раз, побачивши сумного Чіпку, обізвавсьа:

— Чому ти, Чіпко, не одружишсьа?

— Хиба воно крашче?

— А вже ж крашче. Жінка привітаје, порадить, розважить…

— Киј біс! глухо одмовив Чіпка, та засумував шче дужче.

Він бачив сам усе те добре. Він бачив Грицькове шчастьа… Та воно јого не гріло, а шче дужче жальу завдавало. Він де-далі робивсьа все смутнішиј, та смутнішиј; став часто пропадати на цілу ніч…

Жде Мотрьа, не діждетьсьа… „Мабуть пішов кудись погульати, — та шчо б мојі очі не бачили, уха не чули… Сказано: парубок!… А може назнав кого…“ Подумаје вона так сама собі; поголубить у серці надіју — ј безпешно льагаје спати. Не хвалитьсьа про те нікому, навіт і Христі. Не питаје ј Чіпки.

Раз зважилась. Пријшов Чіпка вже світом, зовсім розвиднилось. Сумниј, блідиј, грізниј…

— Де ти, сину, ходиш? — питаје Мотрьа, гльадьачи на јого.

— Там не маје, де був! — понуро одказав Чіпка, ј вијшов з хати по хазьајству…

Мотрьа тільки плечима здвигнула. — „Чи не з повіјницеју бува јакоју спізнавсьа, — та соромно признаватись?…

А кругом Пісок тільки ј чутки, шчо про лихі вчинки… Там у Крутому Јару німцьа-вправительа підголено; там на Побиванці жида, јак липку, обідрано; там до пана в Красногірці добивалосьа та одігнали; в Бајрацькім лісі знајшли більа дерева до купи звјазаних ченцьа з черницеју — ј шчось багато грошеј не долічујутьсьа; а от — у Розбишаківці церкву обікрадено… Гоготить про все це чутка, гуде, јак у дзвони дзвоньать, і далеко-далеко на вкруги росходитьсьа… Скрізь підньавсьа струс; кожен, льагајучи, просив бога, шчо б цілому встати.

— Ну, та ј літа ж тепер настали! — балакајуть старі льуде. Мабуть, уже незабаром кінець віку… Не даром таке на світі којітьсьа. Чому за наші молоді годи цього не було? Чого батьки, діди ј прадіди нічого про таке не росказували?… Тоді татарва була… палила городи, села, льудеј різала, в полон полонила, на јасир гнала… А тепер?!… Он, церкви крадуть!… Хто? — татаре?!… Де се воно видано? Та ј між рідними розладьдьа пішло… Син на батька руку здіјмаје; дочка матері ухом не веде; брат на брата встаје, сестра з сестроју ворогује; жінка на чоловіка отруту готује… Усі — јак подуріли, јак показилисьа! А халамидників, повіјниць — скілько!… А покриток та дівчат аби јаких!!… Колись — јак би вијшла заміж така, то один би поговір не дав віку дожити… А тепер… дочка з москалем спить, а мати кожухом прикриваје… О-о-х, господи! јак шче ти терпиш нас на світі?

XXIII

Була темна осінньа ніч. Дошч, јак крізь підситок, сіјав — густиј та дрібниј; з землі вставала важка пара, закутувала все в своје вохке запинало, котре не давало бачити, шчо діјетьсьа на землі. Скрізь тихо, темно, сумно, наче в мертвому царстві. Під таку годину завжде важко дишетьсьа, сумно живетьсьа. Добрі льуде, аби смеркло, мершчіј засовујутьсьа по својіх домівках; з вікон низеньких сільських хат блискаје світло јакимись жовтими кружалами. Кожному чогось не по собі. Всьак не знаје, шчо роспочати — јак би хоч трохи розважитись… Чоловіки: одні — чоботи латајуть, другі — рукавиці плетуть, треті — шчо инче… Жінки та дівчата, — то прьадуть, то сорочки шијуть. Діти, позалазивши на піч, дрімајуть… У хаті тепло, тихо, — хоч і не јасно: серед полу на перекинутім горшчаті ледве блишчить каганчик; јак синьа горошина, темно світить накипілиј гніт… Јакісь померки окривајуть хату. Негода ј туди залазить, і там своје бере! Коли не дошчем обдаје крізь лиху осельу, та в вікна; не важким туманом нальагаје, от — јак на дворі, — то німим сумом по хаті снује, в журбу льудеј сповиваје, тьажкоју тугоју в душу залазить, сном укриваје… Оце дівчина співаје-співаје својіх льубих пісень; а там — дивись: обірвавсьа голос… слабшаје… тихшаје… поки ј сама не счујетьсьа — коли ј јак задубіје голка в недошитіј мережці… Схилила над неју дівчина важку голову; заколиваласьа… дрімаје.

— Шчо це ти, Марусьу? вже ј спиш? пита јіјі мати. — Отто дівка…

Дочка кинетьсьа; роскриваје очі; мершчіј за роботу беретьсьа. Чи пројшла рьад мережки, чи не пројшла, — гльане: мати ј собі захиталасьа на гребені… Веретено падаје з рук і, вдарившись об земльу, розбуджује…

— Пху! шчо це воно справді так сон нальагаје?… промовльаје здивована мати.

— А з мене, небіјсь, сміјалисьа! — виправльајетьсьа дочка.

— Сміјаласьа ж… та, бач, і сама задрімала.

— Та воно шчось і в мене робота з рук валитьсьа, — уверне батько. — Будемо, мабуть, вечерьати, та льагатимемо спати.

Це так дома, в себе в господі. А не дај же то, боже, в дорозі. Холод тебе наскрізь пројмаје; дрібниј дошч до самого голого тіла добирајетьсьа; тре та мне тебе всього, наче трьастьа… Сумно, темно, спати хочетьсьа, та холодно, мокро аж кістки ломить, а тут шче ј шльах кальниј — коні ледве-ледве сунуть.

Такиј і цілиј день був перед тіјеју нічьчју. Прокинувсьа ранок та, не поздоровавшись з світом јасного сонцьа, закутавсьа в сивиј туман, повивсьа густоју, јак драглі, пароју ј повис над чорноју землеју. Незабаром і день настав — хмуриј, не веселиј; а там — і ніч нальагла. Льуде, мов тіні, снували в тому тумані, не бачили одно одного на пјать ступнів; голос не сьагав далеко, јак під јасну годину, а тут же, в тіј парі, ј зникав… Важко, сумно, журливо.

А Чіпка, на перекір світові ј льудім, јакијсь веселиј, радиј. Знај, насвистује крізь зуби веселу пісньу, попихкујучи льульку. Робив він у хліві корито дльа свинеј. За цілиј день і в хату не навертавсьа. На силу Мотрьа докликалась обідати, јак уже вечеріти стало.

— Шчо це ти, сину, так пристав до того корита, шчо ј јісти забув?

— Та день веселиј удавсьа, мамо, — одмовив Чіпка, усміхајучись.

— Ну, вже веселиј!… Душі живојі на вулиці не побачиш.

Пообідав Чіпка, та ј знову в хлівець до корита. До самого смерку робив. У ночі вже увіјшов у хату, впоравшись по хазьајству.

— Ја, мамо, не буду вечерьати, — промовив, накинув на плечі сірьачину ј хутко вијшов з хати.

— Куди ти, сину? — питаје јого на вздогін Мотрьа.

Та сина — поминај јак звали!

Мати повечерьала сама собі; льагла сопочивати.

Чіпка, вијшовши з двору, повернув прьамо в поле. Одіјшовши, може, з верству од села, стулив пальці, приложив до рота — ј завив, јак пугач. Далеко-далеко роздалось навкруги те журливе пугіканьньа. Нігде ні одклику, ні одгомону, — тільки собаки завалували на селі.

Чіпка пішов далі. Одіјшовши з гони, знову завив. Здалека шчось обізвалосьа до јого — мов другиј пугач. Чіпка побіг прьамо рілеју на голос, шче раз завив; — знову одгукнулосьа јому тим же заводом, тільки вже ближче. Незабаром заманьачили в сивому тумані јакісь темні тіні.

— А хто там? обізвавсьа чоловічиј голос.

— Пугач! на ростьаг, гукнув Чіпка.

Тіні почали ворушитись, наближатись, більшати. Видно стало льудську постать. Шче далі — Чіпка пізнав Лушньу, Матньу ј Пацьука. З ними шче було чоловіка пјать невідомих.

— Добре здоровја, панове товариство! привітав јіх Чіпка.

— Здоров! — одказали на јого витаньньа.

— А шчо, пани-братьа: де сьу ніч будемо рибу ловити?

— Де більше влову, — одказав хтось.

— Та шче не знајемо, Чіпко, — каже Лушньа. — Ось ці — радьать у Ставишче до Гершка; а ти либонь хотів у Красногорку до пана?

— Та чи до Гершка, то ј до Гершка: мені все одно! одказав Чіпка.

— А в тебе ж струмент је? — пита јого один з незнајомих братчиків.

— Ось у мене струмент! — Чіпка показав кулака. — Покоштује раз, — у друге не схоче; а јак улучу, — не встане…

— Не дуже лишень ударьај на те, козаче, — обізвавсьа високиј натоптуваниј чоловік.

Чіпці здалосьа, шчо він десь цеј голос чув, та не згадаје де.

— Та ви шче не знајете јого, — каже до товстенького чоловіка другиј, у московськіј одежі. — Јак були ми в останніј раз на погульанні, то він не пізнав мене в темрьаві, та јак уцілив својім струментом по голові, — то ја ј очі витрішчив…

— Ну, нам такого ј треба! — одказује товстенькиј чоловік. — Тільки знај — у нас така установа: все, шчо не добув, на рівні часті пајувати; а јак піјмавсьа, — хоч на шибеницьу: знать, мов, не знају, відать — не відају!

— Ге!… одмовльа Чіпка. — А в нас шче ј така: коли піјмавсь, то ј не животіти тобі… У тьурму влізь, та задави, шчо б не видав часом.

— Наш! наш! загукали крутом, плешчучи в долоні, јак чорти.

— Ну, а тепер до роботи… Гајда! крикнув товстиј чоловік, рушивши першиј. Другі — за ним слідом.

Пројшли вони шче, може, з гони — ј наткнулисьа в темрьаві на дві повозки. Коло конеј стојав јакијсь незнајомиј чоловік.

— Шчо б вас чорт побрав! шчо б ви вилопались! лајав він. — Ждав-ждав, уже ј спав, — нема… јак у воду попадали. Уже мав був до-дому вертати…

— Не журисьа! Довго ждали, та добро придбали, — каже јому товстенькиј чоловік, указујучи на Чіпку.

— От, не видав! одказав незнајомиј, та, не гльанувши на Чіпку, першиј скочив на повозку.

За јого приводом побралосьа все товариство: то на одну, то на другу… Швидко вони покотили полем, — тільки кінські підкови хльапали та кальука на всі боки розбігаласьа од прудкојі јізди…

Перед світом вертало дві повозки — прьамували на простець до Гудзевого Хутора. На них — повно наших рибалок. Де-јакі лежали та спали; де-јакі так хильалисьа — дрімали; а два — поганьало.

Дојіхали до двору. Товстенькиј чоловік скочив з повозки, підіјшов до хати.

— Јавдохо! Јавдохо! гукаје під вікно. — Відчини!

„Це ж москаль?!… подумав здивованиј Чіпка. — Ја бо ј чују, — знајоме шчось… Так, бач, чого він багатіје, та шчо року стројітьсьа?!…“

Блиснуло світло в шчилину віконниці; скрипнули двері; брьазнув цеп більа воріт; кинулись собаки. Ворота росчинилисьа. Повозки підјіхали до рундука, стали.

— Ну, тепер у хату, пани-молодці! каже москаль: — повечерьајемо. А ми з Сидором конеј роспрьажемо.

— Давај, распрьагьом! — одмовив Сидір по московськіј, і скочив з повозки до конеј.

Повставали ј другі з повозок, посунули в темні сіни, а потім у хату, звідки світилосьа світло. Чіпка јде за другими, не памјатаје сам себе: јого обхопили ј страх і радість… „Може, тепер вона не пізна тебе? забула вже?… А може?…“

Тут саме ввіјшли в хату. Хата простора, чиста; кругом стін липові лави, чисті, аж полискувані; в кутку образи мідьані ростворчаті, јак у кацапів; по стінах — під склом картини; стіл — трохи не через усьу хату; на столі свічка горить…

— Добривечір у хату! привітали всі москалиху, шчо стојала посеред хати з кльучами в руках.

— Або доброго ранку, — одказала вона.

— А хіба воно вже ранок? пита хтось з гурту.

— Та вже незабаром і світ, одказује москалиха.

— Бач, а мені, мов, усього година минула, јак вијіхали.

— Гаразд, мабуть, порались… А чи стојіть же то шкурка за вичинку?

— Питајте, он того! — одказује чоловік у московськіј одежі, тикајучи пальцем на Чіпку. — Ми оце порішили: отаманом јого наставити.

— Хто ж то? питаје москалиха, прикро дивльачись на Чіпку. — Шчось, мов, знајоме, здајетьсьа?…

— Чого ти, тітко, обдивльајессьа мене, јак вовка? Ја такиј же, јак і всі! каже Чіпка, не видержавши јіјі пильних огльадин.

— Та ја не мов тебе де бачила?

— Може ј бачила… не знају.

— Чи не Варениченко?…

— Може, ј він…

— Хто Варениченко? пита москаль, увішовши з Сидором у хату.

— Та ось — цеј! указује москалиха на Чіпку.

— Ні, жінко, — каже усміхајучись москаль: то, мабуть, обух, або довбньа, а не вареник! Не так він від одного замаху вложив того кацапа, шчо в Гершки ночував. А кацап — ја тобі скажу — все одно, шчо ведмідь… Јак піјмав мене в лабети, јак придавив, — то в мене ј дух у пјати заліз! Добре знају, шчо, коли б не він, — тільки б і світа бачив… Хіба б, може, одні кісточки привезли до дому, — та ј ті не цілі: потрошчив би прокльатиј ведмідь… Оже, спасибі, виручив!…

— За те, мабуть, не мала ј камза перепала? — питаје хтось.

— Та буде з нас, — одказује Чіпка, витьагајучи гаман з кешені ј кидајучи на стіл. — Трохи-лиш чи не більш од жидівських! — Та витьагши другиј, кинув те ж на стіл.

Усі так і обступили кругом столу.

— Та шче вспіјемо, братцьа, поділити, — обізвавсь Максим. А тепер, ось шчо, стара: чи нема там чого попојісти братчикам.

Јавдоха кинулась у другу хату. Незабаром цілиј стіл був заставлениј усьакоју стравоју: боршчем, кашеју, печеним поросьам. Видно, москалиха дожидала гостеј з роботи, — наготувала всьачини…

Метнувсьа Максим і собі. Де не взьалосьа півбарила горілки.

Позалазили братчики за стіл; обсіли на ослонах на вкруги. Пројшов Максим разів зо два кругом чаркоју, — на дні барила тільки торохтіла воронка. Усі кинулись на страву, мов три дні не јіли… Јавдоха вијшла в другу хату.

— Чи ти, Гальу, не знајеш Варениченка? пита москалиха дочки, увіјшовши до нејі в хатину.

— Јакого Варениченка? Ні, не знају.

— А того, шчо живе за Пісками?.. Того Вареника, шчо — росказујуть — разом на двох жінках був жонатиј?…

— Ні, не знају.

— Ось піди назнарошне подивисьа: јакиј з јого красень! широкоплечиј, волос, јак галка, чорниј; а очі… карі, јасні, та блескучі!

Гальа встала з ліжка; накинула швиденько на себе спідницьу, керсетку на плечі; вхопила печене поросьа, — пішла.

— А ј ти вже виспалась? пита јіјі батько.

Гальа нічого не одказала. Вона поставила печеньу на стіл, сама задивиласьа на Чіпку.

— Здоров був, давніј знајомиј! мовила вона до јого, льубенько всміхајучись.

— Здорова, Гальу, — одмовльа Чіпка.

Серце в јого забилось; льубо јому стало, весело, шчо Гальа шче ј досі памјатаје јого.

— А ти јак јого знајеш? — пита јіјі батько.

— Він мене, поганиј, зльакав був — оттут на полі, — зашчебетала весело до батька Гальа, вказујучи рукоју в тој бік, де зльакав јіјі Чіпка.

— Јак же він тебе зльакав?

— А так; ја сиділа, вінок плела; а він скравсьа, — та ј зльакав…

— Ага… Ну, јди ж спати, сороко! каже батько.

— А то зостанусьа тут — на јого дивитисьа, чи шчо?! — хутко вимовила Гальа, ј јуркнула з хати.

„Рају міј… шчастьа моје! подумав Чіпка. — Шче ж ти не втекло від мене ј досі?!…“

Післьа вечері, поділилисьа грішьми: — заховав кожниј по три сотні. Потім унесли соломи; розіслали долі; заслали рьаднами; польагали покотом.

Не забаром усі, јак побиті, поснули. Один Чіпка не спить. Перекидајетьсьа з одного боку на другиј, мов шчо кусаје јого; душно јому, важко; пльушчить він очі… Јему ввижајетьсьа — Гальа. Така ж весела, хороша, — хоч би на кріхту зміниласьа; така ж смілива, жартовлива… „А то ж то ј вона, — дума Чіпка — розбишацька дочка!… Дивно ј чудно… Хај ми: волоцьуги, пројдисвіти, — часом без шматка хліба, в драніј одежині, без шага грошеј за душеју, з одними голими руками, босими ногами, та з голодними ротами… ні добра, ні достатків… хај ми крадемо, розбивајемо… голову під усьакі пригоди підставльајемо… хај, кажу, ми… А москаль… Хата — јак рај тој; жінка — јак пані; одним одна дочка — јанголь… а худоби всьакојі, багатства?… А ј він!… І він — такиј же бурлака, такиј же злодьуга, розбишака, јак наш брат!!… Чого?… дльа чого… На ві-шчо це јому?… Чудно ј дивно!“

І лупить Чіпка својі очі в темну темноту; дивитьсьа — догльадајетьсьа, прислухајетьсьа… Нічого ні видно, ні чутно. Тихо, сумно… Ось шчось зразу залопотіло… Мороз пробіг вподовш спини; волоссьа полізло в гору… „Ку-ку-ріку-у-у!“ прокричав десь поблизу півень — і замовк… Чіпка спльунув; перекинувсьа на другиј бік. Знову тихо, сумно… Ось хтось з товариства гуконув сонним голосом: „глуши, брат, јого!… глуши!… А ну-ну… от-так јого! от-так!…“ Глухо проніссьа тој викрик по хаті; страшно, тьажко, не мов голос з-під землі, черкнувсьа він Чіпчиного вуха, та ј замер… наче проглинула јого тьма темна. „І снитьсьа јому, шчо недавно очевидьачки було!“ подумав, здригнувши, Чіпка… А тут сон — мов без вісти забіг, і на думку не зіјде. „Піти хоч льульки покурити.“

Устав Чіпка тихо; налапав двері; нишком вијшов у сіни. Темно, — око виколи. На силу Чіпка намацав сінешні двері. Загарчали вони, јак собаки, не відчиньајучись. Одначе важка рука Чіпчина јіх подужала: вони подалисьа таки геть, зарізавшись у долівку…

Він вијшов на рундук. Дошч пороснув јому в горьаче лице — густиј та холодниј.

— Пху, навісниј! Коли вже ти перестанеш? — сказав у голос Чіпка, та ј подавсьа у сіни, витерајучи свиткоју вид. Далі — став над порогом; послав руку в кешеньу; витьаг гаман, льульку, наложив тьутьуном; налапав у кармані крицьу, кремінь; приложив губку… Черк! І посипались, јак зорі, јасні искорки до долу. Темнота усміхнуласьа, побачивши хоч невеличкиј світочок… Губка засичіла на кремені. Узьав јіјі Чіпка обережно, положив у льульку, придавив нігтем. Потьаг раз, у друге — осіјали сіни ј важкиј дим потьагсьа невеличкими мотузочками, закручујучись у гору, мішајучись з темрьавоју… Стукнув верхньак; дзенькнула крицьа об кремінь, падајучи в гаман, і зашморгнувши јого, послав Чіпка назад у кешеньу.

Обперсьа Чіпка об одвірки; одхилив трохи двері; випускав дим на двір, де він змішувавсьа з дошчем і зникав у темрьаві. А темрьава стојала страшенна, чорна; дальше одвірків нічого Чіпка не бачив, хоч јак не пришчурьував својіх бистрих очеј, јак не придивльавсьа, шчо б розгльадіти, — јак воно в москальа в дворі… Одні тільки вертунці часом літали перед јого очима.

Коли це, — чује Чіпка, — рипнули двері. Чіјась тиха поступ зашомотіла в сіньах. Чіпка одкрив верхньак, потьаг льульку — огонь осіјав сіни ј… диво… перед Чіпкоју стојала Гальа! У тонкіј, біліј сорочечці, трохи росхристаніј, в одніј спідниці, з роскинутими косами, шчо, јак дві гадини, спадали на јіјі білу шију і спускалисьа на, мов, виточені з білого мармору плечі, — стојала вона перед ним, јак русалка з кухликом у руках.

— Гальу! тихо скрикнув Чіпка.

— А ти чого, безувіре, тут у сіньах кадиш? Напер, — кажеш, — повні сіни, шчо ј дихнути не можна! зашчебетала вона, пізнавши Чіпку.

— Галочко!… чого ти боса вијшла?… Тепер дошч, кальука… покальајеш својі білі ніженьата…

— А тобі шчо за діло? Хіба ти јіх кохав?

— Хоч не кохав, так укохав, Гальу, — шепче стиха Чіпка, ледве переводьачи дух.

— О, ви всі льубі та жалісливі… А льудеј, јак куреј, ріжете! — промовила вона сурово.

Голос јіјі окликувсьа гнівом, докороју, огидоју. „А твіј батько? подумав Чіпка. — А сама ти?… трохи не одказав, — та јазик став руба, в грудіх дух сперло.

— Хіба ми ріжемо? ледве вимовив, перевівши дух: ми тільки рівньајемо багатих з бідними…

— Рівньајете?!… Геть! пусти! ја кухоль виполошчу…

Одіпхнула вона Чіпку од одвірків. Він подавсьа в сіни. Гальа вијшла на рундук; линула воду з кухльа; а дошч јіј пороснув прьамо в вид.

— Ух! задрижавши, скрикнула вона; — јаке холодне… Та мершчіј у сіни — прьамо на груди Чіпці, котриј одніјеју рукоју державсьа за одвірки, а другоју за двері.

Јак почув Чіпка, шчо до јого грудеј приникли јіјі гарьачі груди, — опустив розставлені руки, та ј обвив јіх кругом јіјі стану… Гальа затрусиласьа, порваласьа вперед… та ј схилила на јого груди своју голову.

— Галочко!… рибочко моја!… шепче Чіпка, а в самого серце, јак молотками, гамселить об груди. — Ти мене льубиш?… зірочко моја!… Очі јого засвітили на всі сіни, јак у звірьуки, коли вона кидајетьсьа на своју здобич.

— Пусти… пусти мене!… пручајетьсьа Гальа. — Іди собі… геть!

А сама шче ближче, шче дужче горнуласьа до јого.

Несчувсьа Чіпка, коли опустивсьа на долівку; несчувсьа, јак посадив Гальу на коліна до себе; несчуласьа ј Гальа, јак приникла головоју на јого груди… Затріпалось у нејі серце, јак пліточка в неводі… мовчать обоје… Хвилина… друга… третьа…

— Де це ти був ціле літо?… шепче вона, — шчо на поле не виходив?… Хтось другиј ходив замість тебе… То твіј брат?

— Не брат то, Гальу!… То міј ворог, шчо трохи не на вік розвів мене з тобоју…

— А ја думала… Ја думала: де це він? Чи не вмер, бува?… Чи може одруживсьа?…

— Хіба б тобі шкода було… јак би ја вмер? шкода?…

Гальа мовчала, та шче дужче горнуласьа до јого.

— Гальу!… стиха обізвавсьа він.

— Чого?

— Ти… ти кохајеш мене?… льубиш мене?… моја јасочко!… Правда — кохајеш мене?…

Гальа, јак зміја, обвилась коло јого шијі — ј міцно стиснула јіјі својіми руками; уста черконулисьа уст, — та ј злилисьа в довгиј, гарьачиј поцілунок… Чіпка од нестьаму розвів руки, Гальа висковзнула — ј скриласьа.

Опамјатавсьа Чіпка. „Тільки ж, тільки шчо тут була…“ думав він, та давај кругом себе шарити. Нігде ні шчо ні шерхне, ні стукне. Він підвівсьа з долівки… Темно, пусто, тихо… Обмацав він кругом сіни… нема! „Не чуть же було, шчо б і двері скрипнули“, подумав він, і став прислухатись. Було тихо кругом, јак під землеју… „Утекла!“ промовив він сам до себе; засунув надвірні двері ј тихо побравсьа в хату, де спало пјане товариство.

Довго шче качавсьа він на лігву; прислухавсьа, јак стукотало серце; чув, јак барабанив дошч у вікониці; — јак півні викрикували; — братчики з просонньа бурмотали; думав, — јак це воно випало так несподівано; радів, јак дитина играшці; дивувавсьа, јак злодіј, шчо вкравши в старцьа торбу з цвілими сухарьами, знајшов у ніј страшенну силу грошеј… Тільки перед світом запльушчив очі — і заснув тихим, одрадним сном.

Нерано прокинулись братчики. Дошч не вгавав, а по вчорашньому сіјав, јак крізь сито, ј поривав до сну.

— А ну! рушај, братцьа, — пора! гукнув Лушньа на всьу хату, скочивши на ноги.

Одно за другим стало товариство рушати. Один Матньа не підводитьсьа. Другі повиходили в сіни; повмивалисьа водоју, шчо стојала в діжці; знову ввіјшли в хату. Матньа шче лежить, та зіхаје на все горло. Не забаром до них і хазьајін пријшов.

— А шчо, дьадьку Максиме, — пита Матньа, розвернувшись, јак кнур, на барлозі: — чи буде чим похмелитисьа?

— Хиба ж тобі так у горло ј лити? — одказав замість Максима, Лушньа.

— А хіба мені дорого встати?

Та з цим словом, швиденько скочив на ноги, та — нечесаниј, роскудланиј, з заспаноју, невмитоју пикоју — так і сунувсьа за стіл.

Максим поздоровавсьа з панебратчиками, вијшов з хати.

— Та воно б уже годилосьа ј поприбірати, — сказав хтось з гурту. — Ач, јаке рајно!

— То вже — хај хто хоче… одказав, позіхајучи, Матньа.

— А ти? питаје Лушньа, гостро гльанувши на јого.

— Про мене — ј так гаразд…

— А јак горілки нема?

— Чому нема?

— Тому, шчо рајно̀ в хаті…

— Ну, так шчо ж?… Хіба воно буде з горілкоју в рот тьагтисьа? Хај собі лежить далі, та ј годі!

Поки Лушньа з Матнеју вели таку розмову, другі, кожен вхопивши по оберемку, витаскали всьу солому з хати. Тим часом вернувсьа ј Максим з учорашнім баклагом; за ним увіјшла ј москалиха, несучи в одніј руці два хліби, а в другіј — здоровенну миску капусти…

— Оже ј справді похмельатись будемо! каже усміхајучись Матньа, вгльадівши москальа з баклагом.

— То ти хоч би пику вмив, — докорьа јому Лушньа.

— На біса ја буду мити, коли дошч і без того обмије.

— Ну! у тьебја, брат Максім, как ја віжу, маладци таварішчі! обізвавсьа до хазьајіна один з москалів, — пушкарь.

— Та шче ти ј не бачив, москальу, наших славних діл! — одказује Лушньа, вдарьајучи москальа по плечі рукоју, ј опускајучись коло јого на лаву. — Ось поживи лиш довше з нами, — тоді побачиш, —— чи молодці, чи ні!

— Да ужь, брат, і без таво відно, какіје маладци! Во̀ — пасматрі на јефтаво! — махнув рукоју на Чіпку. — Да он би пушку однім взгльадом сбіл с пазіціјі… Сматрі: у, какој!!

Чіпка не чув нічого того. Післьа вчорашньојі стрічі, він сидів собі мовчки в кутку, та тільки знај кидав свіј бистриј погльад на ті двері, јакими вчора увіјшла Гальа. Думки јого далеко літали; він не чув, не дослухавсьа, шчо верзло товариство. Кагал, гармидер стојав у хаті, јак у жидівськіј школі, — аж поки Максим не почав частувати. Тоді все затихло… роти заремекгали; пальці раз-поз-раз опускалисьа то в миску з капустоју, то в полумисок з огірками. Усі мовчали, надолужали над сніданньам. Чутно тільки було, јак на зубах трішчали огірки, капуста; — јак роти жували, пльамкали…

— Суха! перегодьа трохи, крикнув Матньа, на силу проковтнувши цілу жменьу капусти.

— Підмочимо, — обізвавсьа москаль, беручись за баклаг.

Пішла рьадова кругом столу; знову пальці заходили; роти запльамкали…

— Удавивсьа! каже, икнувши, Матньа, ј положив хліб на стіл.

Усі зареготалисьа, гльадьа на роскујдану голову, на одутлу пику Матневу.

— Проткнемо! одмовльаје Максим, узьавши баклаг у руки.

— Оцього, дьадьку, Максиме, — каже Лушньа, — тільки пријми, то не знатимеш, јак і одгребтисьа!

— Нічьаво! одказује по московськіј Максим, підносьачи чарку Матні.

— Вот ти ј хахол, — обізвавсьа до Матні москаль-пушкарь, — а право порьадки знајешь! Тьебье би толька кгасударьу служіть…

— Служили ми вже, брате-москальу, одмовльаје Матньа, всьуди, — та дозналисьа, шчо — нема крашче, јак баклазі з горілкоју служити!…

Сміх, регіт окрив усьу хату.

— Вот, што правда, то правда! — каже москаль, регочучись.

Максим обіјшов по третіј.

Післьа третьојі, розвјазалисьа јазики. Підньавсьа крик, регіт, гомін. Утомилисьа вже роти жувати, — давај балакати. Там, у кутку, троје завели річ про теперішнье житьтьа трудне; другі зньали мову, — јак панів дурили; треті — згадували вчорашнье погульаньньа, а четверті — про давнішнье гуторили… Звісно, дванадцьать душ: кожен по слову, — то ј то дванадцьать слів. А тож-то јак усі разом загомоніли, та тој тіјејі, тој својејі! Нічого не розбереш; нічого виразно не чутно; один крик, галас…

Тільки Чіпка — јак води набрав у рот. Він мовчки јів, мовчки пив, тепер сидів, мов німиј, та з двереј не спускав очеј.

— Шчо це наш отаман притих? — дивльачись на Чіпку, мовить Матньа.

Чіпка не чув. Усі гльанули на јого, згльанулись між собоју, — засміјались.

Чіпка ј сміху не чув.

— Чи не набачив лишень чого ласенького? — тьагне розмову Лушньа. — Він у нас голінниј на ласошчі…

— Да, да! вот ано і јесть!… Ја сам толька што хатьел кгаваріть пра јефту пьерьепьолку, — перебив јого москаль-Сидір, шчо роспрьагав конеј з Максимом.

— Та вже, поздоров боже дьадька Максима, та дьадину Јавдоху… обізвавсьа Пацьук. — Таки, шчо собі, то собі; а то таки ј дльа льудеј потрудилисьа…

По хаті роскотивсьа регіт. Максим догадавсьа з чого сміјались, став і собі тихо реготати.

— Та подьакује, подьакује хтось не раз і не два мені за нејі, — одказав він з сміхом.

— Ја вже тобі, дьадьку, коньа о̀н-јакого достану! каже Лушньа.

— Да на что јему конь, когда у ньего такаја кабиліца, — тупо жартује Сидір.

Аж ось двері розчинилисьа — і, јак та јасочка, вскочила Гальа в хату. Жарти ј розмова затихли; всі задивилисьа на јіјі хорошу вроду, на зашарине личко, шчо за ніч мов помолодчало…

Швиденько вона підіјшла до столу; вхопила миттьу порожні миски, та ні на кого не гльадьа, не кинувши ј оком на Чіпку, — скриласьа за дверіма. Він сидів, јак сова, витрішчивши баньки…

— Спасибі богові ј хазьајінам — за сніданьньа; а мені, шчо најівсьа! перервав німоту Лушньа. — Час, братцьа, до дому рушати.

— Чого до дому? — обізвавсьа Матньа. — Хіба тобі тут погано?… Аби тепло, та горілка, то ја хоч на цілиј вік зостанусьа…

Усі зареготалисьа, ј рушили зза столу.

— А шчо ж, справді пора! Отто тільки: дошч, јак затьавсьа… А час!

Устав і Чіпка. Подьакували хазьајінам; позакурьували льульки, ј потьагли з двору: одні в одну, другі — в другу руку. Чіпка з својім товариством пішов у Піски.

Одіјшовши вже геть у поле, огльадівсьа — кесета нема.

— Стојте, братцьа! кесет забув…

Повернув назад; дивитьсьа — на хвіртці стојіть Гальа ј гукаје:

— А чиј кесет? хто кесета забув?…

— Шчо таке? — обзивајутьсьа до нејі з другого боку.

— Кесет… підньавши кесета в гору, показује вона.

— Кесет? — Не наш! та ј пішли собі.

Чіпка побіг підтьупцем. Тим часом Гальа на кесет роздивльаласьа, — розшморгувала, загльанула в середину, полапала рукоју та ј знову зашморгнула.

— Міј… міј… Галочко! каже стиха Чіпка, добігајучи до нејі.

— У-у-у, јолопе!… Јак квочка з курчатами, так ти розгубивсьа з својіми думками… Не знајеш, шчо ј діјеш…

Сунула јому кесет у руки, а сама швидче за хвіртку.

Гльанув Чіпка на кесет… Шчо за біс? Тьутьуну було не більше жмені, а це так оддулосьа… Шчо воно? Розшморгнув, полапав, — мньаке; витьага: — другиј кесет, з синьојі шовковојі матеріјі, вишитиј червоними квітками ј кругом обсажениј червоними китицьами!!…

Очі в јого загоріли; по виду розливсьа всміх…

— Льубо моја!… коханьньа моје!… прошептав він, і весело повернув до товариства.

XXIV

Цілиј тиждень лив дошч, јак з відра. Цілиј тиждень не виходив Чіпка з двору. Усе собі по хазьајству: то коло того, то коло другого.

— Знајеш шчо, сину? — каже јому одного вечора мати, прьадучи вовну — знајеш шчо? Оце ја дивльусьа на тебе ј на себе, та ј думају: ја вже стара, нікчемна стала; уже мені важко иноді ј у печі витопити… Чују, јак сила моја упада, смерть наближајетьсьа… Ти б одруживсьа, сину! Не доки јого одкладати… Уже, слава тобі, господи, другі твојіх літ дітками льубујутьсьа; а ти все бурлакујеш, та, мов, загубив шчо, ходиш… Хіба мало дівчат у селі? Сподобај јаку, та поки пилипівка не зајшла, — одружисьа, сину… І сам не будеш світом нудити, ј мені поміч буде!

— Шкода, мамо! Нема по мені дівчат на селі.

— Чому нема, сину? Он, Христьа Бондарівна, Мотрьа Книшівна, або Катрьа Остапіјчина? Чим не дівчата?… Шчо не богаті? Та багата ј не піде, сину, на такі злидні, јак у нас… А все ж вони дівчата, јак слід: хорошого, чесного роду, робочі, слухньані… Оженисьа, сину; оженисьа, міј голубе! Хај хоть на старість доведетьсьа мені тебе в парі побачити…

— Шкода, мамо!

— Чого, шкода. Шкода, кажуть, лихиј чоловік! Доки ж јого отак волочитисьа? поки ј голова посивіје?!…

— Пријде пора, — пријде сама.

— Хіба јака городньанська повіја… А вже добројі не діждеш, шчо б пријшла сама.

— Уже јака буде, така ј буде.

Замовкла мати: бачить — не переможе сина. Замовк і Чіпка, думајучи своје про себе.

Післьа ціјі розмови, діждали неділі. Хмурне небо розгодинилось; блиснуло сонечко јасне; повінув вітерець — стрьахла трохи земльа.

— Ја, мамо, каже Чіпка, піду в Омельник на јармарок: чи не купльу коньаки?

— Боже тобі поможи, сину! Тільки — на ві-шчо ти на зиму јіјі купиш? Чим јіјі прогодујемо?

— Та вже знајдемо чимсь.

Зньавсьа Чіпка післьа раннього обіду, пішов… тільки не в Омельник, а прьамісенько до Гудзьа на хутір.

Пријшов до двору, — всьуди позачиньано, позапирано. Почав Чіпка дергати хвіртку: хвіртка була заперта. Дві собаки кинулись до воріт, брьазкајучи цепами.

— Хто там? гукаје голос з двору.

— Це ја. Одчиніть!

— Хто — ја?

— Чи дьадько Максим дома?

— Ні, нема.

— А де ж?

— Појіхали в Омельник на јармарок.

— А тітка Јавдоха?

— Та ј мати ж з ними.

— То це ти, Гальу? пізнав јіјі Чіпка по голосу.

— А ти хто?

— Та відчиньај уже, — тоді побачиш!

Пізнала ј Гальа Чіпку; хутенько побігла до хвіртки, одшчепнула.

— Чого це ти пријшов?

— Тебе одвідати… јак поживајеш, моја горличко?

Гальа мовчала. Гльанув на нејі Чіпка, та ј здивовавсьа: пожовкла, з лицьа спала, зморшчилась…

— Шчо з тобоју, Гальу? — аж скрикнув. — На тобі лицьа не знать… Ти недужа?

— Та јди вже в двір, — сердито одказала вона, з нетерпльачоју. — Стану ја під двором розмовльати…

— Чіпка ввіјшов у двір. Гальа зачинила хвіртку, зашчепнула, ј повела в своју хатину.

Хатиночка, — јак чашечка: невеличка, чиста, јасна, весела. На покуті стојали образи в срібних шатах, заквічані васильками, гвоздиками, безсмертниками; перед образами на срібному ретьазьку висіла срібна лампадка. У тому ж таки кутку — стіл стольарнојі роботи; в другому — ліжко, заслане мньаким шовковим ко̀цем; по-під стіноју — невеличкі стульці. Всьуди так хороше, чисто; пахошчі од васильків та мньати окривали всьу хату, лоскотали чутьтьа… Чіпці здалосьа, шчо він у рај вступив… Усе гаразд, јак би не така сумна Гальа!

— Ти не здужајеш, Гальу? знову пита јіјі Чіпка, пильно дивльучись у вічі.

— Ні, здорова… тільки не весело чогось… так шчось за серце ссе.

— А ја тобі ј не дьакују за кесет, — мовить, здумавши Чіпка. — Спасибі тобі! Чи не сама бува ј гаптувала?…

— Јакиј кесет? питаје Гальа, звівши на јого својі задумані очі.

— А тој, шчо ти в міј вложила, јак забув свого....

— Коли? Шчо це ти — збожеволів, чи шчо?

— А хто ж то вложив?

— Та коли?

— Та тоді ж, јак міј вертала.

— А ја почім знају?… стала б ја такому . . . . . . . . кесет дарувати!! От, шче не видано!… веселіше зашчебетала вона.

По голосу пізнав Чіпка своју недавньу Гальу, жартовливу ј веселу. Серце јого зраділо, очі заблишчали.

— Галочко, почав він.

Гальа дивиласьа прьамо јому в вічі гостро-гостро… Чіпці стало ніјаково.

— Та чого це ти справді сьогодні така, мов не на тој бік устала?

— А тобі шчо за діло?

— Галочко!

— Геть к бісу! Все б тільки дурити… з ума зводити…

— Галочко!…

— Геть, одчепись!…

Устала вона од јого; одіјшла; сіла крај вікна, шчо виходило прьамо на поле, та ј послала очі далеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де сивіло небо, спускајучи крајі својі на земльу. По личку јіјі, сумному, та жовтому, раз-по-раз пробігали јакісь смужки. Чіпка дививсьа на нејі, та дивувавсьа, шчо з нејі сталосьа… А вона не спускала очеј з вікна. Чіпка бачив, јак вона поблідла, јак заблишчали в нејі очі — јак дві гарьачі сльози скотилосьа по личку… до долу. Він дививсьа на все це, а серце јого, неначе хто давив… у лешчатах, — так јому було больаче, та трудно…

— Гальу! рибонько моја! чого ти плачеш? питаје він, підступивши до нејі. — Чому ти не повідајеш мені свого горьа?

Гальа закрила очі руками, захитала головоју… Чіпка присунувсьа до нејі.

— Галочко!… льубаја моја!

Вона схилила на косьак голову, стиха плакала.

— А ја думав… каже Чіпка, стиха доторкнувшись до голови јіјі. — А ја думав: піду до нејі… провідају јіјі… Мати скребе голову: женись, та ј женись!… дівчат мені раје… (Гальа притихла, наче заснула). Та не пријмаје јіх моје серце… Піду, думају, до својејі голубоньки… скажу јіј…

Та тихо схилившись, злегенька поцілував він Гальу в незакриту шчічку.

Гальа здригнула, підвеласьа… Очі заплакані; личко од натовпу почутьтьа та від сліз горіло. Гльанула вона на јого та јакось жалісно запитала:

— Чому ж ти батькові та матері не сказав?…

— Ја хотів, моја горличко, тебе попереду спитати… Чи підеш за мене?… чи вподобала мене, моје коханьньа?…

Гальа, — мов ожила. Випрьамилась, довго ј пильно дивиласьа на Чіпку, — не мов вивідувала правди. А це зразу, јак заломить својі руки — аж пальці захрушчали… В очіх у нејі заграла одрада не одрада, зло не зло, — шчось добре, льубе, а разом хиже ј лихе.

— Чому ж ти мені давно цього не сказав? — скрикнула вона. — Чому ти не сказав мені цього тоді, јак ја вільна була?… јак вінок плела?… јак по широкому польу, по луках квітки збірала?… Гульала по світу, — нема впину, нема заборони… А тепер?… тепер…

Вона знову заламала руки, — знову јак поламані, захрушчали пальці; на очі навернулисьа сльози, — от-от бризнуть…

Чіпка — сам не свіј. Зблід на виду, опустив голову, — та не швидко вже стиха бојазко запитав:

— Шчо ж тепер, Гальу? шчо?… Скажи мені… все, все!…

— Шкода… засватана вже ја!…

З очеј хлинули сльози в нејі, облили личко… Закрила вона јого рукавом, знову опустиласьа коло вікна на стулець, схилила на руку голову, та нерозважно плакала…

Јак хто гостриј ніж угородив Чіпці в серце, — так невеличкі ті три слова. Јак хто обухом гамселив у јого голову, — так одзивалосьа в ніј гірке риданьньа Галине… Він хапавсьа за думку, — шчо тепер робити, — та голова ј памјать уже не служили јому… Думки рвалисьа, на шматочки; він силивсьа звести јіх до купи, напрьагав розум… та, здајетьсьа, ј розум јого покинув… Нічого не пригадаје… Чув тільки, јак у голові гуде, шумить, дзвонить; — јак серце раз-поз-раз тіпајетьсьа, наче збірајетьсьа вискочити… Не знајучи јак, з чого почати, він вхопивсьа за першу думку, на силу вимовив: — Коли ж це?… јак?… за кого?…

— Тоді ж… того самого дньа, јак ти пішов… Москаль Сидір зоставсьа в нас, та в вечері попилисьа з батьком, та ј…

— Та ј шчо батько? перервав Чіпка.

— Іди, каже… не вік дівувати… Ј мати рајуть: іди!… Сидір, кажуть, чоловік хорошиј, тихиј…

— А ти — шчо? аж кричить Чіпка.

— А ја?… Не льубиј він мені, — кажу јім…

— Шчо ж вони?

— Годі, кажуть, усе льубого, та милого дожидати… і то гидкиј, і то не гарниј, не льубиј… Поживете, — польубитесь…

— Со-баки! — гримнув Чіпка на всьу хату. Гальа на јого гостро гльанула.

— Де він живе? грізно одрубујучи кожне слово, запитав Чіпка, а в јого очіх засвітило шчось страшне.

— Не знају…

— Убју… заріжу… задавльу!… Скочивши з місцьа, кричить він, бігајучи, јак несамовитиј, по хаті, та скрегочучи зубами.

— Тьу-тьу!… тьу-тьу!… одмовльаје Гальа, підвівши голову. — Шчо це ти: здурів, чи шчо?… Тільки хоч пальцем зајми јого… то не бачити тобі мене, јак свого уха!

Чіпка схаменувсьа. Опустивсьа на стулець; звісив на груди важку голову.

— Бач… јакиј ти! каже јому Гальа. — Бач јакиј?!… Јак же мені за такого јти, коли він так безневинно візьме, та ј заріже чоловіка?… Јак ја за такого піду?… Пријде така година, шчо ј жінку задавить… кинетьсьа ј на нејі, јак скажениј…

— Галочко!… побіјсьа бога… шчо це ти кажеш?… Шчо б ја?… мене заріж… мене задави…

— А Сидора?… га, Сидора?…

— О-ох!… Ти не знајеш, Гальу, јак мене завіјна вхопила… Пече мене… оттут пече… мов хто жару насипав…, — показује на груди.

Гальа мовчала. Замовк і Чіпка. Підвівсьа з місцьа, став ходити вподовш хати, та блукав страшними очима по стінах… Зробилосьа тихо, важко. По задуманому личку видно було, шчо Гальа думала јакусь кріпку думку, — та зразу не зважувалась сказати…

Аж — ось — загорілисьа в нејі шчоки; заискрили одрадоју очі, — роздались, побільшали; одкрилисьа уста від напору спертого в грудіх духу, — аж пашить Гальа, јак у вогні горить…

— Знајеш шчо, Чіпко?… Може, шче не все пропало… Ја скажу матері… може вона батька вмовить… Тільки ось шчо…

Чіпка насторочив уха, пильно дививсьа на Гальу.

— Кинь ти житьтьа таке! скрикнула, та аж поблідла.

— Јаке?

— Чуже добро грабувати, льудеј убивати!

— Галочко!… Ніхто на світі не скаже, шчо б ја кого вбив… Хіба обороньајучись, руки не здержав…

Засовалась Гальа на місці; очі знову засвітили хижо; лице затіпалось.

— Прокльатиј!… каторжниј!… загукала вона на всьу хату. — Обороньајучись?!… від кого обороньајучись? Лізеш у чужу хату красти, та хочеш, шчо б хазьајін не ловив тебе?… Злодьуго!

— А вони?… вони хіба крашчі? нажилисьа з нашојі праці, та ј панујуть… А тут… хата валитьсьа; мати стара; сам копи не заробиш у день… Треба јісти; треба ј одьагтисьа… Јак же јого жити, Гальу?… Та хіба ми крадемо? Ми своје одбирајемо… Пан — наробив нами; жид — надурив з нас… А нам хіба з голоду пропадати? серед шльаху погибати?…

— Чіпко… голубе міј! кинь!… Не буде шчастьа, не буде добра… Ти пријдеш у ночі з побојішча… льажеш коло жінки… та тими руками, шчо недавно льудеј давили, в крові грілисьа… будеш жінку пригортати… Тими вустами, шчо несли тільки лајку та прокльони всьому світу — станеш јіј про своје коханьньа шептати, будеш цілувати… у-ух!…

Вона затрьасласьа всьа, јак лист на осичині.

— А жити ж з чого? — напіра Чіпка.

— Робити чесно… працьувати шчиро…

— А товариство?.. А батько?…

— Зајідемо в другиј крај… де б нас ніхто не знав, ні відав…

— О-ох Гальу! Не знају, шчо буде. Ја — отаман… Јак почује товариство, шчо кинув, — не животіти тоді. Покльалисьа так ми один одному…

— Кому ви кльалисьа, душогубці, розбишаки? кричить, схопившись, Гальа. — Кому ви кльалисьа?… Прокльаті!

— Один одному кльалисьа, Гальу…

— Чорт чортові кльавсьа!…

Гальа зареготалась болізно; божевільниј сміх јіјі розкотивсь на всьу хату.

Чіпка гльанув на нејі, замовк, та, јак підстрелениј, опустивсьа на стулець…

— Ти думајеш, — перегодьа трохи, знову почала Гальа: — ти думајеш — легко мені дивитись на житьтьа батькове по бік з житьтьам добрих льудеј?… Бачиш: вони шчиро працьујуть, чесно хліб заробльајуть, з льудьми поводьатьсьа… і встајуть і льагајуть тихі, спокіјні… А тут?… Сиди, јак у тьурмі, на запорі… Страшно ј очеј показати між льуде… Настане вечір, — ціла јурба пјаних льудорізів валить у хату… Шушукајутьсьа, тихо перемовльајутьсьа, поки підуть на всьу ніч… Вертајутьсьа вже перед-світом, — та јак гробовики, ховајутьсьа по горишчах, по погребах… переховујуть чуже, награблене добро… Це все, шчо на мені, — все грабоване! Ти думајеш: не давить воно мене? Мов хто рукоју за горло душить, випіраје дух з мене… Ти не дивись, шчо ја весела ј жартовлива… То веселить мене лиха моја година!… Шче день — сьак-так переможеш… А в ночі — льажеш спати, то ј привиджујетьсьа тобі: буцім лізе хто, кричить: „оддај міј платок!…“ та ј потьагне за волосьсьа… „Оддај моје намисто!…“ та ј хапаје холодними, јак лід, руками за шију… Ти думајеш, легко воно мені носити јого — оце рамја?… легко?!…

Та јак ухопить зо зла руками шовкову спідницьу, — так і рознизала од подолу аж до самого стану…

— Гальу! Гальу!… скрикнув Чіпка, хватајучи јіјі за руки. — Не роби цього!

— Геть! пусти!… пусти!!

Очі в нејі, јак вугільльа, запалали… аж затремтіла всьа.

— Ти знајеш — може, та, шчо цьу спідницьу носила, лежить тепер під землеју — тліје, тільки кров јіјі, марне розлита, встаје… А ја… ја доношују це рамја… мучусьа… беру гріх на себе… за ві-шчо?… За те, шчо ја — розбишацька дочка?… Крашче б ја гола, јак мати народила, по польу носиласьа; јак навіжена, ганьала по степах широких, — ніж мені в ціј тьурмі мучитисьа, в цьому пеклі скліти!… У-у, прокльаті!…

Та — хіп! за добре намисто. Намисто пороснуло з шијі до долу.

— Схаменись бо, Гальу! Тебе ж за це битимуть…

— Хај крашче вбјуть, ніж чужим добром задушать!…

І знову сіла вона під вікном, підперла голову рукоју — ј задивиласьа в пусте та німе поле, шчо геть-геть чорніло та сивіло перед јіјі очима… Ніколи вона не здаваласьа Чіпці такоју хорошоју, јак тоді… Він перекидав погльад то на розідрану спідницьу, то на намисто, шчо роскотилосьа по всіј хаті… Јому жаль було својејі льубојі Галі; сумно од такого гіркого житьтьа; а в душу закрадавсьа острах, не було сили — разом всього покинути…

Гальа не довго мовчала. Погльанула вона на знівиченого јіјі словами Чіпку, шчо сидів, мов у воду опушчениј, бојавсьа підвести на нејі очі, — ј жаль проньав льубльашче дівоцьке серце.

— Чіпко! льубиј міј! молила вона. — Покинь!… Заві-шчо ж ја тебе покохала?… Покинь, міј голубе!…

Та підіјшовши до јого, льубо загльанула в вічі.

— Побачу, Гальу… може покину… Подивльусьа… А јак не можна буде?!…

— Ні, покинь! Чујеш: покинь!!… А то ја сама задавльу тебе својіми руками… — нестьамно белькоче вона, обвивши јого шију руками, та обдајучи гарьачими поцілунками.

— Добре, Гальу!… добре, моја рибонько! — шепче, нестьамившись, Чіпка, пригортајучи Гальу.

— Ну, а тепер — з хати — на виступці! — весело загомоніла вона. — Незабаром батько з матірју буде!

Чіпка хотів шчось сказати, та Гальа не дала.

— Іди, јди! јди, јди!

Та взьавши шапку в одну руку, а за Чіпчину схопивши другоју, — поволокла јого з хати.

Нехотьа потьагсьа Чіпка. Нічого робити — треба іти!

Провела јого Гальа за хвіртку; зачиниласьа ј зашчіпнулась.

Поволіксьа Чіпка від двору тихо — по-малу, ледве переступаје ногами… У похиліј голові борьукались веселі надіјі з невимовноју тугоју. Јак здумаје він, шчо Гальа не переможе батька-матері, не вдастьсьа јіј јіх умовити, — то серце јого наче хто в жмені здавить; коли ж нагадаје, јак вони поберутьсьа, житимуть у парі, — од серцьа одіјде важкиј гніт, і легко-легко воно затіпајетьсьа… „А јак же з ними розвјазатись?… јак јіх зрадити?… присьагу поламати?…“ Од такојі думки знову обхопить јого сум; знову серце заније… Отак мінилисьа јого думки: то веселили одрадоју, то пекли огнем туги — ј знемогав він од натовпу јіх. Він уже радніјшиј би јіх забути, покинути, — та сами вони лізли, јак мара, в јого голову… Шчо б розірвати јіх чим-небудь, він почав обдивльатисьа навкруги… Нігде ні душечки, ні льалечки. Німе та буре поле розстилалосьа перед ним і за ним. День випав хмуриј, невеселиј. Дошчу не було; а тільки хмари, јак димчаті килимці, заступали світ сонцьа, пересувалисьа з місцьа на місце, плавали по високому небі, одна одну доганьајучи, одна другу переганьајучи, ј кидали своју сіру тінь на чорновату земльу… Вітер тьаг легенькиј з полудньа… Чіпка підвів голову, радиј хоч вітрові, шчо обвівав јого червониј, јак калина, вид, прохоложував гарьачу голову… Јому стало не мов легче од такојі прохолоди; веселіші гадки стали закрадатись у јого душу, а журба впрьама все таки не кидала серцьа… І Чіпка затьаг:

Зелениј бајраче, на јар похиливсьа; Молодиј козаче, чого зажуривсьа?…

Спершу тихо, протьажно виливаласьа пісньа, ј чутно в ніј було тугу невимовну, плач гіркиј — задавлениј; далі голос усе дужчав, міцнішав, розвертавсьа на всі боки, і, јак зімні заводи вітру, розльагавсьа журливо по пустельному польу…

лунала пісньа; а поле, мов шче дужче почорніло, аж насупилосьа…

XXV

Вернувсьа Чіпка до дому, та зараз кинувсьа по хазьајству, — не загльанув і в хату. Мати тільки ј бачила, јак він овечатам підкладав просьанојі соломи.

Настав вечір. Мати роспалила піч, поставила вечерьу варити. Уже ј вечерьа поспіла, а Чіпка не входив у хату. Мати засунула в жар страву, приньалась перемивати посудину, підмітати хату. Уже ј коло посудини упоралась, і хату підмела, — не јде Чіпка.

— Шчо це він там так забаривсьа? — промовила Мотрьа сама до себе, та ј вијшла погукати.

Гукала-гукала, — не чутно. Увіјшла вона в хату, підождала шче трохи, — немаје. Материне серце стала розбірати досада.

— Јак би знала, не захожуваласьа б і коло вечері… Хоч би був у хату напльував, сказав, — чи дома ночуватиме, чи знову повіјетьсьа на всьу ніч… Побила мене лиха година, та нешчаслива, з тими побіганками! Та то ж — день у день, ніч у ніч! Мабуть, назнав десь повіју всесвітньу, — та ј віјетьсьа…

З досади висунула вона галушки з печі, всипала трохи в миску, сама сіла вечерьати. Настромила одну галушку на спичку; вкусила раз, у друге, — та ј удавиласьа… Сьорбнула ложку шчерби, — та ј загадаласьа… Галушка на спичці захолола; шчерба в мисці застигла — заволокласьа зверху сироју плівкоју… Јак здумала Мотрьа знову јісти, то все вже загусло, захололо. Вона підвелась, поставила вечерьу на припічку, обмила ложку ј миску, — та ј полізла на піч спати… Думки про сина обступи јіјі ј не підпускали сну…

А Чіпка тим часом справльав своје діло у Крутому Јару. Там, на пивниці в жида, служив Лушньа. Чіпка пішов до јого. Прогульавши перед тим цілиј день, Лушньа над вечір знемігсьа та, завалившись на солому в стодолі, захріп мертвецьким сном. Не швидко Чіпка знајшов јого, — задутого, сонного.

— Тимохвіју! Тимохвіју! гукав він, качајучи Лушньу з боку на бік. Чув? Тимохвіју!…

Тимохвіј тільки мукав та бикав. Чіпка довго вовтузавсьа: перекидав јого, підводив… На останку, розсердившись, штовхнув Лушньу під бік ногоју. Тој скрикнув — і роскрив очі.

— Јакого ти чортового батька? гукнув він, та не гльадьа на Чіпку, знову поваливсьа опукоју на солому.

— Тимохвіју! — гукаје Чіпка, стојачи над ним.

— Чого?

— Устань…

Лушньа зирнув, ледве підньавшись в гору верхні віјі.

— Це ти, Чіпко? чого ти?…

— Уставај!… Треба.

— А шчо там? повернувшись до Чіпки лицем, пита Лушньа.

— Ти не знајеш, де Сидір живе?

— Ја ј Сидіра не знају… Јакиј це?

— Москаль… Тој шчо… памјатајеш?

— Не знају!… одказав Лушньа, чухајучись та зіхајучи.

— Сидора-москальа не знајеш?

— Та самого знају, — та не знају, де живе.

— Так, може, тут хто з ваших знаје?

— Не знају… позіхајучи, одказује Лушньа.

Чіпка зо зла поскріб потилицьу.

— Тут је в вас на пивниці пушкарі, — мабуть, вони знајуть…

— І того не знају…

— Шчо ж ти знајеш? скрикнув з серцем Чіпка.

— Нічого не знају, — одказав понуро Лушньа, ј перекинувсьа на бік.

— Божевільниј!

Чіпка пльунув і вијшов з клуні. Серце јого пекла досада… — „Піти б до Петра та до Јакима? — подумав він. — Так же не близькиј світ: треба аж на Побиванку теліпатись…“ Він знову вернувсьа до Лушні.

— Тимохвіју! та скажи, Христа ради…

— Шчо ја тобі скажу?… І чого јому так припало до того Сидора?!…

— Ироде! гаспиде! закричав Чіпка: напивсьа, шчо ј јазика не повернеш у роті, — то јому ј бајдуже, шчо тут з тебе жили тьагне…

— А-ај, го-спо-ди!… позіхајучи, каже Лушньа. — Ходімо вже… та ј устаје.

Чіпці трохи полегшало. Вијшли вони з клуні; напрьамились до хати, де жили робочі з пивниці.

Клуньа стојала оддалеки. Треба було переходити до хати через пустинньа. Тут вони стріли метку москалів, котрі јшли до півниці випити пива. В тој час уже добре смерклосьа. Вони поздоровкались з москальами ј швиденько поминули јіх. Коли це — шчось ударило Чіпку ззаду по плечі.

— Здоров, Чіпко!

Чіпка огльанувсьа, — Сидір.

— А-а, здоров, Сидоре!

— Куда јефто ви? питаје Сидір.

— Та тебе шукајемо, — одказав Чіпка.

— Ну, вот і харашо. Пајдьом вмьестье піва випьјем.

— Ви јдіть собі, а ја піду спати, — каже, одрізньајучись, Лушньа.

Чіпка пішов з москальами.

— Сидоре! ја до тебе мају діло, — каже Чіпка, коли вже підпили трохи.

— Какоје? кгаварі!

— Та… бач… мнучись, одказује Чіпка: — льуде чужі…

— Кгаварі-кгаварі: ето, брат, свајі.

— Та хоч і својі, — та не можна…

— Ну, пајдьом паходім. Ви, братци, абаждітье. Ја — січась, — обернувсьа Сидір до москалів.

Вијшли вони у двох з хати, почали ходити по пустоші, кругом пивниці. Ніч уже зовсім нальагла на земльу, а в додаток шче ј туман підньавсьа. Було темно ј вохко. Чіпка почув, шчо в јого јакось страшно затіпалось серце, мов шче ніколи так не билосьа; в грудіх спірало дух, важко було дихати… „Шчо — јак не схоче?“ думав він. Серце в јого хололо, він не знав, з јакого боку підступити до Сидора.

— Ну, что жь ти? — не видержав Сидір.

— Та бач, Сидоре… Ја чув — ти женишсьа…

— Да. А что?

— Та, кажуть, либонь молода не хоче…

— Как нье хочет?… Да что малада, калі атьец с матьерьју слово далі!… Чево јеј јешчо?

— Та воно, бач, нічого… Јаке тільки ваше житьтьа буде?… Не з ними ж тобі жити, а з жінкоју…

— А калі нье будьет слушатьсьа — јефто на што? — і показав кулака.

Чіпку проньав на скрізь і страх, і холод.

— Сидоре!… не губи душі!… бовкнув Чіпка з опалу, та ј сам схаменувсьа, — та було вже пізно.

— Какој душі? — питаје здивованиј Сидір.

„Виручај, милиј боже!“ подумав Чіпка — ј голосно промовив:

— Вона тебе не кохаје… Ми з неју давно знајемось, та…

— Может бить хочешь, чтоби ја уступіл тьебье? — перебив јого Сидір. Нье, брат: не бивать јефтаму!

— Ти, јак москаль, брате-Сидоре, — всьуди вештајешсьа, всьуди ходиш з полком, — ти собі знајдеш десь крашчу…

— Да что ти, брат? Вьедь ја іздьержалсьа… Четвертнују фьедьфьебельу дал, пьатідесьатірубльовују ротному, штоби только пазволіл; да јешчо пакупок сдьелал рубльов на пьатьдьесьат…

— Ја тобі, коли хоч, у двоје верну…

— Да какже, братьец? Вьедь меньа спросьат: почему нье женілсьа? тогда что?

— Скажи, шчо розіјшлисьа… Молода не дужа, або шчо… Уваж, Сидоре! Прошу тебе: уваж!… зараз і гроші дам.

— Да ано, брат, так… Только — как же бить-то?… ти развье с неју — таво?

— Та кажу ж тобі, ми з неју давно женихалисьа… Вона мені оце ј каже: коли віддадуть за тебе, — сама на себе руку наложу…

— Ішь-ти!.. јешчо атвьечать прідьотсьа…

— Еге ж… Не губи, Сидоре душі!… Ја знају: ти чоловік добриј…

— А что-же ја јему то скажу, отцу?

— Сплети шчо… Скажеш: походу дожидајуть… через те ј не дозволено. А ја вже, брате, вдобавок замогоричу хоч і всьу вашу роту… шчо б мовчали…

— Ньешто так?… Пажалуј… роздумујучи, згожујетьсьа Сидір.

Чіпка так і повис јому на вјази:

— Сидоре! братіку!… гульај же тепер! гульај!… Ходім зараз гроші дам.

Вернулись вони в пивницьу, росквиталисьа. Чіпка напојів Сидора ј москалів, шчо з ним пријшли, та на радошчах і сам так лизнув, шчо насилу виліз з хати. Одначе подумав: чи јти до дому, чи тут спати?… Таки поплівсьа до клуні, де Лушньа спав. „Ні, шчо б мати не лајала, тут засну,“ — подумав уступивши в клуньу. Незабаром він захріп коло Лушні, јак задавлениј…

Ніч була сира, холодна. Туман важкоју пароју вривавсьа по під дверима в клуньу; холодив гарьаче тіло, добиравсьа до кісток… Чіпка прокинувсьа, здригнув… Прокинувсьа ј Лушньа. Росказав јому Чіпка, јаким побитом забравсьа сьуди спати. На дворі стало сіріти. Крізь шчілини пробивавсьа білуватиј крај схід-сонцьа. Чіпка встав, та не вмитиј, не рошчесаниј, побравсьа прьамо в Піски.

Уже розвидньалось, јак він вернувсьа до дому. Шче здалека побачив: — блишчав огонь у вікнах јого хати. „Мабуть, мати прьаде,“ подумав він, та ј став добиватись у двері. Двері були засунені. Він підіјшов під вікно, постукав.

— Хто там? одкликнуласьа мати з середини.

— Це ја, мамо! Відчиніть!

— Сину, сину! — почала виговарьувати Мотрьа, впускајучи в хату. — Доки ти будеш волочитисьа шчо-ночі?… Чи не за старе бува знову приньавсьа?… Та то ж — шчо ночі! Јак вечір настане, — так і зньавсьа, ј пішов… А он — всьуди такі чутки ходьать… Шче на тебе, чого доброго, скажуть…

Чіпці хоч і гірка була материна догана, та недавньа радість тихо мирила јого серце.

— Не журітьсьа, мамо! — з усміхом, одказује він: — Ось, незабаром, јак бог поможе, не буду ј з хати виходити…

— Видно по тобі! Хіба б, може, жінка чи не вдержала; а вже матері не послухајеш…

— Та, може ј жінка…

Мати вперше почула таку річ від сина. І здивувала вона јіјі, ј зрадувала. Одначе Мотрьа не сказала на це нічого. Вона тільки суворо гльанула на сина,та ј знову сіла за гребінь.

Чіпка, запаливши льульку, вијшов до скотини довідатись, — та проблукав — уже геть сонце підбилосьа… А там — і мајнув на хутір до Гудзьа.

Гальа тим часом не дрімала. Јак тільки вернулисьа старі до дому, вона кинулась до матері ј стала јіјі сльозами благати, шчо б не губили јіјі краси, сили, здоровја в московських походах та переходах, на чужіј стороні, далеко від роду, з нельубим москалем…

Мати — јак мати. Вона проньалась жалем ріднојі дитини, згльанулась на јіјі сльози, благаньньа, — сказала про все Максимові. Максим, хоч і хотів би мати зьатем Сидора, шче такого молодого, а вже унтер-охвицера, — та пригадавши своје гірке московське житьтьа, не посидьаче та невільне, — сам згожувавсьа з дочкоју… Взьали јого смутні думки. Він цілу ніч не спав, усе думав.

На ранок радитьсьа з Јавдохоју: јак би від Сидора відскіпатись? Коли ј Сидір јак раз настиг на ту раду. Довго він терсьа та мньавсьа, поки зваживсьа сказати про своје лихо… Јак став він журливо виводити, шчо ја б, мов, боже, јакиј радиј, — та поход усе стратив!… Старі слухали, та жалкували на ту лиху причину, а сами нишком раділи. Најбільше ж раділа Гальа, слухајучи такі речі з својејі хатини.

Вирьадивши Сидора, батьки појіхали чогось у Гетманське. Гальа зосталасьа одна дома. Вона була весела, хоч і тревожна і з радошчів сама на знала, шчо робити, з ким ними поділитисьа. Убравшись в најкрашче убраньньа, вона бігала по хатах, співала веселих пісень; далі здумала про обід, розпалила піч, поставила страву; знову співала, бігала, вигльадала в вікно: чи не јде, бува Чіпка?

Чіпка не јшов. Марно вона трудила очі вигльадајучи јого. Иноді чорна пльама серед польа здаваласьа јіј ним; вона кидала піч і, не памјатајучи сама себе від радости, вибігала аж за хвіртку стрічати јого… Розгльадівши оману, верталасьа вона в хату з жалем у серці, з сльозами на очіх. „Він, мабуть, мене не льубить, шчо не јде… Јак би він льубив мене, то не јшов би — летів… А він?… дурить… з ума зводить!“ Такі думки мутили јіјі голову, ображали серце і Гальа сумовала…

На тој саме час нахопивсьа Чіпка. Јак вона кинулась до јого, јак привітала! Де діласьа журба јіјі, смуток? Очі горіли коханьньам, одрадоју, вид осіјав, јак соньашниј ранок весньаного дньа. І шчо за радісниј був день тој! шчо за льуба розмова!…

— Чіпко… голубчику… Признавајсь, льубиш?…

— Льубльу, Галочко…

— А скажи: покинеш?… Покинеш таке житьтьа?… допитувалась вона Чіпки, загльадајучи јому в вічі.

Чіпка мовчав. Він льубовавсьа јіјі веселим голосом, налитими радістьу очима. Вона ж — не переставала шчебетати перед ним, јак та ластівочка.

— А јак ми заживемо з тобоју! јакі порьадки заведемо!… З ранку — ти будеш хазьајнувати коло худоби, а ја — в господі… Адже ти будеш кохатись у скотині? Ја не льубльу конеј… воли краші… Воли таки смирні, тихі… А корова шчо б мені безпремінно була! Чујеш? Ја ј не піду за тебе, јак тільки корови не купиш… та шчо б з тельатком!… Шчо ја пак казала?… От уже ј забула… Бач!… Так ото ранком ми будеми поратисьа; потім пообідајемо, спочинемо; потім упјать ти шчо небудь зробиш, поки вечір; а в вечері ја вечерьу зварьу… Уже таких мньаких та пухких галушок зварьу, шчо губами можна буде јісти… І все в нас буде тихо, мирно: — ні лајки, ні сварки ніколи… Ти не будеш лајатись?

Чіпка осміхнувсьа.

— Чого ти сміјешсьа? Ти, мабуть і битисьа будеш? А ја, дурна, питају, — чи будеш лајатись… Гльади мені: тільки будеш мене зобіжати, — то ја тебе покину…

— Та годі тобі, Гальу, про це думати! Јак можна таку зозулечку лајати, або бити? Ти, јак те сонечко, закрасиш моју смутну хату, розвеселиш матір…

— Ба! У тебе ј мати је? А ја ј забула…

Брови в Галі на хвилину здвинулись, буцім від тьажкојі думки. Одначе швидко та думка промелькнула: Гальа знову веселенько зацокотала.

— А твоја мати — стара?

— Ні, не дуже… Лихо тільки јіјі зостаріло, та нужда молодого віку…

— А ја, Чіпко, не знају, шчо то таке лихо та нужда… Росла ја в доволі, не знају того нічого. Хіба, може, шче моје від мене не втече, наздожене мене… Ні, ја не хочу!… Чув, Чіпко? Не хочу ја ні нужди, ні лиха… Хај јому цур, хај јому пек!.. Не хочу!… От, тільки шчо: чи твоја мати сердита? чи не буде вона мене лајати?…

— Ні, Гальу… Ніколи сього не буде, шчо б хто сказав тобі ј слово на-криво, — не тільки шчо… Та ти така, шчо мати моја, јак побачить тебе, то більше вподобаје, ніж мене.

— Јака ж ја? прьадучи веселими очима, допитувалась вона.

— Така… жартував Чіпка.

— Јака — така?

Чіпка кинувсьа јіјі обнімати…

— Гльади ж мені! гльади! Тільки одуриш… і свариласьа на јого својім маленьким, білим пальчиком.

Довго шче вони отак льубовалисьа та миловалисьа. Потім — обідали. По обіді радились, јак сказати батькам. Та вже над вечір Чіпка пішов до дому.

Мати стріла јого на дворі з серцем.

— Де ти ходиш? де ти бродиш цілиј день? На кого ти покинув ту худобу дома? на мене стару?… Господи, твоја вольа!… То, бувало, хоч у день дома; а тепер — понудивсьа до обіду, а там і скривсьа плечима ј очима… На вішчо ж ти накохав того скоту, коли не хочеш сам гльадіти?..

— Не візьме јого, мамо, біс! весело одмовльаје Чіпка.

— Та ј тебе б не взьав, коли б навідавсьа хоч у полудень… Коли скотини не шкода, то хоч би матір пошкодував, шчо в таку негоду гибне на дворі…

— Підождіть, мамо: ось јак візьму жінку, — заживете тоді: јак у бога за дверьми.

— Тоді то те ј буде! страчујучи гнів, журливо вимовльаје Мотрьа, увіходьачи в хату. За неју ј Чіпка увіјшов.

„Шчо це він мені все плешче: жінку, та ј жінку? І вчора — жінку, ј сьогодні — жінку… може справді надумавсьа…“ І хочетьсьа јіј попитати јого. Через це вона, осівшись у хаті, знову заводить розмову.

— Невістку, кажеш, візьмеш, сину?… тоді заживу, јак у бога за дверьми? Так воно, мабуть, і буде! Може, невістку візьмеш таку, шчо свекрусі ј сорочки не випере…

— Та може, сама таки ј не буде прати, — одмовльаје Чіпка.

— А хто ж? аж з льаком спитала Мотрьа.

— Најмичка.

— Јаку ж ти там грапиньу задумав брати, шчо шче ј најмичку до нејі треба?

— Грапиньу, мамо, — усміхајучись, каже Чіпка.

— Не високо лишень несисьа, сину, а то јак пријдетьсьа падати…

— Нічого, мамо, високо нестисьа: ја візьму жінку, јаку мені треба.

— Та шчо це ти — сміјешсьа з матері, чи шчо? Чи справді знајшов собі пару?…

— Знајшов.

— Кого ж ти вподобав? Чи не Мотрьу, бува, Шрамченкову?… То — багачка, та гордовита, сину. Не рају ја тобі јіјі брати… Та својім багатством шчо дньа тобі очі вибиватиме…

— Ні, мамо: не Мотрьу, а Гальу.

— Јаку Гальу?

— Знајете, мамо, москальа Гудзьа?

— Того, шчо на хуторі?

— Того самого.

— То шчо?

— Дочку јого, мамо…

Мотрьа задумалась. Смуток заслав јіјі погльад.

— Не знају ја, моја дитино, тијі дівчини… Хто јого зна, — шчо воно за льуде, ті москалі… Знају тільки, шчо замолоду він те тільки ј робив, шчо пив, та гульав, та волочивсьа. А јак отдав батько в москалі, то про јого ј слух запав… Вернувсьа жонатим і багатим… Жінка јого либонь не з наших: здалека відкільсь він вивіз јіјі… Чи не така бува ј дочка?

— Ні, мамо: дочка ј трохи не схожа на матір…

— О-ох, сину, сину! Хто јого знаје… У чужу душу, кажуть, не влізеш — шчо там у ніј заводитьсьа. Може вона з виду ј добра здајетьсьа, то шче поки дівкоју… Кожна дівка, поки не вијшла заміж, то ј добра; а јак звјазали руки, то зараз і почне витребенькувати… І те не так, і друге не по ніј!… А шче ж, јак багачка!… Про мене, коли б ти, сину, оженивсьа ј на Олені Підьківні… Дівка тиха, робоча… Знају добре, шчо була б тобі жінка, а мені невістка… А коли вже ј Гудзівну сподобав, то шчасти боже!… Звісно, — не мені з неју жити, а тобі, моја дитино… Міј уже вік не довгиј; швидко вмру, все покину… Тобі з неју вік вікувати, а не мені… Тільки воно ј на тім світі легше лежалось би, коли б ја знала, шчо ти будеш шчасливиј! А то, јак у вас тут буде шчо дньа гризньа та сварка; то јаково̀ там і мені лежатиметьсьа! І мојі кістки струснутьсьа під землеју…

— Ні, мамо: Гальа буде жінка јак-раз по мені. Ја вже јіјі давно знају…

— Коли по тобі, то хај тебе, сину, господь на все добре благословльаје! Ја не забороньају. Не жалкуі тільки дитино моја, на матір, јак — не приведи, господи! — пријдетьсьа вік калатати… Знајеш — багачок? Вони всі здатні на докори… А не маје, сину, тьажчојі докори, јак докора про твојі злидні… Злидні — та чесно нажнті! А то — навезе від батька-матері дрантьа та ганчирја всьакого, та ј не руш ти јого… Вона тобі шчо дньа буде вичитувати та висукувати: то те пропало, то те згајнували… Нема гірше, сину, јак докора багачки!… Через те б ја ј не рајала б тобі багачки брати. Бери ти, сину, рівньу собі, то ј усе буде в вас рівно: ні вона тобі не вибиватиме очеј твојіми злидньами, ні ти јіј не докорьатимеш нічим, — бачив, на шчо брав! Та јак ја вже прожила на світі, та побачила льудеј, то скажу тобі, шчо з убогих і хазьајки крашчі бувајуть… Нужда та злидні навчајуть і свого берегти ј чужого гльадіти. А коли воно виросте в роскошах, та при најмичках, то јому все ні по чому: так усе ј гајнуватиме!

— Не така, мамо, Гальа. Нічого вам турбуватисьа. Хоч вона ј багачка, а все сама коло всього… Всьому знаје лад дати. А шчо вона маје лишнье там, то то шче крашче. Буде об ві-шчо на першиј раз руки зачепити, та ј повести гаразденько хазьајство… На ві-шчо ж мені дано голову ј руки… Не клопочітьсьа, мамо: все гаразд буде! А коли б ви знали јіјі, або хоч бачили, — зараз би так уподобали, шчо сказали б: не бери, сину, другојі жінки, — бери Гальу Гудзівну.

— Не дивись, сину, на о̀браз, а дивись, јака вона до тебе је! Иноді ј уродлива, та лиха гадина… Својејі долі не вгадајеш.

— Одже, коли хочете, моја дольа з неју виростала…

— То ј боже благослови, сину, коли так! Шукај старостів, та ј шли, јак шчо віддадуть…

Того ж самого вечора побіг Чіпка до Грицька.

— Грицьку, братіку! Чого це ја пријшов до тебе?

— Кажи.

— Пријшов прохати в старости.

— Хіба женитисьа задумав? — умішаласьа Христьа.

— Еге ж. Оце думају: оженьусьа раз, та ј закајусьа! жартује Чіпка.

— Кого ж думка брати? пита Грицько.

А Христьа — аж уха наставила.

— Тоді побачиш… Кажи: чи підеш?

— Та бог же јого знаје… Може, ти мене заведеш у такиј двір, шчо ј кольаки скуштују…

Усі засміјалисьа.

— Та в такиј же то ј думка завести, — жартује Чіпка, — бо однак тобі ніхто боків не мне. Христі б, јак жінці, годилосьа… Та шчо ж, коли вона така добра вдаласьа, шчо ніколи ј слова насторч не скаже!

— Та годі вже тобі жартувати. Кажи справді: кого задумав брати! допитујетьсьа Христьа.

— А хочетьсьа знати? хочетьсьа?

— А вже ж хочетьсьа…

— Ну, хај же кортить, коли хочетьсьа…

— Ну бо, кажи; а то ј Грицька в старости не пушчу.

— Та ја ј сам не піду, коли не скаже.

— Нічого вже з вами робити, каже Чіпка: треба признатисьа… Знајете Гудзівну?

— Јаку? Одарку? питаје Христьа.

— Ні Гальу.

— Јаку це? питаје Грицько, роздумујучи.

— Москалеву дочку… того москальа, шчо на хуторі живе.

— Не зна-ју, — одмовльаје з протьагом Христьа. — От, дивись: ј потеліпавсьа ж на хутір шукати, буцім у селі дівчат трохи!… І чого јого туди понесло?!

— Понесло… усміхајучись, каже Чіпка. — Так кажи, Грицьку: підеш?

— На коли?

— На ту суботу, — гульашчиј день буде.

— На суботу — можна.

— Гльади ж, Грицьку! А поки шчо — прошчавајте! Шче треба в одно місце бігти…

Чіпка пішов, Грицько з Христеју завели розмову про јого.

— От, дивись, Христе: таки будуть льуде з цього Чіпки! Оце одружитьсьа, а жонатому, — звісно, — вже не те, шчо парубкові…

— Хіба јого не видно ј спершу було, шчо він чоловік путьашчиј? Чи до роботи, чи до мајстерства — до всього вдавсьа.

— А пив же та волочивсьа јак?! згадав Грицько.

— Молодиј був — дурниј, а постаршав — за розум узьавсьа — одказује Христьа.

— От тепер і старіј Мотрі таки спочинок буде, а то сердешна мати не знала спокоју ні в день, ні в ночі…

— Бозна шче јака невістка буде?…

— Та шчо невістка? Хај јака вона собі там не буде; а він, јак син, повинен не дати в образу ріднојі матері.

— Та бувајуть, Грицьку, такі, шчо ти јіј хоч кіл на голові теши, а вона — јак тіјејі, та ј тіјејі…

— Ну, в мене б вона не тіјејі заспівала.

— То ж то в тебе.

— А шчо ж? Це б то попустити, шчо б чорт батька зна-шчо мојеју рідноју матірју верховодило? Ні, мабуть би прикусила вона јазик, сціпивши зуби!

— Шчо ж, јак би оце в тебе ј справді мати була, то це б і мені так було?

— Так ти ж, Христе, не така… Ја знају, шчо ти б і матері мојіј догодила, јак мені…

— То шче, јака б мати була.

— Та ти всьакіј матері догодиш. А Чіпчина мати чим не поважна льудина?

— Та ја за бабу Мотрьу нічого не кажу. Спасибі јіј, вона така добра до нас, не мов рідна. Ја кажу за других. Он, у Василенка: на ві-шчо невістку перевела? Јак ішла — калина калиноју була; тепер, — јак з хреста зньата! Он-то јакі бувајуть свекрухи!… Такіј сам чорт не вгодить, не тільки невістка.

Отак вони довго балакали. Слово за слово чіпльалосьа; одна думка нанизувалась на другу, — то зіходьачи на льудеј, то звертајучи на Чіпку.

— Ти ж мені роскажи, јака там молода, — вже льагајучи спати, каже до чоловіка Христьа. І де він јіјі видрав?…

— Та вже ж побачимо, шчо там за цьацьа така, — то ј роскажу, — одмовив Грицько, ј собі вкладајучись.

Рано з вечера погасили світло син з матірју. Рано з вечора вони польагали спати, натомлені денними пригодами. Оже сон не јшов обом јім на думку.

Јому знај привиджувалась Гальа, весела, јак јасочка, — јак вона буде бігати по хаті та порьадкувати… Тільки шкода: хата тісна; треба нову ставити, — промигнуло в думці, ј викликало цілиј ріј… Јому вже ввижајетьсьа, шчо він розвалив оцьу хату, а заложив нову, з світлицеју, з хатиноју, з великими вікнами… „У хатині ми будемо жити, — радитьсьа він з Галеју; мати, мабуть, не злазитиме ј з печі; а світлицьа — чужого чоловіка приньати…“ — Добре, Гальу? — Гальа засилаје јому погльад згоди… Пересновујутьсьа јого думки з јіјі думками; викликајуть усмішку, радість… Добра надіја пестить јого серце. Чіпка забуваје давне житьтьа, забуваје все, шчо було-минуло: на легеньких крилах прудкојі думки несетьсьа він у перед, далі… в рај тихого шчастьа…

Мотрьа думала те ж про Гальу. Тільки не веселі, а смутні думки обхопили материну голову. „Господь јого знаје… — думала вона. Хоч би ја јіјі бачила коли, хоч би чула јіјі мову, голос… Може, там така, шчо ј не приступ; а може з тих, шчо аби завјазати світ парубкові, а то ј кине, — другого знајде… Між багатирками ј такі часом бувајуть… Звісно — з жиру! Виросте в роскоші та в достатках; само ніколи не гнуло свого стану; не кололо білих рук об кольучу стерньу, — все те најмички… А тут побаче, шчо все те треба својіми ручками та пучками… візьме, та ј кине… Хіба тепер јак на світі стало?!

Від таких гадок сердешна мати знај перекидалась з буку на бік, та важко зітхала.

— Ви не спите, мамо?

— Ні, сину.

— Чому ж ви не спите?

— Та так… усе думки такі лізуть у голову…

— Не журітьсьа, мамо!

XXVI

У суботу заслав Чіпка старостів до Максима. У недільу були огльадини в Чіпки. Максим не забував старосвітського звичају: појіхав сам і вблагав Јавдоху појіхать на огльадини.

Максим знав, за кого віддавав дочку. Не дуже дерла јому очі вбога Чіпчина хата ј старенька, бідно зодьагнена, мати. Не так на те Јавдоха гльанула: не так воно вразило јіјі горду пиху. Про самого Чіпку — гріх слово сказати! Та јого хата низенька ј тісна, јого мати згорблена, стара, висушена гіркоју нуждоју та лихом, — розкорписали хижу, падку на роскоші та на прибуток, натуру Јавдошину.

Јак вернулисьа з огльадин, вона накинулась мокрим рьадном на чоловіка. Максим, добре знајучи јіјі натуру гарьачу, воркотливу, вијшов з хати та нарошне довго корписавсьа коло хазьајства. Тоді Јавдоха прискіпалась до Галі:

— Ну, так! придбајеш, дочко, свекруху, — на ввесь світ… Господи! На ніј і обличьчьа льудського не знать… Від злості, аж скривиласьа; висохла, јак суха тараньа…

— Та то, може, вона вам, мамо, так на першиј погльад здаласьа, — одказује Гальа.

Так куди!… Кинулась Јавдоха в жаль та сльози.

— Јак би знала, моја дитино, таку лиху годину, — јак би знала, шчо таке в јого застану: крашче б тебе до віку з непокритоју косоју водила, ніж таке бачити!…

Не вподобала ј Мотрьа Јавдохи. Вона здаласьа јіј гордоју, бундьучноју, недоступноју… „Пані… пані! — шептала Мотрьа. — І чого встрьав сьуди Чіпка?… Уже јака мати, така ј дочка: јаблуко від јаблуньки не далеко одкотитьсьа… Утопить він своју голову, та ј моју разом! Чује ј вішчује моје серце…“

Обидві матері були такі, шчо хоч би ј назад, — та нічого робити: діло прильудно було зроблено.

На другу недільу молодих повінчали.

На радошчах Максим таке весільльа справив, шчо шче ніхто ніколи ј не зазнаје. Цілиј тиждень музики грали; ноги не спочивали; варена та запікана річкоју лиласьа, а шчо вже простојі, то хоч купајсьа… Льудеј најшло — видимо-невидимо: ј прості, ј москалі, ј Сидір там між ними; ј старшина з писарем, засідатель з својіми далекими родичами-полупанками… Сказано: нігде пальцем просунути ні в хаті, ні на дворі… Максим либонь шче ј станового дожидав, — та становиј чомусь не пријіхав.

Грицько, — підстароста, — дивувавсьа тому багаству, шчо так ні ждано, ні гадано, припало Чіпці. Јого аж заздрість розбірала. Дивувалисьа ј завидували Чіпці льуде, не меньше Грицька. „І јак таки за такого ланьцьа, та вијшла така багачка, јак Гальа?!“ Старі діди та баби все те собі на умі мали, а молодиці нишком поміж себе рахували, шчо воно таки шчось не певне: видно, чортьака ј тут јакогось кгедзика вкинув! Та дивльачись на Гальу, шчо сиділа коло Чіпки, јак макова квітка, знај перешіптувались, та хитали головами, моргали бровами… А чоловіки тим часом од Максима по повніј випивали, та примовльали: „Дај же, боже, шчо б наші молоді живі та здорові були, — в шчасті кохалисьа, в роскоші купалисьа, до самого віку нічого лихого не знали!“ — Шчо б знај багатіли та с переду горбатіли! — додав староста Јаків Кабанець, такиј удатниј до тих приказок. — Бесіда залиласьа протьажним сміхом, а жінки, жартујучи, давај штовхати старосту кулаками межи плечі, примовльајучи: „О, шчо б тебе!… шчо б тебе!…“ А староста, не вважајучи на духопелеки, ухопив вареника в зуби, розіпхав танцьуристу молодіж, крикнув: „грај, музико!“ та ј пішов на вприсьадки — аж земльа загула. Музика різала, пильала — аж струни лопались; скрипки вгиналисьа; бубон, јак грім серед літа, бухтів; мідьані тарілки брьажчали та цокали, не мов сто пар циганських конеј з бубончиками та дзвониками перло селом…

Гульали-гульали на хуторі, та так цілоју јурбоју перејіхали в Піски до Чіпки.

Тут Мотрьа в перше побачила своју невістку. У парі з сином вона кланьалась јіј низенько, до ніг, подајучи дорогі подарунки… Мотрьа гльанула на невістку — ј чорні думки зникли, зразу збігли з сумного обличьчьа. Јак промінь јасного сонечка, пробившись між зелену густу листву, в затишку та в холодочку, горить і звесельаје гушчовину; так искорка одради зажевріла в старих Мотриних очіх, розлиласьа радістьу по всьому сухому виду! Мотрьа кинулась обнимати невістку, јак рідну дитину, а, цілујучи јіјі, плакала. Гальа собі обнімала Мотрьу, јак матір; цілувала јіјі зашкарублі сухі шчоки, руки. Далі — Мотрьа обнімала сина ј теж плакала. Потім того цілуваласьа з сватами, ј трохи не з усіма льудьми, шчо најіхали ј најшли до нејі в двір. З радості стара, јак опјаніла. Јіј уперше на віку довелосьа побачити таку повагу до себе від льудеј. Вона не знала, јак јіх дьакувати, чим јіх витати. Ось заграли музики; заспівали свашки; поклонилисьа молоді — ј пішли в хату… Підньалисьа знову гульанки та танці. Максим з Јавдохоју в парі пішли викрутасом та вихильасом, а за ними ј Мотрьа тупала својіми старими ногами…

Јак вихор, јак бурьа страшенна мчитьсьа, трошчить і ломить усе по својему сліду, — так те весільльа промчалосьа над Чіпчиним двором, і наробило не трохи шкоди в господарстві. Тини повалені ј поламані; ворота побиті лежали серед двору; вікна без шибок чорніли дірками, дивльачись на вулицьу… Та јак післьа бурі, дошчу та грьаду, јасне сонечко шче мов привітніше сьаје, шче дужче гріје, та обливаје својім теплом та світом ті рујіни, шчо наробила бурьа: так Гальа рожевіла з двору својім румјаним личком і веселила все својім добрим погльадом…

А Чіпка вже правивсьа коло шкоди. Там тин підньав та набив, нові ворота приробив; там другу јаку шкоду полагодив; кликнув шкльара — вікна повставльав… Через тиждень не знать було розрујнованого двору: все стојало на својім місці, јак јому ј слід було, тільки шче мов крашче, доладніше вигльадало.

Багато добра всьакого та худоби навезла Гальа з собоју: чотирі паровиці везли јіјі посаг у Піски. Мотрьа јак стріла все те, то аж зльакаласьа. У нејі ніколи нічого того ј у думці не було, а тут, — јак сніг на голову! Вона не знала, де јого поставити, куди подівати. Шчо нужніше, — розмістила в хаті; друге — поставили в сіньах, а шчо зосталосьа, — Гальа просила Јавдоху взьати до себе в хутір. Максим подарував Чіпці тројан добрих конеј. Так і Чіпка просив тестьа подержати в себе до весни. Максим та Јавдоха дивльачись на таку тісноту, рајали молодим перејіхати на зіму жити на хутір, — та ні Чіпка, ні Гальа не згодились. Старі појіхали назад, а молоді зостались на својім господарстві. Дольа прикрила јіх својім затишним крилом.

Гарно, весело тепер у јіх хаті. Сама хата, хоч заставлена всьачиноју, а наче роздаласьа, повеселішала. Стіни Гальа вбрала шпалерами, пообвішувала вишиваними рушниками. З божничка вигльадали дорогі образи, зза лісу васильків, мньати, ласкавиці, гвоздиків, та мов усміхалисьа, дивльачись на хату. Перед образами гојдалисьа на ниточках роблені голуби. Крила в них сизі, груди червоні, хвостики чорні, носики — не мов з тіла — біло-румјані, а очі, з червоного намиста, світили на всьу хату, коли вдарьав у них соньашниј промінь або стьажка од світла. Голуби ті були на вдивовижу кожному, хто тільки бачив јіх. Ростепіривши крила ј попригинавши ніжки, вони без перестанку гојдалисьа, не мов живі, та зачаровані… Піч Гальа розмальувала синіми квітками по білому; лави вишарувала — чисті та білі, а піл, јак з воску, чистиј. Де тільки руки јіјі доторкалисьа, або де око зирнуло, — все те з хмурого, сумного, пројасньалосьа, біліло, ніби всміхалосьа.

Коло свекрухи Гальа, јак коло ріднојі матері, ходить; годить јіј у всьачині. Нашила јіј очіпків; платків надарувала; сорочок надавала. Не світило тепер дрантьа та рамја на старих плечіх: воно пішло на ганчірки, а Мотрьа в усьому новому ходила. Були тепер у нејі ј чоботи добрі чорноголовці, плахти ј дерги дорогі, хоч і старечі, ј сукньа біла, јак сніг, і кожушанка, крита демикотоном, про зіму… Зашчитена тепер Мотрьа від голоду, від холоду; заспокојіна в роботі. Гальа сама коло хазьајства ходила: коло корів, та овечат, і більа печі — всьуди сама; Мотрі ј не підпускала.

— Ви, каже, мамо, на својому віку не трохи здоровја стратили, сили збавили, — спочиньте хоч на старість. Хај ја, молода, тепер буду працьувати, а вам треба спочивати на шчось инче!

— І, вже, дочко! — одказује Мотрьа: не зажаліјеш батька в најмах, — так і мене… Коли замолоду ніхто не жалував, то на старість — і того більше… Привикне, кажуть, собака за возом бігти, то ј за саньми побіжить! Ја звикла замолоду робити — ј тепер не влежу, хоч часом кістки больать, јак переламані, в грудьах холоне та није…

Та ј сьаде Мотрьа на гребінь за вовну, та ј прьаде по малу.

А коло Чіпки Гальа не знаје вже, јак і припадаје, чим јому догожаје. У сорочках усі груди повишивала, квітками унизала; каптани пообшивала шнурками. Тільки ј робить, шчо, впоравшись коло печі та худоби, корписаје голкоју, та вигадује зразки всьакі.

— Дивітьсьа, мамо: чи так гарно буде? питаје вона свекрухи, показујучи шитво.

— Та гарно, моја дитино, — одказује Мотрьа радо.

— Мені здајетьсьа, јак би шче сьуди вкинути синього, а сьуди — зеленого; то тоді б саме добре було…

— На шчо ти, дочко, над тим своју голову морочиш, та очі збавльајеш? Помережала б јак-небудь, та ј годі! Адже ж ходив до сього не тільки в шитих, а часом у таких, шчо руб руба позиваје… Та ј бајдуже було!

— Јака ж ја, мамо, буду добра жінка, коли сорочки својему чоловікові не вишију? Ја б јому, јакі најкрашчі зразки је, всі б, здајетьсьа, вимережала… Та горенько, — не знају всіх!

— Спасибі тобі, дочко, за твоју ласку јак до јого, так і до мене! Јак ти ввіјшла до нас, то мов праведне сонце вступило в хату, — не мов нам очі розвјазала, світ повила рожевим квітом… А јак би ти знала, јак то спершу було? Јак ні хліба, ні одежини… та треба шчо дньа на роботу јти… А він шче малиј був, — і јого иноді з собоју несеш. А коли кинеш дома, хоч і на бабу, — царство јіј небесне, — то за думками світа білого не бачиш… Чи не сталосьа шчо јому? чи не наробив чого він?… Настане вечір, — јак бога, мов віками, дожидајеш јого, — та кинувши працьу, мершчіј до-дому поспішајеш. Добігајеш, бачиш — він грајетьсьа коло хати… Слава тобі, господи, шчо шчасливо все!… Або зімоју… застукајуть тріскучі морози, зніметьсьа заверьуха, хуртовина… а ні одьагнутисьа, а ні обутисьа!… А тут у хаті — хоч вовків гони… ј топлива кат-маје… Ох! випила ј ја за свіј вік гірку, та шче ј повну!… А тепер дьака господеві, хоч на старість заспокојіна… Може пошле господь і вмерти в такому… Шчо б вам, мојі рідні, шчасливо вік звікувати, та својіх діток до розуму довести!…

Гальа слуха-слуха таку сумну приповістку, про таке гірке та злиденне житьтьа, — та аж страх јіјі візьме… Вона не тільки нічого того не бачила ј не знала, а навіт ніколи ј не думала… Жаль давив јіјі серце за свекруху… „Не даром вона така стара, слаба, виморена, висушена!“ думала Гальа.

— Ви мені, јак рідна мати! — обертајетьсьа вона з шчирим серцем до свекрухи: скільки то ви горьа на својім віку звідали!… Чи то ж то ј Чіпка все те терпів, мамо?

— А вже ж, дочко! Јого оцими руками ј виносила ј вигодувала… ј він дознав, почім ківш лиха!

— Через те він і смутниј такиј; того ј не радісниј завжде… От ја: зросла в доволі та в роскоші, — нічого того не знала… завжде весела, співуча…

— Дај, господи, співати, — не дај тільки плакати! — одказује рада Мотрьа. І не нальубујетьсьа, не навтішајетьсьа невісткоју.

Тільки иноді, темнојі ночі, коли бурьа на дворі вије та плаче, в димарі, јак сова, квилить та стогне, — в вікна стукајучи кімјами снігу, мов пізніј подорожніј; коли все спить під заводи лихојі години; тільки старім льудім не спитьсьа, — ворочајутьсьа вони з боку на бік, стогнучи та охајучи, — больать у них старі кості, натружені замолоду непосильноју працеју; а сумні думки, јак чорна галич, окривајуть старечі голови, — тільки в таку добу закрадавсьа сум у Мотрину душу ј, јак у жмені, зжимав гірким житьтьам поточене серце…

— Шчо воно за знак? — думала вона: така багачка, вродлива, а покохала такого убогого?… Хај і покохала, — молода кров шпарка, серце гарьаче; — западе дівці парубок у воко, —— не встережетьсьа, јак і покохаје… Та куди ж батько та мати дивилисьа?… А тут батько ј мати не спречалисьа… Мабуть, шкода стало дитини, јак вона з коханьньа побивајетьсьа… Та хіба трохи без коханьньа беретьсьа?… Рідні забороньуть, коли спізнајетьсьа з нерівнеју… А тут і рідні нічого… Правда, Чіпка міј моторниј, удатниј, золоті в јого руки ј голова не аби-јака… То шчо ж? все ж таки нерівньа!… Перші, кажуть, льубошчі — дурниці… А прохолоне серце — підуть докори та перекори: ланець, голодрабець!… А може вона не така… Здајетьсьа, Гальа добра… От мене ј не кохаје, а јак жалује? Ох, боже, боже! пошли јім шчастьа, господи! Мені шчо, старіј? аби вони не нарікали на дольу… Ја вмру; јім жити… Хоч би ж хоч умерти спокіјно!

Отакі думки, јак легенькі хмари серед јасного дньа, перепливали в голові старојі матері. Оже, јак там: сонце тепле та јасне, — підплили хмарки в гору, проньав јіх гарьачиј јого світ, побілив јіх, ростопив, повінув теплиј вітрець — розвіјав… Так і тут: дольа світила та гріла, ј не давала простору та волі смутніј думці кинути темну тінь на јіх шчастьа… Мотрьа більше раділа, ніж журиласьа, ј весело погльадала на дітеј, јак вони голубились.

А вони справді јак ті голуби: де одно, там і друге. Чи він робить шчо, а в нејі вільна хвилина, вже вона коло јого, — коли не помагаје, піддержује шчо, то так стојіть та дивитьсьа; чи вона робить, — він з рук хапаје, шчо б јіј легше було.

— Гальу! најми најмичку, — каже він, дивльачись, јак вона втомиласьа коло печі, золінники вергајучи. Не вже все те тобі својіми руками ворочати? Ти ј коло корови, ј коло печі, ј коло шитва, — та все одна, все сама…

— Најмичку? питаје, здивувавшись, Гальа. На вішчо? Шчо б вона својіми нечистими руками тобі страву готувала? Хај јіј!

— Пожалкуј себе, Гальу — свого здоровја…

— А шчо моје здоровја? Хіба шче не викохала та не виростила, в матері гульајучи? За дльа тебе, міј голубе, хоч і руки натружу, то не шкода… Ти замолоду натерпівсьа всього, — поживи хоч зо мноју в доволі… І јаке воно тобі те шчастьа, здајетьсьа, коли до всього ја сама својіх рук не доложу, не поклопочусьа більа всьачини… Ні, не треба… Не хочу ја најмички!

Чіпка слухав ту льубу мову жінчину, а серце јого пројма радість шчастьа…

— Доле моја! шчастьа моје! — пригортајучи міцно до себе Гальу, шептав він у вечері. — Ти ж мені радість у двір принесла; ти з мојіх очеј полуду зньала, шчо јіх цілиј міј вік закривала!… Кругом мене кривда обльагала, неправда обступала, — јак важкиј камінь, давила вона мојі плечі, груди… опускалисьа в мене дужијі руки, закривалисьа очі… ја не знав нічого, не бачив — куди мені вилізли з того гніту, јак јого вискочити. Ти — јак зірочка зіјшла над мојеју задуреноју головоју — ј освітила мені темну стежку, міј не втертиј шльах!…

— Гальу! трохи згодом, не швидко, ніби роздумујучи, обізвавсьа голосно Чіпка. Коли б усі льуде були такі шчасливі, јак ми з тобоју, — тоді б нам шче крашче жилосьа, шче веселіше!…

— Коли б же то, міј голубе. Шчо ж, коли јіх дольа так помежувала: одному дала багато, а другому — нічого…

— Дольа?… Гльади лишень, Гальу, чи дольа то! чи не сами льуде, бува, ј винні?…

— Та може, ј вони трошки… Јак би можна, Чіпко, то ја б јім свого уділила… Знајеш: јак росказала мені твоја мати, јаку ви нужду, јаке лишенько замолоду терпіли; то мене то в огонь укине, то морозом обсипле… Коли б знала, то в тој би час усе своје віддала, шчо мају…

— Ти, Гальу, добра… Ти — жаліслива… казав Чіпка, обнімајучи јіјі, а в самого по сумному виду мишка бігала ј голос дрижав від спомину… Та чи то ж одна моја мати така?… Хіба одні ми?… Сотні, тисьачі, тисьачі тисьач отак тьагли ј тьагнуть своје злиденне житьтьа… І ніхто на те не вважаје; нікому не маје діла до того; ніхто на те не дивитьсьа; ніхто того не бачить… усім воно чуже, не рідне… Кому воно своје?… кому не бајдуже?… Оттим хіба беззахисним льудім, шчо з голоду мруть?!… Не дивуј же, Гальу, шчо ми своје одбірали силоју…

— Не нагадуј, не нагадуј… Христом богом мольу, не нагадуј мені про те, Чіпко! — молила Гальа, шче дужче горнучись до јого. — Јак ја здумају про те, то в мене розум мутитьсьа, в вічіх червоні пльами замріјуть… Хіба не можна було без того обітисьа?… Працеју, хоч тьажкоју, кревавоју працеју; та чесноју — свого добути?…

— Працеју?… Гм… Нічого, Гальу, працеју не вдіјеш… Один з нејі вискочить, а десьатьох вона задавить!

— Адже от — Грицько… З бідности вијшов у льуде… І спокіјниј, і шчасливиј… а все через працьу…

— Та праці, Гальу, нігде приложити!… І те — чуже; ј того — не можна, ј того — не роби… Ніјак рук зачепити… Кривда кругом, скрізь неправда…

— Ти думајеш, Чіпко, шчо справді в усіх такі думки? Јіј-богу, ні! Лушньа такиј чоловік, шчо купить і продасть; Пацьук, — аби јому погульати та поспівати, наробити дешпоту; а Матньа — шчо б нализатисьа от по сьу!… Хіба јім у голові працьа? Хіба вони думајуть, де своје, де чуже?… Або москалі? Цілиј вік јого вчать не дивитись не тільки на чуже добро, а ј на житьтьа!… Хіба вони таке думајуть, јак ти?… Він собі јде прьамо за дльа того, шчо б порабувати… шчо б чужим добром пожити… Так у них, у москальах, було: так він і звик до того… а тепереньки ј не хоче за чесну працьу взьатись!…

— Може, ј так… Може, ј твоја правда… Може…

— Ні, Чіпко; крашче тихо, мирно жити; чесно заробльати ј поживати… А дасть господь діток діждати, — вигодујемо, виростимо јіх на добро, до школи віддамо… хај з малечку вчатьсьа… Може, вони в книжках тих вичитајуть, јак шче крашче жити, ніж ми з тобоју!…

Такоју тихоју мовоју та розумноју радоју Чіпка був јак сповивачем сповитиј. Од шчирих слів льубојі жінки серце јого впокојувалось; сувора натура, загартована давнім злиденним житьтьам, мньакшала: він тепер соромивсьа свого давнього безпутьтьа, тијі кривојі стежки, јакоју він думав діјти до шчастьа… Шкода јому було свого безталанного товариства; жаль јого погибелі… А сказати јім Галину правду — не ставало духу, сили. І він тепер ховавсьа, тікав від својіх давніх братчиків.

— Шкода! не ждати вже нам тепер добра з нашого отамана, — казав Лушньа товариству. — Пропав чоловік!… Жінка коло спідниці пришила…

— Сказано: медовиј місьаць — солодче від усього на світі, — појасньав Пацьук.

— А горілка — шче солодча! додавав Матньа. — Хоч би ж до себе пријмав, бісів син! Адже за жінкоју јаку худобу затьаг?

— Справді… Ходім до јого, — підбиваје Лушньа.

— Ходім! ходім! замовльать усі разом, та ј підуть.

Чіпка побачить, вибіжить з хати.

— Так і так, братцьа, — таке ј таке лихо… Жінка занедужала, мати насилу сновикгаје; а хата — сами знајете — одна… Де ја вас пријму?

— То дај нам хоч рубльа грошеј! — пристаје Лушньа: дожилисьа до того, шчо ј копіјки за душеју не маје… От ми ј випјемо за здоровја жінки, шчо б господь јіјі помилував…

Чіпка радиј такому дешевому викупові. Тиче јім рубльа в руки — ј повертаје назад у хату. Товариство — до шинку…

Јак не радо стрічавсьа тепер Чіпка з давніми братчиками, так Грицько з својеју доброју Христеју припав јому до душі.

Грицько — невсипушчиј хазьајін. Він чесноју працеју, својіми мозольаними руками надбав те, шчо маје в господі. Він і тепер не лежень: рано встаје, пізно льагаје. Він не паніје, јак другі, а сам, з својеју невтомноју помішницеју-жінкоју, веде до ладу своје хліборобське діло, мајучи думку на чесну працьу ј дітеј напрьамити… Вподобав Грицька Чіпка ј частенько став навідуватись до јого. Не сором тепер і Грицькові водитись з Чіпкоју, — і він шче частіше став завертати до товариша дитьачих літ. Жінки јіх теж одна одну вподобали.

Оце зберутьсьа. Хазьајіни позаводьать гостеј за стіл, понаставльајуть напитків, најідків. Чіпка з Грицьком ведуть розмову про хазьајство, про својі втрати та користі, — завсідні житечні турботи.

— А шчо, Грицьку; јак твоја пшеницьа? питаје Чіпка.

— Та шчо… плоха, Чіпко! На зріст то вона ј добра, та на вмолот — не теје… Видно дошчі захопили, јак красуваласьа: стекла! Сказано: зерно, јак мачина… хоч би насіньньа вернулосьа.

Грицько завжди перед Чіпкоју скарживсьа. Чи добре шчо, — погане; чи поганеньке, — нікчемне! — Грицько лукавив. Він бачив, шчо хоч Чіпка ј дукачем став, а душеју та серцем зоставсьа давнім Чіпкоју. Такиј же прихильниј до чужого нешчастьа, такиј же жалісливиј на чужу втрату. Грицько все те бачив — і шче більше виставльав својі втрати та згуби, сподівајучись, шчо Чіпка, јак товариш, згльанетьсьа на јого бідканьньа ј, може коли, стане в помочі.

Заможність Чіпчина иноді розбуркувала заздрість Грицькову. Вернувшись од Чіпки, набідкавшись перед ним до схочу, Грицько заводив таку розмову з Христеју:

— Отак тепер зажив Чіпка!… От, собі ј удајсьа таким!… Сказано: дука на всьу губу! А чи сподівавсьа хто бачити јого таким тоді, јак він, пјаниј, обірваниј, јак несамовитиј, ганьав по селу, та по шинках волочивсьа?! А тепер… паньуга, та ј годі! І приплело ж таке несподіване шчастьа… Сказано: јак багатство, то ј шчастьа!

— Така вже видно јого дольа! одказује Христьа. — Та ј жінку ж узьав собі під пару… То вже шчо багата та вродлива, а привітна та вбачлива до кожного! А до јого… Сказано: могла б, свого серцьа влупила, та јому дала.

— І за шчо, спитај? — гірко вимовив Грицько.

— Јак за шчо? Чіпка, Грицьку, чоловік хорошиј…

— Шчо ж у јому хорошого?

— Усе. Звісно: другіј жінці він би, може, ј не підіјшов під пару; а до Галі, — то мов вони рідні… Јакиј він, така ј вона… Жалісливі, добрі… Шчо пара, то пара, — гріх бога гнівити.

Христьа завжди заступаласьа за Чіпку. У Чіпці справді було багато чогось доброго, чого Грицько својім, на прибуток напрьамленим, розумом не зміг зрозуміти. Христьа ж чула те добре својім жіноцьким серцем, својеју чуткоју душеју.

— Оже тебе, Чіпко, мабуть, у льубистку купали, шчо так усі жінки липнуть до тебе, — шуткује підпивши, Грицько.

— Јак саме? питаје Чіпка.

— Так… Моја Христьа, коли тебе довго не бачить, то все згадује: де це, мов, він? шчо це з ним?

— Спасибі Христі за добру згадку, — радо одмовльаје Чіпка.

— А вам заздро на мого чоловіка? умішајетьсьа Гальа.

— Та шче б, — дивітьсьа, — не заздро було? Де ж таки? чужу жінку зовсім від дому одбив!

— Та ми таки Христьу ј одберемо од вас, — сміјетьсьа Гальа.

— На ві-шчо? На ві-шчо вона вам здаласьа? Чи, може, на переливки?…

— Та воно так таки, мабуть, чоловіче ј буде, — жартује Христьа, шчо ја ј тебе ј дітеј покину, та ј перејду до Галі та до бабусі Мотрі…

— Про мене… Хај вона ј вам, — тільки ја собі Чіпку візьму за томість, — одказује Грицько.

— Еге, спасибі вам! Ми Чіпки не дамо… Чіпка в нас буде, — обороньајетьсьа Гальа.

А тут і Мотрьа, слухајучи јіх жартовливу розмову, уверне словце ј од себе. Підуть у них сміхи, жарти, та веселошчі.

— А ну лишень, Гальу: почастуј нас вареноју за таку вигадку! — нажартувавшись вдоволь, каже Чіпка.

Гальа швиденько метнетьсьа. Де не візьметьсьа варена, — пахуча, чиста та смашна. Гальа частује. Усі випивајуть по повніј, прицмакујуть губами; вихвальајуть Гальу, а шче більше — варену, та пересипајуть жартами…

Це так у свьато, або в недільу. А в будень — коли не Христьа в Галі, то Гальа в Христі.

Одна другу так уподобали, мов сестри рідні. Хоч одна одніј, јак завжди водитьсьа між жінками, ј не роскривала својејі душі до дна, не показувала, шчо діјетьсьа на споді серцьа; оже одна в одні чула шчось собі рідне, привітне ј льубе. Гальа далі бачила, ширше сьагала својім розумом: він у нејі кохавсьа при достатках, у роскоші… Встороні од льудеј, од житьтьа, не знавши ні нужди, ні клопоту, — вона сама пуринала в својі думки, привикла сама повертати својім розумом. Не такі молоді літа випали Христі. Тьажке сирітство з самого малку, гірка невольа в чужіј роботі — приборкали јіјі шибку думку. Недостачі, нужда добре далисьа јіј знати, — шчо б вона не забувала про наживу. Вона була в житьті јіјі не останньоју гадкоју. Оже јак вони не різнились, а все таки обидві однаково чули, шчо добре, шчо лихе, ј через те завжди обидві сходились у својіх думках. До чого Христьа тільки серцем прихильаласьа, почувајучи добре; те Гальа не тільки серцем кохала, а ј у речах вимовльала. Поріднились вони серцем, душеју. Вони були шчирі товаришки, јаких тільки врьадигоди зводе житьтьа до купи.

Шанујучи одна одну, кожна покльаласьа в душі, шчо јак будуть у них діти, взьати одна другу кумоју. Христьа вже ј раділа тому. Вона почувала себе матірју, а післьа різдва справді послав јіј бог уже другого сина. Гальа була хрешченоју матірју. Грицько не тільки згодивсьа, — зрадів, јак почув, шчо Гальа буде кумоју. Він сподівавсьа, шчо хрешченикові добре буде від такојі хреснојі матері. Христьа ж дивиласьа на покуманьньа, јак на звјазок до вічнього товариства з Галеју.

І справді, післьа того, вони шче дужче затоваришували. Почалисьа тајемничі сповіді важких думок та гадок, пестошчі та голубіньньа веселих надіј. Не проходило дньа, шчо б або Христьа не завернула до Галі, або Гальа не побігла до Христі.

Гальа польубила свого хрешченика, јак рідну дитину. Сорочечки јому шила ј мережала; шапочки вишивала. А на руки візьме, — носитьсьа, льубујетьсьа, јак својім. Иноді зупинитьсьа јіјі погльад на льубому погльаді дитини… довго вона дивитьсьа на јого, придивльајетьсьа јому в вічі, мов својіми очима хоче ззісти… То дивись: блиснула в нејі в вічіх јакась искра, — сльоза, не сльоза, радість, не радість засвітила в них, — і пригортаје вона дитину до свого лоньа ј обдаје јого поцілунками…

Христьа дивитьсьа, та ј зітхне важко. Вона бачить і чује, — чого Галі треба, та чого бог не даје јіј…

— Шчо јак у вас будуть діти, — стороноју заходить Христьа: јак уже ви јіх гльадітимете? Аже ось — чуже, та јак ви втішајетесь!…

— Јак у мене буде дитина, Христе, то ја, — здајетьсьа, — ззім або задавльу јіјі, цілујучи та милујучи… Ја не дам на јого пилинці впасти, кому-небудь подивитисьа… Не могла б ја јого в својім серці носила! Ви тільки гльаньте: отаке маньусіньке-мальусіньке, без речі, без мови, — тільки очиньатами світить… Ти до јого обзивајешсьа, а воно ними поводить, мукаје, рученьата випручаје, мов тебе пригорнути хоче… А ти знајеш: це твоје тіло, твоје нарожденьньа… „Рибонько!… серденько!…“ оберталасьа вона до хрешченика, окривајучи јого гарьачими поцілунками.

Минаје зіма. Јасне сонечко льубо світить та гріје; сніги тајуть; біжать з гір долинами прудкі протічки сніговојі води; ранні чумаки коло возів лаштујутьсьа; а там і хлібороби заворушилисьа… Настаје весна. Все оживаје, радіје. Ось і великодні свьатки пријшли ј пројшли; зазеленіли польа; зацвіли садки; зашчебетали соловејки… Післьа довгого зімнього сну, все прокидајетьсьа, продираје заспані очі ј, озирнувшись кругом, льубује на земльу, шчо, јак та писанка, красујетьсьа під золотим проміньньам јасного сонцьа; а сонце, гльадьа на нејі, усміхајетьсьа…

Тільки діждав Чіпка тепла, зараз накупив дерева, наньав мајстрів і заложив над самим шльахом не хату, а цілиј невеличкиј будинок.

Поки льуде налагодились з жнивами, то на јого дворі, замість похилојі хатини, стојав веселиј будинок і гордо позирав на вулицьу великими вікнами, з зеленими віконицьами. Давньа Чіпчина гадка справдилась. Тепер уже не одна тісна хата з сіньми, а цілих три: одна — дльа матері, друга — дльа себе, а через сіни світлицьа — про гостеј. Не далеко од будинка складали рублену коморьу. Трохи далі, јак поставили коморьу, заходились коло сарају з коньушнеју; а там — і загороду заплели нову, кругом обгородили новоју лозовоју лісоју з острішком… Старі ворота поламав Чіпка, а приробив дошчані, панські, ростворчаті, а над ворітьми, јак раз посередині, на кружалі вирізана була чоловіча пика: рот — јак у сома, очі круглі — јак у сови, ніс — јак у кота, а волоссьа, з проділом посередині — јак у жінки… З усього села збігалисьа діти дивитись на те пречудо — ј великим дивом дивувалисьа…

В одно літо непевне колись дворишче, відоме кожному за пустош, зовсім перемінилосьа. Страшне ј прокльате, стало тепер воно на дивовижу всім льудім, лоскотало јіх заздрі очі, а шче заздрішчі думки… Јак гльане иноді Мотрьа на свіј плець то ј сама дивујетьсьа. Колись пустка-хата — тепер будинок; пустиньа-горо̀д — грьадка квіток; гнојішче-двір — тепер зелениј та чистиј, кругом обльамованиј коморами, загородоју, сарајем, хлівцьами… Аж заплаче Мотрьа з радошчів.

— Колись јак жилось… А тепер?… Слава тобі, господи!

Чіпка перестав хліба робити, став по јармарках јіздити, полотна скуповати, та перепродувати. Од јого ј пішли в Пісках полотеншчики. До јого ніхто ј не думав про це: він першиј почин зробив.

XXVII

Час не стојав. Промајнула вольа, поламала ланьцьуги віковічні, на котрих шче за дідів — прадідів прикували до панів колись вільні хутори, села; опростались льудські руки; несміливо, наче чого бојалисьа, пријмались за земльу, котра колись була „богова та льудська“, потім стала „панська“, а тепер — хоч силоміць наділена — знову стала „льудська…“ Задурманениј неволеју льуд почав продирати очі… ј нічогісінько кругом себе не бачив, окрім — панів та мужиків!… Усе, шчо приросло до землі, копалось у ніј, обливало јіјі својім потом, — все те звалосьа „наш брат Савка…“ Невольа порізнила дітеј одних батьків, одних матерів; вирила між ними глибокиј јар, котрого ні перејти, ні перејіхати — хіба засипати… Та хіба можна засипати в рік, у десьать, у двадцьать років јаругу, котриј копавсьа не десьатки, а цілі сотні літ?… По один бік јару стојали потомки старшини козацькојі; стојали приблуди, котрих приманила својіми роскошами задурена Украјіна; — були між ними льахи ј недольашки, були москалі ј московські недоломки, були ј осиротілі діти Јуди, котрі замість свого зрујнованого царства, на чужіј землі, завели нове царство; тут можна було зостріти не трохи полупанків, котрі з дігтьарів, чумаків, крамарів, прикажчиків, повиводили својіх дітеј у „льуде“; поначепльали на плечі з мідними гудзьами мундирі, а на голови понадівали картузи з зірочками… Усе то була ватага, вигодувана чужоју працеју, обута ј зодьагнена чужими руками… Тепер вона стојала ј, јак голодниј вовк, клацала зубами, погльадајучи зо зла на другиј бік јару, де потомки козачі копалисьа в сиріј землі, понівичені, зубожені, темні, — јакісь каліки, а не льуде, без памјати про бувальшчину дідів својіх, котрі добували кровју „славу та вольу“, без памјати про самих себе, з страшноју злістьу в гарьачім серці, з палкими на вустах прокльонами, котрі вони посилали на тој бік… Здајетьсьа, јак би не глибокиј јар, одна б ватага кинулась на другу — ј полиласьа б річка чорнојі крові, потопила б правого ј винуватого… Заслані полудоју очі, під ту страшну різанину, не розгльаділи б де свіј, де чужиј, — кров би лиласьа, трупи б тліли — та ситили ј без того ситу земльу… Оже цього не сталосьа… За те — скільки воно задало страху тим, котрих колись трепетало все, шчо јім підверталосьа на очі!

Самому царькові Гетьманському, Василеві Семеновичу, обіјшлось усе це не даром. Останнього січовика, јак косоју, скосила думка про невольу: Василеві Семеновичу Польському „божевільна вольа“, правіжка грошеј пісчанами, не дали віку дожити… Злість, перельак разом струснули немолоді кості вельможного пана, положили јого на ліжко, з ліжка — на стіл, а з столу — в домовину… Оплакав рід тіло свого владики над могилоју ј дома; оплакав доморослиј писака Озерськиј свого давнишнього ворога, а тепер пријательа, в „Московських“ газетах. Нестало ватажки, — зажурились підручники… Шчо тепер робити? з чого јого почати, шчо б насижених міст не втерьати? Хто порадить? хто заступитьсьа?…

Перше всього загомоніли: кого тепер у предводителі? Чужого страшно, а з својіх — нікого такого немаје; та ніхто ј не хоче. Колись було трохи до біјки не доходить за те місце, а тепер — кожен шукав собі теплого місцьа, з великими грішми, а про таке не хотів і слухати. „Шчо по титулі, коли чортма в шкатулі!“ не раз, не два можна було тоді чути. А шкатула справді все далі спорожньаласьа, та ј спорожньаласьа, — доложити тепер јіјі не було ні снаги, ні способу. Оже предводительа, та шче ј свого, таки треба!

Умовили јакось „предводительського синка“ — того самого одинчика Васильа Семеновича, шчо не дошчупавсьа, — чи тверде чи мньаке тіло в Чіпчиного батька. „Синок“ то ј був чоловік ні бувалиј, ні видалиј, ні удалиј. Хоч він десь собі ј учивсьа, а про те був чоловік дуже невеликого розуму, шче меньшојі сміливости, шче слабішојі волі. Тільки ј батьківського, шчо — пиха панська, при котріј він зріс і викохавсьа, котројі ј тепер не кидав: вона јого ј погнала на місце, котрого всьак тепер сахавсьа.

Та часи тепер були зовсім не ті, шчо б одніјеју пихоју жити. Усьа молодіж наче „подуріла“: цураласьа не тільки „прав дворьанських“, — цураласьа роду… Не рідко син ворогував з батьком, обзивав јого бридкими словами, — „кріпосником, деспотом“; кидав рідну осельу ј, насміхајучись над батьківськими звичајами ј надіјами, бігав по Харькову або по Кијіву, питајучи сьакого-талого заробітку! За братами потьагли сестри: перестали ј ухом вести батька-матері; сиділи день у день, ніч у ніч, јак під суботу рабин, за книжками, — забули про хазьајства, забули ј про гульанки… А в Кривинського, кажуть, меньша дочка в ночі втекла від батька з јакимсь студентом-поповичем, — повіјалась у Кијів учитись… Дворьанська пиха терпіла від такојі зневаги.

А тут, — јак на те, — „божевільна вольа“ незабаром понаводила за собоју ј својіх діток свавольних: земство, де нема ні мужика, ні пана, — мирові суди, де не питајуть, — јакого хто роду… Зовсім світ перевернувсьа! Про старе нічого вже було ј думати: треба јакось до нового пристројуватись, шчо б хоч тут не попустити свого. Шчо ж јого робити? јак јого приладитись? Руки до діла не призвичајені з-малечку, — не неволити ж јіх на старість?! А розум, — хто до волі думав, шчо панові потрібен робочиј розум? Панові треба було знатного роду, багаства; треба було вміти себе показати; вміти пожити, појісти, попити, — а мати робочиј розум, здатниј на діло, а не на вигадки панські, — панові не треба було… А тепер: розуму! праці! — тільки ј чутно, јак вигукували на всіх шльахах, на всіх базарах житьтьа. Хто зразу не перельакавсьа того покрику, та бравсьа за діло, — того захопльувало житьтьа на својі бистрі хвилі, мчало вперед, — то кидало на спід, заливало; то вергало на верх, підкидало в гору, знову несло на гребеньастіј хвилі, — аж поки не виносило на берег… Хоч боліли иноді в плавцьа помньаті боки, а все таки він, хоч і не твердими ногами, ступив на ту земльу, де колись усе живло тремтіло јого духу. Усе таки він був господарь на ніј, а не попихач, не најмит. Швидко він зживавсьа з новим својім місцем на старіј землі — ј підвертав јіјі під себе: вона јому плодила, родила, — ставало на пожиттьа јого! А хто перельакавсьа, — тој залазив до себе на хутір, у село, приклинав новиј вік, нових льудеј, день за день тьаг злиденне житьтьа, пројідајучи останнье своје добро — викупні білети, за котрі баришники-жиди не давали половини ціни… За собоју житьтьа веселе, роскішне, без праці, без клопоту: перед собоју — вбоге доживаньньа віку, — може тьажка працьа на старість, — гірка турбота, замість спокоју, — без шага грошеј, котрі жидки вспіјуть вимотать, — без ступньа землі, котру за старі довги банкові тарахнули з молотка… Јак же јого не проклинати такого? јак з ним миритисьа?!

„Сонмишче“, оставшись без ватажка, јак перельакана отара овечок, спершу було кинулось у ростич… На вперејми јому вискочило земство. Отара повернула назад, згадала старе становишче, де було паші доволі, де водопојі погожі, та ј стала на згірочку… Посеред отари ј „предводительськиј синок“ крутивсьа, — та видно јому не водити переду! Хто ж поведе? Кому не страшно? Хто звик до всьакојі лихојі години? Шавкун привик шче змалечку до всього. Шавкун відомиј здавна. Шкода тільки — Шавкун бојітьсьа перед вести: Шавкун здавна ходив позаду… То може він хоч піде назирці за ватагоју? — Гајда! — Шавкун пішов назирцем…

Шавкун — чоловік ні дурниј, ні розумниј. За те він на својім віку звідав усього. Був Шавкун на коні, був і під конем. Шавкун — попович.

Післьа вбогого батька, шчо попував на небогатім приході в Хитунах, зоставсьа він, з својеју старшенькоју сестроју, невеличкими сиротами. Опекун, јакијсь далекиј родич, те ж піп, забрав сиротьат до себе. Дівчинка ж бігала собі з малими дітками опекуновими, а стала дівкоју, — видали заміж за јакогось пјаничку дьјакона. Хлопчика опекун віддав у бурсу розуму добувати! Скільки лиха приньала дитина в тіј бурсі; скільки раз јого нівичили, били, воно ј шчот ростерьало. Забили до того, шчо з моторненького, опецкуватого, хлопчика, зробиласьа јакась тупицьа, убојішче, котре нічого не вчитьсьа, а тільки ј думаје, јак би кому капость зробити. Шкода за шкодоју, роспутство за роспутством — стали думкоју ј гадкоју бурсака. Коли не вкраде ножичка, чернильниці, то піддрочује товариство на пустошчі, на свавольу; а підріс, — давај молитисьа шкльанному богові… Мучились з ним „свьаті отці“, мучились, — та ј вигнали з философіјі… голого, босого ј простоволосого! Де јого на світі дітисьа? Куди голову прихилити? Хтось, мабуть, на жарти, рајів іти в університет. Молодиј Шавкун задумавсьа… Одначе не пішов в університет, а потьаг пішки до-дому, до себе в Хитуни, де на батьківськім місті оселивсьа зьать. Шавкун побратавсьа з зьатем — і закурили в двох селом, обходьачи парахвіјан, а додому иноді рачки прилазьачи. Сестра довго терпіла. Далі почала лајати чоловіка ј брата, стала докорьати јому, шчо він убравсьа на все готове, та ј останні злидні пропиваје, останніј шматок хліба одриваје својіми здоровенними руками від рота малих јіјі діток. Шавкун на лајку мовчав, јак у рот јому води налито. Гірка правда, мабуть, дуже колола јому очі. — На другиј ранок він став співати перед сестроју лазарьа, јакиј він нешчасниј; хваливсьа јіј својеју надіјеју на університет, — коли б тільки рублів з півсотні грошеј. Сестра назвала јого думку „дурницеју“, — рајіла јти куди небудь у канцельаріју „хліба заробльати“. — Шавкун не послухав сестри. Зібрав, јакі позоставались, манатки, звјазав у клуночок, хотів піти „на отчај“ шукати долі. Сестра зжалилась, виньала з скрині тридцьать карбованців — останні гроші, јакі вона про чорниј день ховала від свого недбалого чоловіка, — отдала братові. Шавкун попрошчавсьа, пішов. — Через місьаців три написав сестрі вже з Кијіва, шчо він таки свого доскочив, — зробивсьа студентом. — Јак і з чого він жив, — проте тільки він та бог відаје; одначе вижив два роки. Та стариј гріх знову прокинувсьа, завів јого на третім курсі в темну, а з темнојі — на вулицьу… Опинивсьа Шавкун серед великого города, без шага грошеј, без знајомих льудеј без веселих товаришів, котрі тепер јого цуралисьа, з одноју бідоју — „вовчим білетом“ в кешені… Сказано: хоч у Дніпро з мосту! Шавкун у Дніпро не кунувсьа, а покинув Кијів, покинув товариство, книжки (і потім було ніколи не загльадав у них, — не льубив, јак шчо ј росказујуть про них), — та ноги на плечі — побрів у Гетьманське. До сестри јти було соромно. Шавкун пішов до свого товариша молодчих літ, — знакомого нам Чижика, котриј служив тоді в опеці. Чижик порадив піти до когось старшого, попрохатись. Шавкун пішов, упросивсьа в опеку, де јому обіцьали, јак приліжатиме, давати по десьать гривень у місьаць. Шавкун і тому радиј. Став він виводити стрічку по стрічці, списујучи копіјі; став одбирати спершу по десьать гривень, далі по двадцьать, а через рік діјшов до трьох рублів. Зробивсьа паничем — хоч куди! Тихиј, слухньаниј, до старших привітниј, став Шавкун кидатись у вічі старшим: забачить здалека, — шапку здіјмаје, а Васильа Семеновича вгледить, — у појас кланьајетьсьа. Паньуга помітив „покірне тельатко“, звелів перејти јому з опеки до себе в канцільаріју. Не було, здајетьсьа, дльа Шавкуна шчасливішого дньа на світі, јак тој, коли јого зазвав Гетманськиј царьок в кабинет до себе, та став јому казати, шчо јак він себе шануватиме, то зробить јого чоловіком! Шавкун не міг слова вимовити від радости та від страху, — то блід, то червонів; а вијшовши од великого пана, перехрестивсьа — ј сів у канцельаріјі за стіл. З того часу — день у день, ніч у ніч, Шавкуна можна було тільки ј бачити, шчо в канцільаріјі, де він сидів, перегнувши спину, над бумагами, ні на кого не гльадьучи, ні до кого не обзивајучись, мов дльа јого не зосталось нікого ј нічого на світі, окрім тих бумаг. — Шавкуна хвалив письмоводитель; перед свьатками предводитель жалував јому по десьать рублів, з котрих Шавкун часточку посилав сестрі, а останні ховав у шкуратьанім гаманці на самім дні својејі невеличкојі скрині. Не забаром стариј письмоводитель умер, а Шавкуна посадили на јого місце. Став він не останьньа спицьа в колесі. Де взьаласьа в льудеј шана ј повага до јого! Тепер уже перед ним так шапки здіјмали, јак він колись. Оже Шавкун не впопав ні на шану, ні на вповагу, а державсьа пословиці: за свіј грош — кожен хорош! — Через те, здајетьсьа, не було в јого більше ніјакојі думки, јак тільки про гроші. Багаство, гроші — от шчо јому ј снилосьа! Жив він собі тихо, скупо; оженивсьа на такіј же скупіј, јак і сам, панноці, — та ј складали добро, не знајучи сами кому, — бо ј дітеј не було. Ні великојі радости, ні малого горьа не знало житьтьа јіх.

Так оцеј-то шчириј віл, котрому нічого просидіти, не розгинајучись над бумагами, з раннього ранку до пізньојі ночі, — оцеј прониза ј підлиза, котрого навчило житьтьа, де треба поклонитисьа, кому треба догодити, — держав тепер цілиј повіт у својіх руках, заправльајучи ним по својіј хіті, замість недалекого ј ледачого „предводительського синка“. Тој і лапки поклав: роби, мов, шчо хоч, шчо знајеш!

А тут — новина за новиноју, робота за роботоју. Не вспіли з „викупними грамотами“ впоратись, — насилу накинули крепакам землі, котрих вони тепер, јак огньу, бојалисьа, — шчо б бува з землеју не вернуласьа невольа, — јак підскочило земство, з виборами, з радами.

— Оце… до чого дожились!.. — бідкајутьсьа панки, де тільки не стрінутьсьа. Там — вольа… крестьан отньали, землі побрали… А це — либонь уже хотьать з мужиків поробити панів… јакесь земство видумали!!

— Еге ж… до того јдетьсьа, — піддакујуть другі. — Де ж пак? У гласні вибиратимуть і дворьане ј мужики… Учора міј Омелько в мене кізьаки різав, а завтра може сидітиме рьадом зі мноју, за одним столом… Ја — гласниј і він — гласниј…

— Ні! Не діжде, — не діжде хамове кодло!… — сердилась старенька пані, ударьајучи кулаком об кулак, і зачинала на всі боки костити „кодло“, ј тих, шчо довели дворьанство „до такого безчестьа…“

Шавкун ні лајавсьа, ні сердивсьа. Він аж, мов, повеселішав, јак забалакали про земство. Він добре знав, шчо воно јого рук не втече, — а може ј погріје…

Настав новиј вік і дльа нашого Чіпки. То таки шчо тихе, шчасливе житьтьа в себе дома, з льубоју жінкоју, з староју матірју, а то таки ј на громаді, серед льудеј, Чіпка не останніј… Льуде стали јого знати, поважати ј шанувати, — бо иноді Чіпка ставав де кому ј у помочі. Хоч він не льубив тепер роскидатись, а при нужді чоловікові поможе. Чи христини де: кого ж јого в куми? — Чіпка чоловік добриј, послухаје. Оже Чіпка сам ніколи не ходив у куми; за те Гальа по селу цілу метку хрешчеників маје. Коли бог не даје својіх діток, хрешчениками втішајетьсьа. — Лободі дочку давати, а в скрині всього-на-всього десьать карбованців, — не стане ј на горілку. Шчо јого робити? Де б јого руки зачепити? — „Ти б, чоловіче, раје Лободиха, пішов до Варениченка: може б, він позичив до нового хліба?“ — А справді, одказује Лобода, та прьамо до Чіпки. Чіпка порадитьсьа з Галеју, — ј уродитьсьа в Лободи весільльа — цілиј тиждень појізжане пјуть та гульајуть.

— Нема чоловіка добрішого, јак у нас Чіпка! — хвальатьсьа пісчане; ј здіјмајуть шапки, шче з далека побачивши Чіпку.

Та хіба одні пісчане?

Вештајучись раз-поз-раз по јармарках, промислујучи полотнами, став Чіпка відомиј на цілиј повіт. У тестьа јакось раз зострівсьа з становим Дмитренком — тим самим, шчо прозвали „кобильача голова“ за те, шчо льубив дуже менджувати кіньми. Чіпка ј становому подобавсьа. Удруге стрілись вони на јармарку — ј стали сватами. Становому подобавсьа молодиј Чіпчин жеребчик, котрого тесть подарував. Дмитренко ј пристав: проміньај, та ј проміньај! Довго Чіпка не згожувавсьа, — та нічого не вдіјеш: проміньав. Становиј собі взьав доброго молодого жеребчика, шчо аж кров крізь шкуру світилась, а отдав Чіпці старого-старого драбастого гусарського коньа, котрого продали з полку, јак розбивсьа на ноги. Дмитренко ж такиј радиј, дьакује Чіпці, обішчаје до јого в гості зајіхати. А Чіпка дививсьа на драбастого, мов уперше на віку коньа бачив, спльунув, та ј замовк.

Пријіздить з јармарку до дому. Випрьаг конеј; увіјшов у хату; поздоровкавсьа з матірју; поцілувавсьа з Галеју.

— Гальу! каже. Сподівајсьа гостеј…

— Јаких?

— Становиј буде.

— Чого він тут забув? питаје Гальа дивујучись.

— Скучу, каже, за драбастим конем, та ј до вас заверну, — жартује Чіпка.

— За јаким конем? Шчо це ти бо-зна шчо верзеш?!

Чіпка тоді росказав, јакого зробив міньака.

— Отак він і з татусем, — каже Гальа. — Јак пристав… Татусь, правда, довго таки не подававсьа. А тут — підскочила јакась лиха година, — треба в стан… Так він перше ніж у стан појіхав, взьав та ј одвів до Дмитренка пару конеј.

Дмитренко чоловік правдивиј — не одурив Чіпки. Через місьаць післьа того котить він Пісками, та прьамісенько під Чіпчин двір. „Тпру!“ — спинили конеј перед порогом. Гальа ј Мотрьа разом кинулись до вікна подивитись — хто там.

— Никихвор Іванович дома? — питаје јіх становиј з повозки.

Гальа хотіла було одказати, шчо нема, та — почервоніла, несчуласьа сама, јак промовила: — Дома.

Тут і Чіпка нахопивсьа: вијшов на зустріч, здоровкајетьсьа.

— Оце ја до вас у гості… Буде де переночувати? — питаје становиј.

— Коли ваша ласка, — просимо до хати! — запрохује Чіпка.

Повходили в хату. Дмитренко скинув з плечеј верхнього балахона, струснув пил, потьагсьа, зіхнув на всьу хату, јак добриј віл ревнув, — аж Гальа вигльанула з кімнати, та опустивсьа за стіл на лаву. Чіпка приставив з другого боку стола ослінчика, — сів навпроти гостьа.

— А знајете, чого це ја до вас пријіхав? — питаје, знову позіхнувши, Дмитренко.

— А бог вас знаје… Звісно: ваше ділове — станове, — знај јіздити…

— Еге ж, еге… А ось ја вам новину привіз.

Гальа одхилила трохи кімнатні двері, дивилась у шчілину, а зза плечеј у невістки показалась і Мотрина голова. Обидві слухали: јаку там становиј новину привіз.

Дмитренко скинув очима на Гальу.

— Це, мабуть, ваша жінка?

— Моја, одказав Чіпка.

— Гарну дочку викохав Гудзь! Не даром він јіјі на запорах держав… Хорошу… Коли б був знав, проламав би ј запори, та вкрав.

Гальа почула це, засоромилась, прихилила двері.

— Гальу! гукнув Чіпка: — чого ти тікајеш? Бојішсьа, шчо б Петро Јванович, тепер бува не вкрали?… Не біјсьа: ја не дам.

— Ја ј сама не дамсьа, — одказује Гальа, висунувшись з кімнати.

Тут саме з надвору забрехала собака.

— О, та ви, мабуть, справді бојітесь, шчо собачньу позаводили, — жартује становиј.

— Та в нас всього одним одна Мушка, — одказала Гальа, зашарившись.

На сім слові в хату вступила бідненько зодьагнена дівчина, — та бачучи, шчо не туди піјмала — стала мовчки в порога.

— Здорова! привітав јіјі Чіпка. — Чого ти?

— До тітки Мотрі, — одказала засоромившись дівчина.

Мотрьа почула, вијшла з кімнати, поклониласьа низенько Дмитренкові, сіпнула нишком за спідницьу дівчину, та обидві вијшли в сіни. Незабаром Мотрьа назад увішла, а дівчина пішла з двору. То була головина најмичка: јіјі послали нишком довідатись, — чого становиј пријіхав.

Гальа тим часом у кухні ставила самовар. Сонце заходило. Останніј погльад, на прошчаньньа з землеју, воно посилало в світлицьу, де сиділи, мов давні пријателі, становиј — на покуті, багатирь-козак — навпроти, на ослоні. Розмова не клејілась: перескакувала з одного на друге, јак скаче легенька борона по грудньастіј рілі. Гальа подала чај. Заходились пити. Розмова зовсім обірваласьа. Чіпці, јак хазьајіну, стало ніјаково.

— Так јаку ж ви нам новину привезли? зачіпаје він, сьорбајучи гарьачиј чај.

— Добру — дльа добрих льудеј… А ваші пісчане такі неспокіјні, — мені з ними один клопіт, та ј годі! Шче Ларченко, јак передавав стан, перестерегав мене: Стережітьсьа, каже, пісчан, — бо то народ вельми завзьатиј! Аж воно так і је!

— Та воно, мабуть би, добродіју, ніјакого ј клопоту не було, коли б не так трохи…

— Шчо ж пак ја казав? — спитав Дмитренко, загубивши останньу своју думку ј річ. — А, бач… Так земство привіз!

— Шчо воно за земство? питаје Чіпка, пильно дивльачись у вічі становому.

— Земство… Нова милость царська! Бачите: живете ви у Пісках: — козаки, панські ј жиди… Адже ј жиди је в вас? (Чіпка одказав, шчо је). Так, бачите: отак само живуть і в Котолупівці, в Бајраках, у Вовчіј Долині… живуть помішчики, живуть купці, козаки, крестьане… Так усім, бачите, треба по шльахах јіздити; усім треба, — хрань, боже! јакојі пошести, від напасті обороньатись… Одному — трудно, а гуртом — можна… Ну, так бачите… (Дмитренко де далі став учашчати: „так“ та „бачите“, — видно, він гаразд і сам не бачив, ні знав того, про ві-шчо росказував). Так, от, бачите: збірајутьсьа гуртом — пани ј мужики — та ј робльать, шчо треба…

— Јак це? І пани робльать?! питаје здивованиј Чіпка.

— Та ні, не сами робльать, а виберајуть гласних… а ті виберуть управу з себе, а управа вже ј заправльаје всім…

— А станових тоді хіба не буде?

— Јак можна без станових? Станові — полиціја, а полиціја ј за земством дивитьсьа: шчо б дороги рівньали, містки гатили… Без полиціјі не можна! Хто б недојімку взискував, јак-би не полиціја? Станові, — поки ј світ сонцьа, будуть…

— Шчось ја гаразд не второпају, каже — роздумујучи — Чіпка: ј земство за дорогами, ј полиціја за дорогами…

— Ось почујете, јак зберетьсьа громада, та прочитају указ…

На останньому слові в хату ввіјшли: козачиј голова з писарем, та панськиј старшина з старостоју. Крепаки, поздоровкавшись, стали коло порога, похньупились; а голова з писарем, мов москалі, повитьагались у струнку.

— А! От, добре, — замість привіту, каже Дмитренко. — А ја тільки шчо хотів посилати за вами… Завтра в ранці шчо б мені була громада! Чујете? Вам кажу ј вам! Та гльадіть мені, шчо б не так, јак недојімку платите, — обернувсьа до крепаків з докороју.

— Тепер, ваше благородіје, — каже писарь, — гарьача пора… льуде в полі…

— Шчо мені до того — чи гарьача, чи јака? Ја вас вихоложу, јак не буде громади!

Старшина мовчала, тільки перетерала ногу об ногу.

— Јак же, ваше благородіје, сказати громаді? — питаје писарь.

— Скажіть: становиј земство привіз… читатиме… Чујете? земство? Не забудьте?

— Ні, не забудемо…

— Та ј утомивсьа ж ја, Никихвор Іванович… Ви не повірите: двоје суток з повозки не злажу…

— Ну, з богом! — повернувсьа до льудеј.

Ті сунули з хати — один перед одного, аж штовхајутьсьа в дверіх.

— Отака ловись! — каже голова. — Був Чіпка, а став — Никихвор Іванович… Шчо то значить — гроші!!

— Та гроші, јак гроші, — на те јому старшина ј староста. — А ви нам скажіть: чого це наш конокрад пријіхав?

— Та казав же: — земство привіз, одмовльа, замість голови писарь.

— Та чули, шчо земство… А ви нам ростолкујте: шчо воно таке? Чи не податки знову јакі?…

— А справді: шчо це воно, Василь Васильович? — питаје голова писарьа.

— Та кажуть би то — нова јакась управа… У нас оце окружних взьали, а в них либонь швидко посередників не буде… Треба ж комусь льудьми правити?

— Шче нами трохи правили! — трохи кісток не виправили… А це шче јакусь нову управу видумали, — міркував, мов сам до себе, староста.

— Не можна ж так народ оставити… Ось, мов, вам вольа: робіть, шчо хочете, јак хочете… сами правујтесь, сами ј росправльајтесь! — каже писарь. — Адже такиј розгардіјаш пішов, шчо ј… Писарь почухав потилицьу.

— Так, так, піддакује голова. — Народ — шчо? От, ваші… давно таку бучу збили, шчо хоч з села збігај? Не прав таким запеклим льудом, — він тобі село переверне!

— Ага-га-а!… Тепер же ја знају, шчо це воно буде, — умішавсьа староста.

— Кажи! старшина јому.

— Бач, — натьакаје староста: не дурно вони так усилковались, шчо б льуде землі брали… аж воно на те ј вијшло! Јім шче хотілосьа поводити нас на вривочку… хоч вам царь вольу ј дав, — так земльа шче наша… платіть за нејі викупні… а ми роскинемо розумом, та шче шчось придумајемо… От, і придумали — земське… То викупні платили, а це шче — земське! Так скажемо ј громаді: на земське шче заробльајте!…

Тут вони діјшли до крепацькојі волості. Старшина ј староста одрізнилисьа, пішли в волость, а голова з писарем повернули в другу вулицьу — до голови.

У ранці, на мајдані, коло козачојі волості, зібралась у купу козача ј крепацька громада. Дмитренко пријіхав на Чіпчиних коніх, прочитав указ, росказав — кого вибірати; забороньував „сіре мужичја“ в гласні „перти“; радив — панів, котрі „все знајуть і все, шчо треба, зробльать“; похвальавсьа навіт, шчо јак повиберајуть „мужву“, то шчо б начувалисьа…

Громада слухала мовчки. Становиј шче раз обернувсьа; шче раз рајів вибірати панів; попрошчавсьа з Чіпкоју, моргнув јому — може, ј він у гласні; сів на обивательські коні, — покотив з Пісок.

Не вспів він одјіхати, јак громада загула:

— То це так! усе панів та ј панів!… Шче вони нам ве ввірились? — гукали крепаки.

— Толкуј, дурні! — гримаје на них козачиј писарь. — А хто ж в управі робитиме?… ви, чи шчо! Хіба хто знаје: јака там робота?

— То најмемо такого розумного, јак ти, то ј робитиме, — кольнули јого крепаки.

— Та воно так… Тільки хто јого знаје, шчо там за робота…

Довго шче јшла розмова між громадоју ј писарем. Довго слухав Чіпка, мовчки. Громада росписувала темними колірами панів; писарь — хоч не оступавсьа, а все таки стојав на тім, шчо без панів нікому буде діла робити, шчо діло невідоме, шчо в гласні треба вибірати притьмом панів…

— А моја рада, не видержав Чіпка, така: јакиј не је хазьајін, а все крашчиј від најмита… А шчо те земство невідоме, то воно кожному невідоме… не було јого, — не знали ј пани. Оже на те бог чоловікові ј розум дав, шчо б до всього діјти.

— Правда, правда! гомоніла громада.

— Пани вами, льуде добрі ј так довго правили… поправтесь шче сами! Все таки своја рука — владика. Вони не поклопочутьсьа за те, шчо б усім було добре… Всьака за себе… А в нас шче вони ј родичі всі… Один одного стережуть. Ось цеј… (Чіпка ткнув пальцем у тој бік, куди појіхав становиј…) у мене хліб-сіль јів, а за панів руку тьагне…

— Еге ж, еге… Вони, — јак ті свині: одно за другого, — гула громада. — Коли ж так — шабаш, братцьа! Годі јіх!… Дивись, — бісове зільльа: јого з огорода, а воно таки в огород! Хоч у гласні јім, коли льудеј нема… А, дзузски!

Розіјшласьа громада. Вернувсьа Чіпка до дому, радиј, шчо довелосьа направити громаду на добру стежку. У јого серці закльовувалось шчось нове: јому хотілосьа, шчо б громада јого послухала; в голові промајнула думка, шчо він порьадкује на громаді, веде јіјі вперед, усіма верховодить… Давнье забулосьа, мов јого ј не було ніколи: він тепер отаманује на громаді…

— Коли б то, Гальу, послухали мојејі ради, — каже він у ночі жінці: увірваласьа б јім нитка! — І він шче довго росказував Галі, јак він буде льудім служити. Галі ј саміј становилось јакось гарно на душі, шчо јіјі чоловік заробив таку льудську повагу.

А в Чіпчинім серці вже ворушилосьа бажаньньа верховодити, пекло јого, виривалось на верх у думці, в слові… Чіпка з ним носивсьа, јак з нахідкоју. Кого не стріне, з ким не забалакаје, — то все про земство, про вибори. Немаје ј речі другојі. Радить кожному себе стерегти, громаду, а не даватись знову панам у руки.

Рада јого взьала своје. Через тиждень прилетів у Гетьманське посередник Кривинськиј, та прьамо в предводительську канцельаріју, де мала бути управа.

— Пропали ми… мужики наших бјуть! скрикнув він, забув і поздоровкатись.

— Јак саме? схопившись, мов опечениј, скрикнув завжде тихиј Шавкун, — і оторопів.

— У Пісках, — не то з наших, — ні одного дворьанина!…

— Значить і Дмитренка не послухали!… ледве вимовив Шавкун — та, мов хто на јого відро холоднојі води вилив, опустивсьа на своје місце, підпер рукоју голову, — затих.

XXVIII

Випав удушливиј день саме серед гарьачојі пори жнивів. Сонце стојало над головоју, јак сковорода, роскалене, та, — наче огнем, — пекло. Пшеницьа осипаласьа: льуде не вспівали вхопити. Під такиј час кожна хвилина дорога сельанинові. А тут — кидај своју роботу, јідь у гласні!

Пани позјіздилисьа. У Гетманському, коло нового будинку пана Польського, стојали в три рьади карети, брички, наточанки. Попријіздили не тільки гласні. Багато најіхало з повіта ј так собі цікавих панів подивитисьа на нове диво, та послухати, шчо то за земство.

Прибули ј прості гласні, хоч і не всі. То все були козачі писарі та голови; один Чіпка з Лозоју ніколи шче не знали ніјакојі служби. Між гласними — сельанами можна було помітити двох крепацьких старшин: один — з Пісок, другиј — з Рудки.

Пани гомоніли в горницьах; крики та реготи доносились з хати на улицьу. Сельани, попријіздивши на обивательських шкапіјках (де хто привіз разом і подушне), росташувались коло будинку, нарізно од панських карет. Хто сидів під возом, хто під горницьами: кожен ховавсьа од душнојі спеки, шчо несамовито пекла — палила. — Оддалеки козацькојі старшини, сидів під горницьами ј Чіпка, рьадом з Лозоју, не далеко від рундука. По праву руку — кучері панські, по ліву — „пјавки льудські“, јак колись Чіпка обзивав сільську старшину. Јому було тепер јакось нејаково… Кучері позлазили з козел, де-хто підіјшов до знајемих гласних; балакали то про се, то про те; хвалилисьа врожајами; жалкували, шчо пријшлосьа такиј гарьачиј час прогајати. Чіпка сидів мовчки, слухав, та чи ј чув шчо. По виду можна було помітити, шчо јого голову клопотали неабијакі думки. Перервав јіх Дмитренко својім зичним голосом:

— Геј, ви! гукнув він з рундука, на гласних: сьуди јдіть!

Гласні підіјшли під рундук поскидали шапки. Тільки один Чіпка з Лозоју, јак сиділи, так і зосталисьа.

— А скільки вас? питаје становиј.

— Та скільки ж? — обізвавсьа передніј, волосниј писарь, скинувши очима на купку товаришів-гласних. — З нашого стану — три, та з вашого — пјать, та двоје з Свинок… Оце ј усі!

— Ага, бач — Никихвор Іванович… Здорові! — кивнув становиј головоју Чіпці.

— Доброго здоровја, — одказав, підводьачись, Чіпка, ј зньав шапку.

Лоза за ним устав; скинув і собі шапку.

— А шчо ж це ваші сьуди всьакојі наволочі понасилали? — питаје Чіпки становиј.

— Јакојі наволочі? зиркнув Чіпка, та, трохи спустивши голос, додав: перед богом усі рівні…

— То ж перед богом, а тут — перед льудьми…

— Та ј перед льудьми — все одно… Усе таки смілівіше, јак свіј коло тебе… А то: ви собі в будинок позалазили, та ј балакајете в холодочку, а тут — печись на сонці…

— Хто ж вам велить пектись? Узьали б, та ј увіјшли в коридор.

— Спасибі. Шчо громаді, те ј бабі.

— А ви, капустьані голови! — покинувши Чіпку, повернувсьа становиј до козачих гласних. — Це вже ви нам одну капость зробили?! Чого ви сьуди поприлазили? Шчо ви тьамите?… Ну, шчо ти, Свербиносе, тьамиш?… визвіривсьа Дмитренко на червонопикого, товстого козачого голову, од которого так і несло горілкоју. — Кис би собі в Хајки в шинку… Ні, в гласні претьсьа!… Або ти, Ступо?… Жінчинојі тіни бојітьсьа, до ладу не вміје слова вимовить, а теж — і собі між льуде… в гласні!!…

Ступа ј Свирбиніс мовчали. Потупивши в земльу очі, вони ј не згльанули на станового. Він кинув јіх, та до крепаків:

— А ви, недобитки?… Шче ј вас тут не ставало?! Давно з вас шкуру злупили?… А тепер — думајете, шчо ј ви пани?!…

Стара виразка, роскорписана нечистими руками, зашчиміла в Чіпчинім серці. З-під насуплених брів засвітив гостриј погльад, — то окидав він ним станового, то позирав на льудеј, шчо стојали мовчки, јак до землі прибиті.

— Чого вам до нас, добродіју, треба? — запитав Чіпка сердито ј зиркнув на Дмитренка. — Хіба ми до вас пријіхали?… Нас громада прислала… ми громаді служимо…

— Та ја про вас нічого ј не кажу, — спустивши в низ голос, заговорив становиј. Ви чоловік торговиј; всьуди бувајете; льудеј, світи бачили; де треба, до ладу ј своје слово скажете… Ја про вас не кажу! З вас гласниј, то таки гласниј… А то — шчо? — Дмитренко з огидливостьу гльанув на останніх гласних. — П-хуу!… Та тепер уже не переміниш… Гльадіть шче, — не повиберајте ј в управу својіх!… Чујете?

Гласні мовчали, мов не до них річ.

— Слухајте, почав становиј: дивітьсьа на мене… Јак крутну правого вуса, клади на право білет; а крутну лівого, — на ліво… Гльадіть мені!

Кажучи останнье слово, Дмитренко посваривсь пальцем, повернувсьа, грьукнув дверима перед самим носом у гласних, та ј скривсь в коридор.

— Бач, јакиј гостриј! — обізвавсьа Ступа. — Мов над дурниками… Ні стіј! А ми так, братцьа: він нам правого вуса, а ми — наліво… Нехај дудика ззість!

— Це напасть, та ј годі! каже јакијсь писарь. — Швидко нашому братові з ними нігде буде місцьа знајти…

— А нашому братові, увернув грізно Чіпка, треба стерегти свого брата, а не тільки про себе думати…

Він мав шче шчось сказати, та тут јіх позвали в горниці.

Посеред довгојі ј широкојі залі стојав довгиј стіл, засланиј червоним сукном, обльамованим золотоју кгальонкоју, з золотими китицьами… За столом, на покуті, сидів предводитель. По праву руку од јого — Данило Павлович Крьажов, — потомок того самого гетманського полковника Крьажа, шчо вславивсьа ні бојами, ні походами, а тільки тим, шчо, јак прикріпльали до землі підсусідків, він прикріпив не трохи својіх далеких родичів, а разом з ними брата ј сестру рідну… або ј не він прикріпив јіх, а јого жінка, — та сама пані полковницьа, шчо льудім черевиками очі ј зуби вибивала… По ліву руку од предводительа сидів Шавкун, — городовиј гласниј. До јого предводитель знај нагинавсьа, а він јому шептав шчось на ухо. Кругом столу обсідали другі гласні, — горожане ј земльане. Тут було ціле „сонмишче“, ціле кодло Польських. Тут були Совинськиј, Кривинськиј, Гајецькиј, Митіль, — не було тільки одного Макухи: Порох таки јого дојіхав својіми јабедами: він тепер був під судом, без місцьа. Між горожанами можна було побачити Лејбу Оврамовича, орендарьа пана Польського, а рьадом з ним отцьа Дмитра, — благочинного, шчо так менджував просительськими книжечками, јак Дмитренко кіньми, — за шчо, кажуть, не раз судивсьа ј у консісторіјі. Дмитренко, јак не гласниј, сидів окроме, між панами, котрі пријіхали подивитись на нове диво. На всьу хату тільки два порожні стільці зосталисьа, — та ј ті, мабуть, дожидали когось з панських гласних. Чіпка сміливо опустивсьа на один; за ним Лоза — на другиј. Пани-гласні ззернулисьа. Хоч наші дукачі були в добрих синіх жупанах, а все таки така незвичајна сміливість колола панські очі. — Дльа останніх гласних-сельан не знајшлосьа місцьа за столом: пријшлосьа спинами підпирати стіну.

Післьа молебньу та присьаги, почались вибори. Радили виберати Крьажова, хвалили Совинського, роспинались за Шавкуна, намірьались пропхнути Гајецького, Митільа. Јак не крутив уса Дмитренко, јак не дививсьа на кожного, хто підступав класти білета не в сертуці, а в свиті; а вијшло так, шчо ледве-ледве провели трьох перших. На Шавкунові зробили невеличкиј перепочинок.

Јак налагодились знову приньатись за вибори, гласниј Сајенко, — син сотниченка, — попрохав „слова“. Панам було це не в дивовижу. Сајенко — здавна чоловік неспокіјниј. Шче за Васильа Семеновича він було не пропустить виборів, шчо б не наговорити — јак казали про јого — „сім мішків гречанојі вовни…“ Оже та вовна була дльа панів Польських гірше гіркојі гірчиці. Нівроку розумниј, гостриј, јак бритва, Сајенко не пропускав случају, шчо б не побрити својіх сильних родичів. Прості льуде јого льубили, јак чоловіка, котриј не змовчить сильному ј стане завжде в пригоді немошчному. За те пани та жиди Сајенкового духу бојалисьа, — та ј не дурно. Напакостить панові, придавить жида — стало втіхоју дльа јого. — Так оцеј-то „ліберал“, јак јого звали, зньав тепер річ про земство… Обертајучись до панських гласних, він доказував јім „всесословність земства“, довго ј красно розводив јім про „інтелектуальнују дьејательность“, котру вони, за „прошлі гріхи“, повинні були оддати „на алтарь обшчественнаго благополучіја“. То повертавсьа до простих гласних, нагадував јім про „рівноправність“, умовльав самим дбати про својі „интереси“, про „народнье благо“. А, на закльучку, всім гласним разом радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних-сельан.

По хаті пројшов шелест. Пани здвигували плечима, хитали журливо головами, шепталисьа між собоју. Мужики заворушилисьа під стіноју, затупали ногами на однім місті, згльадалисьа, мов питали очима один в одного: „А шчо?! кого тепер?“

Предводитель, пошептавшись спершу з Шавкуном, а потім з Крьажовим, задзвонив у дзвоник і, огльадајучи сельан, голосно запитав: хто хоче вибератись?

Шелест по троху стихав. Предводитель запитав удруге. Усі мовчали, тільки ззиралисьа.

— Ось хіба Варениченко… јакось несміливо, крізь зуби, процідив старшина з Пісок.

На јого гльануло сто очеј; гльанув Дмитренко — ј затулив рукују свого рота: „мовчи, мов, нескребо!“

— Јакого Варениченка? — волеју-неволеју, вимовив предводитель.

— Ось!… ось!… почулось з-під стіни кільки голосів, тикајучи пальцьами, де сидів Чіпка.

Він почервонів. Усі вставились на јого очима.

— Ви желајете? — спитав јого предводитель.

— Та коли льудська ласка, та панська вольа, — одказав Чіпка, підводьачись, — то ј про мене…

Голос јого тремтів; лице горіло; очі світили радістьу.

Пустили на голоси: вибрали Чіпку. — Далі, розгарьачившись, вибрали Сајенка в губернські гласні.

Вибори скінчились. Сельане порозјіздились по домівках. Пани забенькетували в городі.

Вернувсьа Чіпка до дому. Гальа побачила в вікно, вискочила з хати.

— А шчо?

— Усе гаразд! скрикнув радо Чіпка. — Теперь ја, Гальу, не тільки гласниј, а шче ј член в управі…

— Не вже? — разом зрадівши ј зльакавшись, скрикнула Гальа.

— Далебі… вибрали, хвалитьсьа він.

— Кого вибрали? куди? — почувши останьнье слово, питаје Мотрьа, висунувшись у вікно.

— Мене вибрали, мамо, в управу!

Мотрьа гльанула прьамо Чіпці в вічі, по виду в нејі пробігла нерадісна смужка.

— І на шчо воно тобі, сину, з панами водитись? — каже вона журливо. — Шче, не дај, боже, підведуть јак… Сами ж поховајутьсьа, а тобі — буде…

— Не біјтесь, мамо: не подамсьа! заспокојује јіјі Чіпка.

— Шче встрьанеш куди… своје таки Мотрьа.

— Нічого ви, мамо, јак ја бачу, не знајете, — одказује без гніву Чіпка. — На те јіх вольа… А може ја, мамо, льудім у пригоді стану… добро јаке зробльу…

— І-і, вже, снну! Ти — один, а јіх скільки…

— Один, та добриј, — оступиласьа за чоловіка Гальа і, всміхајучись, пішли обоје в хату.

Радів Чіпка, потај од матері, вдвох з жінкоју, шчо заробив льудську шану, повагу. Те, шчо місьаць назад тільки закльунулось у серці, тепер уже снувало перед јого очима, заволоділо јого думками. Лагодивсьа Чіпка громаді служити, — збіравсьа добро робити; грів у серці сам собі, нишком, потај уже ј жінки, голубку-надіју давнье забути ј слід јого загладити… А вијшло так, шчо — де знајшов шану, там згубив спокіј і… дольу!

Вибір јого в управу, зроблениј під гарьачиј час, без поради, без розмислу, — нікому не був милиј. Козацька старшина на Чіпку скоса дивиласьа. Писарьам та головам заздро було, јак таки москальчук, шче недавніј голодранець, волоцьуга, ледашчо, посівши за жінкоју багаство, вискочив у льуде, між пани, куди вони перлисьа з самого малку, шчо јім снилосьа ј ввижалосьа — та не сталосьа! Пани оханулисьа, — јак уже вибрали. Стали вони один одному жалітисьа, јакиј тепер вік настав, шчо свіј брат дворьанин братајетьсьа з „хамом“, та шче підводить до того ј других. Стали нарікати на Сајенка, шчо це він так зробив на глум, на сором цілому повітові… Товариші по управі вважали такиј вибір тьажкоју дльа себе обидоју, зальакували де-кого з панів, шчо — коли на те пішло, то вони всі покидајуть управу: нехај заправльаје сам!… А Шавкун ламав уже голову, нишпорив по товсталезних томах законів, — чи не знајдетьсьа чого, шчо б випровадити з управи члена, котриј, — јак він бојавсьа, — міг стати јому на переметі, шкодити, не допускати просувати лапу до земських грошеј…

Шавкун — битиј жак! Недаром він посивів, сидьачи над бумагами. Він метнувсьа сьуди-туди; јак тој павук, сплів, розкинув сітку; ловив кожне слово, јаке јому треба… Нічого сам не потрапивши, він повернувсьа за порадоју до свого давнього пријательа Чижика — секретарьа в суді. „Чи не було чого, братіку? чи не судивсьа він?“ допитувавсьа Шавкун. Чижик поньухав табаки, чхнув, приставив пальцьа до лоба, подумав хвилин з пјать, та ј поліз у шахву з старими ділами. Перекинув одно, перевернув друге, загльанув у третье, в пјате, в десьате; натрапив слід; піјмав нитку — та разом з Шавкуном діјшли ј до клубочка…

— Најшли! — ускочивши в управу, скрикнув Шавкун подајучи:

Дѣло объ покражѣ пшеницы въ коморахъ помѣщика Надворнаго Совѣтника Василія Семеновича Польскаго и о прибіеніи сторожа Деркача.

Члени пороззівльали роти, повитрішчали очі. Шавкун перечитав діло, по котрому „солдатскій сынъ Варениченко оставленъ въ подозрѣніи“. — Управу обньала радість, мов кожному з членів прибуло від того шчастьа. Јак на те в городі лучивсьа Дмитренко. Јого закликали в управу; зачинились; довго балакали. Усі вијшли, всміхајучись.

Чіпка нічого того не знаје. На Маковіја појіхав у Хамло на јармарок, та вернувсьа аж перед Спасом. Тосамого дньа, јак він вернувсьа до дому, зајіздить до јого Дмитренко, росказује діло, радить самому заздалегоди тікати з управи.

Чіпка, јак почув про діло, — мов хто јого обухом лигнув по голові. Сором, досада, злість — усе разом прилило в јого голову, мутило јого кров, гамсилило в висках; заходило жовтими ј чорними кружалами у віччьу… Сам він поблід; руки трьаслисьа… Він почував својім серцем, шчо це вертајетьсьа за ним давнье, простьагаје до јого руки, хоче јого схопити, обньати.... Шчо б себе не видати, він скочив з ослінчика, де перед тим сидів; став ходити по хаті; блудив мутними очима по стінах… Одна думка обганьала другу; одна одну випережала, — наче гралисьа на ввипередки; він хотів на бігу піјмати хоч одну з них; вони од јого тікали, зникали, одні тільки крајі јіх на одну хвилиночку мелькали, — поки не злилисьа в одну думку: јак не јак, а живцем не податисьа в руки!

Дмитренко, јак мара та, сидів над јого душеју; чигав, јак шуліка, — коли Чіпка пристане на јого раду, — сам вијде в отставку.

— Коли б мене на шибеницьу вели, та сказали: јак подаси сам, помилујемо; — ја б і тоді не послухав! скрикнув Чіпка. — Хто скаже, шчо ја чоловіка вбив?… Може, вони на својім віку десьатки, сотні на тој світ позагонили… А тепер шкода: нема волі!… Тепер завадило — всі рівні!… Ја льудім служу… мене льуде вибрали… мене льуде ј скинуть!

Појіхав Дмитренко ні з чим.

На другиј день летіла од предводительа бумага.

Через день — привезла стахвета приказ: „устранить гласного Варениченка“.

Упала цьа вістка, јак грім на Чіпчину голову… „Це гірше крадіжки, розбоју!“ думаје він. — „І назви цьому немаје… Там — пријшов, узьав — і нема… видно, чого нема!… А тут — усе је… ј добро зосталосьа, ј сам зоставсьа… То шчо з того, шчо зоставсьа?… Коли твоју честь украдено… душу твоју обезславлено… Та ні! не буде сього… Ми шче помірьајемось… Шче побачимо, — чиј батько старшиј… Не тој тепер вік… часи тепер не ті… не ті льуде!…“

Запрьагаје Чіпка конеј, јіде в Гетманське. Не поганьа, — жене конеј; не везуть вони, — мчать, — та прьамісінько до Пороха в двір.

Перемінивсьа Порох з того часу, јак јого бачив Чіпка: постарів, захирів, опав. Колись кругле обличьчьа ростьаглосьа вдовш, осунулось; шчоки пообвисали; очі помутніли; руді вуси посивіли; сам згорбивсьа, труситьсьа… Оже пізнав він Чіпку; пізнав і јого Чіпка. Привітались, јак давні пријателі. — Почула Галька чужого чоловіка; увіјшла в хату; подивиласьа на Чіпку — ј вијшла мовчки. На ніј — лицьа було не знать, так вона схудла, аж почорніла…

Перше всього послав Чіпка за горілкоју: побігла чорномаза дівчинка, — Гальчина дочка. Порох зрадів горільці, ј випив під-рьад аж три чарки. Тоді Чіпка похваливсьа јому својеју пригодоју. Не втајів він нічого: росказав, јак Дмитренко намовльав перед виборами льудеј у Пісках; росказав, јак крутив уса на виборах; росказав, — јак пани намовльались не пустити мужиків у земство, — јак були вибори… Сказано: нічого не втајів гостриј јазик ображеного Чіпки.

Гарьача мова роспалила гарьачу кров Порохову; засвітив огонь у јого старих очіх, — і він написав Чіпці жалобу. Хоч трьаслисьа руки старого писаки, хоч бризкало перо, — одначе з під јого отрута на папері зосталасьа… Вилив Порох у жалобі всьу своју злість, шчо накипала довгі роки: обписав, оцеркльував стариј јабеда панів Польських так, шчо аж сам трьассьа, читајучи Чіпці жалобу.

Чіпка заплатив јому добре, подьакував; одвіз жалобу на пошту, а сам појіхав у Піски.

Горе, кажуть, об горе чіпльајетьсьа.

Вернувсьа Чіпка з Гетманського до дому з ростројуженим лихом у серці. Стріва јого мати; хвалитьсьа: нема Галі дома, појіхала до батька, бо Максим занедужав.

— Чого? — пита Чіпка.

— Господь јого знаје. Појіхав, кажуть, кудись на јармарок льубісенькиј, милісенькиј, а привезли — ледве дише.

— Гм… А шчо в вас чувати доброго?

— Шчо ж тепер доброго почујеш? Нема тепер нічого доброго… Он, росказујуть, на Красногорку напали розбишаки… Чоловіка з двадцьать најіхало, — та сторожі одбили… Кажуть, така біјка була, господи!

Чіпку подрав мороз по за шкуроју… „Так… так! — думаје він. — Оце ж воно јому ј ікнулосьа!…“

Пороспрьагав він конеј; підложив сіна. Ходить по двору, — не хочетьсьа ј у хату. Сонце саме заходило. Підньалась вечірньа шарпанина. Там воли ревли; там овечата мекали; там жінки свинеј кликали… Все то хазьајські клопоти. — Чіпці — бајдуже до всього того! Він навіть не дослухајетьсьа… У јого тепер својі клопоти, — не обберешсьа јіх…

Ходить він по двору — нудно; увіјде в хату — хатні померки шче дужче розвертајуть сумну думку. Розстилаје вона перед ним, наче страшниј килим, страшні пригоди житьтьа… Ось і Максим лежить — перебитиј… Ось висовујутьсьа давні, знајемі тіні: Лушньа, Пацьук, Матньа, шче ј другі братчики… Пјані голови горьать кровавим цвітом; у вочіх палаје хижість, холоднеча… Ось піднімајутьсьа в памјаті панські коморі, про них нагадали в земстві… пригадавсьа сторож… І сторож, і Максим качались перед ним, божевільно стогнали… Чи правда тому?… — Правда… гола, страшна правда!… Шчо б він тепер дав, коли б можна було јіјі викинути з памјати, забути… Так ні!… Таке не забувајетьсьа!… Воно, мов нарошне, вилазить на верх, наче јаке страховишче, льакаје тебе… На ві-шчо ж воно вертајетьсьа? на шчо воно здалосьа мені?… Воно перестріло мене, перејшло мені дорогу тоді, јак ја хотів јого слід затерти…“ І спливаје јому на думку земство, з својіми плутошчами та хитрошчами, з својеју образливоју неправдоју… „Воно мені нагадало про те… Ја хотів јому останніј вік оддати, а воно мене завертаје до старого… Хіба в земстві не ті льуде, шчо ј були?… Хиба вони в один раз перемінилисьа… Чого ж јім можна служити?… Чому мені ні?… Кожен з нас несе гріх за собоју… Чого ж одному прошчено, — один забувсьа про јого, наче спокутував… А мені — нема ні забутьтьа, ні спокути… І не карали — ј винуватиј… Де ж та правда на світі?!“

Зовсім смеркло. Льуде ј світ спочили. Льагла вже ј Мотрьа. Тільки один Чіпка не льагаје: ходить, нудитьсьа, карајетьсьа… З хати надвір; з-надвору в хату.

— Чого ти, сину, тупајеш? Чому спати не льагајеш?

— А вам спитьсьа? неласкове одказав він.

У голосі јого забренчала давньа туга. Материне серце почуло јіјі зразу — ј зльакалосьа.

— Спитьсьа ж… ласково одказала вона. — Чому ж воно не буде спатись, коли така пора.

— Ну, то ј спіть, коли спитьсьа, — мньакіше сказав Чіпка, та ј опустивсьа на лаву.

У хаті темно, тихо. Мотрьа тихенько зітхаје…

— Мамо! обізвавсьа Чіпка.

— Чого, сину?

— Чи воно коли буде правда на світі? чи, мабуть, ніколи не буде?!

— Господь јого знаје, сину. Коли більше буде отаке заводитись, јак тепер; то певно, шчо ј тијі не стане, јака тепер је…

— Ні, мамо… Видно, — ніколи не було тијі правди… ніколи ј не буде! Не заводилось би таке, коли б вона була…

Мотрьа нічого не одказала. Чіпка зньавсьа, знову вијшов з хати, та проходив по-надвірју мало не до світа білого.

На другиј день појіхав Чіпка до тестьа. Тешча ј жінка стріли јого перельакані. Вони повели јого в колишньу Галину хатину. Јавдоха шчось довго-довго шептала јому, ламајучи руки. Вона була, јак полотно, бліда — перельакана. Галин погльад світивсьа тьажкоју мукоју. Прикро ј глибоко дивилась вона на чоловіка, не мов казала: „Он, бачиш!“

Чіпці одначе було тепер не до того. Побалакавши нишком з Јавдохоју, він пішов у світлицьу. Звідти доносилось до них страшенне стогнаньньа. У світлиці на ліжку лежав Максим, перегнувшись у двоје. Раз-поз-раз з грудеј у јого виривались тьажкі „охи“, раз-поз-раз він схопльувавсьа руками за перегнуту спину. Јого мучениј вид уразив Чіпчине серце, — аж забігала мишка… Јавдоха підступила до недужого.

— Максиме! обізвалась вона.

— О-ох! — одказав Максим, важко зітхнувши.

— Чіпка пријіхав.

— Тату! здорови були, — привітавсь Чіпка, підступивши до ліжка.

— О-о-х!…

— Чого се ви?…

Максим несамовито скрикнув — і схопивсьа обома руками за спину. Скривлениј у рота вид показував страшні болі. Він похлинувсьа, закашльавсьа… Забулькотіло в грудіх; Максим виправивсь, тріпнувсьа; роскрив широко очі; провів ними хижо по всіх… То був останьніј погльад — погльад наглојі смерти… Јавдоха мершчіј накинула на вид чорниј платок.

Јак підньали платок, — Максима вже не було… Мука застигла в јого на лиці! вигльадала широко роскритим — скривленим ротом, витрішчиними очима…

Гальа гльанула — ј скрикнула… „Умер!… умер!…“ кричала вона не својім голосом, вибігајучи в кімнату ј кидајучись на ліжко лицем у подушки.

Чіпка зиркнув і — затрьассьа… Він ніколи не бачив такого страшного, холодного погльаду. Перед ним віјнула друга смерть — бабина… Там — тихо, наче забувајучись, або засипајучи, упокојувалась добра душа. Тут — з страшним болем, муками та прокльонами покидала вона земльу… Голова в Чіпки закрутиласьа, затуманіла. Він закрив на хвилину очі, ј опустив бліде лице на груди…

Одна Јавдоха видержала. Вона знову прикрила чорним платком Максимову голову; сіпнула Чіпку за рукав — і вијшла з ним з хати, больаче стульајучи очі, з котрих туга ледве видавила дві сльозини…

А в Гетманському пани раділи, шчо по јіх сталосьа. Вибори втвертили, а на Чіпчину жалобу, через справника послали одказ.

Ось одкрилась і земська рада. На раду прибули одні пани: сельане не појіхали. Одні, јак Лоза, через те, шчо б не чути такојі бридкојі лајки та ганьби, јаку вони чули од станового на виборах; а другі не појіхали — за возовицеју. Саме хапалисьа з неју, бо дошчі, — јак затьалисьа: шчо-дньа, та ј шчо-дньа… Радили раду одни пани…

Через тиждень чутка про ту раду оббігла цілиј повіт. Перш усього росказували, јаке велике жалованьньа положили членам в управі; потім того жалілисьа на јакијсь чудниј налог з землі: в кого јіјі більше, тој платить меньше, а в кого меньше, з того ј бери; далі хвалилисьа, шчо шльахи, греблі ј мостки будуть рівньати, гатити ј лагодити „натуроју“, то б то мужицькими руками…

Чіпці тапер не до того. Јого заклопотали хатні клопоти. Треба було тестьа поховати, поминати, худобі јого порьадок дати. Чіпка викрутивсьа цілиј місьаць, јак муха в окропі: ніколи було дослухатись, шчо льуде говорьать.

На Параски в Гетманському јармарок. Упоравшись коло хазьајства, Чіпка појіхав. Перше-на-перше зајшов в управу. Јак же почув, шчо така біда з ним, — јак сто зміјів разом ужалило јого серце! Не роспитујучи јак, шчо, за ві-шчо, — від злості він не міг слова вимовити, — вијшов неборак з управи, наче вчадів… Голова ходила ходором, кружала, боліла; в висках јак хто молотком стукав; у вочіх — жовто, чорно; а в ушіх — пишчало, стогнало, вило… Шчо б хоч трохи очуматись, він пішов походити по јармарку. Ходить по між возами, по під крамницьами, — роздивльајетьсьа, слухаје… Тільки ј речі, тільки ј мови, шчо про земську раду, про налог!…

— Знајете: питаје, всміхајучись, один великопомісниј паньуга другого.

— Знају, знају…

— Синок не уступить батьушці…

— Та киј біс, то не він! То все Шавкун з Крьажовим… От, голови!!

— Ото јім — всесословність! Хотіли рівноправности, — оце јім і порівньали… А то справді, — всьака наволоч дере носа в гору… Нехај же тепер знајуть!…

— Оце самовправа!! запихкавшись, з перельаканим видом, стрічаје мілкопомісниј панок сусіду. — Чули про налог?

— Де ж не чути? Добре далеко росходитьсьа, а лихе — шче далі…

— Оце так! — підскочује третіј полупанок. — Цього шче не було, шчо б без сорома, прильудно, в вічі казали: хто маје на десьать рублів, — з того бери рубльа; а хто на тисьачу — копіјку! А тепер, при самовправі, діждали…

— Јім шчо? — четвертиј каже. — Вони собі повбирались в управу, лушчитимуть з нас грошики, — та ј ні гадки!…

— А нашому братові — дошкульа, до самих печінок доходить…, — веде річ першиј.

— Та шче јак дошкульа, — піддержује третіј: такими поборами печінки витьагнуть!… А з чого јого, скажіть на милость! То було сьакі-не такі, а все таки три својіх робітники, а тепер… біда, та ј годі!… А народ так розледачів, шчо, — сказано, — хоч сам за плуга берись… Ні за ласку, ні за гроші… Він швидче тој день у шинку просидить, ніж піде на роботу до пана…

— Це розбіј! це — здирство панське!! чује Чіпка — гукајуть сельане під јаткоју.

— А, бач?… не ја казав? пристаје до старшини підпившиј староста. — Не ја вгадав, шчо вони ј земське вигадали, шчо б себе полатати… Царь льудеј одібрав, царь вольу дав… Хіба ж јіх так і випустити? Еге ж!… Коли не робльать, — хај же хоч платьать!

— То було окружниј з нас шкуру дере, а тепер — управа дратиме, — бідкајутьсьа козаки.

Чіпка все це чује — ј кожне слово, јак гостра кольучка, коле јого в серце… Він слухаје… До свого горьа приливаје шче льудське; тројудить своје гарьаче серце; розбуркује старі думки… Злом пашить лице јого; злом світьать очі, — аж поблід від злості, аж руки трусьатьсьа…

— Не дурно вони так усилковувались мене випхнути… Аж јім он чого заманулосьа? Прокльаті! Аби јім тепло, аби јім добре… Нехај дурниј мужик на всіх робить, за всіх платить; хај одбуваје одбучі… Нікому за јого оступитисьа! Вони себе знајуть… своје панське кодло знајуть… А мужик — віл… ори, поки здужаје! Дај јому полови, шчо б не здох, — та знову запрьагај… поки не впаде в борозні!… А тоді здери з јого шкуру на чоботи… Прокльаті! Чорти, а не льуде!

Чіпка кричав, розмахував руками; гарьача јого річ огнем пашила. Кругом јого де-далі більшала та більшала купа льудеј; довго слухала мовчки; потім хто-небудь увертав і своје слово, — підкладав дров до багатьтьа. На тој крик нахопивсьа Дмитренко.

— Шчо це ви робите? спитав він Чіпки.

— Јак — шчо?

— Та де ж? — ви льудеј бунтујете… земство лајете… управу… налог…

— Шчо б вони не діждали јого брати! гукнув Чіпка.

— Чого це ти так роскричавсьа? — га? — перемінив становиј річ, розсердившись. Чого ти льудеј бунтујеш?

— То ви јіх бунтујете, а не ја! — одрізав Чіпка.

— Гльади лишень, козаче, шчо б з цілим јазиком до дому вернувсьа. Чујеш? — не забувајсьа!

Становиј пішов далі поміж возами. Чіпка знову приньавсьа за управу.

Над вечір вертавсьа він до дому вкупі з Грицьком. Він був сумниј, мовчав цілу дорогу. Грицькові, — аж моторошно стало, він зачепив јого:

— І охота тобі, брате-Чіпко, з ними лајатись?

— Чи можна ж, Грицьку, втерпіти?

— Та пльунь на них… Хај јім з јіх управоју, з јіх земством!

— Мене громада вибрала… Ја громаді присьагав… Хто старшиј: громада, чи вони?

— То ј на громаду пльунь!

Чіпка аж позеленів од такого слова — ј нічого не одказав.

Пријіхали перед вечером до дому, сам на себе не схожиј. Гальа стріла јого на порозі, та аж перельакаласьа.

— Чіпко! шчо з тобоју? ти не здужајеш?

— Ні, здоров… Јісти хочу.

Дали јому јісти.

Чіпка сидить — насуплениј, жовтиј, аж зелениј; — јість мовчки. Пообідав, јак стало сонце сідати. Не підводьачись з місцьа, схилив він на руку голову, обперсьа об стіл, — та так і закаменів… Західнье зарево освічувало јого сумну, јак з мармору вироблену постать, — один јіјі згорблениј вид наганьав журбу тьажку… Гальа гльанула на јого — ј нишком стала плакати. Чіпка почув.

— Чого ти, Гальу?

Вона мовчала.

Він підіјшов до нејі; взьав јіјі руками за голову ј загльадајучи в вічі, промовив: — Скажи мені, Галочко, — чого ти?

— Ти мене зовсім забув… одказала вона, схлипујучи.

— Јак забув?

— За тим прокльатим земством, — ні поговориш ніколи, нічого…

— Та таки правда, шчо воно в мене отут сидить! — показав він на серце.

— Чом же ти јого не кинеш, сину? — обізвалась журливо Мотрьа. — Чи воно тобі не огидло?… На тебе вже дивитись страшно… Јакиј був, а јакиј став!!

Чіпка матері нічого не одказав.

На дворі стемніло. Спускаласьа ніч на земльу; утихомирьувала льудські клопоти, руки ј думки. Польагали спати. Чіпка лежав мовчки, хоч і не спав. Думки цілим ројем окрили јого голову. Перелітали вони з самого малку — аж до сьогодньа; назирнули кожну пригоду житьтьа јого, — гарьачили кров, мутили розум. „Скрізь неправда… скрізь!“ шептав він. „Куди не гльань, де не кинь, — усьуди кривда та ј кривда!… Живеш, нудишсьа, тратиш силу, вольу, шчо б куди заховатись від нејі, втекти від нејі; плутајешсьа в темрьаві, падајеш, знову встајеш, знову простујеш, знову падајеш… не вхопиш тропи, куди јти; не знаходиш місцьа, де б прихилитисьа… Сказано: великиј світ, та нема де дітисьа!… Коли б можна, — ввесь би цеј світ виполонив, а виростив новиј… Тоді б може ј правда настала!…“

Чујучи, јак важко Чіпка зітхаје, а не озивајетьсьа, Гальа знову почала плакати. Замість утіхи, Чіпка похваливсьа јіј својім горем, — та трохи сам не заплакав. Гальа јого заспокојувала, голубила, пригортала міцно до серцьа. Чіпка одмовльав јіј нехотьа.

Наплакавшись, Гальа заснула, јак мала дитина: тихо, спокіјно.

Чіпка прокачавсьа цілу ту ніч — і очеј не змикав: усе думав, мучивсьа…

XXIX

Поховавши Максима, Јавдоха сама побојаласьа на хуторі жути. Підмовльала дітеј, — вони не захотіли. Тоді вона спродала дворишче, спродала все, шчо можна було спродати, та ј перебраласьа до дітеј. Разом з неју вступило ј нове лихо в Чіпчину хату.

Перше всього матері не помирилисьа. Јавдоха була пишна, горда. Јак тільки оселиласьа, зараз почала все на свіј лад перевертати, господарством заправльати. І те не так, і друге — не до ладу, ј третье — не на својім місці стојіть! — Мотрьа — з молодих шче літ зсушена то працеју, то нуждоју — суха, јак опеньок, тиха, бідненько зодьагнена — довго мовчала, потакала Јавдосі… Одначе не видержала. Јавдоха шчось уже стала дуже верховодити, за вішчось крикнула на Мотрьу. Мотрьу розібрала досада, вона обізвала Јавдоху паніјеју; а Јавдоха налајала Мотрьу нишчоју, дармојідкоју… З того ј пішло… Лајка та сварка, бучі та колотнечі! Не було того дньа, шчо б вони між собоју не лајались…

Галі шкода було Мотрі, котру вона так уподобала, ј вона, шчо б не сердити ј матері, ховаласьа од тих буч та сварок — або в себе в хатині, або в Христі. Вона рада була зіјти куди з двору, шчо б ні чути, ні бачити! Јак же вже ј јіјі зачіпали чим, то — звісно, јак дитина, — вона тьагла материну руч. Чіпка ј собі — хоч і бачив, шчо мати ні в чому не винна, — державсьа руки жінки, а за неју — ј тешчі. Довелосьа Мотрі таке житьтьа, шчо хоч без вісти тікај!

— Казала ја тобі сину, — жаліласьа иноді Мотрьа Чіпці, јак уже ј јому тешча зальлье за шкуру сала, — казала: не бере багачки… ні тобі житьтьа не буде, ні мені, старіј, спокоју!

— Потерпіть, мамо, шче трохи. Шчо ж робити? Це все вона верховодить… вона бучу збиваје… Поки јіјі не було, — було тихо ј мирно, все гаразд; а јак стала — все так і пішло до гори дном… Покорітьсьа, мамо.

— Не буду ја, сину, коритись, чорт зна кому. Крашче піду в льуде, та льудім покорьусьа, ніж мені јіј кланьатись за шматком хліба, шчо від тебе заробила…

Чіпка розсердитьсьа шче дужче. Вијде з хати, — або до Грицька піде — розвести своју тугу, або коло худоби порајетьсьа, а иноді ј зовсім з двору зјіде в јармарок куди, — та не вертајетьсьа днів три, або ј чотирі.

— От, бач! викладаје тоді Јавдоха Галі: — це вона, вона все вас розстројује… це вона стара відьма, бунтује вас, підбиваје јого! Жило б старе лубја, коли зобуте, ј зодьагнене, не голодне ј не холодне… Так ні! Шче ј кирпу гне… мов јіј гірше тепер, ніж тоді, јак нужу годувала!… Сказано, — злидні! Јак парші трохи одкидали, — зараз і вередувати…

Вернетьсьа Чіпка до дому, стане јому Јавдоха викладати, — на Мотрьу клепати. Роспалитьсьа він на матір, — дивись: на Мотрі все ј окошилосьа… Заплаче було бідна, одна в кутку на печі сидьачи, та ј годі.

Такі безперестанні бучі та гризньа доливали отрутоју ј без того вже отрујіне житьтьа Чіпчине. У својіј хаті він був, јак чужиј: вона јому остогидла. Јому було в ніј душно, тісно; серце забажало волі; душа — простору. Він почав згадувати старе товариство…

Грицько з својіми завсідними жалобами на втрати, з својіми розмовами про достатки, про худобу, з својеју жінкоју, — тихоју ј доброју молодицеју, — з усім напрьамком свого тихого пахарського житьтьа, — здававсьа јому тепер нудним, сумним. Він слухав јого жалошчі, позіхајучи, — а думка, рьадом з розмовоју, мальувала јому инчиј побит житьтьа — шче до заручин… Там — хоч і горілка лиласьа, јак вода, хоч хто ј верзьакав, з пјаних очеј, кат-зна шчо̀, — та все те жило, мучилось, льубило, кльало… То житьтьа було, хоч і під пјаноју облудоју. А тут — тихо та сумно, јак у болоті; сонно, німо, јак серед мертвого царства; а дома — гірше, ніж у пеклі!

Шчо б хоч трохи одвести ту самотньу тугу, Чіпка почав перекидати лишньу… Та — добре тому пить, чиј хміль спить. А Чіпчин хміль не спав: він јого шче дужче мучив, јак огнем пік і без того палке серце… Він тоді сердивсьа на всіх і на все. Тешча јому не вгодить; мати бојітьсьа; одна шче Гальа маје над ним вольу: він јіјі все шче кохаје ј поважаје. Оже иноді ј јіј доставалосьа. Він доскипувавсьа до нејі: то чому вона не хоче најмички наньньати, то чому те та друге ј доси не зроблено, то чого вона тратить над шитвом очі: то сьаку, то таку всьачину видере, та ј присікајетьсьа…

Гальа слухала все те, — иноді одмовльала, иноді мовчки плакала, а иноді чогось бојаласьа… А з-під-тиха-тиха серце јіјі шчось недобре вішчувало, боліло, нило…

— Чіпко! — иноді в ночі, јак усі поснуть, вона обізветьсьа до јого. — Шчо з тобоју сталосьа?… Ти почав вередувати всім… Все тобі не льубе, не миле, все остогидло… Не вже правда, шчо все остогидло?…

Те питаньньа було јому гіркоју докороју. Він почував себе винуватим перед Галеју: він даремно присікувавсьа до нејі… Тепер јіјі журливиј голос разом голубив і докорьав јого.

— Гальу, рибонька моја! шепче він: — тьажко мені… важко… Сам не знају, де б ја дівсьа, куди б себе запровадив?… Хоч-би діти були… Може б вони розважили моју тугу… чи не розлепетали б вони мого суму?…

— Чого ж тобі важко?… Хіба тобі ј коло мене важко?… І зо мноју сумно, Чіпко?

— Ні… ні, Галочко!… з тобоју мені весело… коло тебе мені так легко… хоч би матері не лајались, — хоч би вони в миру жили… А то — шчо дньа гризньа, шчоденна лајка…

— Чи ја ж винна тому, Чіпко? Ја б сама рада, колиб вони помирилисьа, поједналисьа… Так же бач: нічого не вдіју! Така вже в обох натура: кожна кожніј не хоче ј на крихту вступити…

— Ој, ні… Ні, Гальу — не те… Ја бојусь, коли б ја не занапастив твого віку, — перескакујучи на друге, шепче Чіпка. — Ја б оддав половину житьтьа свого, аби ти була шчаслива… Так же, бач: не маје шчастьа, не маје добра! Јакесь лихо з самого малку мене окривало, — з самого малку воно вчепилосьа за мене, ніјак ја від јого ні одібјусьа, ні одгребусьа! Јак тој ирод, залізло в саму душу, — та ј душить, та ј вадить, та ј каламутить усім… Он — колишнье товариство (недавно бачив) веселе, шчасливе…

Гальа почула — звідки вітер віје, куди хилить… Вона бачила, шчо чим далі, то все Чіпка від нејі одходив та одходив… Вона бачила — серце јіјі правду казало, — шчо не вдержати јіј уже Чіпки більа себе, шчо јому остогидло таке жатьтьа, — не вдовольньало јого… І вона тихо-тихо, потај од Чіпки, нишком плакала… То вона спускаласьа в своје недавнье шчастьа, роздивльалась на јого, перевертала, розгльадала — без того гарьачого пошибу перших льубошчів, котриј перше не давав јіј јасно гльанути на житьтьа јіх, — розбірала погльадом сторонньојі льудини. Післьа таких розгльадин, та рахуваньньа самојі з собоју, — вона перельакалась својіх думок… Вона справді не була шчасливоју, не принесла ј Чіпці шчастьа: вона не була матірју, — та чи ј буде!… І падајучи перед образом, молила Пречисту згльанутись на јіјі сльози…

А тим часом Чіпка робивсьа все смутнішчиј, злішчиј, нетерпиливішчиј…

— Ти б, Чіпко, коли тобі обридло так жити, — кликнув товаришів, погульав би з ними: може б, хоч трохи розігнав своју тугу, — раз сказала јому Гальа, бачивши, шчо не переливки.

Вона захотіла ввіјти в те товариство тихим јанголем-спасителем, навчити запеклі харцизьацькі душі, пјані голови — льубові до льудеј, до јіх мирних звичајів, до раз заведеного мирного житьтьа. Та ба! Тим запеклим душам треба було десь дівати своју силу, шчо пручаласьа, рваласьа на вольу, переступала звичајі, топилась у гульні, в горільці; пјаним головам одрадна була несамовита свавольа, котра б не знала ні в чому припону, заборони, бујна та шумлива, јак самиј хміль… Јіх не зведеш на протерту стежку тихого, незамутного житьтьа! Не з јіјі мньакоју, до спокоју, до тихого шчастьа, похилоју натуроју, не з јіјі розумом, тонким та гнучким, рујновати було ту башту кріпкојі волі… Туди треба було не Галиного серцьа, льубльашчого, теплого, — а каменьу дебелого та холодного, шчо јого ніколи искра льубові ні ростопить, ні нагріје… Тијі волі не звојујеш слабоју рукоју!

Гальа побачила, шчо вскочила з Чіпкоју, јак риба в невід — і… заплуталась. Стала вона побиватись, борсатись, трепетатисьа… Шурхнула јак пліточка, в першу дірку — ј вискочила на чисту воду… а Чіпка зоставсьа в неводі!… Вона за ним убиваласьа, сумувала, плакала. Та він того вже ні чув, ні бачив. Він тепер, знај, співаје про неправду льудську; кльане земство, котре јому не далосьа в руки; лаје здиршчину, котру лајали всі небагаті льуде; бідује з крепаками, будить у них жаль, шчо вони одурені, шчо јім одвели нікуди невгодні землі; допомогаје јім грішми, коли пристајуть за подушне зборшчики; бенькетује з ними — ј часом, заливши очі, викрикује, шчо час би ј покарати… А пријде до дому — ј пјаними руками пригортаје до пјаного серцьа своју Гальу, не примічајучи палких сліз на јіјі очіх, та смутку на змарнілому личку…

Настали часи инчі, завелись порьадки другі в Чіпчиніј хаті. Привітна ј тиха својім спокіјним сімејним побитом, стала вона тепер притоном гульні пјанојі, несамовитих реготів, співів… Јавдоха, звикши до гульанок замолоду, згадала јіх на старість, — допомагала зьатеві в јого затіјах.

Оце в суботу, під недільу, або в свьато, завернуть до Чіпки старі товариші: Лушньа, Пацьук і Матньа. Уродитьсьа баклаг горілки; страва всьака. Јавдоха порьадкује. Гальа куди-небудь у куток забјетьсьа; сидить мовчки; дивитьсьа, јак јіјі чоловік гульаје; слухаје, шчо верзуть јого товариші. А Мотрьа — аж на піч залізе, шчо б хоч не бачити того нічого…

Чіпка сидить з товариством за столом; чарка літаје за чаркоју — задурьује јім голови; крики, співи та реготи окривајуть усьу хату, виривајутьсьа крізь вікна на двір… Иноді зачне хто бальаси точити, про својі походеньки росказувати. Јавдоха слухаје, сміјетьсьа, радіје; Гальа — сумује; Мотрьа — спльовује не печі мовчки… „Хоч би смерть швидче пријшла, — думаје вона, — шчо б ні чути, ні бачити такого!…“

Најбільше Лушньа розказував. Јак музика, тільки поведе смичком по струнах, — і заговорьать вони то зично-радісно, то журливо-плакучо, — так він својім јазиком граје по льудських душах. Росказује одно, — всі за животи берутьсьа, та регочутьсьа; почне друге, — жаль серце, не мов каменем, давить, на очіх виступајуть сльози… Частіше всього він льубив згадувати про своје молоде житьтьа, про своју матір. Оце ј зачне було:

— Мене мати привчала красти шче змалечку. Бувало, посадить мене, малого, коло себе, положить перед очима шматок хліба, — та ј украдь у нејі так, шчо б не бачила! А побачила, — зараз бити… А дубець у руках червониј та гнучкиј, — аж свистить… Ја вже, бувало ј сим, і тим боком… угледить — так і стьобне дубцем по руці, аж синьа попруга, јак пјавка, кругом обівје руку… Ја закричу не својім голосом, та до нејі: і „мамочко!“, ј „голубочко не буду… не буду!..“ Обнімају јіјі… одніјеју рукоју нахильају за шију, а другоју, — дивись, — шматок уже ј потурив у пазуху. Огльанетьсьа вона, — не маје шматка… Тоді ј пожалује ј јісти дасть… А так — за цілиј день не јістимеш…

— Була колись і цьому правда! журливим голосом вимовить Гальа, хитајучи головоју.

— От, хај мене хрест побје, коли не правда! — Та потім і каже: „ти не думај, сину, шчо ја тебе по дурному бју: це ја тебе на добро вчу! Виростеш, дьакуватимеш… Усе, каже, крадь, де тільки легко лежить… А в пана — вишукај, а вкрадь!…

— Бо пан з льудеј надрав, — уверне Чіпка… У пана своје одбери…

— Еге ж… Пан усе набрав з льудеј, пан і льудеј брав… От моју матір — адже взьав! Та спасибі јому, ј мене на світ пустив…

І почне було росказувати, јак јого матір привели в двір, у горниці до пана, јак вона всього бојаласьа, поки з паном не зазналасьа, јак пан радів, коли знајшовсьа в нејі він, „Тимошка — добриј молодець…“

— Пан радиј: мені радиј, і матері радиј… держить нас у горницьах, не випускаје нікуди. Мене иноді пестить, гојдаје. А став ја на ноги спиньатись, то все медьаниками та цукерками годује, та гривениками дарује. Мати дивитьсьа, та радіје. І така тоді до мене добра! Напуваје мене чајем; у панських пуховиках положить спати; закутаје в теплі одіјала; схилитьсьа наді мноју — ј довго-довго дивитьсьа, а потім шче довше цілује… Роскіш мені була! Коли це пријіздить син до дому з школи: вивчивсьа вже, — прогнали з школи… Јак угльадів це: — „вон! вон з двору! шчо б духу не чутно було!“ — Пішла між ними гризньа та лајка шчо-денна; мати моја шчо дньа плакала, та все мене ховала од панича… Увірвалосьа зразу добро наше!… Мучивсьа-мучивсьа ото стариј пан, та ј перевів нас з горниць у нову хату, шчо за кузнеју була. Там нас і поселено. Ото јак перевели нас, — трохи угамовались у горницьах… Нічого! Живемо ми собі в двох з матірју; до нас частенько ј стариј пан забігаје: матір жалује; мені гостиньці носить… Коли це, — кажуть, — панич женитьсьа. І оженивсьа. Узьав собі дочку вашого, — чорну-чорну, јак плашчувату циганку, тонку та високу, з здоровенним носом, шчо аж через губу в рот загльадав, — з јазиком здоровкавсьа… Јак ото одруживсьа, — так і похмарило одразу всім. Не було того дньа, шчо б не чутно було плачу на стані!… Та ј старому панові, видно, не медьано стало: посивів стариј, з тіла спав, на виду подавсьа, почав перекидати лишньу… Бувало, встане, в ранці рано-рано, викраде таку годину, шчо шче син почиваје, — та до кльушника Јакима. А Јакимові наказано: јак тільки забачить, шчо пан повернув за кузньу, — шчо б зараз біг і казав јіј… То він було до Јакима: „Јакиме! голубе міј! Ја вже тобі стару жильетку віддам, — тільки мовчи, не кажи!“ — Јаким гльане на јого: стане јому жалко старого пана, шчо колись усім орудував, і самим Јакимом, а тепер — стојіть перед ним згорблениј, труситьсьа, та так жалібно просить… — Ідіть, каже, тільки не барітьсьа, бо вже швидко молоді повстајуть… — Він тоді підтьупцем до нас: — „А де мати?“ питаје мене. — На вгороді, або де там, — одкажу. — „Піди лиш, поклич“. — Та ј ткне мені копіјечку в руку. Ја, бувало, на одніј нозі поскачу. — Пријде мати; сьаде він проти нејі, дивитьсьа; згадаје давнье — та ј заплаче, жаліјучись на сина та на невістку. — „Благородне, кажуть званіје порочу… Дурні! Јаке там у біса званіје, коли мені жити не добре, — коли мені нема ні в чому волі?… Спершу, каже, ја хотів тебе одарити: грунт дати, хату поставити, землі одвести ј на вольу випустити за твоју службу… А тепер — не можна… невільно мені в тому… ні в чому не маје мені волі…“ — Та схилитьсьа на стіл головоју, та ј заплаче. Мати дивитьсьа на јого, та ј собі плаче. А ја, бувало, пришчурьусь собі в куточку, та нишчечком і думају: чого вони плачуть обоје?… Оже не довго пан шчось і пожив післьа того… Зажуривсьа, та ј умер. Јак почула мати, то цілісенькиј тиждень тужила, јак божевільна, не својім голосом, а мене била шчось з місьаць — хто јого знаје ј за вішчо… Швидко нас знову в кухні забрали: матір — дивитись за дробино̀ју, ј мене з неју… А в кухньах — нужда… голодно ј холодно! Мати ј давај красти всьачину: сальцьа було вкраде, — мені дасть, пупок або печінку з печенојі вутки… Піјмали јіјі јакось раз на крадіжці, ростьагли, та ј одідрали, јак кішку, — на силу встала… Оже не покајалась, не покинула свого ремесла… почала ото ј мене вчити. І, спасибі јіј, таки вивчила!

Слухаје Јавдоха такі речі, та підхвальује „доброго молодцьа“, шчо не забув науки. Гальа сидить сумна-зажурена: жалко јіј старого пана, жаль Лушньовојі матері, страшно такојі неволі… А Мотрьа на печі журитьсьа, шчо јіјі син з таким товариством гульаје: вона стиха шепче: „господи! і вродитьсьа ж така дитина на світ… отаке на матір сплести?! Сказано: нема бога в животі… ирод!“ — А Лушньа за те, шчо добре вміје јазиком молоти, частује товариство, примовльајучи: „Шчо б пани здорови були, шчо б нам худібки придбали!“

— А сами сконали! — кінчаје Пацьук.

Иноді бував на тих сходинах і Грицько. Та не по душі јому були такі гульбишча, а надто ті гострі кольучки, јакі часто ј густо заганьав јому в серце Лушньа, або хто другиј з товариства.

— А шчо, Грицьку, — чи пшеницьа вродила? — почне, бувало, з-далека Лушньа, натьакујучи на завсідні жалошчі Грицькови.

Грицько мовчить, мов не до јого річ.

— Шкода! — одмовльаје замість Грицька Пацьук: — тепер настали такі літа, шчо пшеницьа не родить…

— Чому не родить? — одгризнетьсьа Грицько. — У такого јак ти, то ј не родить, бо чорт-маје на чому родити… Хиба в роті посіјеш?

— Ні, Грицьку, — знову Лушньа: — тепер і земльа стала, шчо ј на землі не родить! Ти јіјі потом обливајеш, сльозами благајеш: уроди бо, сира земле! А вона, бісова, глуха ј німа: не чује ј не роде!

— Та ј приходитьсьа льудім на нејі жалітись, — піддержује Пацьук. — А кому ти на земльу пожаліјешсьа?… Хиба иноді побачиш багатого товариша, або кума, — пожаліјешсьа јому — чи не згльанетьсьа бува?…

— А знајеш, Грицьку, — вмішајетьсьа одутлиј Матньа; чого в тебе земльа не родить? Не того, шчо сплодиласьа, — ні! То тебе бог караје… Було б тобі дурно тоді не брати Чіпчиного жита…

Грицько сидить, — јак на вугільльах тліје. Він би ј огризнувсьа, — та бојавсьа бучу збити, та шче з такими гультьајами. Та правда таки ј Чіпка забивав усіх — не давав Грицька в образу. Так миналисьа ті ујідливі жарти, аж поки Чіпка під товариську гульньу не подарував Грицькові сто рублів грошеј — на хрешченика.

— Тепер, Грицьку, знајеш шчо тобі зосталось робити? каже Лушньа.

— А шчо? питаје радиј Грицько.

— Тепер тобі годі ј хліба робити, — однак земльа не родить, — та все коло Христі ворожити… хај шчо місьацьа дитину плодить! Чіпка добриј чоловік: за кожним кумоватиме…

— Батькові свому лисому роскажи! — приснув Грицько.

— А јіј богу вгадав ти, Грицьку, шчо — лисиј… Ја б јому сам з великоју радістьу, сказав так, — та шкода, шчо вмер! Тільки — шчо ж з того, шчо ја б јому сказав? Коли він мені нічого не кинув — одинцеві… А шчо б то було, јак би моја мати шчо-місьацьа по такому родила, јак ја?!

— Појіли б одно одного… поки не подавилисьа, — льутује Грицько.

— Шчо, може, ј јіли б один одного, — то ј то, може, правда… тільки б не јіли чужого хліба та грошеј!

— Так шчо ж? Ја прохав у Чіпки, чи шчо? — кричить, роспалившись, Грицько. — У ногах лазив?… Јого добра вольа була; а тобі — зась! Не твоје діло, — он то шчо!

— Та ја ј не мішајусьа. Господь з тобоју! Ја тільки рају… А не хочеш, — хај твоја Христьа ніколи ні одного не зроде… Мені шчо? Ја тільки кажу: јак би частіше, то користніше б було.

— Ні, Чіпко: ја до тебе через твоје товариство не можу ходити, — жаліјетьсьа Грицько, јак Чіпка ввіјшов з комірчини, де брав горілку, в хату.

— Јак саме? роспитује Чіпка.

Грицько јому росказује. Лушньа виправльајетьсьа, ј тут же, між тихим словом, — дивись, — і вкине јакого кгедзика. Другі аж за боки берутьсьа, регочутьсьа. Чіпка на мирову зводе, частује. Грицько мов трохи ј утихомиривсьа, посидів шче, випив шче чарку, — та швидко ј до дому поривавсьа.

Післьа того, јак поли врізав від Чіпчинојі хати; казав і Христі, шчо б не ходила. Одначе вона иноді викрадетьсьа нишком на хвилину, та ј побіжить провідати куму та Мотрьу: Јавдохи ј Христьа не зльубила.

Горілка, кажуть, всьому злому злодіјка. А в Чіпки в хаті горілка тепер господиньа. Рідко проходив тој день, шчо б пјане гульбишче не збиралосьа, не гуло, не кричало… А коли не гульньа — то гризньа жіноча: матері јак не кусајуть одна одну… Така колотнеча була Чіпці гірше полиньу. Він став солодити своју душу гульнеју та горілкоју… Без гульні јому нудно, сумно. Сновикгаје иноді по двору від хати до воріт, від воріт до хати, хмуриј, насуплениј, јак з хреста зньатиј — за цілиј день від јого слова не почујеш… А пријде в вечері товариство, вродитьсьа боклаг… прошчај, розуме! Најідьатьсьа, напјутьсьа, погульајуть, — та ј з двору… ј Чіпка з ними! А перед світом — везуть повну повозку всьакојі всьачини…

— Шчо це ти, сину, робиш? — з плачем докорьаје Мотрьа, а серце в нејі јак не розірветьсьа від горьа. — Другі кревавим потом заробльать, а ти… Сину, сину! Бога побіјсьа, коли льудеј не страшно! Згадај: у јаких ми злидньах жили, в јакіј нужді гибли, — та ніхто про нас не скаже слова лихого… А тепер і достатки…

— Не ваше діло! шпарко перебје јіјі Чіпка: — лежіть там собі на печі, коли лежитьсьа!…

Застогне Мотрьа, обільльетьсьа гарьачими сльозами, та ј замовкне. Аж недужа від того стала, аж почорніла… Јіјі рідна дитина, јіјі једина надіја… „Крашче б ја тебе не родила, або малого задавила, ніж тепер отаке бачити!“ Та ј почне проклинати товариство, котре до такого підводить јіјі сина.

Јавдоха чула це ј бачила, та нарошне јшла проти Мотрі: підохочувала Чіпку, вітала јого братчиків. Живучи цілиј вік таким житьтьам, вона звикла до јого сама, раділа всьакіј удачі, допомогала в розбишацьких затіјах… Чіпка шчо-день, робивсьа все хижіше, та ј хижіше. Јак тој звірь, кидавсьа він на кожного заможного чоловіка… Перше „карав“ тільки пана та жида, а то вже став „одбирати своје“ ј у свого брата, — заможного козака: обдере, јак липку, — тільки живу душу на світ пустить…

Гальа, хоч від нејі крилисьа, ј ховалисьа з цим, усе те волеју-неволеју бачила, — та не мала сили шчо-небудь подіјати… Вона одмагалась сльозами. „Оце ј мені, так јак і матері, приходитьсьа привикати до цього, — думала вона серед ночі, самотоју, јак Чіпки не було. — Не вже ж і ја така стану, јак мати? Чи може вона вродиласьа такоју?… Ні, то видно стала така за таким замужьжьам… Горенько моје! Це ж, видно, ј мені не крашча дольа судиласьа: розбишацька дочка — розбишацька ј жінка! Господи!…“ І гидкиј, і страшниј здававсьа јіј Чіпка: вона јого тоді жахаласьа… Коли ж, під добру годину, в льубу хвилину, прокидалосьа в јого серці добро, — сповідавсьа він својіј Галі, обнімав, голубив јіјі, — вона не вірила тому, шчо вчора думала. „Ні!… розбишака не вміје пестити так льубо, не вміје пригортати так шчиро, так гарьаче цілувати.... Ні! Міј Чіпка не розбишака… Ні… ні! Він — льубиј, добриј… Він караје неправду… Караје?… хто јому велів карати?… хто…?? Ні, він не робить так!… І впиваласьа шчастьам, хоч полохливим, бојазким, а все таки шчастьам… А Јавдоха гризласьа з Мотреју, не давала јіј спокоју. Пријде оце в јіјі хату — перекидаје все, лаје јіјі. Спершу Мотрьа огризаласьа, не мовчала; а потім, јак побачила, шчо Чіпка потакује тешчі, кривдить јіјі, матір стару, то промовила сама собі: „Иродове кодло! Ти ж моје добро вкрало, над мојеју надіјеју насміјалосьа!“ Та јак замовкла, то ј мовчала вже, шчо б там Јавдоха не казала, не робила. Тільки, обливајучи сльозами пориті недолеју та літами шчоки, прохала в бога смерти. „Господи! — часто ј густо молила вона: — пријми мене, безталанну, до себе! доки вже ја мучитимусь на світі?…“

Думала Мотрьа про смерть, вигльадала јіјі, сподіваласьа, а вијшло так, шчо Јавдоха несподівано вмерла. У недільу, післьа обіду, зразу вхопила јіјі завіјна. Душить јіјі, під серце підступаје, у грудіх давить, дух випіраје…

— Ој, лишенько… вмірају! скрикнула Јавдоха, та ј дух спустила.

Гальа, јак зза угла прибита, ходить. Бліда, з заплаканими очима, вона не примічаје, шчо ј волосьсьа вибилосьа з під јіјі очіпка, — так роспатлана ј сновикгаје, білі руки ломить, голосить на всьу хату… Де ж? — З ранку шче Јавдоха така весела була, жартувала, сміјаласьа; а на вечір — один труп, без диханьньа, від нејі… Страшно ј тьажко! — Чіпка собі блудить јак бовдурь, не знаје шчо ј роспочати: чи Гальу втішати, чи коло мертвојі порьадкувати?… Одна тільки Мотрьа при памјаті. Вона не те шчо б рада була, — ні! Вона жалкувала Јавдохи: вона бачила тут кару божу. „От же ј померла — без сповіди, без свьатого причастьа… Прости, господи, јак…“ Одначе вона не дуже ј убиваласьа.... А за Чіпку раділа. „Може, хоч тепер кине.... тепер нікому буде настројувати.... може, оханетьсьа…“

Третього дні, јак поховали Јавдоху, справив Чіпка по тешчі бучні поминки. Зіјшлисьа льуде не тільки з Пісок, пријшли ј з хуторів. А старців-старців… јак на печерьах у Лаврі! Льуде обідали в хаті; дльа старців поприробльували лави на дворі. Понаварьували великі казани всьакојі страви: Чіпка на поминки заколов свиньу, зарізав три овечки, убив великого бузівка. А горілка — јак вода лилась за царство небесне… А післьа обіду, Мотрьа старцьам роздавала по шматку пальаниці в торбу, а Чіпка — по сім гривень у руку.

На другиј день післьа того, Чіпка запріг конеј, та ј појіхав з двору, не сказав і куди. Не було день, два… А на третьу ніч вернувсьа, везучи повні вози всьакого добра. Аж скрикнула Мотрьа, јак побачила. Серце јіјі не видержало, стала вона корити, ганьбити ј сина ј товаришів. Ті на докори не змовчали — загризлисьа з Мотреју. Пристав і Чіпка. Счиниласьа в них лајка, буча… Гальа перельакалась, заперлась у себе в хатині. Лушньа роспаливсьа, кричав; Мотрьа собі лајала; він јіј збив з голови очіпок.

Сердешна материна голова! „У својіј хаті… волоцьуга… розбишака…“ Не доказала, залиласьа гіркими.

В ранці пішла жалітисьа в волость — не за крадіжку, а за те, шчо јіјі „волоцьуга побив…“ За те вона мовчала: бојаласьа за своју рідну дитину. Набігли волосні в хату, де саме гульньа јшла. Чіпка зараз до јіх. Поналивав так, шчо ледве до-дому рачки долізли. Тим Мотрина жалоба ј кінчилась. Тільки Чіпка, јак пішли волосні, роспаливсьа јак огонь, налајав пјаниј матір „сучкоју“ ј нахвальавсьа побити… Мотрьа обливаласьа гіркими слізьми, та нишком проклинала своју дольу, шчо дала јіј таку „прокльату дитину…“

А Чіпка знову засів — пје та гульаје з братчиками.

— Ні, кричить Лушньа: ніколи не буде в тебе, Чіпко, такојі матері, јак Јавдоха була! Ото — рідна мати; а це в тебе — собака, а не мати! Гльади лиш — чи не вона бува ј Јавдоху з світа звела?…

Страшно јакось загуло це слово в кожного в ухах. — „А, справді — чи не так?“ подумав кожен. — Дивись пак: льубісінька, милісенька була жінка з ранку, а на вечір — тільки тіло зосталосьа, та ј те задубло!…

— А ј справді?! скрикнув Чіпка. Серце в јого повернулосьа… Коли б мати була перед очима, — здајетьсьа вбив би від разу.

Гальа, сидьачи в себе в хатині, гірко плакала. Јак же почула те крізь стіну, то зразу кинулась — гадки ј у нејі схибнулисьа… „А справді?…“ і неначе вітер провінув в јіјі серці. Одначе чула душа не подаласьа тому вітру. Ні, ні, — шептала Гальа: то зле серце тільки може пригадати… Свекруха правду каже: то матір господь скарав за таке житьтьа… Ні, Мотрьа — не така льудина…“ І Гальа одганьала від себе, јак увјазливу муху, злу думку.

Јак розіјшлась пјана ватага, Чіпка пријшов у хатину. Гальа не видержала: напустилась на јого, корила, лајала, плакала…

— Чіпко, Чіпко! чи ја ждала такого від тебе, чи сподіваласьа? Попустив рідну матір на поталу волоцьузі, гајдамаці… І звір такого не зробить, јак ти зробив, і розбишака хижиј!…

— Ти чула, шчо Лушньа казав? — спитав він грізно жінки.

— Лушньа?… Лушньа… Коли було серце, котре ні разу не гріла правда, то серце Тимохвіјеве!… Коли чиј јазик не дубів від брехні, котріј немаје ј назвіська, — то јазик Тимохвіјів! Сучка, а не жінка, тільки хиба зроде јарчука такого, јак Лушньа! А ти јому віриш? ти јого слухајеш?…

— Шчо ж — ти бојішсьа льудського поговору, чи шчо? Пльувати ја хотів на јіх поговір!… та ј на них разом!

— Не поговору, Чіпко, не слави, — перебила јого Гальа, — хоч і јіјі ніјаково слухати, — а правди, котру ти так льубиш, та нехтујеш… А шче кажеш: не маје правди між льудьми! А де ж у тебе правда?… де?....

Останні слова — гострим ножем, шибонули в саме серце Чіпці.

— Ти завжди мене винуватиш… Ти проти мене завжди јдеш! скрикнув він, виходьачи з хати ј грьукнувши дверима. Цілу ніч він проблукав по двору, а Гальа цілу ніч навзрид проплакала.

На другиј день пішов по селу гомін, шчо Чіпка трохи не вигнав матері з двору.

— Јак јіла хліб з остьуками, то ј усе добре було; а перејшла на буханці, то ј у ніс закололи… пішла на сина жалітись!! — винуватили Мотрьу одні.

— Јакиј він син? јакиј він син, коли рідну матір попустив волоцьузі вдарити?! — оступајутьсьа за Мотрьу другі.

А Мотрьа від такојі зневаги, від тьажкого уразу, від тревоги занедужала, в постіль зльагла; не јість, не пје, мутно очима дивитьсьа… Гальа ходить коло больашчојі, јак коло ріднојі матері. Прикликала до нејі знахарок; ті шептали, зіхали, давали јакогось зільльа, та ледве-ледве одходили Мотрьу.

— Гальу! — каже вона: ја знов чују, шче одужају.... Мені знову легшаје… На ві-шчо?… Ја молила бога, коли б умерти… Крашче б мені на тім світі, ніж на сім… Та не даје мені бог смерти… Јого свьатаја вольа… Він то знаје, на шчо мене пускаје шче жити. Може додержить до тијі пори, коли Чіпка оханетьсьа — ја јого побачу, јак своју дитину, јак свого сина… Гальу! дитино моја!… ріднаја моја! Ти ж мені тепер најрідніша… Уговорьуј јого, јак жінка: він тебе почитаје, кохаје шчиро, — може тебе послухаје, коли вже мене не хоче слухати… Боже: шчо̀ б ја дала, шчо б ја зробила?.... Ја б свого серцьа влупила та дала јому, коли б тільки він став чоловіком! Ја б тоді вмерла спокіјна… А то!…

І свекруха ј невістка рьасно-рьасно плакали…

XXX

Стојала льута зіма. Шче такојі холоднојі та сніжнојі не знајуть льуде. Багато тоді народу померзло — забило јіх під лиху хуртовину, закидало, замело снігом — там богу ј душу оддали. По весні вже несла вода річками мерзлі трупи; а других серед польа вовки појіли.

На зіму Мотрьа зовсім одужала. Сидить, прьаде вовну, а Гальа або шије, або ј собі прьаде на прьадці. У хаті в них тихо, тепло, — було б і одрадно, коли б не тума јакась стојала в кожного перед очима, не повітрьа важке носилосьа по хаті. А то — сидьать вони собі при јасному світі свічки — тихі, сумні, мовчазні, тільки одні тіни від них колишутьсьа по стінах, та чутно, — јак прьадка гуде та наводе јакијсь сум, викликаје сон-дрімоту. І в душі в них гіркиј смуток; на серце нальагла важка туга; журливі думки сповили јіх голови. Иноді по хаті пронесетьсьа глибоке зітханьньа; увірветьсьа нитка ј затихне на јакиј час гурканьньа прьадки, поки јіјі налагодить Гальа; або випаде починок з рук у Мотрі, глухо вдаритьсьа об піл і розбуркаје тишу сумну. Тільки коли не коли вирветьсьа з уст живе слово, пронесетьсьа по хаті, јак мара страшна, зльакавши ј сум і німоту, — та ј замре без відгомону. — Чіпка собі нудитьсьа світом, коли не маје нікого з товариства. Льаже, — душно јому; встане, — холодно. Слухаје иноді, шчо росказује мати з свого молодого віку, — ј устајуть перед јого очима дитьачі літа, встаје сива бабусьа, дід, степ, вівці… „Шчасливиј ја був тоді!“ дума він — і не знаје, де тепер себе діти.

Ніч, јак кујовда, стојала на дворі; мела страшна хукга; заверьуха крутила; та холод такиј, шчо страшно ј носа виткнути з хати; мороз персьа в хату, — позамуровував шибки взорчатими виводами; а в димарі, јак голодниј звір, ревла та вила відьма-бурьа, кидајучи в вікна кімјами снігу — мов хто добивавсьа в хату знадвору. Гальа ј Мотрьа сиділи собі та мовчки прьали. У кожнојі чогось так тьажко було на серці, шчо вони аж попригиналисьа до гребенів. Чіпка лежав на лаві, задравши голову вгору, мовчки дививсьа в стельу, та слухав божевільні заводи бујного вітру. Свічка на треніжку не јасно горіла: знај, кгніт нагорьав-жужеливсьа, ј знај јого зривала або Мотрьа, або Гальа, кленучи вогонь, шчо так немилосердно пік у пучки. Разів два чи три ненароком свічку зовсім гасили — ј тоді в темрьаві проносивсьа жарт та сміх, не мов бојавсьа світу, — бо справді, коли знову засвічували світло, то — не мов воно замикало вуста јім — ні одне слово не зривалосьа з јазика, наче то не льуде сиділи, а јакісь тіні — глухі ј німі…

Коли це зразу — јак грім загуло коло хати, ј почало шчось стукати в вікно. Чіпка кинувсьа, скочив з лави, мов хто јого скинув з нејі, — та мершчіј на двір. Засов клацнув; почувсьа гомін, топіт. Незабаром Чіпка ввів у хату Лушньу, Матньу, Пацьука, та шче чоловіка семи незнајомих льудеј. Були між ними москалі — ј Сидір там, а були ј прості.

— Господи! ледве вимовила стиха Мотрьа, та ј прикипіла до гребіньа.

— Здорові в хату! обізвавсьа де-хто.

— А ти, стара, вже одужала? — питаје Матньа Мотрі. — Оже јіј-богу, час тобі вже вмірати. Дивись: зуба в роті немаје, а ти шче ј досі живеш — марно тільки хліб переводиш!

— Відчепись від мене, лихиј чоловіче! Чого ти пријшов у чужу хату насміхатись з старојі льудини? — одказала Мотрьа.

— Не зајмај јіјі Јакиме, — обізвавсьа Пацьук: — бач, јак вона зуби вискарьа… покусаје шче!

— Шчо б уже ти вискарьав, та ј не стульав јіх ніколи, розбишако! гірко одмовила Мотрьа.

Гајдамаство підньало регіт.

Гальу разом ухопив за серце жаль і образа; серце в нејі затіпалось.

— І воно так слід добрим льудім робити?! призро кинула вона цим питаньньам в вічі товариству.

Регіт стих; усі похньупили очі в земльу; одна тільки Гальа гостро дивиласьа на всіх гультьајів — і червона краска грала на јіјі шчоках, тоді јак серце підкидалосьа в грудіх, а груди поривчато дихали. Разом і лиха ј хороша була вона в ту годину. Јак вовчицьа, оберегајучи дітеј, усьа најіжитьсьа, жде тільки одного замаху, шчо б разом кинутись на свого ворога: так вона — гордо ј призро дожидала шче хоч одного слова… Слова не було.

Чіпка помітив скриту бурьу, — похопивсьа промовить: — „Ходім, пани-братцьа, в світлицьу, — бо тут з бабами ніјакого пива не звариш… хај вони собі прьадуть.“

Јак ноги вломили братчики з хати, — мершчіј перејшли за Чіпкоју в світлицьу.

Мотрі зробилосьа так тьажко на душі, так гірко на серці, шчо вона аж не всиділа на гребені: встала, побраласьа на піч, льагла — та так і залиласьа сльозами. А Гальа, оставшись одна, думала: „підожди ж! підуть твојі братчики… це вже не первина… постој же… прокльаті, каторжні!“ ј льутовала разом на Чіпку ј на јого товариство.

А в світлиці тим часом обходила рьадова, розвјазувала ј без того смілі јазики, дурманила безпутним житьтьам задурені голови, надавала силу ј без того дужіј волі; неслисьа сміхи, реготньа; кгвалт окривав хату ј несамовито вривавсьа в другу, де була Мотрьа з Галеју.

— А шчо, отамане? — обертајетьсьа Лушньа до Чіпки: — в јаку мутну воду закинемо сьу ніч свіј невід?

— Коли б так, шчо б і не далеко, ј рибки піјмати, — вставив червониј, јак післьа лазні, Матньа.

— Ми оце з Петром, — веде далі річ Лушньа, — налагодились до Хоменка на хутір…

— Воно туди ј не безпешно, — обізвавсьа хтось з гурту: — в јого така варміја…

— Та правда, шчо в јого три сини, јак кати, каже Лушньа, та ј сам такиј, шчо, посмоливши верьовку, ведмедьа вдержить, — та сількись! Он, тој — братко припас за дльа јого таку важну штуку, шчо ј не здивује. — Кажучи се, Лушньа показав на москальа Сидора.

— Јаку? питаје Чіпка, котриј до того мовчав.

Сидір витьаг з-під поли рушницьу, мовчки показав Чіпці. Тој понуро гльанув — і нічого не одказав.

Обіјшла шче раз чарка кругом столу: — посоловіли в кожного очі шче дужче.

— Та коли јти, братцьа, то вже ј пора, — своје таки Лушньа.

— Чи пора, то ј ходімо, понуро відказав Чіпка, підводьачись.

За ним повставали другі. Випили шче на дорогу; вијшли з хати. Чіпка погасив світло — ј собі за ними… „Кукуріку!“ прокричав на сідалі півень, залопотавши крилами. Усі кинулись.

— Пху! прокльатиј!!.... перельакав!..... обізвавсьа Лушньа.

Гальа почула, шчо пјана зграја побраласьа. „Чи то ж то ј Чіпка пішов, чи, може, в світлиці?“ подумала вона, взьала свічку ј пішла в світлицьу.

У світлиці не було ні душечки. На столі стојала порожньа пльашка з горілки, та три порожніх чарки, та два полумиски на денці з росолом, — видно, були з огірками. На столі поналивано горілкоју, понакришувано хліба, де-где вальалисьа недојідені гузки з огірків. Під столом вальавсьа порожніј боклаг, — аж воронка торохтіла. Ослони в хаті попереставльувані: один вздовш, другиј впоперек. Накурено так, шчо дихати важко було; страшенно смерділо горілкоју… Сказати: була то не світлицьа заможного хазьајіна, а корчма пјана!

Гальа не могла довго побути в ніј, так јіјі давив дим, змішаниј з горілкоју. Вона грьукнула дверима — ј увіјшла до себе в хатину, де стојала јіјі постіль, заслана добрим коцем. Гальа зньала коць, мала була льагати, — та сама несчуласьа, јак опустиласьа на стулець, обперласьа на стіл рукоју, на руку схилила голову — ј задумалась… Довго вона думала; потім покотилисьа з очеј сльози — ј, заливајучись ними, вона впала на постіль; довго-довго плакала, та не счуласьа, јак і заснула. На столі свічка догоріла — ј сама потухла…

Мотрьа, качајучись на печі, цілісеньку ніч не спала — те ж плакала. Так јіјі вразили лихі речі „прокльатих льудеј“. А скільки то думок переплило в материніј голові за ту ніч! Думала вже всьако. Думала піти сказати на сина, шчо він розбојем промишльаје, шчо б узьали јого разом з јого милоју ватагоју: тоді вона буде знати, шчо вже немаје в нејі дитини! То знов нова думка: а може, оханетьсьа? Та шкода ј сердешнојі Галі — вона так мучитьсьа, так побивајетьсьа за ним!… І знову візьме жаль материне серце: стане вона молитисьа богові, шчо б послав јіј смерти швидче, — та знову плакати… Так цілу ніч проплакала, та продумала.

Прокричали другі півні. Коли геть за північ почувсьа здалека топіт, гомін. Далі — ближче… ближче… коло самојі хати… „Ідуть!“ подумала Мотрьа. — „Хоч би ж хоч сьуди не заходили“, прошептала. — Коли чује, — повернули в світлицьу.

Перегодьа трохи, рипнули двері — увіјшов хтось у хату.

— Хто там? питаје вона з печі.

— Це ја, — одказав Чіпка.

І — чује вона, — став над помијницеју вмиватись… У серці јіј наче хто гострим ножем шпортонув.

— Шчо то, сину?…

— Нічого…

— Ој сину, сину! хоч би вже ти на те не пускавсьа… Хај би крав, хај би грабував… а то…

— А Јавдоху хто з світа звів? питаје гостро Чіпка.

— Шчо ти кажеш?

— Хто, кажу, Јавдоху струјів?

— То це ја, сину??!

— Уже ж не ја…

— Спасибі…

Не доказала, замовкла… Запекло коло серцьа, мов хто огньу приложив: плач, злість, досада, разом піднімались з душі, — бунтували стару кров: јак обухом, ударило в голову, задзвонило в ухах, потемніло в вічьчьу…

— Крашче б ја руки наложила на себе, ніж таке чути! — прошептала, качајучись на печі, та стогнучи.

Незабаром повходили в хату ј другі. Засвітили світло. Мотрьа вигльанула зза комина — ј затрусиласьа… На кожному видно було сліди свіжојі крові. Мотрі зробилосьа страшно, холодно. Вона забилась у самиј куток печі; трусиласьа, јак у лихоманці… Далі вона почула, јак стали в печі огонь розводити, — одежу палити. Вона бојаласьа, шчо б не скрикнути, бојаласьа зітхнути, — та все міцнішче ј шчільнішче стискувала зуби, тулилась у куток…

Упоравшись, јак слід: повмивавшись, попаливши, јака була в крові, одежу, розбишаки погасили світло, — побрались у світлицьу.

— О-ох!… здихнула Мотрьа. — Хоч би Гальа коло мене… Ох, господи!… застогнала вона: — дај мені дожити до завтрього… Одсахнусь тебе… зречусь тебе, міј сину… моје лихо.. перед усім світом скажу… на все село прокричу… Ох!… Чого хоч ніч така довга?.... чого хоч вона не швидко так тьагнетьсьа?… Хоч би швидче світа діждати… Господи… боже наш! сохрани ј заступи…

Та злізла з печі, впала на вкольушки перед образом, та тихо ј чуло молиласьа, бјучи земні поклони. Не чула вона, коли ј треті півні прокричали; не помітила, коли почало на світ благословитисьа. Од шчиројі молитви одідрав јіјі, розбуркав, несамовитиј крик та стук у вікно.

— Ра-а-туј-те… Ој… рат-у-у-јте!… кричало шчось під вікном молодим дитьачим голосом.

Мотрьа кинулась до вікна.

— Хто там?… питала вона з хати.

— Це ја… ратујте… хто в бога вірује… Одчиніть… пустіть… аж плакало, та просило.

Мотрьа тихенько вијшла на двір — та трохи не омліла… Перед неју стојала літ десьати дівчинка, в одніј сорочці, објушеніј кровју, боса, розхрістана, розпатлана, — стојала ј трусиласьа…

— Шчо се?… шчо з тобоју, дочко?… чија ти?… де ти була?… звідкільа вирвалась?… тремтьучи сама всім тілом, питала Мотрьа дівчину.

— Ој, лишенько… бабусьу… Ој… горенько тьажке…, — з плачем, ледве вимовльала дівчинка. — Ја з хутора… розбишаки були… всіх побили… порізали… пострельали… батька… ј матір.. діда… бабу… дьадьків… дьадину… маленького братіка… всіх… усіх… Одна ја зосталасьа… одну мене не знајшли… втекла…

— Јак утекла?

— Појіхали… запалили хату, ј појіхали… Ој… о-ој! бабусьу… горенько мені!… скрикувала дівчинка, хапајучись рученьатами за Мотрьу, — бојаласьа, шчо б та бува не втекла…

— Цить… ци-ить, моја дитино! — зацитькувала Мотрьа. — Ја знају, хто ті розбишаки… Мовчи!… То міј син, кльатиј!… Цить… а то, јак почује, — не животіти тоді ні тобі, ні мені…

Дівчинка прихилиласьа до Мотрі, та тихо схлипувала. Мотрьа ввела јіјі в хату.

— Ходім у волость… у волость ходімо! — шепче вона, а сама чује, шчо голова в нејі кружитьсьа, очі страшно горьать, ноги трусьатьсьа… от-от упаде! Ходім, дочко… поки шче спльать…

— Ја змерзла, бабусьу… холодно… шепче дівчинка, тульачись до Мотрі.

— На, хоч мојі старі чоботи взуј.... Он, платок.... јупка… швидче!…

Похапки назула вона на дівчинку старі закорублі чоботи, накинула јупку, платок; на својі старі плечі натьагла кожушанку — ј вијшли в двох тихо з хати.

Червоне зарево вдарило јім прьамо в вічі. Дівчинка схопилась за Мотрьу: вона бојаласьа тијі пожежі — то горіла јіх хата… Хутко вони обидві повернулисьа спинами до широкојі полоси огньаного світу, шчо піднімалась високо в гору, наче хотіла запалити хмару, — та ј потьагли підтьупцем на другиј крај села. Червониј півень просвічував јім шльах својіми кровавими очима… а на-вкруги собаки валували…

Незабаром прибігли волосні, назбіралось народу повнісенькиј двір, обступили кругом хату. Ні однојі душі не випустили: всіх побрали, повјазали. Підньавсьа крик, гвалт.

Від крику прокинулась Гальа. Швиденько накинула вона на себе јупку, вијшла з својејі хатини… Јак гльанула вона на Чіпку, шчо з скрученими назад руками стојав і понуро дививсьа в земльу, јак угльаділа објушену кровју дівчинку:

— Так оце та правда?!… Оце вона!!! скрикнула несвојім голосом — і несамовито залилась божевільним сміхом.

Тіло в нејі трьаслосьа; очі помутилисьа — вона ними јакось чудно водила, на губах встала крівава піна, а вона все сміјаласьа…

Чутка про все те, јак грім, роскотиласьа на всі кінці, рознесласьа на всі боки — в одну мить обхопила все село. Збігалисьа льуде, јак на пожежу дивитись; а вертајучись до дому, від страху богу молилисьа.

— Чула? јак божевільниј, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.

Христьа гльанула на јого, та ј пополотніла.

— Шчо там? пожежа?…

— Чіпка льудеј порізав… усьу Хоменкову сімју виполонив!

— О-о-о… јакось чудно загула Христьа. Очі в нејі роскрилисьа, бојазко ј страшно повела вона ними по хаті.

— Уже погнали в город… у тьурму, — каже Грицько.

— А Гальа? а мати? — ледве чутно, спитала Христьа.

— Не знају… здајетьсьа, дома…

Христьа мершчіј за кожушанку, хапајучись накинула јіјі на-опашки, та чим-дуж побігла з хати.

Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нічого того не чула, — була вже далеко.

Перегодьа трохи, вернуласьа, јак з хреста зньата. Вступивши в хату, перехрестиласьа.

— А шчо? — спитав Грицько.

— Гальа… знову перехрестиласьа: — повісилась…

— Оттуди к лихіј годині! виторопивши очі, сказав Грицько, та ј замовк.

Цілиј день вони обоје мовчали: смутні, бліді, неспокіјні, — мов дожидали смерти. Двоје діток јіх — хлопчик та дівчинка — помітили це, та не розуміјучи від чого воно, сиділи собі тихо на печі, ј шепталисьа:

— Чого це тато та мама сердиті? питав стиха хлопчик.

— Не знају… одмовила дівчинка ј замахала на хлопчика пальчиком. Ци-ить! мовчи… битимуть!…

Це вже було туди під осінь, на другиј рік. Сонце заздалегоди почувши јіјі, надолужало својім теплом: не гріло, а пекло. Дошч, јак затьавсьа — ј трохи не на корх лежало на шльаху пилу, та стојав він і в воздусі, јак сивиј туман, — ліз у вічі, душив у горлі… Льуде, знај, јіздили по шльаху: настала саме гарьача пора возовиці. По тому ж самому шльаху простувала в Сібір, на каторгу ціла валка скованих по руках, по ногах рештантів. Кругом јіх цілиј звод москалів з ружьжьами.

Пројшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепочинок. То був Чіпка з својім товариством.

Јак почули льуде, то стали збігатись з усього села, — старе ј мале, мов на јармарок.

У тој час Грицько вертавсьа з польа з снопами — аж трьома возами. Він — за одним, Христьа — за другим; а син — хрешченик Галин — сидів на третім поверх снопів — тільки головка маньачила. Побачивши зборишче, вони спинили волів, а сами пішли до гурту… та ј поторопіли обоје! Не швидко вже Грицько опамјатавсьа, підступив ближче.

— Шчо це, брате Чіпко? — журливо, з самого глибокого серцьа, обернувсьа до јого Грицько.

У тому запитаньні, в јого голосі, не було ні докору, ні помсти, а вчувавсьа тьажкиј жаль — шкода пропашчого брата…

Чіпка скоса зиркнув, здвинув густі брови, — та ј одвернувсьа.

Грицько стојав, јак пришиблениј, — дививсьа мовчки.

Незабаром старшиј москаль, шчо вів етап, скомандував у дорогу.

Рештанти стали підводитись, забрьажчали важкими цепами. Почалосьа прошчаньньа, обніманьньа, почувсьа плач, голосіньньа… Плакали льуде, обнімајучи својіх безталанних братів; подавали јім на прошчаньньа — кожен по својіј спроможності: тој шага, тој копіјку, а хто ј гривньу… Плакали розбишаки, на віки прошчајучись з рідним селом, з својіми льудьми — рідними ј не рідними… Один Чіпка не плакав. Јак тој сич насуплениј, стојав він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в земльу потупивши очі, — тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на льудеј грізниј погльад… Не знајшлосьа душі, шчо б підіјшла до јого, — попрошчаласьа…

Брьазь!… дзень!… Брьазь… дзень!… Валка рушила.

— Хај тобі бог помагаје на все добре! крикнув на вздогін Чіпці Грицько.

Чіпка озернувсьа — ј одгукнув з дороги:

— Грицьку! поклонись матері… Скажи: хај мене дожидаје в гості, коли не сколіје до того часу…

— Господи! — заливајучись сльозами, мовила Христьа: — напути јого на все добре! — Та разом з Грицьком і пішла до возів.

— Воно таки правда, шчо Чіпка непевниј.

— Такиј і батько був…

— І вродивсьа так, — прости, господи!

Балакали льуде, провожајучи очима потонувшу в сіріј курьаві валку. Довгенько шче вони стојали, судачили, рахували — поки не перевели розмови на врожајі, на посіви, та другі хазьајські турботи; а тоді вже ј поросходились по домівках.

Мотрьу взьав Грицько — догодувати до смерти. Швидко післьа того вона ј умерла.

Чіпчину хату опечатали, забили. У ніј одні сови та сичі плодилисьа, та тічки собак товклисьа по вгороду, шчо ввесь заріс бурјаном, јак лісом. Через рік — веселе колись місце опустилосьа, заглухло. Облупана пустка стојала шче страшніша, ніж та, котру купив Хрушч. Льуде знову стали јіјі відхришчуватись, јак проходили мимо; а малі діти бојалисьа ј здалека гльанути на того чоловіка, шчо, јак те страховишче, позирав з воріт на шльах својіми витрішкуватими очима.

А недалеко од Пісок, над самим шльахом, коло Хоменкового хутора, насипана висока могила, а на ніј стојіть височезниј хрест, — огльадаје на вкруги хутори, села, всі околиці… Під ним тліје вісім безневинних душ, згублених в одну ніч „страшним чоловіком“.

А посеред села, насупроти похилојі церковці, тоне в саду, јак у рају, видивльајетьсьа на своју красу в ставкові води, поновлениј палац, — у позолоті, в роскошах. В јому тепер живе новиј хазьајін Пісок, — першиј дукач на все Гетманське, перша голова в повіті, најшчиршиј земець, предводитель, предсідатель, банкир, заводчик-сахаровар, — Данило Павлович Крьажов. І јак тепер весело в тому палацу! Јакі бувајуть иноді гульанки… встала б генеральша, јак би можна! Тепер уже не з одного, не з двох јакихсь повітів, а з цілојі губерніјі саме спинкове паньство, саме најзаможніше купецтво, знаходить тут шчириј привіт, добру учту веселого ј шчедрого хазьајіна…

Минув рік; минув другиј… Стојала на крај села сиротоју пустка, — завидувала палацу. Аж ось — випало і јіј несподіване шчастьа: купив јіјі в казни за безцінок давніј знакомиј жид, Гершко, причепурив трохи з окола облупані боки; полатав, де попрогнивала, осельу, — та ј завів шинок. Шчо-неділі, шчо свьата, а часом і серед будньа, шчо б не одстати од вельможного сусіди, — бенькетује тут пјане море темнојі простоти… Оже шче ј досі, під пізніј вечір, подираје мороз по за шкуроју веселих гульак, јак гльануть вони на хрест, шчо геть-геть здалека чорніје над Ромоданом......