Чорна рада. Хроніка 1663 року

Вступне слово

Пантелеймон Куліш (1819—1897), сучасник і приятель Шевченка, член „Кирило-Методіївського Братства”, хоч і почав свою літературну діяльність ще в 40-ових роках минулого століття, то проте „на повний зріт” виріс щойно в т. зв. „по-шевченковій добі”, себто в 60-их до 70-их рр. XIX віку, коли він став найвизначнішою постаттю та провідником усього українського письменства того часу.

В багатій літературній спадщині цього українського клясика одно з перших місць займає „Чорна рада”, роман-хроніка подій 1663 року, найкращий белетристичний твір „гарячого Куліша”. Хоч п'ять перших розділів цього роману були надруковані вже в 1845 р., проте ціла хроніка появилася друком щойно в 1857 р. З того часу „Чорну раду” багато разів перевидавали і кожне таке видання швидко розходилося, — це свідчить про велику популярність цього твору. І він справді на це заслуговує, заслуговує своїми мистецькими та морально-виховними вартостями, тим більше, що це була перша, наскрізь удала спроба українського історичного роману. Хронікою назвав автор свій твір із скромности, з огляду на його побудову (теорія письменства вимагала тоді одностайности героя).

Роман „Чорна рада” має тривалу літературну вартість, це книга, що її завжди радо читатимуть усі. Мистецькі вартості цього Кулішевого твору — це передусім цікава фабула-сюжет, далі цілий ряд майстерно виведених постатей-персонажів та низка вдало змальованих і добре простудіованих ситуацій-епізодів, і врешті — соковита-багата мова. Взагалі з погляду композиції, змалювання характерів, середовища, історичного тла, акції — це роман зразковий. І українська критика ще й досі вважає його найкращим українським історичним романом, хоч історичних романів за майже сто літ появилося в нас чимало. „Чорна рада“ — це вислід основних Кулішевих історичних студій із XVII ст., тимто тло, події і люди того часу змальовані в романі дуже правдиво і надзвичайно живо (подібно, як правдиво і живо змальоване XVIII ст. в повісті „Михайло Чарнишенко”).

Сюжет роману — це трагічні події 1663 року. Тоді Україна, виснажена безнастанними війнами, всередині розсварена, політично розбита й обезголовлена (після смерти Б. Хмельницького не було вже на Україні жадної йому рівної постаті), кривавилася у страшній громадянській війні, підсилюваній Польщею і Москвою, війні тим страшнішій, що була це не тільки національно-політична боротьба, а й соціяльна револьта. На історичному тлі цих бурхливих подій виснував П. Куліш майстерну фабулу роману, багату на різні цікаві епізоди тогочасного українського життя і побуту, та вивів низку дійових осіб — добре обдуманих і змальованих типів, що з них Шрам, Пугач, Черевань, зокрема ж Кирило Тур, приковують до себе увагу читача — він їх постатей нелегко забуде. Знов же такі постаті, як Сомко, Леся, Петро, як позитивні типи роману, на яких Куліш зосереджує свою симпатію, викликують симпатію і в читача, і читач боліє їх смутками та тішиться їх радощами.

З-поміж усіх цих персонажів треба зокрема звернути увагу на постаті Сомка, Шрама і Брюховецького. Сомко — це уособлення і носій всенаціональних українських змагань. Його підтримує Шрам — пан-отець і полковник, що як треба — то символізує народну мораль, а як треба — то і лицарськість. Знов же Брюховецький — це карієрист, демагог, ставленик юрби, т. зв. „черні”, піддержуваний Москвою. Звідси різкий осуд Брюховецького, черні і низового козацтва, що в той час уже починає підупадати і тратити свою верхівну ролю. Цій голоті і низовикам протиставить Куліш городове козацтво, в якому бачить носія національно-державницької думки. Та не вважаючи на критичне наставлення до Запорозької Січі, помітне все ж таки і тут у Куліша давнє захоплення лицарськістю, буйністю і розмахом запорозького козацтва.

А взагалі треба сказати, що Кулішеві в цьому творі вдалося краще змалювати постаті, з якими він не симпатизує (Брюховецький, запорожці), ніж ті, що він їх ідеалізує.

Мова твору жива і свіжа, хоч і має вона численні діялектичні, та архаїчні слова (пор. безуміє, которий, гречеський, ісход, ветхий, глас і т. д.) — це ж історичний роман-хроніка з другої половини XVII століття, — а то й польонізми, що жили в устах тодішньої інтеліґенції (ознаймувати, вонтпити, опентати і т. д.), мова ця вимережана коштовними зразками народної фразеології, приказками, перетикана сміховинками, калямбурами та уривками пісень, вона розмашна і запашна великим багатством української лексики.

„Чорна рада” має і великі морально-виховні вартості. Глибоким розглядом і майстерним змалюванням страшного лихоліття і безголов'я, яке навістило Україну в час великої „Руїни”, Панько Куліш поставив перед очі народу по всі часи грізне memento (пересторогу), вказавши докладно причини і виявивши яскраво грізні наслідки морального та державно-політичного занепаду національної спільноти. І те, що „Чорна рада”, яка вже незабаром святкуватиме 100-літній ювілей свого виходу в світ, сьогодні все ще нічого не втратила зі своєї гострої актуальности, проречисто вказує на історичні прогріхи, що покутують у нашому народі. Закон розвитку і сили національного організму завжди однаковий. Як перед століттями, так і тепер народ, в якому поодинокі люди і кляси затрачують інстинкт самозбереження спільноти, не мають зрозуміння інтересу національної цілости та засклеплюються у вузьких станових, релігійних, територіяльних та інших вузько-загумінкових патріотизмах, такий народ неминуче котиться в безодню занепаду й загибелі.

Якщо йде про технічне оформлення твору, то в нашому виданні поставлені на багатьох словах наголоси. Зроблено це з виховною метою. Справа в тому, що Кулішеві наголоси дуже часто відбігають від наших. Сам Куліш у першому виданні „Чорної ради” з 1857 р. всі слова наголошував і ми звідтіля поперебирали його наголоси до цієї книжки, та тільки там, де вони відступають від наголосів нашої інтеліґенції.

Дм. Штикало

I

По весні 1663-ого року, двоє подорожніх, ве́рхи на добрих конях, ізближались до Києва з Білгородського шля́ху. Один був молодий собі козак, збройний як до войни; другий, по одежі і по сивій бороді, сказать би піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду́ — старий козарлюга. Коні в їх потомлені, одежа й тороки́ позапилювані: зараз було знати, що їдуть не зблизька.

Не доїздячи верстов зо дві чи зо три до Києва, взяли вони у ліву руку, та й побрались гаєм, по кривій доріжці. І хто тільки бачив, як вони з поля повернули в гай, усяке зараз домислялось, куди вони простують. Крива доріжка вела до Череваневого хутора, Хмари́ща. А Черевань був тяжко грошовитий та й веселий пан із козацтва, що збагатилось за десятилітню войну з ляхами. Річ тут про Богдана Хмельницького, як він років з десяток шарпав з козаками шляхетних ляхів і недоляшків. От тоді то й Черевань доскочив собі незчисленного скарбу, та послі войни і сів хутором коло Києва.

Було вже надвечір. Сонце світило стиха, без жари, і любо було поглянути, як воно розливалось по зелених вітах, по сукуватих, мохнатих дубах і по молодій травиці. Пташки́ співали і свистали усюди по гаю так голосно та гарно, що все кругом неначе усміхалось. А подорожні були якось смутнії. Ніхто б не сказав, що вони їдуть у гості до веселого пана Череваня.

Отже вони вже й під Хмари́щем. А те Хмари́ще було окрите гаями, справді наче хмарами. Кругом обняла його річка, з зеленими плава́ми, лозами й очерета́ми. Через річку йшла до воріт гребелька. А ворота в Череваня не прості, а державськії. Замість ушул рублена башта під ґонтовим щито́м, і під башту вже дубові ворота, густо од верху до ни́зу цвяховані. Бувало тоді, у ту старовину таке, що і вдень і вночі сподівайсь лихого гостя — тата́рина або ляха. Так над ворітьми у башті було й віконце, щоб роздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи ні. Над щитом — гостроверхий гребень із дубових паль, а округ хутора — годящий вал.

Під'їхавши гості під браму, почали грюкати шаблею в цвяхи. По гаю пішла луна, а в хуторі не озивавсь ніхто; та вже нескоро хтось за ворітьми почав кашляти, і стало чути, як щось або старе, або недуже береться в башті по сходах до віконця; лізе та й гу́торить само з собою.

— Враг його, — каже, — знає, який тепер люд настав! Приїде казна що, казна звідки, та й грюкотить, як воріт не розламле. А якби років п'ятнадцять або двадцять назад, так усяке сиділо по Вкраїні тихо та смирно, наче бджола в зимовнику. Ге, то-то бо!.. Якби вражі ляхи, собі на лихо, не потривожили козацького рою, то й досі б, може, так би сиділи. Погано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в свою голову. Ох, Боже правий, Боже правий!

— Це Василь Невольник, — каже тоді піп. — Однаковий і досі.

— Хто там грюкає, наче в свої ворота? — питає Василь Невольник крізь віконце.

— Та годі тобі розпитувать! — озвався піп. — Бачиш, що не татари, то і впускай.

— Боже мій правий! — аж скрикнув Василь Невольник, — та це ж Паволо́цький Шрам!.. Не знаю ж чи одчинять ворота, чи перше бігти до пана.

— Одчини перше ворота, — озвався Шрам, — а потім біжи собі, куди хоч.

— Правда, правда, добродію мій любий! — каже старий ключник, та й почав іспускатися вниз, усе таки розмовляючи сам із собою: — Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться. Ох, не думали ж мої старі очі вбачати пана Шрама!

От одчинились ворота. Полковник Шрам із сином (той молодий козак був його син) схилившись і в'їхали. Василь Невольник з великої радости не знав, що й робити: кинувсь до Шрама і поцілував його в коліно.

Далі до сина:

— Боже правий! та це ж твій Петрусь! Орел, а не козак!

Петро нагнувсь із сідла і поцілувавсь із Василем Невольником.

— Орел, а не козак! — каже знов Василь Невольник. — Що́, якби таких друзяк приплило хоч дві чайки до Кермана, як я пропадав там у неволі? Ох Боже правий! Далась мені та проклята неволя добре знати, не забуду її до віку!

Справді Василь Невольник був собі дідусь такий мізерний, мов зараз-тільки з неволі випущений: невеличкий, похилий; очі йому позападали і наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що ти б сказав — він ізроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шараварах, та й те на йо́му було мов позичене.

Петро, старого Шрама син, скочив на землю і взяв од пан-отця коня.

— Веди ж нас, Василю, до пана, — каже полковник Шрам. — Де він? чи в світлиці, чи в пасіці? У йо́го здавна була охота до бджоли; так тепер певно вже пасічникує.

— Еге, добродію, — каже Василь Невольник: — благую часть ізбрав собі пан Черевань, — нехай його на світі подержить! Мало куди й виходить із пасіки.

— Ну, та все ж од людей іще не одцурався? Чи може справді зробивсь пустинножителем?

— Йому од людей одцуратись! — каже Василь Невольник. — Та йому й хліб не піде в душу, якби його люди покинули. У нас і тепер не без гостей. Побачиш сам, що́ в нас за гість тепер у Хмарищі.

Та одчинивши дідусь у пасіку фірточку, і повів Шрама попід деревом.

Що́ ж то був за Шрам такий, і як це він був разом піп і полковник?

Був він син Паволоцького попа, по прізвищу Чепурно́го, учився в Київській Братській школі, і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то й він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам, і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів і урядників над українцями, за наругу католиків і унитів над греко-руською вірою. Тоді бо дойшло безладдя в Польщі до того, що робив усякий староста, усякий ротмістр, усякий зна́чний чоловік, що́ йому в божевільну голову прийде, а найбільш із народом неоружним, з міщанами і хліборобами, которі не мали жадного способу супротив його стати. Почали жовніри, консистуючи в города́х і селах, беззаконні окорми і напи́тки од людей вимагати, жінок та дівчат козачих, міщанських і посполитих безчестити і мордувати, людей серед зими по ломках льодових у плуг запрягати, а жидам приказували їх бичувати й поганяти, щоб, на один сміх і наругу, лід плугом орали й рисували. А тимчасом католицькі пани з нашими перевертнями усиловувались унію на Вкраїні прищепити, і не в одну церкву попом унита, на огиду людям, поставили; віру благочестиву мужицькою вірою називали, а оддаючи жидам у оренду села, нераз із селами й церкви їм на одкуп оддавали. І ні́кому було на такі наруги жалуватись, бо й самого короля сена́тори, пани та біскупи у руках держали. Городова́ ж козацька старшина за коронного гетьмана, за старост, за державців і їх намісників і орендарів руку тягнула, а між себе ділилась козацькою платою — по тридцяти злотих на всякого реєстрового, од короля і Речі Посполитої. То й реєстровим, чи городовим козакам було тісно. Багато з них до підданства старостам і державцям приневолено; которі ж остали реєстровими козаками, тії робили в своєї старшини всяку роботу по дворах. Шість тисяч тільки їх оставлено у реєстрі, та й тії, бувши в великій неволі в старшини, тягли хотя й нехотя за ляхів руку, і тільки вже при Хмельницькому одностайне за Вкраїну повстали. Так як би їм земляки у своїй тісно́ті й нуждах жалувались?.. Жалувались миряни і попи благочестивії тільки далеким своїм землякам — козакам запорозьким, которі, живучи в диких степах, за порогами, старшину свою самі з себе вибирали, і гетьману коронному узять себе за шию не давали. От і виходили з Запорожжя один за одним гетьмани козацькії: Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця, з мечем і пожежею супротив ворогів рідного краю.

Тільки ж не на́довго підіймали українці під їх корогвами похилу голову. Ляхи держались міцно за руки з недоляшками, гасили хутко полум'я, і знов по-сво́йому обертали Україну. Аж ось піднявсь страшенний, невгасимий пожар із Запорожжя — піднявсь на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хмельницький. Чого вже не робили ті старости й комісари з городовими козаками, тії консистенти-ротмістри з своїми жовнірами, та й наші перевертні недоляшки з надвірньою сторожею, як уже не вмудрялись, щоб погасить теє полум'я, як уже не перегороджували степові дороги своїми заставами, щоб не пустить нікого з України на Запорожжя, так де ж? Кидає пахар на полі плуг із волами, кидає пивовар казани в броварі, кидають шевці, кравці і ковалі свою роботу, батьки покидають маленьких дітей, сини немощних батьків і матерок, і всяке, манівцем та ночами, степами, тернами та байра́ками, чимчикує на Запорожжя до Хмельницького. І от тоді то вже „розлилась козацька слава по всій Україні”…

Де ж пробував, де тинявсь попович Паволоцький Шрам десять рік од Остряниці до Хмельницького? Про те багато треба б було писати. Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню; проповідував він слово правди Божої рибалкам і чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низовцями; вида́в не раз і не два смерть перед очима, та й загартувався у воєнному ділі так, що як піднявсь на ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. Ніхто краще його не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія… У тих то случаях пошрамовано його вздовж і впо́перек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище. І в реєстрах, то коли хочете знати, не Чепурни́м його записано. Било козацтво у ту війну на те, що або пан або пропав; то не кожен писався власним прізвищем.

Отже минули, мов короткі свята, десять рік Хмельниччини. Вже й сини Шрамові підросли і допомагали батькові у похо́дах. Двоє полягло під Смоле́нським; оставсь тільки Петро. Іще таки й послі Хмельницького нераз дзвонив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи, та й почав служити Богові. Сина посилав до військового обозу, а сам знав одну церкву.

„Вже”, думав, „Україна ляхам за себе оддячила, недоляшків вигнала, унію стерла, жидову передушила. Тепер нехай”, каже, „живе громадським розумом”.

Коли ж дивиться, аж ізнов не гаразд починається на Вкраїні. Свари та чвари, і вже гетьманською булаво́ю почали йгратись, мов ціпком. Повернулось у старого серце, як почув, що козацька кров іллється понад Дніпром через Виговського і через навіже́ного Юруся Хмельниченка, що́ одержав після його гетьманування; а як досталась од Юруся булава Тетері, то він аж за голову вхопи́вся. Чи молиться, чи Божу Службу служить, одно в його на думці: що ось погибне Україна од цього не́друга отчи́зного і похлібці лядського. Було чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мирянам править:

— Блюдітеся, да не порабощені будете; стережітеся, щоб не дано вас ізнов ляхам на поталу!

Як же вмер Паволоцький полковник, що послі Шрама уряд держав, та зійшлась рада, щоб нового полковника вибрати, він вийшов серед ради у попівській рясі, та й каже:

— Діти мої! Наступає страшна година: перехри́стить, мабуть, нас Госпо́дь ізнов огнем та мечем. Треба вам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля.

Як почула ж се рада, то так і загула од радости. Зараз окрили Шрама шапками, військовими корогвами, дали йому до рук полковницькі клейноди, вдарили з гармат, та й став пан-отець Шрам полковником.

Тетеря аж здригнувсь, як почув про таке диво. Що́ б то робив? Та нічого не зміг, бо так велось у ту старосвітщину, що рада була старша од гетьмана. Мусів Тетеря прислати Шрамові універсал на полковництво. Обидва ж вони політикуються, подарунками обсилаються, а нишком один на одного чига́ють.

Отже думав Шрам, думав, як би Україну на добру дорогу вивести; далі, надумавшись, пустив таку поголоску, що нездужає, нездужає полковник; передав осаулові Гулаку свій рейментарський пірнач, а сам виїхав, ніби кудись далеко на хутір для спокою, та ото й махнув із сином з Паволочі.

Куди ж він махнув, і що́ в його було на думці, незабаром того довідаємось.

II

Скоро ввійшов ото Шрам у пасіку, іще не помоливсь і святому Зосимові, що стоїть по пасіках, як слухає — у Череваня щось іграє.

— Е, та це в вас і бандура!

— І бандура, — каже Василь Невольник, — та ще чия бандура!

— Так це в вас божий чоловік? — спитав тоді Шрам.

— А то хто ж би так заграв у бандуру? Такого кобзаря не було, та, може, вже й не буде між козацтвом.

Ідуть вони, аж бандура заговорила голосніше. Оддалеки́ — так наче сама з собою розмовляла, а тут і голос почав підтягувати до неї.

Гляне Шрам, аж сидять на траві під липою і божий чоловік і Черевань, а перед ними стоїть по́лудень. Звався божим чоловіком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а ходив без поводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що́ ж він робив із тими грішми? — Викупляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічить усякі болісті і замовлять усякі рани. Може, він помагав своїми молитвами над недужим, а, може, і своїми пісня́ми; бо в його пісня лилась як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теє то за все поважали його козаки, як батька; і хоч би, здається, попросив у кого останню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий.

Тепер він розпочав смутную думу про Хмельницького, як умирав козацький батько:

Не один козак гірко плакав од ції́ думи, а Черевань тільки похитувавсь, гла́дячи черево; а щоки — як кавуни: сміявсь од щирого серця. Така була в його вдача.

Полковник Шрам, сто́ячи за деревом, дививсь на їх обох. Давно вже він не бачив свого смішливого приятеля, і хоч би кришечку перемінився Черевань; тільки лисина почала наче більш вилискуватись. А в божого чоловіка довга, до самого пояса борода, іще краще процвіла́ сідинами; а на виду́ дідусь просіяв якимсь світом. Співаючи пісню, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить.

Слухав його Шрам довго, а далі вийшов ізза дерева та й став навпротив Череваня. Як схопиться мій Черевань:

— Бгатіку! — каже (бо трохи картавив), — чи це ти сам, чи це твоя душа прилетіла послухати божого чоловіка?

Та й обнявсь і поцілувавсь із Шрамом, як із рідним братом.

Божий чоловік і собі простяг руки, як зачув Шрамів голос. Зрадів дідусь, що аж усміхавсь.

— Бувай же, — каже, — здоров, пан-отче і пане полковнику! Чули й ми, як Госпо́дь наустив тебе взятись ізнов за козакування.

А Василь Невольник, стоячи коло них, собі радується, похитуючи головою.

— Боже, — каже, — правий, Боже правий, єсть же на світі такі люди!

— Яким же, бгате, оце случаєм? — питає зараз Черевань.

Шрам одвітува́в, що на прощу до Києва, та й спитав сам у божого чоловіка:

— А тебе ж, діду, звідки і куди Господь несе?

— В мене, — каже, — одна дорога по всьому світу. Блаженні милостивії, яко тії помилувані будуть…

— Так, батьку мій! Так, мій добродію! — перебив йому Василь Невольник. — Нехай на тебе так Господь оглянеться, як ти на мене оглянувся! Три годи, як три дні, промучивсь я в проклятій неволі, на турецькій ка́торзі, на тих безбожних ґалерах; не думав уже вбачати святоруського берега. А ти виспівав за мене сто золотих червоних; от я ізнов між хрищеним миром, ізнов почув козацькую мову!

— Не мені дякуй за це, Василю, — каже божий чоловік: — дякуй Богові та ще тому, хто не поскупивсь викинуть за тебе з череса сотню дукатів.

— Хіба ж я йому не дякую? — каже Василь Невольник. — Ченці звали мене у манастир, бо я таки й письменний собі трошки; низове товари́ство заклика́ло мене до коша, бо я всі гирла як свої п'ять пу́чок знаю; зазивав мене й кошовий, і отамання, як прохо́див я, повертаючи з неволі, через Запорожжя, а я кажу: „Ні, братчики! Піду я тому служити, хто визволив мене із бусурменської землі; буду в його грубником, буду в його хоч свинопасом, аби якнебудь йому подякувати”.

Так говорив Василь Невольник. А Черевань, слухаючи, тільки сміявся.

— Ка-знає що́ ти, — каже, — городиш бгате! Буцім уже сто червоних таке диво, що зроду ніхто й не бачив. Після Пилявців та Збаража носили козаки червінці приполами. Ну, сядьмо лиш, мої дорогії гості, та вип'єм за здоров'я пана Шрама.

Випили по кубку. Тоді Шрам і питає:

— Скажи ж мені, божий чоловіче; ти всюди вештаєшся і всячину чуєш: чи не чував ти, що́ в нас діється за Дніпром?

— Діється таке, — одвітує божий чоловік, важко здихнувши, — що бодай і не казати! Не добре, кажуть, починає на цій Україні Тетеря, а за Дніпром чиниться щось іще гірше. Жадного ладу між козаками.

— А старшина ж із гетьманом, на́ що?

— Старшини там багато, та ні́кого слухати.

— Як ні́кого? А Сомко?

— А що ж Сомко? Хоч він і розумом і славою узяв над усіма́, та й йому не дають гетьманувати.

— Як же це так?

— А так, що диявол замутив голову Васюті Ні́женському. Уже й чуприна біла, як у мене, і зовсім уже дід; доживав би віку на полковництві: так отже захотілось на старість гетьманувати. Багато козаків і його слухає. А як він собі мається добре, то й бояри, що на Москві коло царя, що хотять, роблять, і ті за його тягнуть руку. А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому „придіте поклонімося”. Оттаке як завелось міждо старшими головами, то й козаки пішли один против одного. Де зустрінуться, чи в шинку, чи на дорозі, то й зотнуться. „Чия сторона?” — „А ти чия?” — „Васютина”. — „Геть же к нечистому, боярський підніжку!” — „Ти геть к нечистому, перея́славський кра́марю!” Це то, бач, що Сомко має в Перея́славі свої крамні комори в ринку, так васюти́нцям і звадливо. Отак зотнуться, та й до шабель.

Слухаючи таку невеселу повість, полковник Шрам і голову понурив.

— Та потривай же, — каже, — адже ж Сомка вибрали одностайне гетьманом у Козельці?

— Одностайне, — каже, — і сам преосвященний Методій був там і до присяги козаків приво́див; та як Сомко собі чоловік прямота, то й не в долад йому, що святий отець думав, ма́буть, заробить собі яку сотнягу, чи дві червоних на рясу. А Васюта Ніженський водивсь у старовину з ляхами, так проноза вже добрий: брязнув капшуком перед владикою, — той і вимудрував щось на Сомка, та й послали у Москву лист. От і пішла така вже поголоска, що рада козелецька не слушна; треба, кажуть, ізозвати зуповную раду, щоб і військо з Запорожжя було на раді, щоб одностайне собі гетьмана обрали і одного вже слухали; бо Васюта хоче собі гетьманства і не слухає Сомка гетьмана, а запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть.

— Якого це Брюховецького? — аж скрикнув Шрам. — Що́ це ще за проява?

— Проява, — каже, — така, що слухаєш, та й віри нять не хочеться. Ви знаєте Іванця?

— Отак! — кажуть, — іще б не знати чури Хмельницького!

— Ну, а чули, яку наругу приняв він од Сомка?

— Чули, — каже Шрам. — Що́ ж по тому?

А Черевань: — Здається, Сомко налаяв Іванця свинею, чи що?

— Не свинею, а собакою, та ще старим собакою, та ще не на самоті, чи там якнебудь на підпитку, а перед отаманням, перед Генеральною Старшиною, на домовій раді в гетьмана.

— Га-га-га! — засміявсь Черевань. — Одважив соли добре.

— Одважив соли добре, — каже божий чоловік, — та зробив не гаразд. Іванець був собі незначний товариш, та, за свою щиру службу старому Хмельницькому, мав велику в його повагу і шанобу. Бувало проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: „Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний! — озветься до його, під веселий час, за чаркою. — Держись, Юру, — каже бувало синові, — держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає”. От Юрусь і державсь його ради, і вже було що скаже Іванець, те й святе. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль держав уперве його сестру, Ганну: так він і не злюбив, що чура орудує небожем. Та ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина, та почали радувати про військові речі, от Іванець і собі до гурту — немов би гетьманський чура — та щось і блявкнув з простоти. А Сомко, знаєте, який? Зараз загориться, як порох. „Пане гетьмане”, — до Юруся, — „старого пса не пристойно мішати в нашу компанію”… От як воно було, панове, коли хочете знати. Я сам там лу́чивсь, то й чув своїми ушима. Та при мені ж зчинився й ґвалт уночі, як Сомко піймав Іванця з ножем коло свого ліжка. Та ото й судили його військовою радою, і присудили усікнуть голову. Воно б же й сталось так, панове, та Сомко видумав Іванцеві гіршу кару: звелів посадить ве́рхи на свиню, та й провезти по всьому Гадячу.

— Га-га-га! — зареготав ізнов Черевань. — Котузі по заслузі.

А Шрам усе слухав мовчки та й каже понуро: — Це все ми знаємо.

— Знаєте, — каже кобзар, — а чи чували, що послі того вко́їв Іванець?

— А що ж він, бгате, вко́їв? — питає Черевань. — Якби на мене, то враг би його й знав, що́ й чинити після такого сорому! Як тобі здається, бгате Василю?

Той тільки мовчки похитав головою.

— От що́ зробив Іванець, — приняв ізнов слово божий чоловік. — Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві та пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скільки його там осталось, та й махнув на Запорожжя. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: „Іван Марти́нович! Іван Марти́нович!” А він, ледачий, з усіма обнімається, та братається, та горілкою поїть…

— Ну, що ж із цього? — ізнов таки спитав понуро Шрам.

— А о́т що з цього. Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, та й бух Іванця кошовим.

— Іванця! — аж скрикнули всі в одно слово.

— Ні, вже його тепер ніхто не зове Іванцем, — додав божий чоловік, — тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький!

— Сила небесная! — закричав, ухопи́вшись за голову, Шрам. — Так це його зовуть запорожці гетьманом?

— Його, пан-отче, його самого!

— Боже правий, Боже правий, — сказав Василь Невольник, — переведеться ж видно, ні на́ що славне Запорожжя, коли такі гетьмани настали!

А Черевань тільки сміявся:

— Га-га-га! Оце так, бгатці, що штука! І вві сні такого дива не снилось нікому!

— Браття моє миле! — рече тоді полковник Шрам, — тяжко моє́му серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Їду я не в Київ, а в Перея́слав, до Сомка гетьмана; а їду о́т чого: Україну розідрали надвоє: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама по собі перевернеться кат знає на́ що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві, — а в йо́го душа щира, козацька, — так міркував я, що як раз підійму його з усіма полками на Тетерю, та й привернем усю Україну до одної булави́. Гіркої підніс ти моєму серцю, божий чоловіче; та ще може якне́будь діло на лад повернеться. Їдьмо зо мною на то́й бік: тебе козаки поважають, твоєї ради послухають…

— Ні, пан-отче, — перебив його кобзар, — не слід мені встрявати до тії заверюхи.

Не нам теє знати, Не нам про те, за те рахувати: Наше діло Богові молитись, Спасителю христитись…

— А більш, — каже, — мені не по́-нутру ота мізерная пиха́, що розвелась усюди по Гетьманщині. Почали значні козаки жити на лядський кшталт із великої розкоші. І вже байдуже їм тепер старосвітськії співи, що й людям у подобу і Богу не противні: держать коло себе хлопців із бандурками, що тільки й знають різати до танців. Дух мій не терпить цього!.. І наша темна старчо́та, ради тієї ледащиці горілки, бринчить їм на кобзах усячину. Забули й страх Божий. Уже ж ти не бачиш нічого, уже тебе наче взято із цього світу: так чого ж тобі вертатись до гріхів людських? Умудрив Господь твою сліпоту, то співай же добрим людям, не прогнівляючи Господа; так співай, щоб чоловік на добре, а не на зле, почувся!

— Бгатці! — сказав Черевань, — от я почувся на добре. Ходімо лиш до хати. Там нам дадуть таких вареників, що всяке горе на душі одлигне. Годі вже вам гуторить про свої смутки. Я радуюсь, що Господь послав мені таких госте́й, а ви тільки охаєте та стогнете. Не засмучайтє моєї гостини, забудьте свої гіркії думи хоч на сьогодняшній вечір.

Так говорячи, устав та й повів своїх гостей до хати.

Шрам ішов за ним, хитаючи понуро головою. Василь Невольник голосно журився, на його гле́дячи. Божий чоловік ясен був на виду, мов душа його жила не на землі, а на небі.

III

Заглянув Черевань у пекарню:

— Е, — каже, — та це ж ти мені й жениха привів, пане бгате! (А в пекарні давно вже сидів Петро Шраменко, розмовляючи з Череванихою і з її дочкою, Лесею). — Бач, як у їх ве́село, не так, як у нас. Щебечуть, наче горобці. Що́ то за милий вік молодецький! Веди ж, Василю, гостей у світлицю, а я поздоровкаюсь із молодим Шраменям.

Світлиця в Череваня була така ж, як і тепер буває в якого заможного козака (що ще то за луччих часів дід або батько збудував). Сволок гарний, дубовий, штучно покарбований; і слова з Святого Письма вирізані; вирізано, і хто світлицю збудував, і якого року. І лавки були хороші, липові, із спинками, та ще й килимцями позастилані. І стіл, і божник із шитим рушником округи, і все так було, як і тепер по добрих людях ведеться. Одно тільки диво було в Череваня, таке, що вже тепер ніде не зу́здриш. Кругом стіни полиці, а на тих полицях срібні, золоті і кришталеві кубки, коновки, пляшки, таці і всяка посудина, що то на войні поздобувано. Як напали козаки шляхетськії двори і княжецькії замки, то все те мішками вино́сили. Так то Бог тоді погодив козацтву, що тії вельможнії каштеляни і старости, пишнії, несказа́нно горді, що гукали на гайдуків, си́дя із цими кубками та конвами поза столами, пішли в неволю до Криму, або полягли головою в полі, а їх кубки стоять у козака в світлиці. Іще ж по стінах висять і їх шаблі, пищалі, під сріблом, старосвітські сагайдаки татарськії, шитії золотом ронди, німецькі гаркебузи, сталеві сорочки, шапки-мисюрки, що вкриє тебе залізною сіткою, і ніяка шабля не візьме. Отже ніщо теє не оборонило ляхів і недоляшків! Допекли козакам і поспільству до са́мого серця. То от тепер і тії луки, і тії шаблі, і вся та зброя сіяє не в одного Череваня в світлиці, і веселить козацькі очі.

Тільки ж Петру, Шрамовому синові, здалось найкраще у пекарні, хоч там не було ні шабель, ні сагайдаків, а тільки самі квітки та запашнії зілля за образами й поза сволоком, а на столі лежав ясний та високий хліб. Так Леся ж усе скрашала собою так, що вже справді годилось би сказати: „У хаті в її, як у віночку; хліб випечний, як сонце; сама сидить, як квіточка”. І розговоривсь із нею Петро, як брат із сестрою. А сама Череваниха була пані ввічлива: знала, як до кого з речами обернутись. Так моєму́ козакові луччої компанії було й не треба: тут би він і засів на ввесь вечір, дивлячись на чорні дівоцькі брови та на шиті рука́ва. Як ось і лізе Черевань, сопучи, через поріг. Уваливсь у хату, та розставивши руки, до його:

— А бгатіку! — і почав цілуватись. — Ну, — каже, — бгате, не вниз ідеш, а вгору. То був козак над козаками, а тепер іще став кращий!.. Меласю! — обернувсь до жінки, — от нам зятьок! Лесю, от жених тобі під пару, так, так! Га-га-га! Бач, бгате, який я чоловік? Сам набиваюсь із своїм добром. Так не бере ж бо ніхто, та й годі! Ходімо, бгате, в світлицю; нехай вони тут собі пораються. Жіноча річ коло печі, а нам, козакам, чарка та шабля.

Та, взявши Петра за руку, і потяг до світлиці. Обернувсь козак, переступаючи через поріг — і серце в йо́го заграло: Леся не спускала з йо́го очей, а в тих очах сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами. Сподобавсь, видимо, козак дівчині.

— Ось подивись, дідусю, — каже Черевань, привівши Петруся до божого чоловіка, — чи той це Шраменко, що переплив Случ під кулями? Їй-Богу, я й досі дивуюсь, що таке молоде, та таке сміле! Пробравсь у лядський та́бор, убив хорунжого і корогов його приніс до гетьмана. Що́ ж би тепер воно зробило!

Божий чоловік положив Петрусеві на голову руку, та й каже:

— Добрий козак; по батькові пішов. Одвага велика, а буде довговічний і на войні щасливий: ні шабля, ні куля його не одоліє, і вмре своєю смертю.

— Нехай лучче, — сказав батько, — поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розідрали надвоє.

— Ну, годі ж, годі вже про це! — каже Черевань. — Ось я вам дам краще діло до розмови.

І достав із полички жбан, прехимерно з срібла вилитий і що́ то вже за преукрашений! Не жалували пани грошей для своєї пихи́ і потіхи. По боках бігли босоніж дівчата, — інша і в бубон б'є; а зверху сидів, мов живий, божок гречеський Бахус. Тим то Черевань і звав цей жбан Божком.

— Шкода мені, дідусю, твоєї темноти, — каже кобзареві. — Ось на лиш полапай, яке тут диво. Це я в Польщі таке собі доскочив.

— Суєта суєствій! — каже той усміхнувшись.

— Ні, бгатіку, не суєта! Ось як вип'ємо з Божка по кухлику, то, може, не так заговориш.

— Із Божка? — каже Шрам. — Так оцей чортик зоветься в тебе Божком?

— Нехай він буде й чортик, — одвіту́є Черевань, — тільки кажуть, що в старовину у греків… Був народ греки, так, примірно, як ми тепер козаки… народ непобідимий, — о́т що!.. Так у тихто греків цьому Божку, кажуть, була велика шаноба.

— А в тебе вже не така? — питає Шрам.

— Ні, — каже, — на мене він не нарікатиме, а от коли б ви його не зневажили.

І достав мальовану тацю, сріблом ковану. А на таці було намальовано таке, що всяке б засміялось: жидок дає запорожцеві напитись горілки з барильця; запорожець так і припав до барила, а жид — одно од страху, а друге од скнарости — держить та й труситься. А зверху і підписано: „Не трусись, псяюхо: губи поб'єш!” От на таку то тацю поставив Черевань п'ять кубків-ріпок, та й почав наливати якусь настойку з того Божка.

— Це, бгатці, — каже, — така в мене настойка, що мертвий устав би з домовини, якби випив добру чарку.

Та й обніс усіх; не минув і Василя Невольника, хоч той стояв собі оддалік, мов у манастирі служка перед ігуменом.

— Ну, брате, Михайле, — каже, повеселівши трохи од того трунку, Шрам: — загадаю ж я тобі про твого Божка зага́дку: стоїть божок на трьох ніжках; король каже: „потіха моя!” краля каже: „погибель моя”.

— Ну, бгатіку, — каже Черевань, — хоч убий, не второпаю. Так як, як? Король на трьох ніжках, а краля каже: „Погибель моя?”

— Не король, а божок на трьох ніжках, як от і твій. Король каже: „потіха моя!” краля каже: „погибель моя?”

— А, пек же його матері, як мудро!.. Король каже: „Потіха моя!..” Себто, бач, як чоловік уп'ється, то вже тоді кричить: „Я король!” А жінка: „Ох, погибель же моя! Де ж мені тепер діться?”

— Якраз так! Тільки, братіку, твоя жінка не злякалась би тебе, хоч би ти й королем ізробивсь.

— Іще не одгадав! — каже Черевань. — А ну ж ти сам!

— Мені не диво, а от якби ти показав свою премудрость!

— Моя премудрость, бгатіку, — сказав Черевань, — знає тільки налить та випить; а там собі мізкуйте як-хотя. На те ви попи, на те ви мужі совіта, на те ви народні голови.

— Не вадило б і не попам, — одвітує Шрам, — не вадило б і не мужам совіта знати, що король тут — тіло, а краля — так це душа. Тіло потішається, як чоловік зап'є, а душа погибає; от і все.

— Пгавда, бгатіку, їй-Богу, пгавда! — сказав похитуючи головою Черевань. — Вип'єм же ще по кубку!

Аж ось увійшла до гостей Череваниха, молодиця свіжа й повновида, пряма як тополя, — замолоду була дуже хороша. Підійшла до Шрама під благословеніє. Він її поблагословив, та, як пані була гожа і вони ж таки давні приятелі, то ще схотів і попросту з нею привітатись, та й каже:

— Позвольте з вами привітатись, добродійко!

А вона каже:

— Та як же зволите, добродію!

Та й поцілувались любенько.

Тоді Череваниха ще обнесла гостей.

Черевань випив на радощах повний кубок, бризнув під стелю, та й каже:

— Щоб наші діти отак вибрикували!

А Череваниха почала вести за чаркою розмову:

— Так оце, — каже, — ви на прощу, пан-отче? Святе діло!.. От, моя дружино, — обернулась до чоловіка, — от як добрі люди роблять: аж із са́мої Паволочі їдуть молитись Богу. А ми живемо ось під самим Києвом, та ще не були цю весну й одного разу у святих угодників. Аж сором! Та вже ж, як собі хочеш, а в мене не дурно ридван наготовлений. Причеплюсь за пана Шрама, та куди він, туди й я.

— От божевільне жіноцтво! — каже Черевань. — Куди він, туди й я! А як же пан Шрам махне за Дніпро?

— То що ж? Я б не махнула? Доки сидіти нам у цьому воронячому гнізді? Ось уже которий раз переказує мій брат, щоб приїхали до йо́го в гості! І чому б не поїхати?

— Та їй-Богу, Меласю, — каже Черевань, — я рад би душею, коли б мене хто взяв та й переніс до твого брата під Ніжень. Кажуть, і живе добре — таки зовсім по-панськи. Не дурно його козаки прозвали кня́зем.

— Оце буцім би за достаток його кня́зем зовуть! — перебила Череваниха. — У йо́го жінка княгиня з Волині, ляшка. Як руйнували наші Волинь, так він собі вподобав якусь бідолашну княгиню; от і самого прозвали князем.

— Князь Гвинтовка! — зареготавши, каже Черевань. — То були Вишневецькії та Острозькії, а тепер пішли князі Гвинтовки… Знай наших! А добра, кажуть, людина з тії́ княгині. Поїхав би до Гвинтовки хоч зараз, коли б не далеко!

Гу́торять попиваючи, аж ось — двері рип! і — так як сонце засіяло: увійшла в світлицю Леся.

— От моя й краля! — каже Черевань, беручи її за руку.

„В світлоньку входить, Як зоря сходить. В світлоньку ввійшла, Як зоря зійшла.

А що, бгате? Чи нічим же похвалитись на старість Череваневі?

Нічого не сказав Шрам, тільки дивився на Лесю.

А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша та прехороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гостем, то і очи́ці спустила в землю, а на виду́ аж сіяє. На диво була в Череваня дочка, та й годі. Тим то Петро, як побачив, то й умер, дарма що вида́в доволі світу!

— Ну лиш, доню, — каже Черевань, — піднеси нам по кубку, як там кажуть, із „білих ручок”.

Леся поблагословилась і піднесла. І що́ то вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті — усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить.

Випив старий Шрам „із білих рук” од Череванівни, та й каже Череваневі:

— Ну, брате Михайле, тепер і я скажу, що є тобі чим на старість похвалитись.

А Черевань тільки сміється.

— А що ж, приятелю? — каже Шрам далі, — хоч би мені ходилось би про одно вже помишляти, та, може, тепер година щаслива; щоб її нам не занедбати — чи не оддав би ти своєї Лесі за мого Петра?

А Черевань йому:

— А чом же не оддав би, бгате? Нехай нашим ворогам буде тяжко! Хіба ти не Шрам, а я не Черевань?

— Так чого ж довго думати? Давай руку, свате!

Та й подали собі руки, та й обнялись, та й поцілувались. Тоді за дітей, та й кажуть:

— Боже вас благослови! Поцілуйтеся, діти!

Петро од радости не знав, де він і стоїть, мов сон йому сниться! Про що́ він тільки подумав, зараз воно йому й єсть. А Леся чогось ніби злякалась, та й каже:

— Татусю! Хіба ж ви не бачите, що не всі в хаті?

Обернувся Черевань, — немає жінки. Аж ось вона знов увійшла в світлицю.

— Меласю! — каже Черевань, — чи бачиш, що́ тут у нас діється?

— Бачу, бачу, пишний мій пане! — дала вона такий одвіт, та зараз взяла од його дочку за руку.

Глянув Петро: де ж та ласка у очах у Лесі? Де ж той жаль дівся? Де ділось те, чого не вимовиш ніякими словами? Вона схилила головку на материне плече і перебирає в неї на шиї дукати, а на Петра й не згляне. Гордо піднялась її губка — не добрий знак для залицяння!..

— Ну, ні́чого сказати, пан-отче! — каже Череваниха Шрамові, — швиденько ви добуваєте із своїм синком замки! Отже ми вам доведемо, що жіноче царство стоїть кріпше над усі царства.

Черевань тільки сміявся.

А Шраму́ було не по́-нутру.

— Враг мене возьми, — каже, — коли з іншим замком не скоріш ісправишся, ніж із бабою! Тільки ж не знаю, що за одсіч ви нам ізробите? Чим я вам не сват? Чим син мій не жених вам?

Черевань, стоячи збоку, усе дивився на Шрама, роззявивши рот, та слухав. Як же Шрам замовк, тоді він повернув шию до жінки, що́ то вона скаже.

А та вже тоді медовим голосом:

— Пан-отче, пане полковнику, приятелю наш любий! Нема на Україні чоловіка, що б не знав, чого сто́їть старий Шрам, і який старшина, який полковник не оддав би дочки за твого пана Петра? Не к тому, пан-отченьку, тут річ. З дорогою душею раді й ми оддать за йо́го свою дитину; тільки ж бо треба чинити таке діло по-християнськи. Наші діди й баби як думали заручати дітей, то перше їхали з усією сім'єю на прощу до якого манастиря та молились Богу. От Бог давав дітям і здоров'я і талан на всю жизнь. Це діло святе: зробімо ж і ми його по-предківськи.

Знала Череваниха, що́ сказати: так і осадила Шрама, мов горщок од жару одставила.

— Ну, брате Михайле, — каже він Череваневі, — благословив тебе Господь дочкою, та не обидив же й жінкою!

— Га-га-га! — каже Черевань. — Еге, бгате! Моя Мелася не зневажила б себе і за гетьманом.

— По цій же мові та буваймо здорові! — каже Череваниха, піднісши гостям по кубку.

— Щоб нашим ворогам було тяжко, як добре мовляє мій сват, — каже Шрам.

— А діти наші нехай отак вибрикують! — додав Черевань, бризнувши з кубка на стелю.

— Амінь! — каже Череваниха.

На тім і застряло сватання. Старі вже більш і не згадували, бо і в Череваня і в Шрама була така думка, що ще поспіють з козами на торг. Не так думав Петро: він зараз догадався, що Череваниха б'є на якогось іншого зятя, та й сама Леся їм гордує. І вже йому тоді здалось, що ні для чого більш і на світі жити; а на душі така пала ту́га, така печаль, що й сказати не можна́!

Леся, викрутившись із того сватання, зникла з світлиці і не ввійшла на вечерю; а послі вечері зараз порозхо́дились на спочинок.

Старого Шрама і божого чоловіка положили в світлиці; а Петро, по-козацьки, ліг у садку під чистим небом.

Не знаю вже, яково́ то йому послі того сватання спалось. Як же вернувся вранці до світлиці, то божого чоловіка вже не було в компанії; поплентавсь дідусь іще до-схід сонця із Хмарища. Усі повдягались у довгі подорожні сукні і ждали тільки старого Шрама. Той, сто́я перед образом, дочитував своїх молитов. По стінах і по полицях у світлиці не видно було більш ні дорогої зброї, ні срібних кубків; бо в тую невпокійну старосвітщину, одлучаючись, не кидай було плохо дома нічого, а ховай по тайниках, по підземних скарбницях.

Старий Шрам звелів синові сідлати коні, як ось і Василь Невольник виїхав із-за садка з ридваном. Погодив тобі Бог козакам надрать у своїх ворогів усячини, що не один старшина, мов який дука, їздив ридваном. Блищали мідяні, позолотисті герби на ридвані в Череваня; миготіла в очах дорога горорізьба — леви, струсеві пір'я, булави з бунчуками; а тих, може, перевелось і кодло, що́ цими гербами величались…

Мати з дочкою сіла в ридван, а Черевань не покидав таки козакування — поїхав на прощу верхи. Шрам із ним держав перед того поїзду.

Петро хотів їхати поруч із верховими, та й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив'язаний. Їде сердега мовчки і голову понурив. Далі, надумавшись, і каже:

— Пані-матко! Учора діло пішло було на лад, та й розв'язалось із твоєї ласки. Не по правді ви із своєю Лесею робите. Я до вас із щирим серцем, а ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрізати по́просту, та й годі. Ну, що́ в вас на мислі? Скажи, пані-матко, щиро, чи думаєш ти оддать за мене Лесю, чи в тебе другий єсть на прикметі?

— І єсть, і нема; і нема, і єсть, — каже сміючись Череваниха.

— Що оце в вас за загадки? — аж скрикнув з досади Петро. — Уже коли рвати, то рви не дьоргавши! Скажи мені, пані-матко, щиро, кого ви собі маєте на думці?

— Е, паниченьку! — каже Череваниха, — потривай бо трошки, ще рано брать нас на і́сповідь!

Замовк Петро, понурив голову, а на виду́ поблід, мов хустка: доняла йому до живого Череваниха. Вже й сама Леся, зглянувши на матір, похитала головою.

Усміхнулась горда мати, та й каже:

— Ну, козаче, коли вже тобі так пильно припало, то от тобі уся історія. Леся моя родилась у чудну́ планету; ще як я з нею ходила, приснився раз мені сон дивен, дивен на прочудо. Слухай, козаче, та на ус мотай. Здалось мені, ніби посеред поля могила, на могилі стоїть панна, а од панни сяє, як од сонця. І з'їжджаються козаки і славні лицарі з усього світу — од Подолля, од Волині, од Сіве́ри, і од Запорожжя. Вкрили, бачся, все поле, мов маки зацвіли́ по городах; вкрили, та й стались бити один на один, кому буде та ясная панна. Б'ються день, б'ються другий, — як де ні взявсь молодий гетьман на коні. Усі склонились перед ним, а він до могили, та й поняв ясную панну. Такий то був мені сон, козаче! Проходить день, другий, — ніяк його не забуду. Ударилась я до ворожки. Що́ ж ворожка? Як ти думаєш?

— Я думаю тільки, — каже Петро, — що ти, пані-матко, з мене глузуєш; от і все!

— Ні, не глузую, козаче. Слухай та на ус мотай, що́ сказала ворожка. „А що ж”, каже, „пані? Цей тобі сон пророкує дочку із зятем. Дочка в тебе буде на ввесь світ красою, а зять — на ввесь світ славою. Будуть із'їжджатись з усього світу пани й гетьмани, дивуватимуться красі твоєї доні, даруватимуть їй срібло-злото, та ніхто її не обдарує краще од судженого. Суджений буде ясен красою між усіма панами й гетьманами; замість очей будуть зорі, на лобу́ — сонце, на потилиці — місяць”. Так промовила мені, віщуючи, стара бабуся. Як ось, справді, дав мені Господь дочку — справдилось бабусине слово: нівроку їй, не послідуща між дівчатами. Трошки згодом, зашуміло по Вкраїні, закипіло, мов у казані, і стали з'їжджатись у Київ пани та гетьмани, — справдилось друге бабусине слово. Усі дивувались на мою дитину, дарували їй сережки, дорогі перстені; тільки ж ніхто так не обдарував її, як той гетьман, що мені снився. Дорожчий над усі подарунки був його подарунок, і кращий над усе панство і лицарство був молодий гетьман: замість очей — зорі, на лобу́ — сонце, на потилиці — місяць. Справдилося ще раз ворожчине слово. Усіх панів і гетьманів затемняв він красою. І говорить мені: „Не оддавай же, пані-матко, своєї дочки ні за кня́зя, ні за лицаря; не буду женитись, поки виросте, — буду їй вірною дружиною”. Дай же, Боже, і ти, Мати Божа, щоб і це справдилось на щастя й на здоров'я!

Тут саме виїхали вони із-за гори. Перед ними так і заблищало, так і замиготіло, так і замережило церквами, хрестами, горами і будинками. Святий город сіяв як той Єрусалим. Сонце ще не піднялось високо; так не то що церкви й хоромини, та й зелені сади, і все, що́ загле́діло око в Києві, усе горіло, мов парча́ золототканая.

Прочани перехристились і сотворили молитву. А Петро їде собі, і не бачить і не чує нічого: так опента́ла його Череваниха.

IV

Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду, Києве; бо й велика слава нераз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались… Скільки то князів, лицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скільки то на твоїх улицях, на тих старосвітських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крови християнської! Уже про тих Оле́гів, про тих Святославів, про тії ясири́ половецькії ні́чого й згадувати. Ту славу, тії злигодні вибила нам із голови безбожна татарва, як уломився Батий у твої Золоті ворота. Буде з нас і недавніх споминок про твою руїну.

Іще ж от і дванадцяти літ не налічив Шрам, як у той нещасливий Берестецький рік прийшов до Києва Радзивил із литвинами, усе попалив і пограбував, а міщани, сівши на байдаки, мусіли до Перея́слава втікати.

Та люта пожежа іще не зовсім загладилась: куди ні кинь оком, усюди виден був по їй прослідок. На коморах, на ста́нях, на огорожах, поміж свіжим деревом чорніють колодки, а інде гарний колись сад стоїть пустирем незагороджений; на спустошалому дворищі стирчать тільки печі та ворота; а де чи діло́вання, чи щит над ворітьми, чи яка хоромина, то все те нове, іще й дерево не посиніло.

Смутно було дивитись Шрамові на тії признаки пожежі. Тільки й краси було в Києві, що церкви Божі, та городи з червоними маками, та ще тії гори крутоярі з зеленими покотами.

Тоді ще трохи не ввесь Київ містився на Подолі; Печерського не було зовсім, а Старий або Верхній город послі Хмельниччини безлюдував. Де-не-де стояли по Подолу кам'яниці; а то все було дерев'яне: і стіни з баштами, круг Подола, і замок на горі Киселівці. Вулиці були вузенькі, плутались то сюди, то туди; а інде замість улиці майдан, і ніхто його не забудовує, і нічого на йо́му нема, тільки гуси пасуться.

Їдуть наші прочани по тих закоулках, аж дивляться — посеред улиці збились вози укупу. Шрам послав сина прочистить дорогу. Поскочив Петро до возів; гляне, аж за возами, коло хати, перед ґаночками, сидить юрба людей. Посередині килим; на килимі пляшки, чарки і всяка страва.

Петро зараз догадавсь, що це, мабуть, чоловікові дав Бог родини, або́-що, так на радощах частує всякого, хто б ні йшов або їхав улицею. Юрба гостей зібралась уже чималенька, і все були міщани. Знаті були міщани раз уже з того, що не носили шабель, — тільки ніж коло пояса; одні пани та козаки ходили при шаблях. А вдруге знаті були з того, що підперізувались по жупану, а кунтуші носили наопашку (тоді було, коли не пан або не козак, то по кунтушу й не підперізуйсь, щоб інде носа не втерто). Іще ж із того були вони знаті, що не важились ходить у кармазинах; ходили тоді в кармазинах тільки люди значні та шабльовані, а міщани одягались синьо, зелено, або у горохвяний цвіт; убогії носили личакову одежу. Через те козаки дражнять було міщан „личаками” а міщани дражнили козаків „кармазинами”.

Гості сиділи за трапезою не мовчки; балакали таки й геть-то голосненько, що Петро мусів добре гукну́ть через вози добридень. Обернулось тоді до йо́го дві чи три голови.

— Пане господарю! — каже, — і ви, шановная громадо! Просить Паволоцький Шрам пропуска через та́бор.

Скоро назвав Шрама, зараз деякі повставали, та й дивляться; а господар пізнав Петра, та й каже:

— Деж той Шрам? Це хіба десята доля старого Шрама.

— Де тобі десята! — підхопи́ли, шуткуючи гості, — хіба сота!

— І сотої нема! — закричали усі гурбою. — Хоч тисячу таких красних жупа́нів ізложи докупи, то все таки не буде Шрам!

Усі були раді з такої вигадки; інші аж реготали: клюкнули вже зранку добре. Як ось під'їхав і сам Шрам. Скоро загле́діли його сиву бороду, зараз вози поодкочували геть і повихо́дили до його назустріч. Господар із пляшкою й чаркою попе́реду.

— От наш старий Шрам! — кричали міщани, — от наш батько!

— Що́ це, Тарасе? — каже тоді Шрам господареві (а господар колись був у охочих козаках у Шрама сурмачем), — супротив кого це ти заложив такий табор? Здається ж, тихо на Україні!

— Де тобі тихо, пане полковнику, чи пан-отче?.. я вже не знаю, як тепер тебе й величати, — каже Тарас Сурмач. — Де тобі тихо? Сьогодні народивсь у мене такий лицар, що аж земля затрусилась. Дав мені Бог сина, такого ж, як і я, Тара́са. Коли миш голови не одкусить, то й він по-батьківськи трубитиме козакам на приступи; та й тепер уже трубить на всю хату.

— Нехай велик росте та щаслив буде! — каже Шрам.

— Чим же тебе шанувати, вельможний пане?

— Нічим не треба, Тарасе.

— Як то нічим? — здивувавшись, каже Сурмач. — Хіба зарок положив?

— Не зарок, Тарасе, а прибувши до Києва, всяк християнин повинен перше поклонитись церквам Божим.

Не таківський же був і Тарас, щоб угомонивсь одразу.

— Добродію мій, — каже, — любезний! Коли б я знав, що така мені на старість буде честь од пана Шрама, то враг мене візьми, коли б я засурмив вам хоч на один приступ! Хіба ж ти не рад мому Тараскові, що не хочеш попорськати його пелюшок? Тобі, мабуть, байдуже, чи виросте з йо́го добрий козак, чи закорявіє, як жидовча!

— Рад я йому з щирого серця, — каже Шрам, — пошли йому, Господи, щастя й долю; тільки ж не та пора тепер, щоб гуляти напідпи́тку.

— Та на добре діло, добродію, завсегда пора. Дивись, скільки возів коло хати! Ніхто не одцуравсь моєї хліба-соли. Інший на ярмарок брався, інший у гай по кілля, інший з пашнею до млина; та отже, коли припало пильне діло, що треба привітати нового чоловіка, то нехай ярмаркує собі хто хоче, нехай свині лазять у город, а жінка рве на собі волосся, — тут ось треба запобігти, щоб новому чоловікові не гірко було на світі жити. А то скаже: „От у мене батько сякий-такий був! Поскупивсь ісправити якслід родини, а тепер і їж хліб пополам із слізьми!”

— Одумайсь, Бога ради, Тарасе! — каже Шрам (уже йому докучило слухати п'яне верзякання). — Чи до речі ж оце чоловікові, приїхавши до церков Божих, до моще́й святих, застряти на христинах?

— Та що́ ти, куме, коло йо́го панькаєш? — сказав хтось ізбоку товстим голосом, — хіба не знаєш, що́ це таке є? Знай нас, панів! От воно що́! Сказано — карма́зини. Себто вже наш брат їм не кумпанія, — о́т воно що!

Як сказав, то наче іскру в порох укинув. Усі так і загорілись, бо міщани вже давно на городове́ козацтво та на старшину важким духом дихали.

— Е, пек же його матері! — закричало десятеро разом; — так ми тільки тоді кумпанія карма́зинам, як треба виручати їх ізпід кормиги лядської?

— Пхе! — каже господар, — якого ж чорта нам коло них панькати?

— К дияволу карма́зинів! — загукала громада, роздрочившись, як бугаї. — Вони тільки вміють бряжчати шаблями; а тоді де були ці брязкуни, як безбожний Радзивил загуркотів із гармат у городські ворота?

Закипів же й Шрам, почувши такі речі.

— А ви ж, — каже, — прокляті салогуби, де тоді були, як ляхи обгорнули нас під Берестечком, мов горщок жаром? Де ви тоді були, як припекли нас з усіх боків, що трохи не половина війська википіла? Ви тоді бряжчали не шаблями, а талярами та дукатами, що понабирали од козаків за гнилі підошви та діряві сукна! Га! А Радзивил прийшов, так ви, окаяннії, не одвітували йому й разу з гармати! Плюгавії страхополохи! Оддали самохіть Радзивилові місто і як тії баби заголосили: „згода!” Як же запалав Київ, та почали литвини́ душити вас, що овечок, так хто підскочив до вас на підмогу, коли не козаки? Бідолаха Джеджелій, із жменею тих сіромах, улетів у Київ, як голуб у гніздо за шу́ляком; а ви підперли його, зайці нікчемнії? Дурень покійник був! Я не Литву, я вас би сік та рубав, бісові діти! Я вас навчив би боронити, що одвоювали вам козаки!

— Який гаспид одвойовував нам наше добре, опріч нас самих? — кричали міщани. — Одвоювали козаки!.. Та хто ж були й ті козаки, коли не ми самі? Це то тепер, з вашої ласки, не носимо ми ні шабель, ні карма́зину. Козацтво ви собі загарбали, сами собі пануєте, ридванами їздите; а ми будуй власним коштом стіни, палісади, башти, плати чинш, мито і чорт знає що́! А чом же би і нам по-козацьки не причепити до боку шаблі, та й не сидіти, згорнувши руки?

— Козаки сидять, згорнувши руки! — каже Шрам. — Щоб ви так по правді дихали! Коли б не козаки, то давно б вас чорт ізлизав, давно б вас досі ляхи з недоляшками задушили, або татарва погнала до Криму! Безумнії глави! Та тільки і козацькою одвагою і держиться на Вкраїні предся Русь і благочестива віра! Дай їм усім козацьке право! Сказали б ви це батьку Богданові: він би якраз потрощи́в об ваші дурнії голови свою булаву́! Де в світі видано, щоб увесь люд жив при однакому праві? Усякому своє: козакам шабля, вам безмін та терези́, а поспільству плуг та борона.

— Коли усякому своє, — каже Тарас Сурмач (а пляшкою махає так, що аж горілка ллється), — коли усякому своє, то чом же нам шаблю і козацьку волю не назвати своєю? У козаків не ставало війська — ми сіли на коні; у козаків не було гро́шей — ми дали їм і гро́шей і зброю; укупі били ляхів, укупі терпіли всякі пригоди: а як прийшлось до розквитання, то козаки зостались козаками, а нас у поспільство повернено! Що ж ми таке? Хіба ми не тії ж козаки?

— Хіба ми не тії ж козаки? — підхопила громада, позакладувавши із зневагою руки за пояси́. — Хто жив із нами за панібрата, так тепер гордує нашим хлібом-сіллю!

Шрам нераз починав говорити, так куди! Галас той так і покриває слова його.

— Та постривайте, постривайте, пани карма́зини! — гукнув один товстопикий синьокаптанник, — швидко ми вам хвоста вкрутимо! Не довго гордуватимете нами! Налетять зозулі, що нас не забули… Добрі молодці не дадуть нам загинути. Справимо ми вам „чорну раду”; тоді побачимо, хто яке матиме право.

— Ого, — каже Шрам, — он воно куди діло хилиться!

— А то ж як? — кажуть, сто́ячи ко́зирем, міщани. — Не все тільки козакам на радах орудувати. Схаменулись і на нас січові братчики.

Та й оглянулись на чубатого запорожця. Запорожець сидить коло хати, та мов і не він, мов і не чує, що круг йо́го наче море йграє.

— Еге-ге! — каже тоді Шрам, — так це із Ни́зу такий вітер віє! — та й догадавсь, що вже огню підложено, уже тільки роздуть, то й зніметься пожежа по всій Україні. Серце в йо́го зомліло, як зміркував собі, що́ то з того може за лихо уродитись! Де ділась зараз і вся досада на міщан!

— Шановна громадо! — каже, — не думав же я й не гадав, щоб кияни пошанували отак мою старість! Чи давно ми були в вас із батьком Хмельницьким? Тоді ви з хлібом-сіллю вихо́дили до нас назустріч, з плачем і радістю нас привітали; а тепер ось старого Шрама, що поруч їхав із батьком Богданом, отак зневажаєте!

— Пан-отченьку ти наш коханий! — каже йому Тарас Сурмач, бо зараз така мова його вгамувала, — хто ж тебе зневажає? Чи це ж проти тебе, батьку, говориться? Є такії, що душать нас, узявши за шияку; а ти зроду нікому злого не заподіяв. Не вважай на їх галас. Мало чого не буває, що п'яний співає! Їдь собі з Богом, поклонись церквам Божим, та й за нас, грішних, прочитай святу молитву.

А Черевань тимчасом усе ждав, поки замовкнуть, бо не любив ніяких сварок; та ото, як побачив, що вже почав той гомін утихати, виїхав із-за Шрама, та й каже:

— Ка-знає, за́ що ви завелись оце, бгатці! Дайте тільки заглянуть нам хоч у одну церкву, а тоді я отут із вами сяду, і вже не знаю, хто переп'є мене в Києві, опріч пана війта.

Міщани вже взяли своє — зогнали трохи криком серце; а Череваня таки й любили, і шанували, бо був козак-друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить. От і давай уже хоч коло цього леститись.

— Оце, — кажуть, — пан, так пан! Дай, Боже, і по вік таких панів! Нема в йо́го ні крихти гордости!

— За те ж йому Біг дав таку золоту й панію, — казали деякі.

— За те ж йому дав і дочку краще маку в городі, — добавили ще іншії.

— Ну, пропустіте ж нас, коли так, — каже Шрам.

— Пропустімо, пропустімо ясних панів! — сказав Тарас Сурмач та й розтовпив своїх гостей.

Розступились і дали проїхати верховим і ридванові.

Довго їхав Шрам, понуривши голову: тяжко стало старому на душі. Далі здихнув важко, од серця, та й каже, так ніби сам до себе: „Вскую прискорбна єси, душе моя, і вскую смущаєши м'я? уповай на Господа!”

А Черевань, їдучи поруч, прислу́хавсь, що́ він собі мимрить.

„Е”, думає, „отже, мабуть, вражі личаки справді допекли йому. Треба його розважити”. — Бгате, — каже, — Іване! Удар ти лихом об землю! Чого таки тобі журитись?

— Як чого? — каже Шрам. — Хіба не чув, що́ на умі в цих мугирів? Задумали чорну раду Іродові душі!

— Та враг їх бери з їх чорною радою, бгате!

— От тобі на́! А хіба ж ти не бачиш, звідки цей вітер віє? Це вже ко́їть не хто, як проклятущий Іванець із низовими комишниками. Так хіба нам сидіти, згорнувши руки, коли огонь уже підложено, і ось туж-туж пожежа схопиться по Вкраїні!

— А що́ нам, бгате, до України? Хіба нам ні́чого їсти, або пити, або ні в чому хо́роше походити? Слава Тобі, Господи, буде з нас, поки нашого віку! Я, бувши б тобою, сидів би лучче дома, та їв би хліб-сіль з упокоєм, аніж мені битись на старість по далеких дорогах та сваритись із міщанами.

— Враг возьми мою душу! — закричав із серця Шрам, — коли я ждав од Череваня такої речі! Ти Барабаш, а не Черевань!

Що́ ж би ви думали? Черевань так і помертвів од цього слова.

— Що́ ж оце ти сказав, бгатіку? — ледве промовив через силу.

— Те, — каже, — що, так як Барабаш казав Хмельницькому:

Ми дачі не даєм, В військо польське не йдем: Не лучче б нам з ляхами, Мостивими панами, Мирно проживати, Аніж піти лугів потирати, Своїм тілом комарів годувати?

так оце й ти говориш. Нехай гине отчизна, аби нам було добре! Нема ж тобі тепер у мене й другого прізвища, як Барабаш!

— Бгате Іване! — каже Черевань, а сам аж тремтить, — років десять назад, правувався б ти зо мною за це порохом та кулею. Тепер я вже не той, тільки ж нехай враг візьме мою душу, коли я хочу зостаться з таким паскудним прізвищем. Покажу я тобі, що я не Барабаш: їду з тобою за Дніпро так, як от сиджу на коні, — з жінкою, з дочкою і Василем Невольником, і хоч би ти, як кажеш, „для отчизни” кинувсь із мосту в воду, то й я за тобою.

— Оце́, так по-козацьки! — сказав Шрам, та аж печаль свою забув, як побачив, що в Череваня ще не зовсім заснуло козацьке серце. — Дай же, — каже, — руку та обіщайсь от перед Братством Сагайдачного, що держатимешся за мене у всякій долі.

— Даю і обіцяю, бгате! — каже Черевань, сміючись: рад був, що розважив Шрама.

Тут вони саме прибули до Братства, що на Подолі.

— Ходімо ж, — каже Шрам, — та помолимось, щоб Господь допоміг нам у нашому доброму ділі.

V

Рідко, може, єсть на Україні добра людина, щоб ізжила вік, та не була ні разу в Києві. А вже хто був, то знає Братство на Подолі, знає ту високу з дзиґарками дзвіницю, муровану кругом ограду, ту п'ятиголову, пишно з переднього лиця розмальовану церкву, тії високі кам'яни́ці по боках. Отже років за двісті назад, тоді як отой то Шрам був у Києві, все те було інше. Тоді ще стояла дерев'яна церква гетьмана Петра Сагайдачного; і ограда, і дзвіниця, і всі братські школи — усе те було дерев'яне. Усередині в манастиреві стояв тоді густий старосвітський сад. Була то колись благочестива пані, Ганна Гугуле́вичівна, що подарувала на Братство свій двір із са́дом; і на тому то дво́рі гетьман Сагайдачний церкву збудував і манастир Братський з школами устроїв, щоб теє Братство дітей козачих, міщанських і всяких учило, людям у темноті розуму загинути не давало.

Постоявши прочани наші в церкві, подали срібла пан-отцям Братським на школи, і прогаялись геть то, огля́дуючи манастир. А було тоді на́ що там задивитись. Придавсь один чернець на малюва́ння і пообмальовував не то церкву, да й саму ограду округи Братства, що вже де на яку дивовижу, а в Братство миряни йшли дивитись на малюва́ння. Що́ тільки в Біблії прописано, усе чернець той мов живе списав скрізь по манастиреві. То ж святе саме по собі, а то таки й наше козацьке рицарство було там скрізь по ограді помальоване, щоб народ дививсь та не забував, як колись за батьків та за дідів діялось.

Був там намальований і Ничай, і Морозенко. Круг йо́го горять костели й замки, а він січе-рубає, топче конем ляхів з недоляшками. Іще й підписано: „Лицар славного війська Запорозького”; а над ляхами: „А це проклятущі ляхи”. Знаєте, тоді ще Хмельниччина тільки-що втихла, так любив народ, ди́влячись, споминати, як наші за себе оддячили. А ченці собі любили мирянам у голову задовбувати, що нема в світі ворога над католи́ка. Пали, рубай його, вивертай з коренем, то й будеш сла́вен і хва́лен, як Морозенко.

Був там і козак Байда, що висів ребром у турків на гаку, а не зламав своєї віри. Так і те все там помальовано, щоб усяке знало, які то колись були рицарі на Україні.

Був і Самійло Кішка, що й досі про йо́го співають кобзарі, як він попавсь у турецьку неволю, і п'ятдесят чотири роки був на ґалерах у кайданах, за замка́ми, як йому Господь допоміг і себе і товариства півчвартаста визволити, і як, узявши ту ґалеру, приплив до козаків і корогви хрещаті давні у кишені козакам привіз — не зневажив козацької слави.

Дивляться наші на тії намальовані дива́, доходять уже до дзвіниці, аж слухають — за оградою щось гуде, стугонить, наче грім гримить оддалеки, — і музики йграють.

— Це, — каже ченчик, що проводжав їх по манастиреві, — це добрії молодці-запорожці по Києву гуляють. Бачте, як наші бурсаки-спудеї біжать за ворота? Жадною мірою не вдержиш їх, як зачують запорожців. Біда нам із цими іскусителями! Наїдуть, покрасуються тут, погуляють; дивись — половина бурси і вродиться за Порогами.

Тимчасом музи́ки, галас і тупотня підхо́дили все ближче. Люди один одного пхає та біжать дивитись на січових гуляк. Тільки й чути: „Запорожці, запорожці з світом прощаються!”

Що́ ж то було за прощання з світом? Була то в запорожців гульня, на диво всьому мирові. Як доживе було которий запорожець до великої старости, що воювати більш не здужає, то наб'є черес дукатами та забере з собою приятелів душ тридцять або й сорок, та й їде з ними в Київ бенкетувати. Дома у Січі ходять у семряжках та в кажанках, а їдять мало не саму соломаху, а тут жупани на їх будуть лудани, штани із дорогої саєти; горілка, меди́, пива́ так за їми в куфах і їздять, — хто стрінеться, усякого частують. Тут і бандури, тут і гуслі, тут і співи, й скоки, і всякі викрутаси. Оце одкуплять було бочки з дьогтем, та й розіллють по база́ру; одкуплять, скільки буде горшків на торгу, та й порозбивають на череп'я; одкуплять скільки буде маж із рибою, та й порозкидають по всьому місту: „Їжте, люди добрі!”

А погулявши неділь ізо дві та начудувавши увесь Київ, ідуть було вже з музиками до Міжи́горського Спаса. Хто ж іде, а хто з прощальником танцює до са́мого манастиря. Сивий, сивий як голуб, у дорогих карма́зинах, вискакує попе́реду йдучи запорожець; а за ним везуть боклаги з напитками і всякі ласощі. Пий і їж до своєї любости, хто хочеш.

А вже як прийдуть до самого манастиря, то й стукає запорожець у ворота.

— Хто такий?

— Запорожець.

— Чего ради?

— Спасатися!

Одчиняться ворота, він увійде туди, а все товариство і вся суєта мирська́я, з музиками і скоками і солодкими ме́дами, останеться за ворітьми. А він, скоро ввійшов, зараз черес із себе і оддає на церкву, жупани карма́зинові з себе, а надіне волосяну́ сорочку, та й почав спасатись. Так то розказують старі люди про тих прощальників.

Отже й тепер, перед Шрамом та Череванем, висипали вони з улиці, як із рукава, танцюючи. Чупринди́рі такі, що любо глянути. Ідучи мимо церкви, покладали хрести, били поклони, та знов, схопи́вшись, навприсядки, та через голову, та колесом! А бурсаки, повибігавши за ограду, дивляться на їх, та й плачуть.

— Не плачте дурні! — кажуть їм запорожці: — Дніпро тече просто до Січі…

Дома в себе, вони, кажу, ходять було у дьогтяни́х сорочках та в дірявих кожухах-кажанках, а тут повбирались у такі жупани, що хоч би й гетьманові, — і все, щоб тільки показати перед миром, що запорожцю тії сукна й блаватаси все одно, що й семряга. Зараз, чи калюжу вбачить де на дорозі, так у калюжу й лізе в карма́зинах; чи ширітвас дьогтю зуздрить, так і вскочить туди з сап'я́нцями. Химерний дуже був народ!

Шрам, хоч і сердивсь на запорожців, та й сам не постеріг, як задививсь на їх. Добрії молодці багато інколи діяли людям шкоди по Україні, та, мимо того, якось припадали до душі всякому. Нераз дово́дилось мені самому слухати, як інший дід, споминаючи їх пакості, зачне було їх коренити, а далі, як заговориться, як забалакається про їх звичаї та ходи, то й сам не знає, чого йому й жаль стане сіромах, і зачне сива голова гу́торити про них, як про своїх родичів. Чим же то, чим тії запорожці так припадали до душі всякому? Може, тим, що вони безпечне, та разом якось і смутно, дивились на Божий мир. Гуляли вони і гульнею дово́дили, що все на світі суєта одна. Не треба було їм ні жінки, ні дітей, а гроші розсипали як полову. Може, тим, що Запорожжя споконвіку було серцем українським, що на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались, козацькі предковічні пісні до посліду́ дней не замовкали, і було те Запорожжя як у горні іскра: який хоч, такий і розідми з неї огонь. Тим то, мабуть, воно й славне поміж панами й мужиками, тим воно й припадало так до душі всякому!

Черевань, ди́влячись на тії скоки й викрутаси, аж ногою притупував, узявшись у боки.

— От, бгате, — каже Шрамові, — де люди вміють жити на світі! Коли б я був не жонатий, то зараз би пішов у запорожці!

— Не знать що́ ти провадиш, свате! — дав йому одвіт Шрам. — Тепер чесному чоловікові стид мішатись між ті розбишаки. Перевернулись тепер уже кат знає на́ що запорожці. Поки ляхи та недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд з городів; а тепер хто йде на Запорожжя? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять там, окаяннії, в Січі, та тільки п'я́нствують, а очортіє горілку пити, так і їде в городи́, та тут і величається, як порося на орчику. Цур їм з їх скоками! Поїдьмо боржій у Печерський, а то не застанем на службу.

Коли ж тут хтось із-за плечей: — Овва́!

Обернувсь Шрам, аж у йо́го ззаду стоїть запорожець у карма́зинах; стоїть і сміється.

— Овва! — каже, — і оце б то наче і правда, а воно зовсім брехня.

— Іроде! — не сте́рпівши, гукну́в на йо́го Шрам; та, схаменувшись, де він, зараз і переміг себе. — Цур тобі! — каже, — опріч Божого дому.

Та скорій до коня, та й поїхав. Черевань із Петром за ним.

Череваниха теж поспішала до ридвана, бо до запорожця пристав другий братчик, і хоч нічого їй не сказали, та поглядали на Лесю так хижо, як вовки на ягницю.

Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опа́систий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і йграють, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима, і — враг його знає — глянеш раз: здається, су́питься; глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз підні́ме тебе на́ сміх. А другий був молодий, високий козак, тільки щось азіятське; зараз і видно, що не нашого поля ягода, бо до Січі сходились бурлаки з усього світу: прийде турок, і турка приймають; прийде німець, і німець буде запорожцем, аби перехристивсь та сказав: „Вірую во Христа Ісуса; рад воювати за віру християнську”.

Зрадувалась Череваниха, як наздогнала своїх, мов слобонилась од якої напасти. От і поїхали всі через Верхній го́род, а далі Михайловською Стежкою через Євсійкову долину, на Печерську гору. А по Печерській горі росла тоді скрізь дика пуща. Дорога через ту пущу була дуже трудна: то крутилась поміж деревом, то спускалась у байра́ки, то обхо́дила кудлатії кучугури. Ридван, що́ дальш, усе одставав од верхових; а Петро, послі тих чудних Череванишиних річей, не державсь уже жіночого боку. Остались наші прочанки тільки з Василем Невольником.

Аж ось, з обох боків дороги закопотіли коні, затріщало сухе гілля під копита́ми, і показались крізь зелену ліщину карма́зини. Їх наздогнали запорожці, — тих двоє, що одрізнились коло Братства од прощальників.

Череваниха з дочкою сами не знають, чого злякались. Бо ці гультя́ї їдуть не по-людськи: не глядять і дороги, а так куди здря і мчаться по гаю; тільки все крутяться поміж деревом коло ридвана; не попереджують, і ззаду не остаються. А коні наче знають, чого цим шиба́йголовам хочеться: скачуть як кози то сюди, то туди поміж кущами. Аж страшно було дивитись, як та дика степова животина дряпається копита́ми на кручу, то оце з кручі кинеться в провалля, і не видно її стане, тільки глухо тупотить і хропе у байра́ці. Наші нераз уже думали, що кінь перекинувсь назад і задавив їздця під собою; аж ось їздець, як вихор, вискочить знов на кучугуру, та й зайграє на сонці карма́зинами.

Так поринаючи та крутячись, мов не перед добром, запорожці переклика́лись через дорогу, як хижії орли, і повели таку розмову, що в наших прочанок і душі не стало.

— От, брате дівка! — гукне один. — Нехай я буду шмат грязі, а не лицар, коли я думав, що є на світі таке диво!

— Еге, є сало, та не для кота! — озветься другий через дорогу.

— Чом же не для кота? Хочеш, зараз поцілую?

— А як поцілують коло стовпа кия́ми?

— Що́ мені киї! Та нехай мене хоч зараз рознесуть на шаблях!

Леся боялась, щоб справді він не напавсь на неї; аж тут на дорозі байрак. Запорожці так і кинулись туди, як тії де́мони.

— Василю! — каже тоді Череваниха, — куди оце ми заїхали? Що́ оце з нами буде?

— Не бійся, пані, — каже всміхнувшись Василь Невольник, — добрі молодці тільки жартують. Вони зроду дівчат не займають.

А Череванисі щось дуже сумно. Звеліла їхати швидче, щоб наздогнать своїх. Як ось запорожці знов по боках дороги. Жупа́ни позабризькували в грязь у байра́ці, та їм про те байдуже.

— Гей, брате Богдане Чорногоре! — гукне знову старший, — знаєш, що́ я тобі скажу?

— І вже!.. путнього не скажеш, прилипнувши до баби.

— Отже почуєш од мене таке, що аж оближешся!

— Ого!

— І не ого! Ось слухай. Хоч Січ нам і мати, а Великий Луг батько, та для такої дівчини можна покинути і батька й матір.

— Чи вже б то?

— А то що́ хіба?

— Куди ж тоді?

— Овва!

Тут запорожці знов ізчезли, як мара. Мати й дочка думали, що в їх ісправді щось недобре на думці; а Василь Невольник похитав головою, та й каже:

— Що́ за любий народ оці братчики! Ох, був і я колись таким вига́дником, поки літа не приборкали та проклята неволя не примучила! Гасав і я, як божевільний по степах за каба́рдою; вигадував і я усякі вигадки; знали й мене у города́х і на степах, знали мене шинкарі й музики, знали пани й мужики, знало лицарство й хлібороби!

— Ще я не таке скажу тобі! — гукнув як із бочки запорожець.

— Було б з тебе й цього! — одвітува́в другий, — якби почув батько Пугач, одбив би він у тебе хутко до баб охоту!

— Ні, таки справді, Богдане. Який враг шуткуватиме, як увіп'ються чорні брови, наче п'явки, у душу? Хоч так, хоч сяк, а дівчина буде моя! Чи знаєш, що?

— А що́?

— Подивиться б, що́ там у вас за гори!

— Отакої!

— Такої, брате! Нехай не дурно запрошував ти мене до своїх, воювати турка. Коли хоч, ухопимо „дівойку”, та й гайда в Чорну Го́ру!

— І ти оце поправді говориш?

— Так поправді, як я Кирило Тур, а ти Богдан Чорногор. З такою дівкою за сідлом помчався б я хоч ік чорту в зуби, не то до чорногорців.

Отак тії ка́верзники змовлялись уочевидьки на ґвалтовний учинок, і ніхто не розібрав би, що́ справді в їх на думці. Шалений був народ! Усе йому дурниця: чи жить, чи вмерти — йому байдуже; що людям плач, те йому іграшка. Тим то Череваниха й боялась, щоб лукавий не підкусив пали́вод на яку пакость. Аж ось стали наздогнать своїх. Запорожці бачать тоді, що ба! та й зникли з очей, як той сон, що чоловік жахається, мучиться, коли ж гляне, аж і нема нічого.

VI

Хто б то мав таке слово пишне та красне, щоб так як на картині змалював той манастир Печерський? Щоб хто й не був ізроду в Києві, так щоб і той, читаючи, мов бачив на свої очі тії муровані огради, ту височенну дзвіницю, тії церкви під золотом та під скульптурою? Це ж то воно так тепер; а років двісті назад треба було слова тихого, понурого, щоб розказати, як тоді знахо́дивсь манастир Печерський. Далось і йому взнаки Бати́йовське лихоліття. „Велика церква”, що прописана в літописах „небеси подобною”, зруйнована була по вікна. Хоч же князь Оле́лькович Симеон підняв її знов із руїн, тільки далеко їй було до стародавньої ліпоти́. Не було ні срібла, ні золота, що тепер сіяє на Лаврі всюди; усе було тоді убо́генько.

Е, та були скрізь по стінах у Великій церкві помальовані князі, гетьмани, воєводи благочестивії, що тую церкву боронили й підпирали. Тепер би дорого дали ми, щоб їх узріти! А внизу поуз стін скрізь були надгробки тих великих людей, того рицарства православного. І того нічого вже немає!..

Вистоявши службу, Шрам ходив із своїми од одного надгробка до другого. Тут читав, що такий то „Симеон Лико, муж твердий вірою і хоробрий, почив по многих славних подвигах”. А там — буцім озивавсь до йо́го з того світу пишний князь золотими словами: „Многою сіяв я”, каже, „знатностію, властію і доблестію, а як умер, так з убогим старцем зрівнявся і за широкі свої лани сім ступнів землі взяв. Не дивуйся”, каже, „тому, читачу, бо й тобі те ж буде: нерівними на світ народжаємось, а рівними вмираємо”. А там іще якийнебудь пан просить, хто читатиме підпис, то промов, каже, ідучи мимо, благе слово: „Боже! милостив буди душі раба Твоєго”. Хто б і неписьменний був, так ди́влячись тільки на ті шаблі, на ті панцери, бунчуки і всякі клейноди, перемішані з кістками, з Ада́мовими главами, що повироблювано горорізьбою з міді та з каменю понад тими надгробками, — хто б, кажу, був і неписьменний, так і той би догадавсь, против чого то воно так викомпоновано: усяке багатство, усяка слава — усе воно суєта суєт: і шабля, і булава́ з бунчуком, і горноста́йова кирея поляжуть колись поруч із мертвими кістками.

Отже й Шрам, розгля́дуючи ту горорізьбу та читаючи епітафії, засмутився душею та й каже:

— Колико то гробів, а всі ж то тії люди жили на світі, і всі пішли на суд перед Бога! Скоро й ми підем, де батьки і діди наші.

Та, погадавши так, виняв із-за пазухи щирозлотий обушок, що одбив колись на войні у лядського пана, чи в недоляшка, та й повісив на ризі в Богоматері.

Із Великої церкви повернули наші прочани до печер; коли ж дивляться — іде з печер против їх хтось у дорогих карма́зинах, високий і вродливий; а по карма́зинах скрізь комір і поли гаптовані золотом; зверху кирея підбита соболем; підпиравсь срібною булаво́ю. А за ним купа людей чима́ла, усе в карма́зинах та в сає́тах. Ченці їх проводжали.

Шрам аж затремтів, як глянув.

— Боже мій! — каже, — та це ж Сомко!

А той собі зрадів, побачивши Шрама.

Обнялись, поцілувались і довгенько держали один одного, обнявшись.

Далі привітавсь гетьман із Череванем.

Черевань так зрадів, що нічого й не зміг сказати на гетьманське привітання, та вже обнявшись промовив тільки:

— А, бгатіку мій любезний!

Череваниху назвав гетьман, вітаючись, рідною ненею. Вона аж помолодшала, і вже нащебетала йому всячини.

— А ось і моя наречена! — сказав Сомко, обернувшись до Лесі. — Вам, ясная панно, чолом до самих ніжок!

І взяв її за руку, і поцілував як дитину.

— Давно ми, — каже, — не бачились за військовими чварами, та ось немов Госпо́дь нас ізведе навіки докупи.

Леся почервоніла та аж нахилилась, як повна квітка в траві, і пригорнулась до матері, обнявши її руку.

Тут то вже Петро мій догадавсь, що́ за гетьман снився Череванисі. У їх, мабуть, давно вже було з Сомком поладжено. Дивно тільки здалось йому, що Черевань про те ані гадки; та, видно, це така була пані, що справлялась і за себе, і за чоловіка.

Тепер уже нічого було думати про Лесю Петрові. Хоч він був і зна́чний козак, та не против гетьмана; хоч він був юнак уродливий, та не против Сомка. „Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної” (пишуть у літописах), був високий, огря́дний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи. Так куди вже із ним мірятись Петрові!

Не пустив Шрама Сомко у печери; завернув до себе з усіма на козацьке подвір'я. А козацьке подвір'я було не вкупі з манастирем; бо мирянам здумається гримнути іноді й лишній раз кубком, або загомоніти буйними річа́ми; так, щоб не вво́дили братії в іскушеніє, стояв на о́дшибі про такий случай хуторець. Туди Сомко повів своїх гостей.

Увійшли у світлицю, а там уже все готове на столі до обіду.

Шрам іще раз обняв Сомка.

— Сокіл мій, — каже, — ясний!

— Батьку мій рідний! — каже Сомко, — я здавна привик звати тебе батьком!

Тоді Шрам сів кінець стола, підпер руками сиву голову і гірко заплакав.

Усі засмутились. Здивувався гетьман. Знав він Шрамову тугу́ натуру; сам був притомен, як принесли до Шрама козаки сина, сім раз наскрізь пробитого кулями. Старий попрощавсь із ме́ртвим тілом мовчки, і без плачу й жалю поблагословив на погре́б. А тепер ось іллється сльозами, мов на похоронах у Хмельницького, на тих смутних похоронах, що три дні грима́ли самопали, три дні сурми́ли смутно сурми, три дні лились козацькії сльози.

— Батьку мій! — каже гетьман, приступивши до Шрама, — що́ за біда тобі склалась?

— Мені? — каже, піднявши голову Шрам. — Я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха.

— Так чого ж, Бога ради?

— А хіба ж нічого?.. У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, у вас десять гетьманів хапається за булаву́, а що Україна розідрана на́двоє, про те усім байдуже!

— Десять гетьманів, кажеш? А нехай хоч один за неї вхопиться, поки я держу в руках!

— А Іванець? а Васюта?

— Васюта старий дурень, з його химери сміються козаки; а Іванець гетьманує тільки над п'яницями. Давно я потоптав би цю ледар, та тільки честь на собі кладу!

— Так, ледар — то вони, ледар; та й не дають твоїй гетьманській зверхності розширятись по Україні!

— Хто тобі сказав? Од Самари до Глухова вся старшина зове мене гетьманом; бо в Козе́льці на раді усі полковники, осаули, сотники, усі значні козаки присягли мене слухати.

— Аже́ ж цьому правда, що Васюта подав у Москву лист против твого гетьманства?

— Правда, і якби не сива голова Васютина, то зробив би я з ним те, що покійний гетьман із Гладким.

— Ну, і тому правда, що Іванця в Січі огласили гетьманом?

— І тому правда; так що ж? Хіба не знаєш юро́дства запорозького? У їх, що ватажок, то й гетьман.

— Знаю я його добре, пане ясновельможний! Тим то й боюсь, щоб вони не заподіяли тобі якої пакости. Окаянна сірома ни́шпорить усюди по Україні, та баламутить голови поспільству. Хіба не чув ти поголоски про чорну раду?

— Химера, батьку! Козацьке слово, химера! Нехай лиш виїдуть у Перея́слав царські бояри, побачимо, як та чорна рада устоїть против гармат! Запорожців тоді я здавлю́ як макуху, гетьмана їх поверну́ в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхність!

Подумав Шрам, та й каже:

— Од твоїх річей душа моя оживає, яко злак од Божої роси. Тільки смущає мене, що запорозькі гультя́ї баламутять не одно сільське поспільство, бунтують вони й міщан против козацтва.

— Знаю й це, — каже Сомко, — і, правду тобі сказати, воно мені й да́рмо. Нехай наш казан закипить іще й з другого боку, щоб ізварилась каша. А то козаки дуже вже розопсіли: „Ось ми то люди, а то все грязь! Нехай годує нас поспільство, а наше козацьке діло — тільки по шинках вікна та пляшки бить”. Потурай тільки їм, то якраз заведуть на Україні шляхетськії звичаї і заколотять миром не згірше. Уже ж, здається, Польща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Ні, нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Україні правда і сила.

Шрам за ці слова обняв і поцілував гетьмана.

— Дай же, — каже, — Боже, щоб твоя думка стала думкою всякого доброго чоловіка на Україні!

— І дай Боже, — додав Сомко, — щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву́! Я оце, скоро одбуду царськи́х бояр, хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, і громитимем усякого, хто покуситься ступить на Руськую землю!

Шрам аж помолодшав од такої речі.

— Боже великий! Боже милосердний! — каже, простягнувши руки до образа, — положив-єси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати цю справу!

— Годі ж уже про великі діла, — каже Сомко, — давайте ще про малії. „Не добро бути чоловіку єдиному”. Треба, щоб у гетьмана була гетьманша. Отже ознайму́ю перед усіма, хто тут єсть, що давно вже зложив руки з панією Череванихою за її дочку Олександру. Тепер благослови нас, Боже, ти, пан-отче, і ти, пані-матко!

Та так говорячи, узяв за руку Лесю, та й поклонились обоє батькові й матері.

— Боже вас благослови, дітки мої! — каже Череваниха.

А Черевань щось хоче сказати, та не зможе вимовити й слова, а тільки „Бгатіку!” та й замовкне.

Шрам глянув на свого Петра, а Петро стоїть коло вікна, білий, як крейда. Може, старому й жаль стало сина, тільки не такий Шрам був батько, щоб дав кому догадаться.

— Що ж ти́ нас не благословляєш, пан-отче? — каже Сомко Череваневі.

— Бгатіку! — каже Черевань, — велика мені честь оддать дочку за гетьмана, тільки вона вже не наша, а Шрамова: учора в нас було пів заручин.

— Як же це так сталось, пані-матко? — обернувсь тоді Сомко до Череванихи.

Вона хотіла вимовитись, но Шрам припинив її, взявши за руку, і рече:

— Нічого тут не сталось, пане ясновельможний! Я сватав Лесю за свого Петра, не знаючи про ваш укла́д. А тепер лучче я свого сина оддам у че́нці, ніж би став тобі з їм на дорозі! Нехай благословить вас Бог, а ми собі ще найдем. Цього цвіту, кажуть, багато по всьому́ світу.

— Ну, будь же ти в мене за рідного отця, і благословіте нас укупі.

Тоді Шрам став поруч із Череванем; діти їм уклонились до землі; вони їх і благословили.

Як ось під вікном хтось: „Пу-гу! пу-гу!”

Сомко усміхнувсь:

— Це, — каже, — наш юродивий Кирило Тур.

І звелів одвітувати по-запорозьки: „Козак з Лугу!”, бо запорожці здоровкались, мов хиже птаство на степу.

— Не знаю, синку, — каже Шрам, — що́ за неволя тобі води́ться з цими пу́гачами! Городово́му козакові треба стерегтись їх, як огню!

— Правда твоя, батьку! — каже Сомко; — низовці зледащіли послі Хмельницького, а все таки між ними єсть люди драгоціннії. От хоч би й оцей Кирило Тур. Не раз він мені ставав у великій пригоді. Добрий воїн і душа щира, козацька, хоть удає з себе ледащи́цю і характерника. Та вже без юро́дства в їх не буває.

— Щоб їх лихий злизав із їх юродством! — каже Шрам. — Їм усе смішки! Не раз і самому Хмельницькому підно́сили вони гіркої.

— А все таки не скажеш, батьку, щоб і між ними не було добрих людей.

— Гріх мені це сказати! — одвіту́є Шрам. — Раз, чатуючи з десятком козаків у полі, попавсь був я у таку западню, що без їх якраз поліг би головою. Обскочили мене кругом ляхи. Уже нас осталось тільки четверо; уже підо мною й коня вбито; я одбиваюсь сто́я. А їм, окаянним, хочеться взяти мене живцем, щоб поглуми́тись так, як над Наливайком й іншими бідолахами. Коли ж тут звідки ні візьмись запорожці: „Пу-гу! пу-гу!” Ляхи врозтіч! А було їх із сотню. Дивлюсь, а запорожців нема й десятка.

— О, між ними єсть добрі рицарі! — каже Сомко.

— Скажи лучче, синку, були, та загули. Перевелись тепер рицарі в Січі: зерно висіялось за війну, а в кошу осталась сама полова.

— Овва! — гукнув тут на всю світлицю Кирило Тур, показавшись у дверях.

Увійшов у хату, не знімаючи шлика́, узявсь у боки та й дивиться на Шрама, покрививши губу.

Шрам так і загорівсь.

— Що́ то за овва? — каже, підступивши до запорожця.

А той ізнов:

— Овва, пан-отче! — та й заложив за ухо лівого уса (себто — знай, не боюсь тебе). — Перевелись? — каже. — Де тобі перевелись? Хіба ж дармо співають: Течуть річки з всього світу до Чорного моря? Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ сонця, так і в Січі до віку вічного не переведуться лицарі. З усього світу злітаються вони туди, як орли на недоступну скелю… От хоч би й мій побратим… та не про йо́го тепер річ. Чолом тобі, пане ясновельможний! (Тоді вже зняв шлик). Чолом вам, панове громадо! Чолом і тобі, пане полковнику! Ну, так я́к же ти вернувсь до табора не маючи коня?

— Іроде! — сказав Шрам, грізно насу́пивши на його білії брови, — коли б не таке місто, то навчив би я тебе шануватись!

— Себто виняв шаблюку та сказав: „Ану, Кириле, поміряємось, чия довша?” Козацьке слово, я оддав би шалевий свій пояс за таку честь! Та цього зроду не буде! Лучче, коли хоч, розрубай мене надвоє, од чуба до матні́; а я не зніму руки на твої шрами і на твою рясу!

Знав бо, щ́о й сказати запорожець. Зараз старий і вгамувавсь.

— Чого ж ти, — каже, — осо, од мене хочеш?

— Нічого більш, розкажи тільки, як ти добравсь піхтурою до та́бора?

— Пфу! сатано! — каже тоді Шрам, усміхнувшись. — Розкажу, тільки не доводь мене до гріха. Ото й порозбігались ік нечистій матері ляхи; а ватажко тоді: „Е, батьку! Та це в тебе коня нема?.. Братчики, добудемо йому коня! — та й припустив за ляхами.

— Що́ ж, добули́?

— Добули́, вражі діти; вернулись із добрим ме́рином. Здивувались ми тоді з козаками. Як же й не здивуватись, що в самих коні потомлені, а жеребця такого доскочили, що так і йграє на по́воді?

— Еге! Знай наших! Наш брат не спроста́ воює: часом низовець і чортом орудує.

Так говорив Кирило Тур, розгладжуючи уси і поглядаючи на всю компанію; а очі такі лукаві, що разом, здається, й щиро говорить, разом і морочить.

— Та і в мене самого, — каже Шрам, — така думка, що тут без нечистої сили не обійшлось. Питаю: „Як ви доскочили такого огира?” — „Нам теє знати, батьку. Сідай та їдь собі з Богом: ляхи не за горою; ча́сом жах у їх проходить швидче од похмілля”.

— Ага! У нас та́к! — каже Кирило Тур; — наші не кудкудахчуть, ізнісши яє́чко. А воно було о́сь як. Припустили братчики за ляхами; а ляхи огле́ділись, що їх женеться жменя, та й зупинились. Поки ж вони до мушкетів, а отаман приціливсь, та й влучив їх ротмістрові якраз міжи́ очі. Ляхи тоді врозтіч! А я за коня… чи то пак отаман за коня!..

— Що́ за вража мати! — каже тоді Шрам, протираючи очі. — Та це ж ти, бачу, сам і отаман?

Запорожець тоді в регіт.

— Ага, — каже, — пане полковнику! Так то ти шануєш давніх приятелів?

— Ну, вибачай, братіку, — каже Шрам, обнявши його. — Чи не розкололи ляхи мені голови шаблями та келепами: щось не держиться в їй пам'ять!

— А що́ ж оце ми так заговорились? — озвавсь Сомко. — Давно пора по чарці, та й за стіл!

— От бгатці, розумна річ, так-так! — каже Черевань. — Я так отощав, не ївши зранку, що й радуватись не здужаю.

Випив Кирило Тур горілки, та й каже:

— Уже ж, пане ясновельможний, не остав твоєю ласкою і мого побратима.

— Не оставим, — каже Сомко. — Я знаю, що він шаблею воро́чає лучче, ніж язико́м.

— Не дивуйсь, пане гетьмане, що він мовчить, наче води набрав у рот: він у мене з далекої землі, аж із Чорної Гори, — десь аж за венґрами. Тепер таки наломивсь балакати по-козацьки, а скоро прийшов до нас, то насмішив братчиків своєю мовою: усе тільки „бре” та „море”! А добрий юнак, о, добрий! Один хіба Кирило Тур йому в юнацтві рівня. Тим я нікого й не люблю так, як себе та його!

VII

Сомко почав саджати госте́й своїх за довгий стіл. Шрама й Череваня посадив на по́куті, сам сів на хазяйському місці, кінець стола, а Череваниху й Лесю посадив на ослоні. Запорожець примостивсь на задньому кінці стола із своїм побратимом.

Шрамовому Петрові прийшлось сидіти поруч із Лесею, хоч він би тепер рад був одгороди́тись од неї горами й морями. Що́ там ні вигадував той запорожець, як там ні потішались гості із тих вигадок, він сидів за столом, наче в гаю.

— Ну, скажи ж мені, пане отамане, — питає Сомко в Кирила Тура, — яким вітром занесло тебе в Київ?

— Самим святим, пане ясновельможний, — одвітува́в запорожець: — проводжаєм прощальника до Міжи́горського Спаса.

— Чого ж це ти одбивсь од свого товариства?

— Потривай, пане гетьмане, розкажу все по ряду: дай перше промочити гортань. Тільки у вас такі нікчемні ку́бки, що ні́ вві що гаразд і налити. Святе діло наші січові коряки! У нашому коряці утопиш іншого мізерного й ляшка.

— Пгавда, бгате, їй-Богу пгавда! — озвавсь Черевань. — Я давно кажу, що тільки в Січі і вміють жить по-людськи. Їй-Богу, бгате, коли б у мене не жінка та не дочка, то кинув би усяку суєту мирську́ю, та й пішов до вас на Запорожжя!

— Гм! — каже Кирило Тур, озирнувши його тушу, — не багато таких пото́впилось би в курені!

Усі засміялись, а Черевань наперед усіх. Веселий і негнівли́вий був собі пан.

— Я з душі люблю цього пройдисвіта — каже гетьман Шрамові стиха. — Ча́сом він закине й дуже вже круто, та, враг його знає, я́кось так щиро засміється, що ні за що́ на йо́го не розсердивсь би.

— Погано тільки, — каже Шрам, — що ці братчики сміючись чоловіка куплять, сміючись і продадуть.

— Що правда, то правда, батьку! По їх січовому розуму, ніщо на світі не сто́їть ні радости, ні печалі. Філосо́фи вражі діти! Дивляться на Божий мир із бочки, тільки не з порожньої, як той Діоге́нес, а по шию в горілці.

— Так вам хочеться знати, чого я одбивсь од товариства? — каже Кирило Тур, спорожнивши кубок. — Ось чого! Може, ви чували колине́будь про побратимство? Де вже не чувати? Це наш січовий звичай. Як ні одрізняй себе од миру, а все чоловіку хочеться до когоне́будь прихилитись; нема рідного брата, так шукає назва́ного. От і побра́таються, та й живуть довіку вкупі, як риба з водою. „Давай, — кажу я своє́му Чорногору, — давай, побра́таємось!” — „Давай!” От і зайшли у Братство, та й попросили пан-отця прочитать над нами із Апостола, що нас породило не тіло, а живе Слово Боже; і от уже ми тепер рідні брати, як той Хома з Єремою.

— Ну, а далі?

— А далі… Це вже так завсегда буває, що, скоро чоловік зробить добре діло, то сатана — не за хлібом його згадуючи — і підсуне іскушеніє… далі дивлю́сь, аж стоїть краля така, що тільки гм! та й годі.

— О, невже таки жіночий рід спокусив хоч раз запорожця?

— Ой, ой, ой, пане гетьмане! Та ще як! І не диво бо: Адам був чоловік не нашого брата, та й той спіткнувсь на Єву!

— Звідки ж узялась та краля?

— Спитай її сам, звідки: я такої пишної панни не зумію й заняти.

І поглянув на Лесю.

— Тю-тю, дурню! — каже засміявшись Сомко. — Це моя молода!

— Та мені не те горе, що вона твоя молода, — каже, здихнувши, запорожець, — а те, що зовсім мене причарувала.

Усі зареготали, почувши таке діло.

— Браво! — каже Сомко, — ведмідь попавсь у тене́ти! Що́ ж тепер буде?

— А що́ ж? Ведмідь піде до свого берлога, і тенети за собою потягне.

— Як! Оце у Січ би то?

— Чого ж у Січ? Хіба тілько й світу, що в вікні?

— І оце такий жвавий козарлюга, та ще й отаман, ради жінки покине товариство?

— А чом же? Та для такої кралі можна покинути й усе на світі, не то́ що товариство.

— Ну, куди ж би ти потяг свої тене́ти?

Кирило Тур засміявсь.

— Ти бо вже, пане ясновельможний, хочеш усю правду разом випитать. Не хочеться тобі й признаватись, не хочеться й брехати.

— Бо ще, кажеш, ізроду не брехав? — додав шуткуючи Сомко.

— Ні збрешу́ й тепер, — каже Кирило Тур. — Дайте тільки гортань промочити.

Та й кашлянув, випивши кубок, і поглянув по всіх гостях, розгладжуючи уси.

— Треба, — каже, — вам, панове, знати, що Чорна Гора те ж святе, що й наша Січ, тільки що там не цураються бабського роду. А то і поділена так, як у нас: у нас курені, а в їх „братства”, і над усяким братством обирають отамана. А що вже воювати з бусурменами, так хоч щодня. Та як у їх воюють, коли б тільки ви знали! Як зачне розказувати мій „побро”, то аж душа вго́ру росте. Побро мій, знаєте, забрівши на Україну, скучив без своєї Чорної Гори, і вже давно зазива мене в гості. І то́ казать: чом не погуляти козакові по́ світу? Чом не подивитись, як живуть інші язики?

Всі слухають, до чого він доведе свою річ. Очарував усіх запорожець.

— Добре, — кажу, — поїдьмо, покажем твоїм землякам козацьке лицарство; нехай і нас там знають! — Ото ж і побра́тавсь я з ним у Братстві, так уже, щоб у нас не було „це моє, а це твоє”, а все укупі; щоб помагав один одному у всякій пригоді; щоб менший старшому був вірним слугою, а старший меншому рідним батьком. Воно б і добре, та як побачив я оцю кралю, так душа й дала сторчака. „Як хочеш, — кажу, — побро, а я без ції „дівойки” не поїду з України!” Не бабак же й мій побратим. „Море!” — каже, — „у нас, як кому припаде до душі „руса коса” то вхопить, як сокіл чайку, та й до попа”.

— Це вже по-римськи! — каже, сміючись, Сомко. — А як же в тої чайки єсть брати-орли, або родичі-соколи́?

— Тим бо й ба, що юнаки знають і цьому лиху запобігти. Тільки натякни, то самі визвуться! „Гайде, море! да ті отмемо дівойку!” Себто по нашому: „Гайда! однімем тобі дівчину!” От і збереться чоловік десять тих „отмичарів”; спорядяться як на війну, і вже як попадуть у свої лапи „русу косу”, то хоч голови положать, а не впустять родичам. Пек його матері! Такий зви́чай по смаку мені! І вже хіба не я буду, щоб я не доказав такого ж „отмичарства”. Вони беруть однією хистю, а в нашого брата про запас і характерство єсть.

— Що́ за баляндрасник оцей пруди́ус! — каже сміючись Сомко. — Мабуть, у вас в Січі тілько й роботи, що потіша́ть один одного вигадками.

— Е, пане гетьмане! Наші братчики, що в Бога день, виробляють такії чудасі́ї, що не треба й вигадок. Та вже знаю, що пани молодці не почують луччої, як я сьогодні викину. Ще такої чудасі́ї зроду ніхто не чував.

— Що ж то буде за чудасія?

— Так, нічого: підхоплю́ тільки на сідло оцю кралю, та й шукай вітра в полі. Махнем з побратимом навпростець до Чорної Гори. Ох, та дівчина ж гарна! — додав Кирило Тур, поглянувши вовчим поглядом на Лесю.

Леся вже давно була сама не своя од стра́ху. Зроду вона нікого так не боялась, як цього запорожця. Кріпилась однак же, сердечна, сидячи за столом. Як же поглянув він отак на неї, то наче аж до серця досяг їй очима. Злякалась голубонька, як дитина, і заплакала з ляку. Затулила руками очі, а сльози між пучки так і капотять. Мати собі стривожилась, устала зза стола і одвела її в кімнату.

А козакам і байдуже, тільки сміялись.

— О, вражий ти комишнику! — каже Шрам: — бач, до чого добалакавсь! Ізлякав справді бідну дитину.

Череваниха вже не вернулась до сто́лу; однак ніхто послі обід не догадавсь довідатись, чи не занедужала з переполоху Леся. Тоді ще козак мало зважав на жіноче серце. Жіночі сльози й печаль не скоро проймали йому душу.

Уставши зза стола, Кирило Тур подякував за хліб за сіль по-сво́йому:

— Спасибі Богу та мені, а господарю ні: він не нагодує, то другий нагодує, а з голоду не вмру, — та й потяг із подвір'я з побратимом, не сказавши нікому й прощайте, наче з свого куреня. Тільки чутно було, як виспівував за ворітьми:

Журба мене сушить, журба мене в'я́лить, Журба мене, моя мати, скоро з ніг ізва́лить.

— Чи чуєш? — каже тоді Шрамові гетьман. — Ніхто не розбере, чим дише низовець, поки сам себе не виявить. Отже я знаю, що в цього Кирила Тура щось на душі важке лежить. Удає він із себе пали́воду, а постерігав не раз я, куди прямує цей юрода. „Дивно во очію”, а так воно єсть, що він тільки й живе душі спасенієм.

— Ледачу ж вибрав він дорогу! — каже Шрам.

— На яку натрапив, таку й вибрав, батьку! Сотворив себе бу́їм і безумним для Бога. Он воно що! Господь його знає, куди він за́йде; а бачив я раз, як Кирило Тур, мо́лячись серед ночі Богу, обливавсь гарячими сльоза́ми, і нехай би пустинник зніс таку молитву до Бога, як цей гульвіса! Прислухавшись, я сам… та що́ про те розказувати? То діла́ Божі. Одкрию тобі, пан-отче, чого оце я в Києві. Не сватання в мене на думці. Повінчаєш ти мене, одігнавши ляхів до Случі, щоб моя жінка була гетьманша на всю губу. А тепер перед війною треба нам поставить у Києві твердо ногу, треба понасипать горлахи пашнею, припа́сти доволі пороху і військової зброї, та ще спорядить одно діло. Ось ходімо лиш до архімандрита, до нашого порадника. Ґізель, батьку, тепер у нас такий головатий чоловік, як колись був Могила. Поговоримо з ним де про що́ з „Га́дяцьких пунктів”. Не дурень був Виговський, що написав їх, тільки дурень, що з'якша́всь із ляхами. З ляхами в козаків во віки вічні ладу не буде, так, батьку!

— Ой, синку! Рознюхали ми тепер добре і бояр та воєвод московських! Та Бог його знає! — каже, здихнувши, Шрам: — може воно буде й лучче.

— Уже ж пак не гірше, батьку! Бо там, що пан, то й король, а всяке ледащо норови́ть, як би козака в грязь затоптати.

— Не ді́ждуть вони цього, невірнії душі! — каже Шрам, ухопи́вшись за уса.

— Отже, щоб не дождали, батьку, так треба нам всім за руки держатись. Тоді в нас заведеться добро… Ось нехай лиш Госпо́дь нам допоможе зложити докупи обидва береги Дніпро́ві, тоді ми позаводимо всюди правнії суди, школи, академії, друкарні, піднімемо Україну вго́ру, і возвеселим душі тих великих київських Ярославів і Мономахів.

Розмовляючи про такі речі, пішли до отця Інокентія удвох, чи втрьох, а деякі розійшлись по манастиреві.

Що́ ж діялось із Лесею? Вона, голубонька, справді рознемоглась. Не жартами здавались їй химерні речі запорожця: вона боялась, щоб не вхопи́в він її, як шу́ляк, і просила матері позащіпати кругом двері. Чого вже не робила мати, щоб її заспокоїти! Сердечному дівчаті так і стояв перед очима страшенний запорожець. Уже й Черевань, увалившись у кімнату, про́бував її уговорювати, щоб не лякалась не знать чого; разів зо́ два назвав забувшись аж бгатіком; далі бачить, що нічого з нею не врадить, махнув рукою, та й ліг одпочити: проспав, неборак, аж поки задзвонено до вечерні.

Послі вечерні знов позбирались усі в козацьке подвір'я. Гетьман і Шрам вернулись іще веселіші, пили за здоров'я великої, одностайної України. Од щирого серця празникували. Черевань собі був рад, що Шрам повеселішав, і все тільки вигукував за кубком: — Щоб нашим ворогам було тяжко!

І ввесь же той гармидер чинивсь через стіну од Лесі. Лежала вона зовсім мов недужа, а про неї ніхто й не спогадає. Сказано — козаки: байдуже їм про жінок, як заходяться з військовими реча́ми. Отже, хоч небожата жіноцтво вже й знали і корились своїй долі, та защеміло серденько в моєї Лесі од того занедба́ння; жаль їй було не помалу на свого ясного жениха, на Сомка Якима. Рицар над рицарством, вродливий над вродливими, та, видно, тілько в йо́го й думки, що про гетьманські порядки. А дівочому серцю що́ й молодецька краса, що́ й козацька слава, коли до неї козак не горнеться?

Леся полюбила Сомка іще тоді, як він було носить її на руках і дарує їй то золоті сере́жки, то добре намисто. Іще тоді звав він її своєю судженою і зложив з Череванихою руки. Череваневі здавалось жартами таке залицяння, а вони з Череванихою не жартують словами. З щирого серця зове він її своєю ненею, з щирої душі зове вона його своїм зятем. І зросла Леся, його кохаючи, кохаючи щиро дівочим серцем. Що́ тільки в піснях виспівують про те кохання, усе вона складала у своє́му серці. Отже зове вже він її своєю й молодою, тільки все воно вийшло не так, як то вона собі компонувала. Про іншії речі клопочеться він із старим Шрамом, про іншії речі ши́роко розмовляє, а її мов би нема йому й на світі. Защеміло горде дівоче серденько, та мовчала небога, не сказала й матері.

А що́ ж Петрусь? Петрусь зараз послі обід узяв рушницю і пішов у гай ніби на полюва́ння. Проблукав сердега по гаю до самого вечора. Вернувсь на подвір'я, аж там усі веселяться. Гомін справили такий, мов справді на бенкеті. Інші й до йо́го присіпались із кубком, а йому притьмом прийшлось так, як співають у пісні:

Чомусь мені, братці, горілка не п'ється. Коло мого серця мов гадина в'ється!

Сіли за вечерю, аж ось ізнов іде Кирило Тур, тільки вже без побратима.

Леся не вийшла вечеряти. Розгорілась і рознемоглась сердечна дівчина, що притьмом мусіла Череваниха посилати у хутір до чернечого пасічника по шептуху. Прийшла шептуха і наварила якогось зілля, щоб напоїти на ніч, та й сама бабуся осталась ночувати на подвір'ї. Надвечір ублагала була мати Лесю роздягтись та лягти спать; як же почула Леся Кирила Тура голос, то так і затруси́лась; і вже шкода було й казати їй про сон! Боялась заснути, щоб не вхопи́в той пу́гач її сонну. Не вонтпила вона, що цей пройдисвіт не своєю силою дише, бо нераз чувала про запорозьке характерство.

А Кирилові Туру, мабуть, були жарти з того дівочого жаху. Сів за вечерю, та зараз і почав викидати.

— Ну, панове, — каже, — тепер я вже зовсім налагодивсь у дорогу.

— У яку це? — питає Сомко.

— Та в Чорну ж Гору.

— Усе таки туди? Ти не покинув своєї думки?

— Коли ж це бувало, пане гетьмане, щоб наші братчики, задумавши щоне́будь, покинули свою думку, мов яку химеру? Про що іншому і загадать страшно, те низовець, си́дячи над широким морем-лиманом, викомпонує, вимізкує, і вже хіба лусне, а не покине своєї гадки. Так оце й мені прийшлось, бачу, або луснуть, або доказать слави; бо вже не дурно щось мою Турову голову так заморочили дівочі очі.

— І тобі оце, запорожцеві, одшельникові, не сором признатись? — каже Шрам, бо й він, старий розвішав уші, як поніс той свої баляндраси. — А що́ скаже товариство, як дочується, що курінний отаман так острамив своїх братчиків?

— Нічого не скаже, бо я вже тепер вільний козак.

— Як то тепер вільний? А перше ж хіба був невільний?

— У нас, панове, поки козак не випишеться з коша, чи з куреня, то слухай січової старшини, так як ігумена. Знюхайсь тоді, коли хоч, з бабою, то знатимеш, по чім ківш лиха! Тільки наш чернечий устав кращий од манастирського. У нас, скоро чоловіка спантеличить мирська́я суєта, то в куну́ або до кози не саджають, а зараз — іди собі к нечистій матері! Вибрикайсь на волі, коли дуже розжирів на товариському хлібі!.. І чи раз же то траплялось, що сердечний сіромаха попогасає по „городах”, ухо́пить, як там кажуть, шилом патоки, та, побачивши на власні очі, що чорт-має в світі нічого путнього, покине жінку й дітей, вернеться в курінь: „Ей, братчики! Прийміте мене знов між товариство! Чорт-ма́ на світі добра! Не сто́їть він ні радости, ні печалі!” А братчики тоді: „А що́, ледащи́це! Ухопи́в шилом патоки? Бери лишень коряк та випий з нами цієї дури, то, може, порозумнішаєш”. От бідолаха сідає між милим товариством, п'є, розказує про своє городове́ життя з жінкою та з дітьми; а тії слухають, кепкують з йо́го, як із блазня, та тільки за боки беруться. Так і мій покійний пан-отець — нехай царствує — іздючи колись із прощальником по города́х, натрапив на такі очі, що й товариство йому стало немиле — замутив зовсім лукавий йому голову. Ну, виписавсь із куреня, сів хуторком десь коло Ніженя, і господарство і худібчину завів, і діток сплодив двойко — карапуза хлопчика та скверуху дівчинку. Тільки років через п'ять чи що так йому обридло усе в госпо́ді і в полі, як приборканому степовому птаху. Сумує та й сумує козак; бо чи статечна пак річ — іспо́внити козацьку душу жінкою-квочкою та дітьми-писклятами? Козацької душі і ввесь світ не спо́внив би: увесь світ вона прогуляла б і розсипала, як таляри з кишені. Тільки один Бог може її спо́внити…

— Що́ ж сталось із твоїм батьком? — спитав Сомко. — Ти бо вже, коли говориш, то говори одно; а то разом хочеш буть і за попа і за дяка.

— Із моїм батьком? — каже Кирило Тур, мов скрізь сон; бо звернув свою розмову на такий лад, що й голову понурив… — Еге! Я ж кажу, що мій батько, скоро розчовпа́в, що пожививсь як собака мухою, то й заскучав по братчиках. Уже нераз казала йому моя мати, так як та жінка в пісні:

Що́ ти, милий, думаєш-гадаєш? Мабуть, мене покинути маєш: Рано встаєш, коня напуваєш, Жовтенького вівса підсипаєш, Зеленого сінця підкладаєш; В сінечки йдеш — нагайки питаєш, В комору йдеш — сіде́льця шукаєш; Дитя плаче — ти не поколишеш: Все на мене важким духом дишеш!

Тільки батько мій не пускавсь у такі жалібнії розмови, як той козак із своєю жінкою, а, надумавшись сам собі, сів на коня, ухопи́в на сідло карапуза синка свого, себто мене ледачого, та й гайда на Запорожжя. Не вибігала ж за ним услід моя пані-матка, як у тій пісні; не хапала за стреме́на, не прохала вернутись, напитись варенухи, прибратись у голуби́й жупан, та хоч раз іще подивитись на свою милу. І жупани і худобу покинув він їй на прожиток, а сам у семрязі убравсь за гряницю бабського царства. Отже й мені, бачся, доведеться йти ба́тьківським слідом!

— Ну, бери ж кубок, — каже гетьман, — та підкріпись на дорогу! До Чорної Гори не близьки́й світ! Ось і ми погладимо тобі дорогу!

— Дякуємо тобі, пане гетьмане! — каже Кирило Тур, кла́няючись низенько. — Уже коли ти й сам гладиш мені дорогу, то будь певен, що я свою кралю перевезу гарненько в Чорну Гору.

— Що́ ти думаєш, синку? — каже нишком гетьманові Шрам. — Ти знаєш, що за божевільні люди ці комишники: не розбере їх і сам нечистий. Не вір, бо то звір; хоч не вкусить, то злякає! Держи, синку, в голові цю пословицю! На юродивих іноді справді находить безуміє!

— І-і, батьку! — каже, сміючись, Сомко. — Добре я знаю цього юроду! Нема, може, і в світі такої щирої душі до мене! Як проганяв я ляхів з України, та одбивавсь од Юруся, то він із своїм німим чорногорцем визволяв мене нераз із великої біди, служив він мені за язика́, за шпи́га, за сердюка, і все тільки ради доброго слова та коша горілки. Нераз я насипа́в йому шапку талярами, так ідучи й витрусить на порозі. „Звідки”, каже, „це такого смі́ття набралось?” — такий химера! Було кажу: „Кирило, скажи Бога ради, чим мені тебе наградити? Ти ж нераз слобоняв мою голову од смерти!” — „Не тобі”, каже, „награждать мене за це!” От воно що, батьку!

— Справді, — каже Шрам, — це золото, а не козак! Пане отамане, — до Кирила Тура, — ходи сюди, дай я обніму тебе та поцілую!

— За́ що це така ласка?

— Ходи, мені то вже знать, за́ що!

Та й обняв і поцілував запорожця.

— Да наградить же, — каже, — тебе Госпо́дь за твої рицарськії вчинки!

— Е, батьку! — каже запорожець, — то ж іще дурниця, та так мене голубиш; що́ ж ти скажеш тоді, як укра́ду зпід поли в гетьмана молоду?

Черевань більш од усіх уподобав Кирила Тура; усе реготав із його вигадок.

— Враг мене візьми, — каже, — бгатці, коли я бачив такого жвавого молодця́! Душа, а не запорожець! Іди, бгатіку, й до мене, і я тебе поцілую!

— От добрі люди! — каже Кирило Тур: — у їх кра́деш, а вони тебе цілують! Їй-Богу, добрі люди! Шкода́, що вже більш не побачимось! У Чорну Го́ру ворон і кісток ваших не занесе. Ну, прощайте ж тепер, панове громада! Дякуємо за хліб та за сіль! Прощайте! Час лагодитись у дорогу.

І, виходячи з дверей, розпростер руки, та й каже:

— Двері одмикайтесь, а люди не прокидайтесь! Двері одмикайтесь, а люди не прокидайтесь!

— Що́ за неподобна голова в цього Кирила Тура! — сміючись каже Сомко. — Себто вже ворожить, характе́рствує!

VIII

Не довго в ніч гуляли наші козаки: поблизу святого міста гуляти довго не годилось. Іще не дійшло й до півночі, а вже всі давно спали. Хропли козаки на ввесь двір, од самої світлиці, де спочивав гетьман із Шрамом, та аж до стані; там спав Василь Невольник при Череваневих конях. Інші лягли під чистим небом, і хоч уночі надво́рі було не душно, та тому черствому, гарячому людові байдуже було про холод. Здо́рово було гулякам надво́рі, як траві, що прив'яла вдень на сонці. Кругом по гаю щебечуть солов'ї, аж луна розлягається; деколи й пу́гач скаже своє смутне „пу́гу!” Козацьке сонце ви́соко підбилось уго́ру; зорі вкрили все небо, як ризу.

Не німе було козакові те небо, і місяць, і зорі: чи погляне на місяць, на його плями, чи погляне на зорі, то й серце і думка його розже́вріє, як од Божого слова. Чого на місяці тії плями? Він знав, чого. То ще як Каїн убив Авеля, то Бог назнамена́в на місяці той гріх своєю рукою: „Дивітеся”, каже, „люди: так як цей Каїн до віку вічного нестиме на пле́чах ме́ртве братнє тіло, так усякий душогубець носитиме до віку, до суду тяжкий гріх свій”. А зорі? — то людські душі. Як засне грішне тіло, добрі душі, покинувши землю, зносяться до Господа Бога, купаються, обмиваються у небесному світі, підслуха́ють, що говорять на небі ангели. Як же ча́сом покотиться по небу і погасне ясна зоря, козак перехриститься і помолиться за усопшую душу. Інші зорі щастять у йо́го на врожай, інші на скот, а Віз — чумацька щаслива зоря.

Ясна, пишна була ніч над Печерським, та один тільки чоловік дививсь на її дива́; не спав, дививсь і нічого не бачив. Вже ж не хто цей один, як той сердега Петро Шраменко. Кому сон, а йому туга та жаль, та досада. Довго він воро́чавсь на своїй бурці; далі встав, натяг жупан, та й вийшов у гай фірточкою.

Бідний козак таївсь од усіх із своїм коханням, бо всяк тільки б із йо́го насміявся. Козаки не дуже вдавались у любощі; знали цю неміч найбільш дівчата та молодиці; вони то поскладали й оті пісні, оті ніжнії розмови козака з дівчиною, або милого з милою, що слухаєш, і не наслухаєшся.

Коли б у Петра була ненька рідненька, або сестра жалібни́ця, може б, їм розказав він про своє лихо. Бо хоч як ні гордує було козак любощами перед товариством, а як вернеться до господи, як зачне коло йо́го упадать ластівкою мати, як стане його голубити сестра, розчісуючи йому кучері, розпитуючи про далекі сторони, про козацькі пригоди, то й тверде, як залізо, серце пом'я́кшає, і що́ тільки важке єсть на душі, усе козак своїм щирим жалібни́цям розкаже. На біду, в Петра не було ні сестри, ні матері; мав він за порадників тільки старого, грізного пан-отця та жартовливе товариство.

Ходить він, сновида́є по гаю, і сам не знає, чого. Місяць став уже на небі нижче; світить навскось по траві, по кущах, по березах. Ніч уже на ісхо́ді. Як ось чує Петро — тупотять коні… Усе ближче, ближче. Розпізнає́ нешвидку ристь двох ступаків. Звернув з доріжки в кущ, щоб ні з ким не зустрітись. Як ось чує й людську мову. По зорі усяке слово доходить до йо́го чисто. Зараз пізнав Кирила Тура голос, а по чорногорському „бре” та „море” пізнав його побратима.

Кирило Тур говорить:

— Що́ то, брате, скажуть ваші „отмичари” про запорозьку хисть, як ми підхопим отсю „дівойку”!

А Чорногор йому:

— Бре, побро! Мені усе здається, що ти тільки морочиш мене. Не впе́внюсь, поки не побачу дива на свої очі.

— Місяць не скоро зайде, — каже запорожець, — побачиш, не повилазять!

— Як же ти „о́тмеш дівойку”, не наробивши ґвалту?

— Еге-ге, пане брате! Чи такі ж дива чинили на свому́ віку запорожці? Хіба ж я дармо заворожив усі двері?

— Море! — каже Чорногор. — Ти б уже хоч мене своїм характе́рством не морочив!

— Що́ за дурна в тебе голова, брате! — каже Кирило Тур. — А за́ щоб же мене обрали отаманом? Хіба за те, що добре горілку лига́ю? Є в нас на це діло іще луччі мистеці, а характерників не багато знайдеш.

Тимчасом од'їхали вони далеко, і не стало чути їх розмови.

Тепер Турові речі за вечерею не здавались уже Петру жартами: мабуть, справді скрутивсь од жиру запорожець! Спе́ршу був кинувсь Петро до гостинниці будить козаків, далі зупинивсь.

— Чого я, — каже, — біжу? Чи видане діло, щоб украсти дівчину з-посеред миру? Запорожець сказивсь, а я й собі біжу, як божевільний.

Та й пішов тихою ступою.

— Треба ж отак із юродства та зайти в голову! — думає йдучи Петро. — Оце не удавай із себе химородника, не бурли, як кабан у кориті!.. Рад би я був, коли б Сомко за цей жарт звелів жартуючи погріть йому киями плечі!

Пройшовши з гони, став так іще думати:

— А що́, як справді він характерник? Чував я нераз од старих козаків, що ці бурлаки, сидячи там у комишах та в болотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволі невольників, та й самих туркень іноді так мудро, що справді мов не своєю силою. Не дурно, мабуть, іде між людьми поголоска про їх характерство… Утікає од татар, розстеле на воді бурку та й попливе, си́дя, на другий берег… Ну, то вже дурниця, що ляхи з переполоху провадять, буцім запорожці ростуть у Великому Лузі з землі, як гриби, або що в запорожця не одна, а дев'ять душ у тілі, що поки його вб'єш, то вбив би дев'ятеро простих козаків. Може, не зовсім правда й про бурку. А що запорожцеві вкрасти, що задумає, то мов із гамана тютюну достать. Вони напускають ману́ на чоловіка…

Та й згадав, як у старого Хмельницького сидів у глибці такий, що́ ману напускав. „Що́ ви”, каже, „що мене стережете? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав'яжіть мене в мішок”. Зав'язали його та й притягли за трямки, аж він і йде з-за дверей: „А що́, вражі діти! Встерегли?”

— Що́ ж, — думає, — як і це такий химородник? Піду скоріш, щоб справді не вкоїв він якого лиха.

Та, ступивши швидкою ходою ступнів з десяток, зупинивсь ізнов, наче об стіну вдаривсь.

— Що́, — каже, — я за куряча голова! Кого я йду рятувати? Хіба в неї нема жениха боронити? Що́ я за вартовий такий? З якої ласки не спати мені по ночах, щоб який опияка, підкравшись, не злякав гетьманської молодої? Коли ти йдеш за гетьмана, то нехай поставить тобі на всіх дверях та воротях варту; а мені яке діло? Хоч нехай усіх вас перехапають ці розбишаки!.. Бачу я тебе заздалегідь, ясновельможний пане, як ти довідаєшся, що вкрадено в тебе з-під поли молоду! Бачу й тебе, горда пані-матко: чи так поглядатимеш зви́сока і тоді на нашого брата, як твій гетьман із сонцем на лобу́ проспить молоду, не згірш од іншого гультя́я! Бачу й тебе, ясная крале, як замчить тебе оцей шибайголова між чорногорці. Там жінкам не дуже догоджають. Скакатимеш ти через шаблю в цього дикого Тура; не раз згадаєш пісню:

Любив мене, мати, запорожець, Водив мене, босу, на морозець…

Мізкує так собі Петро, аж ось ізнов закопотіли коні. Слухає, і сам собі віри не йме.

— Невже таки справді цей запорожець знається з нечистою силою? — думає він. — Та постій, чи не сами вони вертаються?.. Ні, справді везуть!.. Проклятий! Мчить, як вовк ове́чку!

Коні над'їхали ближче. Дивиться Петро — Кирило Тур держить перед собою Лесю на сідлі, як дитину. Аж сумно йому стало. Леся була зовсім як очарована. Сидить, голубонька, схиливши голову, а рукою держиться за плече запорожцю. А той одною рукою піддержує бранку, а другою править коня. Сердешна тільки стогне, мов увісні щось страшне бачить. Щось неначе й говорить, та за солов'я́ми не можна розібрати: солов'ї́ перед світом са́ме розщебетались.

Жаль Петру стало Лесі; уже хотів вийти з-за куща, заступи́ть „отмича́рам” дорогу та й битись, не вважаючи ні на які чари; та вхопи́всь, аж при йо́му нема шаблі. Уже вони й обминули його, а він іще стоїть, не знаючи, що́ чинити. Аж ось Леся зразу закричала, мов прокинувшись. По гаю пішла луна, а голос її так і пройняв мого Петра до са́мого серця. Бігом кинувсь він до подвір'я, ухопив шаблю, допавсь коня, скочив на йо́го охляп. Василь Невольник, прокинувшись, думав, чи не цигани пораються коло коней, та підняв ґвалт.

— Не кричи, Василю, — каже Петро, — а буди козаків: украдено Череванівну з покоїв!

Василь Невольник підняв ізнов галас на ввесь двір; а Петро, не слухаючи його, виїхав у фірточку, схилившись, та й помчавсь, як вихор.

Тимчасом „отмича́ри” держали свою доро́гу, поспішаючи вибратись за́ ночі з київської околиці.

Бідна Леся, мабуть, добре ковтнула зна́харчиного зілля од переполоху: хилялась як п'яна, і нічого не знала, що́ з нею діється; прокинулась тільки, як пройняв її холодний вітер з поля. Гляне, аж вона серед пущі, на руках у страшного запорожця. Спе́ршу думала небога, що це їй сниться; далі скрикнула, та задармо. Розбишаки тільки зглянулись та всміхнулись між собою. Почала́ була благати, щоб не погубляли її, щоб пустили; так Кирило Тур тільки реготався.

— Що́ за дурний, — каже, — розум у цих дівчат!.. Щоб оце я, після такої праці, випустив із рук самохіть свою здобич! Ні, голубонько, цього в нас не буває. Та й чого тобі убиватись? Хіба я не зумію кохати тебе так, як і хто інший? Не плач, моє серденько: привикнеш, так житимеш зо мною не згірш, як і за гетьманом. Дівка, кажуть, як верба: де посади, там і при́йметься.

Не дуже вгамувалась Леся од такого розважа́ння: рвалась, кричала, здіймала до неба руки.

— Моє ти кохання! — каже тоді, одмінивши голос, Кирило Тур: — не кричи, коли не нажила́сь на світі! Ти думаєш, як нас наздоженуть, так я тебе живу випущу з рук? Чорта з два кому після мене достанешся! Цить, кажу! Ось бач, яка цяця?

І блиснув їй перед очима турецьким запоя́сником; а очі так поставив против неї, що сердешне дівча й помертвіло од стра́ху.

Виїхали з пущі на поле, аж уже на сході сонця зоря перемагає місяць. Почервоніло небо; починає на світ займатись. Дорога то спускалась униз, то знов підіймалась уго́ру. З'їхавши на високий кряж, озирнувсь Кирило Тур, аж ізпід гаю хтось мчиться навза́води на сивому коні. Він зупинивсь та й каже:

— Не буду я Кирило Тур, коли оцей їздець не за нами! І коли хочеш знати, чи бистре в мене око, то скажу тобі й хто це. Це молоде Шраменя. Пішло по батькові, як орля по орлові. Враг мене візьми, коли я не догадуюсь, який заря́д імчить так швидко цю кулю!

— Море, дра́гий побро! — крикнув Чорногор. — Чого ж ми гаємось? Утікаймо!

— Не такий, брате, в йо́го кінь, щоб утекти нам із „отмицею”. Та й на́ що воно здасться? Ні, лучче станьмо та даймо бой по-лицарськи.

— Бре, побро! Що́ ж із того буде? Нас двоє, стреляти нам проти йо́го не приходиться, а на шаблях Шраменкові не врадиш ти нічого. А хоч і врадиш, то не хутко; ще надбіжать та й однімуть „дівойку”.

— Знаю я, брате, — каже Кирило Тур, — як Шраменко рубається; тим то й не хочу у такому разі показати йому свою спину. Поглянь, поглянь, як махає шаблею! Мов запрошує добрих приятелів у гості. Нехай я буду ка-зна що, а не запорожець, коли сьогодні з нас один не достане лицарської слави, а другий лицарської смерти!

— Так ти хочеш, побро, один на один битись?

— А то ж як? Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного!

Тимчасом Петро над'їжджав усе ближче та ближче, а як побачив, що Леся махає хусткою, то ще більш почав гнати коня.

Запорожці тільки-що перехопи́лись через узенький місток над проваллям, що промила вода з одного байра́ка в другий. Кирило Тур спустив бранку додолу і передав побратимові, а сам зліз із коня, розібрав ветхий місток і покидав пластини в провалля. А на дні в проваллі рине й реве вода, підмиваючи крутії береги.

— Що́ оце ти твориш, побро? — питає Чорногор.

— Те, щоб Шраменя перш доказало, що згідне воно битись із Кирилом Туром.

— Бре, побро! Коли думаєш, що через провалля йому не перескочити, покиньмо його, а сами доберемо́сь скоріш до тайника.

— Еге! Може, у вас у Чорній Горі так роблять, а в нас над усе — честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала. Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на пле́чах. Не сьогодні, так завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже!

Тимчасом, як низовий розбишака мізкував про рицарську славу, Петро мчавсь на йо́го з шаблею. Уже близько. Як ось кінь — тиць! Зупинивсь над проваллям, уперсь передніми ногами, та аж захріп, настороживши уші.

— Ге-ге-ге! — каже по другий бік, сміючись, запорожець. — Мабуть, не понутру тобі такі ярки!

— Іродова душа! — крикне йому Петро. — Так то оддячив ти пану гетьману за гостину?

— За гостину? — каже. — От велике диво? У нас у Січі приїжджай хто хоч, устроми ратище в землю, а сам сідай, їж і пий хоч трісни — ніхто тобі ложкою очей не поротиме. А ці городові́ кабани усе мають за власне, що перші забрались у баштан!

— Іуда ти беззаконний! — кричить Петро. — Тебе обнімають і цілують за вечерею, а ти умишляєш ізраду!

— Га-га-га! — зареготав Кирило Тур. — Хто ж їх, дурнів, силував мене цілувати? Я їм кажу у вічі, що вкра́ду притьмо́м панночку, а вони здуру мене обнімають. Та що́ про те балакати? Ось лучче перескоч через рівчак, то ми з тобою покажемо оцьому юнакові, як б'ються козаки!

Обернув Петро коня, розігнавсь — думав якраз перемахнути, — а кінь ізнов зам'явсь. Заглянувши в провалля, як там рине вода, аж затруси́всь та й посунув назад, жарко хропучи і во́дячи очима.

А вражий запорожець аж за боки береться, регочучи.

— Ото проява, а не лицар! — гукає. — Подивіться на такого лицаря! Дівка ось на коні вдвох ізо мною перескочила через рівчак, а він прибіг та й задумавсь!

— Я б тобі швидко заткнув пельку, — каже Петро, — якби не забув ухопи́ть пістолі!

— Зроду я не пійму віри, — одвітува́в Кирило Тур, — щоб син старого Шрама бивсь по-розбишацьки, маючи в руках чесну панну шаблюку! Може б, і я зумів би зсадить тебе з коня кулею, та отже жду, поки ти надумаєшся, чи скакать, чи додому вертаться.

— Проклята шкура! — каже Петро, зскочивши з свого коня, — вовки б тебе їли! Обійдусь я й без твоїх ніг!

Та й одійшов назад, щоб розігнатись. Догадавшись, що́ він задумав, Леся затулила од стра́ху очі і молилась Богу, щоб допоміг йому. Тільки дармо вона лякалась. Хто б ні споглянув на його високий зріст, на тонкий та хисткий стан, хто б ні завважив молодецьку силу у руках і в ногах, усяк би сказав, що не зовсім іще лихо. Справді, розігнавшись, скакну́в Петро і якраз досяг до другого берега. Аж тут берег під ним хруп! Одколовсь, і вже козак похиливсь назад. Загув би якраз головою в са́ме провалля; та Кирило Тур прискочив і вхопив його за руку.

— Мистець, братіку, їй-Богу, мистець! — каже ве́село шиба́йголова. — Не дармо йде про тебе лицарська слава. Ну, тепер я рад з душі стукнутись із тобою шаблями.

— Слухай, приятелю, — каже, дишучи важко, Петро, — не буду я з тобою битись; тепер моя рука на тебе не підні́меться!

— Як це? Ти одступаєшся од бранки?

— Ні, одступлю́сь перше од душі!

— Так якого ж га́спида ти од мене хочеш?

— Оддай, брате, мені її без бою! Не будем марно крови проливати!

— Га-га-га! — зареготав запорожець. — Ото́ ще чудасія! Богдане, чи чуєш? Курячий же в тебе, пане Петре, мізок: не зовсім ти пішов по батькові. Який би враг примусив мене жартувать із гетьманом, коли б сам куций дідько не засів мені в серце? Ні, пане брате, полягти од твоєї шаблі байдуже, а оддать бранку — ой-ой-ой!.. Шкода́ й казати! Годі дармо балакати! Стукнемось так, щоб аж ворогам було тяжко, і нехай лучче про нас кобзар співає пісню, аніж розійтись чорт зна по я́кому!

Та й вийняв з піхви свою довгу, важку шаблюку.

— Ой панночко, — каже, — наша, панночко шаблюко! З бусурманом зустрівалась та й не двічі цілувалась; поцілуйся ж тепер із оцим козарлюгою, так щоб запорожцям не було сорому перед городовими, а чорногорці щоб не величались своїми юнаками!

— Так ти справді не оддаси її без бою? — питає ще Петро.

— Не йме віри вразьке Шраменя! — каже Кирило Тур. — Щоб же я на страшний суд не встав, коли ти до неї доторкнешся, поки в мене голова на пле́чах! Буде з тебе, чи може вкроїть тобі жупана?

— Нехай же нас Госпо́дь розсудить, — каже Петро, — а мене простить, що знімаю на тебе руку!

Та й собі вийняв шаблюку.

— Коханий побро! — каже тоді Кирило Тур чорногорцеві: — коли я не встою на ногах, не борони йому бранки! Махай у Чорну Го́ру, та скажи там своїм щурам-чорногорцям, що й на Україні рубаються незгірше. — Що́ ж ти, козаче, не нападаєш? — обернувсь він до Петра. — Твоє діло нападать, а моє боронитись!

Петро почав козацький грець.

Ще, може, звіку не схо́дились на цих полях такії два рубаки, одної сили, одної хисти, одного завзяття. Чи всто́їть же Петро против здоровенного, широкоплечого козарлюга Кирила? Той бо стоїть як буїй тур, вкопавши ноги в землю. Тільки ж і Петро був козак, не дитина: мав батькову постать і силу, воро́чав важкою шаблюкою, як блискавкою, а хисткий і проворний, як сугак на степу.

Забряжчали, задзвонили шаблюки страшно. Що один рубне, то другий одіб'є, аж іскри летять. Леся сама себе не пам'ятала од жа́ху. Той стук, те звякання, тії блискавиці понад головами, усе те діялось мов у неї в серці. А чорногорець аж на коні не всидить, ди́влячись на ту мономахію. Мистець він був у рицарському ділі, так йому страшенна січа побратима з Петром Шраменком була не герцем, а справді ігрищем.

А вони спе́ршу по́вагом складали шаблюки, мов тільки примірялись; а потім усе скоріш, усе з більшим притиском давали один одному маху. То приступали, то одступали; то розмахувались з усієї сили, що аж шабля свище, то знов один одного тільки манили, а самі чига́ли, як би рубонуть та й закінча́ти зразу. І так же то обидва знали тую шермицерію, що ні той того́, ні той того́ не зможе зачепити — одвічають сами́ шаблі. Тимчасом у обох очі вже йграють, як у звірюки; щоки горять; на руках жили понабрякали, як верьовки; і вже б'ють козаки на пропаще; іскри сиплються густо, і от-о́т комусь погибель! Аж зразу — черк! пополам обидві шаблі. Козаки з досади покидали об землю й хрести.

— Ну, як же нам скінчити? — каже Петро: розгарячивсь, і вже забув про мирову́. — Давай боротись, або стрелятись на пістолях. Нехай мені ніхто не доказує, що я не справивсь із запорожцем Туром!

— К нечистому з боро́нням! — важко ди́шучи, каже запорожець: — хлоп'яча забавка! Та ти ж мене й не брязнеш так о́б землю, щоб тут мені й со́-духи. А вже радніший я піти до чорта в зуби, ніж оддать тобі бранку. К нечистому й пістолі! Не велике диво просадить кулею чоловікові голову: а є в нас, коли хочеш, турецькі запоясники, кинджали, однакі завдовжки і одного майстра. Схопимся за руки по стародавньому звичаю та й нехай нам Господь милосердний одпуска наші гріхи!

Узяв у чорногорця булатни́й запоясник, приміряв до свого і подав Петрові. По́тім схопи́лись ліворуч та розчали́ знов грець, лютий, страшніший первого.

— Ей, дра́гий побро! — крикне чорногорець, — кінчай боржій, бо вже онде погоня!

— Не бійсь, — каже Кирило Тур, задихавшись, — поки підоспіє, закінча́ємо діло!

— О Боже, Спасителю! Це наші їдуть! — закричала Леся, глянувши на дорогу. А то стояла все, мов нежива, коло чорногорця, ди́влячись на страшне одноборство.

Справді по полю мчались козаки. Попе́ред усіх поспішав Сомко; за ним Паволоцький Шрам; за ними ще з півдесятка комонників.

Скоро виїхали з гаю, зараз загле́діли на узгір'ї наших рубак. Небо вже на сході сонця почервоніло, і шаблюки блищали здалеку, як красні блискавиці. Не вонпив старий Шрам, що його Петро укладе Тура, дармо що Тур такий коренастий. Як же поки́дали козаки шаблі та взялись за запоясники, так у йо́го і в душі похолонуло: не раз бо в такому одноборстві падали перед ним обидва разом. Так же й тут сталось. Доскакує Сомко із Шрамом до провалля, аж Кирило Тур із Петром дали один одному в груди так щиро, що й повалились обидва, як снопи.

IX

Чорногорець зараз кинувсь до свого побратима, а Леся до Петра. Забула, сердешна, на той час і стид і дівоцький сором: затулила йому хусткою глибоку рану, а сама так і впала на йо́го; плаче, голосить, серденьком називає. Що́ їй тепер і той ясний жених, і те гетьманство? Гаряча кров б'є з рани в Петруся́, промочила хустку, обмиває їй руку. Якби воля, оддала́ б тепер Леся душу, аби оборонить од смерти козака, що так щиро одважив за неї свою жизнь. Уже й Шрам із гетьманом, об'їхавши байрак, прискочили до того бойови́ща, а їй байдуже; вона плаче, вона вбивається над своїм Петрусем.

— Годі, доню! — каже Шрам. — Слізьми рани не залічиш. Дай лиш ми перетягнем її поясом. Ще, може, не зовсім лихо.

А Сомко, щоб помагати Шрамові, або лютувать на комишників, він, замість того, сам давай рятувать од смерти Кирила Тура.

— Бідна, — каже, — Турова голово! Я думав, ти тільки жартуєш ізо мною, по-давньому, аж тебе справді заморочив нечистий! Лучче б мені до віку не женитись, ніж оце бачить тебе без пам'яті і гласу!

А проте йому й байдуже, що молода його розливається слізьми над іншим та взиває серденьком.

— Не знаю, пане гетьмане, — каже Шрам, — яке в тебе й серце, щоб возитись коло цього собаки!

— А що́ ж, батьку? Хіба так оце його й покинути?

— Та нехай би пропадав ледащо, як заслужив!

— Ні, батьку, він не так думав, виручаючи з біди мою голову.

— Виручаючи з біди голову! А тепер трохи не згубив тобі молодої!

— Молода, батьку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде.

Леся дослухалась до його мови.

— Так от як він мене любить! — подумала собі небога, і серце її навіки од Сомка одвернулось.

Шрам тож посупивсь. Хоч і не сказав, та подумав:

— Йому жаль січового розбишаки, а що мій Петро лежить без пам'яті, про те йому й байдуже.

А Сомку не байдуже було й про Петра. Упоравшись коло запорожця, кинувсь і сюди.

— Що́ пан Петро? Чи єсть надія? — питає в Шрама. — Возьміть мою опанчу та припніть міждо коней.

— Гляди вже, пане гетьмане, свого запорожця, — каже понуро Шрам, — а в пана Петра єсть батько.

Та, знявши з себе рясу, і прип'яв до коней. Положили на рясу міждо двох ко́ней Петра та й повезли до подвір'я, придержуючи.

— От де, синку, довелось мені колихати тебе у козацькій колисці! — каже, йдучи позад йо́го, старий батько. — Не судив тобі Бог заквітчатись смертними ранами за Україну, а доскочив їх за чужу молоду!

Сомко хотів положити в таку колиску й Кирила Тура — не пожалував своєї саєто́вої опанчі, як тут де ні взялось двоє запорожців. Наскочили і зараз розпізнали, що́ сталось; не розпитували довго.

— Що́ це, — кажуть, — панове, ви хочете робити з нашим братчиком? Невже він такий сирота, що якби не городові́ козаки, то отут би й оставсь на степу, звірю та птиці на поталу? Ні, панове! Ще зроду братчик братчика у чужих руках не кидав. Оддайте нам його! Є в нас свої ліки — зараз поставимо його на ноги.

Та, не дожидаючись довго, моргну́ли чорногорцеві, схопи́ли Кирила Тура один за плечі, другий за ноги, положили попере́к коней перед собою, та й помчались як тії де́мони. Богдан Чорногор слідом за ними.

А Петра везли тихою ступо́ю із обережністю.

Сомко повів за руку Лесю, про здоров'я питав, голубив; та вона вже до йо́го була не та: за жа́лем та за ту́гою ні слова йому не промовить.

Пройшли за ярок, аж ось і Череваниха їде назустріч. Василь Невольник не жалуючи поганяє ко́ней. Зраділа мати, як побачила свою Лесю, що́ вже й казати!

А Шрам смутно привітав Череваниху:

— Бач, — каже, — нене, чого твоя дочка наробила! Уже де замішається ваш жіночий рід, то добра буде мало.

Посумувавши Череваниха над Петром, розпитавши в дочки, як що було, аж сплакнула, та й каже:

— Уже ж, пан-отченьку, коли таке лихо склалось через мою Лесю, то ми з нею мусимо й запобігти цьому лиху. Везіть пана Петра до нас у Хмарище. Не будемо ноче́й досипа́ти, а вже його на ноги поставимо. Я на своє́му віку доволі попов'язала ран козацьких, та й Леся моя до цього діла здатна. Немов Господь нам і поможе!

Шрам ізгодивсь, щоб везти Петра просто до Хмарища; а Черевань запросив гетьмана і всіх при йому знатних козаків до себе в гості.

Тоді Череваниха з Лесею поїхали попе́реду, щоб усе дома якслід спорядити. Дорогою Леся десять раз розказувала матері, як бивсь Петро із Кирилом Туром; і вже, чи дуже, чи ні, клопоталась у Хмари́щі Череваниха, щоб заготовить ліжко недужому, а вона більш ні про що й не дбала. У кімнаті, де перше сама спала, послала йому на своєму́ ліжкові перину, убрала сволок свіжими, щонайкращими квітками, завісила вікно шитою хустиною, і вже й рідна сестра не буде така до брата, як вона була до бідолахи Петра. Гості Череване́ві пили, їли, бенкетували в Хмарищі або пробували з гетьманом у Києві за військовими речами; Череваниха їх трактувала; а в Лесі тілько було й роботи, щоб копать коріння, варить зілля та сидіти над недужим. Допомагав їй Василь Невольник.

Петро мій мов удруге на світ народивсь. Що́ йому тепер, що Леся не його суджена? Вона його любить — більш йому нічого й не треба. Чи раз же то в недузі, одкривши очі, не то вві сні, не то наяву́, бачив він, як вона, нахилившись над ним, підстерігала, чи вго́ру, чи вниз іде його здоров'я? Як мати дитинку забавляє очима, щоб воно їй усміхнулось, так вона заглядала йому в вічі, довідуючись, чи вернув він ік пам'яті.

А він же то, ослабши усім тілом, жив тільки серцем, і хоч не зміг дви́гнути ні рукою, ні ногою, а серце билось, як вода в джерелі в криниці. Не бажав би він ні жизні, ні здоров'я, коли б йому так і вмерти, ди́влячись у тії очі, як у чисту воду. У саду щебече соловейко; запашний вітерець повіває в вікно скрізь цвіт садовини; тихе сонечко заходячи йграє по стіні з вишневими вітами; коло йо́го сидить його Леся, бере його за руку, прикла́дує свою долоню йому до гарячої голови… ні, не треба йому ні жизні, ні здоров'я, дайте йому отак зомліть, заснуть і не прокидаться до віку! Отже здоров'я почало брати го́ру, наповняло козацьке тіло, як вода коло́дязь; і губи зачервоніли, і очі зайграли.

Радується старий Шрам, радується й гетьман, а вже ніхто більш, як сама Леся. Тільки її радість схожа була на місяць під негоду: то сіяє він, як сріблом сипле, звеселяючи й поля, і села, і сади понад річкою; то за́йде у хмару, і як за́йде, то ввесь світ наче печаль покриє: річка мов ме́ртва, без іскор, тече поміж берегами; почорніли сади; по темних полях смутно. Небога Леся то веселиться серцем, то тяжко сумує, як згадає, що мусить одна-одинока тратити молодії літа у гетьманській світлиці, слухаючи тільки військовії розправи та погрима́ння кубків за трапезою. Розпізнала, голубонька, та пізно, що Сомко козак не до любощів. Нема в йо́го ні того ніжного слова, ні того люб'язно́го погляду, що веселить дівоче серце. Гетьман він на всю губу, пишен і красен; та не згляне й не заговорить так од серця, як той бідний Петрусь. Отже треба коритись своїй долі; шкода́ й казати батькові або матері. Нехай і сам Петрусь про те не відає!

Став він очуня́ти, стала вона рідше до його надхо́дити, ніби боїться його й соромиться.

— Чого ти, Лесю, наче ховаєшся од мене? — каже він їй раз, піймавши її за руку.

Вона нічого йому не сказала, тільки слі́зки заблищали на очах.

— Не ховайсь од мене, серденько, — каже Петро. — Будь мені за рідну сестру. Не судив нам Бог жить із собою, нехай оддають тебе за іншого, а я до віку не перестану тебе любити, як свою душу.

— Лучче вже зразу розійтись та й не зустрічатись! — промовила Леся, та й вирвалась од йо́го, і пішла в садок виплакати своє горе на волі.

Отже нераз і послі того при́йде було і сяде в йо́го коло ліжка, — сяде, заспіває яку смутную пісню; усе, що на душі єсть, усе виспіває. Нічого було й не говорять, дивляться тільки одно на одного, а що на душі робиться, усе їм розумно.

А Сомко про те не думає й не гадає; та й Шрам і Черевань і сама Череваниха байдуже. Бо в ту старовину коли дівка заручена, то вже й годі, уже й не кажи, що не цей, а той мені люб, а то на ввесь світ піде слава. Тим то усі були й безпечні та й самі вони, Петро із Лесею, мовчки сумували.

Тільки-що знявсь Петро на ноги, аж ось надійшла Сомкові чутка, що воєводи од царя прибудуть швидко до Переяслава. Годі тоді в Череваня бенкетувати; рушив зараз Сомко у дорогу, щоб привітати їх у себе в гостині. А Шрам собі ждав — не дождався Ґенеральної ради, щоб, забравши з того боку усі козацькі потуги, і йти на Тетерю. Череванисі було на думці гетьманське весілля, а Черевань рад був гуляти хоч до віку між веселим козацтвом. І так між собою уряди́ли, щоб їхав він із дочкою під Ніжень до свого шуряка Гвинтовки, осаула полкового ніженського; а Шрам з сином мав їхати у Перея́слав до Сомка гетьмана і щоб, одбувши воєвод, справити гетьманське весілля на всю Україну, і на весіллі разом усю старшину до походу на Тетерю приклонити, та зразу його мов сіткою й накрити, щоб не було двох гетьманів на Україні.

Як ось, виїжджають за Броварський бір, за піски, аж із Перея́слава до Сомка гонець курить.

Хто ж той гонець? — Сам перея́славський сотник, Іван Юско. Скоро наші розпізнали таке диво, зараз наче хто й сказав усякому, що склалось щось недобре.

— Із якими вістьми́? — питає гетьман.

— Бодай і не казати, пане ясновельможний!

— Що́? Невже татари?

— Гірш од татар! Із одного Васюти народилось тобі, пане гетьмане, четверо, коли не лічи́ть Іванця!

— Та кажи просто, щоб тобі язик усох! — крикне Сомко.

— Лучче, якби всох, пане гетьмане, ніж возвіщати тобі таку вість! Зінько́вський, миргородський і полтавський поклонились Іванцеві!

— Як? Мої полковники перейшли до Іванцевого боку?

— Усі троє, як чуєш, пане гетьмане.

— І миргородський, і полтавський, і зінько́вський?

— Усі троє; оставсь при нас по цей бік Ніженя тільки лубеньський та га́дяцький.

— Чому ж мені не дано звістки?

— Ще не пройшло й дня, як прийшла вона у Перея́слав.

— Що́ ж? як? чи коли? Хоч розкажи толком.

— А от як, — каже сотник Юско. — Їздив наш бурмістр до князя Ромода́новського з грошима у московську казну́; аж чує, що князь у Зінько́ві. Завернув туди, аж там Остап миргородський і Дем'ян полтавський з старшиною; бенкетують усі у зінько́вського Грицька. Ну, це ж іще нічого. До кня́зя, аж у кня́зя повно запорожців, і все з тих гольтяпак, що́, попропивавши худобу, служили в козаків по дво́рах, а далі, не звикши слухати господаря, повтікали п'янствувати на Запорожжя. Пізнали деякі бурмі́стра. „Чи не од кра́маря”, кричать — уже вибачай, ясновельможний у цім слові — „чи не од перея́славського кра́маря до кня́зя? Чорта з два тут поживитесь! Ось ми вас, городови́х кабанів, хутко впораємо!” Розслухається, аж тут о́сь яка вродилась новина — бодай мені не чути і не казати! Князь із Іванцем побратавсь, зове його гетьма́нушкою запорозьким, оддав йому, покищо, Україною по Ромен владіти.

Сомко аж за голову взявся.

— Миргородський, — каже, — полтавський… проміняти мене на Іванця! Ні, пропала вже, бачу, рицарськая честь на Україні! Положили ми її з батьком Богданом у домовину! Та гляди лиш, — каже Юскові, — чи правда ще цьому́?

— Ой, коли б то цьому́ була брехня! — одвіту́є Юско. — Так отже істинно, що Іванець у Зінько́ві гуляє в кня́зя. Бачив його бурмі́стер, так як ти мене, пане ясновельможний. А запорожці, кажуть, велику ласку у царя мають і чого попросять, усе цар по їх робить. Тим то князь, зазвавши полковників до Зінько́ва, погодив їх царевим словом, слухати Іванця як гетьмана. А в нас тепер бач, як завелось? Що кожен себе гледить, аби йому було добре. Запобігаючи царської ласки, усі троє згодились, щоб Іванець по Ромен Україною правив.

— Так, так! — каже гірко Сомко, — гетьмануй над нами хто хоч — чи рицар, чи свинопас — аби ми полковникували. О, неситая жадоба старшинува́ння! Тепер то я побачив тебе в вічі. Гнешся ти перед усякою поганню в дугу́, аби тільки верхово́дить над іншими!.. Ну, а Васюта ж? І той поклонивсь Іванцеві?

— Ні, ма́буть, — одвітува́в сотник Юско, — бо, каже бурмі́стер, попившись, запорожці і на Васюту похвалялись та й на всю городову́ старшину недобрим духом дишуть, а найбільш тії, що́ з винників та з парубків, що которого хазяїн коли вдарив або злаяв, то вже тепер похваляються за все оддя́чити.

— Ось якими новинками привітають нас у моїй гетьманщині! — каже, гірко всміхнувшись, Сомко до Шрама. — Ну, та ще поміряємось, чия візьме. О, та й провчу ж я своїх зрадників.

— Що ж ти, сину, думаєш чинити? — спитав Шрам.

— А що ж! Їхати до Перея́слава, постягати до обозу підручні мені полки, та й стоять хоч против цілого світу! Що́ мені тії князі та бояри? Що́ це вони видумали — шматувати Україну? Наше право козацьке, ніхто міждо́ нас не втручайся! Де два козаки, там вони третього сами́ судять. Побачимо, чия буде сила!

— І оце, — каже Шрам, — замість войни з недоляшком Тетерею, заведеться війна між сьогобічними полками! Бо вже коли загарбав у свої руки Іванець три полки, то без бою його з України не випреш. А Васюта собі підніметься, бо за ним уся Сіве́рія, уся Стародубівщина потягне. Дожидайтесь же тепер, паволочани, поки Сомко справиться з своїми ворогами! Коли б іще під цю заверюху сам Тетеря не переліз через Дніпро: бо в їх з ляхами щось таке вже компонується.

— Ну, а що́ ж би робив, батьку? — питає гетьман. — Порадь мене своєю головою; я тебе послухаю.

— От що́ я тобі пораяв би! Їдь лиш ти у Переяслав, та пиши листа до усіх полковників, щоб убоялись Бога та подумали про козацьку славу, що ось Іванець простягає руку, щоб її скаля́ти, внівець обернути. А я тимчасом поїду з Череванем у Ніжень. Я одкрию божевільному Васюті очі, що й сам пропаде́ і другим наробить лиха, як не буде за тебе держатись. Нехай лиш він приложить свої потуги до твоїх; тоді в усякого руки опустяться, а твої полковники знов до тебе вернуться.

— Нехай тепер вертаються, а вже не я буду, коли не зроблю з ними так, як покійний гетьман із Гладким.

— Ну, не хвались іще, синку, та Богу молись, — сказав понуро Шрам. — Тоді скажеш гоп, як перескочиш. Не тратьмо дармо часу, попрощаймось.

Попрощались і роз'їхались. Ніхто нікому не сказав на прощання веселого слова. Усім на серце пала тяжка ту́га, мов перед яким великим горем.

— Еге-ге! Бачу, бачу, куди доля хилить Україну! — говорив сам собі Шрам, понуривши голову. Їхав позад усіх, не хотів ні з ким розмовляти. — Невже ж, — каже, — оце справді усе й розкотиться, як горох із жмені? Невже ж на те козаки воювали і кров свою проливали, щоб пропала козацька слава порошиною з дула?

Та й згадав старий смутну пісню, що зложив божий чоловік, як умер батько Хмельницький:

Чи вже ж дармо тая безщасна Україна Богові молила, Щоб міцна Його воля з-під кормиги лядської слобонила, На позо́р та поругу невірним не давала, щастям наділила, —  Чи вже дармо вона Богові молила?

— Мабуть, що дармо, — думає собі Шрам, — мабуть, не така Божа воля, щоб Україна з упокоєм хліба-соли уживала! Чи, може, приходить уже кінець світу, що возстане свій на свого? І звідки ж підійметься хмара, Боже Ти мій милий?.. Запорожжя перше було гніздом рицарства козацького, а тепер виводить тільки хижих вовків та лисиць. Оце, мабуть, дожились вражі сини до порожніх кишень, то й заводять між народом трусу́, щоб під каламутний час людськи́м добром поживитись. Зави́дно, мабуть, стало проклятим сіромахам, що в городово́го козака повно в господі. А який же враг посилав на Запорожжя, як по розгромі ляхів усякому було вільно займати займанщи́ну? Ні, ось підем рицарювати! П'я́нствувать та баглаї́ бить, а не рицарювати!.. Пожалуй, інші спасенні душі справді одбігли займанщи́ни, яко суєти мирсько́ї; а другий розбишака пішов у Січ, аби не робити діла на господарстві. От і нарицарювали! Утішайсь, Україно, своїми дітками! Іванець підлестивсь до січовиків, та тепер і ко́їть з-під руки в кня́зя, що хоче. Бачу, до кого він добирається — хоче Сомкові дружби доказати; та ще ж Бог нас не зовсім покинув, іще, може, набереться сотня-друга вірних душ на Україні!

Мізкуючи так, слухає, аж із-переду піднявся якийсь галас. Косили над дорогою косарі, а один упивсь, та й простягсь серед шля́ху; а Василь Невольник, мабуть, задрімав та й наїхав; от і зчинилась заверюха. Завзятий під ту чорну раду сільський люд ізробився.

Шрам стиснув коня острогами і підбіг швидче до ридвана.

— Карма́зини! — гукали п'яні косарі. — Ізнов розплодилась вельможна шляхта поміж миром! Та нам не вперше викошувати цей бур'ян по Україні!

Та й точаться до ридвана, махаючи косами. А один преться з сокирою, щоб притьмо́м колеса рубати.

— Геть, іродові душі! — крикне на їх Шрам.

Побачивши перед собою попа, усі зараз трохи й зупинились.

— Що́ це? — каже Шрам. — Чи ви турки, чи татари, що нападаєте на подорожніх? Чи в вас християнська душа, чи вже і Бога й віру забули?

— Ні, пан-отче, — обізвавсь один, — не забуде чоловік християнської віри довіку! Та як же сте́рпіти, коли притьмо́м да́влять карма́зини людей по дорогах?

— Та ще, слава Богу, в нас руки не в кайданах! — озвалось уже двоє, чи троє, — ще не попустимо глумитись над собою! Буде вже й того, що один свиту золотом гаптує, а інший, може, й сірячини не має; один оком своїх сіножатей не займе, а ми ось із половини косимо. А вибивались із-під ляхів усі укупі.

— Так! Бачу, бачу! — каже сам до себе Шрам, — усюди пробралась із Запорожжя ха́лепа!

— Із Запорожжя! — кажуть. — Де тобі, пан-отче, із Запорожжя? Це все наші городові́ ко́ять, а на Запорожжі усяк ріве́н. Нема там ні панів, ні мужиків, ні багатих, ні вбогих.

— Біднії, сліпорожденнії ви діти! — сказав їм крізь сльози Шрам. — Нехай Госпо́дь змилується над вашою темнотою! Пустіть коней, пустіть! Не заступайте дороги, а то я призову на ваші глави проклятіє Господнє!

— Ну вже пустімо, ні́чого робити, — кажуть косарі, розходячись по боках дороги. — Знав ти, пан-отче, що́ сказати! А вже, якби не ти, то ми б дознались, із якого дерева повиточувані спиці в ридвані. Не оборонили б його й позлотистії цяцьки, що дурнії ляхи повимудровували!

— Нехай вас Бог милує! — каже од'їжджаючи Шрам. — У тяжкому недузі ви ходите! Про́клят, про́клят химородник, що заморочив вам голови!

Отакі пісні́ слухали наші подорожні до са́мого Ніженя. Чи заїжджав Шрам до кузні, підкувати коню́ підкову — у кузні коваль, забувши про залізо в горні, балакав з хуторянами про чорну раду:

— Що́ ви, — каже, — лагодите чере́сла та лемеші? Лагодьте лучче ба́тьківські списи́, бо буде хутко усім робота. Їхали в Ніжень запорожці, так казали, що знов піднявсь такий гетьман, як Хмельницький.

Чи схо́дилась де у сельці між миром судня рада — діди, замість щоб укладати громаді суд, розказували, звідки почало́сь козацтво, і як увесь мир вибивсь був із-під ляхів і недоляшків на волю.

— Що́ тепер за державці-козаки, — каже інша сива борода (бо тоді поважні посполитії люди носили бороди), — ще з такими можна поборотись. То он як за Наливайка, або за Павлюгу були ляхи-державці та недоляшки! Один над сотнею сіл. Та і з тими я́кось же наші справлялись. Он, як був Кисіль, або Вишневецький Єрема… батечки! Було йдеш, чумакуючи, сте́пом: Чиє село? „Вишневецького”. Чиї лани? „Вишневецького”. Чиє старо́ство? „Вишневецького!…” та й за тиждень не пере́йдеш його держави. Знаєте, робили тії великії пани з королем, що хотіли, так усі городи́ й при́городи пороздавав їм король то на старо́ства, то на волості. Та й з такими ж то, кажу, дуками батьки ваші справлялись.

Отак як зачне оповідати, мов із письма беручи, сива голова, то судня рада й про свій суд забуде.

— Ну, як же, як вибивались наші з-під лядської кормиги? — питають молодші.

— Ге, як! Біг нашим помагав. Ляхи та недоляшки думали, що як притопчуть козака, або посполитого, то й лежатиме, мов хворостина на гре́блі; мали вони нас за скот незмисле́ний. А наш брат, сірома, у своїй драній свитині, що день, що ніч, з плачем зове на поміч Бога. Ляхи та недоляшки тонуть було у перинах, п'ють, гуляють, а наш брат, як той невольник до отця-матері, озивається до Бога, перед Богом душу свою, як горющу невгасиму свічку, ставить: тим то й не слабло наше серце, тим то ми сміливо рушали супроти нечестивої сили, і Господь по всякчас помагав нам!

Та отак гу́торить-гу́торить сільська громада, та й зачне ту Хмельниччину до свого ча́су прикладувати, зачне перебирати, як хто з козацької старшини розбагатів і з чого то так на Україні стало, що в одного ні ґрунту, ні хатини немає, треба в підсусідках проживати, а другий на свої лани людей не назоветься, за всю осінь не обореться. От інший тут знов прийме річ, та й піде про займанщини прикладувати:

— Як слобонили наші з Божою поміччю од ляхів Україну, так тоді по обидва боки Дніпра уся земля стала козакам спільна і обща. От і давай ділить по полка́х Україну: одні села до одного по́лку, а другі до другого тягнуть, і у полковому го́роді судову справу собі мають. Ну, а в полках осягли козаки й позаймали землі під сотні, а в сотнях під городи́ та під села; а там уже під свої двори́, хутори́ та левади. От би, здавалось, і добре, та горе, що старожитні козаки, що з предку-віку козаками бували, військовій черні позавиділи, не схотіли ділитись рівно. „Які вони”, кажуть, „козаки? Їх батьки та діди зроду козацтва не знали. Зробимо пе́репись, і хто козак, той вольность козацькую матиме, а хто па́хатний хрестянин, той нехай свого діла гледить!” Зчинилась була буча немала: поспільство свого козацтва рішатись не хотіло, що ледве покійник Хмельницький утихомирив. І ото, которі багаті, що на доброму коні збройно до обозу могли виїжджати, тії зостались козаками і до леєстру козацького записані; котрі ж ходили піхом, так зостались у поспільстві (опріч міщан, що по городах торги і комори крамнії мали), осіли на ранґових, або на маґістратських та на чернечих ґрунтах, або у шляхти та в козаків підсусідками, а інші зостались козацькими підпомічниками, що двадцять, тридцять чоловік одного козака споряджають. Ці б то, може, й собі, як от і ми, козацької вольности пошукали, коли ж не сила! Як старшина з гетьманом розпорядила, так і зосталось. Давай посполитий до скарбу і подачку од диму, давай і підводу, і греблі по шляхах гати, а козак, бач, нічого того й не знає. При́йде було полковник, або військовий старшина, до гетьмана: „Благослови, пане гетьмане, заняти займанщи́ну!” та й займе, скільки оком закине, сте́пу, гаїв, сіножатей, рибних озір, і вже це його родова́ земля, уже там підсусідок хоч живи, хоч до другого державці, коли не любо, вбирайся. Зно́в прийде сотник, чи осаул, чи там який хорунжий полковий, до полковника: „Благослови, батьку, заняти займанщи́ну!” — „Займи, синку, скільки конем за день об'їдеш”. А сотники козакам займанщи́ни по всій сотні роздавали. Оборе плугом, обнесе копця́ми, ровом обкопає, або огряничить кляка́ми, та вже й не суньсь туди наш брат; де заб'є на болоті палю, там уже ти млина не будуй: сам він, або його діти збудують. Отак то, братці, отак то, діти, тії багатирі, тії дуки-срібля́ники з голоти розплодились! У Хмельниччину рідко який шляхтич зачепивсь на Україні, приставши у козацтво, а тепер їх не перелі́чиш! Деякі повила́зили знов із Польщі та повипрошували в гетьмана ба́тьківщину або матери́зну; а більш цього вельможества із козацтва таки начинилось. І вже інший і забув, із чиїм батьком разом до війська у сіромяжці йшов. Той же зоставсь ув убозстві, а йому фортуна на войні послужила, у старшину, у значне козацтво ускочив, а далі займанщи́ну заняв, свиту гаптує, а ми, сімряги, мовчки латаємо. Отак то, братці! отак то, діти!

А Шрам збоку слухає-слухає, та не знає, що вже тим навісни́м речника́м і казати.

— Нічого й річе́й дурно тратить, — думає собі. — Тут, бачу, довго хтось поравсь, а не хто більш, як отії проклятії комишники! Бач, яку старовину розворушено! Тоді ж і Бог благословив против гордих дуків та беззаконної шляхти ставати; а тепер Іванець для своєї кори́сти роздуває старе огнище. Темний люд закарбував собі в голові „карма́зини” та „нашийники”, так тепер тільки тюкни, він по готовому сліду безумнії речі й городить, сам себе возмуща́є, а лукавий Іванець тимчасом до свого добирається! Велика буде милость Божа, як ми його подужаємо!

X

Другого дня, на заході сонця, збли́жились наші подорожні до Гвинтовчиного хутора, що стояв трохи у боку́ од Ніженя, серед гарної дубової та липової пущі.

Проїжджаючи мимо ковалеву хату (у пущі жив коваль хуторськи́й), тільки-що Шрам одрізнивсь од своїх, щоб поспитати, чи дома пан Гвинтовка, як із дверей мов лихий пхнув жінку, трохи коневі під ноги не сунулась; а за нею з макогоном вискочив з хати чоловік.

— Уже ж, — каже, — я тобі дам за ці пісні́! Добравсь тепер я до тебе!

Бачить жінка, що нікуди втікати, давай круг Шрамового коня бігати.

— Ось, — каже, — лихо велике! Хіба нельзя вже й заспівати:

Ой ти, старий дідуга́, Ізогнувся як дуга́, А я, молоденька, Гуляти раденька…?

Чоловік справді вже був сивий, а жінка чорноброва й молоденька.

— Ось постой, — каже, — суча дочко, дай мені тебе за космаки піймати; я тобі покажу́ свою старість!.. Смійся, смійся! Засмієшся ти в мене на ку́тні!.. Морга́й, морга́й! Ось як моргну́ тебе, то й ногами вкриєшся!

Та й давай гасати за нею круг Шрамового коня.

А вона:

— Оддиш бо трохи, Остапе! Бач, як засіпся! А я тобі заспіваю другої, коли ції́ не вподобав.

Та й заспівала, танцюючи кругом та плещучи в долоні:

Коли б мені або так або сяк, Коли б мені запорозький козак. То б він мене сюди-туди повернув, То б він мене до серденька пригорнув!

— Е, так о́н якої ще! — закричав чоловік. — Уже ж тепер від мене не влизне́ш! То-то я бачу, що запорожці щось дуже часто заходять до тебе, суки, води напиться! А в їх не вода на думці!

Та й почав ізнов ганятись за жінкою. А вона бігає круг Шрамового коня та ще більш його дратує.

— Згиньте ви к нечистому! — каже Шрам, — дайте мені проїхати!

— Де ж мені, пан-отче, дітись? — каже жінка. — Він мене вб'є, як наздожене. Тут хоч дурний, та такий злий, як собака.

— Сором тобі, — сказав тоді Шрам чоловікові, — сором тобі із сивими уси́ма та блазнем себе являти!

Коваль тоді розшоло́пав, перед ким він єсть, уклонивсь пан-отцеві та й потяг у хату, піймавши о́близня. Тільки на порозі ще посваривсь макогоном на жінку, а вона йому, регочучи, показала дулю.

— Чи дома пан осаул полковий? — поспитав у неї Шрам.

— Та дома! — каже. — Там усе з запорожцями бенкетує.

— Як? Гвинтовка з запорожцями?

— А чому ж пан-отче? Хіба не знаєте, що запорожці тепер перші люди у світі? Кажуть, подарував їм цар усю Україну.

— Щоб ти окаменіла, як Лотова жінка, за такі речі! — крикнув з досади Шрам, та скоріш і поїхав од неї.

— Сіль тобі на язик, печи́на в зуби! — оддала́ потиху ковалиха, бо була трохи п'яненька.

Наздоганяючи своїх, Шрам іще раз зупинивсь, стрівши божого чоловіка.

— Отак, — каже, — діду! Не схотів їхати зо мною, та перше ме́не тут опинився!

— Е, та це Шрам до мене говорить! — каже божий чоловік.

— Як оце тебе Госпо́дь сюди заніс? — питає Шрам.

— Та от, попали мене у свої руки прощальники, сиплють срібло-золото, не одпускають од себе жадною мірою, та оце й під Ніжень затягли.

— На́що ж ти їм тут здався?

— Оставили на мої руки товариша. Занедужав у їх курінний. „Одходи нам, батьку, цього козака, так ми тобі поможемо не на одного невольника”. Так оце живу тут та й няньчусь із ним, як із дитиною: то співаю йому, тощо. Здобувсь добре сіромаха. Той самий, що з твоїм Петрусе́м ізчепивсь.

— І оце тобі одогрівати таку гадюку!

— А чому ж? Мені усі ви рівні: я в ваші чвари та свари не мішаюсь.

— Іродова душа! — каже Шрам, — трохи мені остатнього сина не спровадив на то́й світ!

— А що пак твій Петрусь? Як мається?

— Тут ізо мною. Насилу бідний на ноги ізнявсь.

— Так ви оце в Гвинтовки гостюватимете?

— Хто в Гвинтовки, а я поїду просто до Васюти.

— Не застанеш ти Васюти в Ніжені; поїхав, кажуть, у Бату́рин на раду.

— На яку раду?

— Хто ж його знає, на яку! Усе, мабуть, про гетьманство клопочеться, так от ізозвав раду ще в Бату́рині.

— Так і Гвинтовка там?

— Ні, мабуть, йому не треба Гвинтовки до цього діла. А то чому б не зозвать ради у свому столе́чному місті? Та цур йому! Що́ нам до того? Прощай, пан-отче, не задержуй мене.

Та з цим словом одвернувсь і пішов собі гаєм.

Шрам наздогнав свій поїзд коло високих воріт пана Гвинтовки.

Будинки в цього зна́чного козака були не Череваневих: ґо́нтова криша височенна, у два п'я́тра; а в криші вікна повироблювані, і різаною мережкою скрізь гарно облямовані. Зве́рху криші по ріжках шпилі, а наверх комина вертиться по вітру залізний півень. Панський будинок був. А посере́д двора в Гвинтовки стояв стовб, і в стовбу́ усе кільця, то залізні, то мідні, то срібні. Ото знак, що простий козак або посполитий в'яжи коня до залізного; а хто зна́чний козак, то до мідного; якже хто рі́вня господареві, так той уже до срібного.

Череваниха, розгле́дівши те все, обернулась до Шрама, та й каже сміючись:

— Не дурно ж, мабуть, у мого брата жінка княгиня: у йо́го все не по-нашому.

А Шрам понуро:

— Це вже так: дьогтяр і смердить дьогтем. Коли взяв польку, то вона тебе наскрізь своїм духом пройме.

Як ось, тільки що́ наші в'їжджають у ворота, аж пан Гвинтовка вертається з полюва́ння в другі. Круг його хорти на мотузках; за ними їдуть козаки, трублять у роги, та ще пар зо́ дві й волів ведуть за собою.

— Еге, добродійко! — каже Шрам Череванисі: — та твій брат справді, бачу, у пани пошився! Коли козак водив хорти за собою на мотузках?

— Це ще не диво, — каже Череваниха; — а диво, що он якого зві́ря вполювали!.. Як ся маєш, як живеш, пане брате? — закричала до Гвинтовки. — Привітай лиш нежда́них гостей.

— І жда́них, і давно званих! — каже Гвинтовка, під'їжджаючи до ридвана. — Чолом, кохана сестро! Чолом, любий зятю! Чолом, панно небого! Е, та хто ж оце ще з вами? Невже це пан Шрам?

— А кому ж би була нужда, — каже Шрам, — забиватись сюди аж із Паволочі? Ось мій і син, пане полковий осауле, тобі до послуги.

— Ну, вже такої радости я й не сподівавсь! — каже Гвинтовка. — Настусю, Настусю серденько! — крикне, обернувшись до будинка, — вийди лиш подивись, які до нас гості завітали!

У дверях з будинка показалась господиня. Ще була молода й хороша, тільки бліднолика пані. Зараз було видно, що це не нашого пера пташка. Не та в неї хода́, не та й постать, та й українська одежа якось їй не припадала. А гарна, чорноброва була пані.

— Княгине моя! Золото моє! — каже їй Гвинтовка: — Привітай же моїх гостей щирим словом і ласкою. От моя сестра з дочкою; от мій зять; а ось високоповажний пан Шрам із сином. Його всяк знає на Україні і в Польщі.

Княгиня зійшла з рундука назустріч гостям, веселенько всміхаючись, тільки дивилась я́кось так жалібно, що аж чудно усім здало́сь. Зараз можна було догадатись, що в неї лежить на душі якесь тяжке, невсипуще горе.

Гвинтовка скочив з коня, узяв свою жінку за руку і підвів до ридвана. А Череваниха з дочкою тож вилізли з ридвана, щоб привітатись із своєю вельможною родачкою. Огля́дують тую княгиню, як яке диво; до неї, — аж княгиня наче їх і не бачить. Щось друге в неї перед очима; аж помертвіла, наче щось страшенне побачила. Далі як крикне несвоїм голосом:

— Ридван! — та й упала без пам'яті.

Усі засмутились; не знали, що це з нею сталось. Один Черевань усміхавсь, догадавшись, що́ тому за причина.

— Ге! Не дивуйтесь, — каже, — бгатці: ридван цей узяли ми під Зборовим, а в ридвані сидів князь із княжа́м. Кня́зя ж погнали татари до Криму, а княжа́ вражі козаки, насунувшись, кіньми затоптали.

Княгиню тимчасом підвели з землі. Здихнула небога на вітрі, та, мабуть, почувши, що́ сказав Черевань, аж застогнала, наче її хто ножем шпирну́в у серце.

— Бач, лядське ко́дло! — каже тоді крізь зуби Гвинтовка. — Я думав, вона вже забула прежні норови́, аж, мабуть, вовка скільки хоч годуй, а він усе в ліс дивитиметься!

— Га-га-га! — засміявсь Черевань. — Хіба ж я тобі не казав: „Ей не бери, бгате Матвію, ляшки: не буде тобі з нею щасливого життя!

— Цур йому! — каже Гвинтовка. — Годі вже про це! Просимо до господи, дорогії гості. Ви, чорти! — гукнув Гвинтовка на свої слуги, — чого стоїте поторопівши? Однесіть панію в покої.

— Скажи, Бога ради, — спитавсь у Гвинтовки Шрам, як увійшли до світлиці, — що́ оце за дикий звір із рогами показавсь у ніженських пущах? Ганялись наші батьки по низових степах за білорогими сугаками; ганялись наші діди, коли правда, що співають у піснях, і за золоторогими тура́ми по дніпрових борах, а на такого тяжконогого звіря ще зроду ніхто не полював.

— Інший, — каже, — пан-отче, тепер час, інші й звичаї. Сугаки та тури їли одну траву, а цей тяжконогий звір перегризає дуб і всяке дерево, при самому корені.

— Га-га-га! — засміявсь веселий Черевань: — це вже, бгатіку, справжня загадка.

— Он, бачите, — каже Гвинтовка, — ідуть у двір, познімавши шапки, ніженські кушнірі та салогуби? Які тепер смирні та покірливі, що в мене воли в дворі; а піди поговори з їми в маґістраті: там зараз покажуть тобі трухлий шпарґал із вислою печаттю!

— Та що́ ж тобі заподіяли ці добрі люди? — питає Шрам.

— Справді, що добрі! — каже всміхнувшись Гвинтовка. — Коли б ти почув, пан-отче, як ці добрі люди на городову́ старшину з запорожцями похваляються! Запорожці тепер з міщанами як рідні брати; п'ють та компонують укупі, як би нашому брату яму викопати. І така завелась смілость у вражих мугирів, що їде зна́чний козак улицею, ніхто й шапки не ламає.

— Та підожди ж, пане брате, — каже Шрам, — а ти ж сам чия сторона?

— Оце ще! — каже Гвинтовка. — А вже ж гетьманська.

— А чого ж ти водишся з запорожцями?

— Хто це тобі сказав?

— Хто б ні сказав, а чутка така, що ти бенкетуєш із ними незгірш од міщан.

— Плюй ти, пан-отче, тому в вічі! Щоб оце я, будучи паном на всю губу, не знайшов собі ліпшої компанії над запорозьку челядь!

— Так, так, — каже собі крізь зуби Шрам, — бачу вже я добре, що ти пан, хоч і не кажи.

А Гвинтовка глянув у вікно та й гукнув на свої слуги:

— Хлопці! Бийте вразьких личаків по гамалика́х! Женіть батогами з двора хамове ко́дло!

— Ка-зна що, бгате! — каже Черевань. — Хто ж таки християнина, наче собаку, проганя од порога!

А Шрам, не витерпівши, додав:

— Так робили тільки пани ляхи та наші недоляшки. Чи не обля́шила й тебе твоя княгиня?

— Як оце так? — крикне Гвинтовка.

— Так, що твої речі і звичаї годились би й звірю Єремі.

Почервонів як мідень Гвинтовка.

— Батьку! — каже. — Од одного тебе, я сте́рплю такі речі, не проливши гарячої крови́! Я такий Єрема, як ти Барабаш. Єрема!… Та нехай сатана візьме мою душу, коли не рад я повсякчас вийняти за Україну шаблю один против десятьох!

Та й вийняв з піхви шаблю і блиснув нею на сонці; а сонце вже сідало, і тільки на сволоці крізь вікна червоніло.

— Ну, ну, угамуйсь, — каже Шрам, — хіба ж я тебе не знаю? Мало чого скажеться під гарячу мінуту? Не все, кажуть, переймай, що по воді пливе.

А сам собі подумав:

— І Єремі дорога́ була Україна; і він махав за неї шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?

— І справді, — каже Гвинтовка, — припало ж мені тепер змагатись, як треба гостей шанувати. А гей, княгине! Давай лиш козакам вечеряти!… Помиливсь ти, пан-отче, — каже знов до Шрама, — дуже помиливсь, сказавши, що жінка мене обля́шила. Тривай лиш, чи не я її окозачив. Дивись, не гайдуки, не маршалки застилають у мене стіл. Доказали ми ляхам козацької слави: княгині їх тепер слу́жать козакам за столом і не за столом! А ти кажеш, що жінка мене обля́шила. Княгине, моє золото! Чи ти спиш, чи не чуєш? Вечеряти козакам пора!

Так вигукував осаул полковий Гвинтовка: хотів притьмо́м довести перед Шрамом, що в йо́го жінка все одно, що служебка, хоч би вона була сто раз княгиня. І, так як ме́ртве не́хотя устає на чарівницький поклик з домовини, так тая княгиня, мов несвоїми ногами, увійшла до світлиці на грізний поклик свого чоловіка. І, так як молода рабиня у старого, сивобородого турчина служить і тремтить, і низько покланяється, так і та нещаслива княгиня, догоджаючи свому́ чоловікові, низько вклонилась гостям і почала застилати стіл білою скатертю. А руки ж то білі, ніжнії, засукані по-хазяйськи по локоть, здаються чистішими од скатерти і ніжнішими од миткалевих рука́вів, — сіяють крізь вечірню тінь, як свіжий сніг ранком надво́рі. Чи на те ж то вони викохані, випестовані, щоб, покинувши високі князькі́ї замки, застилати стіл козакові?

— Не честь, не слава хіба козакам, — каже господар, гле́дя на неї, — що в їх такії слуги? Сестро, небого, прошу ж до гурту. Сідайте та й не клопочітесь у мене в господі ні про що́, як пани над панами. Вам услуговуватиме горда польська пані, високоіменитая княгиня!

А Череваниха каже:

— Ридван наш так ізлякав твою господиню, що коли б їй — у добрий час мовити — чого не сталось із переполо́ху. Може б ізмить її свяченою водою, та нехай би наділа сорочку пазухою назад?

— Е, сестро! — одвітує Гвинтовка: — мій голос підніме її і з домовини. Не вважай, що вона така смутна сьогодні: скажу тільки слово, так зараз розвеселиться, та ще й через шаблю поскаче. Наші коза́чки танцювали ж колись під лядську дудку.

Хто б то зміг розказати, що́ на ту по́ру діялось на серці в бідної княгині! Мабуть, привикла вже небога до такого глуму; уже й не плаче й не здихає. Слухає теє гордува́ння од свого чоловіка, так мов не про неї й річ; тільки часом здрігнеться од його грізного голосу, як струна́ на бандурі.

— Боржій, боржій, жінко! — покрикує на неї Гвинтовка: — докажи, що твоя висока порода на якесь таки лихо тобі здала́ся. Давай нам якоїне́будь настойки, чи запіка́нки, тільки такої, щоб і старе помолодшало.

Принесла́ княгиня й запіканки, почала́ госте́й шанувати. Мусіла перше випити чарку сама, і тоді вже стала гостей обно́сити.

— Пийте тепер безпечне, дорогії гості, — каже господар: — Ляшка вас не отруїть.

— А од їх роду — не во гнів твоїй жінці — це іноді й станеться, — каже Шрам. — Може б, і батько Хмельницький пожив іще на світі, якби не сватавсь із ляхами.

— Бач, моє золото, які твої земляки! — каже Гвинтовка. — Хвали Бога милосердного, що я тебе слобонив од їх. Хоч може, мої липові світлиці й не те, що княженецькії замки, так хоч поживеш між православними християнами; усе таки не так смердітимеш лядським духом, як позовуть на суд перед Бога!

— Та чи по-нашому ж вона молиться? — шепнула Черева́ниха братові.

— Отак, сестро! — одвіту́є той голосно. — Невже ж ти думаєш, що я мав би катели́чку за жінку? Уже не знаю, що́ там у неї в душі сидить, а вона в мене і до церкви ходить, і христиться по-нашому. Перехристись, моє золото!

Княгиня перехрестилась, як дитина, і що то! Бачся, нічого не заваджають слова, а Леся, та й сама Череваниха, насилу змогли дивитись без сліз на ту нещасливу невісту. Так, як бідний горобчик попадеться у руки хлоп'ятам та й не знає, за́ що над ним знущаються, а тії йому виспівують, як жиди Христа мучили, крутять та підкидають уго́ру: так ця безталанна княгиня попалась тепер між козаки; і що́ там тії князі, сена́тори та великі пани наробили, про що вона й не відала, за все тепер одвічає.

Тільки ото що посідали за стіл, і Шрам поблагословив страву, як ось хтось одсунув знадвору кватирку і гукну́в на всю світлицю: „Пугу!”

Шрам з серця аж ложку покинув, а господар замішавсь-замішавсь, та й сам не знає, що йому робити. Як ось ізнов:

— Пугу! Чи ти спиш, пане князю, чи вже так звеличавсь, що не хочеш пустить доброго чоловіка і в хату?

— Просимо, просимо, пане добродію! — каже Гвинтовка. — І сіни й хата перед тобою на́стіж.

— А собаки ж у вас не кусаються?

— От славно! А на́що ж співають:

Запорозький козак Не боїться собак…?

— А кішки в вас не дряпаються?

— Бог з тобою, добродію!

— Тепер чорт-зна як стало на Україні! — каже, усе-таки за вікном, голос: — наш брат не у всякі двері сунься.

— Коли не у всякі, — каже Гвинтовка, — так у мої і опівно́чі можна.

— Пане Матвію! — озвався тоді до йо́го Шрам. — Так оце ти так не братаєшся з запорожцями?

— Е, добродію мій! — каже, зачервонівшись з сорома́, Гвинтовка. — Запорожець запорожцеві не пара. Це батько Пу́гач, ста́рець, або дід кошовий. Із ким, із ким, а з їм ладити треба. Тепер на Україні усе так перевернулось, переплуталось і перемішалось, що навпростець нікуди не проїдеш. Утремо́ ми запорожцям носа, як колись візьме наша, а тепер, покищо, треба гладить за шерстю. Вони бо в царя велике пошанува́ння мають і, чого хочуть, усе одержують.

— Не їздить же нам, пане брате, із тобою одним шля́хом, — каже понуро Шрам.

Як ось увійшов до світлиці батько Пу́гач, старий, довгоусий дідуган, із своїм чурою. У простих сімрягах, а сорочки чорні, як со́пуха. Та господареві, мабуть, на цей час було байдуже, що неодягні гості: забувши й своє панство, зустрів батька Пу́гача з таким привітанням, мов той у найдорожчих карма́зинах.

— Прошу ж, — каже, — за стіл до громади.

— Не сяду! — каже Пу́гач, сто́я серед світлиці.

— Чому ж не сядеш?

— Тому, що в тебе добрим людям така честь, як собакам.

— Про яких це ти добрих людей говориш?

— Та хоч би й про тих, що за віз хворосту пла́тять по дві пари волів. Та ось вони й сами йдуть до твого вельможного панства. Без мене ти їм не дав і приступу.

Увійшли міщани в світлицю та й стоять у порога.

— Ну, скажи, — каже батько Пу́гач, — за́ що ти в їх воли забрав?

— Щоб не рубали га́ю, от за́ що!

— Та вони ж, коли хочеш знати, не в твому гаю рубали, а в городовому!

— У городовому, батьку! У городовому, пане! — загули міщани, кла́няючись то Пу́гачеві, то Гвинтовці.

— От славно! — каже Гвинтовка. — З якого ж це часу моя займанщи́на стала городовим га́єм?

— Та це, пане, — одвітують, — по-тво́йому вона твоя, а по нашим маґістратським записям вона наша Біг зна з якого ще часу. Ще скоро батько Хмельницький вигнав ляхів та недоляшків з України, то зараз і дав нам привілей осягти під го́род поля, гаї і сіножаті, які самі улюбимо. Ще й досі є знаки, що позначили наші бурмістрове.

— Та це то ми знаємо, — каже Гвинтовка, — що ви того тільки й пасли, як би вхопить щонайкращий шматок із козацької здобичі! Козакам було тоді не до займанщи́н; козаки тоді бились із ляхами понад Случчю, понад Горинню та топились по багнах, а ви з своїми пикатими бурмістрами давай викроювать щонайкращі поля та сіножаті! Це то ми знаємо! Так отже ні! Козацький бунчук переважить бурмістерську патерицю! Пан полковник сам давав мені бунчука, щоб я його рукою займав собі займанщи́ну, скільки за день конем обїду. Цілий день не вставав я з своїми з коня, і тепер нехай ніхто не говорить, що це не моє добро!

— Послухай, пане князю, ти мене, старого Пу́гача, — каже поважно січовий дід. — Старий Пу́гач ні для кого в світі душею не покривить. Нехай міщани дечим і поживились од козаків у польську заверюху, та вже ж і козаки почали тепер нагинати їм шиї, справді по-шляхетськи. Засівши в їх маґістраті, в ратуші, старшина козацька орудує їх війтами, бурмістрами і райцями, як чортяка грішними душами. Коли тобі полковник дав займанщи́ну, то нехай воно так і буде; тільки ж не обиджай добрих людей, верни їм їх воли.

Помовчав трохи Гвинтовка та, глянувши на Шрама, й каже:

— Ні, нехай шукають їх у бурмістрів, що поробили в моїх гаях прикмети; а я докажу́ їм, що я в своє́му добрі пан. Треба цим безшабельним ґе́валам збить трохи пихи́.

— Ох, швидко ці ґе́вали зроблять вас гамаликами! — сказав тоді батько Пу́гач. — Не поможуть вам ні шаблі, ні бунчуки! Дурні ви, дурні з своєю пихо́ю, та й не каєтесь! Дітки мої! — обернувсь до міщан. — Плюйте ви й на його гординю й на його здирство! Ми вернем вам ваше добро десятерицею.

— О, спасибі ж тобі батьку, що хоч ти за нас уступився! — кажуть міщани. — Просимо ж до нас на вечерю. Не погордуй уступити до нашої простацької господи. Прощай, пане князю. Прийде й на нашу юлицю празник.

— Потривай, пане добродію, — каже Гвинтовка; — я не хочу спречатись із тобою через личаків. Нехай беруть воли к нечистій матері, а ти оставайсь вечеряти.

— Не до вечері тепер нашому брату, — одвітува́в Пу́гач. — Будуть хутко наші сюди під Ніжень. От їдуть уже царські бояри; ми їх до Перея́слава не пустимо. Гарний город і Ніжень для чорної ради. Так не до вечері вже нам тепер.

І, не дожидаючись одповіді, насунув шапку та й потяг із хати. Міщани за ним.

А Гвинтовка оставсь тепер перед Шрамом ні в цих, ні в тих. Бачить, що вже Шрам розкусив його. Отже ще таки хотів замазати щілку то козацькими воскликами — на це був дуже здатен — то лестивими привітаннями; та вже Шрама нічим не розважив. Насупивши брови, сидів старий за вечерею; а другі гості, бачивши, що він такий похмурний, і собі сиділи мовчки.

Узяла́ Гвинтовку досада; напавсь на бідолашну княгиню. А княгиня, не сідаючи за стіл, усе ходила слідом за дівчатами, що подавали до сто́лу страви. Жадна страва не прийшлась йому до смаку: усе не так, усе йому на лядський лад приправлено. Давай корени́ти ляхів і всі їх звичаї.

А бідна княгиня, бачачи, як він розлютува́всь, аж тремтить уся, що та билина од вітру. Порядкує і сама не знає, що куди і до чого; далі якось зачепила рукавом срібну ко́новку, повну вишнівки, та й розлила́ по всій скатерті.

А Гвинтовці, ма́буть, аби найти приключку:

— Чортова кров! — крикне так, що аж вікна затремтіли, та й пхнув од стола княгиню. Бідна так і бря́знулась об землю.

— Гей! Чорти! — крикне Гвинтовка на свої слуги. — Візьміть ік бісовій матері цю лядську погань!

Вибігли дівчата з кімнати, підняли́ та й повели́ з світлиці свою панію.

Черевань поглядував на Шрама, що́ то він тепер скаже; а Шрам сидить понурий, буцім нічого й не бачить. Не сказав нічого й Черевань, і всі мовчки скінчили вечерю.

Шрам по вечері сказав тільки господареві, що завтра рано на зорі поїде в Батурин, а Петра оставляє, яко неду́гуючого, одпочивати у йо́го в хуторі.

З тим і порозхо́дились на спочинок.

XI

Уставши вранці, пішов Петро у станю, а на стані вже пан-отцевого коня й немає: ще до світу махнув старий у нову дорогу; десь його й сон не взяв.

Тяжко було на серці моє́му Петрові. Одна думка усюди його проводжала: жалкував на своє нещасливе кохання. Ось бо спе́ршу нудив світом, що горда дівчина на йо́го байдуже; далі скільки то перегоріло у йо́го в серці огню од того несказа́нного жа́лю, що інший перед його очима взяв та й веде її до вінця; а тепер ще нове горе: знає, що вона його любить щиро, та треба розізнатись навіки. А, Боже мій милий! Як би то й назвати теє щастя, щоб жити з нею в парі, як голуб із голубкою!

Так то вже тому бідному козакові любо́щі очі затуманили, що здавалось, тільки там, де вона, і сонце сіяє, і Божий мир красен; а без неї усюди тьма і пустиня.

Інший то, може б, не вважив, що пан-отець не благословить і що вже вона заручена другому; махнув би, може, з нею в дикі степи, на Хорольські хутори́, та й насміявсь би над лихою долею. А Петрові й думку таку було страшно допустить у голову. Він добрий був син і щирий козак; лучче йому з нудьги загинути, ніж пан-отця навік преогорчи́ти і золоту свою славу гряззю закаляти. У йо́го інша була думка: умислив собі, послі пан-отцевої смерти, іти на Запорожжя та, поробивши власним коштом човни́, з охочими козаками турецькі городи́ пліндрувати і жизнь свою по-рицарськи, на полі чи на морі, за християнську віру положити. А покищо, уложив собі од Лесі яко мога одбігати, і на самоті перемагать тії нещасні любо́щі. Тим то й тепер, походивши, посумувавши по стані, не схотів вертатись у будинок, щоб не зустрітись із своєю несудженою дружиною, а пішов, своїм звичаєм, блукати по пущі, чи не розжене свого смутку.

Взявши на ліву руку од дороги, пішов вузенькою стежечкою, і як ні звертав свої думки, то на пан-отця, де то він обертається, то на тривогу на Україні, а серце знай своє шепче. Вже час нема́лий іде він пущею, коли ж виходить на ло́щину; гляне — кінець ло́щини із-за дерева димок. Сонце вже підняло́сь геть-то, так дим унизу́ поміж деревом синій, а вгорі наче золотий серпа́нок. Дивиться Петро, аж і огорожа, і хатка мріє оддалеки́. Вже він хотів звернути на́бік, щоб не тривожити дурно чужих собак; коли ж гляне — іде супротив йо́го од хати середнього віку чоловік, у козацькій жупанині, а його під руку веде молода, чорнява дівка. А чоловікові тому, ма́буть, і не треба чужої підмоги; однімає од неї руку та й каже:

— Та ну, Настусю, к нечистій матері! Що́ ти мене ведеш, мов п'яницю з шинку? Я сьогодні хочу пограти конем по полю, а ти мене водиш, наче дитину. Геть, кажу, оступись!

Як же здивувавсь Петро, пізнавши Кирила Тура! (бо це він самий і був). І, дивне діло! Так йому зрадів, наче рідному братові; а що недавно бились на смерть, про те йому й байдуже.

І Кирило Тур зрадувавсь; привітавсь так, як із давнім приятелем.

— Поздоровляю, — каже, — по ліках! Ну, не думав я, щоб після такої руки ще ти дививсь на Божий мир. Та й сам я, мовити правду, не хотів би більш підійматись на ноги. Бог знає, чи трапиться вдруге так гарно вкластись спати.

— Не знать що́ ви говорите, братіку! — каже йому дівчина, дивлячись любязненько йому в вічі, і ще таки держачи його за руку.

— Мовчи бабо! — сказав Кирило Тур. — Ваш брат у цьому не тямить сили. Вам жизнь іздається ка-знає чим. Хата, піч, подушки — ото вам і все щастя. А козакові поле не поле, море не море, щоб ізнайти долю. Козацька доля в Бога на колінах. Туди і рветься наша душа, коли хочеш знати… та чи з тобою ж про ці речі вести розмову? Я вже, братіку, — обернувсь Кирило Тур ізнов до Петра, — покидав зовсім цей світ, набитий бабами та всякими химерами; уже був і ногу поставив на поріг, щоб іти у далеку дорогу; так що ж? Учепились за мене добрі люди і таки вернули назад. Думають, куди́ яке добре діло зробили, що не дали вмерти! Їм здається, що й нема вже в Бога нічого кращого над оцю мізерну жизнь; а от, у кого товку є хоч за шеляг, то всякому скаже, що вона не сто́їть ніякогісінького жа́лю!

— Скажи ж мені, — перебив його мізкува́ння Петро, — як оце ти опинивсь на цім боці?

— А так, — каже, — що взяли́ добрі люди та й давай няньчити, сповивати, купати, напувать усякими зіллями, а далі й сюди з собою завезли́. Дуже тут мене треба! І куди ж утрапили? Якраз у хату до моєї матері! Тут уже баби як попали мене в свої лапи, то от, як бач, ніяким побитом не одкараскаюсь. Притьмо́м кажуть, що я нездужаю; а я так нездужаю, що ведмедя б за ухо вдержав. Коли б не божий чоловік, то довелось би з нудьги пропасти між плаксивим бабством. Той, спасибі йому, розважить таки інколи душу козацькою піснею, та й на божий мир дивиться по-людськи.

— А побратим же твій де? — спитав Петро.

— Побратимові, — каже, — моєму, тепер доволі діла. Хочемо задать перцю городовій старшині, так шатається тепер по всіх усюдах, наче ткацький човник по основі. Нап'яли братчики вам добру основу; витчуть вам таку сорочку, що ні руками, ні ногами не повернете.

— Слухай, брате, — каже Петро, — коли казати, то кажи ясно, а не за́гадками.

— Кажи йому ясно! — засміявшись мовив запорожець. — Який тепер чорт скаже тобі щоне́будь ясно, коли звідусюди нахмарило? Виясниться вам хіба тоді, як заторохтить грім та заблискає блискави́ця. А вже до цього не далеко. Казав побратим, що вже над Остро́м, у Романовського Куті, наші і кош заложили. Сьогодні тривай, чи й сам Іван Мартинович не прибуде з отаманням, а к завтрьому ік ранку щоб і бояри царськії не над'їхали. Чорний люд збирається під Ніжень, як сарана. Кажуть, у Ніжені під раду великий урожай на карма́зини…

У Петра од таких річе́й аж мороз пішов поза шкурою. Перш усього подумав він про свого пан-отця, і вже хотів був бігти до хутора, щоб його сповістити, та згадав, що пан-отець у дорозі. Друга його думка була про Лесю: боявсь, щоб якне́будь і їй у козацьких чварах не досталось; а ще більш боявсь, щоб Кирило Тур, під цей каламутний час, удруге не вкрав її, так як у Києві. Що ж тут чинити?… „Заведу про неї річ із запорожцем!” та й натякнув про Лесю.

— Ге-ге-ге! — каже зареготавши запорожець. — Невже ти ще й досі не викинув з голови тії́ дурниці? Мені здавалось, до́сить пустить чоловікові з пів ведра крови, щоб одумавсь; аж, мабуть, ні! Мабуть, вас няньки вже змалечку загодовують такою кашею, щоб і з сивим волосом не перестав чоловік липнуть до баб!

— А ти, вразький пруди́усе, — каже сміючись Петро, — невже б то занедба́в дівчину, що бивсь за неї мов скажений?

— Пху! — аж плюнув з серця запорожець. — Став би я тепер думати про таку пакость! Один тому час, що чоловік іскрутиться. Тепер давай мені хоч копу таких дівчат, то їй-Богу — от велике слово „їй-Богу” — усіх оддам за люльку тютюну!

Полегшало в козака на душі.

— Ну, куди ж, — каже, — оце ти ідеш?

— Та от бач, божий чоловік звелів мені проходжуватись по пущі, а баби мої… — це сестра моя, коли хоч знати, а там у хаті ще й мати є… — так баби мої не ймуть віри, що я одужав. Та вже я їм сьогодні докажу́, що пора їм од мене одчепитись: осідлаю коня та проїду по полю так, щоб аж ворогам було тяжко, як мовляв Черевань. А що́ бак Черевань?

— Тут із нами у Гвинтовки, — каже Петро.

— Так ми з тобою сусіди, — сказав запорожець. — Ну, братіку, будемо ж тепер жити мирно, коли тільки проживе тепер мирно хоч одна душа на Україні. А покищо, ходімо лиш у хату та поснідаймо.

Петро на те ізозволивсь. А в хаті вже поралась коло печі стара мати: пекла млинці на снідання.

— От і моя ненька старенька, — сказав Кирило Тур, та й каже матері: „Коли хоч, нене, знати, що́ це за козак, так це той самий, що разом нас із ним нашпиговано під Києвом.

А Петрові шепче на ухо: — Я не скажу їм, що не який враг і нашпигува́в мене, як не ти; а то дивитимуться на тебе бісом. Ці баби ніяк не збагнуть, що, сьогодні можна з чоловіком рубатись на всі за́ставки, а завтра гуляти вкупі по-братерськи. Не знать як дивляться на божий світ. Сказано — баби.

Стара неня була радесенька, що в сина трапивсь знакомий гість, і зараз почала́ його трактувати. Миттю подала́ на стіл гарячих млинчиків, сала кусок положила на круже́чку, і мисочку сметани поставила; ще й пляшку перчаківки достала з полиці.

— От як мене втішив на старість Госпо́дь милосердний! — каже до гостя. — Не думала я вже бачить довіку свого синка, свого ясного со́кола!

І обняла́ Турову голову і поцілувала його в чуприну.

— Годі, годі, мамо! — каже запорожець. — Ти б, здається тільки й робила, що няньчилась ізо мною. Я вже й так боюсь, щоб через тебе товариство мене не одцуралось. Скажуть: „Іди собі геть; нам таких маміїв не треба!”

— А ти ще таки не перестав думати про ту прокляту Січ? — сказала мати.

— Пані-матко! — крикне на неї запорожець: — не давай волі язику́, коли хоч, щоб я прожив у тебе в хаті ще хоч пів дня! Як можна узивати проклятим славне Запорожжя!

— Щоб воно тобі запалось! — каже крізь сльози мати: — узяло́ воно в мене, наче сира земля, чоловіка — не знала я щастя замолоду; а тепер візьме ще й сина — не дознаю я щастя й при старості літ!

— Ну, що ти вдієш із цими бабами! — каже засміявшись Кирило Тур. — У їх щастям зоветься чо́рт-зна що! Ну, давай лиш нам, нене, по чарці, то, може, повеселішаємо. Тепер Січ буде недалечко: у Романовського Ку́ті. Правда, й туди вашому брату все одно дзусь! Так я сам іноді до вас навідаюсь, та часом ще й гостинця привезу.

— Не треба мені кращого гостинця, як ти сам, сину мій коханий! — каже мати.

— Чому не Маруся! — одвіту́є Кирило Тур. — Так не для баб же создав Госпо́дь козака. Є в йо́го щонебудь краще робити, ніж сидіти отут та втирати млинчики. А млинці ва́жні! Ні́чого сказать, ва́жні млинці!

Тільки-що це сказав, як ось під вікном затупотять коні, а хтось у вікно по-запорозьки: „Пугу! пугу!”

Жінки обидві так і затремтіли. Уже їм не вперви́нку було це низове пугання, тільки ж ніколи не було їм так страшно.

— Ох, моя матінко! — крикне Кирилова сестра. — Чого ж це мене такий страх ошиб? Хто це такий, мій братіку?

А запорожець їй понуро:

— Це вже, сестро, приїхали по мою душу.

— Ох, лишечко! — заквилила мати. — Що ж оце ти сказав, мій синочку!

— А ось, — каже, — добрі молодці сами тобі розкажуть, коли ще не догадалась.

Як ось двері одчинились, і лізе в хату, тяжко переступаючи через поріг, батько Пу́гач, а за ним його чура.

— А здоров, вражий сину! — так привітав кошо́вий дід Кирила Тура. — Як ся собі маєш? Добрих послав тобі Госпо́дь госте́й, та чим то їх уконтентуєш? Прощайсь лишень, дияволів сину, з матір'ю та з сестрою, бо вже недовго ряст топтатимеш!

— Батечки мої, голубчики! — крикне злякавшись Кирилова мати. — Що ж оце ви з їм хочете робити? Не зоставляйте мене сиротою на старості, не однімайте в мене мого світу, мого сонця!

А батько Пу́гач на неї й не дивиться, та знов до Кирила Тура:

— А що, вражий сину, зоп'явсь уже на ноги? Одпас уже товсту мармизу? Поїдьмо лиш до коша на розправу. Ти думаєш, ми дурно насипали божому чоловікові шапку талярів? Пакосник ти паскудний! Плюгавець! Загладиш ти в нас сьогодні увесь сором, що наробив товариству! Убирайсь лиш, га́спидський сину! Сідлай коня! Тебе б треба, взявши за шию, вести до обозу на верьовці, як собаку, та вже я честь на собі кладу: пограй уже, так тому й бути, в остатній раз на коні!

Ні жи́ві, ні ме́ртві, слухали такі речі мати й сестра Кирилова; далі, наче їм хто ніж устромив у серце, повалились на землю та й припали до ніг батькові Пу́гачеві, та плачуть же то гірко та молять, щоб не однімав у їх остатньої радости.

— Гетьте к нечистій матері! — крикне жорстокий запорожець. — Якого біса лазите передо мною? Не я над їм суддя: усе товариство з їм правуватиметься!

Тоді Кирило Тур піднявсь із-за столу та й каже веселим голосом:

— Ка-знає, що робиш ти, батьку! Хто ж таки лякає так жінок? Аже ж і в тебе, тривай, була мати: не вовчиця тебе на світ породила! Сідайте лиш та підкріпляйтесь, чим Бог послав, а я ось осідлаю коня, одягну́сь та й поїдемо. Мамо, сестро! Годі вам не знать чого убиватись! Хіба ви не знаєте жартів запорозьких? Наш брат і жартує так по-ведмежи, що іншого й до сліз доведе.

Не знали сердешні, чи няти, чи не няти віри Кирилу Турові, однак стали трошки спокійніші. Дивляться мовчки на грізного свого гостя, на батька Пу́гача, чи не скаже він хоч слове́чка м'якшого, чи не всміхнеться до їх. Ні, білі його брови страшно насупились. Попустивши вниз сивий, довгий ус, поглядував він на Кирила Тура, як хижий орел на ягницю.

А Кирило Тур буцім на те й не вважає.

— Чого ж, — каже, — ви поторопіли? Батько пошуткував, а в їх уже й душі не стало. Давайте лиш млинців гарячих, а я ось пошаную госте́й перчаківкою. Я вам казав, що пограю сьогодні конем по полю. Ну, приїхали за мною козаки, та й годі. А вони вже й розпустили губи. Ех, бабська натура! А ще просять — зостанься з ними жити. Що за життя козакові з такими плаксами!

Батько Пу́гач сів за стіл, поблагословивсь, та й почав уплітать млинці. Кивну́в на чуру, і чура сів коло його, та й принявсь за снідання.

А Кирило Тур вийшов із хати і почав звати свистом свого коня з га́ю. Кінь пасся на волі округ хати. Розумна була животина: зараз прибігла, зачувши хазяйський посвист.

Почав Кирило Тур збирати зброю, та щоб заспоко́їти пані-матку, що мовбито в йо́го на думці нема нічого смутного, ідучи мимо вікон завів козацьку пісню, повним та розлогим голосом:

Ой, коню мій, коню, заграй підо мною  Та розбий ту́гу мою; Розбий, розбий тугу по темному лугу  Козакові та молодому…

Тільки не втрапив неборак вибрати добре пісню: вона ще більш завдала́ ту́ги старій козацькій неньці. Покинувши дочці своє порання коло печі, сіла сердешна мати кінець столу, та так же то гірко почала́ плакати, що й старе запорозьке серце трохи пом'я́кшало.

— Не плач, нене: дурно сльози тратиш, — сказав батько Пу́гач.

А Кирило, ідучи знов мимо вікна, співає свою пісню, та таким же то смутним оддавсь на цей час у хаті його голос!

Ой, згадай мене, моя стара нене,  Як сядеш уве́чері їсти: Десь моя дитина на чужій стороні,  Та нема од неї вісти!

Сковорода́ перевернулась і покотилась на долівку в Кирилової сестри. Кинулась бідна голубонька до матері, обняла́ та й заголосила:

— Матусю, моє серденько! А що ж ми тоді в світі робитимем, як не буде в нас Кирила?

А та безталанна за слізьми й світу божого не бачить, і слова не промовить.

Аж ось іде в хату Кирило Тур, удаючи́ з себе такого веселого молодця́, що ти б сказав — він на весілля прибравсь. Глянувши на цей плач та обнімання, став серед хати, здвигнув плечима, руки розставив, та й каже:

— Ну, що ти з цими бабами чинитимеш? І по́рання покинули! Уже правда, що тільки нагадай козі смерть! Що ж? Хіба мені самому пекти млинці для пана ота́мана? Годі, кажу, вам рюмати; не де в біса дінусь, вернусь іще сто раз до вас, нікчемне ви бабство!

— Ну лиш підперізуйсь, — каже батько Пу́гач, — я довго ждати не буду. А ти що за чоловік? — обернувсь до Петра.

Той мовчки дививсь на все, що перед ним діялось. Сказав йому своє ім'я й прізвище.

— А! — каже, — син того навісноголо́вого попа, що мішається не в своє діло. Ось ми вам хутко втремо носа: Іван Марти́нович уже під Ніженем; на́вчить він вас панувати та гетьманувати!

Знайшов би Петро, як одвітувати мужикуватому січовому дідові, якби коли перше; а тепер довга хвороба охолодила йому кров, що мусів він лучче замовчати, ніж ізмагатись без пуття із завзятим дідуганом.

Скоро одягсь Кирило Тур, зараз батько Пу́гач із своїм чурою встав, помоливсь до образів, подякував за хліб за сіль та й пішов з хати.

А Кирило Тур уклонивсь матері, та й каже веселенько:

— Прощай, матусю! Прощай, сестро! Прощай і ти, брате! — обернувсь до Петра, та й пішов боржій із хати.

Матері й сестрі здалось, що бачать його уже востатнє; кинулись за ним, хотіли хоч обняти його на прощання. А він скочив на коня, та й почав його крутить та ки́дать на всі боки, що ні мати, ні сестра не одважились ухопи́ть коня за поводи́, або за стреме́на.

— Коли ж тебе, брате, ждати нам у гості? — спитала сестра.

А він їй:

Тоді я прибуду до вас у гості, Як виросте трава на помості.

Та, стиснувши коня острога́ми, і помчавсь од них, наче той вихор. За ним повіявсь і батько Пу́гач із своїм чурою. А бідолашні вернулись у хату та й заголосили, наче по ме́ртвому.

— Не вбивайсь, пані-матко, — каже тоді Петро: — може, ще все гаразд буде. Романовського Кут недалеко: Кирило може хутко й вернеться.

— Як виросте трава на помості, — шепче сама собі сестра Кирилова.

— Голубчику мій! — сказала Петрові стара Тури́ха. — Зроби ти мені, нещасливій матері, таку ласку, піди до Романовського Кута, до тих проклятих запорожців, та подивись, що вони з ним робитимуть. Ох, ма́буть, він провинивсь перед товари́ством! А в їх нема ні крихти жалости. Піди ти, мій голубе сизий, та сповісти нас, що вони з ним чинитимуть! Хоч звісточку нам передай, чи ще він є на світі.

— Добре, — каже Петро (жаль йому було сердешної бабусі), — піду, — каже, — немов принесу вам потішну звістку.

— О, поможи тобі, Господи! — кажуть разом обидві, та й випроводили його з молитва́ми.

XII

Урочище Романовського Кут і мала дитина показала б у тій околиці, а найбільш тепер, як усяке говорило про Йвана Марти́новича (а він стояв ко́шем у Романовського Куті). Зробила той кут якась річка самотека, павши у річку Осте́р, у лузі. Росли там над водою старі дуби́ з березами; вони й місто скрашали, і холодок запорозьким братчикам давали.

Іще оддалеки зачув Петро глухий галас, мов на ярмарку. Підійшов ближче, аж справді тут неначе ярмарок. Назбиралось люду незчисленна сила, і все то була сільська чернь, мужики, що позіхо́дились грабувати Ніжень, як приобіцяв їм Брюховецький. Обідрані кругом, у чорних сорочках: мабуть, самі бурла́ки та гольтяпаки, що, не маючи жадного притулку, служили тільки по броварях, по винницях та ще по лазнях грубниками. У іншого сокира за поясом, у того коса на плечі, а другий притяг із коля́кою. Аж сумно стало Петрові, як розібрав, що то воно єсть оця купа голоти.

Поміж людьми сям-там стоять бочки з пива́ми, ширі́тваси з меда́ми та з горілкою, вози з мукою, сала, пшона і всякі припа́си. Усе то настачили, усердствуючи Івану Марти́новичу, ніженські міщани, за те, що, каже, не знатимете під моєю булаво́ю жадного козака або козацького старшини над собою паном: усі будемо рівні. (Добре він порівняв Україну!)

Ніхто ні в кого не питавсь тут, що їсти або пити: усякому була своя воля — роби, що хоч, як у себе в господі. Повикопували в землі здоровеннії печі, запалили огні. Тут у ви́нницькій кадці місять тісто троє разом ногами, а там печуть цілого вола, а там у здоровенних казанах ва́рять на таганах та на катрягах кашу. Дим, наче хмара, ходить понад голова́ми. Інші тільки те й роблять, що пораються коло бочок та по́тчують усякого, хто стоїть або йде мимо, а інші вже лежать повивертавшись, як у холод мухи. Безумна якась радість у всякого в очах і в річа́х. Усюди знай викрикують: „Іван Марти́нович, батько наш любий!” Зніме вго́ру в одній руці чарку чи ківш, а в другій шапку з голови, та й репетує, що Йван Марти́нович і день і ніч побивається за людським щастям.

А тут кобзарі швендяють поміж людьми, іграють на кобзах, на бандурах та співають усяких пісень. Пробираючись проміж купами, надививсь Петро усячини. Оце тут буде юрба, що знай танцюють та сміються. Побравшись у бо́ки, вибивають під бандуру гопака веселії злидні; а коло їх, повитягувавши шиї, стоять кругом та дивляться чудуючись, наче на вертеп, або́ що. А там стоять, збившись укупу, понурі голови. Потупивши очі, похилившись на киї або на косови́ща, старі гольтяпаки слухають кобзаря. Іграє він їм, сидячи посере́д, підобгавши ноги, як ляхи Україну пліндрували, або як батько Богдан збирав козацтво поміж людом та ставав супротив дук і шляхти. Інші, підпивши вже добре, прегірко плакали, слухаючи пісню; тільки і між веселими, і між смутними купами одна ходила з серця до серця думка: Брюховецького величали другим Хмельницьким, що іще раз встає за Україну супротив її ворогів і дарує мирові волю.

Минаючи і тих, що скачуть, і тих, що плачуть, Петро протовплявсь усе дальш, чи не взрить червоних жупанів запорозьких. Що глибше в кут, то все був люд одягніший; були тут уже й міщани в личаках і в синіх капта́нах, було й городове́ козацтво в блакитних та в зелених жупа́нах; а в карма́зинні шаровари, або жупан запорозький хоч би один. Дойшов він і до самого коша, до віщового раднього міста. Тут скрізь було вирівняно і посипано піском гарно. Не видно було ні димни́х пече́й, ні бочок, ні возів з припасами; тільки козацькі намети кругом стояли. І сюди й туди, і вздовж і впо́перек, знай, швендяють люди. Гомін такий, як у тих бджіл в ульні. Тепер тільки постеріг Петро, що запорожці тут не одрізнялись одежею од простої сіроми. Знати їх було хіба по довгому оселедцю зпід шапки та по шаблях і пістолях: шаблі й пістолі були в деяких дорогії.

Зупинивсь і розглядає добрих молодців, чи не взрить Кирила Тура. Аж дивиться — іде збоку чоловік, середнього росту й віку, а за їм і по боках його ціла юрба усякого люду — і запорожці, і городове́ козацтво, і міщани, і прості мужики-гречкосії. „Іван Марти́нович! Іван Марти́нович!” знай, круг його гукають. Петро й постеріг, хто це такий, і почав придивлятись, що там за Брюховецький. Що ж? Він думав, що цей пройдисвіт ізробивсь тепер таким паном, що й через губу не плюне, думав, що ввесь у золоті та в блавата́сі. Аж де тобі! Чоловічок цей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані, і пучки видно. Хіба по шаблі можна б догадаться, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота; та й та на йому була мов чужа. І постать і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловічок простенький, тихенький. Ніхто, ди́влячись на йо́го, не подумав би, що в цій голові вертиться щоне́будь, опріч думки про смачний шматок хліба та затишну́ хату. А як придивишся, то на виду в йо́го щось наче ще й приязне́: так би, здається, сів із ним та погу́торив де про що добре та мирне. Тільки очі були якісь чудні — так і бігають то сюди то туди, і, здається, так усе й чига́ють ізпідтишка́ чоловіка. Іде, трошки згорбившись, а голову схилив набік так, наче каже:

„Я ні од кого нічого не бажаю, тільки мене не чіпайте”.

А як у йо́го чого поспитаються, а він одвіту́є, то й плечі, наче той жид, підійме, і на́бік одступить, що ти б сказав — він усякому дає дорогу; а сам знітиться так, мов той цуцик, ускочивши в хату.

Отакий то був той Брюховецький, такий то був той гадюка, що наварив нам гіркої на довгі ро́ки.

— Дітки мої! — каже тоненьким, ницим голоском. — Чим же мені прохарчи́ти вас, чим вас зодягти? Бачте, я й сам увесь оббивсь, як кре́м'ях!

— Батько ти наш, Іване Марти́новичу! — озвались запорожці. — Аби твоє здоров'я, а ми між добрими людьми не загинемо.

— Їй-Богу, правда! — крикне, покриваючи всіх, один міщанин. (Хто ж той міщанин? Київський Тарас Сурмач. Наїхало до Іванця ви́борних з усіх городі́в на чорну раду). — Їй-Богу, — каже, — правду добрі молодці говорять! Та аби твоє, пане гетьмане, здоров'я, а ми тебе і хлібом, і одежею обмислимо, — і тебе і твоє товари́ство, не попускай тільки нас нікому ув обиду!

— Ох, Боже мій милосердний! — каже, здихнувши Брюховецький. — На́ що ж і живе наш брат запорожець на світі, коли не на те, щоб стояти за православних християн, як за рідних братів своїх? Чи нам золото, чи нам срібло, чи нам панські будинки треба? Не про те ми, братці, гадаємо. Аби добрим людям було добре жити на Україні, а ми проживемо́ і в злиднях, проживемо́ і в землянці, на одному хлібі та воді. Сказано: „Хліб та вода — то козацька їда”.

— Їй-Богу, так воно й є! — кричать міщани й мужики. — Запорожець ради нас усяку нужду в Січі приймає, білої сорочки зроду не бачить: як же нам не любити, братці, добрих молодців? Як нам не волити Івана Марти́новича собі гетьманом?

А Брюховецький каже:

— Дітки мої! Госпо́дь з вами і з вашим гетьманством! У нас у Січі, чи гетьма́н, чи ота́ман, чи так собі чоловік — усе рівний товариш, усе християнська душа. То тільки ваша городова́ старшина завела так, що коли не пан, то й не чоловік. Не про гетьманство наш брат запорожець ду́має: ду́має він про те, якби та як допомогти вам у вашій тяжкій долі! Серце моє болить, дивлячи́сь на ваше убо́зство. За батька Хмельницького текли по Україні медовії річки, люд убиравсь пишно та красно, як мак у городі; а тепер достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас іздеруть. Над вами, мої дітки, воістину справдились святії словеса: „Хіба не бага́тії вас утискають? Хіба не вони тягнуть вас на суди? Хіба не вони зневажають ваше добре ім'я, узиваючи вас хамами та рабами неключимими?”

— Їй-Богу, так! Їй-Богу, так! — репетує кругом сірома! — Проклятії карма́зини швидко видеруть у нас душу з тіла, не то́ що! Коли б не ти, батьку гетьма́не, заступивсь за нас при лихій годині, так хто б нас і пожалував!

А Брюховецький знов до запорожців:

— Ви знаєте, моє товариство миле, мої ріднії братчики, у яких сає́тах, із якими достатками прийшов я до вас у Січ. І де ж те все подівалось? Чи я пропив, чи прогайнував? Ні, не пропив я, не прогайнував, не промантачив, не проциндрив без пуття: усе спустив з рук, аби б тільки якне́будь прикрити ваші злидні. Немало пішло мого добра і по Гетьманщині. Як та бідна курка-клопотуха, що знайде зернятко, та й те оддасть своїм курчаткам, так і я усе до остатнього жупа́на пороздавав своїм діткам. А тепер от і сам обголів так, що й пучки лізуть із чобіт, — доведеться незабаром ходить так, як лапко́. Що ж? Походимо й без чобіт, аби моїм діткам було добре.

— Батьку ти наш рідний! — кричать кругом ледве не крізь сльози. — Так лучче ж ми збудем усе до останнього ря́м'я, та справимо тобі такі сап'я́нці, що і в царя немає кращих!

— Госпо́дь з вами, мої дітки. Госпо́дь з вами! — каже, здвигаючи плечима і одступаючи набік, ниций Іванець. — Ви, може, ду́маєте, що я, так як ваші нашийники, стану драти з вас шкуру, аби б тільки в мене на ногах рипали сап'я́нці? Не доведи мене до цього Господи! Везли́ колись за мною в Січ жупа́ни й сап'я́нці возами, везли́ золото і срібло мішками, а я все збув із рук, аби моїм діткам було добре!

— От гетьма́н! От батько! От коли ми діждались од Господа ласки! — гука́ють кругом Іванця міщани, козаки й мужики.

А він, мов би нічого й не чує — іде собі смирненько, згорбившись.

Юрба провалила тимчасом мимо Петра. Хоч би й рад він був послухати, на які ще хитрощі підніматиметься ця ниця душа, так за народом нічого було не видно й не чутно́.

Тільки тепер порахував Петро, чого сто́їть Брюховецький; тепер тільки постеріг, яку яму копає він городовій старшині! Окаянний пройдисвіт так усіх омамив, так по душі були темному людові тії лукавії ухватки, тії тихі, солодкі речі, те нібито убожество, що всяк за йо́го поліз би хоч на ніж. Аж дивно стало мойому́ козакові, що́ то чоловік зможе, як захоче! Химерний той Іванець морочив голови людськії мов не своєю силою; мов який чарівник-чорнокнижник, ходив він поміж миром, сіючи свої чари.

Загадавсь Петро, зажуривсь про лиху українську долю; забув, чого й прийшов сюди, у Романовського Кут. Як ось ударили в бубни, а скрізь по віщо́вому місту почали́ гука́ти окличники: „У раду! В раду! В раду!” Усі заметуши́лись і почали тягтись туди, де бито в бубни. Боржій за всіх поспішали в раду братчики.

— Чого це б'ють у віщо́ві бубни? — питає один братчик другого, пробираючись проміж людом.

— Хіба не знаєш? — одвіту́є той. — Судитимуть Кирила Тура!

Схаменувсь тоді Петро і пішов боржій за двома запорожцями, не одрізняючись од їх, до самого суднього міста. Пощастило йому так добре стать, що через козацькі голови усе було видно. Посеред суднього колеса стояв Кирило Тур, потупивши очі, а кругом йо́го усе братчики. Миряни й собі перлись наперед, щоб подивитись на запорозький суд, та не таківські були низовці, щоб пропустили до суднього колеса, кого не треба. Ставши плечем поуз плече, рядів у три чи що́, уперлись у землю ногами, і вже як ні то́впились іззаду городові козаки з міщанами й поспільством, не зву́зили вони ні на п'ядь порожнього посередині міста. Хто бажав що побачити, або почути, то хіба через голови побачив; а багато людей, позла́зивши на дуби́, звідти дивились.

У первому ряду видно було Петрові Брюховецького з гетьманською булаво́ю. Над їм військові хорунжі держали бунчук і хрещату корогов. Коло йо́го, по праву руку, стояв військовий суддя з патерицею, а по ліву військовий писар, з каламарем за поясом, з пером за ухом і папером у руках; а далі по боках довговусії діди січовії. Ці вже хоч за старостю жадного й уряду не держали, а на радах їх річ була попе́реду. Не один із їх і сам бував кошовим на віку́, так тепер їх шановано й поважано як батьків. П'ятеро їх стояло, як п'ятеро сивих, волохатих голубі́в, похиливши тяжкії од ду́мок голови. Курінне отамання і всяка старшина докінчали первий о́бід віщо́вого колеса. Усі були без шапок: сказано — в су́дньому місті.

Розпочав суд над Кирилом Туром батько Пу́гач. Вийшовши з ряду, уклонивсь він на всі чотири сторони низенько, потім іще оддав особо один поклон гетьманові, та дідам та ота́манам по поклону, і почав говорити голосно й поважно:

— Пане гетьма́не, і ви, батьки, і ви, панове отамання, і ви, братчики, хоробрії това́риші, і ви, православні християни! На чім держиться Україна, як не на Запорожжі? А на чім держиться Запорожжя, як не на давніх, предковічних звичаях? Ніхто не скаже, коли почало́сь козацьке лицарство. Почалось воно ще за оних славних предків наших варягів, що морем і полем слави у всього світу добули. Отже ніхто з козацтва не покаляв тії́ золотої слави — ні козак Байда, що висів у Цареграді на залізному гаку, ні Самійло Кішка, що мучивсь п'ятдесят чотири годи в турецькій ка́торзі, — покаляв її тільки один ледащи́ця, один паливода, а той паливода стоїть перед вами!…

Та взяв Кирила Тура за плечі, та й повернув на всі боки: — Дивись, — каже, — вражий сину, в вічі добрим людям, щоб була іншим наука!

— Що ж цей паскудник учинив? — став ізнов глаго́лати батько Пу́гач до громади. — Учинив він таке, що тільки тьфу! Не хочеться й вимовити. Знюхавсь поганий з бабами, і наробив сорома́ товари́ству на всі роки. Пане гетьма́не, і ви, батьки, і ви, панове отамання, і ви, братчики! Подумайте, порадьтесь і скажіте, як нам цього сорома́ збутись? Яку б кару ледачому пакосникові здекретувати?

Ніхто не виривавсь із словом; усі ждали, що гетьман скаже. А діди кажуть: — Говори, батьку гетьма́не; твоє слово — закон.

Брюховецький скорчивсь у три погибелі та й каже:

— Батьки мої рідні! Що ж здолаю видумати путнє своїм нікчемним розумом? У ваших то сивих, шановних голова́х увесь розум сидить! Ви знаєте всі стародавні звичаї і порядки, — судіть, як сами знаєте, а моє діло махнуть булаво́ю, та й нехай по тому й буде. Не дармо ж я вас вивів із Запорожжя на Україну: порядкуйте по-стародавньому, як сами знаєте; судіте і карайте, кого сами знаєте, а я свого розуму супроти вашого не покладаю. Усі ми перед вашими сивими чупринами діти і дурні.

— Ну, коли так, — кажуть діди, — то чого ж довго міркувати? До стовпа та кия́ми!

Гетьма́н махнув булаво́ю. Віщо́ве колесо заворушилось. Раді кінець.

Горопаху Кирила Тура зв'язали верьовками та й повели до стовпа, що стояв недалеко. Прив'язали бідаху так, щоб можна було повертатись на всі бо́ки, ще й праву руку оставили на волі, щоб можна було бідоласі достать ківш та випити меду або горілки; бо так водилось у тих химерних низовців, що коло стовпа тут же й горілка стоятиме у діжечці, і калачів решето — раз для того, щоб завдавши голові хмелю, не так тяжко було горопасі кінчати жизнь, а вдруге для того, щоб охотніш козаки брались за киї. Тут бо й київ лежав оберемок. Оце ж усякий братчик, ідучи мимо, зупиниться коло стовпа, вип'є коряк меду, чи горілки, калачем закусить, візьме кий, ударить раз винуватого по спині, та й пішов своєю дорогою. „А вже в їх таке було прокляте заведеніє”, розказують було старосвітські люди, „що як сім раз одважить киякою, то хліба більш не їстимеш”. Рідко, рідко траплялось, що жоден братчик до ківша не доторкавсь а прохо́див мимо, мов і не бачив нічого. То було просто́їть бідний тімаха своє врем'я, одв'яжуть та й прав. Тільки, щоб заслужити таку ласку в товари́ства, треба було козакові незнать яким бути рицарем. Правда, й Кирило Тур був у Січі не послідущий, був козак-душа, а не братчик, та й вина ж його була дуже тяжка: більшої вини й не було, здається, в запорожців над оте скака́ння в гречку. Тим то інший братчик, хоч і жалував дуже козака, та щоб не розплоди́всь такий гріх між „молодиками”, ішов і бравсь за кий. Хіба вже, зглянувши на Кирила Тура, перемагав своє жорстоке запорозьке серце. Знаєте, чи раз же то дово́дилось укупі яку пригоду на диких полях терпіти, або один одного з біди визволяти? Так, згадавши старовину, братчик і руку опускав, і мов не він, од стовпа одходив.

Ще ж до того беріг Кирила Тура од лихої халепи й побратим його, Богдан Чорногор. Цей, хо́дячи круг стовпа, одного зупинить покірним проха́нням, другому попрікне́ про якунебудь Кирилову послугу, а на іншого блазня то й посва́риться; то такий, знаючи чорногорське завзяття, і оді́йде, мов кіт од сала, хоч би й рад горілки покуштувати. Благаючи іншого ота́мана, аж слізьми обливавсь вірний Турів побратим; а в Січі великого сто́яло таке щире побратимство.

Як ось іде просто до стовпа батько Пу́гач. Цього похмурного дідуга́на не посмів Богдан Чорногор нічим попрікнути; а де вже на йо́го сваритись? Хоч же б його й бажав благати, то й язик не ворочається. Так як молодий цуцик ховається під ворота, побачивши старого сусідського бровка́, так бідний чорногорець оступивсь геть, даючи́ дорогу жорстокому дідові. А той прийшов до стовпа, випив коряк горілки, іще й похвалив, що добра горілка, закусив калачем, узяв у руки кий.

— Повернись, — каже, — сякий-такий сину!

Сердега повернувсь, а він йому так одважив ки́єм по пле́чах, що аж кістки захрумтіли. Однак Кирило Тур показав себе добрим запорожцем: і не зморщивсь, і не застогнав.

— Знай, ледащо, як шанувати козацьку славу! — сказав батько Пу́гач, положив кий та й пішов собі геть.

Дивлячи́сь оддалеки́ на запорозький прочухан, Петро поміркував, що не багато Кирило Тур видержить таких гостинців. Жаль йому стало нетяги; підійшов до йо́го, чи не дасть якого завіту сестрі та матері.

А Богдан Чорногор думав, що він хоче попро́бувати, чи крі́пкі в Тура плечі; заслонив свого побратима спиною, схопи́всь за шаблюку та й каже:

— Море! А не попущу́ усякому захожому знущатись із мого побро! Доволі їй своїх братчиків.

— Багацько ж, мабуть, і в тебе в голові мозку! — каже Кирило Тур. — Пусти його; це добра людина: у багно тебе не втопче, як зав'язнеш, а хіба з багна витягне. Здоров був, братіку! Бач, як гарно в нас трактують госте́й? Це вже не гарячі млинчики, пане брате! Вип'ємо ж по коряку меду, щоб не так було гірко.

— Пий, брате, сам, а я не буду, — каже Петро, — щоб іще ваші діди не звеліли оддячити тобі києм.

— Ну, бувайте ж здорові, братці! — каже Кирило Тур; — вип'ю я й сам.

— Що сказати матері та сестрі? — поспитав Петро.

Згадавши про матір та про сестру, Кирило Тур похилив голову, далі й каже з пісні:

Ой которий, козаченьки, буде з вас у місті, Поклоніться старій неньці, нещасній невісті: Нехай плаче, нехай плаче, а вже не виплаче, Бо над сином, над Кирилом, чорний ворон кряче!

— Це таки й станеться з тобою, превражий сину! — каже підхо́дячи один січовий дід; а за ним іде ще троє. — Не вповай, — каже, — на те, що молоді тебе обходять; ми й сами тебе вкладемо, ось дай лиш випити нам по коряку горілки.

Та й узяв коряк; зачерпнув, випив, покректав, та, взявшись за кий, і каже:

— Як вам здається, батьки? Я думаю, дать йому раз по голові, та й нехай пропадає ледащо!

— Ні, брате, — каже другий дід; — ніхто з нас не зазнає, щоб колине́будь бито винуватого по голові. Голова — образ і подобіє Боже: гріх підіймати на неї кия. Голова нічим невинна: „із серця ісходять помишленія злая, убийства, прелюбодіянія, любодіянія, татьби”, а голова, брате, нічим невинна.

— Так що ж, брате, — каже третій дід, — коли того проклятого серця дубиною не достанеш, а по пле́чах не добити нам цього вола й обухом. А шкода́ пускати на світ такого гріховода: і так уже чорт-знає на́ що переводиться славне Запорожжя.

— Послухайте, батьки, моєї ради, — каже четвертий дід. — Коли Кирило Тур видержить цей прочухан, то нехай живе: такий козарлюга на щоне́будь здасться.

— Здасться? — каже, ідучи́ мимо, батько Пу́гач. — На якого біса здасться такий гріховодник православному християнству? Бийте його, вразького сина! Шкода́, що мені нельзя більш братись за кий, а то я молотив би його, поки б увесь це́бер горілки випив. Бийте, батьки, превражого сина!

Тоді діди випивали, один за одним, по коряку горілки, брали киї і давали Кирилу Турові по пле́чах. Сили в старих руках було в їх іще доволі, що аж плечі хрумтіли. Інший давно б уже зваливсь із ніг, а Кирило Тур видержав усі чотири киї, не покривившись; іще, як одійшли діди, і шуткував із своїм гостем.

— Добре, — каже, — парять у нас у січовій лазні, нічого сказати! Після такої припа́рки не заболять уже ні плечі, ні поясниця.

— Що сказати твоїй пані-матці? — питається ще раз Петро.

— А що́ ж їй сказати? — одвіту́є Кирило Тур. — Скажи, що пропав козак ні за цапову душу, от і все. А прикмету над моїм скарбом знає побратим. Одну часть оддасть він старій неньці та сестрі; другу одвезе у Київ на Братство: там мене спокусив гріх, нехай же там моляться й за мою душу; а третю одвезе у Чорну Го́ру: нехай добрі юнаки куплять собі олив'яного бобу та чорного пшона, щоб було чим пом'янути на лицарських ге́рцях Турову душу.

— Кріпись, побро, — каже Богдан Чорногор, — більш ніхто не зніме на тебе руки. От незабаром ударять у казани до обіду; тоді одпустять тебе, та й будеш вольний козак.

Мусів Петро підождати до обід, чи не потішить матері та сестри Кирилової доброю звісткою. Ходячи по віщо́вому місту, постеріг він, що не один тільки чорногорець обороняв Кирила Тура: багато братчиків, зустріваючись із другими, брались за шаблю, мов вимовляли: „Ось тільки поквапся на горілку, то виціджу я її з тебе хутко!” Як же вдарили в казани до обіду, тоді ціла купа запорожців кинулась до Кирила Тура; одв'язали од стовпа, обнімали і поздоровляли по бані.

— Ну вас ік нечистій матері! — каже Кирило Тур. — Коли б самі постояли у стовпа, то одпала б охота обніматись.

— А що, дияволів сину! — каже, підходячи, батько Пу́гач. — Смачні киї кошовії? Може, тепер плечі болять так, як у того чорта, що возив ченця в Єрусалим? На́, вражий сину, приложи оце листя, так завтра мов рукою зніме. Бито й нас де за що замолоду, так знаємо ми ліки од цього лиха.

Роздягли братчики Кирила Тура, а в Петра аж мороз пішов поза шкурою, як побачив він білу його сорочку, що сестра-жалібниця шила й мережала, усю в крові́; іще й поприкипала до ран. Кирило Тур аж зуби зціпив, щоб не стогнати, як почали́ оддирать її од тіла. Батько Пу́гач сам приложив йому до спини широке якесь листя, помазавши чимсь липким.

— Ну, — каже, тепер ходи здоров та не скачи в гречку, а то пропаде́ш як собака!

Тоді братчики з веселим гуком підняли́ діжки з медом та з горілкою, узяли́ стужку з калачами та й повели Кирила Тура до обіду.

Обідали добрі молодці на траві, під дуба́ми, усякий курінь особе, із своїм курінним ота́маном. Діди обідали в гетьманському курені; тільки батько Пу́гач прийшов на трапезу до Кирила Тура, і то вже була велика честь усьому куріневі. Кирило Тур уступив йому своє отаманське місто, а сам сів коло його. Два кобзарі, си́дячи навпроти їх, іграли усяких рицарських пісень, і виспівували про Нича́я, про Морозенка, про Перебийноса, що здобули на всьому світі несказа́нної слави: виспівували і про Берестецький рік, як козаки бідували та бідуючи серце собі гартували, — і про степи, і про Чорне море, і про неволю і ка́торгу турецьку, і про здобич та славу козацьку; усе поважним словом перед товари́ством викладували, щоб козацька душа і за трапезою росла уго́ру.

Поблагословивсь ото батько Пу́гач до трапези; усі взяли́сь за святий хліб, усяк вийняв з кишені ложку (бо січовикові без ложки, що без люльки, ходить не годилось): як ось Кирило Тур, озирнувшись кругом, і каже:

— Ех, братчики! Мені памороки забито кия́ми, а в вас, ма́буть, ізроду в голові клоччя. Коли ж це в світі видано, щоб випроводить гостя з коша на тще-серце?

— Пане ота́мане! — кажуть. — Борони нас, Боже, од такої скнарости! Про якого це ти гостя глаго́леш?

Коли ж тут са́ме і йде Богдан чорногорець із Петром.

— Ось мій гість! — каже Кирило Тур. — Це, коли хочете знати, син паволоцького попа, той самий, що́, як стукнувсь ізо мною за Києвом, то аж поле всміхнулось.

Раді були усі братчики, побачивши Шрамового сина. Давно вже вони чували про його рицарство. Інші, уставши, обіймали його як брата, другі потіснялись, щоб було йому місто.

— Сідай біля мене, синку, — каже батько Пу́гач. — Ти добрий козак. І батько твій добрий козак, тільки здурів на старість. Коли б ще й йому тут не склалось лиха, бо на раді без біди не обі́йдеться.

— Що буде, те й буде, — каже Петро, — а буде те, що Бог дасть.

— Що? Може, думаєш, ваша візьме? — крикнув грізно супроти́в йо́го батько Пу́гач. — Чортового батька візьме! Не дурно ми вчора з Іваном Марти́новичем стрічали царськи́х бояр, а вже стрічали ми їх не з порожніми руками. Перевернемо ми догори усю вашу старшину!

— Знаєш, що́, батьку? — каже йому Петро. — Шкода́, що молодому старого не до ладу вчити, а я сказав би тобі гарну гу́торку: „Не хвались, та Богу молись”.

— Молились, козаче, ми вже Йому добре, — одвіту́є батько Пу́гач: — уже Госпо́дь усі душі привернув до нашої сторони. Підвернемо тепер ми під корито ваших полковників та гетьманів; заведемо́ на Україні інший порядок; не буде в нас ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого; усе буде в нас обще… Е козаче! — каже знов ласкавим голосом, — та в тебе, бачу, нема ложки! Що то не нашого поля ягода! У вас, городови́х, усе не по-людськи робиться: їдять із срібних мисок, а ложки при душі кат-ма. Зробіте йому, хлопці, хоч із бересту або з скоринки ложку, а то скаже батькові: „Там вражі запорожці голодом мене заморили”. І так уже старий пеклом на нас дише.

На обід у запорожців мало подавали м'ясива, а все тільки рибу. Добрі молодці, як ченці, м'яса не любили. Посуда була вся дерев'яна, і чарки й коряки — усе з дерева. Трапезуючи, добре тягнули братчики горілку, мед, пиво, однак ніхто не впивсь, так то вже повтягувались.

Більш од усіх пив на цей раз Кирило Тур: хотів, ма́буть, бідаха завдати собі хмелю, щоб не так боліли плечі, та й хміль не подолів його. Зробивсь тільки дуже веселий, і як устали з-за обід, та як почали́ братчики танцювати під бандуру, він і собі пішов навприсядки; качавсь колесом і виробляв такі викрутаси, що ніхто б і не подумав, що цього козака бито недавно кия́ми. Запорожці не навтіша́лись із такої терпеливости.

Петро мій послі обід хотів іти додому, так Кирило Тур придержав його та й каже:

— Постривай, брате, і я поїду. Після такої бані не довго покріпи́шся. Перед товари́ством сором кволитись, а дома заляжу до завтрього.

От, погаявшись іще трохи, звелів Кирило Тур осідлати двоє коней та й поїхав з коша, шепну́вши щось побратимові. Дорогою Кирило Тур точив усякі баляндраси, далі й каже:

— Приставай, брате, в запорожці. Якого тобі чорта тратить літа між тим навісноголо́вим городови́м козацтвом?

— А що́ ти думаєш? — каже Петро: — я вже й сам нераз про це мізкував.

— От люблю козака! — мовив запорожець. — Якого біса доживешся ти в города́х? Городи́ твої швидко вже догори ногами стануть.

— Що вже й споминати про це, Кириле? — каже Петро. — Сам я бачу, що біда надіходить звідусюди. Однак скажи мені щиро, нехай би хто, а ти́ вже чого йдеш против Сомка?

— Ех, і ти́ ж голова! — одвіту́є Кирило Тур. — Хто ж против йо́го йде? Що я вкрав у йо́го молоду, це ще лихо невелике. Молодої йому зовсім не треба: інше готується йому весілля! Та й не одному йому. Заграють вашій городовій старшині у запорозьку сопілку так, що затанцюють не́хотя. Уже що наші братчики задумають, чи добре, чи лихе, так швидче воду в Дніпрі зупиниш, ніж їх. Хоч греблі гати, хоч мости мости, вода прорветься: ні порадою, ні силою не переможеш нашого товариства. Лучче пливи, куди вода несе… Побачимо, що то станеться з ва́шою Україною, як приймуться няньчити її такі няньки!

— Не доберу я толку в твоїх річа́х, — каже Петро. — Що за охота тобі мене морочити? То заговориш буцім щиро, то знов туман у вічі пустиш. Покинь хоч на часинку своє січове юро́дство. Я чоловік без хитрощів: чому ж би й тобі не говорити просто?

Запорожець зареготав.

— Ой, козаче, — каже, — козаче! Та хіба ж на світі єсть хоч одна проста дорога? Ду́маєш іти просто, а за́йдеш чорт знає куди! Хотілось би чоловікові „не стояти на путі грішників, не ходити на совіт нечестивих, не сидіти на сідалищі губителей”, так що ж? Не всякому рівнятись із божим чоловіком. У того й думка й серце „у законі Господньому, поучається він закону Божому день і ніч”; а в такого ледачого, як я, хоч би думка і так і сяк, так серце не туди тягне…

— Куди ж тебе тягне серце? — спитав Петро. — Невже котюга знов думає про сало, да́рмо що натовкли вже пикою об лаву?

— Пфу! — аж плюнув з досади запорожець. — Ти йому образи́, а він тобі луб'я! Голодній кумі хліб на умі. Згинь ти з своїми бабами! Доволі чоловікові і без них смутку.

— Ну, а куди ж би тебе ще тягнуло серце? — каже Петро.

— Куди б воно мене тягнуло! — каже запорожець, та й здихнув так важко, що Петро аж усміхнувсь: думав — яка вже нова вигадка.

А Кирило Тур мов і не чує його сміху; смутно похилив голову, ніби й забув за товариша, та й почав собі читати на пам'ять із Єремії (Петро слухаючи аж здивувавсь).

„Чрево моє, чрево моє болить мені, смущається душа моя, терзається серце моє. Не умолчу, яко глас труби усли́шала душа моя, вопль рати і біди. Доколі зріти і́мам біжащих, слишащ глас трубний? Понеже вожді людей моїх синове буйнії суть і безумнії; мудрі суть, єже творити злая; благо же творити не познаша…”

— Ух! — каже здрігнувшись. — Братіку, мені не зна́ть що показалось… Проклятий прочухан зачинає кидать мене в трясцю. Та ось і моя хата. Засну, так усе минеться.

Приїжджають до хати, а назустріч їм вибігають мати і сестра Кирилова. Як же то зраділи сердечнії, то й розказати не можна! Одна бере за поводи коня, друга тягне запорожця з сідла, а він тільки всміхається.

— Бачте? — каже. — Я вам казав, що нічого журитись! Та вже, ма́буть, вас так Бог создав, щоб усе киснути.

Хочуть його обнять, а він руками їх одпихає:

— Ні вже, — каже, — цього не буде. І так братчики трохи не прогнали з куріня́, що провонявсь, кажуть, бабою.

А Петру шепче: — Тепер мені так до обнімання, як грішнику до гарячої сковороди́.

Хотів Петро зараз іти додому, так Кирило запросив на чарку горілки; та й стара неня і сестра Кирилова кла́няючись просили, щоб хоч заглянув у хату.

— Ну, пані-матко! — каже Кирило Тур: — давай же нам тепер такої горілки, щоб і сам диявол зайшов у голову! Та давай цілу боклагу; таким лицаря́м, як ми, пляшки й на одного мало.

Як же внесли з комори горілки, Кирило Тур, замість щоб шанувати гостя, узяв боклагу та й почав цмулити з неї як воду. Мати, бо́ячись, щоб він не перепивсь, хотіла однять боклагу, а він:

— Геть, мамо, геть! Чоловік не скотина, більш ведра не вип'є.

І почав цму́лити, поки, знемігшись, упав без пам'яті на землю. Усі стривожились, а один Петро тільки знав, що цьому за причина. Він поміг жінкам піднять Кирила Тура з землі і положити на перину; далі попрощавсь і пішов до Гвинтовчиного хутора, міркуючи про все, що чув і бачив.

XIII

Тимчасом Шрам паволо́цький, занедбавши свою старість, поспішав, мов простий гоне́ць, до Бату́рина. Сонце ще не вирізалось із-за левад, як переїхав він Ніжень; іще тільки деколи просвічувало скрізь берези. Іще народ і до череди не виго́нив. Шрам і рад, що ніхто його не бачив, бо в ту смутну годину інший опияка не побоявсь би вхопи́ть і попового коня за поводи́, питаючи, чия сторона. Як ось чує над шля́хом у гаю́ гомін.

Одні кричать: — На шаблях!

А другі: — На пістолях!

— Куля лукава: кладе правого й винуватого, а з шаблею кому Бог пого́дить.

— Ні, шабля — чоловіча сила, а куля — суд Божий.

— Та ось пан-отець їде, — крикнули інші, — нехай він нас розсудить.

Дивиться Шрам, аж у гаю зійшлась купа люду чима́ла. Одні ж у карма́зинах і при шаблях, а другі в синіх капта́нах та сіряках, без шабель, тільки де́которі держать рушниці та коси на пле́чах.

— Чого оце, — питає Шрам, — попередили ви сонце, щоб зчинити ґвалт? Хіба ще мало буч по Україні?

От деякі пошапкували його та й кажуть:

— Зібрались ми, пан-отче, на Божий суд; нехай Госпо́дь розсудить людську кривду.

— Яка ж, — питає, — сталась кривда і од кого?

Кажуть: — Та от бач, полюбив молодець дівчину, ну, і дівчина не од того. Молодець же нашого міщанського роду — син нашого війта, а дівчина, бач, роду шляхетського — дочка пана Домонтовича. От і заславсь молодець до дівчини; а в свата́х пішли не аби́які люди, — бурмістрове та райці маґістратськії. Так що ж би ти думав, пан-отче? Як привітав їх пан Домонтович? Розлютува́всь, мов на свою челядь; назвав ха́мами, личаками. „Не діждете”, каже, „і рід ваш не діжде, щоб Домонтович оддав дочку за ґева́ла!”

— От як розвеличалась ледача шляхта! — перехопи́ли тут інші з синьокаптанників. — Це тії, що впрохались у батька Хмельницького на Україну. А якби не пустив, то попропадали б з голоду в Польщі!

— Цитьте, цитьте, горлатії ворони! — озвались тут деякі з карма́зинів: — дайте й нам щоне́будь вимовити. Невже ви хочете, щоб за вашого війтенка отець силував одним-одну дочку?

— Який, — кажуть, — враг просить його силувати? Вона з дорого́ю душею піде!

— Чого ж це так? — одвіту́ють карма́зини. — А може й гарбуза втелющить.

— Гарбуза? Ні, не гарбузом тут пахне, коли сама дала війтенкові каблучку.

— Годі, годі квакати! — кажуть карма́зини. — Побачимо ось, чия ві́зьме.

— Розводьте бойців! — кричать інші.

— Якже їх розводить, коли не згодились, чи на пістолях, чи на шаблях? Нехай розсудить пан-отець. Скажи нам, будь ласка, пан-отче, — обернулись до Шрама, — як лучче дознати суда́ Божого, чи пістолями, чи шаблями? От брат стає за сестру, а жених за себе і за все міщанство. Коли жених поляже, нехай потішаться карма́зини; як же поляже карма́зин, тоді дочку нам подавай хоч лусни! Не сховаєшся од нас ні за високими ворітьми, ні за привілеями!

— О, щоб вас Господь побив праведним громом! — каже тоді Шрам.

— За́ що це ти нас так проклинаєш? — каже зумившись, громада.

— О го́лови сліпії і жорстокі! — глаго́ле знову Шрам. — Як збирається на небі хуртовина, то й звірюка забуде свою ярость; а ви перед самою бурею заводите криваві чвари!

І помчавсь од їх нео́бзир.

У Борзні́ заїхав Шрам одпочити до сотника Білозерця. Білозерець був старосвітський сотник, іще то з тих, що перші озвались потиху до батька Богдана: „Єднай, батьку, Україну, а ми тебе виручимо”. Так знав його Шрам добре, і були вони приятелі́.

Тільки що доїжджає до воріт, аж сотник виїжджає з двора. Пізнав Шрама, і сам не знав, що́ робить од радости.

— Ну, батьку, — каже, — у са́му годину завітав ти до нас у гості!

— Бачу я й сам. Бодай лучче нічого не бачити!

— Куди ж оце?

— Та в Бату́рин же, до навісно́го діда Васюти.

— Е, уже раду рушили!

— Як?

— А так. Ось заїдьмо лиш до господи.

Заїхали, ввійшли до світлиці, сіли кінець стола. Тоді Білозерець і почав розказувати.

— Так і так, — каже. — Навісноголо́вий Васюта коверзував-коверзував, далі таке вигадав, що ледве й сам не пропав. „Присягайте мені”, каже, „на послушенство гетьманське, а не присягнете, то тут вам і капу́т”. Наустив вражий дід піхоту, та хотів так придавить у Бату́рині старшину, щоб і не писнула. От як у нас тепер завело́сь!

— Та чого доброго й ждать од такого, що полизав лядських полумисків? — каже Шрам. — Уже коли ти був раз „Золотаревським”, то „Золотаренком” ізнов не будеш! Ну, що ж старшина?

— А старшина, — говорить Білозерець, — почала його усовіщувати: „Побійся Бога! Чи тобі ж довго жити на світі? Нехай би молодші гетьманували. Ей, пане полковнику! Не удавай Сомка на Москву зрадником! Держись за йо́го; то ще й сам, і всі ми поживемо з упокоєм!” Куди! Розходи́всь наш дідуган: „Скоріш у мене волосся на долоні виросте, ніж перея́славський кра́мар буде гетьма́ном! За мене бояри на Москві тягнуть, за мене Брюховецький з запорожцями стоятиме. Ось я послав уже посланці́ до Зінькова. — „Не йми”, — кажуть йому, „віри запорожцям: вони тебе уо́чевидьки ошукують. Приїжджають до тебе з Січі задля узяття тільки подарунків. Ми тебе гетьма́ном, ми тебе гетьма́ном оберемо́! А там своє на умі. Хіба не знаєш, яким вони духом на городову́ старшину дишуть? Це в їх обичай да́вній! Де тобі! І слухати не хоче! Як ось і гонці́ з Зінько́ва. „А що?” — „Еге!” — кажуть, — „прощайсь, пане полковнику, з гетьманством. Там запорожці таке провадять, що аж слухати сумно”. — „А князь же що?” — „А що́ князь? Князь із запорожцями за пані-брата, а твої подарунки приняв у сміх, бо в його й свого доволі”. Васюта й руки попустив. Тоді старшина за йо́го, а піхота й собі потягла за старшину; та до того прийшлось, що трохи сам Васюта не наложив головою. Як ось од Сомка́ лист до Васюти.

— Од Сомка? — питає Шрам, здивувавшись.

— Од йо́го самого, од Якима Сомка́.

— Із Перея́слава?

— Ні, із Ічні. Сомко вже в Ічні.

— Не сподівавсь я, — каже Шрам, — щоб Сомко так скоро переміг себе.

— Еге! — одвітує Білозерець; — крута година наступала. Пише до Васюти: „Во ім'я Боже, ти, пане полковнику ніженський, і всі під його рукою будучії, послухайте мого голосу, не погубляйте отчи́зни. Чи вам”, — каже, „лучче оставатись під рукою свинопаса Іванця, чи під рицарською рукою перея́славського Сомка? Забудьмо всякі чвари. Не час нам тепер враждувати, час за козацьку честь постояти. Я”, каже, „жду в Ічні. Хто єсть вірний син своєї отчи́зни, збирайтесь до мого боку. Не попустімо гетьманської булави в ледачі руки…” Бачить тоді Васюта, що ні́куди дітись, давай старшину до Ічні прохати, та й рушили всі з Батурина. І я оце, дещо впорядкувавши, туди ж їду. Так намовились між себе, щоб уже всіма голосами Сомка обрати і присягу йому виконати, і при йо́му всім стояти.

— Так чого ж гаятись? — каже Шрам. — На ко́ней та до Ічні!

— Господи! — сказав дивуючись Білозерець: — Чи тебе Господь сотворив із самого заліза, чи що? Ні рани, ні літа тебе не одолівають.

А Шрам йому:

— Як треба рятувати Україну, байдуже мені і літа й рани. „Обновиться яко орля юность моя”. На коня, на коня! Нічого гаятись!

— Та вгамуйсь, Бога ради! Хоч дух переведи, хоч чарку горілки випий та закуси.

Сяк-так осадив Білозерець Шрама. Шрам уже й сам тоді почувсь, що треба дать собі пільгу.

Виїхали з Борзни́. Чи проїхали з десяток верст, чи ні, як назустріч гоне́ць до Білозерця, щоб простував уже під Ніжень.

— Військо гетьманське пішло, — каже, — туди ще зранку, а Сомко гетьман з Васютою і з іншою старшиною тож із Ічні рушили. Уся старшина присягу виконала Сомкові на послушенство в ринко́вій церкві іча́нській, та почувши, що вже бояри під Ніженем, просто з церкви на коні, та й рушили до Ніженя.

— Заворуши́лись наші! — каже Шрам. — Слава Тобі, Боже! Ну, не тратьмо ж ча́су й ми.

Повернули ко́ней на ніженську дорогу; їдуть спішно. Виїжджають на іча́нський шлях, недалеко од Ніженя, аж глянуть — і Сомко з Васютою їде. Старшина за ним купою. Повітавшись, Шрам зараз і питає:

— А що́, пане гетьмане, яково́?

— Не журись, батьку, — каже Сомко, — усе буде гаразд. Уже як ми з паном Золотаренком узяли́сь за руки, то нехай усто́їть против нас хто хоче. Лубенський, Прилуцький і Перея́славський полки́ я виправив з Вуяхевичем під Ніжень, а черні́говський буде туди сьогодні на ніч. Чого ж ти іще супишся?

— Ти кажеш, пане гетьмане, що з Вуяхевичем полки́ виправив? — питає Шрам.

— З моїм генеральним писарем, — одвіту́є Сомко.

— Та то́-то ж! Не дав би я йому гетьманського бунчука під таку годину.

— Е, батьку! — каже Сомко. — Тобі бо вже дуже зневірились люди.

— А ти, синку, дуже багато ймеш їм віри. Я чував про Вуяхевича дещо негарне.

— Е, годі! Ти мого Вуяхевича не знаєш. Ніхто лучче йо́го не вміє гамувати козаків: тим я й дав на цей день йому бунчук, а не іншому.

— Похмурна, похмурна година! — каже сам собі Шрам.

— Не така ще, як тобі здається, — сказав Сомко.

— Дай, Боже! А що́ ти скажеш про поспільство, що купиться коло Ніженя, нехай Бог криє, наче як було на поча́тку Хмельниччини? Це все брюховці́!

— Нічого не скажу́! Мені більш їх жаль, ніж досадно; більш досадно, ніж страшно. Поки в мене в таборі козаки та гармати, я ні про що́ й гадки не маю. Ти думаєш, може, мене дуже засмутили миргоро́дці та полтавці з зінькі́вцями? Не засмутили вони мене, а преогорчи́ли. Не те мені шкода, що три полки́ одпало, а те, що честь, правда поламана.

— О, голово ти моя золота! — подумав Шрам. — Коли б то так усі, як ти, держались чести та правди! А то на кого ні зглянеш — усяке, мов звірюка, про свою тільки шкуру та про свій берліг дбає!

Уїхали в місто. Тільки що переїхали Гала́товку уро́чище, аж ось перегородила їм дорогу процесія: несли́ ме́ртвого.

Питається Шрам: — Кого ховають?

Кажуть: — Війте́нка.

— Що сьогодні з Домонтовичем на Божий суд ставав?

— Того самого. Не послужила фортуна горопасі. Тільки стяли́сь на шабля́х, зараз так і положив його вражий карма́зин.

— Е, ні, бо! — перебив тут хтось ізбоку. — Перше Домонто́виченко влучив війте́нка по лівій руці, — кров так і задзюркотала. Мій батько сам там був, так розказував. Шарпонув та й каже: „Годі, буде з тебе!” А війтенко: „Ні, або мені або тобі не жити на світі!” — „Так нехай же”, каже, „Госпо́дь упоко́їть твою душу!” та й почав налягати ще більш на війте́нка. Поплямував його скрізь ранами. „Ей, каже, годі! Пожалуй сам себе!” А той маха́ та й маха́ наосліп, аж поки дано йому так, що й покотивсь, як сніп.

— Нехай, нехай! — каже ще один, ідучи мимо. — Візьме колись і наша!

Дивиться Шрам, аж за труно́ю того війте́нка трохи́ не ввесь Ніжень піднявся; і все сами́ міщани: жадного в карма́зинах. Дивиться Васюта, аж за міщанами сунуть і козаки ніженські; і все тільки товари́ство: жадного сотника ні ота́мана. Ідуть, уту́пивши очі в землю, і мов не бачать ні гетьма́на, ні Васюти з старшиною. Шрам тільки похитав головою. Нічого не сказав і Сомко́, ди́влячись, що козаки, замість та́бора під містом, опинились на війте́нкових похоронах, наче в свого полковника, та ще під такий великий час. А старшина тільки між собою зглядувалась. Зрозумів, мабуть, щось і Васюта; бо, скоро, перейшли похорони, зараз, одклонившись гетьма́нові, повернув до свого дво́ру. Старшина ніженського по́лку теж роз'їхалась по дворах; а з других полків поїхали за Сомком до та́бора. А табор Сомків стояв під Ніженем, за Біляківськими левадами.

Доїжджають до та́бора, аж у та́борі ще оддалеки́ чути гомін, галас. Приїжджають ближче, аж округи та́бора жадних беке́тів. Козаки змішались, як у бразі гуща; той туди, той туди йде, і жадного порядку між ними немає. А тут ще почало́ темніти, так Сомкове військо — наче те море, що спереду ще хоч видно, як хвилі ходять, а дальш, у темноті, так уже тільки реве та бурха́є.

Добравшись до свого намету, Сомко́ зараз звелів позвать перед себе Вуяхевича. Кинулись шукати його по та́бору, та не так то його й знайти у такій мішанині. Сомко́ напавсь на підручників генерального писаря, сердивсь, кричав; далі бачить, що тим серцем мішанині таборовій не запобігне, розіслав старшину по всьому обо́зові козаків гамувати, а сам сів на коня і поїхав поміж наметами. Шрам їхав за ним, похмурний, як ніч, що надіхо́дила.

Аж ось і генерального писаря узріли. Той давно вже їздив по та́бору, гамуючи козацтво, тільки од його гамува́ння іще гірш підіймавсь гомін.

— Вражі діти! — кричить, — печкури́! Навчимо ми вас старшину шанувати! Не будете ви в нас копи́лить губу, як тії запорожці, що всі в їх рівні. Порівняємо ми вас так, що й не захочете. Мало чого не буває, що запорожцям усюди своя воля, що з ними старшина й гетьман за панібрата. Пожалуй! У їх нема ні вбогих, ні багатих; так на те ж вони запорожці, козаки над козаками. А ви що? Мужики! Тая ж мужва! Та ми вас, вражих дітей, батогами! Ось нехай лиш рушать раду, — ми вас повернемо в земляну́ роботу! Дамо ми вам знати козацькую вольность!

Так вигукував військовий писар, і байдуже йому, що круг йо́го наче море йграє. І так як от хвилі розходяться перед байдаком, а ззаду знов буркочучи́ зливаються, так тії козаки спе́ршу розступляться, щоб дать дорогу писарському поїзду, як же проїде, то й зачнуть іззаду вигукувати:

— Чи чуєте, що́ пан писар глаго́ле? Ми мужва! Нас батогами! Сипать вали по города́х нас приставлять! Так ми будемо працювати, а старшина одпасувати боки, орудуючи нами? І так, ще мало нам зневаги? Вали сипати? Не діждуть же вони цього!

— Не діждуть, не діждуть! — гукали ще голосніше тії, що були дальш од писарського поїзду.

А військовий писар, хоч і чув, та не озиравсь. Він своє козакам провадив.

— Пане писарю, — каже Сомко, перестрівши його. — Що оце в тебе за порядок? Хіба на те я дав тобі бунчука?

А той уклонивсь, правда, низенько, та й каже:

— Та от, пане ясновельможний, яке тут лихо. Недалеко звідси табор запорозького гетьма́на…

— Гетьма́на! — крикне Сомко, що аж покрив увесь галас. — Хіба в тебе й опріч мене єсть гетьман? Так убирайся ж до йо́го їздить на свинях! — і вирвав у йо́го з рук бунчук гетьманський.

Почувши Сомків голос, зараз круг його всі замовкли. — Гетьман, гетьман прибув, — пішло скрізь по та́борові; і скоро рознесла́сь така чутка, зараз деякі бурлії схаменулись, подумали про свою голову. Сомко бо жартів не любив. Щирий і незлобивий був рицар, та вже ж як і допечуть йому, то стережись тоді кожен. У та́борі в йо́го або в похо́ді знай свою лаву — не так, як в інших. Тим то й били сомкі́вці неприятеля всюди, де тільки стинались. Знали, чого сто́їть Сомко, усі старії, зна́чні козаки; а військо́ва чернь про те байдуже: їй аби воля. От під цю то волю й під'їхав Іванець із своїми запорожцями, і пішло усе як у казані кипіти.

— А що́, пане гетьмане? — каже Шрам. — Може, ще й тепер за свого писаря заступишся?

Сомко тільки махнув рукою, і поїхав до свого наме́ту.

— Дай лиш, сину, мені свого бунчука, — каже Шрам: — я ліпше од якогоне́будь недоляшка в тебе попорядкую.

Сомко оддав йому мовчки.

— Бідна козацька голово! — подумав сам собі Шрам. — Отак то завсегда́ доводиться нам та честь та слава! Збоку дивляться люди, дивуються, що блищить, сіяє, а в серце ніхто не загляне. Тут день і ніч мізкуєш розумом, не знаючи спочинку, а тут під боком гадюки сичать і на твою душу чига́ють.

Так собі мізкуючи, обійшов він з бунчуком увесь та́бор і всюди постановив варту, щоб ніхто вночі з та́бора не вештавсь, і до та́бору нікого без оклику не звелів пускати. Та й ні на часиночку не дав собі одпочинку. Де козаки чи кашу варили, чи круг огнища за салом на спичка́х сиділи, тихії речі не про що́ вже, як про чорну раду ведучи́, він до їх і пристане; і як спом'я́не старого Хмельницького, як тоді в козаків була воля й дума єдина, то козацтво наче й протверези́ться. А іншій громаді Христову притчу розкаже, схиляючи буії душі до кротости та до любови; то козаки, так як тії бджоли од кропила, погудуть та й осядуть.

І добре б воно було; може б, Шрам і до кінця козаків утихомирив, так отже — як за тим сіятелем по ниві, так і за Шрамом паволоцьким слідом ходив диявол і всівав пле́вели в пшеницю. А той диявол не хто був, як поли́гач Брюховецького Вуяхевич. Надувшись мов той сич, прохо́див він із своїми підручниками мимо козацькі купи, і, бачся, нічого злого й не діє, тільки то там то сям щоне́будь блявкне, та так же то козаків гірким словом зневажає, так їм те нещасне панство та гетьманство в вічі тиче, що козаки, прислухаючись, тільки уси кусають. І як от рибалка, їздячи човном, кукольван розсипає, так той потайни́й зрадця Вуяхевич розсипав гіркі слова в козацькії душі.

Аж ось наступила темна, глуха ніч; і добре й зле опочило. Чи спав же то Сомко гетьман, чи ні, а Шрам не змигнув оком і на годину. Ніхто б не розказав, ніхто й не списав би всіх його думок. З тяжкою од клопоту головою, ходив він од варти до варти, частенько поглядаючи против Романовського Кута. А в Романовського Куті широкі дуби́ од огнищ світяться; через поле чути глухий гомін; ячать здалеку людськії голоси, наче та хвиля на морі перед лихою бурею.

XIV

Розкажемо ж тепер, що діялось у дому в Гвинтовки, як отак працював наш паволоцький Шрам. Мабуть, тоді вже така година була, що й тут я́кось не було ладу ні між жінками, ні між чоловіками. У жіночій громаді не йшла влад ота княгиня, жона Гвинтовчина. Одно, що вона пані великого коліна, а друге, що з діда, з прадіда вона ляшка й католи́чка, так уже тут як ні підходь, а не потова́ришиш щиро.

А в чоловіків вийшло своє безладдя. Череваневі було я́кось дивно, що Гвинтовка наче іншим чоловіком зробився. Знав він його замолоду добре. Жвавий був козак. Як було пустить Хмельницький по Польщі загони, то вже ніхто дальш йо́го не пробереться; і говорять було козаки: „О, далеко наша Гвинтовка досягає!” І вже чи в компанії чи що́, так Гвинтовка друзяка та й годі. Тим то й полюбив його Черевань, і сестру в його засватав. Отже й тепер він, бачся, той же, та ні: усе в йо́го стало якось хистко, і слово його, хоч і бо́йке, та не таке тверде й щире, як правдиво-козацьке слово. Простий був чоловічина Черевань, а й йому стало розумно, що тут щось та не так.

— Як оце, Михайле, в вас учинилось, — питається Гвинтовка в Череваня, — що ти свою Лесю заручив за гетьма́на?

— А чом же бгате, — каже Черевань, — чом нам не заручити дочки хоч би й за гетьма́на? Хіба ж ми зроду з гетьманами хліба-соли не їли?

— Хто ж це говорить? — сказав Гвинтовка. — Дочка моєї сестри зуміє показати себе на всякому місті; тільки що зробили ви діло спішно, та коли б воно не вийшло смішно!

— Проти чого це ти закидаєш? — питає Черевань.

— Против того, що тепер, під цю заверюху, того й гляди, що спіткнешся…

— Нехай, бгатіку, — каже Черевань, — спотикаються наші вороги, а не пан Сомко!

— Ге-ге! — Гвинтовка йому. — Спотикались і луччі од твого Сомка. Виговський, здається, добре сидів на гетьманському столі, — отже Га́дяцькі пункти і того зіпхнули. А кажуть, що Сомко хоче теж із москалем по Га́дяцьких пунктах торгуватись. Коли б свого не проторгував! От Іван Марти́нович ліпше видумав, що без торгу береться до гетьманства. Тим то й цар його, кажуть, у великому пошанува́нні має.

— Іванцеві, бгате, — Черевань Гвинтовці, — ні́чого торгуватись; він давно вже чортяці душу запродав так йому тепер чи турок, чи православний — усе однаково. Ось побачиш, коли він од царя не пере́йде до турка!

Не ждав Гвинтовка од свого зятя такого одвіту. Нічого однак же не промовив. Буцім і не він, повів свого гостя огля́дувать господарство. Там токи́, повні збіжжя, там овечі кошари, там млини з ставами, там по лугу́ ходить табун коней: усього надбав собі Гвинтовка, на всю губу був пан. Дивувавсь, розглядаючи все те Черевань, який то його шуряк учинивсь дука! А сам собі подумав: У мене нема ні таких гаїв, ні таких широченних лугів, ні таких вишнякі́в; та за те жаден міщанин київський не подивиться скоса на Хмари́ще, і поки стоятиме на маґістраті башта з дзиґарами, поти ніхто не скаже, що Черевань не по праву заняв Хмари́ще. За готові лядські дукати купив я його в маґістрата, і всяке знає, що за ті дукати збудовано маґістратську башту.

Огле́діли, вернулись. Аж ось приїхав із Ніженя сотник, Гордій Костомара.

— Що́ ти, — каже, — тут, пане осауле, си́дячи дома робиш? Там у місті ко́їться лихо!

— Яке ж там у вас лихо? — питає пова́гом Гвинтовка.

— Міщани, — каже, — гуляють з козаками.

— Ну, бгатіку, — озвавсь Черевань, — дай, Боже, і по вік такого лиха!

— Та підожди, добродію, — каже Костомара, — через що й як гуляють? Бивсь на шаблях молодий Домонто́виченко з війте́нком, та Домонто́виченко війте́нка й одолів.

— Ну, так і амінь йому ду́рню! — каже Гвинтовка.

— Амінь? Ні, ще цьому ділу не скоро скажуть амінь. Ось слухайте лиш. Міщани повикочували на улицю бочки з пива́ми, з медом, з горілкою, роблять війтенкові по́минки на ввесь хрищений мир; так козацтво поскуплювалось, як бджоли до па́токи, та загуло́ так, що аж слухати сумно. П'ють та лають усю городову́ старшину.

— Ну, так що ж? Нехай собі лають, — каже Гвинтовка.

— Отак!… А це як тобі здається, що всі зна́чні люди, що понаїжджали на раду в Ніжень, бояться носа за ворота виткнути? Козаки блукають купами по місту та буяють, як тії бугаї в череді, — хочуть двори́ ламати та грабувати старшину.

— А що ж ваш полко́вий суддя робить? — спитав Гвинтовка.

— А суддя й собі звонтпив, пане осауле. Страх хоч кого візьме. Коли б ще під цю заверюху, під цю чорну раду, якого лиха не зчинилось.

— Що буде, те й буде, — каже понуро Гвинтовка.

— І тобі оце байдуже, добродію?

— А що ж би мені робити?

— На коня та гамувати козаків!

— Отака! Гамуй йому козаків, коли полковницький пірнач у судді!

— Та що по тому пірначеві! — каже Костомара. — Козаки судді і ухом не ведуть, а тебе і без пірнача послухають. Поїдьмо, Бога ради, поїдьмо!

— Послухають, та не тепер, — каже Гвинтовка, моргнувши якось чудно брова́ми. — Буде час, коли вони мене послухають, а тепер, коли пірнач не в мене, так я й не полко́вий старшина. Нехай там хоч догори ногами Ніжень перевернуть. Моя хата скраю, я нічого не знаю.

— Еге-ге! — каже потиху сотник Костомара. — Так, мабуть, не брехня тому, що люди пронесли… Пане осауле полко́вий! Побійся Бога. Мені здається, що ти щось недобре на нашого пана полковника компонуєш.

— Пане Гордію сотнику! — каже засміявшись Гвинтовка: — побійся Бога. Мені здається, що ти щось недобре на нас із зятем компонуєш. Ось обід на столі, а ти розвів не знать яку розмову. Сідаймо лиш та підкріпімось, то чи не повеселішаємо.

Сів сотник Костомара обідати, та й страва йому в душу не йде. Про́бував то так, то сяк закидать оддалеки́ кручка, щоб вивідать, що в того Гвинтовки на думці, так той же не таківський: зараз і переверне його речі на жарти. Од'їхав назад до Ніженя ні з чим.

— Послухай, братіку мій любий! — озвалась тоді Черева́ниха: — як говорив ти з Костомарою, то в мене чогось наче мороз поза шкурою пішов.

— Ось лихо! — каже, обертаючи теє в жарт, Гвинтовка: — чи не пристрів тебе, сестро, Костомара? У йо́го, кажуть, ледачі очі: гляне на коня, зави́дуючи, то й коневі не минеться.

— Од пристріту, братіку, я дала б собі раду; а од твоїх річей голова в мене завернулась.

— Бо не жіноче діло до них дослухатись! — сказав понуро Гвинтовка.

— У такому, братіку, великому случаю, як оця рада, що громада, те й баба. Не перебивала я ваших річе́й козацьких за обідом; а зоставшись на самоті, не во гнів тобі скажу́, що мені чогось страшно зробилось. Ми ж ізмалечку, брате, навчені закону Божого… Душа в чоловіка одна, що в козака, що в жінки: занапастивши її, другої не добудеш…

— Що то зна́чить жить під самим Києвом! — перебив її Гвинтовка: — зараз і видно чернечу науку. А в нас у Ніжені так жінок розумні люди учать „Жіноча річ коло припічка!”

Та й вийшов із світлиці.

Стало вечоріти. Вернувсь ото Петро Шраменко. Розказує й цей, що бачив у Романовського Куті. Черева́ниха ж із Лесею вжахнулись і поблідли на виду́, та й Черевань понурив голову, а Гвинтовка слухаючи тільки всміхається. Дивиться Череваниха на брата і не йме очам своїм віри: що звідусюди надіходять непотішнії вісті, усяке тривожиться, сумує, а йому про все байдуже, йому мов у казці кажуть про тих зрадливих запорожців та про тії чвари.

Чом же оце — тепер спитаюсь я — чом оце Петро і Леся не зі́йдуться і поговорять? То було таки, хоч і стереглись одно одного, та все-таки й повітаються й погу́торять де́ про що, як брат із сестрою, а тепер бояться й очей звести одно на одного. Е, шкода́ й питати! Єсть у їх у обох якась думка, тайна, невимовна. Раді б вони ту думку задавить як гадюку-спокусницю, а тимчасом против волі голублять її в серці. Тим то вони й не сходяться докупи, тим бояться й очей звести одно на одного…

Засумувала дуже Черева́ниха, а Черевань, ди́влячись на неї, і собі, мабуть, щось порахував: смутний сидів за вечерею, смутний устав і з-за сто́лу. Тільки княгиня не змінила своєї постави: як та плакуча береза, що клонить і в дощ і в погоду зелені віти додолу, так і вона — чи хто сміється, чи хто плаче, у неї з серця не сходить ту́га.

На другий день, скоро повставали та повмивались Петро з Череванем, як ось іде козак од Гвинтовки:

— Казав пан — надівайте білі сорочки та жупа́ни луда́ни, бо сьогодні буде рада; а пані прислала вам по новій стьожці до ковніра. Уже тут і бояри царськії, і Сомко, і наш полковник з старшиною.

Здивувавсь Петро і звелів зараз собі коня сідлати.

А Черевань міркував про стьожку, що княгиня прислала:

— Блакитна; чом же не червона? Козак звик червону стрічку в ковнірі носити, а це вже, мабуть, польська мода. Да́рмо, надінемо й польську: одна́ково вже тепер на Україні усе почалось вестись по-лядськи.

Коні були вже посідлані. Сіли козаки і поїхали спішно. Василь Невольник за своїм паном.

Гвинтовка, обернувшись, тільки сказав:

— Гледи ж, сестро, — ти в мене тепер господиня — щоб доволі було всячини на вечерю; бо я верну́сь із ради не без госте́й.

Виїхали на узлісся, аж людська юрма усе поле вкрила, а найбільш — чернь-мужики. Мужики ж і міщани ва́лять купами, а козацтво йде лавою під місто. А під містом розіп'ято царськи́й намет, і московське військо з боярами стало. З правого боку суне з своєю стороною Брюховецький, а з лівого Сомкове військо виступає. Тільки ж, за тими купами люду, мало що можна було й розгле́діти. Хіба по корогвах можна було розпізнати, де запорожці, а де городові́. У запорожців на білих корогвах тільки червоні хрести, а в городови́х орли і всяке малюва́ння з золотом. Гомін чинивсь по полю скрізь такий, мов підступає орда́. Одно конем їде, друге піхо́м; той у карма́зинах, а тії в личаках та в семрягах. Поперед себе звелів Гвинтовка їхати чотирьом козакам, а то б і не прото́впивсь до намету.

— Дорогу, дорогу пану осаулу ніженському! — кричать козаки.

— Е, це князь наш! — гукне́ один у личаковому кунтуші. — Тривай лиш, не довго верхово́дитимеш!

А другий зупинив його: — Не дуже, — каже, — гукай супроти цього пана: я дещо чув про йо́го од запорожців.

— Що ж ти чув?

— Чув таке, що не дуже гукай на йо́го, о́т що!

Це ж з одного боку. А з другого, поки пробрались трохи проміж людом, чує Петро таку розмову:

— Як ти думаєш? Чия візьме?

— А чия ж, як не Йвана Марти́новича?

— Е, потривай лиш! Он у Сомка, кажуть, ув обозі доволі гармат і чорного проса, є чим у вічі заглянути; а він то не таківський, щоб оддав доброхіть булаву́ з бунчуком.

— Будуть наші й гармати, як Біг поможе. Вже козакам давно обридло стояти в старшини в порога. Хто не в карма́зинах, то й за стіл не посадять.

Проїхали ще трохи.

— Чи правда пак, — питає один бурлака в другого, — що вчора ховали війте́нка?

А той йому: — А як же? Похорони простягли́сь через увесь Ніжень, од Біляківки до Козирівки. Зроду ніхто таких похорон не зазна́є.

Знов зупинивсь поїзд: зустрів Гвинтовка знакомого якогось пана. Той почав правити про Сомка й Іванця, як вони зустрілись у князя Ґаґіна. Князь іще раннім ранком зазвав козацьку старшину на пораду, і там то було послухати, як привітав Іванець Сомка!

— О, Іванець — собака! — каже, зни́зивши голос, Гвинтовка: — як уїсться в ко́го, то вже свого докаже. Як же зложили бути раді? По нашому?

— А вжеж!

— І Сомко згодивсь?

— Згодивсь по неволі. Тільки бач: Брюховецький, по уговору, пішо і без оружжя веде свою сторону, а Сомко на конях, шатно і при оружжю. Хоче, кажуть, з гармат бити, як не по йо́го рада станеться.

Гвинтовка тільки засміявсь. — Нехай, — каже, — б'є на здоров'я!

Роз'їхались. Гляне Петро, аж і коваль якийсь тут вештається, з молотом на пле́чах.

— Ти запорозька сторона, Остапе? — питає в йо́го вівчар з ціпком.

— Щоб вони, — каже, — виздихали тобі всі до одного, тії запорожці!

— Як! За́ що це?

— За́ що? Є за що!… Гм! Сказано — не вір жінці як чужому собаці!

— Йо? Щоб то оце запорожець та почав до жінок липнути?

— Еге! Ти ще не знаєш цих пройдисвітів! Це, коли хочеш знати, самі пали́води!

— Йо?

— І не йо! Учора зазвали мене до коша, буцім і добрі. „Ось там це та те треба нам перекувати, а в нас такого дотепного коваля й зроду не було”, та й давай мене по́штувати. Я ж там п'ю та бенкетую, а вони в мене в господі лихо коять. Вертаюсь ранком, проспавшись, аж дома вже походжено.

— Та то тобі на похмілля так іздало́сь, брате.

— Іздало́сь! — аж крикнув коваль. — А це ж як тобі здасться? Питаю ув Йвася: „З ким же ви, синку, без мене вечеряли?” А вона, сука, вже й перехоплює: „З Богом, скажи Йвасю, з Богом!” А дитина — звісно, мале, лукавства не знає — поглянуло на неї та й питає: „Хіба ж, мамо, то Біг, що в червонім жупа́ні?

Проїхали й мимо цих. Що ближче к царському наме́ту, то все трудніш було пробиратись. Коло наме́ту б'ють у бубни, а тут проміж народом ходять окличники та все кричать: „У раду! в раду! в раду!” хоч народ і без окличників звідусюди мов плав пливе. А найбільш преться того мужицтва.

— Ну вже, брате, — каже інший, — з порожніми кишенями до жінок не вернемось!

А другий, сміючись: — Заробимо лучче, ніж на косовиці! Бач, у яких пани карма́зинах, які тиляги́ під золотом та під срібло́м понадівали! Аж хрястить! Усе наше буде!

— Та й коло крамни́х комір руки погріємо! Казали запорожці, що все по́рівну між миром поділять.

Гляне Петро, аж тут між мужиками тиснеться й Тарас Сурмач.

— І ти, — каже, — оце супротив Сомка́ й пан-отця?

А той: — Спасибі вельможному пану Сомко́ві! Спасибі й твойму́ пан-отцеві. Ви звикли обирати гетьма́на тільки козацькими голосами, а тепер і наш міщанський речни́к чогось на раді стоїть! — та й потяг далі.

Ось уїжджають наші у саме колесо віщо́ве. Узяли́ козаки од їх коні. Тут уже були самі козаки, так зараз і дали́ Гвинтовці дорогу, а за Гвинтовкою й Петро з Череванем пробравсь. Інші зустрівшись тисли Гвинтовку за руку. Він тільки всміхаючись кла́нявсь.

Гляне Петро, аж поміж старшиною козацькою тільки де-не-де видно у комірі червону стрічку: усі повипускали голубії. Ошибло його стра́хом: тут щось недобре скомпоновано!

І Черевань щось поміркував. Обернувсь до Василя Невольника:

— От, бгате Василю, яка тут чудна́ мода завела́сь на стьожки! У нас червоні, а тут — дивись — усе блакитні!

А той похитав головою та тільки: — Ох, Боже правий, Боже правий!

Пробравсь Гвинтовка у саму перву лаву, між полковники, сотники та осаули, судді полко́ві та обознії з хорунжими; тут і писарі стояли з каламарями й білим папером. Посеред колеса — а колесо одзначили таке, що з одного краю до другого ледве можна було що́ почути, якби́ перекликну́ться, — так посеред колеса стояв стіл під турецьким килимом. На столі лежала булава́ Брюховецького, з бунчуком і корогвою. Сам Брюховецький стояв у голубо́му жупані перед своїх запорожців. Тут уже він був не той, що в Романовського Куті: позирав гордо, по-гетьманськи, і тільки всміхавсь, узявшись у бо́ки.

Аж ось крізь царський намет увійшов і Сомко з своєю старшиною — усі в панце́рах і мисю́рках, з шаблями й келепа́ми, як до бою. У руках Сомко держить золоту булаву Богданову; над ним розпустили хорунжі і бунчукові військову́ корогов і бунчук. Два тимпанники стали перед його, з срібними бубнами.

— Гордий, пишний і розумом високий гетьман! — подумав Петро: — та на кого ти опираєшся, коли б ти тільки відав! Диявол давно вже одлучив од тебе вірнії душі… По тонкій кризі ступаєш ти на свого ворога… Жаль мені тебе, золота голово, хоч ти і перепинив мені дорогу!

Так думав Шраме́нко, сто́ячи позад Гвинтовки. А кругом раднього колеса крик і гомін такий, мов Чорне море йграє. Однак почув Сомко, як закричали йому брюховці́:

— Положи й ти булаву́! Положи бунчук і корогов, перея́славський крамарю!

Сомко звелів ударить своїм тимпанникам у срібні бубни. Ущухнув трохи галас. Він тоді, голосом чистим і поважним, мов у золоту трубу протрубив:

— Не положу́! Нехай скажуть мені мої підручники (і поглянув гордо на обидва боки). А вас, голодранців, я не знаю, звідки ви втерлись між козацьке рицарство!

Боже! Як схопиться ґвалт! Інші вже сова́лись із колеса наперед, щоб зчинити бой; бо січовики, хоч прийшли й без оружжя, як сказав їм князь, та припасли́ по кийку́ під полою. Може б, без бучі й не обійшлось, та сивії діди, батьки січовії, сто́ячи перед братчиків, зупинили. — Стійте, — кажуть, — діти, стійте, ладу ждіте!

А з боку Сомкового старий Шрам, сто́ячи у первій лаві, поглянув на обидва боки, на своєї сторони старшину, та й каже:

— Бачте, діти, з ким нам довело́сь важитись за гетьманство! Чи достойні ж ці буії вепри Дніпровії, щоб трактувать з ними по-людськи? Шаблею ми з ними розправимось! Шаблею та гарматами протверезимо́ цих п'яниць нікчемних!

Петро хотів би пробратись до пан-отця. Знав добре, що тут без лиха не минеться, так хотів заздалегідь пристать до невеличкої купки вірних, що стояли круг старого Шрама, з червоними стрічками. Та вже не можна було тепер жадним побитом протиснутись. А круг йо́го стоять усе тії окаяннії зрадці, у блакитних стьожках та в голуби́х жупа́нах, і вже, не боячи́сь, голосно розмовляють.

— Ну, брате, — каже один, — діждали ми свого празника; будемо панами на Україні! Нехай усяке козака знає!

— Над ким же ми пануватимем, — питає другий, — коли всяка душа буде рівна?

— Хто тобі сказав?

— А як же? Он, бач, тепер між козацькою старшиною бовваніють, наче гриби в траві, товстопикії бурґомістри од міщан? А он пороззявляли роти́ на раду і мужицькі ви́борнії.

— Ге-ге-ге! Не знаєш же ти Івана Марти́новича. Я не таке чув, гуляючи вчора з його джурою. — „Один”, — каже, — „тому час, що батько в плахті. Нехай повеличаються, як порося на орчику, а там доволі з їх буде й греблі гатити. Буде кому панувати на Україні і без мугирів. Івану Марти́новичу аби козацтво пригорнути до свого боку.

Як ось — ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. Виходить із царського наме́ту боя́рин, князь Ґаґін, з ду́мними дяками. У руках царська гра́мота. Його підручники несуть царську́ корогов козацькому війську, карма́зин, оксами́т, соболі од царя у подарунок старшині з гетьма́ном. Усі посли, по-московському звичаю, з борода́ми, у парчевих соболевих турських шубах; на ногах у кня́зя гаптовані золотом, виложені же́мчугом, сап'я́нці. Поклонились обом гетьманам і козацтву на всі чотири сторони. Усі втихли, що чутно́ було, як бряжчали в бояр шаблюки на золотих ланцюгах коло пояса. Перехрестивсь князь великим хрестом, од лисини аж за пояс, потряс головою, щоб порівнялись сивії патли, підняв гра́моту високо — два дяки йому руки піддержували — і почав вичитувати царське́ ім'я.

Як ось, позад брюховці́в, сільська голота, не чуючи нічого, що́ читають, почала гукати:

— Івана Марти́новича во́лимо! Брюховецького, Брюховецького волимо!

А Сомко́ве козацтво заднє собі, чуючи, що оглашають гетьма́ном Брюховецького, почало гукати:

— Сомка́, Сомка́ гетьманом!

І по всьому полю зчинивсь галас несказа́нний. Тоді й передні, бачать, що всі байдуже про царську грамоту, почали оглашати гетьманів — усе ближче, все ближче, аж поки дійшло до самої первої лави.

— Брюховецького!

— Сомка́!

— Не ді́жде свиноїзд над нами гетьманувати!

— Не діжде кра́мар козацтвом орудувати!

— Так от же тобі!

— Візьми ж і ти од мене!

І зачепились. Хто шаблею, хто киє́м, хто ножакою.

— Стійте, стійте лавою! — крикне Сомко́ на своїх. — Даймо шаблями їм одвіт!

Хто ж виймає шаблю та горнеться до гетьманського боку, а хто, ніби з ляку, тиснеться назад, кричачи́:

— Не наша сила! Не наша сила! До та́бору! Втікаймо до та́бору!

А запорожці схопи́ли Іванця на руки та вже й на стіл саджають, і булаву́ й бунчук до рук дають. Зопхнули й кня́зя з думними дяками, як поперлись.

— Гетьма́н, гетьма́н Іван Марти́нович! — кричать на все горло.

— Діти! — крикне на своїх старий Шрам. — Так оце ми поте́рпимо таку наругу? Спихайте Іванця к нечистій матері!

І кинулись купою до стола. Січуть, рубають низовців, саджають на столець Сомка. А запорожці, як злії оси, не боячи́сь нічого, з одними кия́ми та ножаками, лізуть і б'ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук і переломили надвоє, одняли й булаву́.

Оглянеться Сомко, аж при йо́му тільки зо жменю старшини.

— Ей, — каже, — годі! Нема тут наших!

Старшина гляне, аж кругом самі запорожці. Іванець, махаючи булавою, кричить:

— Бийте, небожата, кра́маря! Шапку черво́нців за добру руку!

Тоді Сомко́ва старшина бачить, що лихо, скупилась тісно, плечем поуз плече, та назад до наме́ту. А інші там же поклали голови. За наме́том стояли їх коні. Може б, і тут не влизну́ли, та московське військо, що прийшло з Ґаґіним, пропустивши до наме́ту Сомка з старшиною, заступило їх од запорожців.

Тимчасом Черевань усе окрикував Сомка гетьманом.

— Що́ це ти, вражий сине, репетуєш, сто́ячи між нашими? — крикнуть на його запорожці.

— А що́ ж, — каже, — бгатці? Я свого зятя на всякому місці оберу гетьманом.

— Еге! — закричав отаман: — Це кра́марів тесть! Бийте його, каба́нячу тушу!

Тут деякі поточились до Череваня і, може б там йому й капут був, та Василь Невольник пізнав ватажка́.

— Пугу, пугу! — закричав: — пугу, Головешко! Гаврило! Хіба не пізнав Василя Невольника? Не чіпай цього пана: він на моїх руках!

— Еге? Ось де зійшлись! — каже той, пізнавши Василя. — Угамуйтесь, братчики, — каже до своїх, — багацько нам тепер роботи й без йо́го.

Та й поперлись до столу, б'ючи́ всякого, хто не з блакитною стрічкою.

А Гвинтовка тимчасом, сівши на коня, проїхав сюди-туди, піднявши вго́ру срібний пірнач (де він його взяв, ніхто не знає); на пірначі пов'язана широка блакитна стьожка. — Гей, — каже, — козаки, непорожні голови! Хто не забув держатись за Гвинтовку, до мене! За мною! — та й поїхав з ради до та́бору, держачи високо над головою пірнач із блакитною стьожкою. А за ним повалило козацтво, як за маткою бджоли.

Козацтво ж просте реєстрове собі, а старшина, зна́чні козаки, собі. Хто оддалеки́ забачить срібний пірнач, так і прилучається до боку ніженського осаула. Поки переїхав поле до Сомко́вого та́бору, назбиравсь за ним такий поїзд, як і за гетьма́ном. Сомко ж із своєю купою на конях прибуває у табор до полку перея́славського, а Гвинтовка до полку ніженського.

Покликне Сомко на своїх козаків:

— До шику! До лави! Пушкарі, риштуйте гармати! Піхота з пищаллю поміж гарматами, а комонник по крилах!

Поїхали генеральнії старшини з полко́вою старшиною по всіх полках, по всіх сотнях шикувати до бою військо. Сомко, увесь палаючи, поблискує поміж лавами своїм срібним панце́ром. Одна в йо́го думка — ударить на Іванців табор, розметать, як полову, тії гайдамацькі купи, силою вирвать бунчук і булаву́ в харцизяки, коли не стало ні розуму, ні правди на Україні!

Іще ж не пошикувала старшина полків, іще не крикнув він „рушай”, а вже полк ніженський з та́бору й рушив.

— Е, Васюта не звик слухати старши́х! — каже Сомко. — Ну, да́рмо, нехай б'є первий, а ми підопремо́ його.

Коли ж прибігає сам Васюта конем:

— Біда, пане гетьмане! От тепер ми посіли!

— Що? Як?

— От тепер то в нас кобила порох поїла! Не я́ вже полковник ніженський, а Гвинтовка! Дивись, як пірначем над козаками посвічує!

За Васютою біжать деякі й з старшини ніженської. Сотник Костомара кричить:

— Пропала справа! Без ніженського полку, як без руки правиці!

Іще Сомко не нава́живсь, що́ в таку трудну мінуту чинити, як ось козаки, підскочивши до війська сторони Брюховецького, наклонили сотня за сотнею корогви, та одвернули, та зараз і почали́ вози своїх старшин жакувати, — тих, що до Сомка прихилились. А з другого крила сомкі́вці теж заворуши́лись. — Якого, — кажуть, — чорта чекатимем, поки нас візьмуть шаблею з безбула́вним нашим гетьманом? — та, похапавши кожна сотня корогви і собі рушили на поклон Брюховецькому.

Бачить тоді Сомко, що зовсім лихо, побіг з старшиною на конях до царсько́го наме́ту, до кня́зя. Уходять у наме́т, а Іванець там од кня́зя царські́ дари́ приймає. Круг Іванця Вуяхевич і інші зна́чні сомкі́вці з запорожцями.

— Га-га! — крикнув клятий на радощах, — от яка рибка в сак ускочила!

А Сомко́, нічого не слухаючи, до князя:

— Що́ це ти князю, дієш? Хіба на те послав тебе цар на Україну, щоб ти потака́в запорозьким бунтам?

А князь стоїть мов торопле́ний, бо ще й до себе не прийшов за великим ґвалтом поміж військом. У Московщині він зроду такої фуґи не бачив.

А Сомко: — На́ що ж ти й військо з Москви на наш хліб привів, коли воно стоїть, не ворухне́ться? Не доведе вас до добра така політика, щоб меншого на старшого підпирати! Давай мені свою воєводську палицю — я одіб'ю твоїми стрільцями голоту од та́бору!

Князь тільки переступав з ноги на ногу.

Як тут гукне Брюховецький: — Властю моєю гетьманською бороню́ тобі, князю, втручатись у наші справи! Козаки сами собі су́дді: два з третім що хотя роблять. А возьміть, небожата, та вкиньте в глибку цього бунтовника!

— Так нема ніде правди? — каже Сомко, — ні в своїх, ні в чужих?

А Іванець: — Єсть правда, пане Сомко́, і вона тебе покарала за твою гордість! Возьміть його, братчики, та забийте в кайдани!

— Пане гетьмане! — каже вірна старшина, обступивши Сомка: — лучче нам положить усім отут голови, ніж оддать тебе ворогу на наругу!

Заплакав тоді Сомко, поглянувши на своє товариство.

— Братці мої, — каже, — милії! Що́ вам битись за мою голову, коли погибає Україна? Що́ вам думати про мою наругу, коли наруга́всь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно! — і кинув об землю свою шаблю.

Усі круг йо́го теж поки́дали свої шаблі. Щиро заплакали вірні козаки.

— Боже правосудний! — кажуть, — нехай же наші сльози упаду́ть на голову нашому ворогу!

Дуже звеселивсь тоді Брюховецький. Зараз ізвелів Сомка, Васюту і всю їх вірну старшину взяти за сторо́жу, а Вуяхевичу — на Москву листи писати, що ось нібито Сомко з своїми підручниками на царя козацтво бунтує, „Гадяцькії пункти” ознайму́є людям, ра́дячи царського величества одступати.

А князь Ґаґін собі компонує, як би тих нещасних іще більш притушкувати, щоб не сплила́ наверх неправда, що, взявши од Іванця великі подарунки, його неситій злобі потурає. Тимчасом повів нового гетьма́на з старшиною в соборну ніженську церкву до царсько́ї присяги.

А, вийшовши з церкви, гетьма́н запросив князя з посла́ми до себе на обід, у двір до бурмістра Колодія. Там міщани наготовили бу́чний бенке́т Брюховецькому з старшиною.

XV

Одчепившись ото Черевань од запорожців, насилу оддихавсь, щоб промовити слово.

— Бгате Василю! — каже, — давай мені боржій коня! Нехай їй біс, цій раді! От не в добру годину знесло́ мене з тим божевільним Шрамом!

Пішов Василь Невольник за кіньми, так куди! Заверюха кругом така, що не второпає, куди і йти. Так як скіпка на воді крутиться, попавши на чорторий, так він воро́чавсь між тим ярмарком. А тут іще добре й не знає, де поставили ко́ней Гвинтовчині козаки; так наждавсь Черевань уволю. Скрізь народ то́впиться; під боки його штовха́ють; неборак тільки сопе.

— Де оце в нечистого мій Василь занапастивсь?.. Бгатіку, — каже до Петра, — не ки́дай же хоч ти мене!.. Ой, коли б мені добратись живому та здоровому до Хмари́ща! Нехай тоді раду́є собі, хто хоче!

Як же ото огласили запорожці Брюховецького гетьма́ном, то зараз і порідшало трохи на раді. Перш ото Гвинтовка одвів своїх підручників; потім і другі сомкі́вці рушили до та́бору. Тільки запорожці йграли круг гетьманського столу, як злії оси круг свого гнізда, та простий люд-селюки гули́ по всьому полю, що тії трутні.

З півгодини ще не знали селяни, що́ між козацтвом робиться. Як же вже рушив Брюховецький з кня́зем до присяги у місто, тоді по всьому полю чернь загукала:

— Хвала́ Богу! Хвала́ Богу! Наша взяла́! Нема тепер ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих! Усі поживемо́ в достатках!

— Що ж, брати́ща? — кажуть інші: — рушаймо панським добром ділитись! Повне місто тепер панства.

— Е, ще буде час у місті погуляти! — одвіту́ють другі: — а он козацтво Сомкі́в та́бор грабує. Дурна Сомко́ва старшина понабирала з собою самих карма́зинів повні вози.

— Ну, хто куди любля́! Усюди є об віщо погріти руки!

І от — одна купа сюди, а друга туди, одна сюди, а друга туди: половина люду до міста повалила, а половина чкурну́ла до Сомко́вого та́бору. По полю пооставались тільки гуляки, що на радощах понаймали музи́ки та й водяться з ними купами, танцюючи.

Чудно було Петрові та й Череваневі дивитись на тії музи́ки та гопаки у такий смутний час, що плакати б усім треба, а не веселитись. Коли ж ва́лить, мов тії хвилі, люд од та́бору; а назустріч йому купа селян од міста.

— Куди ви? — питаються.

— А ви куди?

— Ми до Сомко́вого та́бору.

— А ми до міста. Там, кажуть, є пожива!

— Е, чорта з два!

— Як?

— Так, що не пускають! Московська сторо́жа не пускає нашого брата в місто!

— Шкода́ ж і до табору! Козаки самі там пораються, а нашому брату дають оглоблею по гамалику́!

— Що́ ж оце? Так це нас козаки, ма́буть убрали в шори?

— Трохи чи не так, як Виговський Москву!

Як ось надбігають іще новії купи.

— Біда! — кричать, — пропала справа! Чи чули, що́ кажуть запорозькі братчики?

— А що́ ж вони там кажуть?

— От що! Посунулись деякі з наших через горо́ди, стали поратись коло панських дворів, так братчики їх кия́ми. „Убирайтесь”, кажуть, „ік нечистій матері, мужва невмивана!” та й виперли за місто. Наші почали́ були пручатись: „Ми ж тепер усі рівні!” — „Ось ми вас”, кажуть, „порівняємо батогами! Ховайтесь, вражі діти, заздалегідь по запічках, поки не здобули́сь лихої години!”

— Еге! Так отака нам дяка! — закричали тоді при́водці (у кожної купи був свій ватажо́к). — Стійте ж, братці! Коли ми помогли кому злізти на гетьманський стіл, так зуміємо і з стола зопхнути! Куптесь у полки, кричіть „у раду!” Визвольмо Сомка та Васюту з неволі: тії за нас уступляться!

Заворуши́вся люд, загомонів; піднявсь по всьому полю галас. Тільки нічого з того не вийшло. Інші, поміркувавши, кажуть:

— Ні, вже, ма́буть, шкода перемішувати тісто, вийнявши з печі! Яке посадили, таке і спечеться. Буде з нас і того, що потанцювали днів зо два з запорожцями.

А другі:

— Шкода́, шкода́! Козацтво тепер стоятиме усі водно; полатають нам боки, та з тим і додому вернемось. Втікаймо лучче заздалегідь!

Тимчасом деякі ведуть таку розмову:

— Я собі таки піймав із воза в та́борі сало! Буде жінці та дітям до Пилипівки!

— А я пшона мішок! Коли б хто поміг доперти до хутора.

— Ге! Що́ ваше сало та пшоно! — каже третій волоцюга. — Я он попав був жупан такий, що пари волів сто́їть, та га́спидський козак дав келепом по руці так, що не рад би й шестерику́! Тепер са́ме в косовицю доведеться попоноси́тись із рукою! І чарки горілки не заробиш. От тобі й рада!

— Рушаймо, рушаймо додому, поки ще й ніг не поперебивали, мов кабанам у горо́ді! — кажуть мужики. — Ніде правди діти, не на добре діло ми пустились! Ліпше зробили наші сусіди, що не послухали запорожців. Тепер стидно в село й очі появити: довіку будуть дражнить чорною радою!

І почав чорний люд розхо́дитись. Замовкли й музики, затихли і скоки і веселі гопаки по полю. Незабаром стало кожному розумно, що ні́чого гаразд веселитись.

Як ось почали́ роз'їжджатись із Ніженя й шляхта, державці, що були понаїжджали підчас тієї ради. Інший привіз і жінку й дочку. Така то була думка, що тепер з'їхалось з усієї гетьманщини рицарство, так чи не пошле Бог пари. Аж тут не весілля вийшло. Як почала́ по дво́рах поратись військо́ва голота з запорожцями, то рад був інший, що з душею з міста вихопивсь. Інший же вихопивсь, а другий там і голову положив, обороняючи свою худо́бу й сем'ю; а до́чок шляхетських і старшинських козаки собі за жінок силою інших похапали.

Кому ж пощастило улизну́ти за ца́рину, тії, як од собак, мусіли од запорозької голоти одбиватись. Оце їде зна́чний чоловік у кованому возі, та й шаблю держить голу, або рушницю при плечі. Слуги їдуть кінно округ воза. А за ним низовці, о́хляп на міщанських конях, женуться як шуля́ки. Хоч стріляй, хоч рубай, лізуть наче скажені. Боронить, боронить пана з сем'єю челядь, та як зва́лять одного, другого запорожці з коня, так хто оставсь — урозтіч! А вони, окаяннії, ко́ней зупиняють, у колесах спиці рубають, вози перевертають, панів із карма́зину і з саєти обдирають. По полю не один віз з покаліченими кіньми валяється, не одна вдова плаче по мужеві, не один бідаха, конаючи в крові́, тужить, що не поліг під Берестечком. А там скрізь порозламувані скрині; одежа лежить розкидана, кривава, пороздирана; пух із перин, наче сніг, летить по вітру: усюди розбишаки шукали грошей, усе пороли, розбивали, розкидали. Черевань, ди́влячись, аж іздригається. Довелось би й йому таке лихо, якби не блакитна стрічка в ковнірі.

Це ж одні так бідували, а другі давали таки добру одсіч харцизякам. Інші догадались викидать із возів одежу: знімали з себе жупа́ни-луда́ни, блавата́си й єдамашки, та ки́дали під ноги запорожцям, аби їх неситу заздрість зупинити. А запорожець підхопить, ткне під себе та знов навздогін.

— Ей, люди добрі! — кричать інші селянам, що, мов тороплені овечки, блукають по полю, — рятуйте нас, а то й вам те буде!

То люди й оступлять, і оступлять кругом віз; бо вже взнали, що за хижеє птаство тії братчики. А як которий ув'яжеться за возом, то й самого косою або засмаленим колякою огріють, що тут і зов'ється ледащо. Інші зна́чнії люди, старшина й шляхта, поскидавши карма́зини, повдягались у семряги і між простим людом додому піхом пробирались. Тоді то мужики до панів, кого знали, що добрий пан, почали́ знов горнутись і до господи його з-під Ніженя проводжати; а пани почали́ рахувати, як би не зовсім попустить Україну низовця́м на поталу.

Дивиться Черевань, аж і Тарас Сурмач їде возом із Ніженя. Запорожці його, у личаковім кунтуші, не займають. На возі з ним іще з півдесятка міщан.

Побачивши Сурмач Череваня: — Ге-ге! — крикне, — отак наші поживились!

— А що́ там бгате?

— Та що́! Під'їхали нас братчики так, що тільки ушима стрепенули!

— Що́ ж вони вам, бгате?

— Та що́! Зараз у бурмістра Колодія кубки, коновки срібні, ковші, що позносили з усього міста міщани, із стола порозхватували. Став бурмістер їх докоряти, злодіяками, розбишаками взивати, так і самого трохи не вбили: „Не взивай козака злодієм! Тепер”, кажуть, „минулось „це моє, а це твоє”, усе тепер обще! Своє добро, а не чуже розібрали братчики по кишенях!” Отакії! Ще ж це не все. Тут одні в бурмістра бенкетують, а там голота розповзла́сь по місту, та давай коло крамни́х комір поратись. Усе з комір порозволікали. Кинулись міщани жалітись до гетьма́на, так той сміється: „Ви ж хіба”, каже, „вражі сини, не знаєте, що ми тепер усі як рідні брати? Усе в нас тепер укупі!”… Так то підійшли нас оманою Січові братчики! Я оце з своїми бурмістрами зібравсь та швидш додому, щоб і в Києві в нас не похазя́йствували низові добродії.

— Бгатці! — каже Черевань. — У прокляту годину виїхали ми з дому! Коли б у мене тут не дочка та не жінка, то й я сів би з вами та й убравсь із цього пекла.

— Рятуй же їх боржій, добродію! — каже Сурмач, — бо вже я чув, що гетьма́н просватав твою дочку в дядька Гвинтовки за свого писаря.

— Чорта з два просватає! — гукнув тут як із бочки чийсь товстий голос.

Гляне Черевань, аж їде Кирило Тур, а за ним з десяток товариства верхи.

— Чорта з два, — каже, — просватає! Уже кому́ що, а Череванівна моя буде. Нехай же не дурно буде мене за неї бито кия́ми!

— Кирило! — гукнув на його Шраменко. — Кирило Тур, чи чуєш?

А той йому їдучи:

— Ні, не чую. Який я Тур? Хіба не бачиш, як тепер усе на світі попереверталось? Кого недавно ще звали приятелем, тепер величають ворогом; багатий став убогим, убогий багатим; жупа́ни перевернулись на семряги, а семряги на карма́зини. Увесь світ перелицьовано: як же ти хочеш, щоб тільки Тур зостався Туром? Зови мене або бугаєм, або́ що, тільки не Туром.

— Та годі, Бога ради! — каже Петро. — Чи тепер же до вигадок? Скажи на милость Богу, невже ти знов вернувсь до своєї думки?

— Себто про Череванівну закидаєш? — у одвіт йому Кирило Тур. — А чому ж не вернутись? Сомка твого вже біс ізлизав — не бійсь, не викрутиться з запорозьких лап! Так кому ж більш, як не Кирилу Турові, достанеться Череванівна? Може, думаєш, тобі зоставлю? Найшов дурня!

І помчавсь із своєю ватагою к Гвинтовчиному хутору.

Оставсь Петро як остуджений. А Черевань собі стоїть, мов сон йому сниться. Тарас Сурмач давно вже од'їхав. Як ось — Василь Невольник з кіньми. Упав Петро на коня і полину́в за запорожцями; як тут йому назустріч старий Шрам.

— Куди це ти мчишся, синку?

— Тату! Знов запорожці хочуть ухопи́ть Череванівну!

— Покинь тепер усіх Череванівен, синку! — каже понуро Шрам. — Нехай хапають кого хотя. Рушай за мною; нам тут нема більш діла: заклювала ворона нашого со́кола!

Ні́чого й казати Петрові. Поїхав за пан-отцем, похиливши голову, а серце, ти б сказав, на́двоє розрізано!

Аж ось гукає Черевань: — Бгатіку! Постривай, дай хоч подивитись на тебе.

Зупинився Шрам.

— Де це ти, бгате, був у цю заверюху?

— Що́ про те питати, чого не вернеш? — каже Шрам. — Прощай! нам ні́коли.

— Та постривай бо! Куди ж ви оце? Ну, бгате, от я й на раді з тобою був, — бодай ніхто вже не дождав так радувати! Що́ ж із того вийшло? Тільки бо́ки потрутили, та один розбишака трохи не вколошкав. Що́ ж мені ще звелиш чинити?

— Шкода́ вже тепер нашої праці, брате Михайле! — каже Шрам. — Їдь собі з Богом до Хмари́ща. Скажуть, ма́буть, швидко й усі амінь.

— А не будеш же мене більш узивати Барабашем? — питає Черевань.

— Ні, — каже Шрам: — Барабашів тепер повна Україна.

— Їй-Богу, бгате, я кричав „Сомка” так, що трохи не луснув! Ох, у нещасливу годину, бгате, ми виїхали з Хмари́ща! Як то моя Леся почує про цю раду! Підождіть же! Куди ж оце ви, бгатці?

— Куди ми їдемо, — одвіту́є Шрам, — там тобі не бувати.

— Та по правді сказавши, бгате, я й не хочу. Добре й під Ніженем огрілись. Ось до якого часу блукаю не обідавши. А бідолаха Сомко́! Що́ то він тепер?

— Ну, їдь же собі обідати, — каже Шрам, — нам ніколи. Прощай!

— Прощайте й ви, бгатці! Та заїздіть, упоравшись, у Хмари́ще: вдаримо, може, ще раз лихом об землю.

— Ні вже! — одвіту́є Шрам. — Тепер про нас хіба тільки почуєш. Прощай навіки!

Та й обнялись обоє перш із Череванем, а потім і з Василем Невольником. Петро щиро стиснув Череваня прощаючись; а той — мов догадавсь, та й каже:

— Ой, бгатіку! чи не лучче б було, якби не ганялись за гетьманами?

З тим і роз'їхались. Шрам повернув на Козелецький шлях; Черевань із Василем Невольником вернувсь до своякового хутора.

Василь Невольник утирав рукавом сльози.

XVI

А Брюховецький тимчасом бенкетував у Ніжені. У ту бо нещасливу годину справді так лучилось, як мовив Галка: „Де кричать, а де співають; де кров іллють, а де горілку п'ють”. Коло Брюховецького сидить за столом князь Ґаґін із думними дяками, — люди поважні, що не з гайдамаками б їм бенкетувати: так отже золото того наробило, що безбожний харцизяка став їм у повазі, а щира душа мусить погибати! За золото не звонтпили ошукати свого царя, що дав їм у всьому віру; не звонтпили через того Іванця наготовити кривавих буч своїм землякам із нашим безталанним людом. Хто ж бо того не знає, скільки опісля розлито на Україні крови через Іванцеве лукавство та через неситу хтивость московських воєвод?

Гуляє князь Ґаґін із Брюховецьким, ісповняють червоним вином кубки, бенкетують на людське́ безголов'я. Скрізь, і в світлицях у Колодія, і на подвір'ї, сидить поза столами городова́ козацька старшина з запорожцями; усе то тії, що нишком поякшались із низовця́ми та, ради свого панства, запродали Сомка Іванцеві. Невірні душі! Тепер уже іншому й трунок не лізе в пельку, іншому так тяжко, як тому Іуді; та вже нема вороття́ — треба брататься з розбишаками! А тії окаяннії сидять за столами в чужих карма́зинах, що де на яких і не сходяться, п'ють горілку як воду, хва́ляться такими добрими вчинками, що аж мороз іде поза спиною; крик, галас зчинили несказа́нний. Дивується князь, поглядаючи на таку компанію, і питається в гетьмана:

— Чи в вас у Січі, знай, так бушують на бенкетах?

А один бурлака перебив гетьмана та й каже:

В нас, князю, у Січі то і норов, хто Отченаш знає; Як, уранці вставши, вмиється, то чарки шукає. Чи чарка то, чи ківш буде, не глядить переміни, — Гладко п'ють, як з лука б'ють, до ночної тіні.

Як же почали́ розхапувати по кишенях міщанське добро, то князь і собі звонтпив, щоб його ще гірш, ніж на раді, не потрутили; та, скінчивши обід, зараз і попрощавсь із новим гетьманом. Брюховецький провів його аж за ворота.

Провів кня́зя за ворота, аж тут йому назустріч двоє дідів січових, — ведуть за шияку якогось сіромаху братчика. Так як от часом двоє вовків попадуть під селом необачну свиню та, взявши з обох боків за уші, ведуть у пущу на розправу: так тії діди вели бідолаху запорожця через базар, позираючи грізно з-під сивої щітини.

— Де це ви, батьки, блукали, що й не обідали вкупі? — питає Іванець.

— Та от бач! — кажуть: — За цим ледащом і обід утеряли.

— Що́ ж він таке?

— Еге, що́! Тут наробив такого сорому товариству, що й казати язик не воро́чається. Унадивсь дияволів син до ковалихи. У Гвинтовки коло хутора коваль живе, так він туди і внадивсь.

— Так оце ви його й піймали на гарячому вчинку?

— Зца́пали, — кажуть, — пане гетьмане, як кота над салом. Уже нам давно до ушей донесено, що притьмо́м Олекса Сенчило скаче в гречку. „Е, постривай же”, кажемо, „га́спидський сину! Ми ж присочимо́ тебе!” та вже ото й чига́ли його, не спускали з очей. Що ж? — Тут добрі люди на раді гетьма́на обирають, а він ледачий до ковалихи. А ми з братчиком назирцем. „Одчини!” Не одчиняє. „Одчини!” Не одчиняє. Ми двері вивалили, аж він, поганець, там, як той кнур у берлозі!

— Що́ ж ви оце думаєте з ним чинити?

— А що́ ж більш, як не кия́ми? Та вже цього не так, як Кирила Тура! Цьому вже треба так боки нагріти, щоб не діждав більш рясту топтати!

Кругом запорожці, як тії гусаки, повитягували шиї; слухають, що гетьма́н скаже. А гетьман повів кругом якось лукаво очима.

— Ударить, — каже, — в раду.

От і почали́ окличники гука́ти по база́ру; а серед базару став коло стовпа довбиш, та й почав бити в бубни. А братчики, так як хорти на поклик вівчаря, той звідти, той звідси, поспішали на раду. Тяглось туди й городове́ козацтво. Як же назбиралась їх купа чимала і зробили суднє колесо, і всі діди стали в первій лаві, похиливши тяжкії од думок голови, тоді й гетьман з вельможною старшиною вийшов з бенкетного дво́ру. От і став на своє́му гетьманському місті, під бунчуком і корогвою, і вщухнули всі, слухаючи, що́ казатимуть старіші. Як ось, тільки що кошовий дід, батько Пу́гач, виступивши наперед, хотів кланятись на всі боки до раднього слова, аж Іван Марти́нович звелів ударить у срібні Сомко́ві бубни, і приняв сам таке слово:

— Панове полковники, осаули, сотники і вся старшина, і ви, братчики запорозькії, і ви, козаки городовії, а найбільш ви, мої низові дітки! До вас тепер оберну я слово, а вся рада нехай послухає й розсудить. Як заохочував я вас із собою на Україну, на волю й на розко́ші, так чи вже ж я зло вам мислив? Чи вже я вас думав кия́ми замість паляниць годувати? Ох, Боже мій милий! Серця свого вколупи́в би я та дав своїм діткам: а тут ось сивії голови січовії, знай, киї́ та киї́ вимагають. І за́ що ж мусить погибати хоч би й оцей безталанний Олекса Сенчило? (а Олекса Сенчило стоїть посеред колеса). За те, що трапилось, може, раз на віку́, вскочити в гречку! Який же його біс уте́рпить, хо́дячи посеред спашу? Хіба в запорожця душа з лопуцька, не хоче того, чого й людська? Добре в Січі за це карати, а тут нам через жінок швидко доведеться перевести́ всіх братчиків. Як вам здається, панове молодці, чи правду я кажу, чи ні?

— Святу правду, пане гетьмане! Святу правду! — загули́ кругом запорожці, як із бочки.

— А вам як здається, батьки? — питається в дідів.

А діди стоять, понуривши голови, та й не знають, що́ йому й одвітува́ти. Довгенько думали сивії оселедці, довгенько один на одного зглядували, ки́ваючи головою, далі виступив знов наперед батько Пу́гач та й каже:

— Бачимо, бачимо, вразький сину — да́рмо, що ти гетьма́н — до чого ми в тебе дожили́ся! Убрав-єси нас у шори, як сам схотів! Вивезли ми тебе на своїх старих пле́чах у гетьмани, а тепер ти вже без нас думаєш Україною орудувати! Недовго ж поорудуєш! Я тобі кажу, що недовго! Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропаде́ш як собака! Я тобі кажу, що пропадеш як собака!

— Годі лиш, батьку! — крикне Брюховецький. — Чого це розпустив морду, як халяву? Та це не Січ: тут тобі гетьман не свій брат!

— От яка нам честь за нашу працю! — кажуть діди. — Тим то добре казано нам у Січі: „Ей, не слухайте, батьки, цього ледащи́ці: підвезе́ він вам москаля!” А ми таки не поняли́ віри, ми вповали, що ось немов би то Госпо́дь поможе й на Україні завести́ запорозькі порядки!

— О, ви голови цвілі́ї! — каже Брюховецький. — Яких же тут сподіватись порядків, коли запорозька Січ буде серед жонатого люду? Ви ду́маєте, що і всякому про те байдуже, так як вашим старим костям; а ми — так інше почуваємось… Не москаля я вам підвіз, а роблю́ все по правді, що жаден братчик на мене не пожалується. На Січі, посеред глухого сте́пу, треба бурлакувати, а в города́х, посеред миру, — женитись та господарювати.

— А хіба ж ти, — озвавсь батько Пу́гач, — не казав нам, окаянний, як підмовляв нас у городи́: „Ходімо, батьки, зо мною, заведемо́ свої порядки по всій Україні?” Хіба ти не казав, що Січ буде Січчю, а запорожці будуть судити й ряди́ти всю Гетьманщину по своїм звичаям?

— Казав, — одвіту́є Брюховецький, — і як казав, так і зробив. Сами бачите, що запорожці тепер перші пани на Україні: понаставляв я їх сотниками й полковниками; судитимуть і рядитимуть вони по запорозьких звичаях усю Україну. Нема вже й тепер ні в міщанина, ні в мужика „це моє, а це твоє”, усе стало обще; козак усюди став господарем, як у себе в кишені. Чого ж вам іще хочеться? Щоб я за дурницю бив кия́ми козака? Ні, цього не буде; я своїм діткам не ворог.

— За дурницю! — кажуть діди. — На чім держиться Січ і славне Запорожжя, те повернув ти на́ сміх!

— Нехай собі й держиться, коли йому так до смаку. Ми між людьми будемо жити по-людськи, а кому в нас не понутру, той нехай іде на Січ їсти сушену рибу з сирівцем.

— Ми таки й пі́демо, гаспидів сину! — каже батько Пу́гач. — Ти нас не випихай коліном. Тільки добре собі пам'ятай, що брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся. Плюйте, братці, на його гетьманство! Ходімо до своїх куренів! Гей, діти, хто за нами?

Січові батьки думали, що так і висипле козацтво на їх оклик; аж козаки мовчки мовчать, та один за одного туляться.

— Хто за нами? — покликне ще раз батько Пу́гач. — Кому любо з нечистивим пройдисвітом у гріхах погибати, зоставайсь тут; а хто не хоче скаляти золотої слави своєї, той гайда з нами за Пороги!

Тільки ж і за другим разом ніхто ані з міста.

— Так ви, бачу, усі одним миром мазані! — каже тоді батько Пу́гач. — Пропадайте ж, ледащи́ці! Щоб вас так щастя-доля покинула, як ми́ вас покидаємо! Пфу! Плюю й на той слід, що топтав із пали́водами! Плюйте й ви, батьки, — каже своїм товаришам; — а на прощання скажемо цьому Іродові, чого ми йому бажаємо: воно ж йому й не минеться.

От і почали́ діди один за одним виходить з колеса. І зараз первий, обернувшись, плюнув на свій слід та й каже:

— Щоб же тебе побив несвітський сором, як ти нашу старість осоромив!

І другий плюнув та й каже: — Щоб на тебе образи падали!

І третій: — Щоб тебе пекло та морило! Щоб ти не знав ні вдень, ні вночі покою!

І четвертий: — Щоб тебе, окаянного, земля не приняла́!

І п'ятий: — Щоб ти на страшний суд не встав!

І, вийшовши з раднього колеса, забрали свої коні з чурами та й рушили до Низу.

А Іванцеві того було й треба. Посміявшись доволі з своїми розбишаками, каже:

— Ну, тепер, братчики, нам своя воля. Одбули́ ми дурне мужицтво, одбули́ міщан, одбули́ й старих дундуків. Тепер пийте, гуляйте і веселітесь. А мене щось на сон знемагає. Піду одпочину трохи. Петро Сердюк! Проведи, брате, мене до господи.

Пішов Іванець до гетьманського дво́ру в замок, похилившись на козака; ледве ноги волочить, що аж низове козацтво стиха глузувало.

— Підтоптавсь, — кажуть, — наш Іван Марти́нович.

— Іще б не підтоптатись, стільки діла наробивши!

— Та, ма́буть, і в головку на радощах лишнє закинув.

А він, клятий, ні од праці не втомився, ні од горілки не впився. Його лукавий мозок коверзує собі нову думку: як би того безталанного Сомка́ до посліда́-години допровадити! Плутаючи по дорозі ногами і зажмуривши очі як кіт, Брюховецький крізь зуби почав так против своєї думки закидати:

— Чи чував, ти, братіку, щоб миш одкусила коли голову чоловікові?

Засміявсь козак: — Це, пане ясновельможний, тільки таку гу́торку проложено.

— Гм! — каже Брюховецький, — проложено! А з чогось же то її взято… Ох, ноги зовсім не несуть! Вража старість надіходить. Чи випив чоловік кубок меду, чи не випив, уже й голова й ноги хоч поодтинай.

— Це ви, пане гетьма́не, — каже Петро Сердюк, — на радах так уходились.

— Ох, на радах, на радах! — мимрить Брюховецький. — Послужив я козацтву щирою душею, а як то мені козацтво послужить!

— І, пане ясновельможний! Про що ви турбуєтесь! — сказав козак Сердюк. — Та ми за вас усі голови положимо!

— Голови! — бурчить Іванець. — Було б з мене й одної голови, якби хто зумів її положити, щоб довіку не встала.

Усміхнувсь Петро Сердюк та й думає: — Підтоптавсь, підтоптавсь наш гетьман!

А він іде, тяжко ступаючи, справді мов п'яний; далі знов пробовкне де-яке слово, і все на Сомка́ наворочує, чи не догадається Сердюк; а Сердюкові Петру ще таки не вдогад. Як же почали́ вже зближатись до замкового будинку, то Брюховецький і каже:

— Чи бачиш ти, Петре, коло стані, при самій землі віконце? Там сидить у мене вельможний Сомко́, що гордував колись усіма, і не було йому рі́вні на всьому світі. Як тобі здається це диво?

— Диво велике, — каже Петро Сердюк, — ні́чого сказати. — Служить вам добре фортуна, пане гетьма́не.

— Отже я розкажу тобі щось іще дивніше. Ось слухай лишень, братіку, який мені сон сьогодні передсвітом снився. Здається, йшов я п'яний додому, от до цього будинка, і прийшов, і ліг спати, і виспавсь, і проснувсь ранком, — проснувсь, аж мені кажуть, що вночі чудо велике створилось: Сомко́ві миш голову одкусила! Як тобі здається, Петре? Проти чого цей сон мені приснився? Коли б ти мені цей сон одгадав, знав би я, як тобі оддячити.

Загадавсь козак, далі, помовчавши, й каже:

— Що́ ж, пане гетьмане, себто проти того, щоб запорожець перекинувсь пацюком?

Обняв Іванець Петра Сердюка за ці слова. Далі, ввійшовши до світлиці, зняв з руки щирозлотий перстень та й каже:

— Оця каблучка всякого переверне в такого пацюка, що пробереться хоч крізь дванадцятеро дверей, куди треба. Візьми, надінь, ніде тебе не зупинять. Що́ ж ти одступаєш, наче од лихого зілля?

— Того одступаю, — каже Сердюк Петро, — що, хоч низо́вець на всяке характерство здатен, та за таке ще зроду в нас ніхто не бравсь. Прощай, пане гетьмане! Може, з хмелем і твій сон пройде.

Оставсь Брюховецький як остуджений.

— Е, — каже, — так, мабуть, правда цьому, що, кажуть, зроду, звіку козак не був і не буде катом! — і почав ходить по світлиці.

Походив, походив.

— Чорт знає які, — каже, — забобони! Буцім не все один біс, чи задавити яку погань на раді, чи шпирну́ти ножем під бік у глибці!

Ще поміркував трохи, ходячи.

— Мабуть, — каже, — що не все одно!.. Чом же ось я сам не піду з їм розправитись!.. Поки Сомко́ був Сомко́м, я ставав на йо́го смі́ливо, а тепер мене якийсь острах бере…

Знов почав походжати мовчки.

— Ка-зна як доля чоловіка воро́чає! — каже собі. — Ма́буть, сам лихий мені помагає… А лучче б нічого цього не було… Ой, батьку Богдане! Не пізнав би ти тепер свого Іванця!.. Ворог!.. І звідки нечистий утелющив мені ворога!.. А вже тепер шкода́ зупинятись… вивернеться… добре, що поборов… Два коти в одному мішку не помиряться… Чом же оце нема в мене сили до закінча́ння? Була сила світ на свій лад повернути, а тепер ось шпирну́ть ворога ножем бою́сь… Що́ ж, як на Москві зроблять не по-нашому?.. Гроші грошима, бояри боярами, а цар зробить, як схоче…

XVII

Мізкує собі ледачий Іванець, ходячи по світлиці, аж ось увійшов вартовий:

— Якийсь чоловік має про негайне діло ясновельможного сповістити.

Дозволив гетьман позвать перед себе. Увійшло якесь опудало. На голову насунув кобеняк, тільки очі видно, а сам у широкій семрязі; на спині чима́лий горб. Брюховецький сам не знав, чого злякавсь: так уже грішна душа його тривожилась.

— Хто ти такий?

— Той, кого тобі треба.

У Йванця пішов мороз поза спиною.

— Кого ж, — каже, — мені треба?

— Тобі треба такого, щоб заворожи́в на впо́кій гетьманщину, бо он усюди, кажуть, купляться круг панів люди та компонують, як би Сомка́ на волю визволити; та й ніженські міщани шепотять про Сомка́, як жиди про Мусі́я.

— Що́ ж ти за чоловік?

— Я чоловік собі мізерний — швець із Запорожжя, та як пошию кому чоботи, то вже других не треба буде.

— Як же ти заворожиш гетьманщину?

— А так. Піду тільки та розкажу́ Сомко́ві твій сон; зараз усе і втихомириться.

— Дияволе! — скрикнув Брюховецький. — Звідки ти мій сон знаєш?

— Од усатого пацюка знаю.

— Буде ж тому пацюкові!

— Угамуйсь, пане гетьмане, на цю годину; лучче подумай, як од свого ворога скоріш одкараскатись, щоб через тебе та й усім нам не було — сьогодні пан, а завтра пропав.

Довгенько помовчав Брюховецький.

— Одкрий, — каже, — голову; я подивлю́сь, чи не нечистий справді до мене присусіджується.

— Нечистому багацько діла й по манастирях, — одвіту́є той, та й одкинув відлогу.

Брюховецький аж одшатнувсь.

— Кирило Тур!

— Цить, пане гетьма́не! Буде й того, що ти знатимеш, хто́ був Сомкові катом, — каже Кирило Тур і накривсь ізнов відлогою.

— Невже ти оце ві́зьмешся за таке діло? — питає Брюховецький.

— А чому ж? — каже. — Хіба в мене руки не людські?

— Ти ж, кажуть, був трохи свій із Сомко́м!

— Так як чорт із попом. Я вже давно на йо́го чига́ю, і в Києві — сам здоров знаєш — трохи не доказав йому дру́жби. А наші дундуки подякували мені кия́ми. Отака в світі правда!

— За́що ж ти на йо́го злишся?

— Я то вже знаю, за́що! У мене своя приключка, а в тебе своя. Я в тебе не питаю, не питай і ти в мене. Не гай мене, пане ясновельможний, та коли хочеш, щоб я тобі подякував за сотницький уряд, що настановив мене сотником, скажи мені тільки, як до йо́го добраться.

— От як, — каже. — Візьми ти оцей перстень. Пропустять тебе з ним, куди схочеш.

— Гарна каблучка, — каже Кирило Тур. — Ще й сагайдак із стрілкою на печаті вирізано.

А Брюховецький: — Це, коли хочеш знати, той самий перстень, що покійний Хмельницький зняв у сонного Барабаша. Я сам їздив із цим зна́ком і в Черкаси до Барабашихи. Покійний гетьман подарував мені його на пам'ятку.

— Еге! — каже Кирило Тур: — що́ то з доброї руки подарунок! Так от він на добро й здався, — та й вийшов із світлиці.

Іванець сам провів його за двері, а він йому шепче:

— Лягай спати, не турбуйсь. Перед світом приснивсь тобі сон, перед світом і справдиться.

Пішов Кирило Тур, похилившись, у своїй відлозі з горбом. Ніхто б не пізнав тепер його молодецької ходи́, ні високого ста́ну. Так собі наче горбатий дід. Уже надво́рі стемніло. Ось добирається він до Сомко́вої глибки. Зараз у надвірніх дверей стоїть козак із ратищем. Наставив супротив Кирила Тура ратище:

— Геть!

— А це що́? — каже йому потиху Кирило Тур, показуючи на руці перстень.

Скоро взрів сторож гетьманський знак, зараз і одчинив двері.

За тими дверима ще двері. Ізнов коло дверей козак… Каганчик стоїть у стіні на віконці. І той пропустив мовчки, як побачив перстень. За тими дверми ще треті двері, і третій козак при дверях сторожем. Узяв Кирило Тур у йо́го каганчик і ключ од глибки.

— Іди, — каже, — до свого товариша. Я буду сповідати в'язня, так може таке почуєш, що лучче б тобі на цей час позакладало.

А той йому: — Та я й сам рад звідси заздалегідь убраться. Знаю добре на яку прийшов ти сповідь.

— Ну коли знаєш, то й лучче, — каже запорожець. — Гляди ж, не входь сюди до са́мого ранку. Він після сповіді засне.

— Засне після твоєї сповіди всякий! — бурчав, зачиняючи двері, сторож.

Він же виходить у одні двері, а Кирило Тур входить у другі. Увійшов і зараз запер двері. Гляне, посвічуючи по глибці каганцем, аж у кутку сидить на голому ослоні Сомко́. Одним залізом за по́перек його взято і до стіни ланцюгом приковано, а другі кайдани на ногах замкнуті. У старій подраній сірячині, без пояса і без сап'я́нців. Усе харцизяки поздирали, як узяли́ до в'язе́ння; тільки вишиваної сріблом та золотом сорочки посо́вістились ізнімати. Вишивала ту сорочку небога Леся; і по ковніру, і по пазусі, і по ляхівка́х широких рукавів повиписувала голубонька сріблом, золотом і блакитним шовком усякі квітки й мере́жки; а Череваниха подарувала її безталанному гетьма́нові на пам'ятку гостюва́ння в Хмарищі. Так оця тільки сорочка зо всього багатства йому осталась; і чудно і жалісно було б усякому дивитись, як вона у тій мізерній глибці із-під старої сірячини на гетьма́нові сіяла!

Постановив Кирило Тур на вікні каганчик, а сам зблизивсь до понурого в'язня. Той дивиться на йо́го мовчки. Достав запорожець із-за халяви ножаку і показує Сомкові. Той ізвів до неба очі, охрестивсь:

— Що́ ж? — каже, — роби, що тобі сказано робити.

А Кирило Тур сипким, гугнивим голосом:

— Хіба ж тобі не страшно вмирати?

— Може б мені, — каже Сомко, — й страшно було, якби не було написано: „Не убойтесь от убивающих тіло, душі же не могущих убити…”

А Тур каже: — Та це ти так мізкуєш, поки не почув заліза за шкурою. Ось ке лиш, я трошки різону по груди́ні…

— Адова утробо! — крикне тоді Сомко. — Невже тобі мало моєї крови? Ти ще хочеш навтішатись моїми муками! Бачу по твойму голосу, що ти, як паскудний червяк, живучи́ під землею, звик іссати кров християнську! Так упивайся ж, гадино, у моє тіло! Не почуєш ти, пакосний, як Сомко́ стогне!

— Добре, їй-Богу добре! — каже тоді Кирило Тур своїм голосом, ховаючи ніж за халяву. — Їй-Богу! — каже, — мені здається, що я смик, а всі люди скрипки: як поведу, так вони і грають! Не життя я на світі коротаю, а весілля справляю.

— Що́ це! — каже Сомко, — невже я од нудьги починаю з маро́ю розмовляти? Скажи на ім'я Боже, чи справді ти Кирило Тур, чи це вже моя голова починає з печалі туманіти?

Запорожець зареготав:

— Ще й питає! А яка б же шельма, опріч Кирила Тура, пробралась до тебе через три сторо́жі? Тільки він один зачарує всякого так, що й саме не тямить, що робить.

— Що́ ж ти мені скажеш?

— А о́т що я тобі скажу. Давай лишень мінька́ на одежу, та виходь із ції́ пакосної ямки. Тут тільки б гадині жити, а не чоловікові. Уподобав же чорт знає що́! Там тебе під Бугаєвим Дубом жде такий же дурень, як і я: паволоцький піп із попеням. Уже вертавсь у Паволоч, думав, що ти попавсь навіки чорту в зуби, так їхав рятувати паволочан. Тетеря бач, пронюхав, що́ тут ко́їть супротив його Шрам, та, пронюхавши і давай тиснуть паволочан — притьмо́м хоче зруйнувати місто; так їхав Шрам рятувати. А я послав козака навпе́рейми: „Постривай”, кажу, „попе, ще може вернемо со́кола з клітки!” А тут і поміж миром пустив таку поголоску, що Сомко́ вже на волі, так куптесь і ждіте гасла. Ти, може, не знаєш, сидячи тут, що вже розжував усяк харцизяку Іванця. Тепер тільки гукнеш по Україні, так тисяча тисячу попихатиме та до тебе бігтиме. Підні́муться й тії, що не були на раді; бо на раду позла́зилась до Йванця тільки сама погань з України, а добрі люди не поняли́ гольтяпакам віри. Тим то Іванець із поганцями таке лихо і вко́їв! А з Запорожжя теж тільки самі пали́води на Україну вийшли, а що зосталось доброго, те все тепер за тебе, тільки озвешся, руку потягне і допомогу дасть. Що́ ж ти мовчки слухаєш, мов я тобі казку кажу?

— Того слухаю мовчки, — одвіту́є Сомко́, — що з це́ї бучі пуття не буде. Багато розлив християнської крови Виговський за те нещасне панство та гетьманство; багато й Юрусь погубив земляків, добиваючись того права, щоб над обома берегами гетьманувати: невже ж не уйметься плисти́ по Україні кров християнська ні на часину? Оце я ще почну одного супротив другого ставити, і за своє право людську кров точити! Бо Йванець з козаками стоїть тепер міцно; щоб його збити, треба хіба усю Україну надполовинити; а навіщо? Щоб не Брюховецький, а Сомко гетьманував!

— Отже ні, коли хочеш знати! — каже Кирило Тур. — Не на те, щоб Сомко гетьманував; а на те, щоб правда узяла́ верх над кривдою!

— Ві́зьме вона верх і без нас, брате Кириле. Може, це тільки на науку мирові попустив Господь Україну в руки харцизякам. Не можна, ма́буть, інше, як тільки горем та бідою, довести людей до розуму.

— Так оце ти зрікаєшся свого гетьманського права? — питає Кирило Тур.

— А що ж би ти́ робив? Уже коли в мене були й други й приятелі, були й полки й гармати, та не благословив мені Бог вла́ствувати; „друзи мої і іскреннії мої оддалече мене сташа і чуждахуся імене моєго” — так чого ж мені тепер супротив своєї долі пручатись?

— Старий Шрам не так думає, — каже Кирило Тур.

— Думав і я гордо та несито, поки смерть не заглянула мені в вічі.

— Ну, да́рмо, — каже запорожець. — Нехай воно буде собі, як хотя́; тільки все ж таки у тебе в голові зосталось, ду́маю, доволі мозку, хоч і заглянула смерть у вічі. Ні́чого тобі ждать обуха у цих різницях, коли тобі одчинено настіж двері. На лиш надінь відлогу, та ще оцей персник про запас візьми, то пройдеш крізь огонь і воду.

— А кайдани? — спитав Сомко.

— Що́ нам кайдани? Я призапас такої розрив-трави, що тільки притулю́, так ік нечистому й порозпадаються. Ке лиш сюди ноги.

— Підожди, брате, — каже Сомко: — скажи перше, а ти ж як звідси вийдеш?

— Що́ тобі до мене? Іди лишень ти, а я найду собі дорогу…

— Е, ні, мій голубе! Цього не буде. Нехай той гине, на кого Госпо́дь показав перстом своїм! Чужою смертю я волі купувати не хочу.

— Смертю! — засміявшись, каже Кирило Тур. — Ка-знає що́ городить! Мабуть, тут од вологости в голові тобі завернулось. Може, думаєш, я тут довго сидітиму? Найшов дурня? Ще до схід сонця опинюсь на волі…

— Як же ти вирвешся звідси?

— Як? Так як Бог дасть… мені вже про те знать. Хіба не чував ти про наших характерників, що намалює у́глем на стіні човен, сяде та й попливе, неначе по Лиману? А Кирило Тур хіба вже дурніший од усіх, щоб і собі чого такого не видумав?

— Дивно мені, — каже Сомко, — як у тебе достає охоти жартувати, одважившись на смерть!

— Ех, пане мій милий! — одвіту́є Кирило Тур. — Хіба ж уся жизнь наша не жарти? Помаже по губа́х медом, ти думаєш: отут то щастя! Аж глянеш — усе одна омана! Тим то й кидаєш її нізащо. Та що́ про те балакати! Ну, лиш давай мінька на одежу.

— Ні, мій голубе сизий, цього не буде!

— Як не буде? Так оце я перед Шрамом брехуном зостанусь? А щоб же ти цього не дождав! Я тільки й радувавсь, що отже — кажу — старий буркун побачить, що й наш брат, запорожець, не зовсім ледащо; а ти в мене й послідню радість однімаєш!

— Невже оце, щоб тільки оправди́ть Запорожжя перед Шрамом? — питає Сомко.

— А тож якого мені ще біса? — каже Кирило Тур. — Ти ще подумаєш, що в мене на умі, як там кажуть, отчи́зна! Що от би то визволю своєю головою Сомка́, — він тепер більш потрібен… Ка-знає що́! Так робить тільки, хто й того не розшолопає, що своя сорочка до тіла ближче. То якби́ пришлось положить голову за дітей, або́ що, так це було б святе діло, бо сказано: який батько дітей не жалує? А то підстав під обух голову за химеру! Ні, мій добродію, у нас на Україні таких божевільних не дуже густо! А я ж хіба виродок?

— Ох, голово ти моя мила! — каже Сомко. — Ти і в темницю приніс мені утіху! Тепер мені легше буде за правду пострадати, що правда не в одного мене живе в серці, і не загине вона на Україні! Попрощаймося ж, поки побачимось на тім світі!

Запорожець насупивсь.

— Так ти справді хочеш зостаться у цій різниці?

— Я вже сказав, — одвіту́є Сомко, — що чужою смертю не куплю́ собі волі; а що раз сказав Сомко, того й повік не нарушить!

— Так? — питає Кирило Тур, пильно ди́влячись Сомко́ві в вічі.

— Так! — одвіту́є гордо Сомко́, ди́влячись на йо́го.

— Будь же про́клята оця година! — каже тоді запорожець. — Хто в неї народиться, або зачне яке діло, щоб не знав ні щастя, ні долі! Нехай човни́ топляться на морі! Нехай коні спотикаються в воротах! А як кому Бог пошле чесную смерть, нехай душа вертається до ме́ртвого тіла! Проклята, проклята од нині і до віку! Прощай, брате мій рідний! Не загаюсь і я на цім мізернім світі!

Обняли́сь, і обидва заплакали.

Вийшов Кирило Тур із сірої глибки, скинув із себе відлогу і швиргонув сторожам.

— Нате, — каже, — вам, Іродові діти, за вход і виход! Знайте, що не кат Іванців, а Кирило Тур прихо́див одвідати праведну душу!

Ізнов, ідучи мимо надвірнього сторожа, кинув поду́шку, що була в його за спиною замість горба:

— Візьми, — каже, — собако, щоб не спати на соломі, стережучи́ неповинну душу!

І пішов із замку. Усі по персню його пропускали.

Незабаром знайшов свого побратима. Той дожидавсь його з кіньми під ветхо́ю дзвіницею. Побратим не знав, що́ було на думці в Кирила Тура, як оставляв він тут його з кіньми; бо Кирило Тур сказав тільки: „Прийде до тебе чоловік і скаже: „Шукай вітру в полі!” — так саджай його на мого коня і проведи до Бугаєвого Дуба, а я вже знатиму, де з тобою злучитись”.

Смутно було тепер Кирилові Туру сідать на коня, що для Сомка́ наготовив, а ще смутніш їхати до старого Шрама та розказувати, що вже Сомко́ між козацтво не вернеться.

А Шрам бідаха жде, не дождеться його під Бугаєвим Дубом на Бабичівці. Загле́дівши оддалеки́ двох козаків, аж не встояв на місті, — скочив на коня і підбіг назустріч. Як же побачив, що Сомка́ немає, то й голову повісив. І питав би, і питать боїться, та вже насилу зміг промовити:

— А де ж Сомко?

— А ти справді поняв мені віри? — каже Кирило Тур. — Отак мороч людей, то будеш запорожцем!

— Кирило! — каже Шрам: — Годі юро́дствувати, бо й голос тебе не слухає. Коли не вдалось, то хоч скажи, чому?

— А от чому, — каже запорожець. — Сомко́, коли хочеш знати, такий же дурень, як і ми з тобою. „Чужою смертю волі купувати не хочу!” Уже я йому й отчи́зну, уже я йому й правду під ніс тикав, а він своє та й своє. Сказано — дурному хоч кіл на голові теши! З тим його й покинув, бодай лучче покинув свою голову!… Прощай!

— Що́ ж ти тепер думаєш із собою чинити? — спитав Шрам.

— А що́ ж? Уже ж пак не те, що ти. Живий живе гадає… Оце, поїдемо до превражого сина Гвинтовки та вкра́демо ще раз Череванівну. Мабуть, їй на віку́ написано моїх рук не минути. Махнем аж у Чорну Гору та й заживемо́ там, п'ючи́ та гуляючи. Прощайте, прощайте!

І, вклонившись низько Шрамові з сином, повернув коня і полину́в із побратимом до Гвинтовчиного хутора.

Аж ось наздоганяє його Петро Шраменко.

— Чого ще оцей бабський реп'ях од мене хоче? — каже зупинившись Кирило Тур.

— Кирило! — каже Шраменко, — у тебе душа щира, козацька…

— Авжеж не жидівська, — каже запорожець.

— Ми їдемо з пан-отцем на смерть у Паволоч…

— Боже вам поможи: діло не ледаче!

— Передай од мене два слова Череванівні; передай так, як з того світу!

— Добре, — каже Кирило Тур, — передам. — А чорногорцю потиху шепче: — Знаю наперед: якунебудь лю́босну нісенітницю.

— Скажи їй, що й на тім світі її не забуду! — каже Петро.

— Добре скажу́.

— Ну, прощайте ж, братці, навіки!

— Прощай, брате! — каже запорожець, — та не забувай і нас на тім світі.

Роз'їхались. Тоді Кирило Тур засміявсь та й каже:

— Як то ми тим світом завча́су порядкуємо! А там, може, чортяки так припечуть, що й усі любощі к нечистому з голови вилетять!

XVIII

Тепер би то оце треба нам їхати слідо́м за Шрамом і його сином і все, що з ними діялось, по ряду оповідати; тільки ж, якби почав я виставляти в картинах та в реча́х, я́к той Тетеря обліг Паволоч, як хотів достать і вистинать усе місто за турбацію супротив гетьманської зверхности, і як старий Шрам головою своєю одкупив полко́вий свій город, то б не скоро ще скончив своє оповідання. Нехай же остається та історія до іншого часу, а тепер скажемо ко́ротко, що Шрам Паволоцький, жалуючи згуби Паволочан, сам удавсь до Тетері і приняв усю вину на одного себе. І Тетеря окаянний не усумнивсь його, праведного, як бунтовника на смерть осудити і, осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти. Так зогнавши з світу свого ворога, удовольнивсь, дав Паволочі впокій і одійшов із військом до свого столечного міста.

Того ж року, вступаючи в осінь, о святому Симеоні, одтято голову й Сомко́ві з Васютою, у го́роді Борзні, на Ганчарівці. Брюховецький доказав таки свого, хоч послі й приняв слушну кару од гетьма́на Дорошенка: пропав під кия́ми собачою смертю.

Так то той щирий козарлюга і піп, Іван Шрам Паволо́цький, і славний рицар Сомко Перея́славський, не врадивши нічого супротив лихої української долі, полягли од беззаконного меча шановними головами. Хоч же вони і полягли головами, хоч і вмерли лютою смертю, та не вмерла, не полягла їх слава. Буде їх слава славна поміж земляками, поміж літопи́сами, поміж усіма розумними головами.

Тут би мені скінчити свою історію про ту чорну раду, про ту запорозьку оману; та хочеться ще озирнутись на тих, що послі тої біди остались живі на світі.

Одправивши по пан-отцеві по́хорони, поплакавши та пожурившись, Петро не довго загаявсь у Паволочі. Думав би іти на Запорожжя і розпродав усе своє добро, та я́кось і звернув мислі на Київ. Опинивсь козак коло Хмари́ща. Звонтпив однак, та й дуже, ізблизившись до хутора. Ворота були не причинені; не стеріг їх Василь Невольник.

— Мабуть ніхто не вернувсь у Хмари́ще! — подумав Петро; серце занило. Іде до хати. Квітки коло хати позасихали і позаростали бур'яном. Як ось чує — наче хтось співає стиха. — Боже мій! Чий же це голос?

Біжить у хату, одчинив двері, аж так! І Леся й Череваниха обидві в пекарні.

— Боже мій милий! — крикнула Череваниха, сплеснувши руками.

А Петро, як ускочив у хату, то й став у порога, як укопаний. А Леся як сиділа на ослоні коло стола, то так і осталась, і з міста не зворухне́ться. Та вже Череваниха почала́ Петра обнімати; тільки вже тепер пригортала до себе з щирим серцем, як рідного сина. Петро тепер уже сміло підступив до Лесі, обняв і поцілував її, як брат сестру; а вона аж слізоньками вмилась. Довгенько з радощів не змогли до себе прийти; плакали, сміялись, розпитували, і одно одному перебивали.

Як ось — у двері сунеться Черевань. Насилу переступив через поріг од радости: тільки „бгатіку!” та й кинувсь до Петра, розставивши руки; обіймає, цілує і хоче сказати щось, і все тільки „бгатіку!” та й замовкне.

Як же вже трохи вгамувались, тоді Череваниха посадила Петра на лавці, і сама сіла коло йо́го (а Леся з другого боку, і обидві держались йому за руки) та й каже:

— Ну, тепер же розкажи усе по ряду, Петрусю, щоб ми знали, як оце тебе Бог спас од смерти. Нам сказано, що ти вже певно оддав з пан-отцем Богові душу.

А Черевань мостивсь, мостивсь, як би ближче було слухати; сідав і коло жінки, і коло дочки, так усе далеко, і треба голову набік нагинати, щоб на Петра дивитись; далі взяв та й сів напротив його долі, підобгавши під себе ноги.

— Ну, — каже, — бгате, тепер розказуй, а ми слухаємо.

От і почав Петро усе оповідати, як було в Паволочі. Не раз приймались усі плакати. Як же дойшло до прощання з пан-отцем, то Черевань так і зарюмав, та одною рукою сльози втирає, а другою Петра придержує, щоб не казав дальш, поки переплаче. А про Череваниху та про Лесю що́ вже й казати? Усі злили́сь у одно серце і в одну душу; і тяжко було всім і я́кось радісно.

— Розкажіть же, — каже Петро, — і ви тепер, як ви викрутились од запорожця та добрались до Хмари́ща?

— Ні, — каже Череваниха, — хіба він викрутив нас із біди, а не ми викрутились од йо́го. Братік мій узяв нас був добре в свої руки. Того ж дня ввечері, як була та безталанна рада, і почав зараз сватать Лесю за ледащи́цю Вуяхевича. Як ось смерко́м їде Кирило Тур, а за ним десятеро запорожців, у двір. Показав братові якийсь перстень: „Оддавай”, каже, „мені Череваня з усім його кодлом”. — „На-що? Куди?” — „Звелів гетьман забрати та везти просто до Га́дяча. Мабуть”, каже, „Череванівні на роду́ написано бути гетьманшею”.

— Так, так, бгатіку! — каже Черевань. — Я вже думав, що справді доведеться зробитись собачим родичем.

— Стали просити, — знов веде річ Череваниха, — стали просити Кирила Тура, щоб не губив невинної душі — куди! І не дивиться. Запрягли коні в ридван, посадили Василя Невольника за погонича і помчали нас із двора. Ми плачемо. А Кирило Тур тоді: „Не плачте, курячі голови! Вам треба радуватись, а не плакати: не в Га́дяч я одвезу вас, а в Хмари́ще”. Ми давай дякувати, а він: „Що́ мені з такої дяки? Тоді мені подякуєте, як на рушнику з вашою кралею стану”. Ми знов так і похололи: із одного лиха та в друге! І таки справді думали, що в йо́го ця думка в серці. Та вже, як привезли́ нас у Хмари́ще, тоді вразький запорожець сміється та й каже: „А ви справді думали, що я такий дурень, як яке Шраменя! Нехай вам цур, вражим бабам! Од вас усе лихо стає на землі! Лучче з вами зовсім не знатись! Нехай лишень зва́рять нам вечеряти: нам іще далека дорога”.

— Куди ж це їм була далека дорога? — спитав Петро.

— У Чорну Гору, бгатіку, — каже Черевань. — Додержав таки Кирило Тур свого слова, що все хваливсь тою Чорною Горою. Я про все розпитав, бенкетуючи з ними за вечерею. Попились вразькі запорожці так, що й повивертались у садку на траві. Думав, що ще й завтра будуть у мене похмелятись; устану вранці, аж їх і слід простиг: такий народ! Так розказував Кирило Тур за вечерею: „Я”, каже, „з са́мого пе́ршу хотів направити братчиків на добру дорогу, щоб Сомка́ з гетьманства не спихали, так що́ ж, коли Іванцеві сам чорт помагає! Уже якими я шляхами до січової громади не захо́див! Так ні, та й годі! От”, каже, „бачачи, що вже тут чортяка заварив собі кашу, то вже Сомко́ві і в сто голів помоги не видумаєш, махнув рукою, та щоб не бачити того лиха і не чути про йо́го, і хотів ото з'їхати з України. Так отже”, каже, „нечистий підсунув під ніс вашу кралю. Тепер уже співайте”, каже, „Сомко́ві вічную пам'ять; не сьогодні, так завтра поляже його золота голова…” Та чи піймеш ти, бгатіку, віри? Як розказував про Сомка, то наче всміхається вразький запорожець, а сльоза в ложку тільки кап!

— Так оце він, — каже Петро, — і сестру й матір покинув для тої Чорної Гори?

— Ми, бгате, в йо́го питали: „Як же ти зоставив свою матір одну з дочкою при старості?” — „Що́”, каже, „козакові матір? Наша мати — війна з бусурманами, наша сестра — гостра шаблюка! Зоставив я їм грошей, буде з їх поки жи́ві; а запорожця Госпо́дь сотворив не для запічка!” Отакий химерник!

Так розпитуючись та розмовляючи, і не зчулись, як настала обідня година. Коли ж саме перед обідом шасть у хату Василь Невольник, і веде за собою слідом божого чоловіка. Ходив старий на торг у Київ, та, попавши там десь дідуся́; зараз і загарбав його до Череваня: дуже кохавсь Черевань у його співах. Як же то зрадів Василь Невольник, побачивши Шраменка! То з того, то з другого боку зайде, розставить руки, здвигне плечима і, бачся, сам собі не йме віри. І божий чоловік зрадів: аж усміхавсь, облапуючи кругом Петра.

Ще веселіш почали́ тоді гомоніти. Леся щебетала як ла́стівочка. Послі обіда божий чоловік іграв і співав усяких поважних пісень. А як одхо́див із Хмари́ща, Петро положив йому гаман гро́шей за пазуху на викуп невольника з неволі, за пан-отцеву душу.

— Смутно мені, — каже божому чоловікові, — що в світі ледащо панує, а добре за працю й за горе не має жадної награди!

— Не кажи так, синку, — дав одвіт божий чоловік, — усякому єсть своя кара і награда од Бога.

— Як же? — каже Петро: — Іванець ось вознесен, а Сомко з моїм пан-отцем гіркую випили?

А божий чоловік:

— Іванця Бог гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба в світі награди? Гетьманство, багатство, або верх над ворогом? Діти тільки ганяються за такими цяцька́ми; а хто хоч раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає… Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в мене душа лучча од моїх ближніх? А це ж хіба мала милость Господня? Мала милость, що моя душа сміє і зможе таке, що іншому й не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій пан-отець, уганяє за славою! Химера! Слави треба мирові, а не тому, хто славен. Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське́ благо; а славному слава у Бога!

Так проглаго́лавши, замовк старий, похилив голову, загадавсь. І всі задумались од його речі. Далі поклонивсь божий чоловік на всі сторони і пішов з хати, почепивши через плече́ бандуру.

А Петро і оставсь у Череваня, як у своїй сем'ї. Черевань йому став тепер за батька, а Черева́ниха за матір. Стали жити вкупі люб'язно́ та прия́зно.

Ну, цього вже хоч і не казати, що, зождавши півроку, чи що́, почали́ думати й про весілля. Іще не гаразд і весна розгулялась, іще й вишеньки́ в саду́ в Лесі не одцвіли́сь, а вже Петро із Лесею і в парі.

Так то усе те лихо минулось, мов приснилось. Яке то воно страшне усякому здавалось! А отже, як не Божа воля, то їх і не зачепило. Це так, як от інколи схопиться заверюха — громом гримить, вітром бурха́є, світу Божого не видно; поламле старе дерево, повиворочує з корінням дуби́ й берези; а чому указав Госпо́дь рости й цвісти́, те й останеться, і красується ве́село та пишно, мов ізроду й хуртовини не бачило.