Гамалія

»Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі Із нашої України! Чи там раду радять, як на Турка стати? Не чуємо на чужині.

»Ой повій, повій, вітре, через море Та з Великого Лугу, Суши наші сльози, заглуши кайдани, Розвій нашу тугу!

»Ой заграй, заграй, синесеньке море, Та під тими байдаками, Що пливуть козаки, тілько мріють шапки, Та на сей бік за нами!

»Ой Боже наш, Боже! Хоч і не за нами, Неси Ти їх з України; Почуємо славу, козацькую славу, Почуємо, та й загинем!«

Оттак у Скутарі козаки співали, Співали, сердеги, а сльози ли́лись, Лилися козацькі, тугу домовляли. Босфор аж затрясся, бо з-роду не чув Козацького пла́чу; застогнав широкий, І шкурою, сірий бугай, стрепенув, І хвилю, ревучи, далеко-далеко У синєє море на ребрах послав. І море ревнуло Босфорову мову, У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові Тую журбу-мову на хвилі подав.

Зареготався дід наш дужий, Аж піна з уса потекла. »Чи спиш, чи чуєш, брате Луже? Хортице сестро?« Загула́ Хортиця з Лугом: »Чую, чую!« І Дніпр укрили байдаки, І заспівали козаки:

»У Туркені, по тім боці, Хата на помості. Гай, гай! Море, грай, Реви, скелі ламай! Поїдемо в гості.

»У Туркені у кишені Таляри, дукати. Не кишені трусить, — Їдем різать, палить, Братів визволяти!

»У Туркені яничари І баша на лаві. Гой-ги, вороги! Ми не маєм ваги! Наша воля й слава!«

Пливуть собі співаючи; Море вітер чує. Попереду Гамалія Байдаком керує.

Гамаліє! Серце мліє: Сказилося море. Не злякає — І сховались За хвилі, за гори.

Дрімає в гаремі, в раю Византія І Скутар дрімає; Босфор клекотить, Неначе скажений, то стогне, то виє, Йому Византію хочеться збудить. »Не буди, Босфоре, буде тобі горе! Твої білі ребра піском занесу, У мул поховаю!« реве синє море. »Хіба ти не знаєш, яких я несу Гостий до султана?«

Так море спиняло (Любило завзятих, чубатих Славян). Босфор схаменувся. Туркиня дрімала, Дрімав у гаремі ледачий султан. Тілько у Скутарі, в склепу, не дрімають Козаки сердеги. Чого вони ждуть? По-свойому Бога в кайданах благають, А хвилі на той бік ідуть та ревуть.

»О, милий Боже України! Не дай пропасти на чужині, В неволі вольним козакам! І сором тут, і сором там — Вставать з чужої домовини, На суд Твій праведний прийти́, В залізах руки принести́, І перед всіми у кайданах Стать козакові!...« »Ріж і бий! Мордуй невіру бусурмана!« Кричать за муром. Хто такий?

Гамаліє! Серце мліє: Скутар скаженіє! »Ріжте, бийте!« на фортеці Кричить Гамалія.

Реве гарматами Скутара, Ревуть, лютують вороги; Козацтво преться без ваги — І покотились яничари.

Гамалія по Скутарі, По пеклу гуляє, Сам хурдиґу розбиває, Кайдани ламає. »Вилітайте, сірі птахи, На базар до паю!«

Стрепенулись соколята, Бо давно не чули Хрещеної тії мови... І ніч стрепенулась: Не бачила, стара мати, Козацької плати. Не лякайся, подивися На бенкет козачий! Темно всюди, як у будень, — А свято чима́ле! Не злодії з Гамалієм Їдять мовчки сало Без шашлика. »Засвітимо!« До самої хмари З щоглистими кораблями Палає Скутара. Византія пробуркалась, Витріщає очи, Переплива на помогу, Зубами скрегоче.

Реве, лютує Византія, Руками беріг достає; Достала, зикнула, встає — І на ножах в крові німіє. Скутар, мов пекло те, палає; Через база́ри кров тече, Босфо́р широкий доливає. Неначе птахи чорні в гаї, Козацтво сміливе літає. Ніхто на світі не втече! Огонь запеклих на пече. Руйнують мури; срібло, злото Несуть шапками козаки І насипають байдаки.

Горить Скутар, стиха́ робота, І хлопці сходяться; зійшлись, Люльки з пожару закурили, На байдаки — та й потягли, Рвучи червоні гори-хвилі.

Пливуть собі, ніби з дому, Так буцім гуляють, Та, звичайне — Запорожці, Пливучи́ співають:

»Наш отаман Гамалія, Отаман завзятий, Забрав хлопців та й поїхав По морю гуляти; По морю гуляти, Слави добувати, Із турецької неволі Братів визволяти. Ой приїхав Гамалія Аж у ту Скутару, — Сидять брати Запорожці, Дожидають кари. Ой як крикнув Гамалія: »Брати, будем жити, Будем жити, вино пити, Яничара бити, А курені килимами, Оксамитом крити!« Вилітали Запорожці На лан жито жати; Жито жали, в копи клали, Гуртом заспівали: »Слава тобі, Гамаліє, На весь світ великий, На весь світ великий, На всю Україну, Що не дав ти товариству Згинуть на чужині!«

Пливуть співаючи; пливе Позад завзятий Гамалія, Орел орлят мов стереже. Із Дарданелів вітер віє, А не женеться Византія: Вона боїться, щоб Чернець Не засвітив Галату знову, Або гетьма́н Іван Підкова Не кликнув в море на ралець.

Пливуть собі...

А із-за хвилі Сонце хвилю червонить; Перед ними море миле Гомонить і клекотить.

Гамаліє! Вітер віє... Ось-ось наше море... І сховалися за хвилі, За рожеві гори.