Камінний хрест

I

Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі ґаздою, відтоді він мав усе лиш одного коня й малий візок з дубовим дишлом. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; для коня мав ремінну шлею й нашильник, a на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав, може, ліпше, як нашильником.

To як тягнули снопи з поля або гній в поле, то однако і на коні, і на Івані жили виступали, однако їм обом під гору посторонки натягалися, як струни, і однако з гори волочилися по землі.

До гори ліз кінь, як по леду, а Іван як коли б хто буком по чолі тріснув: така велика жила напухла йому на чолі. З гори кінь виглядав, якби Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як лацюгом із синьої стали.

Не раз ранком, ще перед сходом сонця, їхав Іван у поле польовою доріжкою. Шлеї не мав на собі, лише йшов з правого боку й тримав дишло якби під пахою. І кінь, і Іван держалися кріпко, бо обидва відпочили через ніч. А як їм приходилося сходити з горба, то бігли. Бігли в долину, і лишали за собою сліди коліс, копит і ширичезних п'ят Іванових. Придорожнє зіля й бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди. Але часом серед найбільшого розгону, на самій середині гори, Іван починав налягати на ногу й задержував коня. Сідав коло дороги, брав ногу в руки й слинив, щоб найти те місце, де будяк забився.

— Та цю ногу сапою треба шкребти, не то що слиною її промивати, — говорив Іван з пересердя.

— Діду Іване, а батагом того борозного, хай біжить, коли овес поїдає…

Це хтось так брав на сміх Івана, що бачив його патороч із свого поля. Але Іван здавна привик до таких сміхованців і спокійно тягнув будяк дальше. Як не міг будяка витягнути, то кулаком його вганяв далі в ногу і, встаючи, казав:

— Не бійся вигниєш, та й, сам випадеш, а я не маю часу з тобою панькатися…

А ще Івана кликали в селі Переломаний. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, якби два залізні гаки стягли тулуб до ніг. Це його вітер підвіяв.

Як прийшов із війська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату горба, що-найвищого й що-нагіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав його й не сіяв, і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати й сіяти. Обидва з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком наверх. Часом на долішні ниви спадав з горба його голосний крик:

— Е-ех, як тобою гримну, то по нитці розлетишся, який же ти тяжкий!

Але, мабуть, ніколи не гримнув, бо шкодував міха, і поволі його спускав з плечей на землю. А раз увечері оповідав жінці й дітям таку пригоду:

— Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колінкую з гноєм наверх, аж шкура з колін обскакує. Піт із-за кожного волоска просік, та й так мені солоно в роті, аж гірко. Ледве я добився на гору. А на горі такий вітрець дунув на мене, але такий легенький, що аж! А підіть же, як мене за хвилину в попереці почало ножами шпикати, гадав я, що пропаду!

Від цеї пригоди Іван ходив усе зібганий у поясі, а люди прозвали його Переломаний.

Але хоч цей горб його переломив, то користь давав добру. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки трави і обкладав свою частину довкола, щоб осінні й весняні дощі не споліскували гною й не заносили його в яруги. Вік свій згубив на цім горбі.

Чим старівся, то тяжче було йому, поламаному, сходити з горба.

— Такий песій горб, що стрімголов у долину тручає!

Не раз, як сонце вже заходило, й заставало Івана наверху, то несло його тінь із горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягала тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував пальцем на свою тінь і говорив горбові:

— Ото ж ти мене, небоже, зігнув у дугу! Але доки мене ноги носять, то мусиш родити хліб!

На инших нивах, що Іван собі купив за гроші, принесені з війська, робили сини й жінка. Іван найбільше коло горба заходився.

Ще Івана знали в селі з того, що до церкви ходив лиш раз у рік, на великдень, і що курей муштрував. То так він їх навчав, що жодна не важилася поступити на подвір'я й порпати гній. Яка раз лапкою дряпнула, то вже згинула від лопати або від бука. Хоч би Іваниха хрестом стелилася, то не помогло.

Та й хіба ще те, що Іван ніколи не їв коло стола. Все на лаві.

— Був я наймитом, а потім вибув десять років у війску, то я стола не знав, та й коло стола мені їда не йде до смаку.

Отакий був Іван дивний і з натурою, і з роботою.

II

Гостей в Івана повна хата, ґазди й ґаздині. Іван спродав усе, що мав, бо сини з жінкою наважилися до Канади, і старий мусів укінці податися.

Спросив Іван ціле село.

Стояв перед гостями, тримав порцію горілки в правій руці і, видко, каменів, бо слова не міг заговорити.

— Дякую вам гарно, ґазди й ґаздині, що ви мене мали за ґазду, а мою за ґаздиню…

Не договорював і не пив до нікого, лише тупо глядів наперед себе й хитав головою, якби молитву говорив, і на кожне її слово головою потакував.

То як часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь з води й покладе його на берег, то цей камінь стоїть на березі, тяжкий і бездушний. Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу й малює по нім маленькі, фосфоричні зорі. Блимає цей камінь мертвими блисками, відбитими від сходу й заходу сонця, і кам'яними очима своїми глядить на живу воду й сумує, що не гнітить його тягар води, як гнітив від віків. Глядить з берега на воду, як на втрачене щастя.

Отак Іван дивився на людей, як той камінь на воду. Потряс сивим волоссям, як гривою, кованою із сталевих ниток і договорював.

— Та дякую вам гарно, та хай вам бог дасть, що собі в нього жадаєте. Дай вам, боже, здоров'я, діду Михайло…

Подав Михайлові чарку, і цілувалися в руки.

— Куме Іване, дай вам боже прожити ще на цім світі, та хай господь милосердний щасливо запровадить вас на місце та й допоможе ласкою своєю наново ґаздою стати!

— Коли б бог позволив… Ґазди, а прошу, а дотягніть же… Гадав я, що вас за стіл пообсаджую, як прийдете на весілля синове, але інакше зробилося. То вже таке настало, що про що наші діти й тати не знали, то ми мусимо знати. Господня воля! А вгощайтеся ж, ґазди, та й вибачайте за решту.

Взяв порцію горілки та й підійшов до жінок, що сиділи на другім кінці стола від постелі.

— Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напитися. Дивлюся на вас, та й мені, як якийсь казав, молоді літа нагадуються. Де, де, де-е? Ото ви були сильна дівка, годна ви були! Тож я за вами не одну нічку збавив, то ви в танці ходили, як сновавка, так рівно! Ба, де, кумо, тоті літа наші! Ану-но, випийте та й вибачайте, що я на старість танець нагадав. А прошу…

Глянув на свою стару, що плакала між жінками, і вийняв з пазухи хустину.

— Стара, гей, на-но тобі платину та гарно обітрися, щоб я тут ніяких плачів не бачив! Гостей собі пильнуй, а плакати ще досить часу, ще так наплачешся, що очі тобі витечуть.

Відійшов до ґаздів, і крутив головою.

— Щось би я сказав та хай мовчу, хай шаную образи в хаті й вас, яко ґречних. Але рівно не дай, боже, нікому доброму на жіночий розум перейти! От, бачите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, ґаздине моя? То я тебе викорінував на старість із твоєї хати? Мовчи, не хлипай, бо ось тобі сиві кіски обмичу та й підеш у ту Гамерику, як стрижена.

— Куме Іване, а лишіть же ви собі жінку, таже вона вам не ворог, та й дітям своїм не ворог, та їй банно за родом та й за своїм селом.

— Тимофіхо, як не знаєте, то не говоріть ані дзелень! То їй банно, а я туди з вискоком їду?!

Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею, і бився в груди.

— Возьміть та вгатіть мені сокиру отут у печінки, то, може, та жовч трісне, бо не витримаю! Люди! Такий туск, такий туск, що не пам'ятаю, що зі мною робиться!

III

— А прошу, ґазди, а візьміть же без церемонії, та будьте вибачні, бо ми вже подорожні. Та й мені, старому, не дивуйтеся, що трохи втираю на жінку, але це не даром, ой не даром. Цього б ніколи не було, якби не вона з синами. Сини, уважаєте, письменні, так як дістали якесь письмо до рук, як дістали якусь мапу, та як підійшли під стару та й пилили, пилили, аж перерубали. Два роки нічого в хаті не говорилося — лиш Канада та й Канада. А як мене дотиснули, як я побачив, що однако мене будуть отут на старість гризти, як не піду, то я продав усе що до кришки. Сини не хотять бути наймитами після моєї голови та й кажуть: „Ти наш тато, то й заведи нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, то не буде з чим рухатися“. Хай їм бог помагає їсти цей хліб, а мені однако гинути. Але, ґазди, чи мені, переломаному, до ходів? Я зробок, ціло тіло мозиль, кості дрихляві, що заки їх рано зведеш докупи, то десять раз йойкнеш!

— То вже, Іване, пропало, а ви собі туги до голови не припускайте. А, може, як нам дорогу покажете, то всі за вами підемо. За цим краєм неварт собі тугу до серця брати! Ця земля не може стільки народу здержати, та й стільки біди витримати. Мужик не може, і вона не може, обоє вже не можуть. I сарани нема, і пшениці нема. А податки наростають, коли ти платив лева, то тепер п'ять, коли їв солонину, то тепер бараболю. Ой ззолили нас, так нас узяли в руки, що з тих рук ніхто нас не може вирвати, хіба лиш тікати! Але колись на цій землі буде покаяніє, бо нарід поріжеться! Не маєте ви за чим банувати!..

— Дякую вам за це слово, але його не приймаю. Певне, що нарід поріжеться. А тож бог не гнівається хіба на таких, що землю на гендель пускають. Тепер нікому не треба землі, лиш векселів та банків. Тепер молоді ґазди мудрі настали, такі фаєрмани, що за землю не згоріли. А дивіться-но на ту стару скрипку, та хіба пускати її на гендель?! Та же це дуплава верба, кинь пальцем, то маком сяде! Та думаєте, що вона зайде на місце? От перевернеться десь в окіп, та й пси розтягнуть, а нас поженуть далі, і подивитися не дадуть. Відки таким дітям має бог благословити? Стара, а йди ж сюди!

Прийшла Іваниха, старенька й сухенька.

— Катерино, що ти собі, небого, в своїй голові гадаєш? Де тебе покладу в могилу? Чи риба тебе має з'їсти? Та тут порядній рибі нема що на один зуб узяти! Глядіть!

І натягав шкуру на жінчиній руці і показував людям.

— Лиш шкура та кості. Куди цьому, ґазди, іти з печи? Була ти порядна ґаздиня, тяжко працювала, не гайнувала, але на старість у далеку дорогу вибралась. Ось бачиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!

І показав їй через вікно могилу.

— Не хотіла ти йти на цю Канаду, то підемо світами й розвіємося на старість, як лист по полю. Бог знає, як з нами буде… а я хочу з тобою перед цими нашими людьми випрощатися. Так, як шлюб ми перед ними брали, то так хочу перед ними випрощатися з тобою на смерть. Може, тебе так кинуть у море, що я не буду бачити, а, може, мене кинуть, що ти не бачитимеш, то прости мені, стара, що я тобі не раз догорив, що я, може, тебе коли скривдив, прости мені: і перший раз, і другий раз, і третій раз.

Цілувалися. Стара впала Іванові на руки, а він казав:

— А то тебе, небого, в далеку могилу везу…

Але цих слів уже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що з-поміж гострих мечів повіяв та всі голови мужиків на груди похилив.

IV

— А тепер ступай собі, стара, між бабів та пильнуй, щоб кожну своє дійшло, та напийся, щоб я тебе раз навіку бачив п'яну.

— А вас, ґазди, я ще маю на два ґатунки просити. Десь, може, сини пустять в село на пошту, що нас із старою вже немає. То я просив би вас, щоб ви за нас наймили служебку та щоб так, як сьогодні, зійшлися на обідець та виказали оченаш за нас. Може, пан-біг менше гріха припише. Я гроші лишу Яковові, бо він молодий та й слушний чоловік, та не сховає дідів ґрейцір.

— Наймемо, наймемо й оченаш на вас викажемо…

Іван задумався. На його лиці малювався якийсь стид.

— Ви старому не дивуйтеся та й не смійтеся з діда. Мене самому встидно вам це казати, але здається мені, що я б гріх мав, якби цього вам не сказав. Ви знаєте, що я собі на своїм горбі хрестик камінний поклав. Гірко я його віз і гірко його наверх висаджував, але поклав. Такий тяжкий, що горб його не скине, мусить його на собі тримати так, як мене трима. Хотів я стільки пам'ятки по собі лишити.

Стулив долоні в трубу і притискав до губ.

— Так баную за цим горбом, як дитина за цицькою. Я на нім вік свій провів і окалічився. Коли б я міг, то я б його в пазуху сховав та й узяв із собою в світ. Банно мені за найменшою кришкою в селі, за найменшою дитиною, але за тим горбом таки ніколи не перебаную…

Очі замиготіли великим жалем, а лице задрижало, як чорна рілля під сонцем дрижит.

— Оцеї ночи лежу в стодолі та думаю, та думаю: господи милосердний, ба чим я так глибоко согрішив, що женеш мене за світові води? Я ціле життя лиш робив, та робив, та робив! Не раз, як днинка кінчилася, а я впаду на ниву та й ревно молюся до бога: господи, не покинь мене ніколи чорним куском хліба, а я буду все працювати, хіба вже не зможу ні рукою, ні ногою кинути…

— Потім мене такий туск напав, що я чиколонки гриз і чуприну собі рвав, качався по соломі, як худобина. Та й нечисте причепилося до мене! Не знаю — і як, і коли… опинився я під грушкою з воловодом. За малу хвилю був би затягся. Але господь милосердний знає, що робить. Нагадав я собі про свій хрест, та й мені геть відійшло. Ой, як не побіжу, як не побіжу на свій горб! За годинку вже я сидів під хрестом. Посидів, посидів довгенько, та й якось мені легше стало.

— Дивіться, стою перед вами й говорю з вами, а цей горб не виходить мені з голови. Таки його бачу та й бачу, та й умирати буду, та й буду його бачити. Все забуду, а його не забуду. Співанки знав колись, та й на ньому забув, силу мав, та й на ньому лишив.

Одна сльоза котилася по лиці, як перлина по скалі.

— Та я вас прошу, ґазди, щоб ви, як будете на святу неділю поле святити, щоб ви ніколи мого горба не минали. Будь котрий молодий, хай вибіжить та хай покропить хрест свяченою водицею, бо знаєте, що піп на гору не піде. Прошу я вас за це дуже ґречно, щоб ви мені мого хреста ніколи не минали. Буду за вас бога на тім світі просити, лиш зробіть дідові його волю.

Як коли б хотів рядном простелитися, як коли б добрими, сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу.

— Іване, куме, а лишіть же ви тугу на боці, геть її відкиньте! Ми вас усе будемо нагадувати, раз назавше. Були ви порядна людина, не лізли натарапом на нікого, нікому не переорали ані не пересіяли, чужого зеренця не порухали. Ой, ні! Будуть вас люди нагадувати та й хреста вашого на святу неділю не минуть.

Отак Михайло розводив Івана.

V

— Вже я вам, панове ґазди, все сказав, а тепер, хто мене любить, то той буде пити зо мною. Сонечко вже над могилою, а ви ще чарку горілки зо мною не випили. Заки я ще в своїй хаті й маю гостей за своїм столом, то буду з ними пити, а хто мене любить, той буде також.

Почалася піятика, ота піятика, що робить з мужиків подурілих хлопців. Незабавки п'яний уже Іван казав закликати музику, щоби грав молодіжі, що заповнила ціле подвір'я.

— Гей, маєте так танцювати, щоб земля дудніла, щоб одної травички на току не лишилося!

В хаті всі пили, всі говорили, а ніхто не слухав. Бесіда йшла сама для себе, бо треба її було конче сказати, мусилося сказати, хоч би на вітер.

— Як я його вичистив, то був вичищений, котре чорний, то як сріблом посипав по чорному, а котре білий, то як масло снігом помастив. Коні були в мене в порядку, цісар міг сідати! Але я грошей мав, ой, мав, мав…

— Коли б я опинився серед такої пустині… лиш я та бог щоб був!... Щоб я ходив, як дикий звір, але щоб я не бачив ні цих панів, ні попів. Отоді б називалося, що я пан! А ця земля хай западаєтся, хай і зараз западеться, то я не буду журитися. За чим? Били та катували наших татів, в ярма запрягали, а нам уже куска хліба не дають прожерти… Е, коли б то так по-моєму…

— Ще не знаходився такий зборщик, щоб що з нього стяг та податок, ой, ні! Був чех, був німець, був поляк… г…, вибачайте, взяли. Але як настав мазур, то найшов кожушину аж під вишнею. Кажу вам, мазур біда, очі печи, та й гріху за нього нема…

Всякої бесіди було багато, але вона розліталася в найрізніші сторони, як надгнилі дерева в старім лісі.

В шум, гамір і зойки й у жалісливу веселість скрипки врізувався спів Івана й старого Михайла. То спів, що його не раз чути на весіллях, як старі селяни доберуть охоти й заведуть стародавніх співанок. Слова співу йдуть через старе горло з перешкодами, як коли б не лиш на руках у них, але й у горлі мозолі понаростали. Ідуть слова тих співанок, як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно раз-на-раз зупинається на кожнім ярочку й дрижить подертими берегами, як перед смертю.

Іван та Михайло отак співали про молоді літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть у гості.

Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе й тулили чоло до чола й сумували! Бралися за шию, цілувалися, били кулаками в груди й у стіл, і такої собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті не могли жодного слова вимовити, лиш: „Ой, Іванку, брате, ой, Михайле, приятелю!“

VI

— Тату, чуєте, то вже час виходити до залізниці, а ви розспівалися, як за добро-миру.

Іван витріщив очі, але так дивно, що син побілів і подався назад, та й поклав голову в долоні, і довго щось собі нагадував. Устав із-за стола підійшов до жінки і взяв її за рукав.

— Стара, гай, марш, раз, два, три! Ходи, вберемося по-панськи та підемо панувати.

Вийшли обоє.

Як входили назад до хати, то ціла хата заридала. Якби хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася, якби горе людське дунайську загату розірвало, — такий був плач. Жінки заломили руки й так, сплетені, держали над старою Іванихою, щоб щось згори не впало і її на місці не роздавило. А Михайло взяв Івана за барки й шалено термосив ним і верещав, як стеклий.

— Чоловіче, коли ти ґазда, то скинь це дрантя з себе, бо виполичкую тебе, як к…!

Але Іван не дивився в той бік. Узяв стару за шию й пустився з нею в танець.

— Польки мені грай, по-панськи, маю гроші.

Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, якби не мав уже гадки пустити її живу з рук.

Вбігли сини й силоміць винесли обох їз хати.

На подвір'ї Іван танцював дальше якоїсь польки, а Іваниха обчепилася руками порога й приповідала:

— Ото ж я тебе виходила, ото ж я тебе вигризла оцими ногами. І все показувала в повітрі, як глибоко вона той поріг виходила.

VII

Плоти попри дороги тріщали й падали — всі люди випроваджували Івана. Він ішов із старою, згорблений в цайґовім сивім одінню й що-хвилі танцював польки.

Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочунявся й показував старій хрест.

— Бачиш, стара, наш хрестик? Там є вибито й твоє ім'я. Не бійся; є і моє, і твоє.