Катерина

(Василю Андрієвичу Жуковському на память 22 квітня 1838 р.)

I.

Кохайтеся, чорнобриві, Та не з Москалями, Бо Москалі — чужі люди, Роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, Жартуючи кине; Піде в свою Московщину, А дівчина гине. Як-би сама, ще-б нічого, А то й стара мати, Що родила на світ божий, Мусить погибати. Серце вяне співаючи, Коли знає, за-що; Люди серця не спитають, А скажуть: »ледащо!« Кохайтеся-ж, чорнобриві, Та не з Москалями, Бо Москалі чужі люди, Сміються над вами.

Не слухала Катерина Ні батька ні неньки, Полюбила Москалика, Як знало серденько. Полюбила молодого, В садочок ходила, Поки себе, свою долю Так занапастила. Кличе мати вечеряти, А донька не чує: Де жартує з Москаликом, Там і заночує. Не дві ночі карі очі Любо цілувала, Поки слава на все село Недобрая стала. Нехай собі злії люди, Що хотять, говорять: Вона любить, і не чує, Що вкралося горе.

Прийшли вісти недобрії, — В поход затрубили; Пішов Москаль в Туреччину, — Катрусю накрили. Не счулася, тай байдуже, Що коса покрита: За милого, як співають, Любо й потужити. Обіщався чорнобривий, Коли не загине, Обіщався вернутися, — Тоді Катерина Буде собі Московкою, Забудеться горе; А поки-що, нехай люди, Що хотять, говорять. Не журиться Катерина — Слізоньки втирає, Що дівчата на улиці Без неї співають. Не журиться Катерина — Вмиється сльозою, Візьме відра о-півночі, Піде за водою, Щоб вороги не бачили; Прийде до криниці, Стане собі під калину, Заспіває »Гриця«. Виспівує, вимовляє, Аж калина плаче. Вернулася — і раденька, Що ніхто не бачив.

Не журиться Катерина? І гадки не має! У новенькій хустиночці В вікно виглядає. Виглядає Катерина... Минуло пів року, — Занудило коло серця, Закололо в боку. Нездужає Катерина, Ледве-ледве дише... Вичуняла, та в запічку Дитину колише. А жіночки лихо дзвонять, Матері глузують, Що Москалі вертаються Та в неї ночують: — »В тебе дочка чорнобрива, Та ще й не єдина, А муштрує у запічку Московського сина... Чорнобривого придбала... Мабуть, сама вчила...« Бодай же вас, цокотухи, Та злидні побили, Як ту матір, що вам на сміх Сина породила!

Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся З малим сиротою? Хто спитає, привітає Без милого в світі? Батько-мати — чужі люди, Тяжко з ними жити!

Вичуняла Катерина; Одсуне кватирку, Поглядає на улицю, Колише дитинку: Поглядає — нема, нема! Чи тож і не буде? Пішла-б в садок поплакати, Так дивляться люде. Зайде сонце — Катерина По садочку ходить, На рученьках носить сина, Очиці поводить: »Оттут з муштри виглядала, Оттут розмовляла, А там... а там... сину, сину!« Та й не доказала.

Зеленіють по садочку Черешні та вишні; Як і перше виходила, Катерина вийшла. Вийшла, та вже не співає, Як перше співала, Як Москаля молодого В вишни́к дожидала. Не співає чорнобрива, Клене свою долю; А тим часом вороженьки Чинять свою волю, — Кують речі недобрії. Що має робити? Як-би милий, чорнобривий, Умів-би спинити... Так далеко чорнобривий, Не чує, не бачить, Як вороги сміються їй, Як Катруся плаче. Може вбитий чорнобривий За тихим Дуна́єм; А може — вже в Московщині Другую кохає! Ні, чорнявий не убитий, Він живий, здоровий... А де-ж найде такі очі, Такі чорні брови? На край світа, в Московщині, По тім боці моря, Нема ніде Катерини, — Та здалась на горе!... Вміла мати брови дати, Карі оченята, Та не вміла на сім світі Щастя-долі дати. А без долі біле личко — Як квітка на полі: Пече сонце, гойда вітер, Рве всякий по волі. Умивай же біле личко Дрібними сльозами! Бо вернулись москалики Иншими шляхами.

II.

Сидить батько кінець сто́ла, На руки схилився, Не дивиться на світ божий: Тяжко зажурився. Коло його стара мати Сидить на ослоні, За сльозами ледве-ледве Вимовляє доні:

»Що, весілля, доню моя? А де-ж твоя пара? Де світилки з друженьками, Старости, бояра? В Московщині, доню моя! Іди-ж їх шукати! Та не кажи добрим людям, Що є в тебе мати. Проклятий час-годинонька, Що ти народилась! Як-би знала, до схід сонця Була-б утопила: Здалась тоді-б ти гадині, Тепер — Москалеви... Доню моя, доню моя, Цвіте мій рожевий! Як ягідку, як пташечку, Кохала, ростила На лишенько... Доню моя! Що ти наробила?... Оддячила!... Іди-ж, шукай У Москві свекрухи! Не слухала моїх речей, То її послухай! Іди, доню, найди її, Найди, привітайся, Будь щаслива в чужих людях, До нас не вертайся! Не вертайся, дитя моє, З далекого кра́ю!... А хто-ж мою головоньку Без тебе сховає? Хто заплаче надо мною, Як рідна дитина? Хто посадить на могилі Червону калину? Хто без тебе грішну душу Поминати буде? Доню моя, доню моя, Дитя моє любе! Іди од нас!«... Ледве-ледве По́благословила: »Бог з тобою!« — та, як ме́ртва, На діл повалилась.

Обізвався старий батько: »Чого ждеш, небого?« Заридала Катерина, Та бух йому в ноги: »Прости мені, мій батечку, Що я наробила! Прости мені, мій голубе, Мій со́коле милий!« — »Нехай тебе Бог прощає Та добрії люде! Молись Богу та йди собі — Мені легше буде.«

Ледве встала, поклонилась, Вийшла мовчки з хати, Осталися сиротами Старий батько й мати. Пішла в садок у вишневий, Богу помолилась, Взяла землі під вишнею, На хрест почепила; Промовила: »Не вернуся! В далекому краю В чужу землю чужі люди Мене заховають; А своєї ця крихотка Надо мною ляже, Та про долю, моє горе, Чужим людям скаже... Не росказуй, голубонько, Де-б не заховали, Щоб грішної на сім світі Люди не займали! Ти не скажеш... ось хто скаже, Що я його мати! Боже ти мій! лихо моє! Де мені сховатись? Заховаюсь, дитя моє, Сама під водою, А ти гріх мій спокутуєш В людях сиротою, Безбатьченком!...«

Пішла селом, Плаче Катерина; На голові хустиночка, На руках дитина. Вийшла з села — серце ниє; Назад подивилась, Покивала головою, Тай заголосила. Як тополя, стала в полі При битій дорозі; Як роса та до схід сонця, Покапали сльози. За сльозами за гіркими І світа не бачить, Тілько сина пригортає, Цілує та плаче. А воно, як янголятко, Нічого не знає, Маленькими ручицями Пазухи шукає.

Сіло сонце, з-за діброви Небо червоніє; Утерлася, повернулась, Пішла... тілько мріє. В селі довго говорили Де-чого багато, Та не чули вже тих річей Ні батько, ні мати...

Оттаке-то на сім світі Роблять людям люди! Того вяжуть, того ріжуть, Той сам себе губить... А за-віщо? Святий знає! Світ, бач-ся, широкий, Та нема де прихилитись В світі одиноким. Тому доля запродала Од краю до краю, А другому оставила Те, де заховають. Де-ж ті люди, де-ж ті добрі, Що серце збіралось З ними жити, їх любити? Пропали, пропали!

Єсть на світі доля, А хто її знає? Єсть на світі воля, А хто її має? Єсть люди на світі — Сріблом-злотом сяють; Здається, панують, А долі не знають, — Ні долі, ні волі! З нудьгою та з горем Жупан надівають, А плакати — сором. Возьміть срібло, злото, Та будьте багаті, А я возьму сльози — Лихо виливати; Затоплю недолю Дрібними сльозами, Затопчу неволю Босими ногами! Тоді я веселий, Тоді я багатий, Як буде серденько По волі гуляти!

III.

Кричать сови, спить діброва, Зіроньки сіяють; По-над шляхом, щирицею, Ховрашки гуляють. Спочивають добрі люди; Що кого втомило: Кого щастя, кого сльози, — Все нічка покрила, Всіх покрила темнісінька, Як діточок мати. Де-ж Катрусю пригорнула? Чи в лісі, чи в хаті? Чи на полі під копою Сина забавляє? Чи в діброві з-під колоди Вовка виглядає? Бодай-же вас, чорні брови, Нікому не мати, Коли за вас таке лихо Треба одбувати! А що дальше спіткається? Буде лихо, буде! Зострінуться жовті піски І чужії люде, Зострінеться зіма люта... А той — чи зостріне, Що пізнає Катерину, Привітає сина? З ним забула-б чорнобрива Шляхи, піски, горе: Він, як мати, привітає, Як брат заговорить...

Побачимо, почуємо... А поки — спочину, Та тим часом роспитаю Шлях на Московщи́ну. Далекий шлях, пани-бра́ти! Знаю його, знаю! Аж на серці похолоне, Як його згадаю. Попомі́ряв і я колись — Щоб його не мірять!... Росказав-би про те лихо, Та чи то-ж повірять? »Бреше«, скажуть, »сякий-такий! (Звичайно, не в очи) А так тілько псує мову Та людий морочить.« Правда ваша, правда, люди! Та й на-що те знати, Що сльозами перед вами Буду виливати? На-що воно? У всякого І свого́ чима́ло. Цур же йому!... А тим часом Ке-те лиш кресало Та тютюну, щоб, знаєте, Дома не журились; А то лихо росказувать, Щоб бридке приснилось! Нехай його лихий візьме! Лучше-ж поміркую, Де-то моя Катерина З Івасем мандрує.

За Києвом та за Дніпром, По-під темним гаєм, Ідуть шляхом чумаченьки, »Пугача« співають. Іде шляхом молодиця, — Мусить бути, з прощі. Чого-ж смутна, невесела, Заплакані очі? У латаній свитиночці, На плечах торбина, В руці ціпок, а на другій Заснула дитина. Зострілася з чумаками, Закрила дитину, Питається: »Люди добрі! Де шлях в Московщи́ну?« — »В Московщину? Оцей самий. Далеко, небого?« — »В саму Москву. Христа ради Дайте на дорогу!« Бере шага, аж труситься: Тяжко його брати! Та й на-віщо?... А дитина! Вона-ж його мати... Заплакала, пішла шляхом, В Броварях спочила, Та синові за гіркого Медяни́к купила... Довго-довго сердешная Все йшла та питала; Було й таке, що під тином З сином ночувала...

Бач, на-що здали́ся карі оченята: Щоб під чужим тином сльози виливать! Ото-ж то дивіться та кайтесь, дівчата, Щоб не довело́ся Москаля шукать, Щоб не довелося, як Катря шукає... Тоді не питайте, за що люди лають, За-що не пускають в хату ночувать.

Не питайте, чорнобриві, Бо люди не знають; Кого Бог кара́ на світі, То й вони карають... Люди гнуться, як ті лози, Куди вітер віє; Сиротині сонце світить — Світить, та не гріє... Люди-б сонце заступили, Як-би мали силу, Щоб сироті не світило, Сльози не сушило. А за-віщо, Боже милий? За-що світом нудить? Що зробила вона людям! Чого хотять люди? Щоб плакала... Серце моє! Не плач, Катерино! Не показуй людям сльози, Терпи до загину! А щоб личко не марніло З чорними бровами, До схід сонця, в темнім лісі Умийся сльозами! Умиєшся — не побачать, То й не засміються; А серденько одпочине, Поки сльози ллються.

Оттаке-то лихо, бачите, дівчата! Жартуючи кинув Катрусю Москаль. Недоля не бачить, з ким їй жартувати, А люди хоч бачать, та людям не жаль. »Нехай«, кажуть, »гине ледача дитина, Коли не зуміла себе шанувать!« Шануйтеся-ж, любі, в недобру годину, Щоб не довело́ся Москаля шукать!

Де-ж Катруся блудить? По-під тинню ночувала, Раненько вставала, Поспішала в Московщину; Аж гульк — зіма впала. Свище полем заверюха; Іде Катерина У личаках — лихо тяжке! — І в одній свитині. Іде Катря, шкандибає; Дивиться — щось мріє... Либонь, ідуть москали́ки... Лихо!... серце мліє... Полетіла, зостріла́ся, Пита: »Чи немає Мого Йвана чорнявого?« А ті: »Ми не знаєм«. І, звичайно, як Москалі, Сміються, жартують: »Ай да баба! ай да наші! Каво не надуют!«. Подивилась Катерина: »І ви, бачу, люде! Не плач, сину, моє лихо, — Що буде, то й буде! Піду дальше, — більш ходила... А, може, й зостріну; Оддам тебе, мій голубе, А сама — загину!«

Реве, стогне хуртовина, Котить, верне полем; Стоїть Катря серед поля, Дала сльозам волю. Утомилась заверюха, Де-де позіхає; Ще-б плакала Катерина, Та сліз більш немає. Подивилась на дитину: Умите сльозою Червоніє, як квіточка В-ранці під росою. Усміхнулась Катерина, Тяжко усміхнулась: Коло серця, як гадина Чорна повернулась. Кругом мовчки подивилась; Бачить: ліс чорніє, А під лісом, край дороги, Либонь, курінь мріє. »Ходім, сину! смеркається... Коли пустять в хату; А не пустять, то й на дво́рі Будем ночувати. Під хатою заночуєм, Сину мій, Іване! Де-ж ти будеш ночувати, Як мене не стане? З собаками, мій синочку, Кохайся на дво́рі! Собаки злі — покусають, Та не заговорять, Не роскажуть сміючися... З псами їсти й пити!... Бідна моя головонько, Що мені робити?«

Сирота собака має свою долю, Має добре слово в світі сирота; Його бють і лають, закують в неволю. Та ніхто про матір на сміх не спита. А Йвася спитають, зарання спитають, Не дадуть до мови дитині дожить. На кого собаки на улиці лають? Хто голий, голодний під тином сидить? Хто лобуря водить? Чорняві байстрята... Одна його доля — чорні бровенята, Та й тих люди заздрі не дають носить.

IV.

По-під горою яром-долом, Мов ті діди високочолі, Дуби́ з гетьма́нщини стоять; В яру гребелька, верби в-ряд, Ставок під кригою в неволі, І ополонка — воду брать. Мов покотило червоніє, Крізь хмару сонце занялось; Надувся вітер, — як повіє, Нема нічого, скрізь біліє, Та тілько лісом загуло́.

Реве, свище заверюха, По лісу завило; Як те море, біле поле Снігом покотилось. Вийшов з хати карбівничий, Щоб ліс оглядіти, Та де тобі! таке лихо, Що не видно й світа. »Еге, бачу, яка фуґа! Цур-же йому з лісом! Піти в хату... Що там таке? От їх до-сто-біса! Недобра їх розносила, Мов справді за ділом. Ничипоре! дивись лишень, Які побілілі!« — »Що? Москалі? де Москалі?« — »Що ти? схаменися!« — »Де Москалі — лебедики?« — »Та он, подивися!« Полетіла Катерина І не одягла́ся. »Мабуть, добре Московщина В тямку їй далася! Бо у-ночі тілько й знає, Що Москаля кличе.« Через пеньки, заметами Летить, ледве дише. Боса стала серед шля́ху, Втерлась рукавами. А Москалі їй на-зустріч, Як оден, верхами. »Лихо моє! доле моя!« До їх... коли гляне, — Попереду старши́й їде! »Любий мій, Іване! Серце моє коханеє! Де-ж ти так барився?« Та до його... за стреме́на... А він — подивився, Та шпорами коня в боки. »Чого-ж утікаєш? Хіба забув Катерину? Хіба не пізнаєш? Подивися, мій голубе, Подивись на мене: Я — Катруся твоя люба! На-що рвеш стреме́на?« А він коня поганяє, Ніби-то й не бачить. »Пострівай же, мій голубе! Дивись, — я не плачу. Ти не пізнав мене, Йване? Серце, подивися! Ій же Богу, я — Катруся!« — »Дура, отвяжіся! Вазьміте проч безумную!« — »Боже мій! Івасю! І ти мене покидаєш?! А ти-ж присягався?« — »Вазьміте проч! Что-ж ви сталі?« — »Кого? мене взяти? За-що-ж? скажи, мій голубе? Кому хоч оддати Свою Катрю, що до тебе В садочок ходила, Свою Катрю, що для тебе Сина породила? Мій батечку, мій братіку! Хоч ти не цурайся! Наймичкою тобі стану... З другою кохайся, З цілим світом!... Я забуду, Що колись кохалась, Що од тебе сина мала, Покриткою стала... Покриткою... який сором! І за що я гину? Покинь мене, забудь мене, Та не кидай сина! Не покинеш? Серце моє! Не втікай од мене!... Я винесу тобі сина.« Кинула стремепа, Та в хатину. Вертається, Несе йому сина; Несповита, заплакана Сердешна дитина. »Ось-де воно, подивися! Де-ж ти заховався? Утік!... нема!... Сина, сина Батько одцурався! Боже ти мій!... Дитя моє! Де дінусь з тобою? Москалики! голубчики! Возьміть за собою; Не цурайтесь, лебедики! Воно сиротина; Возьміть його та оддайте Старшо́му за сина! Возьміть його!... бо покину, Як батько покинув, — Бодай його не кидала Лихая година! Гріхом тебе на світ божий Мати породила, — Виростай же на сміх людям!« На шлях положила. »Оставайся шукать батька, А я вже шукала«... Та в ліс з шля́ху, як навісна́! А дитя осталось, Плаче, бідне... А Москалям Байдуже, — минули. Воно й добре, — та на лихо Лісничі почули.

Біга Катря боса лісом, Біга та голосить; То проклина свого Йвана, То плаче, то просить. Вибігає на возлісся; Кругом подивилась, Та в яр... біжить, — серед ставу Мовчки опинилась. »Прийми, Боже, мою душу, А ти — моє тіло!« Шубовсть в воду!... По-під ледом Геть загуркотіло.

Чорнобрива Катерина Найшла, що шукала. Дунув вітер по-над ставом — І сліду не стало.

То не вітер, то не бу́йний, Що дуба ламає; То не лихо, то не тяжке, Що мати вмірає; Не сироти малі діти, Що неньку сховали: Їм зосталась добра слава, Могила зосталась. Засміються злії люди Малій сиротині, — Виллє сльози на могилу, Серденько спочине. А тому́, тому́ на світі, Що́ йому зосталось, Кого батько і не бачив, Мати одцуралась? Що зосталось байстрюкові? Хто з ним заговорить? Ні родини, ні хатини; Шляхи, піски, горе... Панське личко, чорні брови — На-що? Щоб пізнали! Змалювала, не сховала... Бодай полиняли!

V.

Ішов кобзар до Києва Та сів спочивати; Торбинками обвішаний Його повожатий; Мале дитя коло його На сонці куняє, А тим часом старий кобзар »Ісуса« співає. Хто йде, їде, — не минає: Хто — бублик, хто — гроші; Хто старому, а дівчата Шажо́к міхоноші. Задивляться чорнобриві: І босе і голе. »Дала«, кажуть, »бровенята, Та не дала долі!«

Їде шляхом до Києва Берли́н шестернею, А в берли́ні господиня З паном і сімє́ю. Опинився проти ста́рців — Ку́рява лягає. Побіг Івась, бо з віконця Рукою махає. Дає гроші Івасеві, Дивується пані. А пан глянув — одвернувся... Пізнав препоганий, Пізнав тії карі очі, Чорні бровенята, Пізнав батько свого сина, Та не хоче взяти. Пита́ пані, як зоветься? »Івась«. — »Какой мілай!« Берлин рушив, а Івася Ку́рява покрила... Полічили, що достали, Встали сіромахи, Помолились на схід сонця, Пішли по-над шля́хом.