Іван Вишенський

Присьвячую А. Кримському.

I

Мов зелена піраміда На хвилястім синїм полї, на рівнинї лазуревій велитенський ізмараґд, —

так облита дивним морем, під безхмарим, теплим небом зносить ся, шумить, пишаєсь, спить Афонськая гора.

Спить? Та нї! Природа мати ненастанно тут працює, ненастанно строїть, бавить ту пестїєчку свою

У низу, де з хвиль кипучих ґранїтові сїрі скали гордо, просто в гору пнуть ся — стїни, кольоси, стовпи —

там в низу музика дика не вгаває на хвилину, бють ся хвилї о камінє, бризька піни срібний вал.

А в верху хребти гірськії віковим покриті лїсом, вічну, тиху пісню грають у задумі без кінця.

Та про те гора дрімає; день і ніч плине над нею мов рожева легка хмара, — крику, гомону не чуть.

Хоч повзуть тут скрізь по горах стежечки немов гадюки, то про те не оживляє їх розмова, спів нї сьміх.

Хоч розсипані по горах, по лїсах, ярах і скелях, по полянах пречудових і оселї і хатки, —

то про те тиша глубока заляга на тих оселях і лежить печать мовчаня на сотках старечих уст.

Скрізь тиша і скрізь мовчанє, сїрий одяг, хід повільний, і худі, понурі лиця, непритомний, сонний вид.

Тричі лиш на день по горах пролунає голос дзвонів, мов проквилить над горою стадо дивних лебедят.

Плачуть жалібно ті дзвони, мов наріканя, докори, на людей, що замертвили пречудовий сей куток.

Що гнїздо думок високих, школу поривів геройських, пристань для орлів змінили на сумну тюрму для душ.

II

На Афонї дзвони дзвонять у недїлю по вечернї; починає Прот великий, окликаєсь Ватопед.

Далї зойкнув Есфіґмену, загудів Ксеропотаму, там Зоґрафу, далї Павлю, розливаєсь Іверон.

Покотили ся по горах ті риданя металеві, окликаєсь кожда скеля, кождий яр і кождий скит.

І втурують їм зітханя, і худі хрестять ся руки, і несеть ся тихий шепіт: »Со сьвятими упокой!«

Ті риданя металеві — знак, що хтось розстав ся з сьвітом — тут нїкого не трівожать: се щоденна новина.

Чи то скитник вмер у скиті так як жив — самотний, тихий, і про смерть його дізнались аж у кілька день пізнїйш —

тим дізнались, що покійник не явив ся в манастир свій, не принїс свою роботу, бобу пригорщі не взяв?

Чи то вмер чернець у кел'ї пишучи сьвятую книгу, мінєю та киноваром вязні титли красячи?

Чи то вмер послушник смирний — пан колись, чи князь, чи вояк, але тут від давна в кухнї манастирській послугач?

Чи то вмер якийсь достойник, єромонах чи ігумен, — тут усїм однака шана: »Со сьвятими упокой!«

Чи то врешті хтось живий ще сходить на »остатнїй ступінь«, покидає сьвіт і волю, щоб в печері смерти ждать?

Глянь, у скелях височенних, у стрімких ґранїтних стїнах, що над морським валом висять — чи там гнїзда ластівок?

Нї, се нори жолоблені, недоступні, темні ями, січені в скалї печери, схованки для мев хиба.

Нї, се нори для аскетів, се »остатнїй ступінь«, подвиг крайнїй і безповоротний, брама вічности вузька.

Хто пройшов новицьку службу, манастирське строго право, і важкую, мовчазливу працю в тихому скиту, —

хто бажає довершити аскетичний острий подвиг, в постї, самотї, мовчаню слухать голосу душі, —

хто порвав зо сьвїтом звязки, поборов бажаня тїла, чує силу і охоту в очи вічности глядїть, —

той за дозволом найстарших вибира собі печеру, вибира собі могилу, відки вороття нема.

І тодї ридають дзвони, і тодї по всїм Афонї тихий шепт іде старечий: »Со сьвятими упокой!«

III

На Афонї дзвони дзвонять у недїлю по вечернї: починає Прот великий, окликаєсь Ватопед.

Далї зойкнув Есфіґмену, загудїв Ксеропотаму, там Зоґрафу, далї Павлю, розливаєсь Іверон.

Покотили ся по горах ті риданя металеві, окликаєсь кожда скеля, кождий яр і кождий скит.

Стихли дзвони, у повітрі довго ще тремтів їх голос, і в манастирі Зоґрафу заскрипіли ретязї.

Відчинилась темна брама; з манастирського подвіря виступає хід церковний, монотонний чути спів.

Віють хоругви червоні, наче проблиски пожежі; деревляний хрест з Розпятим передом помалу їде.

Йдуть монахи бородаті у фелонах-багряницях, — знов монахи бородаті босі, в простих сїряках.

Серед них дїдусь похилий, зморщений, сивобородий, в сїряцї на голім тїлї, хрест березовий несе.

Простий хрест, в корі береза, а від моря вітер віє, білу бороду старечу по березї розвіва.

І пливе старечий голос із тим співом монотонним, що виводить сумовито: »Со святими упокой!«

Стежкою, що круто вєть ся, тягнеть ся той хід церковний з разу лугом, далї лїсом там, де чути моря рев.

Серед роскошів природи похоронний спів лунає, серед пахощів вечірних курить ся кадила дим.

Ось спинив ся хід церковний на обірвищу крутому, над безоднею страшною, — глянеш в низ — аж жах бере.

Мов ґіґантський мур ґранїтний прямовісно голі скали пнуть ся із безоднї моря в лазуреву височінь.

Глянь з гори — на морі човен, що покрай скали гойдаєсь, видасть ся мов білий лебідь, що гойдаєсь на водї.

Глянь з долини — всї ті люде, що стоять над тім обривом, видадуть сь мов ягнята, що пасуть ся на скалї.

В тій скалї з долини видно штирогранну чорну пляму, мов печатку величезну в половинї висоти.

Се є вхід в живу могилу, у печеру пустельницьку, висїчену там Бог зна ким і Бог зна кому й на що.

Не дійти туди ногами, нї драбиною не злїзти, лиш на шнурі у повітрю долетїти наче птах.

У окрайчику скальному рівчачок протертий шнуром — знак нехибний того місця, де в низу печери вхід.

Тут спинив ся хід церковний, стали править панихиду… Деж той мрець, кого ховають? Де блаженний той аскет?

IV

От скінчили ся відправи і останнюю молитву на колїнах прошептали всї пустинники й черцї.

І встає ігумен перший, і всї встали за чергою, і довкола тихо стало, море лиш реве в низу.

І піднїс ігумен голос і звертаєть ся до дїда, що стояв серед монахів із березовим хрестом.

Ігумен.

Старче Йване, перед Богом, перед злотосяйним сонцем і перед хрестом спасенним заклинаю тут тебе!

Щиро нам скажи, по правдї: чи по добрій своїй волї, чи по зрілій постанові йдеш у сю печеру?

Старець.

Так.

Ігумен.

Чи не має в твоїм серцї ще прихильности до сьвіта, і привязаня до рідних, дум і бажань сьвітових?

Чи на віки ти відрік ся всего, що відводить духа від єдиного бажаня вічного спокою?

Старець.

Так

Ігумен.

Чи обдумав ти всю важкість самоти, безповоротність отого житя в печері, всї страховини спокус?

Чи обдумав ти всю гіркість жалю, що явитись може, каяття, що затроїти може тут твій подвиг?

Старець.

Так.

Ігумен.

Будь же Бог благословенний, що вітхнув тобі сю думку! Най же він тобі поможе до кінця пройти сей шлях!

До тепер ти між живими був наш брат Іван Вишенський; від тепер в житю земному вмазане імя твоє.

Так іди в свою дорогу! Хрест, що маєш у долонях, се тобі наш дар єдиний, инших і не тра тобі.

Що потрібно для поживи твому тїлу, раз на тиждень брат ключар на посторонку спустить відсїля тобі.

Прощавай! Прийми від мене сей остатнїй поцїлунок, і дай Бог нам пострічатись швидко в ясности його!«

Цїлував ігумен старця, инші монахи по тихо цїлували його руки, поли сїряка його.

Потім два що наймолодші шнуром старця обвязали по під пахи, кінцї шнура в руки міцно приняли.

І перехрестив ся старець, над безодню вийшов сьміло, сїв і звільна став спускатись у страшенную глубінь.

Вітер буйно дув від моря, бороду його й волосє розвівав, і він притисши хрест до себе швидко щез.

V

»О витай, моя домівко, тиха пристане по бурях, до якої ненастанно здавна, здавна я тужив!

Камінь тут довкола мене, — се тверда, незломна віра, се мій дім і мій притулок, подушка і накритє.

Хрест отсей, то мій товариш, мій повірник у днї смутку, оборона від спокуси і підпора в скону час.

Небо синє, що крізь отвір загляда в мою печеру, се надїя, що полине у той шлях душа моя.

Сонце ясне, що при сходї на часок в мою домівку сипле золото й порфіру, се великий Божий Дух,

що в блаженнї хвилини грішну, скорбну людську вдачу ущасливлює безмірних райських роскошів чутєм.

А те море лазурове, що там грієть ся на сонцї, а в низу тут бєсь о скали і хлюпочеть ся й реве, —

се житя земно́го образ ясний, тихий та принадний, коли з далека дивитись, а гіркий, страшний в близу.

Се мій сьвіт. Усе змінчиве щезло геть. Затихли крики, гомін бою житєвого тут мене не долетить.

Щезло все дрібне, болюще, що чутє в душі ворушить і увагу відвертає від найвисшого єства.

Полишилось лиш постійне, супокійне і величнє — про постійне і величнє думать тут, душе моя«.

Так балакав сам до себе у яскинї своїй старець, що ще вчора звавсь Вишенський, а сьогоднї вмер для всїх.

Так балакав не устами — він устами вже давненько відовчив ся промовляти, тілько голос духа чув.

І в яскинї у куточку сїв на камени, плечима спер ся о стїну холодну, голову схилив у низ.

Голова його могутня на худій, жилястій шиї гнула ся сама в долину, мов на тичцї той гарбуз.

Сперши бороду на груди впер він зір у одну точку і сидїв отак недвижно довго-довго, наче спав.

Зразу все немов померкло перед ним і дрож пробігла по худім, старечім тїлї, і зомлїли змисли всї.

Потім мов теплом дихнуло, і по тїлї розлило ся щось солодке, мягко-мягко по під шиєю пройшло.

І в душі мелькнула мати, як його малим хлопятком по під шийку лоскотала, ах, а він сьміявсь, сьміявсь!

Потім слух його прокинувсь; мов діяментова нитка, тон якийсь потяг ся довгий — любий, радісний такий!

І душа мов той метелик десь летить за любим тоном, та чим далї, тонів більше і все дужшають вони.

Вже гармонія могутня ллєть ся синьою рікою і роскішні тони, бач ся, небо й землю обняли.

І пливе душа аскета на гармонїї величній, мов на морських хвилях лебідь в верх гойдаєть ся, то в низ.

Поміж небом і землею в верх то в низ душа аскета розколисана несеть ся швидше, швидше, роскішнїйш!

І гармонїя величня робить ся фіолєтова, далї синьо-лазурова, далї пурпуром ярким.

Ось із хвиль тих пурпурових стрілив промінь золотистий, вибухнув вулькан огнистий, ріки сьвітла потекли.

Розлилось безмежне море сьвітла ясно-золотого і зелено-золотого й білого неначе снїг.

Грають сьвітляні каскади, величезнї колеса у всїх колїрах веселки котять ся по небесах.

І рука якась незрима розпуска барвисті пасма, розпуска могутнї тони з краю сьвіта аж на край.

Розпускає, порядкує і збирає і мішає, — мов калєйдоскоп ґіґантський грає сьвіт весь перед ним.

Мов дитя, душа аскета потонула в тому морі тонів, фарб, у тім роскішнім захватї — і він заснув.

VI

День за днем минає рівно, як на морі безбережнім хвиля хвилю рівно гонить, хмара хмару в небесах.

У своїй печері старець знов на каменї недвижно спочиває вперши очи в лазуровий неба звід.

Втім — о диво! щось живеє ворухнулось! На незримій нитцї понад вхід печери зі скали спускавсь павук.

Старець пильно, дух заперши, придивляв ся павукови, мов його не бачив з роду, мов се з того сьвіта гість.

А павук собі швиденько від верха до споду входу нитку натягав, по нитцї зараз до гори полїз.

І почав як стій снувати, протягати, заплїтати ниточки, і швидко сїтка вхід яскинї заплела

Старець думав: »Висилає ще мабуть своїх шпіонів земнеє житє за мною, хоче вислїдить мабуть,

чи ще де хоч павутинка духа мойого не вяже з тим житєм, аби за неї потягти думки мої.

Сей павук, се може ворог, що свою зрадливу сїтку заставля на мої мрії, на думки мої й на зір«.

І вже ось підняв він руку, щоб зірвати павутину, та нова шибнула думка у старечій голові.

»Сїм братів колись, тїкавши від поганської погонї схоронились у яскиню і заснули твердо в нїй.

А павук отак самісько заснував весь вхід яскинї, вратував їх від погонї, спас для Божої хвали.

Тою сїткою закриті спали ті брати в яскинї триста лїт, аж поки Бог їх на сьвідоцтво не позвав.

Збуджені Господнїм словом стали сьвідками безсмертя, сьвідками того, що в Бога три столїтя — се момент.

Може з Божого наказу сей павук тут сїть мотає, — може Бог мене на сьвідка теж для себе зберіга?«

В тім тихенько забренїла павутина; чорна муха замотала ся в ту сїтку, стала сїпатись, пищать.

І павук прибіг що духу і давай мотати живо павутину і вязати мусї крила і лапки.

То прискочить, муху вкусить, то відскочить, знов мотає; муха сїпаєсь що сили і тріпочесь і пищить.

»Га, поганий кровопійце, — мовив старець, — чи на те ти аж мою найшов яскиню, щоб і тут житє вбивать?«

І вже руку піднимає, щоб розшарпать павутину, увільнити бідну муху, — та знов думка зупиня.

»Без Господнього хотїня навіть мушка ся не згине; Бог і сему павукови дав отсей його талан.

І якеж я маю право відбирать йому сю страву, на котру він своїм робом таки тяжко працював?«

І він став поклони класти, горячо почав молить ся, та весь час він молячи ся чув як муха, мов дитя

сїпалась у павутинї і пищала і квилила. Серце в старця тріпоталось, — та рука не піднеслась.

VII

»Цїлу ніч гуляв тут вітер, скіглив по щербатих скелях, вило море й камяниї стїни гризло і товкло.

Цїлу ніч страшенний холод проникав мене до кости, і немов на божім судї я тремтїв, зубами сїк.

Я тремтїв у кут яскинї заховавшись і трівога проняла мене й молитва не ворушилась в душі.

І я чув себе безсильним, бідним, хорим, одиноким, мов дитя, сирітка кругла без матусї, без вітця.

Бачилось, земля завмерла, вимерли всї люде в сьвітї, я один лишивсь остатнїй у страховищах отих.

Бачилось, і Бог у небі вмер, один лиш чорний демон тепер паном у вселеннїй і гуляє і реве.

І я був мов та пилина згублена з порядку сьвіта, що про неї всїм байдуже, Богу й людям і чортам.

А тепер заблисло сонце, щезли демони півночи, уляглись вітри скаженї, теплотою подиха.

Теплота огріла тїло, і душа воскресла в тїлї, віднайшла свойого Бога і молитву віднайшла.

Щож се за крутиї дебрі, у які мій ум заходить? Сеї теплоти крихітка в тїлї душу виклика!

Так удар кресила іскру викликає із креміня, а ся іскра, се пожежа, жар і блиск, тепло й житє.

Жар, житє, тепло і сьвітло, разом з тим і смерть, руїна і нове житє й безсмертє, — се душа всесьвітна — Бог.

Крихта теплоти і сьвітла — іскра в тїлї, у мертвому душу будить, — без тієї теплоти — душі нема.

А в душі розводить ясність, порив, віру — без тієї теплоти не має віри, анї ясности в душі.

А та віра творить чуда, творить і найвисше чудо над всї чуда — творить Бога, відкрива його для нас.

Бог відкрив ся нам — от дивно! Все він відкривав ся в днину, у горячім, теплім краю, в сьвітлї, в блискавцї, в огнї.

В реві вихру, в пітьмі ночи, у ледах, снїгах ціпущих він не відкривавсь нїкому. Бог, — се сьвітло і тепло!

Алеж Бог — творець усього, він творець тепла і сьвітла… Чи творець морозу й леду? Нї, про се мовчить письмо.

Се тепло — воно за хвилю в мертвім тїлї творить душу, у душі тїй родить віру, — вицьвіт віри тої — Бог…

Чом не можна би подумать, що душа і її віра і сам Бог, то тілько витвір тої дрібки теплоти?

Боже, може гріх так думать? Але ти-ж велїв шукати правди!.. Без твоєї волї думка не прийде на ум«.

Так з думками бив ся старець і молив ся і томив ся, але давнє просьвітлїнє не хотїло вже вернуть.

І він плакав. »Чи на теж я тиху келїю покинув, скит відлюдний, щоб аж тута в путах сумнїву скінчить?«

VIII

»Що за незвичайні гостї в мою яму заблудили? Що се за пісни і відки вітер ось менї принїс?

Ті платочки снїжно білі — чи се снїг? Алеж не тають! Дивний запах з них несеть ся… Боже мій, вишневий цьвіт!

Цьвіт вишневий — тут — в тих скелях! Де тут вишнї на Афонї? О скажіть, таємні гостї, повідайте, відки ви?

Запах ваш такий чудовий, аж до серця він доходить, в душу сипле насолоду, чимось рідним навіва.

О, скажіть, ви з України, із далеких, рідних селищ, що тепер вишневим цьвітом скрізь обсипані стоять?

Чую, чую рідний запах, і моє стареє серце грає в груди! Боже милий, та не вжеж я не забув?

Та не вжеж та Україна, сей квітчастий рай веселий, се важке, кроваве пекло ще для мене не чужа?

Що менї до неї? Важко її небозї там боротись з Єзуітами й Ляхами, — та не легко-ж і менї.

Є своя борба у мене, та борба, що кождий мусить сам перевести з собою, поки иньшим помагать.

А чиж я свої найкращі думи і чутя й змаганя не віддав її на услугу в тій великій боротьбі?

Чиж не був я її порадник на непевнім роздорожу? Чи не додавав відваги її втомленим борцям?

Ах, і чи то не ранила мою душу їх невдяка, непокірність і зневага, нетямучість їх тупа?

Чиж мене не відіпхнуло їх гордеє недовірство? Чи я не отряс на завше пил їх із своїх чобіт?

Так чогож, ви білі гостї, сиротята весняниї, ви тут з вихром заблукали і свій запах принесли?

Не для мене вже ваш запах! Не для мене ті далекі спомини про Україну, — я давно для неї вмер!

Вмер! А чомже серце скаче, чомже кров живійше бєть ся, думка чайкою лїтає над садками рідних сел?

Пігі! Пігі! Цьвіти, трави… Вишнї молоком облиті… Верби мов зелені копи… Дим зо стріх у гору вєсь… Соловейко на калинї так лящить, аж серцю любо… Дїти бігають… дївчата десь співають у садку…

Геть, о геть, далекі гостї! Ви внесли менї трівогу в пристань тихого спокою, вир житя в мою труну«.

IX

Вечеріє. Тїнь довжезна від скали лягла на море, а там ген легенькі хвилї злотом, пурпуром горять.

Із гнїзда скального старець тихо дивить ся на море, з хвиль тих злото-пурпурових десь мостить далеко шлях.

Шлях мостить у край далекий через гори і долини аж на рідную Вкраїну, а тим шляхом думи шле.

Шле сердечне привитанє і любов свою і тугу, що, здавало ся, давно вже похоро́нені були.

Аж ось глянь, тим ясним шляхом звільна барка надпливає, бризька золото й пурпура з під весел і з під руля.

Теплий вітерець вечірний роздуває білий парус, і пливе мов лебідь барка до Афонської гори.

Чи то братчики вертають, що ходили в край далекий на манастирі просити? Чи то прості гандлярі?

Чи побожні пілїгрими, паломники правовірні прибувають на поклони? Чи до прота се посли?

Старець прослїдив очима барку, поки за скалою не сховалась аж у пристань, — як сховалась — він зітхнув.

Знать привидїлись старому в барцї кунтуші козацькі і шапки червоно-верхі — нї, се певно привид був!..

X

Знову ніч і знову ранок, і поклони і молитва і в старій душі трівога, сумнїви і неспокій.

Аж нараз почув ся стукіт — на горі хтось по закону каменем о скали застукав, старець стуком відповів.

І спускаєть ся на шнурі кіш з поживою для него, а на днї коша білїє запечатане письмо.

Затряслись у старця руки: на письмі слова знайомі, українськая скоропись і знайомая печать.

»Старцю чесному Івану, що в афонській самотинї шлях важкий, тїсний верстає, шлях показаний Христом —

»православні з України зібрані у містї Луцку на братерськую пораду шлють благанє і привіт.

»Богу дякуєм сьвятому, що про нас не забуває і важкії нам спокуси шле для нашого добра.

»Що важкі його удари нас кують, мов те залїзо, з жужелицї очищають і гартують наче сталь

»Богу дякуєм сьвятому й молитвам тих богомольцїв, що тягар хреста на плечі за братів своїх беруть.

»Ласкою його сьвятою й молитвам богомольцїв стоїмо ще твердо в вірі і не тратимо надії

»Бють на нас і явно й тайно вороги непримиримі, напасти і брехнї й зради нас підкопують і рвуть.

»Відреклись нас сильні сьвіта, і князї і воєводи кинули Христове стадо, за мамоною біжать.

»Наші пастирі духовні поробили ся вовками, шарпають Христове стадо, і отруту в душі ллють.

»Мов голодний лев пустинї, так ричить у нашім горю голос лютої наруги: »Де ваш Бог? Де ваша міць?«

»Тим то ми, маленький човник серед хвиль отих бурхливих з молитвами і слезами раду радити зійшлись.

»Тямлячи слова Христові: царство боже — труд великий і трудовники однї лиш завойовують його —

»тямлячи твою науку, що як пастирі нас зрадять, треба нам, самому стаду про своє спасеннє дбать, —

»обмірковували ради як би нам від сеї бурі хоч малесеньким оплотом церков божу захистить.

»І прирадили зібрати в одно огнище всї сили, щоб велике, спільне дїло поспівало і росло.

»І отсе шлемо до тебе, чесний батьку наш Іване, своїх братчиків з благанєм: будь ти нашим стерником.

»Поверни ти на Вкраїну, загрівай нас своим словом, будь між нами мов та ватра у кошарі пастухів.

»Ватра, що холодних гріє, дає сьвітло серед ночи, і лякає злу звірюку, душі радує живі.

»Будь ти нам духовим батьком, будь нам прикладом високим, будь молитвою душ наших, нашим гаслом боєвим.

»Поміркуй: тяжкі негоди насаджають в душах злобу, ненастаннї наруги замуровують уста.

»Поміркуй: неправда й кривда як та хижая вовчиця у своїм гнїздї смердючім родить хижих вовченят.

»Поміркуй: лукавство й зради убивають правдомовність, а в кого затруте серце, той отрутою й плює.

»Батьку, батьку! Люте горе вже калїчить наші душі; вовченята, хоч беззубі, вже повзають серед нас!

»Батьку, батьку! Від ударів гнуть ся наші чола й спини, і отрутою страшною накипає нам душа!

„Покажи ся тут між нами, як старий борець незломний! Один вид твій нас похилих напростує, покріпить.

»Слухай, рідна Україна, стара мати-жалібниця голосом плачливим кличе своє любеє дитя.

»Время йде на неї люте, перехресная дорога перед нею — хто покаже, яким шляхом її іти?

»Не згордуй же сим благанєм! Поспішай спасати матїрь! Може голос твій і ум твій все поверне на добро«.

А на верхнїм боцї карти припис був: »Післанцї руські ждуть на відповідь до завтра, — завтра будуть на скалї.«

XI

По печері ходить старець, хрест до груди притискає, молитви тихенько шепче і не думає про лист.

»Хрест — моє добро єдине, хрест — одна моя надія. хрест — одно моє стражданє, одинока вітчина.

Все, що по за ним — омана і чортячая спокуса; лиш один тут шлях правдивий і спасенний — шлях хреста.

Що сей лист і що сей голос? До кого? До старця Йвана. Старця Йвана вже не має, він умер, умер для всїх.

Що менї до України? Хай ратуєть ся як знає, — а менї колиб самому дотиснутись до Христа

Адже я слабий і грішний! Я не сьвіточ, не мессія, їх від згуби не відкуплю, сам із ними пропаду.

Нї, не зраджу свого Бога, не зломаю заповіту, і ярмо хреста отсього до могили донесу.

Близько вже. Мабуть для того бє на мене вал остатнїй і остатня часть дороги так болюща і важка.

Вже не довго. Боже! Боже! Облекши менї тягар мій! Просьвіти остатню стежку, що мов губить ся у млї!«

Усю ніч молив ся старець, обливав лице слезами, до хреста старечі груди мов до матери тулив

Він ридав, шептав і кликав, та було довкола темно, і в душі страшенно темно, і просьвітленє не йшло.

А коли воскресло сонце, він сидїв і ждав трівожно, поки камінь загуркоче, голос із гори озвесь.

Ось гуркоче глухо камінь, старець разом стрепенув ся, та рука не простягла ся, він на знак не відізвавсь.

»Старче Йване! Старче Йване!« кличе голос і здаєть ся, що се крик трівоги, болю, що ратунку просить він.

»Старче Йване! Старче Йване! Се післанцї з України. Се твої убогі дїти. Старче Йване, відізвись!«

Старець слухав дух заперши, його ухо жадно ссало український любий голос, — але він не відізвавсь.

»Старче Йване! Старче Йване!« довго кликали післанцї, — а в низу лиш море вило, та не відізвавсь Іван.

XII

Вечеріє. Наче сизий килим тїнь лягла на море, а з поза гори промінє скісно в морі порина.

Золотистий шлях простяг ся від тих морських хвиль рухливих до верха гори Афона, — під скалою море гра.

У печері в самім входї згорблений сидить пустинник і письмо раз в раз читає і слезами полива.

»Слухай, рідна Україна, стара мати-жалібниця голосом плачливим кличе своє любеє дитя«

»Любеє, нема що мовить! Що в найтяжшую годину, в непрозору, люту скруту свою матїрь покида!

Що в засліпленю безумнім сам лише спасти ся хоче, а братів трівожних, бідних без поради покида!

І якеж ти маєш право, черепино недобита, про своє спасенє дбати там, де гине мілїон?

Чи забув слова Христові: добрий пастир власну душу віддає за своє стадо? Ти хиба не пастир їх?

Чи забув слова Христові: Хто рече: »кохаю Бога«, а не поратує брата, той брехню на душу взяв?

Аджеж за всї душі тії, що там впадуть у зневірі, а ти'б піддержав їх — в тебе Бог рахунку зажада

Аджеж ті твої чернечі горді мрії про спасенє тут далеко від спокуси, — сеж спокуса, гріх тяжкий

Се не божий шлях верстаєш, а дияволови служиш, майстру гордощів, що Богу рівним бути забагав.

Се не божий шлях! Таж навіть як би в рай ти так дістав ся, а твій рідний край і люд твій на загибіль би пішов, — аджеж рай тодї для тебе пеклом стане! Сама думка: »Я міг їх поратувати« тобі з неба зробить ад!«

І смертельная трівога сціпила старече серце і заперла дух у груди, — зимний піт лице покрив.

Він зирнув на синє море, де рубцем золототканим зарисовував ся обрис від Афонської гори.

Глянь, з Афонської затоки звільна барка випливає, із отїненого плаю ґен на соняшний біжить.

Турчин баркою кермує, в барцї кунтуші козацькі і шапки червоноверхі, — бризька золото з весел.

Ах, післанцї з України! В старця серце стрепенулось, і в трівозї і в нетямі худі руки він простяг.

»Стійте! Стійте! Завернїтесь! Я живу ще! По старому ще кохаю Україну, решту її житя віддам!

»Стійте! Стійте! Завернїтесь!« Та дарма! Не чують крику. І по хвилях золотистих барка геть пливе й пливе.

І ломає руки старець, і болюче серце тисне, і перед хрестом на камінь він кидаєть ся лицем.

»О Розпятий! Тиж лишив нам заповіт отой найвисший: свого ближнього любити, за рідню житє віддать!

О Розпятий! Глянь на мене! О, не дай менї пропасти у безоднї мук, розпуки, у зневіря глубинї!

Дай менї братів любити і для них житє віддати! Дай менї ще раз поглянуть на свій любий, рідний край!

Глянь, отсе остатня нитка, що мене тягла до працї! О, не дайже її порватись! Заверни її сюди!

О зішли противний вітер! Підійми грізную хвилю! Або дай менї злетїти мов пташинї зі скали!

Тиж благий і всемогущий! О, коли моя молитва і моє мовчанє й труди і всї подвиги й весь піст

мали хоч зерно заслуги, хоч пилиночку значіня, — то я радо, о Розпятий, все без жалощів віддам.

Все віддам, готов як грішник вічно у смолї кипіти, — лиш тепер зроби для мене чудо: барку заверни!

Або дай менї до неї відси птахом долетїти, або збігти мов по кладцї, по проміню золотім.

Ох, таж ти малим ще бувши, бігав з храма по проміню, і по морі серед бурі мов по суші ти ходив.

Дай, о дай менї се чудо! Лиш одно, на сю хвилину! Не лишай мене в розпуцї, мов стрівожене дитя!«

Так моливсь Іван Вишенський, хрест що сили тис до груди, — і нараз почув, як дивна пільга біль його втиша.

Легко, легко так зробилось, щезла дикая трівога, ясна певність розлила ся у обновленій душі.

Ясна певність, що послухав Бог отсе його благаня, що настала хвиля чуда, — просьвітлїнє надійшло.

Те, чого він ждав так довго, обдало його, мов легіт, мов гармонія безмежна, райські пахощі сьвяті.

І він радісно підняв ся і перехрестив ся тричі і благословив промінний шлях, що скісно в море йшов.

Він нїчого вже не бачив, тілько шлях той золотистий і ту барку ген на морі, — і ступив — і тихо щез.

А в печері пустельницькій тілько білий хрест лишив ся, мов скелєт всїх мрій, іллюзий, — і невпинний моря шум