Кавказ

(Искренному моему Якову де Бальмену.) „Кто дастъ главѣ моей водꙋ и очамъ моимъ источникъ слезъ, и поплачꙋсѧ день и нощь о побіенныхъ.“ Іеремія, гл. IX, ст. 1.

За горами гори, хма́рами повиті, Засіяні горем, кро́вію политі; Спокон-віку Прометея Там орел карає, Що-день божий довбе ре́бра Й серце розбиває; Розбиває, та не випє Живущої крови, Воно знову оживає, І сміється знову. Не вмірає душа наша, Не вмірає воля, І неситий не виоре На дні моря поля, Не скує душі живої І слова живого Не понесе́ слави Бога, Великого Бога.

Не нам на прю з Тобою стати, Не нам діла Твої судить: Нам тілько плакать, плакать, плакать, І хліб насущний замісить Кровавим потом і сльозами. Кати знущаються над нами, А правда наша пяна спить! Коли вона прокинеться? Коли одпочити Ляжеш, Боже, утомлений, І нам даси жити? Ми віруєм Твоїй силі І Слову живому: Встане правда, встане воля, І Тобі одному Помоляться всі язики Во віки і віки. А поки що течуть ріки, Кровавії ріки!...

За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі! Оттам-то Милостиві Ми, Ненагодовану і голу, Застукали сердешну волю Тай цькуємо... Лягло́ кістьми Людий муштрованих чимало. А сліз? а крови? Напоїть, Всіх імпера́торів би стало З дітьми й внучатами втопить В сльозах удовіх... А дівочих, Пролитих нишком серед ночи? А матерніх гарячих сльоз А батьківських, старих, крівавих? Не ріки, — море розлилось, Огненне море!... Слава, слава Хортам, і гончим, і псарям, І нашим батюшкам-царям! Слава!

І вам слава, сині гори, Кригою окуті; І вам лицарі великі, Богом незабуті! Борітеся — поборете! Вам Бог помогає; За вас сила, за вас воля І правда святая!

»Чурек і сакля — все твоє: — Воно не прошене й не дане, — Ніхто й не візьме за своє, Не поведе тебе в кайданах. У нас. — На те письменні ми, Читаєм Божії глаголи, І од глибокої тюрми Та до високого престола Усі ми в золоті — і голі. До нас в науку! Ми на́вчим, По-чому хліб і сіль по чім... Ми, крий нас Боже, не погани, Ми настоящі христіяни: У нас і храми і ікони І все добро — сам Бог у нас! Нам тілько сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, Не нами дана? Чом ми вам Чурек-же ваш, та так не кинем, Як тій собаці? Й чом ви нам Платить за сонце не повинні! Тай тілько-ж то!... Ми малим ситі! — А за те, Як-би ви з нами подружились, Багато-б де-чого навчились. У нас же й світа як на те: Одна Сібір неісходима! А тюрм? а люду? Що й лічить! Од Молдава́нина до Фінна — На всіх язиках все мовчить... Бо благоденствує!... У нас Святую біблію читає Святий чернець, і научає, Що цар якийсь-то свині пас Та дружню жінку взяв до себе, А друга вбив — тепер на небі! От бачите, які у нас Сидять на небі! Ви ще темні, Догматами не просвіщенні! У нас навчіться! В нас дери, Дери та дай, І прямо в рай, Хоть і рідню всю забери! У нас — чого то ми не вмієм? І зорі лічим, гречку сієм, Французів лаєм, продаєм Або у карти програєм Людий, — не Негрів, а таких, Таки хрещених, та — прости́х. Ми не Гішпани! Крий нас, Боже, Щоб крадене перекупать, Як ті Жиди: ми по закону!«...

По закону апостола, Ви любите брата? Суєслови, лицеміри, Господом прокляті! Ви любите на братові Шкуру, а не душу, Та й лупите по закону: Дочці на придане, Байстрюкові на кожушок, Жінці на патинки, Собі-ж на те, що не знають Ні діти, ні жінка!

За кого-ж Ти розпинався, Христе, Сине Божий? За нас добрих, чи ва слово Істини? чи, може, Щоб ми з Тебе посміялись? Воно-ж так і сталось! Храми́, капли́ці і ікони, І ставники́ і мірри дим, І перед образом Твоїм Неутомимії поклони За кра́жу, за війну, за кров: Щоб братню кров пролити, просим, А потім в дар Тобі приносим З пожа́ру вкрадений покров...

Просвітились!... Та ще хочем Других просвітити, Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям. Все покажем, тілько дайте Себе в руки взяти: Як і тюрми мурувати, Кайдани кувати, Як їх носить і як плести Кнути узловаті. — Всьому навчим, тілько дайте Взяти свої гори, Останнії, бо взяли́ вже І поле, і море!

І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове любий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну; довелось запить З московської чаші московську отруту. О, друже, мій добрий, друже незабутий! Живою душою в Украйні вітай; Літай з козаками по-над берегами, Розриті могили в степу назирай, Заплач з козаками дрібними сльозами, І мене з неволі в степу виглядай!

А поки-що — мої думи, Моє люте горе, Сіятиму: нехай ростуть Та з вітром говорять... Вітер тихий з України Понесе з росою Тії думи аж до тебе; Братньою сльозою Ти їх, друже, привітаєш, Тихо прочитаєш, І могили, степи, гори, І мене згадаєш.